Проведення Польщею політики асиміляції та фальсифікації щодо українців
Зміст
Вступ
1. Форми асиміляції
2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
3. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми даної роботи полягає в тому, що на сучасному етапі становлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею певною перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття у 20-30-і роки нинішнього століття. Цей період наповнений неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами.
Навколо неї створено багато міфів та упереджень. У роки Другої Речі Посполитої більшість поляків вважала, що її незалежність без земель, які до поділу належали Речі Посполитій, без Львова, який вписався в історію Польщі та її культуру, є неповною. Ми не помічали, що це земля наших сусідів-українців, з якими ми довго жили в одній державі, що вони теж мають до наших, в минулому спільних теренів, свої права.
Обидві сторони виставляли рахунки кривд, іноді справедливі, що ґрунтувалися на непорозуміннях. Обидві сторони забули, однак, що спільне існування було водночас захистом, який дозволяв зберегти своє місце в тій, не найкраще розташованій, частині Європи.
Слід пам’ятати, що література, яка була опублікована за радянських часів, піддавалась тиску – обов’язковим у ній було поборювання всіх, крім російського, націоналізмів. Подібне було з літературою, яка видавалась у Польщі після 1945 p. До кінця шістдесятих років було обов’язковим критикувати всі дії так званої “буржуазної польської держави”. Еміграційна польська та українська літератури діяли за принципом “давати відсіч” комуністам та боронити будь-які дії свого народу. Існує теж багата, але ще не повністю використана, джерельна база.
Мета даної роботи – розглянути особливості проведення Польшею політики асиміляції та фальсифікації щодо українців другої половини двадцятих - тридцяті роки.
Предмет дослідження - політики асиміляції та фальсифікації з боку Польщі щодо українців.
1. Форми асиміляції
Аналіз праць західних авторів свідчить, що вони поділяють асиміляцію, і цілком слушно, на дві форми: природну (natural) та насильницьку (compulsory). Природна асим'їляція відбувається при довготривалому безпосередньому (побутовому, виробничому та ін.) спілкуванні різних етнонаціональних спільнот. Вона обумовлена всією ходою їх соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, поширенням міжетнічних шлюбів тощо. Головними критеріями добровільності асиміляції, на нашу думку, є взаємне бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу. Одних - етнічних меншин - відмовитись від своїх власних етнічних властивостей і набути чужих, а інших - домінуючої етнонацюнальної спільноти - прийняти до себе і "розчинити" в собі інші етнічні меншини.
Під насильницькою асиміляцією мається на увазі такий процес асиміляції, який відбувається внаслідок політики центральних, та/чи місцевих органів влади, спрямованої на обмеження сфери використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій, способу життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, позбавлення їх етнічної пам'яті, послаблення етнічної свідомості і в кінцевому підсумку її знищення. Історія довела. що вакуум, який утворюється внаслідок цього, неодмінно заповнюється новою свідомістю. Це може бути свідомість належності як до іншої етнонацюнальної спільноти, так і до нової "інтернаціональної"' спільноти людей типу "радянського народу", а може до обох одночасно.
Окрім зазначених вище двох форм асиміляції, на наш погляд, варто говорити і про третю її форму, яку можна назвати примусово-добровільною. Така форма асиміляції мас місце там, де немає офіційних законів, що -забороняють чи дискримінують якусь етнічну мову та культуру, але представники етнічної меншини поставлені у такі умови І брак дошкільних виховних установ, навчальних закладів та засобів масової інформації рідною мовою тощо /, що людині просто не залишається нічого іншого окрім поступової асиміляції. Саме такою, примусово - добровільною можна вважати асиміляцію в роки застою у колишньому СРСР. Людина була позбавлена можливості вибору мови виховання, навчання, а часом і спілкування (особливо в армії). Силою обставин, причому створених штучно, вона була приречена на асиміляцію, хоча зовні все виглядало досить пристойно і багатьма вважалось природним явищем. Сьогодні ця форма асиміляції має, і мабуть, ще довго матиме місце у деяких посттоталітарних країнах.
2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції українців. «Польща для поляків» — так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії. Відомий ендецький політик і публіцист Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію». Звичайно, національна асиміляція корінного населення у польському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців. Шовінистичну політику ополячення Східної Галичини і Західної Волині табір народової демократії здійснював послідовно і безкомпромісно, за допомогою жорстоких репресій та переслідувань. У такий спосіб ендеки сподівалися довести, що приналежність західноукраїнських земель до Польщі забезпечена назавжди і таким чином покласти край сподіванням українців на власну незалежну державу.
Конкуруюча «федералістична» концепція подвижників Пілсудського, зазнавши деякого оновлення і модернізації, в 20–30-х роках стала відомою як доктрина «польського прометеїзму».[1]
Суть його полягала в тому, що історичною місією Польщі є звільнення народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування та об’єднання їх з Польщею на федеративних засадах. Однак відбулося лише деяке поліпшення становища волинських селян, серед яких розподілили певну частину урядових земель. Поряд з цим посилюється наступ польських націоналістів і фанатичних католиків на православну церкву на Волині. Православне волинське селянство цим обурилося, і всі акції по примиренню були зведені нанівець. Ідея «прометеїзму» зустріла впертий опір частини урядовців, а також польських націоналістів і була швидко забута, хоча за нею ховалася спроба підготовки нового походу на Київ.[2]
На першому етапі своєї діяльності адміністративний апарат, керований Г. Юзевським, усі зусилля спрямував на ліквідацію тих українських організацій, центральні осередки яких перебували в Галичині. Український галицький рух, який мав незалежницьке спрямування воєвода вважав найбільшою небезпекою політиці “польсько-українського зближення” на Волині. Переслідувань зазнали культурно-освітницьке товариство “Просвіта”, партії УНДО, УСРП, Сельроб. В роботі показано, що ліквідація адміністрацією Г. Юзевського неприхильних щодо Польщі українських угрупувань на терені воєводства, відбувалась, головним чином, за допомогою тих обмежень, які випливали з концепції так званого “сокальського кордону”, суть якого полягала на відмежуванні Волині від політичних впливів “галицького українізму”. Підкреслюється, що політичному сенсі існування “сокальського кордону” зумовлювалось політикою регіоналізму, яку проводили санаційні уряди щодо українців у Польщі.
Репресії польської адміністрації початку 30-х років щодо українських опозиційних партій значно послабили їхні позиції на парламентських виборах 1930 року. Повну перемогу на них здобула регіональна група Безпартійного блоку співпраці з урядом, до якої увійшли представники усіх просанаційних організацій і партій, в тому числі й ті, що представляли національні меншини. До проурядового блоку увійшла група українських діячів-представників уенерівської еміграції на Волині, яка користувалась підтримкою воєводи Г. Юзевського.
Важливим етапом в реалізації програми державної асиміляції на Волині була поява у 1931 році Волинського українського об’єднання (ВУО) - нової української політичної організації пропольської орієнтації. За задумом воєводи, ця партія мала об’єднати навколо себе представників усіх угодовських сил Волині і діяти під опікою місцевої адміністрації, реалізуючи власну політичну концепцію. Засноване з ініціативи і за фінансової підтримки воєводської адміністрації ВУО заявило про свою повну лояльність до польської державності і готовність реалізовувати гасла польсько-української співпраці на Волині.
Аналізуючи форми і методи діяльності ВУО серед місцевого населення, головне завдання партії Г. Юзевський вбачав у створенні апарату, який би дав можливість польській адміністрації опанувати настроями широких верств українського селянства. Здійснити це передбачалось за допомогою громадських організацій, які були б зв'язані з ВУО і стояли на платформі польсько-українського співробітництва. Серед організацій такого типу найважливіше місце відводилось так званим “Просвітянським Хатам”, “Рідним хатам”, “Селянським хорам ВУО”.
Важливим фактором стабілізації ситуації у воєводстві Г. Юзевський вважав співпрацю поляків і українців в органах воєводського самоврядування. Аналізуючи участь польських і українських представників в місцевих органах влади (за результатами виборів 1927 і 1934 років) автор доводить що українці не зайняли великої кількості місць в повітових сеймиках, гмінних і міських радах. Навпаки, протягом 30-х рр. їхнє представництво в органах самоврядування усіх рівнів помітно зменшувалось.
Як один з методів реалізації “волинської програми” дисертант показує діяльність воєводської адміністрації у справі реорганізації кооперативного руху на Волині. Пропоноване воєводою польсько-українське зближення передбачало розв’язання адміністративними заходами української проблеми на Волині як проблеми регіональної. Для цього, на його думку, достатньо було відмежувати Волинь від впливів “агресивного галицького націоналізму”, уособленням якого воєвода вважав, зокрема, кооперативи Ревізійного союзу українських кооперативів у Львові (РСУК). Для реалізації засад змішаної польсько-української кооперації наприкінці 1933 року з ініціативи місцевої влади з’явились перші осередки кооперативної спілки “Гурт”. Процес становлення кооперативних підприємств “Гурту” проходив паралельно з ліквідацією останніх кооперативів РСУК на Волині.
Одним з головних завдань державної політики на Волині воєвода вважав розв’язання проблеми національного українського шкільництва, невирішеність якої вело до загострення польсько-українського антагонізму. Проте до українського шкільництва Г. Юзевський ставився упереджено. Реалізуючи програму польсько-українського зближення, він віддавав перевагу польським школам з обов'язковим предметом української мови. Наприкінці 30-х рр. такий тип шкіл був домінуючим у структурі волинського початкового шкільництва. Це значною мірою зашкодило розвитку української освіти на Волині.
Досліджуючи конфесійну політику воєводської адміністрації, автор доводить, що її головна мета полягала в тому, аби перетворити православну церкву на Волині у дієвий чинник державної асиміляції місцевого українського населення. Однак намагання уряду підпорядкувати православну церкву політичним інтересам держави вело до загострення його стосункі
Iстотним елементом тактики воєводи у реалiзацiї "волинської програми" було економiчне пiднесення воєводства, без якого iнтеграцiя Волинi до складу Речi Посполитої ставала неможливою. На переконання воєводи, лише рiст ефективностi сiльського господарства, матерiального добробуту населення могло привести до послаблення соціальних конфлiктiв i мiжнацiональних антагонiзмiв на Волинi. Вирiшальну роль при цьому вiн вiдводив державi, яка повинна була збiльшити свої iнвестицiї в економіку воєводства. Автором аналізуються основні напрямки соціально-економічної політики воєводської адміністрації.
Окреме місце у розділі відводиться аналізу позиції воєводи щодо національних меншин, котрі проживали на терені Волині у міжвоєвнний період (євреї, німці,чехи, росіяни). Особлива увага при цьому акцентується на тому, що у своїй оцінці Г. Юзевський виходив передовсім з того, чи відповідали інтереси тієї чи іншої національної групи цілям його політичної концепції.
Економічна криза 1929-1933 pp., яка боляче вдарила по українському селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо погіршилися стосунки між галичанами і польськими колоністами. Влітку 1930 р. прокотилася хвиля селянських стихійних нападів на польські маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько 2200 актів «саботажу». У відповідь уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини вводилися підрозділи польської поліції та кавалерії для «пацифікації» (заспокоєння). Вони руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік, переважно молодих, третину їх засудили до різних строків тюремного ув´язнення.
В цей час Пілсудський розпустив парламент, посадив під арешт українських депутатів, а їх виборців, вдаючись до терору, примушували голосувати за польських кандидатів у депутати. Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох сторін. В цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі і ліберальне українське національно-демократичне об´єднання (УНДО), деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки і уклали обмежену угоду, відому під назвою «Нормалізація», яка зобов´язувала українців підтримувати інтереси польської держави, голосувати за бюджет, за що українці мали отримати невеликі поступки. Однак ненависть і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.
У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських «стрільців», що переслідували і громили українські організації, особливо культурні. їх підтримували воєнні кола та релігійні католицькі діячі.
На Волині продовжувався наступ на православну церкву — основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Греко- чи римокатоликам власті передали 150 православних церков, а 190 по-варварському зруйнували. Із 389 православних церков, що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди тероризували місцевих жителів, змушували їх перейти в католицтво. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.
Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію, провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита.
Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі».[3]
Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахуванням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії — вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.
Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років... Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах — байдуже, хто стояв на чолі її — від самого початку була близька програмі народових демократів».
У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків.
3. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
Результати Другої світової війни різко змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні комуністичної Польщі стала теорія пролетарського інтернаціоналізму. Насправді політика Польщі щодо українців базувалася на невизнанні їхніх самостійницьких устремлінь та на цілеспрямованій асиміляції, що заохочувалося Москвою.
Як відомо, на території Польщі після Другої світової війни діяли підрозділи ОУН-УПА, що в безнадійних умовах боролися за самостійну Україну. Аби остаточно вирішити українське питання і ліквідувати український національно-визвольний рух, польські комуністи здійснили сумнозвісну акцію «Вісла».[4]
До 140 тисяч українців та їхніх родин було застосовано принцип колективної відповідальності. Зі східних українських етнічних земель їх виселили і розпорошили у дев’яти північно-західних воєводствах з метою остаточної асиміляції. Депортовані перебували під т.зв. адміністративним наглядом без права вільного пересування і зміни місця проживання. Деякі з подібних обмежень діяли до 70-х років.
Паралельно з виселенням на українських етнічних землях почалося нищення чисельних пам’яток історії і культури, церков. Тільки на Лемківщині було знищено понад 100 храмів. Ліквідовувалися топоніми, що свідчили про колишніх абориґенів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» значною мірою досягла запланованих результатів. Позбавлені своєї землі, своїх коренів, традицій і звичаїв, депортовані українці поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності.
Висновок
Таким чином, у політичних доктринах однієї з найавторитетніших і найвпливовіших політичних сил польського суспільства першої половини XX ст. — націонал-демократії — незалежній Україні місця не було.
Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пілсудського — найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.
Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. Інші концепції не відігравали значущої ролі.
Польські зовнішньополітичні концепції щодо України в XX ст. зазнали істотних змін, еволюціонуючи разом з бурхливою добою. Реалії сучасної посткомуністичної доби детермінують їхній якісно новий зміст. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Об’єктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються. Позбавлені деформуючих зовнішніх впливів та шовіністичних збочень, вони вже найближчим часом можуть виявити свій чималий потенціал.
Список використаної літератури
1. Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник. / О. В. Картунов. - К. - 1999. - 300 с.
2. Історія України: Навчальний посібник / Бойко О.Д. - К.: Академвидав, 2006.- 686 c.
3. Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. - К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.
4. Козакевич Єжи. Рухаємось у доброму і бажаному напрямі.—Політика і час.—1995.—№4.—С.21.
5. Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej.—Warszawa, 1971.
6. Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Подляський Казімєж. Білоруси–литовці–українці: наші вороги — чи брати? — Мюнхен.—1986.—С.17.
7. Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939).—Київ, 1985.—С.142.
[1]
Див. дет.: Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej.—Warszawa, 1971.
[2]
Історія України. Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. - К.: Центр учбової літератури, 2007.- c.234
[3]
Сливка Ю.Ю. Цит. праця.—С.142.
[4]
Історія України : Навчальний посібник / Бойко О.Д. - К.: Академвидав, 2006.- с.170.