Вступ
Розділ 1. Історичні корені югославської кризи
1.1 Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі
1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки
Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи
2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми
2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу
2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН
2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу
Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання
3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту
3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики — забезпечення національної безпеки — набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної.
Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, ОБСЄ, НАТО, СНД) в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфліктні ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці цього століття в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикистан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван таінших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були й залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбуваються сьогодні у Косово.
У цьому контексті Україна не є виключенням. Вона послідовно виступає за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Виходячи з свого важливого геостратегічного положення, Україна не може стояти осторонь процесів, які проходять як у регіоні, так і у світі в цілому.
Не маючи можливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на території Югославії, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні причин та наслідків розпаду колишньої СФРЮ, а також участь України у вирішенні питань, пов’язаних з розпадом даної держави, а також визначити рівень співпраці українського уряду з урядами новоутворених колишніх югославських республік.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період початку ХХ і до кінця ХХ століття.
Якщо казати про територіальні межі дослідження, то вони, як це видно з вищесказаного, охоплюють територію колишньої союзної республіки Югославія та автономних одиниць – Косово та Воєводина.
Якщо вести мову про літературний доробок з даної проблематики, то тут можна зазначити, що при розкритті комплексу питань використовувалась література публіцистичного і наукового характеру, а також сайтів Інтернет.
Зокрема дослідження Каменецького В. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів в югославському регіоні (Каменецький В. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - №2-3). Важливою також вбачається і праця Волкова В., об’єктом дослідження в якій стали етнократичні тенденції в югослов’янському суспільстві (Волков В. Трагедия Югославии //Вопрси истории. – 1992. - №2).
Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку діяльності українського уряду в регулюванні балканської кризи. Зокрема це статті Денисенко С.( Денисенко С. Україна і сучасне балканське питання //Історія в школі. – 1999. – №1-2), Сіліної Т. (Украина на Балканах: партнер или бедная родственница //Зеркало недели. – 2001. - №30.).
Загальну групу складають дослідницькі розвідки щодо участі збройних сил України в миротворчих операціях ООН на Балканах та співпраці українського уряду з новоутвореними колишніми югослов’янськими республіками. Зазначимо, що у більшості статей інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.
Втім саме врахування всього спектру існуючого історіографічного доробку за вивчаємою тематикою дозволить максимально повно і об’єктивно розкрити суть дослідження.
Розділ 1. Історичні корені югославської кризи
1.2 Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі
Південні слов'яни (хорвати, словенці, чорногорці, македонці) випробовували національний гніт з боку австро-угорського уряду. У роки Першої світової війни різко загострилося питання про майбутній статус словенських і хорватських земель.
20 липня 1917 р. керівники югослов’янського уряду підписалиКорфську декларацію, що передбачалаутворенняКоролівства сербів,
хорватів ісловенців на югослов’янських землях Австро-Угорщини, Сербії й Чорногорії. За формою правління нова держава повинне було стати конституційною монархією.[1]
США до ідеї утворення нової держави південних слов'ян віднеслися стримано. В“14 пунктах” В. Вільсона мова йшла тільки про автономні права народівАвстро-Угорщини.
Англія не хотіла ліквідації імперії Габсбургів.
Катастрофічне положення австро-угорських військ на фронтах у другій половині 1918 р. і ріст анти габсбурзьких виступів прискорили падіння Австро-Угорської імперії. Питання про незалежність югослов’янських народів вимагав невідкладного рішення.[2]
6 жовтня 1918 р. у Загребі було створено Народне віче, що оголосило себе представником інтересів словенців, хорватів і сербів. Провідні позиції в Народному вічі займали представники Хорватії. Основною метою своєї роботи віче вважало проголошення незалежності південних слов'ян.
29 жовтня 1918 р. було оголошено про державотворення словенців, хорватів і сербів і його відділення від Австро-Угорщини. Однак уже незабаром після оголошення незалежності держава виявила свою нежиттєздатність.
Не були здійснені аграрна реформа й соціальні заходи, не були проведені вибори в місцеві органи влади, на місцях не виконувалися рішення центральних органів влади. Нове державне утворення не було визнано світовим співтовариством. Італія захопила частину земель держави, оголосивши, що вони входять у сферу її інтересів.[3]
У цей час Сербія починає відігравати провідну роль у справі об'єднання південних слов'ян: виступає проти прояву сепаратизму югослов’янськими народами. Представники Сербської радикальної партії й королівського двору активно пропагують ідею “возз'єднання всіх югословянских земель у єдиній державі”.[4]
Великосербська ідея про унітарну державу південних слов'ян завойовувала усе більше прихильників. За об'єднання із Сербією виступили хорвато-сербська коаліція й більшість політичних партій. Чорногорці ухвалили рішення щодо створенні із Сербією єдиної держави. Представники Воєводіни також затвердили акт про приєднання до Сербії.
Представники держав миру - учасників Паризької мирної конференції заявили, що хочуть мати справу з урядом майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців.
1 грудня 1918 р. у Белграді представники Народного віче передали принцові Олександру заяву про возз'єднання югослов’янських земель із королівством Сербія. Нова держава одержала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС).
Незабаром границі нової держави були визначені системою міжнародних договорів 1920-1921 р.
28 червня 1921 р. була затверджена Видовданська конституція, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і закріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила пануюче положення Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей.[5]
КСХС включало у свій склад Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Далмацію, Боснію, Герцеговину, Воєводіну. У новій державі з 12-мільйонного населення серби становили 41,6%. Королівство об'єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку: Словенія й Хорватія були економічно розвиненими, їм трохи уступала Сербія, інші регіони були економічно відсталими.[6]
КСХС було багатонаціональним і багато релігійною державою. Серби, чорногорці, македонці сповідали православ'я; хорвати й словенці – католицтво, жителі Боснії, Герцеговини й Косово - іслам.
Пануюче положення в королівстві займали правлячі кола Сербії, що проводили великосербську націоналістичну політику: придушувалися національні інтереси інших народів, не були організовані органи місцевого самоврядування на несербських територіях, при цьому серби висунули ідею про “трьохіменний народ” (серби, хорвати, словенці).
Ідея сербського унітаризму зустрічала відсіч із боку хорватських федералістів і чорногорських автономістів. Ситуація загострювала міжнаціональні відносини й поглиблювала політичну кризу в КСХС. В 1929 р. криза завершилася державним переворотом і перейменуванням КСХС у Королівство Югославія. Підсилилися репресії проти несербського населення. Національні проблеми вирішувалися твердими методами, підсилилася політика сербізації суспільства.[7]
1
.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки
Після Другої світової війни Югославія будувалася як федеративна держава, що складається з автономного краю Косово й шести республік: Боснії й Герцеговини, Сербії, Македонії, Хорватії, Чорногорії, Словенії.Після смерті в 1980 р. І. Броз Тіто, якому вдавалося стримувати національні звади, Югославію потряс сильний сплеск націоналізму на тлі складного релігійного складу населення (католики, православні, мусульмани). З1981 р. почаласякриза югославськоїдержавності, викликана прорахунками в національній політиці: границі між республіками були встановлені бюрократичними шляхом, думка народу в розрахунок не приймалося, не дотримувався принцип рівності національних меншостей, ігнорувалися права турків, албанців, угорців.[8]
Основну частину уряду й верхівку партії становили серби, тоді як найбільші доходи в бюджет приносили Хорватія й Словенія.[9]
Ці республіки почували себе защемленими, уважали, що вони містять всю країну.
Перебудова в СРСР й “оксамитові революції” у Європі прискорили процес розпаду країни. В1989—1990 р. були утворені нові, переважно на національній основі, політичні партії. Навесні - восени 1990 р. пройшли вибори у всіх республіках і були прийняті республіканські конституції.У червні 1991 р. Словенія й Хорватія заявили про незалежність. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то Хорватія була утягнена у військовий конфлікт, у якому загинуло 30 тис. чоловік.[10]
В 1992 р. відбувається остаточний розпад Югославії й виникають нові держави: Союзна республіка Югославія (Сербія й Чорногорія), Хорватія, Македонія, Словенія, Боснія й Герцеговина.
Положення нових держав збільшувалося економічною нестабільністю, неоднорідністю розвитку, міжрегіональними військовими конфліктами, що вилилося в жорстокугромадянську війну.Втручання миротворчих сил ООН не привело до врегулювання конфлікту. У складі миротворчих сил минулого йукраїнських підрозділів (наприкінці 90-х рр. українських миротворців виводять із Боснії й Герцеговини).У листопаді 1995 р.у Дейтоні (США) була прийнятаугода, по якому Боснія й Герцеговина залишилися єдиною державою із двома автономіями — Мусульмано-Хорватською федерацією й Сербською республікою.
Невирішеною залишилася проблема автономного краю Косово, населеного албанцями, різко загострилася в січні 1999 р. і привела до збройних зіткнень між албанськими сепаратистами й сербськими військами. США й НАТО спробували вирішити цей клубок гострих етнічних і релігійних конфліктів силою. Військове командування НАТО під керівництвом X. Салани завдало бомбардуванню Союзної Республіки Югославії влітку 1999 р. Більшість країн Європи схвалило цей крок. Уряд Російської Федерації різко засудив агресію й неодноразово піднімав питання про її припинення. У ході війни застосовувалися нові види озброєння.[11]
У самій Югославії загинули сотні мирних громадян. В XXI в. невирішеними залишаються національні й релігійні проблеми.
Таким чином, ще в 20-і роки в Югославії були закладені національні протиріччя, що призвели наприкінці ХХ століття до розпаду Югославії й найжорстокішої міжнаціональної й релігійної війни.
Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи
2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми
Активну участь в югославському конфлікті брали США. Американська політика по відношенню до югославської кризи слідкувала типовими зразками “м’яких та жорстких санкцій”, які потім перетворювалися з економічних і політичних засобів давлення в прямий воєнний нажим і реальну можливість військового втручання.[12]
Прикладом цього може слугувати те, що в Адріатичному морі перебував один з чотирьох американських авіаносців. Але Вашингтон в той же час надавав і гуманітарну допомогу мешканцям районів, в яких йшли бойові дії.
Керівництво США, використовуючи розпад Югославії, намагалося утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримував Хорватію й боснійських мусульман і зберігав презумпцію винності Сербії і сербської сторони.
За пропозицією США почали обговорювати питання про створення трибуналу ООН для суду над військовими керівниками Сербії. Історія знає лише один міжнародний трибунал – Нюрнбергський, але його юридичним підґрунтям стала беззастережна капітуляція Німеччини. А на якій базі такий трибунал міг бути створений тоді. І хто повинен капітулювати. Здається, що політики Заходу тоді вже мали відповідь на ці запитання. Засоби масової інформації провідних західних країн вели масову атаку на Сербію та Чорногорію.
США виступали за жорстокий режим міжнародних економічних санкцій стосовно СРЮ. Представник Білого дому Дж. Стефанопулос повідомив, що американські делегації провели “плідні дискусії” з представниками Угорщини, Хорватії, Албанії, України, Румунії, Болгарії та Македонії й заручилися їхньою підтримкою щодо пожорстокішання контролю за постачаннями в Югославію із сусідніх країн товарів і техніки й покарання порушників режимом ембарго.[13]
“Чим ширшим буде співробітництво між союзниками, - сказав Дж. Стефанопулос, - тим успішніше ми зможемо чинити дедалі потужний тиск на Сербію”.[14]
Американська “югославська ініціатива” відрізняється від плану колишнього держсекретаря США Сайруса Венса та лорда Оуена більш різко вираженим силовим підходом, що характерно для дій США на світовій арені як нині (Ірак, Сомалі), а також у далекому минулому (доктрина Монро). Вироблений у Вашингтоні план також позначений, на відміну від позиції ООН, жорстокою антисербською спрямованістю.
Судячи з усього, США вирішили кинути на шальки терезів конфлікту на Балканах свій політичний престиж і свою військову могутність, хоча цей останній аспект плану всіляко конфліктували. Тоді удача або провал на Балканах була удачею або провалом Америки, сказав Роберт Хантер, експерт вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень.
У Вашингтоні та інших західних столицях тоді говорили про небезпеку втягнення збройних сил США та їхніх союзників по НАТО у кривавий і багатосторонній національний конфлікт. За словами колишнього міністра обороні США Джеймса Шлесінджера, “у Боснію легко попасти, але звідки важко вибратися. Й це не кліше, а правда.”[15]
Військові фахівці також зазначали, що військове втручання в кризу мало б мати вельми тривалий характер і привести до людських утрат, які дуже болісно сприймають в Америці. До того ж США не мали досвіду дій у країні, яку розшматовують національні конфлікти ( за винятком невдалого досвіду в Лівані в 1983 р.). але варто згадати, що обіцянка “покарати агресивних сербів” була одним із пунктів передвиборчої кампанії Клінтона.[16]
Судячи з усього, американцями керувало вкорінене у національному характері ідеалістичне бажання покарати злочинців, в роль яких запросили сербів.[17]
2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу
Крім США, до подій на Балканах виявила посилений інтерес Туреччина, яка намагалася досягти тих цілей, які ставила перед собою Османська імперія.
Турецький уряд неодноразово висловлювався за проведення військової інтервенції в Югославії, а турецькі добровольці воювали на боці боснійських мусульман проти сербів. Анкара вважала рішення по Боснії і Герцеговині такими, що не відповідають реальному становищу в цих країнах. За ініціативою Туреччини у листопаді 1992 р. в Анкарі відбулася конференція міністрів закордонних справ балканських країн з приводу подій в Югославії. Проте, всупереч прогнозам Туреччини, її позиція у цьому питанні була зустрінута учасниками конференції вельми стримано, що пояснюється їхнім небажанням визнати Туреччину в ролі лідера регіону.
Керівники Туреччини вважали, що треба взяти під контроль склади зі зброєю сербів, піддати бомбардуванню позиції сербської артилерії. Якщо це не принесе результатів, то на думку Анкари, варто скасувати ембарго ООН на постачання зброї у Боснію і Герцеговину, аби дати можливість цим країнам захистити себе від сербської армії.
2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН
Заклик надати всебічну підтримку мусульманам у Боснії і Герцеговині пролунав на сесії міністрів країн – членів Організації ісламської конференції, яка відбулася у грудні 1992 року в місті Джідда, Саудівська Аравія. Її учасники (представники 51 держави) заявили, що якщо ООН не скасує ембарго стосовно Боснії і Герцеговині, то ісламські держави вживуть власних кроків щодо спасіння одновірців. Причому вони виступали не за політичне, а за військове розв’язання Балканського конфлікту.
На початку лютого 1994 р. Сараєво відвідали прем’єр-міністри Туреччини Т. Чіллер та Пакистану Б. Пхутто. Ці візити двох високопоставлених дам засвідчили про новий рубіж в політиці ісламського світу по відношенню до югославської кризи.
За такого розвитку подій не було жодної гарантії, що війна в Югославії не пошириться за межі Балкан, що викликало серйозні побоювання на Заході. Перед лицем турецької загрози для захисту спільних інтересів могли об’єднатися греки, серби, болгари, македонці.[18]
Про введення в Югославію сил НАТО заговорили коли щойно почалася громадянська війна. Кораблі блоку брали активну участь у морській блокаді Сербії і Чорногорії, а літаки вели спостереження за повітряним простором над Боснією і Герцеговиною. Офіцери із натовських штабів надавали допомогу військам ООН в районі Сараєво.
Покладаючи всю відповідальність на Сербію, низка країн блоку пропонувала піддати бомбардуванню з повітря сербські позиції. Справа дійшла до того, що у США заговорили про інтервенцію у Боснію і Герцеговину. Йшлося про висадку на Балканах щонайменше стотисячної багатонаціональної армії без будь-яких гарантій на швидкий успіх. Проведення такої операції вимагало відповідей на питання: хто має брати участь у цих міжнародних силах, хто буде її фінансувати, хто командувати, на які бази вони спиратимуть?
Низка членів НАТО (США, Нідерланди, Туреччини) виступили на сесії НАТО в Брюсселі з жорстокими вимогами до Сербії. Вашингтон і Гаага запропонували використати їхні бойові літаки у небі над Боснією.[19]
Сесія НАТО ухвалила “Декларацію про Югославію”, в якій заявила про готовність надати допомогу ООН у контролі заборони польотів сербської авіації над Боснією і Герцеговиною.[20]
Впродовж низки місяців спеціальна група офіцерів Пентагону під особистим контролем Пауела розробляла “План можливих операцій у колишній Югославії”. Про це повідомив журнал “Ньюсуік”.
Наприкінці грудня 1992 року генсек ООП Б. Галі надіслав у НАТО листа, в якому сказано, що ООН розраховує на підтримку НАТО у разі, “якщо Рада Безпеки ухвалить рішення про виживання додаткових заходів” для врегулювання конфлікту. Між тим Рада НАТО вже вповноважила військові органи блоку планувати конкретні операції в Югославії.
Проте військовим фахівцям ставало дедалі ясніше, що відправлення військ Заходу в Югославії може обернутися ще більшим кровопролиттям. Адже ці війська прирікували себе на участь у тривалій безперспективній партизанській війні, пов’язаній з чималими жертвами. Західні політики, закликаючи до збройного вторгнення у Боснію і Герцеговину, не враховували того, що сербська система оборони могла трансформуватися в міжнародний тероризм. Уже тоді у Сербії лунали голоси про завдання ударів по головних, з точки зору СРЮ, винуватцях югославського конфлікту – Німеччині, Угорщині та Австрії.
Від самого початку виникнення збройного конфлікту в Югославії ООН здійснювало низку спроб зліквідувати конфлікт. До Югославії були відправлені спеціальні представники Генерального секретаря ООН для вивчення обстановки на місці.
Для розв’язання кризи у Женеві була організована зустріч супротивних сторін. Під час переговорів, коли конфліктуючі сторони готові підписати угоду про припинення військових дій, хорватські війська напали на територію республіки Сербська Країна, яка перебувала під охороною миротворчих сил ООН.[21]
Водночас почався наступ мусульманських формувань у Боснії і Герцеговини. Мілошевич розцінив ці дії як провокацію, яка мала привести до інтервенції у СРЮ багатонаціональних сил.
Після тривалих переговорів у Женеві Раді Безпеки ООН надали план мирного врегулювання у Боснії і Герцеговині, відомий як план Венса – Оуена. План передбачав поділ Боснії і Герцеговини на десять провінцій, дев’ять з яких будуть утворені за національно-територіальним принципом і одна (столична) мала бути змішаною.[22]
При цьому кожна національна община (мусульманська, сербська та хорватська)отримували по три провінції. До складу тимчасового центрального уряду в Сараєво могли б увійти по три представники від кожної общини. Кожні чотири місяці посаду глави уряду по черзі мав би займати представник общини. Головним завданням тимчасового уряду була підготовка і проведення вільних виборів на підставі нової конституції Боснії і Герцеговини.
Недоліком плану Венса - Оуена було необґрунтовано високе представництво хорватської общини, яке не відображало реального співвідношення чисельності національних общин.[23]
Але більш за все страждали серби. Виявилося відторгненою низка територій з переважно сербським населенням. Боснійським сербам ставили в провину, що вони контролюють більшу частину територію Боснії та Герцеговини. Але ж це історичний факт, який має місце ще з часів Османської імперії.
Світова преса, аналізуючи план Венса - Оуена, констатувала пріоритет Хорватії на шкоду Сербії. Це пояснюється тим, що Хорватію підтримували Німеччина, Угорщина, Австрія й закулісно США.[24]
План по-суті підтверджував ті територіальні захоплення, які здійснив у Герцеговині хорватський експедиційний корпус.
Порочність плану Венса – Оуена, на думку деяких політиків, полягала в тому, що він розбудований на ідеї національного розмежування й, по суті, заохочував націоналізм. А розмежуватися за цим принципом у Боснії і Герцеговині не можна, позаяк у ній все переплетено. Культивування національного розмежування й, призвів би неминуче до етнічних “чисток” з усіх боків, до міграції населення, насильства і страждань…Цей план являв собою бомбу вповільненої дії не тільки для Балкан, але й для цілої Європи.[25]
Із трьох зацікавлених сторін тільки Союзна Республіка Югославія заявила про підтримку плану Венса - Оуена. В її заяві було зазначеного план може бути основою для подальших переговорів, під час яких окремі недоліки плану могли бути усуненими.
За переконанням лідера боснійських сербів Годована Караджича, єдиний розумний вихід із посталої ситуації - потрібно було наново проаналізувати запропонованіВенсом та Оуеном карти розподілу й змінити окреслені кордони етнічних областей, керуючись історичними прецедентами й здоровим глуздом (план забезпечував боснійським сербам контроль над 43% території республіки,де вони тоді займали 70%).
Розроблений і прийнятий ООН план щодо Боснії являв собою, можливо, останній шанс поновити мир. Проте у самій Боснії розбудовані у підсумку складної роботи й базовані на консенсусі ідеї замирення практично не мали підтримки. Більшість учасників тривалої агонії демонстрували готовність продовжити бійку,але не йти на компроміси.
Політика світового співтовариства, зокрема мала бути спрямована на надання всім трьом общинам права на територіальний взаємообмін з метою досягнення національної єдності у своїх провінціях. Потрібно було задовольнити вимогу боснійських сербів щодо надання їм північного сухопутного коридору між Бібліною та Баня-Лукою. Без нього сербській провінції Баня-Лука загрожувало відриввідСербії, рівно як і прирікалося на долю „другого Карабаху” Сербської Країни.[26]
Як показували події того часу, неможливо було зліквідувати кризу, без справедливого й певного розв’язку сербської проблеми за участю сербів. Серби у Боснії та Герцеговині не могли більше вірити ні хорватам, ні мусульманам. Урегулювання у Боснії і Герцеговині мало бути базуватися на двох принципових позиціях:
- угода між трьома етнічними групами населення (сербами, хорватами та мусульманами);
- повний територіальний поділ між ними з тим, щоб згодом, коли пройде чимало часу, спробувати налагодити спільне життя.
На думку деяких політологів, громадянська війна в Югославії наочно показує, як прорахунки в економіці впливаютьна політичну обстановку в регіоні. Непродумане входження у ринкову економіку, за якого заторкують інтереси мільйонів людей, неминуче приводить до вибуху.
Англійські економісти Р.Ноув і Х.Хо у виданій 1982 року книзі віщували, що запровадження ринкових відносин в економіку соціалістичних країн спричинить перманентні урядові кризи, найгостріші міжетнічні конфлікти й катастрофічне падіння обороноздатності їх країн.
Це віщування виявилося цілком реалізованим в Югославії, З. Бжезінський в одній із своїх книг двадцятирічної давності писав, що тільки внутрішній націоналізм розпалюваний ззовні, здатний підірвати й знищити соціалізм.Практика показує, що ця концепція посилено запроваджувалася країнами Заходу в республіках Югославії.
У боснійському конфлікті виявилося задіяною велика кількість країн. Він переріс рамки регіонального конфлікту. Навіть Арабські Емірати надто далеко від Боснії і Герцеговини виражали готовність надати допомогу мусульманським братам.[27]
Необхідно включити використання у політичних силах релігійного чинника. Російський міністр закордонних справ А.Козирєв, слідом за ним і демократична преса, постійно застерігали від солідарності з сербами на ґрунті православ’я. Водночас систематично і широко використовувався ісламський чинник для нагнітання ворожнечі між народами Боснії і Герцеговини, які говорять однією мовою.Не такий безгрішний і Ватикан, який вніс чималу лепту в крах соціалізму у Східній Європі, а потім намагався розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди сильним було православ’я.Велику зацікавленість в югославській кризі виявляла Німеччина. Вона із всіх країн Європейського співтовариства найбільш рішуче виступила в підтримку Хорватії і внесла найбільший внесок в міжнародне визнання її незалежності і самостійності. З точки зору Белграду, тодішній німецький міністр іноземних справ Г.- Д. Геншер повністю перейшов на хорватські позиції в ході югославської кризи. Це викликалона йогоадресу в край неприємні епітети в сербській пресі та звинувачення в намаганні до гегемонії на Балканах – давній меті Німецької імперії та “третього рейху”.[28]
Можливо поновлюються зв’язки між Німеччиною та Хорватією, які мали місце в роки другої світової війни? А можливо, виявляється прагнення реваншиських сил Німеччини покарати Сербію за свою поразку у війні?
2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу
Тепер же розглянемо позиції Росії щодо югославської кризи, так як Балкани завжди були одним з важливих регіонів її впливу.
Про власну політику Росії в югославській кризі можна говорити принаймні до кінця 1991 - початку 1992 р. коли здійснився розпад СРСР і закінчило існувати загальносоюзне Міністерство зовнішніх справ. Правонаступництво Російської Федерації в Міжнародних справах неозначало продовження того курсу, котрий намітився в останні роки існування Союзу, навпаки, в ряді дій новий курс будувався антитезою колишнього і політика по відношенню до Югославії не стала виключенням.
Російське Міністерство іноземних справ відійшло від тезису про відповідальність всіх учасників югославської кризи за збройні сутички: перейшла на точку зору, що провина лягає на Сербію і ЮНА.
Як зазначають російські політики, дипломатія їхньої країни допустила ряд дуже важливих помилок, які призвели до підриву престижу російської дипломатії у вирішенні югославської проблеми.[29]
Однією з досить значних помилок російської дипломатії була її участь в економічних санкціях проти Союзної Республіки Югославія. Спроби пояснити цей крок виявили дві групи аргументів. Перша базувалася на існувавшім тоді розумінні приорітетів,згідно яким головна увага, приділялась розвитку відношень з західними країнами і США. При такій системі цінностей російська дипломатія просто не могла дозволити собі виступити проти ініціатив, які вилилися в рішення Ради Безпеки ООН покарати Сербію і Чорногорію.
Другою г
Не залишилося непомітним і та обставина, що план Венса - Оуена був вироблений без участі російської дипломатії. Оцінка такому факту могла бути лише одна: Росію почали м’яко відводити від урегулювання.[30]
Але ж звичайно доля Росії в розв’язанні югославської кризи є, але яка вона - значна, чи ні - це визначать спеціалісти.
Подальший хід подій в Югославії був пов’язаний з тим, що кожна з сторін, які брали участь в регулюванні югославського конфлікту, намагалися вирішити проблему на свою користь.В листопаді 1995 в Дейтоні (США) відбулися переговори між президентами Сербії, Хорватії, Боснії й Герцеговини щодо врегулювання на Балканах. Досягнуті домовленості зафіксувала угода, підписана в грудні 1995 р. в Парижі, яка передбачала скасування ембарго на ввезення зброї у "визнанні" держави, відміну економічних санкцій щодо СРЮ, поділ території між ворогуючими сторонами, підтвердження права Хорватії на Східну Славонію, Баранью та Срем (території, контрольовані хорватськими сербами).
Отже, виникнення югославської кризи призвело до її інтернаціоналізації з боку світового співтовариства. Більшу активність в ньому проявляли США, Німеччина і плюс НАТО. Використовуючи розвал Югославії США намагаються утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримує Хорватію і боснійських мусульман, а також так звану "презумпцію винності" Сербії в розв’язанні конфлікту. Німеччина теж в свою чергу бореться за посилення свого впливу на Балканах, та і взагалі в Європі. Тут у неї виникає "суперництво" за сфери впливу з США та в намаганні вирішити югославську проблему на свою користь. Югославського проблемою зацікавлені не лише європейські країни, а й країни Організації Ісламської конфедерації. Вони виступали за військове розв’язання Балканського конфлікту і створення в Європі ісламської держави - як аванпост для подальшого проникнення .
Щодо політики Росії до цього конфлікту, то тут слід зазначити те, що Балкани завжди були одним із головних об'єктів зовнішньої політики. Але Росія переживала не кращі часи, коли вибухнула та криза. Зв’язана фінансовими боргами по відношенню до США, вона вимушена була згоджуватися з політикою СШАпо відношеннюдо сербів - підтримувала ствердження щодо того, що власне Сербія і серби є винуватцями конфлікту на Балканах.
Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання
3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту
Щодо подій, які відбуваються на теренах колишньої Югославії, то Україна завжди приділяла їм велику увагу. Перші прояви активної участі України у спробах міжнародного співтовариства врегулювати конфліктну ситуацію в цьому регіоні припадають на 1992 р. У цьому році вона в рамках діяльності сил ООН по охороні (створені згідно з Резолюцією 743 Ради Безпеки ООН) відправила до сектора Сараєво військовий підрозділ чисельністю 420 чоловік. Згодом їх кількість була збільшена до 1220 чоловік. За період конфлікту почесну місію “блакитних шоломів” виконало близько семи тисяч українських військовослужбовців. На жаль, при виконанні своїх службових обов'язків загинуло 15 і було поранено понад 50 українців.[31]
Важливою особливістю підходів України щодо процесів всебічного врегулювання конфлікту було неупереджене ставлення до кожної із сторін конфлікту. Саме неупереджений характер позиції України постійно знаходив високу оцінку з боку всіх конфліктуючих сторін, був запорукою сприятливого ставлення до українських миротворців. Нейтральна позиція України неодноразово знаходила своє підтвердження в дипломатичних акціях, які проводились протягом всього конфлікту в Боснії і Герцеговині.
Упродовж всього конфлікту, а особливо у 1995 році, МЗС України неодноразово зверталось до конфліктуючих сторін з пропозицією припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. Важливим кроком до врегулювання конфлікту стала ініціатива Президента України Л.Кучми, висунута у серпні 1995 року, щодо можливості спільної зустрічі лідерів конфліктуючих сторін та всіх зацікавлених країн і представників міжнародних організацій у Києві.
Неможливо обминути увагою ще один аспект кризового явища у Боснії — економічні санкції, які згідно з резолюцією 757 Ради Безпеки ООН були прийняті щодо Сербії та Чорногорії 30 травня 1992 року.
Україна, виходячи з примату міжнародного права у міжнародних відносинах, завжди неухильно дотримувалась режиму санкцій, не дивлячись на понесені у зв'язку з цим збитки.
Такий послідовний, виважений курс на політичне врегулювання конфлікту у Боснії створив позитивне враження на всю світову громадськість. Свідченням цього стали запрошення України на ряд міжнародних конференцій з питань врегулювання Боснійської кризи (зокрема, на міжнародну зустріч у Лондоні 21 липня 1995 р.) та на конференції, які були скликані після парафування рамкової угоди в Дейтоні (зустріч у Лондоні 1—9 грудня 1995 р.). Україна також брала участь у мирній конференції у Парижі (14 грудня 1995 р.), де відбулась урочиста церемонія підписання мирної угоди між конфліктуючими сторонами, та цілій низці міжнародних зустрічей з питань подальшого співробітництва у галузі імплементації мирної угоди щодо Боснії, подальшої допомоги у відбудові Боснії г Герцеговини та регіональної стабілізації.[32]
Отже, протягом всього конфлікту в Боснії Україна намагалась проводити послідовну політику щодо його мирного врегулювання шляхом постійних консультацій між конфліктуючими сторонами та дотримання всіх основних принципів міжнародного права. Позиція України завжди базувалась на принципах поваги до суверенітету територіальної цілісності, недоторканості кордонів і державної незалежності кожного з колишніх суб'єктів СФРЮ, дотримання прав усіх національних меншин та етнічних груп, згідно з нормами міжнародного права, безумовного виконання всіма сторонами у конфлікті відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН, а також невизнання всіх територіальних надбань, що були отримані за допомогою сили.
Сьогодні ж у цьому регіоні спостерігається чергове загострення, яке пов'язане з давньою проблемою, хоча тепер вже більш локальною, але не менш гострою. Актуалізується проблема південної сербської провінції Косово, яка не сходила з порядку денного практично з моменту переходу цих територій в результаті Балканських війн від Османської імперії у володіння Сербії.
Сучасний виток проблеми припадає на кінець 80-х - початок 90-х років, коли прихід до влади в Сербії нового керівництва на чолі з Слободаном Мілошевичем ознаменувало собою початок проведення досить жорсткої національної політики уряду Сербії щодо Косово. Протягом літа та осені 1990 р. відбувся цілий ряд подій, у результаті яких правовий статус країв (Косово і Метохії та Воєводини) звівся виключно до територіальної та культурної автономії. Реакцією албанців стало проголошення парламентом Косово незалежної президентської республіки та вибори у травні 1992 р. першого президента республіки Косово Ібрагіма Ругови — голови Демократичного союзу Косово. Сербія не визнала вищевказані дії легітимними та відмовилась визнавати самопроголошену республіку.
У краї почались політичні репресії, а після введення у лютому 1998 р. в Косово частин регулярної армії та поліції Сербії проблема постала найбільш гостро. Протистояння між урядом Югославії та албанськими силами перетворилось на криваві сутички. Свій відбиток наклало й суперництво між більш радикальною екстремістською Армією звільнення Косово та прихильниками більш поміркованої політики на чолі з Ібрагімом Руговою.[33]
Досить скоро відбулась інтернаціоналізація конфлікту, особливо після подій на початку весни 1998 р. Країни учасниці НАТО і, в першу чергу, Велика Британія та США попередили уряд Мілошевича щодо необхідності припинення збройних акцій у Косово та вдалися до певних економічних санкцій (заборона країнам ЄС робити подальші капіталовкладення в економіку Сербії та заморожування сербських активів у цих країнах).
Поступово від політично-економічного тиску країни Північно-Атлантичного союзу перейшли до прямих погроз силовими методами досягти бажаних результатів у вирішенні цього питання. Лише згода Слободана Мілошевича на всі вимоги, викладені в резолюції №1199 Ради Безпеки ООН, зокрема, виведення регулярних збройних сил та контингентів спец поліції СРЮ з Косово, створення умов для повернення албанських біженців у місця їх постійного проживання дозволило уникнути застосування сили.
Україна також бере активну участь у спробах мирного врегулювання цього конфлікту та запобігання спроби його вирішення за допомогою сили.
Зокрема, Верховна Рада України у своїй заяві від 6 жовтня 1998 р. з приводу подій у Косово наголосила, що всупереч прагненням миролюбної світової громадськості вирішити проблему Косово політичним шляхом, на засадах міжнародно-правових норм, які стверджують недоторканість суверенних держав, певні сили вперто намагаються застосувати зброю на Балканах.[34]
Парламент України закликав сербську владу і лояльних представників албанської общини Косово зупинити розбрат і вирішити проблему автономії на мирному, цивілізованому грунті. Водночас Верховна Рада звернулася до парламентарів та урядів Європи, до всього світового товариства із закликом уникнути застосування сили у вирішені даної проблеми. Того ж дня начальник управління політичного аналізу та планування МЗС України на брифінгу заявив, що Україна, безумовно, підтримуватиме рішення Ради Безпеки ООН про силові дії проти Югославії, якщо таке рішення буде прийняте. Водночас він наголосив на тому, що Україна незмінне зацікавлена в розв'язанні проблеми Косово політичними засобами з використанням багатосторонніх механізмів.
У цілому ж офіційна позиція України чітко окреслена в заяві МЗС України, опублікованій 17 жовтня 1998 р. В ній, зокрема, зазначається, що Україна схвально ставиться до зусиль, спрямованих на політичне врегулювання ситуації навколо Косово, підтримує досягнення домовленості щодо розташування у Косово контингенту міжнародних спостерігачів під егідою ОБСЄ з метою моніторингу виконання рішень Ради Безпеки ООН.
Україна наголошує, що основою мирного врегулювання і надалі повинно залишатись збереження територіальної цілісності СРЮ з наданням широкої автономії Косово. Вона також підтверджує готовність направити своїх представників до складу контингенту міжнародних цивільних спостерігачів у Косово і взяти при цьому на себе головну роль.[35]
Таким чином, зовнішня політика України щодо врегулювання кризових явищ у цілому і, зокрема, в Балканському регіоні в першу чергу ґрунтується на використанні міжнародне правових інститутів як бази для врегулювання кризових явищ у рамках діючого міжнародного права шляхом мирного їх врегулювання з запобіганням застосування силових методів.
3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами
Македонія
23 липня 1993 року Україна визнала державну незалежність Колишньої Югославської Республіки Македонія (назва, під якою країну прийнято до 00Н). 20 квітня 1995 року шляхом обміну нотами між Україною і Республікою Македонія (КІОРМ) встановлено дипломатичні відносини.
Офіційні контакти між двома країнами започатковано у травні 1996 року візитом делегації України на чолі з Міністром Кабінету Міністрів України В. Пустовойтенком.
3—4 червня 1997 року відбувся офіційний візит до Македонії Міністра закордонних справ України Г. Удовенка.
У вересні того ж року під час роботи 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент України Л. Кучма зустрівся з Президентом Македонії К. Глігоровим.
1—4 березня 1998 року в Україні з офіційним візитом перебувала делегація Республіки Македонія на чолі з Міністром закордонних справ Б. Ханджнийскі. Під час переговорів досягнуто домовленості про визнання Україною цієї держави під її конституційною назвою — Республіка Македонія.[36]
16 — 17 грудня 1998 року відбувся офіційний візит Президента України Л. Кучми до Республіки Македонія, в ході якого підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонія.
30 липня 1999 року в рамках проведення саміту Пакту стабільності для країн Південно-Східної Європи у Сараєві (Боснія і Герцеговина) відбулася зустріч Президентів двох держав Л. Кучми і К. Глігорова.
Договірно-правова база між нашими країнами перебуває в стадії формування. Підписано низку міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод. 25 лютого 1999 року македонська та 11 січня 2000 року українська сторони ратифікували Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонія.
Македонія, з огляду на її геостратегічне положення, темпи оновлення господарської інфраструктури та потребу індустріалізації господарства, є перспективним економічним партнером України в Балканському регіоні.
Словенія
11 грудня 1991 року Скупщина Республіки Словенія визнала державну незалежність України. Цього ж дня Україна першою з великих європейських країн визнала державну незалежність Республіки Словенія. 10 березня 1992 року між Україною і Словенією встановлено дипломатичні відносини.
28 січня 1994 року відбувся офіційний візит в Республіку Словенія Міністра закордонних справ України А. Зленка. Було підписано Протокол про співробітництво між МЗС України і МЗС Республіки Словенія. Під час офіційного візиту в Словенію Міністра закордонних справ України Г. Удовенка 11 — 13 травня 1997 року укладено Угоду про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.
11 — 12 вересня 1997 року Республіку Словенію відвідав Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко. Він узяв участь У Щорічному саміті глав урядів країн — учасниць ЦЕФТА У місті Порторож. 25 — 26 листопада 1998 року в Україні з офіційним візитом перебував Прем'єр-міністр Республіки Словенія Я. Дрновшек. Він зустрівся з Президентом України Л. Кучмою.
30 — 31 березня 1999 року відбувся офіційний візит у республіку Словенія Президента України Л. Кучми. В ході візиту проведено переговори з Президентом Республіки Словенія М. Кучаном. Візит надав нового імпульсу розбудові політичних, торговельно-економічних та гуманітарних взаємин України й Словенії.[37]
На сьогодні договірно-правова база двосторонніх українсько-словенських відносин налічує 8 міжурядових та міжвідомчих угод і протоколів.
Хорватія
5 грудня 1991 року Сабор Республіки Хорватія визнав державну незалежність України, а Україна першою з країн-членів ООН 11 грудня цього ж року визнала державну незалежність Хорватії. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлено 18 лютого 1992 року.
У травні 1991 року в Україні з офіційним візитом перебував Голова Парламенту Республіки Хорватія ф. Туджман. У ході візиту підписано міжурядову Угоду про торговельно-економічні відносини і науково-технічне співробітництво.
26 січня 1994 року відбувся офіційний візит Міністра закордонних справ України А. Зленка до Хорватії. 6—9 вересня 1996 року Україну з офіційним візитом відвідав Міністр закордонних справ Хорватії М. Гранич. Під час візиту парафовано широкомасштабний Договір про дружбу і співробітництво.
4—5 червня 1997 року відбувся офіційний візит Міністра закордонних справ України Г. Удовенка до Хорватії. 20 листопада 1998 року під час перебування української делегації на зустрічі глав урядів країн ЦЄІ в Загребі Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко і Прем'єр-міністр Республіки Хорватія 3. Матеша обговорили питання двостороннього співробітництва.
19 лютого 2000 року делегація України на чолі з Міністром закордонних справ України Б. Тарасюком взяла участь в інавгурації новообраного Президента Хорватії С. Месіча.
29 квітня 2000 року в рамках неформального саміту Президентів країн Центральної Європи у Секешфехерварі (Угорщина) відбулася зустріч Президента України Л. Кучми Президентом Хорватії С. Месічем.
29—30 червня 2000 року в Україні з робочим візитом перебував Голова Державного Сабору Хорватії 3. Томчіч, який взяв участь в українсько-хорватському бізнес-форумі.
Позиції України і Хорватії в питаннях щодо інтеграції до європейського економічного та політичного простору, побудови загальної безпеки в регіоні мають багато спільного. Прикладом співробітництва двох країн на міжнародній арені можуть стати спільні дії в рамках Центральноєвропейської Ініціативи, підтримка, яку надала Україна Хорватії під час її вступу до Дунайської Комісії, а також підтримка хорватською стороною кандидатури України на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.[38]
Югославія
Після розпаду СФРЮ і утворення в квітні 1992 року Союзної Республіки Югославія Україна не визнала нову державу, зважаючи на події на Балканах та введення санкцій Ради Безпеки ООН протії СРЮ. З огляду на це протягом 1992 — 1993 років між Україною і СРЮ підтримувались лише консульські відносини.
У березні 1994 року югославська сторона звернулась до України з пропозицією встановити дипломатичні відносини на рівні посольств, що й було зроблено 15 квітня 1994 року.
24—25 січня 1996 року з офіційним візитом у Белграді перебувала урядова делегація України на чолі з Міністром закордонних справ України Г. Удовенком. В економічному аспекті робота української делегації в Белграді здійснювалася по декількох напрямках. Основним питанням стало відновлення розірваних економічних зв'язків на новому рівні. Тобто мова йшла не стільки про поновлення поставок, скажемо, металу або якоїсь сировини, хоча й ці питання досить важливі. На зустрічі із президентом Сербії Слободаном Милошевичем обговорювалася необхідність взаємного інвестування економік шляхом створення спільних підприємств. Ціль - максимально використати досвід і можливості один одного в проникненні на ринки третіх країн. Україна має більше можливостей і знання ринків СНД, Югославія, у свою чергу, успішно співпрацює з європейськими країнами. Вироблена спільно продукція має більше шансів потрапити туди, ніж чисто українська - у Європу й чисто югославська - у СНД.[39]
Значне місце в переговорах між Україною і Югославією займали перспективи участі України в післявоєнному відновленні зруйнованої інфраструктури Боснії й Герцеговини. Україна, про що неодноразово заявляли її керівники, розглядала можливість такої участі як компенсацію за втрати, понесені від дотримання режиму санкцій. До того ж, у свій час саме українськими фахівцями були побудовано багато об'єктів інфраструктури в СФРЮ: мости, тунелі, лінії електропередач. Підтримка Белграда, особливо для провадження робіт на території боснійської Республіки Сербської, може виявитися зовсім незайвою.
На переговорах обговорювалася також ідея створення митного союзу балканських країн. У випадку підключення до нього України, як найближчого сусіда, можуть відкритися якісно нові можливості для взаємодії її економіки з економікою регіону.
Окремою темою в переговорних процесах стала нормалізація судноплавства по Дунаю. Під час дії санкцій Югославія в однобічному порядку ввела збори за транзитний прохід судів по Дунаю. Це привело до того, що, заробивши за ці роки на транзитних перевезеннях 6 мільйонів доларів, пароплавство сплатило 18 мільйонів мит. Однак була досягнута домовленість про те, що всі перешкоди волі судноплавства будуть зняті.
14 — 16 жовтня 1996 року офіційний візит до Києва здійснила делегація Союзної Скупщини на чолі з Головою Віча громадян Р. Божовичем.
27 березня 1999 року глава зовнішньополітичного відомства України Б. Тарасюк та Міністр оборони України О. Кузьмук відвідали з робочим візитом Белград. У ході візиту українська делегація провела переговори з Президентом Югославії С. Мілошевнчем, Прем'єр-міністром М. Булатовичем, Союзним міністром закордонних справ СРЮ Ж. Йовановичем. Головна мета проведення зустрічей з керівництвом Югославії — віднайдення взаємоприйнятних принципів відновлення переговорного процесу та припинення військових операцій НАТО.[40]
9 - 12 червня 1999 року в Україні перебувала делегація Скупщини СРЮ.
Під час загострення Косовської кризи понад 40 українських спостерігачів брали участь у Верифікаційній місії ОБСЄ (жовтень 1998 - березень 1999 рр.). Український миротворчий контингент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу перебуває зараз у складі сил КFОR у Косові. Співробітники МВС України несуть службу в складі контингенту цивільної поліції UNMIK.
Помітною є заінтересованість українських підприємств та організацій в участі у реконструкції та відбудові економіки та транспортної інфраструктури країни. Налагоджується взаємовигідне співробітництво між регіонами України та СРЮ. Між Україною та Югославією підписано низку міжурядових угод.
Висновок
Отже підсумовуючи все вищесказане, можна зазначити, що однією з найнестабільнішою точкою сучасної Європи залишається Балканський півострів. Події останніх десятиліть показали, що даний комплекс проблем, що призвів до військового вирішення проблеми в колишній Югославії, не можливо вирішити без втручання світової спільноти.
Загалом прийнято вважати, що кожна провідна країна світу, що приймала участь у допомозі розв’язати югославську проблему, діяла згідно власних поглядів та вигод. США доказували світу, що вони є гегемонами в сучасній зовнішній політиці і здатні нав’язати будь-який і будь-кому власний погляд вирішення посталої проблеми.
Ісламські країни теж намагалися використати даний конфлікт для побудову майбутнього плацдарму проникнення в Європу.
Що стосується України в даному контексті питання, то на нашу думку, не слід досить серйозно сприймати той факт, що наша держава приймала участь в розв’язанні балканського конфлікту. Справа в тому, що для нашої країни, ми вважаємо принизливим обмежуватися лише присутністю наших голубих касок в деяких регіонах Югославії. На жаль українська дипломатія залишилася „невостребованной” з боку провідних країн світу. Неодноразові помилки як у внутрішньополітичній так і в зовнішньополітичній діяльності керівництва нашої держави призвели до негативного іміджу України на світовій політичній арені, а це, в свою чергу, призвело до того, що українські дипломати лише протокольно приймали участь у вирішенні всього доробку питань, пов’язаних з балканською кризою.
Зі зміною політичного керівництва України, ми маємо надію на зміну на кращий політичний імідж в очах світової спільноти, що дозволить нашій країні не бути осторонь від рішення важливих світових проблем.
Список використаної літератури
1. Брагин Ю. Распад Югославии. Предпосылки // Международная жизнь. – 1995. - № 4 – 5. – С. 17.
2. Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2.
3. Волков В. Этнократия – непредвиденный феномен. – М., 1992.
4. Востроухов Е. Европейское сообщество за применение военной силы в Боснии // Известия. – 1992. – 15 декабря.
5. Давыдов Ю. Три урока балканской трагедии // Новое время. – 1993. - № 49.
6. Денисенко С. Україна і сучасне балканське питанн // Історія в школі. – 1999. - №1-2.
7. Дорозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995.
8. Живанов С. Россия и южнославянский кризис // Свободная мысль. – 1996. - № 2.
9. Журавский В. Балканская эстафета // Эхо планеты. – 1997. - №8.
10. Каменецький М. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - № 2-3.
11. Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира // Международная жизнь. – 1999. - № 10.
12. Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.
13. Лещиловская И. Исторические корни югославского конфликта // Вопросы истории. – 1994. - № 5.
14. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12.
15. Маначинский О. План Венса-Оуена // Правда. – 1993. – 28 марта.
16. Маначинський О. Югославія: криза продовжується // Політичні читання. – 1993.- №4.
17. Маначинський О. Югославська криза // Політологічні читання. – 1993. - № 4.
18. Маревич Р. Корни беды // Советская Россия. – 1991. – 23 ноября.
19. Мірошніченко О. Європейська кухня // Гарт. – 1997. – 28 березня.
20. Очаги тревоги в Восточной Европе. – М., 1993.
21. Пащенко Є Балканський варіант // Політична думка. – 1995. - №1.
22. Протистояння на Балканах //Урядовий курєр. – 1998. – 17 жовтня.
23. Силина Т. Украина на Балканах: партнер или бедная родственница // Зеркало недели. – 2001. - № 30.
24. Симич П. Гражданская война в Югославии // Международная жизнь. – 1993.- №7.
25. Участь збройних сил України в миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії // Політика і час. – 1995. - № 11.
26. Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопасность Европы // Международная жизнь. – 2002. - № 2.
27. Чистяков И. Навязан план раздоров // Советская Россия. – 1993. – 6 мая.
28. Яровий В. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. – К., 1996.
[1]
Брагин Ю. Распад Югославии. Предпосылки // Международная жизнь. – 1995. - № 4 – 5. – С. 17.
[2]
Лещиловская И. Исторические корни югославского конфликта // Вопросы истории. – 1994. - № 5. – С. 20.
[3]
Дорозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995. – с. 89.
[4]
Там само. – С. 92.
[5]
Яровий В. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. – К., 1996. – С. 79.
[6]
Маначинський О. Югославська криза // Політологічні читання. – 1993. - № 4. – С. 26.
[7]
Каменецький М. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - № 2-3. – С.23.
[8]
Маревич Р. Корни беды // Советская Россия. – 1991. – 23 ноября.
[9]
Волков В. Этнократия – непредвиденный феномен. – М., 1992. – С. 56.
[10]
Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2. – С. 37.
[11]
Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопасность Европы // Международная жизнь. – 2002. - № 2. – С. 55.
[12]
Симич П. Гражданская война в Югославии // Международная жизнь. – 1993.- №7. – С. 82.
[13]
Пащенко Є. Балканський варіант // Політична думка. – 1995. - №1. – С. 36.
[14]
Маначинський О. Югославія: криза продовжується // Політичні читання. – 1993.- №4. – С. 22.
[15]
Дорозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 1995. – С. 737
[16]
Волков В. Трагедия Югославии // Вопросы истории. – 1992. - №2. – С. 12.
[17]
Очаги тревоги в Восточной Европе. – М., 1993. – С. 137.
[18]
Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира // Международная жизнь. – 1999. - № 10. – С. 24.
[19]
Востроухов Е. Европейское сообщество за применение военной силы в Боснии // Известия. – 1992. – 15 декабря.
[20]
Там само.
[21]
Чистяков И. Навязан план раздоров // Советская Россия. – 1993. – 6 мая.
[22]
Журавский В. Балканская эстафета //Эхо планеты. – 1997. - №8. – С. 32.
[23]
Мірошніченок О. Європейська кухня // Гарт. – 1997. – 28 березня.
[24]
Маначинський О. План Венса-Оуена // Правда. – 1993. – 28 марта.
[25]
Там само.
[26]
Давыдов Ю. Три урока балканской трагедии // Новое время. – 1993. - № 49. – С. 13.
[27]
Журавский В. Балканская эстафета // Эхо планеты. – 1997. - №8. – С. 21.
[28]
Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопастность Европы // Международная жизнь. – 2002. - №2. – С. 55.
[29]
Живанов С. Россия и южнославянский кризис // Свободная мысль. – 1996. - № 2. – С. 36.
[30]
Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира //Международная жизнь. – 1999. - № 10. – С. 24.
[31]
Участь збройних сил України в миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії // Політика і час. – 1995. - № 11. – С. 7.
[32]
Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.
[33]
Протистояння на Балканах //Урядовий курєр. – 1998. – 17 жовтня.
[34]
Денисенко С. Україна і сучасне балканське питанн // Історія в школі. – 1999. - №1-2. – С. 22.
[35]
Силина Т. Украина на Балканах: партнер или бедная родственница // Зеркало недели. – 2001. - № 30. – С. 4.
[36]
Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 20.
[37]
Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.
[38]
Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 22.
[39]
Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.
[40]
Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. - № 12. – С. 22.