Міністерство освіти і науки України
Херсонський державний морський інститут
Заочне відділення
РЕФЕРАТ
Становище Правобережної України.
Визвольна бородьба на чолі з С.Палієм
Гайдамацький рух
Студента _4_курсу
Лозенко Р.С.
( прізвище, ініціали )
Дата надходження
Оцінка____________________________
Підпис викладача___________________
Херсон 2008
«Той, що кинувся з мотикою на сонце» — так свого часу характеризували урядовці Польщі одного з «провінційних» полковників козацької України Семена Палія
. Нагадаємо, що у другій половині 80-х років XVII — на початку XVIII століття цей козацький діяч зумів відродити на Правобережній Україні («східних кресах» Речі Посполитої) національні органи державного управління з центром у містечку Фастові, що на Київщині. А наведені вище слова стосувалися означення його непростих взаємовідносин з Варшавою — розпочиналися вони з військової та політичної співпраці, а закінчилися непримиренною боротьбою.
Роки діяльності C. Палія припадають на той складний період національної історії, коли українське територіальне питання набуло міжнародного значення, а кожна з навколишніх країн (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство) прагнула не допустити утворення на європейській карті самостійної козацької держави. «Сьогодні ця країна Правобережна Україна геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з’їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи на пустинні поля», — описував тяжке становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 70-х роках XVII ст. Якщо до 1676 р. Правобережна Україна була частиною козацької держави, то після відмови від гетьманської булави Петра Дорошенка, а також спустошливих турецьких походів на Чигирин у 1677—1678 рр., власне українська політико-адміністративна структура тимчасово занепадає.
Проте восени 1683 року запорозький отаман Семен Палій очолює один із загонів січовиків, що допомагав польському королю Яну III Собеському розгромити турецькі війська під Віднем та у післявіденському поході польської армії до Угорщини. Про значимість цієї допомоги говорив в одному зі своїх листів сам монарх Речі Посполитої, називаючи полковника Палія не інакше як «віденським богатирем».
Повертаючись із закордонного походу, Палій разом зі своїми козаками вирішив не йти до Січі, а залишитися на Правобережній Україні, яка після довголітніх війн перетворилася на зруйнований край. Влітку 1684 року С. Палій зупинився біля Немирова, що був резиденцією правобережного українського гетьмана Андрія Могили. Однак Палій не бажає виконувати накази Могили, більш того, він навіть намагається усунути його з посади. Це йому не вдаться, і він повертається на Запорожжя. Але через деякий час, восени того ж року, вже з більшою кількістю козаків, Палій знову з’являється на Правобережжі. З цього часу починається активна діяльність полковника, яка мала не лише військовий, а й державотворчий та колонізаційний характер.
Заходи українського полковника, що мали на меті відродження зруйнованого краю і захист його від турецько-татарських нападів, підтримувались королівським урядом, який видав С. Палію, а також полковникам Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину, та Захарію Іскрі привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні «права та вольності» Війська Запорозького підтверджувалися також постановою вального сейму від 16 лютого 1685 року. Вже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи у Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх (особливо купців), хто проїжджав територією Фастівського полку, про введення ним мита на користь козацької адміністрації.
Невдовзі на Правобережжя потягнулися люди з Лівобережної України, молдавських та білоруських земель. Якщо у 1690 році у Фастові, який був обраний Палієм для своєї резиденції, було лише декілька сотень дворів, то через три роки їх нараховувалось вже близько 3 тисяч. Протягом наступних років йшов поступовий процес відродження правобережних містечок і сіл, які швидко заселялися, зважаючи на захист правобережних козаків під керівництвом С. Палія. Місцева польська шляхта, яка також поверталася до «дідичних маєтків», починаючи з 1687 року скаржилася на те, що козаки будують свою «удільну» державу і не зважають на польські закони.
Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою 1686 року «Вічний мир», його ініціативу не підтримали.
Звернення С. Палія до Москви, а також його небажання підкорятися наказному гетьману від імені короля Гришку, призвели до ув’язнення фастівського полковника. На початку жовтня 1689 року, коли виникла чергова конфліктна ситуація між Палієм та Гришком у Немирові, комендант місцевої фортеці заарештував полковника. Провівши майже півроку у в’язниці, Палій був звільнений згідно з королівським універсалом. «...З-під варти зі мною разом (йшлося про двох сотників, що також перебували у полоні) випущено за наказом Вашої Королівської Милості.., з Немирова з-під варти пішки і без риштунків», — писав С. Палій до Яна III Собеського у квітні того ж року. Згодом польський король не лише наказав повернути козацькому полковнику «риштунки», а й дозволив йому знову розмістити свою резиденцію у Фастові (до речі, ще на початку 1689 року король хотів запропонувати Палію перенести її до Чигирина).
Таке рішення Варшава прийняла з огляду на виняткові військово-організаторські здібності правобережного полковника, який виходив переможцем у багатьох битвах із турками й татарами, захищаючи таким чином південно-східні кордони Польщі. Невдовзі після звільнення С. Палія король повідомляв польському резиденту в Москві, що «козаки наші також не без діла, одні з Палієм аж на Буджак пішли, другі нам тут учора язиків прислали і як тільки можемо рятуємо спільно добро християнське». У зв’язку з цим Ян III Собеський не звертав уваги на постійні скарги комісара С. Дружкевича, пробачаючи Палію політичні зносини з гетьманом І. Мазепою та московським царем Петром I. Крім того, королівський уряд «заплющує очі» на вбивство фастівським полковником нобілітованих у шляхетство козацьких ватажків П. Апостола-Щуровського та Я. Гладкого.
21 квітня 1690 року С. Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів.., аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III Собеського у своєму підданстві.
Завдяки таким заходам правобережного полковника взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. Хоча у 1692 р. король відрядив зі спеціальним завданням до Фастова київського стольника К. Ласку. Той мав запропонувати С. Палію вибрати (?!) протекцію одного з двох європейських монархів — короля Речі Посполитої чи царя Московської держави. Палій повідомив королівського посланця, що все ж таки він схиляється до польського короля. Саме тому після цього польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили Палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів так і не відбувся.
Після допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу ханського гетьмана Петра Іваненка (лютий 1693 року), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен, С. Палій намагався відновити втрачені позиції, що було спричинено захопленням відділами регіментаря Бальцера Вільги значної території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня С. Палій виправдовувався, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, аргументуючи це існуванням «спільної і нерозривної монаршої ліги» проти турків. Він сповіщав про вдалі дії правобережних козаків, прохав прийняти свого сотника Павла з татарським «язиком» і обіцяв для підтвердження своєї вірності королю знову вступити у боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. «...Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої з полком моїм найпокірніше прошу», — писав Палій наприкінці листа.
Тут треба відзначити, що протягом останніх десятиліть XVII століття правобережні козацькі полки брали участь майже в усіх військових походах, які проводила польська армія проти Османської імперії та залежних від неї країн. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліги» (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина), передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С.Палія близько десятка разів разом з лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.
На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснення, з якого приводу коронний гетьман здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, що після цього звернення Варшава наказала припинити військові дії проти правобережних козаків, бо відділи регіментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським: «...Вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали». У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розташувалися сотні С. Палія. Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень. Крім того, він відправив до короля і коронного гетьмана кількох взятих у полон «язиків», яких супроводжували його козаки. Саме про них писав до короля, перебуваючи у Батурині, польський посол К. Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у вашої королівської милості були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли ваша королівська милість полював у полі і вони теж були в полі і кланялись вашій королівській милості; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію».
Середина 90-х років XVII століття відзначалася певним затишшям у козацько-шляхетському конфлікті на Правобережній Україні. Відомо, що у 1694—1695 роках полковник С. Палій дозволяв зараховувати певну частину своїх козаків до військових компутів, які складалися польськими урядовцями. Разом з коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воюють проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченням очевидців, говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. — Т. Ч.) повернеться назад». Коли наприкінці 1695 року одного із сотників С. Палія польська шляхта намагалась витісни
Смерть Яна III Собеського і період безкоролів’я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, які підтримували різні кандидатури на майбутнє королівство. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польський трон. Однак після елекційних урочистостей Августа II український полковник визнає його владу (хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими). У січні 1698 року польський монарх звертався до Палія: «...Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш... мусиш виконувати обов’язки і права публічні». Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року вислав до Варшави татарських полонених, а у листопаді «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. Саме тому Август II невдовзі надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забуває правобережний полковник і про налагодження відносин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 року активізував діяльність своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 року С. Палій засвідчує, що готовий «велику чинити вашій милості прислугу». Таким чином він намагався нейтралізувати військові заходи польського воєначальника.
21 травня 1698 року король Август II особисто дякував полковнику С. Палію за військову службу і присланого «язика». У листі з Варшави до Фастова польський монарх обіцяв, що «людей, прибувших з ним (полоненим татарином. — Т. Ч.), уконтенуємо, пошлемо і тобі уконтенування, щоб вірно служили». З козаками, що привезли до Варшави полоненого, король надсилає на Правобережжя 4000 злотих і особистий дарунок для Палія. Така мізерна сума грошей не задовольнила потреби козацтва, зважаючи на те, що вони вже більше року не отримували належної плати. «І так рік ще винні зарплату і барви на Військо Козацьке, і зараз важко їх без зарплати випровадити на кампанію», — писав С. Яблоновський до короля.
Зважаючи на вимоги козацького посольства, яке перебувало у Варшаві наприкінці літа 1698 року, Август II повідомляв С. Палія: «...консистенція, що належить для твоїх молодців, буде надана». Але вже наступного року ситуація у польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Польський сейм 1699 року приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» — саме так трактувалися українські козацькі полки варшавськими політиками. Хоча невеликі регіменти правобережних полків запрошувались для проведення окремих військових операцій армії Речі Посполитої й після сеймового рішення. Влітку 1700 року невеликий загін української кінноти брав участь в облозі коронними військами Риги. І знову, як у попередні роки, козаки скаржилися на те, що від Августа II «плати зовсім немає».
Саме у зв’язку з цим правобережна старшина звертається за політичною і військовою допомогою до московського царя й лівобережного гетьмана. Це, однак, не мало успіху, а тому восени 1700 року С. Палій домовляється з коронним гетьманом С. Яблоновським про припинення обопільних військових дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти. Настійні прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до Лівобережної України, зважаючи на міжнародну ситуацію, закінчуються безрезультатно. У 1701 році польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а С. Палій припиняє всілякі політичні відносини з королем та його підопічними, оголосивши свої володіння «вільною козацькою областю».
Влітку 1702 року на землях Київщини, східних частинах Поділля та Волині почалося всенародне повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з революційними подіями середини XVII століття. С. Палій разом з іншими правобережними полковниками відмовився від протекції польського монарха і заявив про присягу «найпотужнішому Пану Царю Московському і Вельможному Й. М. Пану Гетьманові Мазепі».
Повстання на Правобережній Україні, яке сучасники порівнювали з «другою Хмельниччиною», швидко охопило не тільки Київщину та Брацлавщину, а й східні частини Поділля і Волині. З вересня 1702 року козаки під керівництвом полковника С. Палія штурмували головну польську фортецю Правобережжя — Білу Церкву. Тільки 10 листопада її було відбито у польської залоги, а Палій переніс сюди свою резиденцію з Фастова. Інші козацькі полки під керівництвом Самуся та А. Абазина оволоділи Немировом, Бердичевом, Баром, Бушею, Рашковим, Старокостянтиновом та іншими містами. Навесні 1704 року влада козацької старшини поширилась майже на все Правобережжя.
Однак цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один із пунктів Нарвського договору між Річчю Посполитою та Росією (19 серпня 1704 року) «присвячувався» одному з керівників визвольного руху — «провінційному» козацькому полковнику. З огляду на домовленості між обома державами, С. Палій «або добрим, або злим способом мав повернути фортеці й міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв», до володінь Корони Польської.
З огляду на те, що Палій не припиняв військових дій проти Польщі, а також у зв’язку з іншими причинами його невдовзі заарештував лівобережний гетьман І. Мазепа. Останній мав виконувати угоду, що була укладена перед тим з Варшавою його протектором — російським царем. Цей вчинок гетьмана був продиктований також можливістю зайняття Правобережної України лівобережним військом. Таким чином обидві частини України опинялись під єдиним гетьманським управлінням.
Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в’язниці. У 1705 році за наказом Петра І його відправили на заслання до сибірського містечка Тобольськ. Але коли І. Мазепа у 1708 році виступив проти Москви, то С. Палія, знову ж таки за особистим наказом царя, повернули з далекого Сибіру. Він бере участь на боці російських військ у сумнозвісній Полтавській битві 1709 року, однак підірване у засланні здоров’я дається взнаки. Проте, повернувшись до Фастова, він знову займає уряд полковника і продовжує боротьбу з Варшавою за право володіти Правобережною Україною…
Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі Росії.
Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.
У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.
Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч і зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.
У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,
Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.
Висновок
Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ності, навіть замінили назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, прагнення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.
Історія — це сукупність ланок життя та діяльності багатьох поколінь у ланцюгу розвитку суспільства. Поколінь далекого та недавнього минулого, сьогодення та прийдешнього майбутнього. Ось чому значне місце приділяється життєдіяльності народних мас, великого кола постатей, які творили.
Україна на своєму шляху витримала багато крутих поворотівукраїнський народ можна назвати багатостраждальним. Але завжди українці мріяли про свою самостійну Україну, про з єднання Правобережної і Лівобережної України, що і сталося в наш час.
Література
1. В. В. Найтов „Історія України” Харків, 2006
2. М. Аркас „Історія України” Київ, 1996