Міністерство освіти та науки України
Український державний університет водного господарства та природокористування
Кафедра українознавства
Реферат на тему:
“Симон Петлюра – політичний діяч”
Виконав:
студент І курсу ФБА
група ПЦБ-11
Бондарчук С.В.
Перевірив:
Цибульський В.І.
Рівне-2002
Постать Симона Петлюри визнана однією з найвизначніших епохи Визвольних Змагань українського народу. Але для формування сучасної української політичної еліти і політичної культури як такої, важлива саме українська політична традиція, вплив на її формування Петлюри як особистості, політичного діяча.
На час, коли народився Петлюра, його рідне місто, Полтава, було позаштатним губернським містечком, де як писав В. Лесевич, що тоді жив там, “іноді найпростішу довідку достати ніяк”. Та на початок ХХ ст. Полтава стала одним з центрів політичного і громадського життя України. Там діяла одна з найміцніших п’яток Братства Тарасівців, з’явилися осередки Громади. Напевне, саме Громаді Петлюра завдячує знайомством з “Літературно-Науковим Вісником”, де друкували твори Олександра Кониського. Петлюра активно включається до роботи студентської громади Полтавської Семінарії, де він навчається. А де поза Громадами, які О. Кониський в 90-х рр. об’єднав у Всеукраїнську Безпартійну Загальну Демократичну Організацію, великий вплив на Петлюру мала заснована 1900 р. Революційна Українська Партія (РУП). Цей вплив визначив, фактично, і подальшу політичну орієнтацію молодого Петлюри.
А поштовх до розвитку його національно-патріотичних почуттів, формування його політичної опозиції був даний працею Міхновського “Самостійна Україна”, що була першою програмою РУП.
Петлюра-політик тільки формується. Його як одного з молодих РУПівців, що складали в той момент більшість у партії, не могли не торкнутися протиріччя, що їх влучно охарактеризував І. Лисяк-Рудницький: “В їхньому мисленні утворювалась неперетравлена мішанина формул спрощеного марксизму з наївноромантичним патріотизмом”.
У грудні 1905р., повернувшись (після амністії) зі Львова до Києва, де тривала підготовка до ІІ з’їзду РУП, Петлюра, виходячи з обставин, що склалися, - дедалі більшого тяжіння до РСДРП всередині РУП – визначається як саме український соціал-демократ. У його статтях того періоду зустрічаються цитати з К. Каутського щодо зацікавлення пролетаріату в успішному розвитку національних рухів.
Що ж до ІІ з’їзду партії, то про нього Д. Донцов пізніше писав: “Гасло “Самостійна Україна” РУП хутко змінила на автономію і прийняла назву УСДРП”. Незважаючи на деяку тенденційність цього визначення, воно доволі вірно відображає ситуацію, що склалася на цей час –1905- в партії.
Проте Петлюра у своїх виступах та статтях посилатися на К. Каутського у справі вирішення національного питання європейськими соціал-демократами, протиставляючи його приклад шовіністичній позиції Бунду та РСДРП.
У 1906р., рекомендований М. Грушевським, С. Петлюра влаштовується до щоденної української газети “Рада”, що була під впливом Української Радикально-Демократичної Партії, простіше українських українських лібералів. І це зіткнення з українським лібералізмом відіграло не останню роль у формуванні політичного світогляду Петлюри.
У 1907 році відбувається ІІІ з’їзд УСДРП, на якому, серед інших, було прийнято резолюцію стосовно РСДРП, що вимагала приєднання УСДРП до себе. С.Петлюра в своїх статтях виступає як захисник національних інтересів УСДРП,
Петлюра стає редактором новозаснованого тижневика УСДРП, але через хвилю арештів вид’їздить до Петербурга. Починається новий стан життя.
Схарактеризувати цей стан у політичний діяльності Петлюри і формуванні його політичної свідомості досить важко. В його політичних відбивається пошук, він займається дослідженням політичного життя України. Петлюра вивчає політичні програми різних партій, займається з соціал-демократичним рухом – недарма М. Садовський якось його назвав його “українським Марксом”.
Тоді ж, на хвилі посилення реакції, відбуваються вибори до ІІІ Державної Думи. Для українства вона примітна появою “українських правих” – тобто прихильників російської організації “17 октября”. Було розгорнуто широку кампанію проти українства: і російськими націоналістами, і польськими шовіністами, і навіть деякими катедами.
Серед небагатьох, хто насмілився відповідати на закиди таких “етнографів”, як відомий С. Щоголів, автори польської брошури “про українську світову загрозу”, страшнішу від жовтої небезпеки, був Симон Петлюра. У своїх відповідях він доходить до висновку, що ніщо не пробуджує національні почуття в українстві, як виступи проти цих почуттів.
Репресії царського уряду унеможливлюють подальшу роботу у нелегальних організаціях. Тож до 1909р. більшість активу УСДРП виїздить за кордон. Всі, що залишались, перейшли до легальної діяльності.
Вступ Петлюри до ТУП, характеризує наявність в нього вже певного авторитету серед старогромадівців - квіту української інтелігенції - що їх об’єднало Товариство. Петлюра набув такого авторитету ліберальних колах, що йому було доручене редагування “Украинской жизни” – неофіційного органу ТУП з 1912р. У цьому місячнику С. Петлюра виступає вже не як суто соціал-демократичний автор, а як зрілий загальноукраїнський діяч. До цього часу діяльність УСДРП занепадає настільки, що Петлюра перестає цікавитися політичною роботою і зосереджується на культурницькій роботі. Наближалася Перша світова війна. Українство перебувало у передчутті неминучого збройного конфлікту між Росією та Німеччиною. Цей період є найцікавішим у політичній діяльності Петлюри. Він настільки відходить від української соціал-демократії, що єдиним з усіх українських есдеків виступає під час війни на боці Росії. Чому? Здавалося б, спілкування у Москві із зрілими, розумними громадськими діячами, як-от академік Ф. Корш, мало витверезити радикалізм Петлюри, перетворити молодого партійця на зваженого політика, що мислить не лише в площині соціал-демократичної програми, а масштабами всеукраїнськими. За прикладом Д. Донцова, чий сепаратизм шокував свідому громадськість, Петлюра також, мабуть, прагнув від нікчемності, дріб’язковості тогочасних партій піти до великої – і йому це вдалося.
У листі до Д. Дорошенка знаходимо такі рядки: “…українці поділились на якісь групи і ворогують між собою, кожний вважає себе розумнішим за всіх, постійні чвари, образи – просто гидко”, що свідчить про те, що одночасно з певною аполітичністю Петлюра виявляє прагнення до об’єднання всіх українських сил. Це і стало лейтмотивом його подальшої діяльності.
Серед загальних передвоєнних утисків С. Петлюра продовжує друкувати статті, в яких намагається дати поради українству, що було на роздоріжжі. Він робить спроби поєднати усіх класів українства задля національного відродження. Проте на початку війни він, декларуючи діяльність ТУП щодо російського уряду, закликає українство виступити на боці Росії і не сполучатися з “авантюристичними побудовами” австрійських українців. Петлюра аргументує сподіваннями на те, що, зваживши на підтримку у війні, Росія включить у сферу своїх інтересів.
Більшість соціал-демократів засудили цю відозву - переконання Петлюри розійшлися з “лінією партії”. Він, як і засновники СВУ, шукав тієї “золотої середини” між національним і соціал-політичним. І доходять до висновку, що навряд чи Австрія чи Німеччина зможуть зламати міць Росії, і завважує на неодмінне банкрутство “галицької політики”. Але у своїй статті “Отрицательные черти полемики по украинскому вопросу” Петлюра поставився до СВУ критично, хоча маємо вагомі підстави вважати, що то була лише спроба захистися від репресій.
Наприкінці вересня збирається Рада ТУП, аби визначитися щодо позицій ТУП у війні. Дебатів тривалих не було – вирішили, що українці мають дотримуватись у цій війні нейтралітету: декларацію Петлюри було засуджено повністю. Але це відбулося вже по декількох поразках Росії. Зрозуміло, що після заяви усіх свідомих українців про їхню неприхильність до Російської імперії або про нейтралітет Петлюра опинився не в найкращій ситуації. Він розуміє, що долю України вирішуватиме військо, полишає “Украинскую Жизнь” і влаштовується до “Союза земств й городов”, який займався постачанням діючої армії. Саме тоді після поразок російської армії у 1915р., значно зменшується антиукраїнський тиск – і відповідно збільшується інтенсивність національних інтересів, що вилилося у вибух національної активності у квітні 1917р.
Все це сприяло створенню умов для здобуття Україною незалежності. Досвід Петлюри-політика не підвів. Петлюра, маючи міцний зв’язок з армією, ставав на одне з чільних місць у державницьких змаганнях української нації. Ставав як звитяжець.
Ідеї організації українських військ сил стала реальною уже весною 1917 року. Центром створення національних військових частин стає Київ. Микола Міхновський і його однодумці-самостійники створили Військовий Клуб ім. Полуботка і Український військовий комітет, що мали стати штабом по консолідації українських військових. Проте у березні 1917 мало хто вірив, що полуботківцям пощастить здійснити свій план. Російська армія, обезкровлена тяжкою трилітньою війною, ще трималася, але уже відчутними були антивоєнні настрої. Полуботківці розгорнули активну агітаційну і організаційну роботу на фронтах та у військових частинах Київського гарнізону. На фронтах формуються військові солдатські комітети, які гуртують навколо себе українців, пропагують ідею створення національних збройних сил. На західному фронті такий комітет очолив С. Петлюра, людина не військова, інтендант громадської організації. Це засвідчило його авторитет серед військових-українців, розуміння необхідності мати в Україні власні збройні сили.
Головним стало те, що пропонували лідери Центральної Ради і лівих партій учасникам Всеукраїнського військового з’їзду – свою позицію щодо утворення українських збройних Сил. Позиція Петлюри значно відрізнялась від позиції Винниченка, швидше, була протилежною їй. Але і вона не відзначалась чіткістю і однозначністю. У силу цих обставин С. Петлюра мав рахуватись з позицією і настроями як Центральної Ради, так і соціал-демократичної партії, де займав помітне місце. На І Військовому з’їзді, який розпочався 22 травня 1917 року, виявились дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з Міхновським була за негайне проголошення самостійності розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію. С. Петлюра підтримує прагнення до створення збройних сил, але одночасно застерігає від поспіху, щоб не дати підстави імперським силам залити у крові національно-визвольний рух. На пропозицію Центральної Ради С. Петлюра скликає 18 червня 1917 року ІІ Всеукраїнський з’їзд. Незважаючи на прогнози О. Керенського віддати учасників з’їзду під військово-польові суди, до Києва з’їхалось 2308 делегатів, рішуче налаштовані проти Тимчасового уряду, вимагали опертися на військову силу. Фактично ІІ Військовий з’їзд поставив Тимчасовому уряду ультиматум, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд сформував український уряд. Першим військовим міністром (секретарем військових справ) обирають С.Петлюру. Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові високих рангів українського походження були зросійщені, політично і національно малосвідомі, не прагнули до тісної праці з українським народом.
Згодом Центральна Рада проголошує свій ІІ Універсал. Симон Петлюра і його військове міністерство тепер вже легально займатися військовим будівництвом. Проте військових-самостійників не задовольняли рішення ІІ Універсалу. Своє основне завдання у літку і на початку осені 1917р. Симон Петлюра бачив у прискоренні українізації армії, створенні виключно українських полків та корпусів. З тією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїжджав на фронт, у ставку Головного командування російською армією, до Керенського у Петроград. У серпні 1917 року Тимчасовий уряд фактично перекреслив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв’язки України, армійське постачання і засоби зв’язку. У цей період у С.Петлюри значно ускладнюються стосунки з головою уряду В. Винниченком.
Поступово С. Петлюра налагоджує міжнародні зв’язки часто зустрічається з представниками міжнародних місій. Восени 1917 року Симон Петлюра не мав розуміння із М. Грушевським. Виявились великі розбіжності у визначенні політичної орієнтації України на міжнародній арені.
2-11 листопада
20 листопада 1917 року Центральна Рада проголошує 3-й Універсал про утворення Української Народної Республіки. Звичайно, ІІІ Універсал схвально зустріли в демократичних колах. Були закладені серйозні робочі основи, які гарантували права національних меншин. У формуванні такої політики належала С. Петлюрі. У роки реакції і погромницьких виступів шовіністичного черносотиництва С. Петлюра виявив себе поборником прав гнобленого єврейського люду. Він після усунення з уряду УНР переїжджає на Слобожанщину, де з власної ініціативи займається створенням українського війська - Коша Слобідської України. Патріотична українська молодь охоче пройнялася ідеєю Петлюри й стала основною ударною силою чорних і червоних гайдамаків.
На початку грудня 1917 року у Києві зібрався Всеукраїнський з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів. У Києві виступив Симон Петлюра. Він чудово розумів політичну ситуацію і небезпеку, яка чекала на Україну. Петлюра розпочав свій виступ з головного питання – позиції більшовиків щодо української армії.
Уряд Леніна-Троцького всіляко підтримував харківських сепаратистів фінансово і зброєю. Коли у Києві бракувало паперових грошей, щоб виплатити робітникам і службовцям у Харків і Донбас їх доставляли з Росії вдосталь. Більшовики активізували пропаганду серед селянства і військ, звинувачували Центральну Раду в небажанні наділити селян землею, припинити війну і таким чином демобілізувати армію. Ленін розумів, що більш сприятливого моменту для військового втручання не буде. Більшовицька Рада народних комісарів оголосила Центральній раді ультиматум. У відповідь на нього, підписаний В. Винниченком і Петлюрою від імені уряду України, зазначалося: “ Стан війни між двома державами Російської Республіки генеральний секретаріат вважає убивчим для справи революції і для торжества інтересів робітників і селян. Генеральний секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великоросів беруть на себе всі подальші дії братовбивчої війни, вимусять прийняти Генеральний секретаріат виклик”. Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд.
Фактично Центральна Рада не мала збройних сил, щоб зупинити війська Муравйова, які рухалися з Бахмача на Київ. 300 київських студентів, нашвидко озброєних, вирушили назустріч більшовицькій армії, але були розбиті під Крутами. Центральна Рада кинула проти більшовицьких заколотників курінь січових стрільців, команду Вільного козацтва, Чорноморський курінь, рештки полків полуботківців, богданівців та ім. Богуна, підрозділ панцерників. Обороною мав керувати уряд Центральної Ради, але В.Винниченко у цей критичний момент заявив про відставку. Запеклі і тяжкі бої тривали 10 днів. Загинули майже всі матроси Чорноморського куреня, у боях за гору Щекавицю полягло 70 січових стрільців. 2 лютого 1918 р. на підмогу до Києва вступив із Слобідським Кошем і сотнею січових стрільців С. Петлюра. Це і вирішило хід боїв у Києві. Заколотників розгромили.
9 лютого 1918 р. війська Муравйова увійшли до Києва і вчинили різню. 9 лютого того ж року у Бресті представник УНР соціаліст-революціонер О. Севрюк, з одного боку, і представники Німеччини, Австрії, Болгарії і Туреччини – з другого підписали мирний договір, визнавши Україну незалежною і суверенною державою. Значна територія України перебувала під окупацією більшовицької Росії, і уряду УНР нічого не залишилось, як просити військової допомоги у Німеччини та Австрії. Німецькі частини посунули в Україну. Військові частини УНР перейшли у наступ і 1 березня 1918 року звільнили Київ.
Незабаром Петлюра залишив військову службу і став цивільною людиною. Як публіцист співпрацював в українських виданнях, зокрема у надзвичайно цікавому часописі “Книгарь”. Здавалося, крім публіцистики його уже ніщо більше не хвилювало. Але насправді С.Петлюра пильно стежив за перебігом політичних подій і, звичайно, чудово зрозумів справжню мету німецької допомоги.
У квітні 1918 року уряд Леніна підписав мирний договір з центральними державами і тим самим дав гарантії не втручатися в українські справи. У травні того ж року територія УНР була повністю звільнена від більшовицьких військ. Соціалістичний уряд УНР справно постачав Німеччині хліб, продовольство і вугілля. 29 квітня 1918 року в Україні відбувся державний переворот. Німецькі війська попередньо роззброївши девізію синьожупанників і січових стрільців, поставили до влади генерала царської армії П. Скоропадського. Його проголосили гетьманом України. Безсилий уряд УНР, як і Центральна Рада не змогли організувати супротив.
Тим часом Симон Петлюра продовжує публіцистикою і літературознавче працею: пише рецензії, статті, бібліографічні огляди, аналізує українську військову літературу. Петлюра відчував і власну вину в провалі по розбудові українських збройних сил. Саме тоді він пише надзвичайно цікаву працю “ Потреба української військової літератури”. Проте цей “кабінетний” період несподівано закінчився. Полтавські друзі умовили С. Петлюру балотуватися на посаду голови Київського губернського земства.
С. Петлюра розгорнув широку і активну діяльність по реорганізації і створенню мережі земських установ на всій Україні, об’єднав їх і утворив Всеукраїнське земство. Обрана Всеукраїнським земським з’їздом делегація земських діячів на чолі Симоном Петлюра у побувала у П. Скоропадського. На запитання гетьмана: “Чого хочете від мене, земські люди?” Петлюра відповів: “Хочемо ми спільними, об’єднаними силами всіх українських земель творити свою національну культуру.” У промові від імені делегації Петлюра звернув увагу Скоропадського розпочатої ще Центральною Радою земельної реформи, говорив про арешти українських діячів, свавілля гетьманської адміністрації на місцях.
Дошкуляв Петлюра і німецькому командуванню. Як голова Всеукраїнського союзу земств він неодноразово писав заяви і протести не лише на ім’я Скоропадського й вищого німецького командування. 12 липня 1918 року Петлюру і В. Винниченка заарештували. Акція набула розголосу, висловлювалися протести, і Винниченка звільнили, а Симона Петлюру ув’язнили. Але він і там продовжував працювати здійснював авторський переклад деяких своїх статей, опублікованих в “Украинской жизни”. Влітку 1918 року почалися масові виступи селян проти гетьманської і окупаційної німецької влади, створюється Український Національний Союз, що об’єднав різноманітні політичні партії. 9 листопада 1918 року Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався – німецькі війська поспіхом покидали Україну. На той час популярність Петлюри була надзвичайно високою. Українські діячі з уряду П.Скоропадського поставили гетьману ультиматум про звільнення Голови Всеукраїнського Земства з тюрми і 14 листопада, після 4-місячного ув’язнення Петлюри, він опинився на волі. Того ж дня Український Національний Союз обирає його членом Директорії УНР і він відбуває до Білої Церкви готувати повстання проти Скоропадського. 14 листопада 1918 р. гетьман видав грамоту про “відновлення Великої Росії”. Таємні наміри Скоропадського прилучити Україну до Росії стали очевидними.
Директорію, що вела боротьбу з гетьманською владою, очолив Винниченко. Керівництво збройними силами доручили Петлюрі, який стає Головним Отаманом Військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до збройного повстання. 14 грудня 1918 року військо УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами залишив Україну. Напередодні Конгресу трудового народу України, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані було урочисто проголошено про злуку Західно-Української Республіки з УНР в єдину Українську Народну Республіку.
У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити 4 фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський, і анархістів батька Махна. Наприкінці січня 1919 року Директорія і уряд УНР змушені були залишити Київ і виїхати до Вінниці. Збройних сил боронити Києва не вистачало. Почався найтяжчий період боротьби за українську державність. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то влада робітників і селян. Коли 19 січня 1919 року на нараді у Києві почали лунати голоси визнати радянську владу, бо того вважають народні маси, то, за свідченням П. Феденка, Симон Петлюра: “Хто хоче починати цю авантюру то я сам застрелю!”
У лютому 1919 року Симон Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялись ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О.Остапенком пішов у відставку. Потрібна була сильна воля і віра, що б володіти ситуацією і таких складних умовах продовжувати боротьбу. 31 серпня 1919 року війська Петлюри увійшли до Києва. Значним ударом для Симона Петлюри, що 6 листопада 1919 р. галицька українська армія увійшла під командування Денікіна. 4 грудні 1919 р. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести Зимовий Похід по запіллю ворога. 5 грудня Петлюра, зрозумівши крах своїх останніх надій, відбув начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника у боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві Петлюрі стає відомо, що керівник дипломатичної місії Левицький ще 2 грудня подав заяву польському урядові, де фактично визнав її право на частину українських земель. Але похід польського і українського війська, реорганізованого у квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. У вересні 1920 року польські війська перейшли у наступ, і Червона Армія почала відступати. Польща, відчувши силу більшовицької армії, втратила інтерес до Центральної України, обмежила діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 21 листопада 1920 р. армія УНР перейшла Збруч і була інтернована польськими військам. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у таборах. Уряд і головний Отаман С.Петлюра стали урядом у вигнанні.
Якийсь час Петлюра і уряд УНР проживали разом з інтернованим військом у місті Тарнові, а пізніше переїхав до Варшави, де жив під чужим ім’ям. Московський уряд вимагав його видачі на нього, полювали органи ЧК. Викриття у 1923 році агента ЧК в українській місії у Варшаві прискорило від’їзд Петлюри з Польщі. 31 грудня 1923 р. Степан Могила (він ж Петлюра) вирушив у Відень. Вперше після важких років боротьби Петлюра отримав можливість трохи перепочити, осмислити свій пройдений шлях, перемоги і невдачі, зраду…
Подальший шлях Симона Петлюри простерся до Будапешта і Женеви, де продовжували діяти дипломатичні місії. Дипломатичним шляхом необхідно було здобути у якоїсь держави політичний притулок Петлюрі і уряду УНР в екзилію За думкою Петлюри, такою державою могла бути Франція. Восени 1924 р. Симон Петлюра разом з дружиною Ольгою Опанасівною та донькою Лесею поселились у Парижі на вулиці Тенар. Наймали дві кімнати і жили дуже скромно. Першим часом у Парижі Петлюра почувається одиноко. Крім байдужості французького суспільства до українських справ, Петлюра відчув зневагу й до себе російської еміграції. Вже у 1925 році він розпочинає видавати журнал “Тризуб”. Його читали у багатьох країнах, де жили українці, він мав розгалужену мережу кореспондентів. Як результат Петлюра стає помітною політичною фігурою, гуртує еміграцію. Цього не могли не помітити у Москві. Залишився єдиний шлях знищити Симон Петлюру – ліквідувати його фізично.
25 травня 1926 року через хворобу Петлюра пішов обідати до ресторану Шартьє, що на вулиці Расін. По виході, як завжди, Петлюра зупинився біля вітрини книгарні. Тоді до нього підійшов чоловік і випустив сім куль. Тяжкопоранений Петлюра помер у шпиталі. Вбивця – Самуїл Шварцбарт, французький громадянин, єврейської національності. На судовому процесі випливли факти про те, що він став знаряддям у руках московського ГПУ. Смерть Головного Отамана військ Симона Петлюра біллю відізвалась серед українського народу.
Список літератури
1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. – К., 1993, с.174–182.
2. Гунчак Т. Чи був Симон Петлюра ворогом євреїв // Дзвін, 1991, № 3.
3. Грицак Я. Нарис історії України – К., 1996, с.142–155.
4. Табачник Д. Сім пострілів у Петлюру // Вітчизна, 1991 № 9.
5. Михальчук В. Українська бібліотека Симона Петлюри в Парижі – К., 1999, Видавництво імені Олени Теліги, с.602 – 615.