Проголошений квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики. Це повністю відносилось і до України. Відмітимо, що дія негативних довгострокових тенденцій в економіці була характерною для всіх республік СРСР. Проте варто підкреслити, що Україна, крім цього, мала ще і особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.
До цього треба віднести деформовану структуру розміщення продуктивних сил. В республіці провідними галузями були вугільна, горно добувна, металургійна, важке та електротехнічне машинобудування. В УРСР діяло до 50% підприємств військово-промислового комплексу. Постійна лінія на їх подальший розвиток посилювало деформованість економіки України. Зокрема, УРСР, на яку припадало до 3% території СРСР, добувалося близько половини союзного виробництва чавуну, 40% – сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60% – залізної руди, 20% – валового збору зерна, 50% – цукру та олії. У вугледобуванні, чорній металургії та машинобудуванні було зайнято 2/3 усіх працюючих у промисловому виробництві. В той же час доля галузей, що працювали на споживчий ринок у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягає 50–60% і більше.
В Україні було побудовано і працювала велика кількість атомних енергоблоків (до 40% загальносоюзної кількості). Частина АЕС (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) працювали не для потреб України, а виробляли електроенергію для соціалістичних європейських країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.
В республіці стало характерним швидке старіння основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості у промисловості складав у 1985 році 43%. В Україні частка старих підприємств була вищою ніж в СРСР в цілому. Тому і старіння виробничих фондів йшло швидше. Щорічні витрати на їх ремонт становили 20% балансової вартості (в США – 7%). По темпам росту основних виробничих фондів серед республік СРСР Україна посідала в 1986 році останнє 15 місце.
Це приводило до хронічного відставання у економічному розвитку. В середині 80-х рр. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості і валової продукції сільського господарства міцно займала 13 місце в СРСР. Тому і за темпами зростання виробленого національного доходу вона посідала все те ж 13 місце. Таким чином її економіка поступово і неухильно втрачала динаміку свого розвитку.
Значно ускладнюється екологічна ситуація. Вона швидко наближається до катастрофічної. Це відбувалося завдяки перекосам у розміщенні продуктивних сил. У 70-і роки техногенне навантаження на природу, ще більше зростало і в 6–7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. Щорічно промисловими об'єктами у атмосферу та водний басейн викидалось більше 10 млн. тонн шкідливих речовин. Наприкінці 80-х рр. Україна стала єдиною в СРСР республікою, де смертність населення перевищувала народжуваність. Аварія на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року поглибила екологічну ситуацію і стала своєрідним каталізатором переосмислення існуючих порядків.
Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України досягла 57%, в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь становила 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це привело до активізації ерозійних процесів, внаслідок чого Україна щороку втрачала до 600 млн. т. родючих ґрунтів. За кількістю технологічного бруду на душу населення посідала перше місце в Європі, території екологічного лиха становили понад 15% її площі. За оцінкою деяких зарубіжних фахівців щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становили 15–20% валового національного прибутку і були найбільшими у світі. Цей перелік екологічних негараздів можна, на жаль, продовжувати і далі.
Незважаючи на перебудову в Україні з 1989 р. припинилось зростання національного доходу, розпочався процес розбалансування економіки і споживчого ринку, поглиблювалась безгосподарність. Все це привело до безконтрольного росту цін, загострення проблем забезпечення населення продовольством, товарами першої необхідності. Кризові явища в економіці, її загальний стан негативно відбивались на вирішенні соціальних питань, де поглибились і ті негативні тенденції які виникли ще до перебудови. Характерним стає уповільнення темпів зростання реальних доходів. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій – 17%, то в одинадцятій – лише 14%.
Не тільки збереглось, а й починає поглиблюватись відставання від країн Заходу у рівні споживання на душу населення. Так, у 1982 р. споживчий кошик звичайних щотижневих закупок для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 годин – у Києві – 53 години. Це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг.
Зростає гострота житлової проблеми. В Україні число людей, що покращили свої житлові умови, із п’ятирічки в п’ятирічку зменшувалось: у восьмій їх налічувалось 8,9 млн., дев’ятій – 8,6 млн., десятій – 7,8 млн., одинадцятій – 7,7 млн. чоловік. За 1981–1985 рр. у республіці черга, що нараховувала 1,5 млн. сімей, не тільки не зменшилась, а навіть зросла. За станом на 1 січня 1987 р. на обліку перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.
Розпочався процес зниження рівня і якості охорони здоров’я. У цій сфері склалась парадоксальна ситуація: з одного боку, в період 1970–1985 рр. число лікарів в республіці у розрахунку на 10 тис. чоловік населення збільшилось з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок – на третину. На жаль був і інший бік медалі – загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у підготовці лікарів, зниження долі видатків на охорону здоров’я і фізичну культуру з державного бюджету (1970 р. – 12,3%, у 1985 р. – 9%) та інші причини, які привели до того, що за цей же період показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 на 1 тис. чоловік, а природний приріст населення зменшився у 2,2 рази.
Але головним, було те, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Сама модель реформи, яка була сконструйована у союзному центрі, об'єктивно приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним заходом. Це штовхало підприємства встановлювати більш високі ціни на свою продукцію, ігноруючи при цьому інтереси споживача. Після 1987 р. РМ СРСР прийняла 11 постанов про підвищення у промисловості заробітної плати, проте будь-якої компенсації в обсягах виробництва не було зроблено. Внаслідок цього кількість грошей в Україні без забезпечення їх необхідною товарною масою виросла на 10 млрд. крб., що викликало різке розбалансування споживчого ринку, інфляцію, зростання цін. Перебудова не розв'язала цієї важливої проблеми для будь-якої країни.
Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина. Косметичні засоби не могли зупинити загальної кризи, яка охопила всі боки життя в СРСР – по суті тоталітарної імперії. Окрім цього, перебудова не змінила сутності влади, політичної системи, диктату союзного центру, «керівної і спрямовуючої» ролі КПРС, яка вже давно перетворилась у державну структуру і все обіцяла побудувати утопічне комуністичне суспільство й силою тягнула всіх до «світлого майбутнього».
Проте перебудова стимулювала опозиційні процеси «знизу», пробудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому (1987 р.) пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання необхідності дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, виникненню громадських об’єднань, рухів та політичних партій. Проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру. Це відразу посилило критику КПРС, її відношення до України.
Трагічні події, пов'язані з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, змусили багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували лицемірство і неповагу керівників СРСР до власного народу й спонукали до боротьби за громадський контроль над усіма ланками влади, включаючи і вищі. У зв'язку з цим в Україні, як і в цілому в СРСР, виникають громадські організації, які отримали назву «неформальних». Як правило вони з самого початку свого існування були опозиційно налаштовані до КПРС. Так, вже у 1987 р. в Києві був створений «Український культурологічний клуб», у Львові – «Товариство Лева», в Одесі – «Народний союз сприяння перебудові».
Поступово у надрах неформальних самодіяльних організацій України визріває ідея створення широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики. У ході червневих та липневих 1988 р. несанкціонованих багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Незважаючи на те, що у мітингах брали участь представники широкого спектру політичних сил: від Української Гельсінської Спілки до міськкому комсомолу, утворити Демократичний фронт не вдалось. На заваді стала жорстка охоронна позиція місцевого та республіканського партійного керівництва. Як бачимо, ця перша спроба розвалити компартійну систему виявилась невдалою. Однак поява масового демократичного руху, що швидко самоорганізувався, сприяла посиленню процесу на самовизначення і консолідацію як у лавах прибічників радикальних змін в СРСР і в Україні, так і їх противників.
В умовах поглиблення демократизації розпочинається процес становлення багатопартійності в Україні. Активізує свою діяльність Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка на початку літа 1988 р. оприлюднює свою «Декларацію принципів». Характерно, що, незважаючи на назву, УГС вже не була чисто правозахисною організацією. Як неодноразово вказував голова виконкому УГС Л. Лук'яненко, її діяльність «є типово політична». Вона стала першою організацією у республіці, яка заявила про необхідність побудови незалежної і суверенної української держави.
При активному сприянні УГС в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація. На першотравневу демонстрацію львів'яни також вперше в Україні вийшли с синьо-жовтими прапорами.
У цей період в республіці активно розпочався процес утворення організацій, що мали загальнодемократичний характер – Народна спілка сприяння перебудові (НССП), «Меморіал» та ін., які своїми енергійними діями завойовували все більший авторитет у народі.
Ідея створення Демократичного фронту в 1988 р. у Львові, спроби створити подібні об’єднання в інших регіонах республіки («Народна спілка сприяння перебудові» у Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині) створили передумови і дали можливість у вересні 1989 р. провести установчий з'їзд Народного руху України (НРУ). З 1109 делегатів з’їзду робітників було 109, представників села – 16. Переважна більшість делегатів були представниками інтелігенції. В цілому ж делегати репрезентували близько 280 тис. активних учасників НРУ. Головою Руху було обрано відомого поета І. Драча.
Поглиблення політичного плюралізму сприяло розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г. Приходьком.
На кінець 1990 р. політична палітра партій розширювалась хоч і була досить строкатою. Поступово партії починають діяти,
На хвилі демократизації виникають десятки громадських організацій. Так, було створено екологічну асоціацію «Зелений світ», активізується студентський рух. Зокрема в цей період виникають Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство (СБ) та ін.
З 1989 р. активізувалися робітники. Як говорилось, реформи в економіці серйозно ускладнили соціально-економічні проблеми робітництва. Особливо складним становище було у вугільній промисловості. Зокрема, через хронічну нестачу техніки, частка ручної праці в Донбасі досягала 57,9%, температура у вибоях досягала до +30 градусів і вище. Тільки в Донецькій області в таких умовах працювало понад 20 тис. гірників. Вибух невдоволення був неминучим. Своєрідним сигналом стали виступи шахтарів Кузбасу.
Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. Через кілька днів страйк став масовим. Припинили роботу колективи 182 шахт. Гірники вимагали економічної самостійності шахт, підвищення заробітної платні, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. З’явився і новий акцент. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися і політичні вимоги. Цей страйк фактично започаткував самостійний робітничий рух в Україні, надав імпульсу його самоорганізації.
В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об’єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
Політичне життя в Україні у 1990 р. продовжує активізуватись. Тон було задано 21 січня 1990 р. у день відзначення роковин злуки УНР і ЗУНР, коли організований Рухом людський ланцюг, що включав за даним МВС УРСР приблизно 450 тис. чоловік (за твердженням одного з діячів Руху М. Поровського – 5 млн. осіб), протягнувся від Києва до Львова.
Однак безперечно центральною подією у суспільному житті республіки в цей період було проведення виборів народних депутатів до Верховної Ради України, обласних, міських, районних та сільських Рад народних депутатів, що відбулись у березні 1990 р.
Вихід на політичну сцену нових громадських формувань і партій суттєво змінив сам характер виборів. Новим стає широка їх альтернативність (на 450 депутатських місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів). Для більшості нових політичних об’єднань та угрупувань вибори стали не тільки пробою сил, а й серйозним показником відношення до них широких народних мас.
15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати у парламентському режимі (сесія тривала не 1–2 дні, як раніше, а 60 робочих днів). В ній більшість (група 239 депутатів) складали представники Компартії України. Серед них поряд з прагматиками, що адекватно реагували на зміни обставин, було чимало відвертих прямолінійних консерваторів. Одночасно сформувалась парламентська опозиція – Народна рада, до складу якої увійшли 125 чоловік прихильників як поміркованих й толерантних, так і радикальних та безкомпромісних поглядів, рішень і дій.
Першим головою Верховної Ради було обрано В.Івашка, який до цього змінив В. Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Слід підкреслити, що опозиція з перших днів роботи Верховної Ради починає в ній відігравати досить активну роль. Так, представники опозиції, зокрема І. Юхновський, О.Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та інші, очолили 7 з 28 комісій Верховної Ради. З ініціативи опозиції 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Із 386 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти – чотири, не взяли участі в голосуванні – 26 (однак 18 з них пізніше звернулися до секретаріату з проханням приєднати свої голоси до «за»). Декларація – це знаменний, історичного значення документ. Вона складалася з преамбули та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. ІІ. Народовладдя. ІІІ. Державна влада. ІV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство.VІ. Економічна самостійність.VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. ІХ. Зовнішня і внутрішня безпека. Х. Міжнародні відносини.
Фактично з цього законодавчого акту розпочався історичний процес незалежного державотворення України. Декларація послужила правовою основою для цього процесу, основою всього подальшого законодавства в цьому напрямку.
Під тиском обставин КПРС і її численний загін КПУ втрачають монолітність. Ще з початку 1990 р. в Компартії України виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників розпочала свою роботу 1 березня 1990 р. у Києві. Основна мета нового об’єднання була визначена у «демократизації Компартії України з середини» – відміна принципу демократичного централізму, перетворення КПУ у парламентську партію і т.д. Однак подальші події (ХХVIII з’їзд КПРС і ХХVIII з’їзд КПУ) свідчили, що докорінної демократизації Компартії України чекати марно. Тоді прихильники Демплатформи вийшли з компартії і частина з них у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ). А в цей час і в суспільстві наростає поляризація і конфронтація, яка восени 1990 року досягає свого піку.
Започатковане гласністю висвітлення «білих плям» історичного минулого, непослідовне половинчасте реформування економіки, що привело до кризи; невміння і небажання комуністів вести політичну боротьбу в умовах конкуренції і, нарешті, фактична втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови привели, з одного боку до посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого – появу відцентрових тенденцій у самій компартії. В ній розпочались руйнівні процеси, що проявилось у масовому виході із її лав людей незадоволених її політикою та діяльністю. В таких умовах наростає протистояння опозиції та офіційної влади. Показником цього стало голодування у Києві з 2 по 17 жовтня 1990 р. студентів, в якому брали участь 158 чоловік з 24 міст України. Голодуючі студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про Державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони проходження військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна Компартії України та ЛКСМУ. Лише після відставки голови уряду республіки В. Масола студенти припинили голодування. Акція мала явно політичний характер і здійснювалася з метою силового тиску на Верховну Раду.
Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу починає діяти більш самостійно і сміливо. Впродовж короткого часу (з червня 1990 р. по червень 1991 р.) Верховна Рада ухвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них – Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.). З метою покращення екологічної ситуації Верховна Рада прийняла постанову «Про екологічне становище в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню» (березень, 1990 р.). Зокрема в ній вимагалось припинити нове будівництво і промислове виробництво в містах і регіонах з високим рівнем забруднення навколишнього середовища, до 1995 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС.
5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про заснування посади Президента Української РСР і відповідно з цим внесення змін і доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР». Дещо пізніше прийнято законодавчі акти «Про вибори Президента Української РСР» та «Про Президента Української РСР». В них обґрунтовувалась необхідність введення в Україні президентської посади, визначені термін, на який він повинен обиратись, його повноваження і компетенція. Зокрема президент мусив обиратись всенародно на 5 років і являвся найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої гілки влади. Були прийняті й інші закони що створювали необхідне правове поле для розвитку державотворчого життя в Україні. В Україні активно виступили проти антидержавних дій ДКНС. Депутати Народної ради у парламенті України, Народний рух, деякі інші громадсько-політичні організації, обласні Ради західних регіонів України рішуче осудили ДКНС і його діяльність. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула надзвичайно важливе для долі українського народу питання про політичну ситуацію в республіці у зв'язку з створенням ДКНС й заходи, які необхідно вжити для недопущення повторення подібного у майбутньому. Вона прийняла справді історичний документ – Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося, що «виходячи з смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.
Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
Одночасно було прийнято Постанову Верховної Ради УРСР про те, щоб проголосити 24 серпня 1991 р. Україну незалежною демократичною державою та 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум для підтвердження Акту її незалежності.
В зв'язку з причетністю керівництва компартії України до спроби державного перевороту у Москві Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити, а згодом і заборонила її діяльність.
На референдумі на питання: «Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?» «Так» – відповіло 90,32% виборців. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення українського народу до державної незалежності, його бажання бути повноправним господарем на власній землі.
Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. Із шести кандидатів на цю посаду 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. Він отримав 61,59% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. З 5 грудня 1991 р. Л. Кравчук офіційно приступив до виконання своїх обов'язків.
Таким чином, проголошення квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курсу на перебудову мало велике значення. Перебудова, як в цілому в СРСР, так і в Україні пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої особливості. Разом з тим партійно-державне керівництво так і не розробило її чіткої програми. Передбачалось що буде проведена в обмежений період, суворо контролюватись «зверху» і її наслідками стане оновлення, оздоровлення всіх управлінських структур і сфер життя Радянської держави.
Боротьба українського народу за суверенітет і свою державність велась в умовах демократизації суспільства, плюралізму думок, в рамках ствердження курсу на розвиток правової держави. Отримання незалежності України відбулось демократичним шляхом, в дусі кращих світових процесів. Головними документами його стали Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалежності від 24 серпня 19991 р., які законодавчим шляхом створили умови для будівництва незалежної і суверенної Української держави.