Україна під владою Польщі

Тема № 8. Україна під владою Польщі

План:

Вступ.......................................................................................................................3

1. Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією,

Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським

ханством (XIV – XVI ст.)..................................................................................... 4

2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно -

релігійного гніту українського народу............................................................10

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України...................17

Висновки...............................................................................................................24

Список використаної літератури.....................................................................25

Вступ.

Темою моєї контрольної роботи є тема „Україна під владою Польщі”.

Актуальність розгляду даної теми викликана тим, що дозволяє дослідити процеси становлення української нації, етапи її боротьби з поневолювачами, становлення релігії.

У XIV – XVI ст. південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася україн­ська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав - Польщі, Угорщини, Московського царства, Туреччини та Кримського ханства, які намагалися кожна зі своєї сторони загарбати якомога більше української землі.

Слід зазначити, що у другій половині XVI — першій половині XVI ст., незважаю­чи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сіль­ському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося ману­фактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилюва­лася експлуатація селянських мас. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено в законах: панівний - клас феодалів і експлуатований клас - селянство.

Важливе значення для подальшого розвитку українського народу мали Люблінська та Берестейська унії, перша з яких стала юридичним закріпленням довготривалої влади над українськими землями Польщі, а друга – стала документом, що ознаменував створення греко-католицької церкви.

Метою розгляду обраної теми буде висвітлення таких питань як загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (XIV – XVI ст.),

посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу, Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

1. Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (
XIV
–
XVI
ст.).

Загарбання етнічних українських земель бере свій початок з 1340 р. Як зазначає В.А. Смолій, боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала сво­єрідним сигналом до вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гас­ла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та по­грабувавши княжий палац на Високому Замку, польсь­кий король Казимир IIIготував розширення агресії з ме­тою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухва­лі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тіль­ки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Про­тистояння закінчилося компромісом: Казимир IIIбув зму­шений визнати Дедька правителем Галичини, а той - формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського кня­зівства виникли два державних утворення: Волинське кня­зівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська авто­номна республіка у Галичині, лідером якої був «управи­тель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спад­щину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка­зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом про­ти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Лит­ву - місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2
із населенням 200 тис. осіб, що збіль­шило територію Польщі майже в 1,5 рази.[1]

Польське проникнення в українські землі кардиналь­но відрізнялося від литовського: польський уряд з само­го початку утвердження в цьому регіоні намагався зро­бити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та проти­дію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династич­ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби­рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівст­ва. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галиць­ких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального про­никнення в українські землі. Чергове польсько-литовсь­ке протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а схід­не - залишалося під контролем Литви. Завоювання суп­роводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільсь­ке. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV- на початку XVIст. розгор­таються процеси централізації, посилюється вплив Поль­щі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поста­вили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допо­могу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовсь­кі переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укла­денням Люблінської унії, яка об'єднала Польську держа­ву і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі нап­рикінці XIV - в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­гійних, соціальних та етнічних відносин. [2]

Українські землі були одним з основних об'єктів та­тарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуван­ням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російсь­ких земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. При­кордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гар­нізони укріплених замків слабкі, наймане військо налі­чувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажано­го результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці фор­мування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки бло­кувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 р., підтримуючи претендента на титул Вели­кого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримсь­кого ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Лит­ви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XVст. татарська експансія розширю­ється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбу­вав Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення міс­цевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регуляр­но (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла сер­йозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства укра­їнські землі стали для нього головним об'єктом експан­сії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розви­валася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому на­селенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішу­вати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності - союзів з тією чи іншою державою та гра­біжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування числен­ної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність поль­сько-литовської держави захистити свої південні кордо­ни. Ці та інші чинники наприкінці XV- початку XVIст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми по­ходами загрожувала життєдіяльності українських зе­мель.[3]

У боротьбі проти турецько-татарських нападів на українські землі, як і в боротьбі проти польсько-литовського гноблення, народні маси України діставали допомогу від Російської держави. Російська держава з самого початку свого виникнення стала центром притягання для українського і білоруського народів у їхній боротьбі проти іноземних загарбників і поневолювачів. Рятуючись від гніту литовських феодалів, українські селяни, міщани часто переселялися в прикордонні райони Російської держави. Уряд підтримував як переселення простих людей, так і перехід із землями з-під влади Литви під владу Москви русь­ких князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських земель.

Так, наприкінці XV ст. під владу Москви перейшли із своїми володіннями чернігово-сіверські князі — Новосильські, Одоєвські, Воротипські та ін. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям між Російською державою і Литвою, яка зазнала поразки у війні, вся Чернігово-Сіверщина була закріплена за Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очо­лив цей виступ один з найбагатших князів Михайло Глинський, який мав великі володіння на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі). У 1508 р. Глинський і його прихиль­ники підняли повстання в Білорусії і на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глин­ський утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смо­ленськ, населення якого відкрило ворота російським військам. Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які ра­зом з місцевим населенням, зокрема за участю українських коза­ків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.

Разом з тим уже в 50-х рр. XVIст., за часів Івана IV, росій­ські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канів­ських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька років перебував па службі у російського уряду здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. В наступному році загони російських військ під начальством окольничого Дани­ла Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників.[4]

У цілому ж українське і білоруське населення, що перебувало під владою Литви і Польщі, діставало підтримку російського народу у боротьбі проти турецько-татарської і польсько-литов­ської феодально-католицької агресії, у відстоюванні своєї на­ціональної самобутності.

2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVIст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей про­цес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIVст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій поло­вині XVIст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основни­ми джерелами такого зростання великого феодального зем­леволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Про масштаби магнатського землеволо­діння свідчить статистика: у XV—XVIст. в Руському во­єводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх посе­лень краю. Особливо процес зростання феодального зем­леволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила ши­рокомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе­мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи­ні XVIст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння суп­роводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVIст. прогресував розвиток товарно-гро­шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо­дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар­ки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базували­ся на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.[5]

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XVст. міста України в основному ще зберігали феодально-аг­рарний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгів­лею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбу­валися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ре­місництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XVст. — 200, а на початку XVIIст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внут­рішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання - цехи, виникають перші зародки мануфак­турного виробництва; у містах запроваджено Магдебур­зьке право. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заста­ву, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під зас­таву).

Зрушення в економіці XIV—XVIст. були тісно пов'я­зані з соціальними процесами. В соціальній сфері україн­ських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, приві­леїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представни­ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму­вання шляхти тривало від XIVдо XVIст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридичне невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавче, майже замкнутого привілейо­ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівс­тва Литовського, були майже 30 княжих родів литовсь­кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі).

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів­ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно­вою для формування верхівки державного апарату і під­лягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем’яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве­ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот­чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем­лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій­ськово-служилої верстви. У XVIст. процес оформлення шляхти в привілейова­ний стан вступив у вирішальну фазу.

Важлива роль та особливе місце в українському сус­пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус­пільну верству населення. «Церковні люди» не підляга­ли світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (пара­фіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Третім станом, що в XIV—XVст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була одно­рідною. На вершині міської піраміди перебував патриці­ат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Се­редньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові май­стри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).[6]

Характерною рисою міського життя була цехова орга­нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе­лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста­тут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. — у грамоті йде про цех шевців Перемишля.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се­лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуата­ції, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували фео­далам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сіль­ського господарства ця категорія селянства поступово зни­кає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ре­ монт замків тощо).

3. Службові селяни - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єд­нувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення се­лянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлен­ня кріпацтва.

Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян - підсусідків, городників, комірників, халупників та ін. збільшу­валася.

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феода­ли швидко збільшували панщину та гро

шові і натуральні побори. Якщо на початку XVст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то в кінці століття - 2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVIст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XVст. селяни відбували на пан­щині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття - 1 день на тиж­день, тобто в 4 рази більше.

Одночасно з обезземеленням селянства і збільшенням пан­щини феодали намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян „похожих” на кріпаків, на „непохожих”, „отчичів” і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський й король польський - Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з велико­князівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.

Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селяна­ми, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязів­ський або королівський суд. Ще в 30-х рр. XVст. право вотчин­ного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим при­вілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литов­ських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVIст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала.[7]

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продук­ції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категорія­ми селянства, а його феодальна залежність поступово пе­реросла та юридичне оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVIст. Характерно, що в україн­ських землях у складі Польщі цей процес відбувався тро­хи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. забо­ронили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця прожи­вання, тобто юридично закріпляла належність селян фе­одалові. Останню крапку в законодавчому оформленні крі­посного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським стату­том (1588). Відповідно до цих документів тривалість пан­щини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчу­жувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав пра­во карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів роз­шукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та ли­товському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По­дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєт­ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, органі­зація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської во­лості на Поділлі, 1490—1492 рр. - повстання під прово­дом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVIст. зумовили виникнен­ня в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чин­ником історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVIст. під впливом кардиналь­них зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та техно­логії господарювання, а й у сфері форм земельної влас­ності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його фео­дальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утво­рення цехів; виникнення перших зародків мануфактур­ного виробництва тощо.[8]

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму­ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ­них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни­цю між ступенями шляхетства, то в українських зем­лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки­ми правами та привілеями: економічними (величезні під­владні території та значні резерви робочої сили), полі­тичними (можливість обіймати найвищі державні поса­ди - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични­ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь­ких намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпа­ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь­кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста­ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ­ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли­товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу­вати податки на утримання війська (серебщину), а й від­бувати військову службу в загальношляхетському опол­ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла­ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі­ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува­ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч­них переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демар­шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра­їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при­кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува­лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во­лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен­ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу­ченням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона­ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли­товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер­жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль­ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня­зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій­сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські маг­нати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при­вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна­ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релі­гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра­вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро­сповідання, збереження руської мови в офіційному діло­водстві) українська шляхта всупереч українським магна­там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во­лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої­стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де­мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво­боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла­ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере­дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль­щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.[9]

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати на­ціональних традицій та культури.

З моменту розколу християнства 1054 р. на правос­лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа­ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основ­ною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за­ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка­ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово­див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка­толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер­ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право­славної церкви до католицької з обов'язковим визнан­ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе­ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер­ковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь­кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен­ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис­ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос­ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про­цес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других - урівняння в правах з поляками, для третіх -прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль­тури), наслідок для православ'я був один - різке зву­ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се­редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо­настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по­саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода­вали. Світська влада дедалі активніше проникає в цер­ковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпис­копів, їх висували або ж пани - рада, або ж сам Вели­кий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світсь­ким особам, які не тільки не переймалися церковно-релі­гійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські зви­чаї - полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.Такі обставини спричинили моральну деградацію цер­ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра­вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збе­реження національних традицій та осередком культур­ного життя. Церковна криза зумовила втручання в релі­гійні справи міщанства, організованого в братства. Актив­но протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне жит­тя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин брат­чиків було підтримано Константинопольською патріархі­єю, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенс­твом. Поступово в частини вищої церковної ієрархії пра­вославної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хит­росплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реаль­них потреб церкви. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589р. сильного Московсь­кого патріархату, який одразу почав претендувати на ка­нонічний та юридичний контроль над Київською митро­полією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се­редині XVIст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам роз­горнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за корот­кий час вкривається мережею єзуїтських навчальних зак­ладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказу­вав православному духовенству на його неуцтво і темно­ту, як вихід із критичного становища він пропонував цер­ковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «кален­дарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Намагаючись підняти престиж православного духовен­ства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIIIофіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уні­атську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церк­ви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було виз­нано основні догмати католицької церкви, водночас цер­ковні обряди залишилися православними, а церковно­слов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське ду­ховенство, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний со­бор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно­го впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклав­ши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прір­ва між українцями греко-католиками та поляками римокатоликами надзвичайно поглиблюється. Еволюція уні­атської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у га­лицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення укра­їнського народу, вів до загальної дезорганізації та зане­паду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Поль­щі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства - спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних ві­руючих, вивести православну церкву з кризи.[10]

Висновки.

Розглянувши питання теми „Україна під владою Польщі” можна зробити наступні висновки. Загалом можна сказати, що питання даної теми висвітлені у науковій літературі досить повно і цікаво.

Слід зазначити, що польське проникнення в українські землі нап­рикінці XIV - в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­гійних, соціальних та етнічних відносин.

У польську добу відбуваються важливі про­цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втра­чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству - крі­паків.

Велику роль в українській історії відіграли Люблінська та Берестейська Унії. Так після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилася в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної Ук­раїни (майбутня Полтавщина).Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Украї­на в складі Угорщини, 2) Північна Буковина під владою Молдавії і 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Берестейська унія мала на меті об'єднання православної церкви з като­лицькою під зверхністю римського папи, але замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування. Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі.

Список використаної літератури:

1. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 – 616 с.

2. Боплан Г. Опис України. – к.: 1990 – 302 с.

3. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – 424 с.

4. Історія України / керівник авт. кол. Ю.Зайцев вид. 2-ге зі змінами – Львів, Світ, 1998 – 488 с.

5. Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – 348 с.

6. Історія України: Навч. посібн. / За ред. Б.Д. Лановика, 2 - ге вид. переробл. К.: Т-во Знання КОО, 1999 – 574 с.

7. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – 348 с.

8. Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – 254 с.

9. Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 – 607 с.

10. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 – 405 с.

[1]
Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – с. 145-146

[2]
Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 – с.206

[3]
Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – с. 185-186

[4]
Боплан Г. Опис України. – К.: 1990 – с. 145-146

[5]
Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – с. 149-150

[6]
Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – с. 190-194

[7]
Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 – с.354-356

[8]
Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – с. 189

[9]
Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 – с.284-287

[10]
Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – с.112-116