Реферат
з історії
Тема: «Староруська держава в V – початку XII ст.»
ЗМІСТ
Слов'яни Східної Європи в V - VIII ст
Утворення Староруської держави
Утвердження християнства на Русі
Новий період на Русі
Слов'яни Східної Європи в V - VIII ст
Достовірні відомості про слов'ян історична наука має лише з V - VI ст. н.е. раніша ж їх історія вельми туманна. Серед істориків немає єдності з питання про етногенез (походженні) слов'янства. Одні стажають необхідним всі племена, що коли-небудь мешкали на території між Дунаєм, Дніпром і Віслою, зараховувати в предків слов'ян, і є прихильниками раннього зародження слов'янського етносу (Скажем Б.А. Рибаків веде його історію з XV в. до н. э.) - "автохтонна" (аборигенна) теорія; інші стажають, що слов'янська спільність, навпаки, має вельми пізнє походження, що відноситься лише до середини I тисячоліття н.е. Нарешті, треті намагаються зрозуміти процес походження слов'ян через їх взаємодію з іншими етнічними групами, приходивши до висновку, що слов'янство складається в самостійний етнос в результаті достатнього тривалого процесу взаємних дій безлічі самих різних народів вельми обширних просторів Європи.
Але які б не були витоки слов'янства, в V - VI ст. вони заселяють значну територію від Балканського півострова на півдні до Балтійського побережжя на півночі і від верхів'їв Волги на сході ка Вісли і Одеру на заході. Вельми примітивний характер землеробства примушує слов'ян постійно міняти місце проживання, проте у міру вдосконалення технології обробки землі способу життя населення набуває все більш осілий характер. Землеробство ж багато в чому визначає і суспільний устрій. Головною межею суспільного життя цього періоду був колективізм, що зростає з неможливості силами однієї сім'ї здійснювати важ цикл сільськогосподарських робіт. Колективною була не тільки праця, але і власність, і розподіл, що породжувало, у свою чергу, очевидну рівність всіх членів даного колективу. Таке суспільство і управлялося за допомогою колективного органу - народного зібрання всіх членів суспільства - веча.
Проте поступово традиційний устрій життя починав руйнуватися. Розвиток продуктивних сил, що дозволив проводити колективу більше, ніж мінімальний прожитковий рівень, по-новому поставило проблему розподілу. Поступово починають виділятися особливі суспільні групи, одержуючі велику, ніж решта членів колективу, частку створеного ним продукту (що цілком з'ясовно тією особливою роллю, яку вони грають в житті цього суспільства). Це, перш за все, так звана, племінна верхівка - старійшини, вожді і жерці, - що все частіше перетворює виконання своїх функцій в своє спадкове володіння. Накопичення багатств особливе активно відбувається в результаті успішних зіткнень з іншими племенами, що приносить не тільки додатковий додатковий продукт, але і тих, хто його може створювати - рабів, що є колективною власністю даного племені і що не володіють якими-небудь реальними правами. Таким чином, в рамках слов'янського суспільства складаються умови для виникнення як внутрішньоплемінних, так і міжплемінних суперечностей, які все більш розколюють колективістський устрій життя.
Особливий внесок до прояву цих суперечностей вносили постійні війни, що підсилювали і без того високу роль племінної верхівки, з одного боку, і що збільшували кількість рабів - з іншою. В той же час тривалий час зберігає своє значення і старий родоплеменний устрій з його вічовими порядками. Фактично ми маємо справу з перехідним періодом, коли старе і нове співіснують разом. Цей-то період зазвичай і визначається як лад військової демократії. Хоча зміни відбувалися в устрої життя всього слов'янства, саме воно чи не з моменту свого виникнення зовсім не було єдиним. Дослідники виділили декілька основних слов'янських груп: південну, західну і східну. Східні слов'яни до VII - VIII ст. зайняли вельми обширну територію в чотирикутнику: Фінська затока - Карпати - Чорноморське побережжя - верхів'я Волги і Дону. У свою чергу і вони вдавали із себе вельми різношерстий конгломерат союзів племен, що іменуються в літописі "Повість временних літ" як поляні, древляни, дреговичі і ін. Очевидно, перші два союзи були найбільш розвиненими, що дозволяло їм домінувати в східнослов'янському середовищі.
Сусідами східних слов'ян на північному заході були скандинавські народи, відоміші серед слов'ян як варяги, нормани, на південному сході - кочові племена хазар. На південному заході через Чорне море був прямий вихід на одну з найбільших держав того часу - Візантійську імперію. Відносини з цими найважливішими сусідами для східних слов'ян розвивалися вельми непросто. Якщо Візантійська імперія була для них протягом тривалого часу об'єктом агресії, то, у свою чергу, слов'янські землі самі піддавалися нападу з боку хазар і варягів. У окремі періоди слов'янським племенам доводилося навіть сплачувати дань останнім. Втім, періоди війни змінялися миром, під час якого активно розвивалися і торговий-господарські відносини між ними. Якраз через слов'янські території проходив знаменитий шлях "з варяг в греки", чим, власне, вони і були привабливі для "степовиків".
Таким чином, торгівля і війна, поперемінно змінюючи один одного, все більше змінювали устрій життя слов'янських племен, впритул підводячи їх до формування нової системи відносин.
Утворення Староруської держави
Вивчення проблеми утворення держави у східних слов'ян протягом тривалого часу було невіддільно від розповіді "Повісті тимчасових років", зазвичай іменованого "легендою про покликання варяжських князів" (або "норманською" легендою). У ній мовиться про події початку 60-х рр. IX в., коли серед ряду північних слов'янських племен виникли гострі розбіжності (встав рід на рід). Вирішити цей конфлікт опинилося можливо лише за допомогою звернення до одного з варяжських князів (конунгів) Рюріку, представникові племені, відомого літописцеві як «русь», який погодився "княжити і володіти" в Новгороді. Услід за цим два його боярина Аскольд і Дір влаштувалися в Києві, що означало оволодіння варягами основними східнослов'янськими центрами. За повідомленням літопису це відбулося в 862 р. Через двадцять років новгородські і київські землі були об'єднані князем Олегом.
Саме ця розповідь, виявлена німецькими ученими, що працювали в Росії в першій половині XVIII в. (Г.-Ф. Міллер, Г.-З. Байер, А.-Л. Шлецер) ліг в основу теорії, що отримала назву норманизма, і став відправною точкою тривалої і запеклої суперечки, відгомони якої чутні і до цього дня. Учені (і не тільки) розділилися на два табори - норманістів і антинорманістів з питання про утворення Староруської держави. Одні з них з великою часткою довіри відносилися до повідомлення літописця (Н.М. Карамзін, С.М. Солов'їв і ін.), інші ж - різко спростовували ряд фактів, тимчасових років", що приводяться «Повістю, таких, наприклад, як етнічна приналежність Рюріка (його називали і слов'янином, і фіном, і готом і т.д.) або походження назви "Русь" від найменування скандінавського племені «русь» (серед найбільш відомих антинорманістів - М.В. Ломоносов). Втім, сьогодні ці спори помітно втратили свою актуальність (хоча сліди їх ще час від часу зустрічаються, як правило, в навколонауковій літературі). Сьогодні все більше центр дискусії зміщується з проблем другорядних, якими поза сумнівом є питання родоводу Рюріка або племінної назви, до питань істотнішим - до дійсних причин виникнення ранніх державних утворень.
І тут, перш за все, встає питання про реальні взаємини слов'ян з їх сусідами.
Ці відносини були вельми напруженими. Слов'яни піддавалися натиску з двох боків: з півночі на них чинили тиск скандінавські племена, з півдня ж їм доводилося протистояти нападам степових кочівників. Але якщо останні були для слов'ян не просто ворожі, а ще і чужі по способу життя, то з варягами у них виявлялися і загальні інтереси: їх зв'язувало єдине прагнення до здійснення грабіжницьких походів на багаті володіння Візантії. Тим самим, створювалися умови для висновку між ними своєрідної угоди, яка б встановила певний баланс сил в цій частині Європи: словяно-варяжське об'єднання з метою сумісного натиску на Візантію і протистояння кочівникам. Звичайно, "угода" ця була вельми умовною, воно, багато в чому було "поміщено" під тиском, але все таки обопільна зацікавленість слов'ян і варягів один в одному була безперечною. До того ж, як видно навіть з літописної розповіді, слов'янське суспільство все більше занурювалося в пучину конфліктів, врегулювати які самостійно ставало все більш складно. Виникла потреба в зовнішньому арбітрові, що не може бути запідозреним в симпатіях до тієї або іншої конфліктуючої сторони.
Таким чином, Староруська держава виникла як результат розростання суперечностей усередині слов'янського суспільства, що не можуть бути вирішитися зсередини самого цього суспільства і вимушеного тому, в цілях самозбереження, удатися до допомоги зовнішньої сили, з якою воно, до того ж, мало сумісні інтереси.
Природно, не варяги створили Староруську державу; ми маємо справу з процесом двостороннім (а ще точніше - з багатобічним), в якому зовнішні і внутрішні чинники рівнозначні і неотделимы один від одного. Справа тут зовсім не у вищому рівні культури того або іншого народу (вони приблизно рівні, хоча не можуть не розрізнятися, але не по лінії "вище" - "нижче"), справа в з'єднанні різнорідних елементів, синтез яких породжує абсолютно новий сплав.
Перші правителі Староруської держави - Рюрік, Олег, Ігор, Святослав, Владимир I - варяжські по етнічній приналежності князі, що активно спираються в своїх діях на варяжських дружин і що нерідко розглядають Русь як тимчасове місцеперебування (як, наприклад, Святослав, що мріяв перенести столицю з Києва на Дунай). Проте поступово, у міру проникнення в дружинне середовище слов'янської племінної верхівки, а також в результаті відсічі, отриманої з боку Візантійської імперії, завойовні устремління стали слабшати, перетворюючи Русь на самодостатню, самоцінну освіту і для самих її правителів.
Це створило умови і для поступового становлення Русі як державної освіти з властивими всякій державі функціями.
Спочатку ці функції були украй примітивні і були продовженням тих цілей, які, власне кажучи, і створили Староруську державу - вони були направлені по перевазі за межі Русі.
Основні устремління староруських князів - це грабіжницькі походи на землі сусідніх народів - Візантію (Аскольд і Дір в 866 р., Олег в 907 р., Ігор в 941, 944 рр., Святослав в 970-971 рр., Владимир в 989 р., Ярослав в 1043 р.). Болгарію (Святослав в 968 р., Владимир в 985 р.) і ін. Мова, проте, йшла не тільки про військову здобич або подальшу дань, ці походи були одночасно і своєрідним засобом вироблення стабільної системи торгових відносин ( Договори з Візантійською імперією 912, 945, 1046 рр.), створення, кажучи сьогоднішньою мовою, "режиму найбільшого сприяння" російський-візантійській торгівлі.
Іншим завданням, що також витікало з тих підстав, на яких держава виникла, була оборона слов'янських земель від натиску послідовно сменявших один одного степових кочівників - хазар, печенігів, половців. Нерідко ця боротьба з "степом" за формою малого чим відрізнялася від завойовних походів і приносила безперечні успіхи, як, наприклад, Святославові, що зумів в 965 р. повністю розгромити Хазар каганат, або Ярославу, що припинив набіжи на Русь печенігів (1036 р.). Проте тиск степу був постійним і безперервним на протязі, принаймні, IX - XII ст., а, отже, незмінним залишалося і завдання оборони староруських меж.
Втім, меж у цієї держави спочатку теж не було, оскільки не існувало точно обкресленої території, підвладної російським князям. Їм ще тільки належало вирішити цю задачу формування державної території. Тому внутрішня політика Староруської держави на перших порах мало чим відрізнялася від тих дій, які російські князі проводили за його межами. Інакше кажучи, разом із зовнішніми завоюваннями, російські князі активно займалися приєднанням, причому, зовсім не завжди добровільним, тих або інших слов'янських (і не тільки слов'янських) племен. Літопис пістрявить повідомленнями про походи того або іншого князя в сусідні слов'янські землі (Олег приєднав землі древлян в 883 р., мешканців півночі в 884 р., радимичів в 886 г.; Святослав - вятичей в 966 г.; Владимир - радимичів в 984 р.). Причому, навіть приєднання не завжди гарантувало повне їх підпорядкування, про що свідчило, зокрема, повстання древлян проти князя Ігоря в 945 р. Втім, ця боротьба (її можна було б визначити в сьогоднішній термінології як "національно-визвольну") мала і інший сенс: вона обмежувала апетити завойовника, створюючи основи для формування міцнішої системи відносин в рамках держави, що складається. Те ж повстання древлян привело до створення точних розмірів дані з них (а пізніше і інших слов'янських племен), що сприяло переростанню дані як форми військової контрибуції в дань як форму натурального податку, перетворюючи полюддя (збір дані) з чи не військової операції в тривіальну податкову кампанію. Виробляється і інша найважливіша функція держави - посередницька, арбітражна. Князь стає не тільки уособленням сили, якому слід підкорятися із страху, князь - це втілення справедливості, він є та зовнішня "незацікавлена" сила, якою можна і повинно довірити вирішення внутрішніх суперечок, суд. В той же час, князь не є джерелом має рацію, він лише його носій, виразник тих правових норм, які були створені традиційним устроєм в слов'янському і варяжському середовищі. Це цілком виразно виявляється в пам'ятнику староруського права, що дійшов до нас, - "Російській правді". Таким чином, складається ситуація, в якій князь, як би примушуючи населення до висновку з ним договору, сам, в той же час, зобов'язаний неухильно дотримувати його умови.
Примітивність функцій держави породжує і елементарність його структури. На чолі держави коштує князь, його радниками виступають бояри ("старша дружина"), основну ж старанну (по перевазі - військову) несуть рядові дружинники. Відносини між ними вельми демократичні і нічим не нагадують відносин монарха з своїми підданими. Дружина може впливати на ухвалення князем рішення, бояри можуть мати власних дружин і, деколи, вельми незалежні від князя. Жорстке підпорядкування обмежується лише періодом військового часу, втім, достатньо тривалого.
Таким чином, функції і структура Староруської держави з очевидністю свідчать про безперечний військовий характер цієї держави, пристосований виключно до рішення військових задач. Відповідно, у разі переходу до рішення невоєнних задач, така держава виявлялася б нестійкою, що означає, що воно несло вже в собі самому елементи тимчасовості, можливість розпаду.
Фактично, Староруська держава ще не цілком держава, це, швидше, напівдержав", якась освіта із
Утворення Староруської держави мало істотне значення для міжнародного стану кінця I - почала II тисячоліття н. э., створивши оборонний рубіж між Заходом і Сходом, підсиливши натиск на Візантію, що сприяв ослабленню останньою, нарешті, фактично завершивши оформлення "ареалу" ранньосередньовічної західної цивілізації.
Староруська держава стала колискою становлення староруської народності, основою трьох сучасних слов'янських народів, що стала, - російського, українського і білоруського.
Утвердження християнства на Русі
Найважливішою межею державності є особлива ідеологія, що оголошується, як правило, офіційно підтримуваною і такою, що охороняється державою. В більшості випадків такою ідеологією стає та або інша форма релігії. Проте, як правило, вона не залишається незмінною впродовж всього періоду існування держави: з часом, з тих або інших причин вона перестає його влаштовувати, внаслідок чого відбувається зміна державної ідеології.
Подібний розвиток подій характеризує і історію Староруської держави, де язичество, що панувало у момент його освіти, в кінці Х в. було змінено християнською (православною) релігією. Природно встає питання, чому і за яких обставин відбулася ця зміна.
У радянській історичній науці відповідь на це питання витікала із загального методологічного класового підходу. Перехід до класового ладу, згідно цьому поясненню, вимагав такої релігії, яка обгрунтовувала б владу пануючого класу. Язичество ж, як релігія безкласового суспільства, не могла вирішити цю задачу, а тому була відкинута і замінена більш відповідним для цих цілей християнством. Проте таке пояснення виглядає не цілком задовільним. Адже в класових, за мірками радянської історіографії старогрецькому, або давньоримському суспільствах язичество аніскільки не заважало здійснювати владу над рабами. Більш того, і саме-то християнство виникло як релігія нижчих верств населення.
Мабуть, реальні причини зміни релігії можна зрозуміти лише в тому випадку, якщо розглядати релігію не просто як віру в надприродне, а як, і це головне, - форму світогляду. Кожна релігія намагається по-своєму пояснити людині мир. Якщо змінюється мир навколо людини, то виникає і потреба змінити спосіб його пояснення.
Застосовуючи цей підхід до нашого випадку, можна визначити язичество як систему поглядів на світ людини в його нерозривному зв'язку з природою, де він і себе розглядає як частина цієї природи. Але у міру розвитку людини він стає все більш незалежним від неї, для нього все більш важливим стає пояснення його зв'язків з собі подібними, розуміння себе самого і суспільства, що оточує його. Саме таке пояснення і дають світові релігії (християнство, іслам, буддизм і ін.), в центрі яких якраз і коштує людина (Боголюдина).
Зрозуміло, проте, що ці загальні підходи не дають пояснення причин вибору тим або іншим народом конкретної релігії в певний відрізок часу. Воно може бути отримане лише при розгляді реальної історії того або іншого народу в його взаємозв'язку з іншими.
Тому важливо зупинитися на проблемах язичества східних слов'ян.
Язичницька релігія східних слов'ян до VIII - IX ст. придбала порівняно розвинені форми. Язичницькі боги (Перун, Даждьбог, Стрибог, Яріло і ін.) мали спільнослов'янський характер, хоча єдиної ієрархічної системи, мабуть, ще не склалося. Культ поклоніння припускав жертвопринесення поставленим на горбах "ідолам" - кам'яним або дерев'яним статуям богів. Керівництво релігійними відправленнями здійснювали жерці - волхви, чаклуни, чарівники.
Іншими словами, перед нами порівняно розвинена система язичества, що хоч і не досягла вищих ступенів розвитку, характеризується виділенням головних богів, загальних для всього народу, з своєю ієрархією, що склалася.
Перші ознаки невідповідності релігійної язичницької ідеології новим реаліям виникають ще в початку Х в., коли серед росіян з'являються перші християни, проте сам вибір православ'я як заміна язичества не був неминучий. Перед російськими князями опинилися вельми широкі можливості вибору, як мінімум з чотирьох світових релігій: іслам (Волжська Болгарія), іудаїзм (Хазар каганат), католицтво (Священна Римська імперія) і православ'я (Візантія). Периферійне положення Болгарії Волжской і давні ворожі відносини з хазарами багато в чому зумовлювали вибір на користь християнства. Що стосується різновидів останнього, то тут чаша вагів не могла не схилитися на сторону православ'я, більш за знайомого верхівці староруського суспільства, до того ж, що визнавав пріоритет світської влади над духовною. Важливою була і та обставина, що Візантійська імперія, що ослабіла, не могла претендувати на встановлення тієї або іншої форми залежності Русі від неї у разі ухвалення православ'я при її сприянні.
Втім, при всіх очевидних, здавалося б, перевагах зміни релігії, процес тієї, що християнізує виявився вельми тривалим. Перший його етап відноситься приблизно на першу половину Х в., коли основною масою християн на Русі виявилися староруські купці, що торгували з Візантією. Їх хрещення часто мало суто прагматичний характер, пояснюючись прагненням забезпечити собі сприятливіші умови торгової діяльності на території Візантії. Звідси, збереження, разом з виконання християнських обрядів, язичницьких вірувань («двовірство»).
Проте поступове число адептів нової віри на Русі росло, свідоцтвом чого стає хрещення однієї з вищих осіб Староруської держави - княгині Ольги. В той же час, успіхи православ'я на Русі викликали явну незадоволеність серед найбільш прихильною традиціям частини дружинників (особливо в правління Святослава), внаслідок чого протиборство язичників і християн в 50-х - першій половині 80-х рр. Х в. помітно загострюється. Так, спробу укріпити позиції язичества зробив в 980 р. князь Володимир, створивши в Києві пантеон язичницьких богів, мабуть, розраховуючи об'єднати головних богів всіх язичницьких племен. Очевидно ця спроба не принесла успіху, що примусило князя почати інтенсивний процес тієї, що християнізує Русі, хоча, видно, він не дуже відповідав бажанням самого князя. В результаті задоволеної тривалої інтриги, зв'язаної як з наданням допомоги візантійському імператорові, так і з військовими діями проти нього і одруженням на його сестрі, Владимир хрестився. Літопис відносить ця подія до 988 р. Услід за хрещенням князя почався процес хрещення Русі, де мирним (Київ), а де і насильницьким (Новгород) шляхом. Тим самим, завершився третій етап тієї, що християнізує Русі, результатом якого стало проголошення православ'я офіційною державною релігією Стародавньої Русі.
Процес тієї, що християнізує на цьому не завершився, розтягнувшись ще на декілька століть - аж до XIII - XIV ст., проте вибір був зроблений: православ'я перетворилося на пануючу релігію Російської держави. Одночасно, це привело до створення могутньої і украй впливової організації на Русі - Російській православній церкві. Протягом Х - XII ст. церква зуміла широко розповсюдитися по Русі, створивши вельми розгалужену структуру. На чолі її стояв київський митрополит, якому підкорялися єпископи. По всій країні швидко стали рости монастирі, що зосередили в своїх руках значні багатства.
Значення ухвалення християнства на Русі більшість істориків оцінюють надзвичайно високо, перш за все, в плані дії на розвиток староруської культури: писемність, школи, архітектура, живопис, літописання - все випробувало на собі вплив християнства. Проте ряд істориків, деколи не без переконливості, доводить певну передчасність хрещення Русі, звертаючи увагу на недостатню готовність значної частини слов'янського населення до сприйняття норм християнської моралі.
Проте у будь-якому випадку хрещення Русі стало помітною віхою в становленні російської держави, створивши один з найважливіших атрибутів державності взагалі.
Новий період на Русі
З другої половини XI в. на Русі починаються нові процеси, що характеризуються, в першу чергу, розпадом єдиної досі держави на окремі, фактично, самостійні землі.
Радянська історична наука протягом довгого часу пояснювала причини роздроблення наростанням класової боротьби селян проти експлуататорів, що вимушувало останніх тримати необхідні для її придушення сили на місцях, внаслідок чого підвищувалася незалежність і авторитет місцевих князів. Іншою причиною - вже економічного порядку - називалося панування натурального (замкнутого) господарства.
Проте вищеназвані причини не дуже вдало пояснюють розпад Русі. По-перше, у нас майже немає даних про які-небудь крупні масові виступи XI - XII ст.(за винятком вістей про події в землі Суздальскій в 1024 р. і 1071 р., або в Києві в 1068 р., де хвилювання вельми складно визначити як класові), а по-друге, натуральний характер господарства характерний як для питомої, так і для єдиної Русі, а, отже, сам по собі цей факт нічого пояснити не може.
Що стосується дорадянської історіографії, то в ній як головна причина розпаду називалося помилкове рішення Ярослава Мудрого поділити землі Київської держави між своїми синами. Проте і це твердження уразливе для критики: адже і до Ярослава князі проводили подібні розділи, але Русь зберігала єдність.
Мабуть, отримати відповідь на питання про причини розпаду неможливо без розуміння того, чим було продиктовано саму єдність держави і як змінювалися з часом його основні функції.
Стародавня Русь була єдиною, перш за все, завдяки спільності прагнення до грабіжницьких походів на Візантію. Проте вже до кінця Х в. вигода у вигляді здобичі і дані стала помітно поступатися по значущості вигодам, що отримуються від розвитку звичайної торгівлі, що стало можливим, по-перше, завдяки укладенню торгових угод з Візантійською імперією, а по-друге, у зв'язку із збільшенням багатств в руках князя (від імені якого, власне, і торгували російські купці), викликаним зростанням збору дані-податку після стабілізації відносин усередині держави. Таким чином, необхідність здійснення військових походів на Візантію практично відпала, що привело до їх повного припинення.
Вдалося стабілізувати і відносини з «степом». Вже Святослав розгромив хазар, Владимир і Ярослав фактично покінчили з печенігами і лише половці продовжували турбувати Русь своїми набігами. Проте сили половців були вельми невеликі, тому не було необхідності в залученні військ всієї Староруської держави для протиборства з ними. Причому, навіть ті, порівняно невеликі дружини, які протистояли половцям, завдавали таких значних ударів, що до кінця XII - початку XIII ст. половці опинилися у васальній залежності від Русі (точніше, від південноросійських князів).
Що стосується внутрішніх функцій, то вони дійсно з великим успіхом могли бути виконані в рамках окремих, порівняно невеликих територій. Ускладнення суспільного життя вимагало не рідкісних появ судді-арбітра з центру, а щоденного регулювання. Місцеві інтереси все більш захоплюють князів, що сидять в окремих землях, які починають ототожнювати їх з своїми власними інтересами.
Таким чином, до кінця XI в. виявилося очевидне зникнення тих загальних, об'єднуючих всіх воєдино інтересів, які раніше досить міцно цементували державу. Інших же ниток, що пов'язують, скажімо, економічних (тут, якраз, і варто пригадати про натуральний характер господарства), просто не існувало. Тому-то Русь, втративши велику частину того, що її зв'язувало, розпалася.
Втім, розпад не був абсолютний. Разом з цією відцентровою тенденцією зберігалися і доцентрові. Вони виражалися, зокрема, в збереженні престижності титулу великого київського князя (хоча реальній об'єднуючій ролі він вже не грає). До того ж, князям час від часу виявлялося необхідно зібратися на свої міжкнязівські з'їзди для обговорення виникаючих загальних проблем.
Та все ж основною тенденцією поза сумнівом була відцентрова. Головний принцип розпаду був зафіксований вже на першому міжкнязівському з'їзді в Любече в 1097 г.: "кожен тримає вотчину свою".
Державність Русі при цьому, звичайно, не зникла, просто вона перейшла на новий рівень - земляний. Відповідно, відбулися зміни і в структурах влади.
На земельному рівні сформувалися два основні типи організації власті, які умовно можна визначити як "республіканський" і "монархічний". Втім найважливіші елементи цих систем одні і ті ж: віче, князь, бояри. А ось співвідношення цих елементів в політичних системах різних російських земель вельми відрізняється.
Якщо в Новгородській землі, традиційно відношуваній до "феодальних республік", що веде роль грали віче і бояри, тоді як князь виконував лише функції воєначальника і гаранта судової системи (причому з ним полягав договір, невиконання якого загрожувало йому вигнанням), то в князівствах, навпаки, що ведуть позиції займав князь з його радниками-боярами, тоді як віче лише на якийсь час могло набувати помітного впливу на владу (як правило, стихійно. знизу, або у разі конфлікту між князем і боярами).
Найбільш стійкі позиції в рамках Стародавньої Русі в XII в. займали Новгород і князівство Володимиро-Суздальське. Але, якщо Новгород ніколи не претендував на провідні ролі в політичному житті Русі, то володимирські князі (Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський) вельми активно вели боротьбу з іншими князями як за окремі території, так і за отримання провідних позицій (якщо не взагалі верховенство) серед інших російських земель. Проте поступово процес розпаду захоплює і Володимирське князівство, яке, як і інші, починає занурюватися в пучину усобиць. Взагалі міжкнязівські усобиці є чи не головною темою літописних розповідей і творів літератури XII - XIII ст., що нерідко створює спотворене уявлення про них як про головну межу питомого періоду, малюючи образ поступового занепаду Русі, беззахисною жертвою будь-якого хоч трохи сильного супротивника, що стає. Деколи складається враження фатальної неминучості загибелі Староруської держави. На ділі вплив усобиць на розвиток Стародавньої Русі явно перебільшений. Питомий період не тільки не був часом занепаду, але, навпаки, означав розквіт Староруської держави і, перш за все, у сфері культури. Звичайно, усобиці ослабляли єдність, а значить і можливість сумісної відсічі крупному супротивникові, проте в осяжному просторі такого ворога у Русі не існувало.
Розпад Староруської держави, таким чином, виглядає природним етапом в розвитку староруської державності, що формує розвиненіші державні структури, закладає основи виникнення незалежного від держави суспільства, що впливає на державну політику.
Література
1. Воронин А.В. історія російської державності. – Мурманськ, 2000.
2. Дмитриев Д.И. Короткий курс історії Вітчизни: Навчань. допомога / Д.И. Дмітрієв; М-во утворення РФ. ИГПУ. - Іркутськ: Вид-во Іркут. гос. пед. ун-та, 2001.
3. Джіоєв, А. Л. История вітчизни. З якнайдавніших часів до кінця 19 століття: Довідкова допомога. - М.: Менеджер, 1998. - 384 с.