Міністерство освіти та науки України
Харківський Національний Економічний Університет
РЕФЕРАТ
з Історії України
на тему: “Українська революція
(1917 – 1920рр. ).”
Преревірив: Виконав:
викладач студент I курса, 1 гр.
Калініченко В. В. факультета ЭіП
Хранонський А.И.
Харків, 2004р.
Зміст
1. Вступ
2. Гетьманщина
3. Анархія
4. Дерикторія
5. Більшовики
6. Боротьба на заході
7. Розв`язка
8. Перемога більшовиків
9. Висновок
Список використаної літератури
1. Вступ
Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську вій- ну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні пре- тенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій.
Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому полі- тичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викли- кала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збе- реження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досяг- нення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, праг- нула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним роз- ташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Ук- раїна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.
2. Гетьманщина
До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю- ція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Авст- рійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домови- лися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з геть- маном Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо- нархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).
Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні зем- левласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив вій- ськовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З почат- ком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол- чення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав но- вий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.
29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили геть- маном, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на від- міну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грун- тувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.
Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих ма- єтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею''
країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того фак- ту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям."'
Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справж- ній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизо- губом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, про- те він включав ряд талановитих адміністраторів.
За якихось кількамісяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених ад- міністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда, труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.
Якщо Цегітральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеч- чиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анек- сію східногалицьких земель та Холмщини.
Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закла- дів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україно- мовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовт- ні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських універси- тети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Ака- демії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.
Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-дру- ге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впро- ваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопу- лярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою ні- мецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський .занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем ста- . більності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колиш- ньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Ро- сію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.
Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В се- редині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє не- схвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, назва- ний Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.
Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський зем- ський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропад- ським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.
Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уря- ду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їх- ні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тОді була легкодоступною) на чолі з ватажками з міс- цевих жителів, що часто булианархістськц настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське військо в ЗО—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й 200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшо- вики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки че- рез відсутність підтримки народу.
На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну. І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба за- лучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський пішов на останній ризик: '14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Цей суперечливий крок було зроблено з метою завоювати підтримку настроєних проти більшовиків ро- сіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.
Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян' під проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала шта- бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисцип- ліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те, що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема, січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд- рія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регуляр- ного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих перего- ворів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально вві- йщли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.
Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї- ні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч- ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».
Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли- пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на- віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач- но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя- ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі- генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за- можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив- ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську інтелігенцію.
3. Анархія
У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї- на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть- би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар- хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава- лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер- гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег- ко заволодіти, але неможливо управляти.
Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при- дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задоволь- нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по- ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни.
Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць- ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо- нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо- вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.
Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін- ший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від 35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України. Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні- д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була ' влада зброї.
4. Директорія
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі- нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид- ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грущевського, а молоді.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд- ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло- жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при- ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я- зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур- жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред- ставницький і законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада- вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе- рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис- кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу- ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен- тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти- тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по- вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню —
знову сіяла в її лавах во- рожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід- них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе- речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди- ректорією, червоні війська напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну.
З наближенням більшовицьких військ Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про- вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку- вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно- українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому це була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз- чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова- ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен- денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі- таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши- лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі з отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль- шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере- їхала до 'Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадян- ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич- ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер Петлюра був найвплИвовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що.
фран- цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під тиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий . перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з'явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів і со- ціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, що проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна- лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе- лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення в соціал-демокра- тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со- ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.
Погроми.
Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо- вицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на- справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен- шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ- ливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.
За оцінками істориків,' під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Укра- їні та у Південній Росії, зазначає: «...До приходу Гітлера найбільше в наш час масове винищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всі учасники конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте най- більше жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією, інакше кажучи, вогій були найсучаснішими... Інші погроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три різні групи: селяни, ко- заки і російське офіцерство. Особливо кривавий характер цієї різанини пояснював- ся тим, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».
Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкри- вавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Корос- тені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.
Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтан- ні спалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців, до того ж вони робилися всу- переч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих ге- нералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврей- ськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботин- ським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.
Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні стра- хітливі злочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими генералами.
5. Більшовики
Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918 р. Серед питань, що стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську більшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «ре- гіональним» відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де пере- вага була на боці українця М. Скрипника і так званої київської фракції (чутливі- шої до національного питання), проголосували за утворення окремої української партії. Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формаль- ного проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тен- денціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було ска- совано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з централь- ним органом у Москві.
Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії при- звели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Ма- нуїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп- лення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим- Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918 р. після довгих вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку його очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.
Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й при- єднувалися до більшовиків. З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лю- того вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за на- ступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани — Григор'єв і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на їхню підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину України.
Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні полі- тику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала міс- цевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік тому робили німці,— при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої по- милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків.
Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лі- вих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно ареш- товувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було- неважко передбачи- ти: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні ве- ликих сил на чолі з Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охо- пило повстання проти більшовиків.
У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ пере- йшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику части- ну Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Право- бережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повер- нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Україні, член ко- лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми ви- ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта- ється до Москви».
6. Боротьба на заході
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Російської. Навіть ще до того як Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в тому-числі західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ- них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших аспектах намагання західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб східних українців.
Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер- ця й думки "людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на- вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо- чергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проб- лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе- ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини та 18 млн поляків, котрі 'водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також не хотіли бути включеними до Польської держави.
Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла- ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу- ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор- ган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ці- ле, я
Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна- вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу- вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос- тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно- українською Народною Республікою (ЗУНР).
22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли 1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у 200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і ефективну армію.
Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ- ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав- чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте- лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра- да була майже цілком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-пвльський конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше- вич (юрист і колишній член парламенту у Відні).
На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга- ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук- раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад- міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова- ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.
До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор- чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля- ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців. У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва- лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по- чатку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ- ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл- ковита автономність.
Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар- мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу- валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста- лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце- рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків. До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме- ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про- позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп- лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го- дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над- звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій- ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі додому.
Польсько-українська війна.
Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя- гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек- тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти- ці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав- ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста- ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль- щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер- дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по- ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар- мію до річки Збруч.
Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре- ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича- ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від- ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис- нувши західноукраїнську армію до Збруча.
У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик- татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у Східну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р. Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти- лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть- ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по- ляків.
Дипломатична діяльність ЗУНР.
Протягом усього цього збройного конфлікту й навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між- народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан- танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни- ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг- ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.
Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран- цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя- гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов- ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями) поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.
Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що 25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід- ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі. Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га- личини мала вирішуватися у майбутньому.
З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли- ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по- лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову- вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма- теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при- наймні, визнання законності українських прагнень.
Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до- помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно- українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ- них держав Східної Європи.
7. Розв'язка
Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те- пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле. У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар- мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,— української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді- йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та- лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того, з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама- нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум- лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- ' торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру
відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско- ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та- кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.
Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші, ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор- ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са- ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ- но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід- няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга- нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль- ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін- ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир- шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль- турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за- хідними українцями протягом століть.
Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо- виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет- роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре- жим, здавалося, от-от мав упасти. '
ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали- чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво- лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет- люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук- раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.
Білі.
Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль- ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа- лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів» майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва- жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра- їна».— Авт.)
є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека).
Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве- ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна- вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.
До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву- жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан- ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве- лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою. Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців. Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.
6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди- ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти- занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.
Союз Петлюри з Польщею.
Проте історія поразок українців у боротьбі за неза- лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен- зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет- люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. .'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со- бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со- [юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи ^ Києвом.
І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет- і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про- іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму- сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території, зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове- дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті •скінчилася.
8. Перемога більшовиків
Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля- нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі- кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз- винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не- охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе- редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико- руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.
Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності — ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі- заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен- ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат- ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук- раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ- ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при- значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн- ської культури.
Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію, що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн- ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза- можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.
Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез- печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар- мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по- вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко- мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови- ками.
Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать- ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1—2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю- тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу- вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.
Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю- чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут- рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля- гала в тому,— тут ми повторимо цей важливий момент,— що вони були змушені по- чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не- розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб- кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього на- селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не- рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На- решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво- лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.
Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ- дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.
Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід- ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра- ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер- сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осе- редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.
За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі- шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн- ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».
Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра- ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да- вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.
Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог- лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль- шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди- ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.
9. Висновок
Поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про- демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо- мічною, а й національною.
Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра- їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій- ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут- ками революції.
10. Список використаної літератури
1. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. — К.: Академія, 2001.
2. Історія України: Навч. посібник / В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін. — К.:МАУП, 2001
3. История Украинь»: Курс лекций / Н. Олейник, В. Духопельников, М. Бердута, С. Наумов. — Харьков: Консум, 2002
4. История Украиньї: Учебн. пособие для студ. неистор. спец. / Р. Лях, В. Изюмов, Ю. Красноносов й др. — Донецк: Центр подгот. абитур., 1999.
5. Історія України / В. К. Баран, Я. Й. Грицак, Я. Д. Ісаєвич та ін. — 2-е вид.. зі змінами. — Львів: Світ, 1998.
6. Коваль М. В. Історія України. / М. В. Коваль, С. 3. Кульчицькик Ю. О. Курносов. — К.: Радуга, 1992
7. Кормич Л. І. Історія України від найдавніших часів і доXXI ст
. Навчальний посібник. 2-е вид., доп. і перероб. / Л. І. Корм»ич, В. В. Багацький. — Харків: Одіссей, 2000. — 2001.
8. Крип'якевич І. П. Історія України / Упорядж. тексту, приміт, комент. Б. 3. Якимович. Передмова Я. Р. Дашкевича; художн. Л. А. Лобода — 2-е вид., перер. і доп. —Львів: Світ, 1992.