КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни
Історія України
на тему: «Устрій Запорозької Січі»
Зміст
1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі………………….....3
2. Військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких……...……7
3. Структура влади та управління Запорозької Січі…………………………….9
3.1. Січова рада……………………………………………………………………9
3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі…………………11
3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина……………………14
4. Звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі………………………………..18
5. Особливості козацької державності…………………..…………………….22
Висновки…………………………………………………………………………25
Література……………………………………………………………………...27
1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі
Перші відомі історикам згадки про українське козацтво сягають кінця XV ст. (1489, 1492 рр.). Проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені. Вважають, що попередником козацтва стало слов’янське населення басейнів нижньої течії річок Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бровники», берладники), яке провадило господарську діяльність у цих регіонах і мало демократичну військову організацію.
Як суспільно-політичне явище козацтво у своєму розвитку проминуло декілька етапів. Найбільш імовірною з-поміж низки версій щодо виникнення українського козацтва є та, що показує в часі джерела його формування.
До середини XVIст. українське козацтво розвивалося як військово-промисловий стан. Козаками в тодішній Україні називали уходників – мешканців порубіжних із Диким Полем міст і сіл. Вони у необжитих степах південного порубіжжя, тодішнього українського етнічного розселення, розвивали уходні промисли (мисливство, рибальство). За цими заняттями закріпилася назва «козакування». Поступово пориваючи зв’язки з феодалами і феодальною владою, уходники створювали громади, які надалі ставали козацькими. Цьому сприяли екстремальні умови життя на великому кордоні між степовою та осідлою цивілізаціями, які від самого початку підштовхували їх до організації, створення об’єднаного спільною метою первинного осередку, здатного до саморозвитку і вдосконалення. Таким осередком спершу став загін-ватага, очолюваний найбільш впливовою особою – отаманом. За свідченням історичних джерел, козаками тоді були переважно мешканці сучасної Черкащини, особливо Черкас і Канева. Не випадково, в уяві сучасників, Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. У Росії від XVIст. назва «черкаси» навіть стала загальною для всього українського козацтва.
Дошкульність татарських нападів, від яких потерпали південноукраїнські міста, змушувала козаків у відповідь здійснювати свої походи на татар, у яких брали участь, а часто й очолювали їх, представники місцевої адміністрації. Зокрема, це були старости південноукраїнських повітів Остафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський, Семен Пронський. Окремі з них узагалі відмовлялися від цивільної служби, як, наприклад, Дмитро Вишневецький, і цілком віддавалися козакуванню й охороні порубіжжя від татар. Отже, на початку свого існування українське козацтво виконувало подвійну функцію: колонізації необжитих земель і захисту порубіжжя від татар.
Від другої половини XVIст. соціальна база формування козацтва розширювалася. Нову хвилю у процесі формування українського козацтва становили представники шляхти – боярська верства та слуги. Це пов’язувалося з процесами консолідації панівних верств Великого князівства Литовського, яка супроводжувалася ліквідацією різних ступенів ієрархії, що існувала між ними, та ревізією прав на шляхетство. У процесі реорганізації військової справи приватне володіння втрачало свій колишній характер. Підставою для визнання шляхетських прав ставало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженої власності на землю. Якщо для магнатів, князів і земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, себто військову, службу) ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боярами вони постали з усією гостротою. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом поталанило довести своє шляхетне походження пред’явленням жалуваних грамот на землеволодіння. Усі інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян. Отже, військово-служиле боярство, зосереджене на українсько-татарському кордоні (Південна Київщина та Брацлавщина) було позбавлене колишніх привілеїв і поставлене в умови рядового стану. Це сприяло злиттю цієї частини боярства з близьким йому за духом козацтвом, і вже під новим ім’ям воно стало вимагати відновлення своїх колишніх лицарських прав. Боярсько-шляхетський елемент відтепер почав визначати суспільне обличчя козацтва. Під його впливом відбулося перетворення козацтва з аморфної прикордонної війського-промислової громади у суспільний стан, який створив свої державні структури та збройні сили (Запорозьку Січ), перебрав традиції української державності, збереження (розвиток) духовних надбань та ідею національного визволення українського народу від колоніального гніту Речі Посполитої.
Від кінця XVIст. основним джерелом зростання козацької верстви стало селянство та міщанство давно обжитих українських земель (Галичини, Поділля, Волині, Полісся). Це зумовлювалося кількома моментами. По-перше, запровадженням кріпосного права і посиленням там кріпацтва. Ці процеси супроводжувалися обмеженням та ліквідацією селянського громадівського самоврядування: «волочна поміра» (1557 р.) ліквідовувала селянську громаду і запроваджувала панщину як основну форму використання праці селянства; копний суд замінювався вотчинним судом феодала; нарешті – повне закріпачення селян (1588 р.). По-друге, посиленням експансії католицизму, зокрема після Брестської унії (1596 р.). Як наслідок, в останній чверті XVI – на початку XVII ст. втечі селян та міської бідноти у необжиті й незаселені території Середнього Подніпров’я, Побужжя та Запоріжжя як форми соціального протесту переростали у масове переселення.
Помітний вплив на формування козацької верстви справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої для колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Щоб залучити на свої землі нових поселенців, феодали попервах установлювали для них пільги – звільняли від будь-яких повинностей на 5-15 і більше років. Утім, приставши на такі умови, недавні втікачі, що називали себе козаками, нерідко завчасно, до завершення строку «слобод», відходили на нові місця проживання – у південні й південно-східні райони, за Дніпрові пороги. Значна частина люду, оселяючись на «слободах» та оголошуючи себе «козаками», взагалі відмовлялася визнавати над собою владу старост. У козацтві селян і міську бідноту приваблювало право власності на землю та свобода від експлуатації, насамперед, - кріпацтва.
Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія, яка в середньовіччі плюндрувала міста й села України, забираючи в неволю десятки тисяч людей. Напади кримських татар заради ясиру, що стали їхнім основним заняттям від останньої чверті XV ст., загрожували фізичному існуванню українського народу. За підрахунками дослідників, від часу утворення Кримського ханства (1449 р.) і до кінця XVст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, окремі з яких мали характер великих військових походів. Як наслідок, були повністю або частково спустошені міста, цілі регіони, захоплено в полон близько 220 тис. осіб (загальна чисельність населення українських земель становила 3,7 млн. чоловік). У XVIст. джерела зафіксували щонайменше 69 нападів протягом 63 років. Демографічні втрати склали 353 тис. осіб. У першій половині XVIIст. втрати українського населення внаслідок нападів кочівників становили 300 тис. осіб.[1]
Насамперед самооборона від татарських нападів, а ширше – захист «волості» від татаро-турецької агресії, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності привели в середині XVI ст. до виникнення в пониззі Дніпра Запорозької Січі. Вона постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його організаційної структури, а в підсумку – створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Умовно від моменту виникнення Запорізької Січі в історії козацтва розпочався етап його суспільно-політичної консолідації, а згодом – і легалізації як стану в суспільстві Речі Посполитої.
Багато хто з учених вважає, що перше укріплення було збудовано князем Дмитром Вишневецьким у середині XVI ст. на о. Мала Хортиця. Після Хортиці Запорозьку Січ засновували ще в п’ятьох місцях середньої течії Дніпра (о-ви Томаківка та Базавлук, Микитин Ріг, річки Чортомлик і Кам’янка), а також в урочищі Олешки (1711-1734 рр.), річці Підпільній (1764-1775 рр.). Після остаточної ліквідації Запорозьку Січ перенесли в гирло Дунаю, де вона існувала під назвою Задунайської Січі або Запорозької Січі за Дунаєм.
2. Військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких
Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, головними елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий і територіальний.
У військовому аспекті Січ та її військо поділялися на курені, які були базовою структурною одиницею адміністративно-політичного устрою Січі. Традиційно на Запоріжжі налічувалося 38 куренів. Незмінними впродовж усього існування Січі залишалися їх назви, первісно отримані чи то від імені першого курінного отамана, чи від місця, звідки прийшли за Дніпрові пороги перші козаки – засновники куреня. Більшість із куренів мали назви українських міст, наприклад, Батуринський, Іркліївський, Канівський, Переяславський. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох, але, водночас, тісно пов’язаних одне з одним значеннях: і як назва певної військово-політичної одиниці, що становила ядро Війська Запорозького, і як спеціальне помешкання для його проживання.
Як спеціальна військово-політична одиниця курінь гуртував запорожців, які мешкали на Січі, й тих, що були до нього приписані, але в мирний час вели своє господарство на зимівниках чи в городовій Україні. Кожного, хто прибув на Січ із бажанням стати козаком, записували до одного з куренів. Замість платні в одній з паланок козак отримував землю для господарювання або право на промисел і, залежно від форми або стадії ведення господарства, перебував на помешканні в бурдюзі, зимівнику, хуторі чи слободі. Частина козаків по черзі виконувала обов’язки з прикордонної та гарнізонної служби.
Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та судове – керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче – керівництву куреня (як воїн і господар). Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізовував через торгівлю і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової скарбниці Січі та скарбниці куреня.
Поза межами Запорозької Січі в розпорядженні товариства перебували землі, відомі під назвою «Вольності Війська Запорозького», які в адміністративно-територіальному аспекті поділялися на окремі округи – паланки (у перекладі з турецької – невелика фортеця, укріплення, де містилося управління певної частини території, себто територіальна адміністрація). На початку XVIII ст. було п’ять паланок, а згодом вісім (Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Прогноївська). Адміністративно-територіальними центрами паланок були слободи або містечка, які водночас служили оборонними форпостами.
Оскільки одруженим проживання в Січі заборонялося, військо також поділялося на січовиків (людей неодружених) і волосних козаків, або «сиднів», які селилися з сім’ями по довколишніх степах. Усі разом – січовики та їхні волосні побратими – становили одну військово-адміністративну організацію, яка офіційно називалася «Низовим Запорозьким військом і товариством».
3. Структура влади та управління Запорозької Січі
3.1. Січова рада
На Запорозькій Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний устрій.
Найвищим органом влади була січова (військова) рада. Головна функція ради полягала у реалізації колективної волі товариства, поняття якої посідало центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорозької спільноти.
Згідно зі звичаєвим правом у роботі січової ради брали участь усі козаки, які на той час перебували у Січі. (За деякими твердженнями, не допускалися до виборів старшини лише козаки-новобранці в перші роки свого перебування на Січі). Кожний мав однакове право голосу. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж винятково старшинські. Зібрання козаків з їхньої ініціативи називалося чернецькою радою.
Рада на Запоріжжі була водночас і вищим законодавчим, і адміністративним, і судовим органом влади. На розгляд ради виносилися найважливіші питання життєдіяльності козацького товариства: встановлення козацького устрою, вирішення питань про участь війська у війні, обсяг і характер повинностей Запорозького війська, ведення переговорів із представниками інших країн, заслуховувалися звіти вищих керівників. Нерідко січова рада виступала і як вища судова інстанція у найбільш складних справах. Участь козаків у раді розглядалася як громадянський обов’язок, тому нерідко ледачих підганяли на зібрання киями.
Рада реалізовувала свої повноваження через козацьке коло (велике, мале). Велике козацьке коло складало січове товариство разом із курінними отаманами. Кожен із присутніх на раді козаків міг вільно висловити свою думку. Після тривалих нарад (могли тривати й не один день) козацька рада ухвалювала рішення, яке обов’язково ґрунтувалося на засаді одностайної згоди всіх учасників зібрання. Ця згода досягалася через спрощену процедуру волевиявлення, що зводилася до схвальних або заперечних вигуків і підкидання шапок. Думка більшості перетворювалася на одностайне рішення ради, оскільки меншість завжди була змушена коритися диктату більшості (незгодним загрожували смертю). Це був спосіб, завдяки якому запорозька спільнота, організована на засадах військового суспільства і прямої демократії, забезпечувала свою політичну і військову згуртованість, а також достатній рівень правової й громадянської дисципліни.
Коли козацьке коло обговорювало питання порядку денного в принциповому плані, для пророблення механізму їх реалізації збиралося на нараду мале козацьке коло з представників старшини. Члени малої ради засідали сидячи на землі посередині великого козацького кола. Свої пропозиції, зокрема й підготовлені письмово, вони подавали на розгляд і затвердження великому козацькому колу. Про результати розгляду питання в малому колі козацькому зібранню повідомляли осавули.
Породжена методом прямої демократії колективна воля запорозької громади була обов’язковою для виконання не тільки для січових козаків, мешканців запорозьких слобод і хуторів-зимівників, а й для всіх представників владної ієрархії включно з кошовим. Рада мала достатньо механізмів, аби протистояти ексцесам, пов’язаним з ігноруванням волі спільноти й невиконанням спільних ухвал. Насамперед, існувала практика усунення винуватців із їхніх посад та жорстоких репресій стосовно тих, хто наважувався не виконувати важливих постанов ради. Каралися посли, які, на думку учасників ради, недостатньо ретельно виконали доручену їм справу. Позбавлялися булави, а інколи й життя гетьмани чи кошові, котрі не виправдовували сподівань громади або ж підозрювалися у відхиленні від політичної лінії, визначеної загальною козацькою радою. Наприклад, за спроби посилити свої владні прерогативи за рахунок товариства був страчений козаками один із перших козацьких ватажків Предслав Лянцкоронський.
Ради скликалися обов’язково тричі на рік – на Новий рік, Великдень і Покрову, а також у міру необхідності. Найважливішою вважалася рада, що збиралася на Новий рік. На неї покладалося завдання переобрання виконавчої структури Січі – коша (кошового уряду) та перерозподілу між членами січового товариства угідь, що перебували в підпорядкуванні коша.
3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі
Кіш як центральний орган управління відав адміністративними, військовими, судовим й навіть духовними справами козацького товариства. Він складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. На чолі коша стояв виборний кошовий отаман.
Кошового отамана обирали на рік. Це не означало, що обраний мав обов'язково керувати увесь свій термін. Його могли переобрати в будь-який момент. Але для того, щоб ініціювати переобрання кошового отамана, або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи. Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада. Відомі випадки, коли кошові закінчували життя самогубством. Дехто з кошових обіймав цю посаду по 10-15 років, як, скажімо, І. Сірко або П. Калнишевський.
Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від його діяльності значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман зосереджував у своїх руках велику військово-адміністративну та судову владу. Він наділявся надзвичайними повноваженнями під час воєнних дій, але ніколи не був необмеженим диктатором. У своїх діях кошовий отаман керувався козацькими звичаями й традиціями. У мирний час владу кошового отамана обмежували: щорічний звіт перед військовою радою, річний термін перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Кошовий отаман керував усіма галузями козацьких вольностей у Січі, паланках, зимівниках; від імені товариства вступав у дипломатичні зносини з іншими державами. Кошовий затверджував обраних або призначених козаків на посади, а також розподіл земель (паланок) і трофеїв між куренями; вирішував питання прийняття козаків до війська або їх звільнення. Як верховному судді йому належало остаточне вирішення або затвердження у справі, вибір виду й міри покарання винного чи злочинця. Тож найчастіше кошовий отаман виступав у ролі найвищої апеляційної інстанції. Іноді, залежно від ситуації й характеру порушення заведеного порядку, він розглядав провину безпосередньо. До обов’язків кошового входило також призначення духовних осіб у січову й паланкові церкви.
Другою після отамана особою в Запорозькій Січі був військовий суддя, який виступав гарантом дотримання споконвічних звичаїв січової спільноти. У виконанні своїх основних функцій військовий суддя керувався не писаним законом, а переказами й традиціями, закріпленими багатовіковим досвідом народу. На суддю покладався обов’язок вершити судочинство «швидко, справедливо та безпристрасно». Він розбирав кримінальні й цивільні справи, чинив суд над злочинцями, давав поради протиборчим сторонам, але найбільш складні й відповідальні справи разом із своїми пропозиціями передавав для остаточного затвердження кошовому отаманові або раді. За відсутності кошового отамана суддя переймав його обов’язки, тобто ставав наказним кошовим отаманом. За допомоги військового скарбничого він регулював витрати коштів на Січі та виконував обов’язки начальника артилерії. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив завжди мати при собі під час загальних рад і скріплювати нею всі постанови січового товариства.
Військовий писар від імені кошового отамана й товариства складав і підписував документи. Він відав усім діловодством і мав значний вплив на адміністративну діяльність Запорозької Січі. Писар отримував усю офіційну кореспонденцію, що надходила на Січ, на ім’я кошового і всього Низового Запорозького війська. Очолював січову канцелярію. В його розпорядженні перебував один помічник (підписарій) та декілька писарчуків – служителів канцелярії. Писар був начальником для всієї військової старшини, що обіймала посади писарів у паланках і похідних командах. Він провадив дипломатичну переписку. Ніхто з козаків чи старшин не мав права приймати офіційну кореспонденцію, так само як і відправляти листи від імені товариства. Значення військового писаря було дуже великим. Нерідко писар істотно впливав на настрої кошового та й усього товариства, тримав у своїх руках привідні механізми політичного та громадського життя Січі.
В обов’язки військового осавула входила організація й ведення прикордонної служби запорозьких земель, охорона зимівників і шляхів на Січ по Дніпру й на суходолі. Згідно з сучасними уявленнями, він поєднував поліційні та комендантські функції. Осавул проводив слідство та виконання судових вироків, керував несенням караульної служби, клопотався розподілом платні та провіанту. Знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця зі срібними кільцями з обох боків. Помічниками осавула обиралися підосавул та обозний. Разом з обозним військовий суддя підтримував дисципліну й порядок у війську, у фортеці Січі та похідних таборах.
До гурту командної військової старшини входили також курінні отамани. На Січі вони користувалися великою повагою. В курінні обирали козаків бувалих, заслужених і рішучих. Вибори курінного отамана були справою лише певного куреня, без втручання козаків з інших куренів. Згідно з традиційними уявленнями, що панували в січовому середовищі, курінні отамани мали турбуватися про козаків свого куреня, як батьки про своїх дітей. Відповідно й у разі якоїсь провини підлеглого їм козака курінні не потребували додаткових санкцій для того, аби покарати винного. Нерідко курінні отамани користувалися серед своїх козаків значно більшим авторитетом, ніж кошова старшина. Нерідко, аби вплинути на товариство, військова старшина була вимушена звертатися за допомогою до курінних отаманів. У державній структурі козацької республіки посада курінного отамана була передовсім адміністративно-господарчою та військово-мобілізаційною. Курінний отаман забезпечував козаків стріливом і продуктами харчування, вносив прибулих у козацькі списки, організовував їхнє навчання, розбирав суперечки між козаками, судив їх. У бойових умовах накази курінного отамана виконувалися негайно, і він фактично мав необмежену владу.
Командні посади військової старшини (крім посади курінного отамана) давали право на пожиттєве звання «військової старшини» особам, які хоча б раз їх займали. Разом із діючою старшиною ці люди входили до структури управління Запорізького Війська під назвою «батьків» чи «абшитованої старшини» - неофіційного органу при кошовому отамані. Ц
3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина
Окрім діючої військової старшини та «батьків» до структури управління Запорозької Січі входили також військові «служителі» (начальники або чиновники) – нижча виконавча ланка, а також похідна та паланкова старшина.
До військових чиновників належали такі особи.
Військовий пушкар на Січі очолював артилерійську та фортифікаційну справу. Зберігав порох і свинець, ядра, навчав і командував гармашами. Клопотався постачанням артилерії. У віданні пушкаря була також пушкаря, де утримувалися злочинці, тому часто він використовувався як в’язничний наглядач. У розпорядженні пушкаря перебували підпушкар і декілька гармашів.
Військовий товмач (або драгоман), окрім іншомовних перекладів документів та переговорів з іноземцями, очолював розвідку та контррозвідку Січі. Входив до складу посольств, що відряджалися від Січі до інших держав.
Довбиш завідував військовими литаврами, якими скликав козаків на ради. Крім цього прямого обов’язку, довбиш інколи виконував поліційні (супроводжував злочинців на суд, приковував засуджених до ганебного стовпа посеред січового майдану тощо) та інспекторські (проводив інспекцію виходу козаків із зимівників) функції. Назагал довбиш уважався помічником осавула: направлявся в паланки для з’ясування причин затримки податків, особисто мав бути присутнім при виконанні вироків, стягував на користь війська мито тощо.
Діяльність військових шафарів та кантаржеїв пов’язувалася з дотриманням режимних вимог. Шафарами (яких було чотири чи більше), називали збирачів податків на перевозах: Козацькому, Микитинському (через Дніпро), Самарському (через Самару), Бугово-Гардовому (через Буг). У кожного шафара був підшафарій, писар і підписарій. Кантаржей на Січі був хоронителем еталонів ваги і міри, стежив за дотриманням правил торгівлі. До функцій кантаржея належало також відання збором відрахувань до січової скарбниці. Він збирав на користь товариства податок із товарів і продуктів, які привозилися на продаж до Запоріжжя.
Військові канцеляристи поділялися на старших і молодших та перебували під командою військового писаря.
До складу військових служителів входили також отамани січової школи. Вони очолювали освіту дітей у січових школах (навчання велося коштом Січі), та обиралися самими школярами (один для школярів старшого, інший – молодшого віку). Військові шкільні отамани піклувалися забезпеченням школярів продовольством і приладдям, зберігали шкільну скарбничку.
Важливим елементом адміністративно-політичної структури була церква. Збереглося надзвичайно мало історичних відомостей, що давали б уявлення про внутрішньоцеркову організацію й структуру запорозької церкви. Через настоятеля церковно-січової церкви (Покрови Богородиці) реалізовувалися розпорядження кошового отамана, військової ради, адресовані й іншим запорозьким церквам (у 1775 р. в Запорозькій Січі діяло 14 парафій). Потреба виконання управлінських, розпорядницьких церковних функцій зумовила згодом (у часи Нової Січі) спеціальну посаду – начальника січових церков.
До військових служителів належали також козаки, що обіймали посади булавничого, хорунжого, бунчужного і перначника. Хоча інколи їх відносили й до вищої кошової старшини.
За січовою (військовою) старшиною йшла територіальна – паланкова. Вона стояла вище військових «служителів», однак діяла за межами Січі, у своїх паланках. Паланкову старшину комплектували за допомоги виборів у Січі. До її складу входили: полковник (його називали ще «сердюком»), осавул, писар, підосавул, підписар, хорунжий. На ці посади щорічно обиралися на раді найзаслуженіші люди.
Полковник на території паланки уособлював кошового. Він так само виконував адміністративно-фінансові та військові функції, відав судочинством. (До паланкового суду входило по три представники від паланкової адміністрації та козацької громади). Влада паланкового полковника поширювалася як на козаків, що мешкали на території певної паланки, так і на осіб, котрі проїжджали через територію паланки. Полковник відповідав за моральний стан і дисципліну козацького середовища в слободах і зимівниках та своєчасний збір козацького війська у випадку надходження розпорядження з Січі. Крім того, на полковників покладався обов’язок стежити за порубіжжям. У розпорядженні паланкового полковника завжди перебували загони січовиків, що складалися з козаків усіх куренів. Паланкова старшина підпорядковувалася Січі. Відповідно, Січ виступала найвищою апеляційною інстанцією судових та адміністративних рішень, що ухвалювалися в паланках. Ознакою влади полковника був металевий пернач.
Найнижчий ступінь у запорозькому табелі рангів займали громадські отамани. Вони стояли на чолі слободи чи промислу і виконували адміністративно-поліційні функції. Повний штат січової адміністрації коливався від 49 до 149 осіб.
Велике значення для консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Запорозька Січ стала своєрідною військовою базою, звідки здійснювалися морські та судоходні походи, а козацтво – могутньою організацією з власними збройними силами. Ядро війська трималося у постійній бойовій готовності в куренях Січі. Його основу складала піхота, а кіннота була нечисленною. У великий похід, суходільний чи морський, завжди брали з собою артилерію. Січовий флот, як відомо, складався з великих човнів – «чайок» (20 метрів завдовжки, 4 завширшки). Першу звістку про морський похід козаків датовано 1492 р.
Тактичною (бойовою) одиницею в Запорозькій Січі були похідні підрозділи, що називалися командами або партіями. Вони формувалися на базі куренів. Уважають, що курінь також був бойовою одиницею, та лише в часи зародження козацтва. Згодом запорозький курінь втратив функцію тактичної військової одиниці, а став тільки базою її формування. Якщо військо вирушало в похід, то разом із формуванням команд (партій) призначалася «наказна» (похідна) військова старшина, яку складали полковник, осавул, писар. Зазвичай, команди під час походу чи бойових дій очолювали «батьки» - представники відставної старшини. Провідна роль в індивідуальній бойовій підготовці козака та безпосередньому керівництві ним у бою належала інституту товаришів – командирів первинних підрозділів.
Запорозька Січ мала свої державні символи: печатку-герб із зображенням козака з рушницею на плечі та січовий прапор малинового кольору, на лицевім боці якого білим кольором був зображений св. Архангел Михаїл, а на зворотнім – оточений небесними світилами білий хрест. Усе це свідчило про те, що Запорозька Січ перетворилася у своєрідну демократичну державу, яка увібрала традиції попередніх часів.
4. Звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі
Звичаєве право Запорозької Січі у частині правових інститутів не знало різниці між кримінальними і цивільними правопорушеннями, урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного (право власності, угоди) характеру.
Найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином уважалася шкода, заподіяна життю, здоров’ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об’єкта злочину, умовно поділяють на декілька видів:
- військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби);
- службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем);
- проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді);
- проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа);
- проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна);
- проти моралі («зганьблення жінки не по пристойності», перелюбство чи зв’язок із жінкою (на Січі), приведення на Січ жінки).
Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою для інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом застосування смертної кари звузилося.
Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), повішанням, посадженням на гостру палю, утопленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржників, осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство.
Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням – ламали руку або ногу. Ув’язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалося прив’язування чи приковування до ганебного стовпа.
Відомостей про норми, які регулювали би відносини цивільно-правового характеру, збереглося дуже мало. Козакам були відомі такі складні юридичні поняття як давність володіння, право першого володіння, нерівний розподіл стягнення. Норми звичаєвого права встановлювали порядок володіння й користування землею, лісами, озерами. Земля й усі угіддя вважалися спільною власністю. Землею користувався кожен, хто мав змогу її обробляти, а угіддя (особливо риболовні) підлягали щорічному розподілу між куренями, яке здійснювалося жеребкуванням. З часом на запорозьких землях почала формуватися приватна власність на землю (XVIIIст.). Цей процес відобразився і в праві. Так, у період Нової Січі посилалася відповідальність за збройні напади козацько-селянських низів на землю старшин і багатого козацтва.
Зобов’язання виникали внаслідок заподіяння шкоди і з договорів. Звичаєве право Запорозької Січі знало також різноманітні угоди. Найпоширенішими договорами між козаками були міна, купівля-продаж майна, дарування, позика, особистий найм. Усі вони укладалися в усній формі (за винятком договору позики).
Суд на Запоріжжі був «простим, правим і скорим» (Д. Яворницький). Він не відділявся від адміністрації та ґрунтувався лише на нормах усного права. Писані закони інших держав не мали чинності. У судочинстві брала участь уся військова старшина. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада.
Козацький суд у запорозьких козаків мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя і кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Як правило, справа вирішувалася тією чи іншою особою з гурту козацької старшини у межах її компетенції. Рішення підлягало негайному виконанню. Проте, в окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій.
У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ. За докази в судовому процесі правили визнання сторін, показання свідків, різні письмові документи (наприклад, розписки в одержанні грошей чи майна тощо). Судовий процес був усним. Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятися у вчиненому злочині, відмовитися від поганих справ і добре поводитися. Наприклад, викрадачів худоби у татар прощали, якщо вони давали присягу в церкві, що відмовляються від поганих справ. У разі відмови давати покази обвинуваченого допитували під тортурами. Мали місце катування не лише в січовій, а й у паланкових в’язницях. Під час допиту військовий писар вів протокол. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який відразу ж виконувався тут же, на місці злочину, або на ярмарку біля ганебного стовпа чи шибениці.
За наявності достатніх пом’якшувальних підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких. Останні зобов’язувалися в разі повторного порушення закону спіймати злочинця і доправити його на Січ. Беручи до уваги наявність у злочинця на утриманні малолітніх дітей, дружини, смертну кару іноді замінювали побиттям киями.
До останніх днів існування Запорозької Січі саме звичаєве право регулювало все життя запорозьких козаків. Тим, що запорозькі звичаї були найбільш пристосованими до козацького способу життя і січового громадського устрою, і пояснюється високий рівень правопорядку на Запорожжі.
5. Особливості козацької державності
Українську (козацьку) державність, яка сформувалася на Запорозькій Січі, фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції, властиві державній владі.
Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.
Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин.
Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користуватися землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Визначально, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть і смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій - погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.
В основі світобачення козацтва лежали волелюбні і національно-релігійні засади, вони були своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри - характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?” Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже у православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.
Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування у межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям, релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати “християнською козацькою республікою”.
Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери - могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).
Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.
Висновки
Українське козацтво зародилося і розвинулося як результат особливих умов життя українського народу в степовій Україні. Основними причинами, що обумовили виникнення козацтва, були соціальні та економічні фактори. Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників, окремі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. У ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втрачала свої маєтності. Виникнення козацтва пов’язувалося і з посиленням соціально-політичного гніту в умовах Речі Посполитої. Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія. Насамперед оборона від татарських нападів, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності в середині XVIст. призвели до виникнення Запорозької Січі.
Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий (курені) і територіальний (паланки).
Найвищим органом влади була січова (військова) рада, в роботі якої брали участь усі козаки, які на той час перебували на Січі. Центральним органом управління Запорозької Січі був Кіш, який відав адміністративними, військовими, судовими і навіть духовними справами козацького товариства. Кіш складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. Разом із діючою старшиною до структури управління Запорозької Січі входила відставна старшина під назвою «батьків» або «абшитованої старшини». Нижчу виконавчу ланку структури управління Запорозької Січі складали військові «служителі» (військовий пушкар, товмач, довбиш, шафари, кантаржеї, громадські отамани та ін.), а також похідна й паланкова старшина.
Суд на Запорожжі не був відокремлений від адміністрації, ґрунтувався на нормах усного звичаєвого права і мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя й кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада. В окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій.
Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.
Суть державності Запорозької Січі фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки.
М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним.
Українську (козацьку) державність, яка сформувалася на Запорозькій Січі, фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави.
Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської та інших державотворчих функцій) та несприятливі зовнішні умови так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с.
2. Голобучький В. Запорізьке козацтво. – К.: Вища шк., 1994. – 539с.
3. Заруба В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2006. – 416 с.
4. Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2004. – 368 с.
5. Історія держави і права України: Підручник / За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.
6. Терлюк І.Я. Історія держави і права України (Доновітній час): Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2006. – 400 с.
7. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. – 568с.
8. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник/ Упоряд. А.С. Чайковський (кер.), О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
[1]
Терлюк І.Я. Історія держави і права України (Доновітній час): Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2006. – С. 144.