Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Історичний факультет
Реферат на тему :
«Релігійно-ідеологічний фактор в підготовці англійської революції»
Виконав :
студент 3 курсу, 3 групи
Лисун Іван
Київ 2010
Зміст
Вступ
1. Виникнення і ідеологічні засади пуританства. Розпад на дві течії: пресвітеріан і індепендентів і різниця в програмних положеннях цих течій
2. Левеллери. Розвиток, суспільно-ідеологічні положення
3. Диггери – найпоміркованіша течія. Розвиток і причини їхнього краху
4. Квакери. Організація і діяльність
Висновок
Вступ
Однією з найважливіших особливостей Англійської революції середини XVII століття була своєрідність ідеологічної драпіровки її соціально-класових і політичних цілей. Це була єдина революція європейського масштабу, в якій роль бойової теорії повсталих грала ідеологія Реформації у формі кальвінізму на англійському грунті, - пуританізм.
Одні бачили в ньому дорогу до свободи і демократії, інші - дорогу до насильства і тиранії. Одні підкреслювали консерватизм економічного учення пуританізму, значення його середньовічного коріння, інші бачили в нім одну з передумов розвитку капіталізму в Англії і подальшого зростання її колоніальної імперії. Одні підкреслювали значення пуританізму для розвитку природознавства, інші вважали, що пуританізм тут ні при чому, що природознавство мало не релігійні, а світські витоки, що ведуть до розвитку капіталістичних стосунків, і кінець кінцем вказували на зв'язок його з італійським Ренесансом. Одні бачили в пуританізмі джерело вільнодумства, інші підкреслювали в нім фанатизм і релігійну нетерпимість. Пуританізм веде свій початок з 90-х років XVI століття. У його передреволюційній історії слід розрізняти два етапи:
1) доктринальний (в перевазі - опозиція королівської, англіканської церкви, обумовлена незавершеністю Реформації в цій країні) і 2) політичний - злиття релігійного нонконформізму з політичною опозицією абсолютизму Стюартів. Якщо перший з вказаних етапів дав про себе знати ще в правління Єлизавети I, то передумови переростання першого в другий були закладені в самому факті складання в країні революційної ситуації. Сама неминучість настання політичної фази пуританізму витікала з переплетення церковного устрою і механізму політичного владарювання, настільки тісного, що падіння одного неминуче спричиняв за собою крах другого. І справа полягала не лише в тому, що з часу Реформації носій англійської корони був одночасно главою англіканської церкви, по волі якого заміщалися вакансії ієрархів церкви - архієпископів і єпископів - і тлумачилися, в кінцевій інстанції, догмати віровчення, але і в тому, що церква перетворилася з цих пір в інститут, найбезпосереднішим чином поставлений на службу інтересам двору.
Королівська адміністрація диктувала зміст недільних проповідей, що виголошувалися у всіх церквах країни. Церковні суди, що знаходилися під керівництвом єпископів, залучали прихожан до відповіді не лише за несплату церковної десятини, але і за невідвідування недільної служби, за єресь, за «розбещеність» і тому подібне. В цілому не було такої сторони життя прихожанина, яке не знаходилося б під пильним наглядом приходського священика. Цензура друкарського слова, що здійснювалася церквою, вишукувала не лише єресь, але і політичну крамолу. Нарешті, що функціонувала під керівництвом архієпископа так звана Висока комісія була по суті таким же знаряддям королівської прерогативи, як і сумно знаменита Зоряна палата. У результаті не буде перебільшенням сказати, що англіканська церква була однією з ланок, причому найефективнішою, бюрократичної системи абсолютизму в цій країні. У міру переростання останньої в систему суто реакційну тільки що відмічена функція церкви ставала одним з чинників процесу формування опозиції двору.
Всі ці перетворення і процеси, що сягають початком правління Єлизавети І, викликали зародження і розвиток в країні маси різних рухів, які різними методами протистояли абсолютизму і застарілим порядкам. Серед найпоширеніших були пуританство, що згодом розпадеться на дві течії: пресвітеріанство, більш помірковані і індепендентів, радикально налаштованих; левеллери, що набули широкого поширення в армії, а також диггери, найбільш помірковані.
1. Виникнення і ідеологічні засади пуританства. Розпад на дві течії: пресвітеріан і індепендентів і різниця в програмних положеннях цих течій
Опозиція проти абсолютизму прийняла в Англії в кінці правління Тюдорів релігійну форму. В країні почав розвиватись широкомасштабний, релігіозно-суспільний рух, відомий під назвою пуританства (від латинського слова purus - чистий; точніше від англійської його форми pure). Під ім'ям пуритан в Англії ще з 60-х років XVI ст. були відомі протестанти, що не задовольнялися тією незавершеною, половинчастою реформою, яка була проведена в Англії в середині цього століття (збереження епископата в сталій після реформи державної англіканської церкви і значною частини церковного землеволодіння у вигляді єпископських земель, збереження у культі і віровченні багаточисельних елементів католицизму, зокрема пишної обрядовості, і т. д.). Пуритани вважали єпископальну англіканську церкву напівпапською, такою, що зупинилася на півдорозі між протестантством і католицтвом. З іншого боку, пуритани критикували залежність англіканської церкви від уряду що призначав, зміщував і контролював єпископів, що перетворилися по суті в справжніх королівських чиновників. Пуританство було не лише церковним рухом, що виступав з вимогою перевлаштування церковної організації в інтересах буржуазного розвитку країни. Воно означало собою також і нову релігійну ідеологію, пройняту рисами буржуазного світогляду тієї епохи, якій відповідали і певні політичні уподобання. Виходячи з ідей кальвінізму, англійські пуритани відкидали старий феодальний лад з його моральною «зіпсованістю», «розбещеністю», «лінощами» і «марнотратством» і протиставляли йому новий ідеал життя, коли основными моральними якостями вважалися в першу чергу стриманість, тверезість, ощадливість.
Пуританські погляди на життя прекрасно відобразив сучасник англійській революції, відомий англійський поет Джон Мільтон, який в одному зі своїх ранніх творів писав:«Обманщик, не ссылайся напрасно на невинную природу, будто ее дети должны расточать ее избытки. Она (природа) бережливо дает из своих сокровищ лишь добродетельному, который следует ее закону трезвости и священному правилу строгой умеренности»[1]
. Пуритани рішуче засуджували всякі розваги, вважали «гріховними» розкішні вбрання і убори, яскраві костюми, веселі свята полювання, театр, музику і т. д. Пуритани повставали проти великого числа церковних свят; в неділю ж, забороняючи «галасливі розваги», вони рекомендували проводити час за читанням біблії.
Пуританство не було релігією більшості населення. Велика частина населення Англії навіть під час революції залишалася вірною англіканській церкві (а на заході і півночі тоді немало було і католиків), але пуритани найбільш яскраво виражали ідеологію зростаючого капіталізму. Пуритани проповідували нову мораль і створювали нові релігійно-політичні форми організації які допомагали буржуазії і новому дворянству об'єднуватися і вести боротьбу проти абсолютизму.
Пресвітеріани.
З питань про форми нового церковного улаштування пуританство розкололося ще в XVIст. на ряд течій. Найбільш багата частина пуритан - представники великої буржуазії і найбільш заможної частини нового дворянства - прагнула надати новій церкві строгий устрій кальвінізму.
Ця частина пуритан ще з 70-x років XVI ст. отримала назву «пресвітеріан». Вони були прихильниками такої церковної організації у якій головну роль грали пресвітери - старійшини, - особливі виборні особи від народу, що керували разом з пасторами «міністрами» справами кальвініської церковної общини. Пресвітеріанський церковний устрій, при якому через пресвітерів вирішальний вплив на справи общин надають її самі впливові члени, мало на увазі незалежність церкви від державної влади, періодичні скликання – синоди, відміну обрядів,що залишилися в англіканстві від католицтва, і в той же час певна одноманітність нового церковного культу.
Із самого початку пресвітеріанство виявило негативне відношення не лише до державної дворянсько-аристократичної англіканській церкві, але і до інших пуританських сект радикальнішого і демократичного напряму. Ці крайні пуританські секти, зі своєю сторони, різко критикували пресвітеріан, що замінювали, на їх думку один авторитет, авторитет єпископа, іншим примусовим авторитетом - пресвітерів і синоду.
Індепенденти.
Другий значний напрям в пуританстві що оформилося дещо пізніше першого - у 80 - 90-х роках XVIст., носило різні назви: «брауністів» (за ім’ям одного із засновників" - Роберта Брауна), «конгрегаціоністів» (конгрегація - в даному випадку церковна община, якій надавали особливе значення радикально налаштовані пуритани) або «індепендентів», тобто незалежних, оскільки вони проголошували повну автономію і незалежність кожної церковної общини як від державної влади, так і від загальної церковної влади.
У той же час індепенденти рішуче висловлювалися за максимально «вільні» форми самого богослужіння, вважаючи таким, що перечить священному писанню складання яких-небудь обов'язкових молитов, гімнів або обрядів; вони надавали кожному учасникові релігійних зборів право«вільно проповідувать» чи навіть вільно «пророкувати» на основі власного розуміння писання[2]
.
В протилежність пресвітеріанскій централізованію церкві індепенденти ділилися на безліч дрібних сект і в організаційному відношенні були взагалі роздрібленими. До індепендентів належали середня і дрібна міська буржуазия, частина нового дворянства– джентрі – частина селян, переважно східних графств, де довго зберігалися традиції лоллардизму. Міські плебейські елементи частково теж входили в найбільш крайні індепендентські секти.
Таким чином, індепенденти були і в релігійному і у соціальному відношенні вельми складна течія, що охоплювала цілий ряд найрізноманітніших сект, загалом радикальніших, ніж пресвітеріанські, але такі, що у свою чергу сильно розрізнялися між собою по своєму соціальному характеру, по соціальному сенсу своїх релігійних вимог. Радикально - демократичне крило индепендентовблизьке широким народним масам міста і села, що відображало в якійсь мірі сподівання цих народних мас, було пов'язано з реформістськими ученнями, висунутими на континенті Європи.
Починаючи з 80-90-х років XVI ст. на пуритан хлинули багаточисленні урядові репресії. Особливо піддалися переслідуванням найбільш радикальні індепендентські секти. Багато индепенденты аби уникнути переслідувань, переселялися до Нідерландів, де вступали в зв'язок з континентальними (голландськими і німецькими) сектантами зокрема з меннонітами, наступниками анабаптистов. Частина цих емігрантів, радикально налагоджених пуритан, поверталася потім до Англії і посилено пропагувала тут свої радикальні церковні погляди. Багато пуритан-індепендентів, а частково і пресвітеріан, переселялося за океан, до Америки, де на початку XVII ст. вони почали заселяти на східному побережжі Північної Америки на території так званої Нової Англії. Не дивлячись на переслідування і гоніння, що продовжувалися і навіть посилилися в перші десятиліття XVII ст., пуританство продовжувало посилюватися. Збільшувалися чисельно як права - пресвітеріанська, так і ліва – індепендентська - течія пуританства. Навіть багато з тих, що належали офіційно до англіканської церкви співчували пуританам і вимагали проведення реформ державної церкви в помірно-пуританському дусі. Пресвітеріани і індепенденти видали немало палких публіцистів, авторів сотень релігійно-політичних памфлетів, у яких у формі релігійних висловів, міркувань, напучень і проповідей засуджувалася «зіпсована», «напівпапська» державна англіканська церква, а за одно з нею і королівську владу. Піддававшись репресіям з боку офіційної церкви і державної влади, фанатики-сектанти вважали себе мучениками «за праву справу» за «свободу народу». У самому парламенті найбільш опозиційно налаштовані оратори зазвичай виступали з промовами, запозичуючи аргументи, цитати і образи з найбільш поширених творів пуританської літератури.
2. Левеллери. Розвиток, суспільно-ідеологічні положення
Головними ідеологами левеллеров були Джон Лілберн, Річард Овертон, Уїльям Уолвін, Томас Прінс. Саме у їх працях були закладені основні вимоги і цілі партії. Ключовим документом, на який постійно посилалися в своїх памфлетах Лілберн, Овертон, Уолвін і Прінс, була «Велика хартія вольностей». Вони вважали вимоги, що висувалися ними, відновленням свобод, загублених під час нормандського завоювання[3]
.
Ще в 1645 році в своєму памфлеті «Захист природного права Англії»[4]
Лільберн різко критикував палату лордів, формулюючи положення про народний суверенітет. Лільберн писав: «Вища влада - в народі». Від народу отримав свою владу парламент, але народ не поступався йому верховною владою, тобто влада парламенту має бути обмеженою. Парламент «повинен робити не те, що йому хочеться, а те, що корисно для блага народу і не йде на шкоду народові». При цьому Лільберн не допускав думки про одночасне існування палати общин і палати лордів. Лорди не були вибрані, а значить вони не заручилися довірою народу, їх влада є тиранічною, одже їх влада має бути знищена разом з владою короля[5]
.
Лільберн виступав також проти привілеїв і феодальних титулів, за свободу релігійних переконань, недоторканості особи і майна, свободу друку і так далі Всі ці вимоги були направлені на знищення феодальних засад, що все ще панували в Англії. У 1646 році за свої рішучі виступи Лілберн був засуджений палатою лордів до тюремного ув’язнення і величезного штрафу. Випущений Лілберн був лише в 1648 році.
Річард Овертон і Уїльям Уолвін також активно виступали в захист ідей народного суверенітету, критикували пресвітеріан і здійснювані ними релігійні переслідування, виражаючи в цілому ідеї аналогічні Лілберну. Вони виступали також за права особи, в першу чергу право власності .
Спочатку Лілберн, Овертон, Уолвін, Прінс і їх однодумці діяли розрізнено, але до 1646-1647 року левеллери відокремилися від індепендентів і стали самостійним політичним угрупуванням.
У липні 1646 року до парламенту була представлена «Ремонстрація багатьох тисяч громадян»[6]
, складена, ймовірно, Овертоном і Уолвіном. Вже в ній висуваються вимоги знищення влади короля і палати лордів, верховенства відповідальної перед народом палати общин, введення широкого вибіркового права і захисту природних прав людини.
Першим документом, написаним від імені левеллеров, стала петиція від 15 березня 1647 року, адресована «Верховній владі нації», яка була направлена в палату общин. У цьому документі левеллери говорять про те, що «жоден уряд не може бути більш законним, ніж парламентський» і що, хоча парламентом зроблено багато корисних перетворень у сфері боротьби з феодальними засадами, країна все ще знаходиться в пригноблюваному положенні. Про це, зокрема, свідчить факт збереження палати лордів.
У цій петиції, крім того, були виражені економічні претензії. Левеллери вимагали відміни патентів і монополій, що утрудняють розвиток економіки. Автори петиції вимагали також відміни десятини, яка все ще стягувалася у той час. У петиції міститься пропозиція створити закони про допомогу жебракам, яких в ті часи ставало все більше і більше в результаті обгороджувань.
У памфлеті «Крик Іони», датованим тим же роком, Лільберн виступав вже проти політики палати общин. Він писав, що народ повинен чинити опір будь-якій тиранічній владі - будь то влада короля або парламенту. А в справі знищення зрадників головну роль повинна зіграти армія.
У армії до індепендентів і левеллерів відносилися з повагою. І якщо індепенденти спиралися, в основному, на офіцерський склад, то левеллери мали велику кількість прибічників серед солдатів, а також серед частини офіцерства. Левеллерськими лідерами в армії були полковник Томас Рейнсборо (від офіцерства) і Едуард Сексбі (представник солдатів).
У 1647 році в армії виникли «Поради солдатських агітаторів». Серед агітаторів було немало левеллерів. Агітатори украй активно сприяли поширенню ідей левеллерів в армії. В цей час парламент, побоюючись опозиційних настроїв в армії, приймає рішення, згідно якому велика її частина повинна відправитися до Ірландії. Проте агітатори Сексбі, Аллен і Шеферд вручають командуванню армії петицію, в якій заявляють, що армія відмовляється вирушати до Ірландії, і не має наміру підкорятися таким пресвітеріанам. Парламент же заборонив солдатські петиції. Мало того, стривожені активністю левеллерівпресвітеріани прийняли рішення про розпуск армії. Проте солдати, що знаходилися під впливом радикально налаштованих агітаторів, оголосили про відмову виконувати наказ парламенту. Індепендентське керівництво армії (Ферфакс, Кр
Дії агітаторів активно підтримувалися левеллерами. Овертон заявляє в памфлеті «Нововинайдений прийом» , що план розпуску армії - справа «купки обманщиків, зрадників і брехунів». Левеллери вважали відмову армії про розпуск дуже важливим кроком в справі звільнення народу від гніту і чекали від армії рішучих дій.
3. Диггери – найпоміркованіша течія. Розвиток і причини їхнього краху
Диггери, самоназва - «істинні левеллери» - рух, що виник в 1649 році. Основними учасниками була сільська біднота в роки Англійської революції. Виступали проти приватної власності, в першу чергу, проти приватної власності на землю. Диггери діяли мирною дорогою: вони стали скопувати громадські землі, орудуючи лопатами (звідки і з'явилася назва «диггери» - «копачі»), і закликати інших бідняків наслідувати їх прикладу. Вони розраховували залучити до руху тисячі людей і перейти до нового суспільного устрою, в якому не було б приватної власності. Керівниками диггерів були Джерард Уїнстенлі і Уїльям Еверард.
Першим памфлетом, безпосередньо виражаючим ідеї диггерів був «Новий закон справедливості»[7]
, написаний ідеологом і керівником диггерів Джерардом Уїнстенлі. У «Новому законі справедливості», опублікованому в дні суду над Карлом I, розвивалися ідеї попередніх трактатів Уїнстенлі і інших памфлетів, у тому числі видань сільських левеллерів «Світло, що засяяло в Бекінгемширі» і «Ще більшому світло, що засяяло в Бекінгемширі». У своєму новому памфлеті Уїнстенлі говорив про те, що не повинно існувати приватній власності, земля має бути загальною. Обгрунтовувавши таку позицію, Уїнстенлі посилався на деяке божественне знамення - почуті ним слова: «Разом працюйте і разом їжте свій хліб, повідай це всім!» Він вважав, що після усунення монархії і влади лордів повинно наступити знищення несправедливості розподілу земель, але оскільки цього не було зроблено, треба починати працювати разом на порожніх земельних ділянках, яких в Англії величезна кількість. Але віднімати землі і власність силоміць не можна, вважає Уїнстенлі. Він пише, що руйнування старого світу (адже він вважав, що коли всі люди стануть працювати разом, це буде абсолютно інший світ, в якому не буде місця гордості і злості, «ніхто і не побажає мати більше, ніж інші, або бути паном над іншими, або вимагати чого-небудь собі особисто») не повинне здійснюватися «шляхом воєн, указів або руками людей», але «Господь один буде цілителем, і відновником, і подавцем Нового закону справедливості». Уїнстенлі пропонує жити кожній людині за власним розумінням, а не слідувати чиїм-небудь вказівкам (у тому числі церкви); повністю відмовитися від приватної власності; відмовитися від панування одних над іншими, знищити в'язниці, припинити побиття і страти.
8 квітня 1649 року на пустирі біля підніжжя горба св. Георгія недалеко від містечка Кобхем, в графстві Суррей оселилася перша група диггерів, що почала відкривати і розкопувати нечіпані землі. Їх дії викликали такий переполох серед місцевих джентльменів і крупних фрігольдерів, що деякий Генрі Сандерс визнав потрібним 16 квітня донести про те, що сталося безпосередньо Державній раді. «Зборище людей на чолі з відставним солдатом Еверардом, - доносив Сандерс, - прийшли на горб св. Георгія і почали копати землю, засіваючи її пастернаком, морквою і бобами. В п'ятницю їх було від 20 до 30 чоловік. Проводячи весь день в роботі, вони запрошують всіх прийти до них на допомогу, обіцяючи їжу, пиття і одяг. Вони говорять, що опісля десять днів їх буде 4-5 тисяч»[8]
.
Цей мирний виступ викликав страх у місцевих лендлордів і фрігольдерів, які звернулися із скаргою в уряд. Тоді перелякана Державна рада віддала розпорядження генералові Ферфаксу розігнати «незаконне зборище» «безладних і бунтівних людей», дії яких можуть «порушити мир і спокій республіки». Коли ж до пагорба св. Георгія підійшли два кавалерійські ескадрони, диггери спокійно пішли на вимогу офіцера, який повідомив Ферфаксу про мирні наміри диггерів. Наступного дня Еверард і Уїнстенлі зустрілися з Ферфаксом (і шокували його вже тим, що не зняли капелюха) і оголосили йому основні принципи руху.
Незабаром був опублікований маніфест диггерів «Прапор, піднятий дійсними левеллерами.». У нім ми зустрічаємо ті ж ідеї, що і в інших памфлетах диггерів: думка про землю як «загальну скарбницю», критика приватної власності, викриття лендлордів. Крім того, в памфлеті викладається критика порядків, що існують в країні, критика влади, що розчарувала населення. Як і в інших документах диггеров, в маніфесті постійно зустрічаються послання на релігійні тексти.
Варто додати, що від диггерів стали рішуче відмовлятись левеллери: відміна приватної власності перечила їх ідеям, вона відштовхнула б більшість прибічників левеллерів серед дрібних власників. Такі дрібні власники дуже активно заважали диггерам в будівництві общини - споруди їх були декілька разів зруйновані, а вже в травні стався розрив з Еверардом, і Уїнстенлі залишився майже єдиним ідейним натхненником руху.
У червні з'явилася диггерська «Декларація бідного пригноблюваного народу Англії», підписана 45 особами, у тому числі і Уїнстенлі, який, видно, і був автором цього памфлета. «Декларація» була покликана роз'яснити наміри диггерів. У ній знову говориться про незаконність існування приватної власності і оголошується про те, що люди знайшли сміливість опиратися нащадкам людей, що захопили їх землю. При цьому диггери все ж не йшли далі ніж обробіток громадських земель, вважаючи, що не можна діяти зброєю, сподіваючись перемогти коханням і «християнським духом». Але частина колонії була спалена солдатами, а потім руйнувати її прийшли місцеві фрігольдери. Уїнстенлі пише Ферфаксу, що зовсім недавно обіцяв не чіпати диггерів і забезпечити їм деяку свободу, намагається ще раз розповісти про суть колонії, збудити совість в серцях офіцерів. Видається декларація про дії фрігольдерів. Але диггери залишилися непочутими. Більш того, фрігольдерами був поданий позов до місцевого суду. Суд йшов з неймовірною кількістю порушень: обвинуваченим навіть жодного разу не дали слова. Диггерів засудили до сплати штрафів, які стягнули коровами, а Біккерстафа ув'язнили. Уїнстенлі подав скаргу в палату общин, але члени палати були зайняті «важливішими справами». Восени Уїнстенлі знову засуджують до сплати штрафу.
У 1650-1651 роках продовжуються виступи диггерів, хоча їм активно протистоять лендлорди, заможні селяни, чиновники, що простежується в памфлеті «Новорічний дарунок парламенту і армії». Все ж рух диггерів зростає і поширюється, щонайменше, в 8 графствах (окрім Суррея). Проте виступи диггерів дратували лендлордів і із-за їх активного опору до кінця 1651 року рух «дійсних левеллерів» був повністю подавлений. У 1652 році Уїнстенлі публікує свою найбільш значну працю, «Закон свободи», в якому найбільш розгорнуто викладаються його ідеї і намальована картина устрою світу, яка згідно Уїнстенлі має бути втілена в життя. Тут зустрічаються останні згадки про диггерів як про діючий селянський рух.
4. Квакери. Організація і діяльність
Заснування квакерської общини приписується дослідниками Джорджу Фоксу (1624-1691), синові ткача з Лестершира. Він навчався шевському ремеслу, але шкільної систематичної освіти йому отримати не вдалося. У вісімнадцять років Фокс пішов з будинку і торгував у свій час шерстю. У 1646 або 1647 р. він оголосив, що знайшов опору в «внутрішньому світлі живого Христа» і почав проповідувати вчення про «внутрішнє світло», наполягаючи на тому, що істину слід шукати перш за все не в «Священному Писанні» або «Символі віри», а в голосі божому, зверненому до душі людини. Фокс проголошував загальне священство віруючих, закликав до відмови від видимих таїнств, від платного священства і відвідин церкви.[9]
У 1652-1653 рр. виникла група послідовників Фокса, що іменували себе «Друзями Істини», «Друзями Бога», «Дітьми Світла».
Перший час діяльності характеризується активною діяльністю квакерських проповідників за відсутності чіткої організаційної структури руху. Перші сподвижники Фокса, такі як Едвард Берроу, Уїльям Дьюсбері, Мері Фішер, Джеймс Нейлер, Джон і Томас Лоусоні, Френсіс Хоуджілл, Маргарет Фелл, Джон і Джордж Уайтхеді і багато інших, організували групу мандрівних проповідників і сталі відомі в квакерському середовищі як «Відважні шістдесят» або «Перші глашатаї Істини». Вони їздили з місіонерською метою по всій Британії, Ірландії, до континентальної Європи, колоній Північної Америки і Туреччини. Завдяки їх діяльності рух квакерів поширився в Ірландії, Шотландії і Уельсі. Першими місіонерами в Новому Світі були Мері Фішер і Енн Остін, які прибули до Массачусетсу в 1656 р.[10]
У своїх багаточисельних памфлетах, трактатах, листах, посланнях і щоденниках, а також усних проповідях, виступах і диспутах, квакери піддавали гострій критиці засади найбільш впливових релігійних систем, що склалися на той час в Англії: католицької, англіканської і пуританської в особі пресвітеріан. За антиклерикальні погляди, відмову приносити присягу, давати клятви і платити церковну десятину вони зазнавали суворих переслідувань. Деякі з послідовників Фокса були страчені за свої переконання (у північноамериканських колоніях в 1659 р. були повішені У. Робінсон и М. Стефенсон, в 1660 - Мері Дайер). Сам Фокс сидів у в'язниці вісім разів.
В питанні про соціальному складі перших квакерів існують розбіжності серед істориків: деякі з них вважають, що ранніми послідовниками учення Фокса були в більшості представники дрібної і середньої міської і сільської буржуазії і дрібномаєтного дворянства - джентрі, інші ж, навпаки, вважають, що основу «Суспільства Друзів» складали торговці, ремісники, наймані робітники і селяни.[11]
Висновок
Сектантство 30-40-х років було живим прикладом вироблення народної ідеології революції, що відображала реальні устремління мас до суспільного перевороту, хоча і вираженої в біблейських образах і притчах. Про його розквіт в цей період свідчить сама численність сект, що «раптом» спливли на поверхню в роки революції, - баптисти, соцініанці, фамілісти, сикеры, міленарії, рантери і безліч інших. Хоча ці секти виникли на грунті протестантської Реформації, вони були ворожі раціональній теології, оскільки грунтувалися головним чином на містичних ученнях. Місце вчення кальвінізму про визначення в їх проповіді зайняло вчення про загальне «спокутування» і «виправдання». Містичне уявлення про присутність Христа в душі кожного віруючого, про універсальний «божественний елемент» в людській природі неможливо було поєднати з «засудженням» більшій частині людства. Тому в ученнях народних сект «гнів господній» поступився місцем проповіді безмежного кохання «господа до дітей своїм»; «діти гріха» стали «дітьми світла». Місце «врятованих» і «знедолених» зайняли ті, що «люблять бога» і що «ненавидять його». Більш того, в справі порятунку явна перевага віддавалася біднякові, оскільки лише його душа звернена до бога, відкрита «благодаті». Багаті люблять не бога, а своє багатство, славу і шану, вони глухі до його голосу.
Загальні для їх ужитку риси зводилися до відкидання офіційної церкви і кліриків, що наживаються за рахунок десятини, як «служителів диявола», заміні наказної служби вільною і «богонатхненною» проповіддю, з якою за бажанням міг виступити кожен з «братів» (або навіть «сестер»). Тут панувала ідея «живої Біблії», релігія «пророкування», з одного боку, неначе суто індивідуальна для кожного віруючого, але, з іншої - дивно співзвучна тому, чого дошукувалися в ній всі «брати» по секті. Вельми поширеними були в сектах мріяння про швидке пришестя рятівника - Христа і настанні «тисячолітнього царства» його правління на Землі. Вони складали основу віровчення секти так званих мілленаріїв - «людей п'ятої монархії». На цьому грунті в середині народу з'явилася безліч пророків. Найбільш радикальні секти проповідували спільність майна, наприклад фамілісти і анабаптисти, рантери. З вуст у вуста передавалися «дивні бачення» і «голоси», «знамення». По «заклику зверху» багато хто залишав свої будинки, кидав звичні заняття, вирушав в мандри. Передчуття близькості «великих подій» приймали часом в народних низах форми не лише словесних фантазій, але і екстравагантної поведінки. Вони, зрозуміло, визначалися рівнем самосвідомості цих мас. Проте за всім цим ховався їх протест проти вікової задавленої, соціальної і духовної, реакція на лицемірство і святенництво «природжених панів». В цілому пуританізм, особливо в його розпливчатих версіях, доставив соціально різнорідній опозиції абсолютизму не лише ідейну зброю, але і керівництво і форми організації як обширних прошарків крупних і середніх власників, так і народних низів, свідомість яких живилася, з одного боку, традиціями лоллардизму, а з іншої - сектантством, перенесеним до Англії перш за все з Голландії. Проповідь модифікованого на користь широких мас кальвінізму будила в цьому середовищі свідомість гідності і суспільної значущості кожної людської особи незалежно від її станового статусу, так само як і свідомість того, що існуючих станових буд позбавлені божественної санкції. Більш того, ця проповідь позбавляла ореолу святості і особу самого короля, чиє високе положення само по собі означало перед престолом господа не більше, ніж положення останнього королівського підданого. З цієї точки зору учення монархомахів XVI століття Джона Нокса і Джона Понета було лише готовою формою тієї свідомості, яка лише пробивалася в товщі народу напередодні революції.
Отже, хоча пуританізм як релігійна течія реформації виник задовго до того, як в країні склалася революційна ситуація, він в 20-30-х роках XVII століття перетворився на ідеологію широкої антиабсолютистської опозиції. Лише у зв'язку з цією ситуацією найбільш важливим наслідком цього руху з'явилося поширення в широких шарах суспільства свідомості наполегливої необхідності змін як в церкві, так і в державі.
Список використаної літератури і джерел
Джерела
1. Библиотека Якова Кротова.// krotov.info. Джерард Уинстенли Законсвободы.// krotov.info/history/17/uinsten.html
2. Издательство Социум. //www.sotsium.ru. Лильберн Дж. Памфлеты.// www.sotsium.ru/books/95/88/.html.
3. СвободабиблиотекаКонституционногоКлассика.// A remonstrance of many thousand citizens …// www.constitution.org/lev/eng_lev_04.htm
Література
1. Английская буржуазная революция XVII века / Под редакцией академика Е. А. Косминского и кандидата исторических наук Я. А. Левицкого. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1954., Т. 1.
2. Библиотека Центра экстремальной журналистики//http://www.library.cjes.ru/ . Прутцков Г. В.Ведение в мировую журналистику. Антология в двух томах.// www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=483&c_id=5357
3. Дуглас Дж. Фокс, Джордж // Теологический энциклопедический словарь под редакцией Уолтера Элвелла. — М.: Ассоциация «Духовное возрождение» ЕХБ, 2003.
4. Издательство Социум. //www.sotsium.ru. Холореншоу Г. Левеллеры и английская революция / Пер. с англ. – М.: Изд-во ин. лит., 1947.// www.sotsium.ru/books/94/85/.html
5. Левин Г. Р. К вопросу о развитии политических и социальных идей левеллеров // Учёные записки (Ленинградский пед. институт им. А. Н. Герцена). — Л.: ЛГПИ, 1958. — Т. 165.
6. Павлова Т. А. Джон Беллерс и английская социально-экономическая мысль второй половины XVII в. — М., 1979.
7. Павлова Т. А. Квакерское движение в Англии (вторая половина XVII — начало XVIII в. // Религии мира. История и современность. — М.: Наука, 1982.
8. Т. А. Павлова. Дух Просвещения и ранние квакеры.Человек XVIIстолетия. Часть 1. - М., ИВИ РАН, 2005
9. Франсуа Гиао. История английской революции.Том 1.Ростов-на-Дону. Издательство «Феникс», 1996.
[1]
Английская буржуазная революция XVII века. С. 196.
[2]
Франсуа Гиао. История английской революции.Том 1. С. 95.
[3]
Английская буржуазная революция XVII века. Т. I. С. 204
[4]
Лильберн Дж.
Памфлеты. С. 34.
[5]
Левин Г. Р.
К вопросу о развитии политических и социальных идей левеллеров // Учёные записки (Ленинградский пед. институт им. А
. Н
. Герцена
)
. — Л.: ЛГПИ, 1958. — Т. 165. — С. 351—401.
[6]
A remonstrance of many thousand citizens …// www.constitution.org/lev/eng_lev_04.htm
[7]
Джерард Уинстенли Законсвободы.// krotov.info/history/17/uinsten.html
[8]
Павлова Т. А. Джон Беллерс и английская социально-экономическая мысль второй половины XVII в. С. 123-124.
[9]
Дуглас Дж. Фокс, Джордж // Теологический энциклопедический словарь под редакцией Уолтера Элвелла. — М.: Ассоциация «Духовное возрождение» ЕХБ, 2003. — С. 1295.
[10]
Павлова Т. А. Джон Беллерс и английская социально-экономическая мысль второй половины XVII в. — М., 1979. С. 98-99
[11]
Павлова Т. А. Квакерское движение в Англии (вторая половина XVII — начало XVIII в. // Религии мира. История и современность. — М.: Наука, 1982. — С. 186—190.