Участь Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Кафедра нової та новітньої історії та методики її викладання

Контрольна робота з теми:

Участь Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Тернопіль – 2010

Вступ

Велику роль у історії Росії та Європи відіграють антинаполеонівські (антифранцузькі) коаліції. Антинаполеонівські коаліції часто трактують як велике політичне протистояння між двома найсильнішими країнами – Російською імперією та Францією. Виникає питання: чому вони ворогують між собою, адже колись у них були добрі дипломатичні відносини один до одного?! А власне після чого Росія стала вороже відноситися до Франції? Це ми намагатимемося розкрити в даному дослідженні.

Актуальність
цієї теми полягає у суперечливій історичній давності подій першої половини ХІХ століття, деталі яких ще не повністю розкриті. Дана тема дасть змогу з’ясувати причини виникнення анти наполеонівських коаліцій, а також буде зроблена певна ясність тих подій, чому власне ставлення Росії та інших європейських країн до Франції було надто дивне, більше того, вороже.

Метою
дослідження є з’ясування всіх деталей та подробиць анти наполеонівських коаліцій та вияснити роль в них Російської імперії.

Завданням
дослідження є пошук причин та передумов виникнення коаліцій та участь в цьому Російської імперії.

Хронологічні рамки
дослідження охоплюютьперіод кінець ХVIII початок ХІХ століть.

Історичне значення
антинаполеонівських коаліцій є великим і багатогранним. З одного боку, це протест проти повалення абсолютистського режиму і встановлення буржуазного ладу, а з іншого – небажання допустити до влади самозванця і не дати йому завоювати всю Європу.

1. Політична ситуація Європи та її вплив на Російську імперію

Велика французька буржуазна революція 1789 – 1794рр. не тільки знищила абсолютизм в Франції, але й дала великий революційний вплив на інші країни. Жах перед «революційною заразою» і бажання захистити устрій легітизму викликали першу і другу антифранцузькі коаліції. Велика французька революція і страта Людовіка XVI ще більше загострила відносини Росії та Франції. Росія почала об’єднуватися з іншими державами проти самої нової влади, яка вже існувала. Підштовхнуло Росію до цього і загарбницька політика Наполеона Бонапарта, який почав повне підкорення Європи.

Революція у Франції стурбувала європейські монархії. У лютому 1792 р. Австрія підписала із Пруссією угоду, що стала початком утворенняпершої антифранцузької коаліції
, до якої приєдналися й інші держави. Поблизу кордону французькі емігранти при підтримці Австрії створили збройний табір роялістів (прихильників короля)і закликали європейських монархів до інтервенції. Новий монарх Австрії Франц в ультимативній формі зажадав від Франції відмовитися від конституції й передати всю повноту влади королівському двору. Оскільки Австрія відкрито втручалася у внутрішні справи Франції, Законодавчі збори у квітні 1792 р. оголосили Австрії війну. Незабаром у Францію вторглися прусські війська. На дії інтервентів французький народ відповів вибухом патріотизму. Незважаючи на опір короля, Законодавчі збори 11 липня 1792 р. проголосили гасло «Батьківщина в небезпеці!» До Парижа стікалися загони національних гвардійців. Представники кожного департаменту співали патріотичні пісні. Одна з них – «Марсельєза
»
(тобто «Гімн марсельців») – стала гімном патріотичних сил Франції. Сьогодні«Марсельєза» є державним гімном Французької Республіки.

Війни, які стала вести Франція, носили оборонний характер і були спрямовані на захист батьківщини та революції. Їх називали «революційними війнами».

Обстановка в країні різко погіршилася. Зростали ціни, спекуляція набула загального характеру. Парижу загрожувало вторгнення прусських військ.

Королівський двір зраджував інтереси країни. Прихильники республіки в Парижі вимагали повалення короля, але Законодавчі збори боялися народу й не хотіли розриву з Бурбонами. Змінити становище могло тільки повстання. У ніч на 10 серпня 1792 р. почалося нове повстання. Батальйони Національної гвардії з робочих передмість та загони прихильників республіки, що прибули з департаментів, рушили до палацу Тюїльрі – резиденції короля. У ході штурму повсталі втратили близько 500 чоловік убитими й пораненими. Влада в столиці перейшла до Комуни, що спиралася на санкюлотів

. Санкюлотами у Франції називали бідняків-городян. Вони носили не дворянські панталони (кюлоти), а довгі штани («санкюлот» – буквально «без штанів»). Король і королева були доставлені до зали засідань Законодавчих зборів.

Через три дні за наполяганням Паризької Комуни вони були взяті під варту.

Законодавчі збори оприлюднили декрет про вибори до нового вищого законодавчого органу влади – Національного Установчого конвенту

.

По Парижу поповзли чутки про те, нібито ув’язнені супротивники революції за допомогою іноземних агентів готують повстання. З 2-го по 5-те вересня юрби озброєних санкюлотів і національних гвардійців вривалися у в’язниці, безжалісно винищуючи ув’язнених. Сп’яніння вбивством було таким великим, що вбивали всіх без винятку: кримінальних злочинців, політичних в’язнів, жінок, старих. Кількість жертв у ці дні перевищила 5 тис. чоловік. Цей жахливий акт продемонстрував інший бік революції – жагу помсти, насильства й крові.

Наступаючі прусські війська загрожували Парижу. 20 вересня 1792 р. біля селища Вальмі французькі війська, що складалися переважно з добровольців, завдали поразки прусським інтервентам. Це була перша перемога французької армії.

Захищаючи свою батьківщину й революцію, французи здобули перемогу над кращою європейською армією того часу. Французькі війська перейшли в наступ по всьому фронту й незабаром вигнали інтервентів зі своєї території.

У Франції під час Великої французької революції прийшли до влади якобінці та жирондисти. Франція була проголошена республікою. Девізом республіки стало гасло «Свобода, рівність, братерство»

. Одним із перших декретів Конвенту став декрет про недоторканність власності. Тут черга дійшла до короля. Жирондисти були проти страти короля, а якобінці вимагали розправи над монархом. Ж.П. Марат закликав: «Ви врятуєте батьківщину... і ви забезпечите благо народу, стявши голову з тирана!» [1, c.29]. Після 40-годинних дебатів 387 депутатів проголосували за страту й за негайне виконання вироку. Проти цього висловилися 334 депутати. 21 січня 1793 р. король був привселюдно страчений.

Французький історик Ж. Жорес про страту Людовика XVI:

«...Людовик зняв каптан і комір... Раптом він ступив на лівий бік ешафоту й, сильно почервонівши, заговорив, звертаючись до народу... «Я вмираю не винним, – сказав він голосно й дуже виразно, – я вибачаю своїх ворогів і бажаю, щоб моя кров пролилася на користь французам і заспокоїла Божий гнів». Але... загриміли барабани... і заглушили його слова... О 10 годині 10 хвилин його голова впала. Тіло короля відвезли на цвинтар Мадлен і поховали в товщі негашеного вапна». [1, c.30].

Страта французького короля шокувала Європу. Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з Францією. У лютому 1793 р. Конвент оголосив Великій Британії війну й направив свої війська на територію Голландії. До антифранцузької коаліції, крім Австрії й Пруссії, ввійшли Велика Британія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Не посилаючи свої війська на Захід, до коаліції приєдналася Росія.

E 1799 році до влади у Франції приходить Наполеон Бонапарт. Саме із часів його правління Франція активізувала свою експансію в Європу. Ця держава стала на шлях війн. Ще до його вступу на трон французькій армії вдалося розгромити війська першої коаліції і відкинути інтервентів за межі французької території. У квітні 1795 р. Пруссія й Іспанія підписали з Францією сепаратні мирні угоди, але війна з Австрією й Британією тривала.

У квітні 1796 р. почався Італійський похід французької армії, що очолив ставленик Директорії Наполеон Бонапарт. Майже вся Північна Італія тоді перебувала під владою Австрії, а частина її належала Сардинському королівству(П’ємонту). Протягом квітня – травня французька армія одержала важливі перемоги. У травні між Францією й Сардинським королівством був підписаний договір, за яким королівство перетворювалося на васала Франції. 17 жовтня 1797 р. австрійці пішли на укладання з Францією мирного договору.

Після вигнання австрійських військ з Ломбардії та Генуї Директорія створила на цих територіях залежні від Франції республіки. Перестала існувати як окрема держава Венеціанська республіка. До Франції відійшли Іонічні острови. З Мілану, Венеції, Генуї, інших італійських міст Наполеон взяв контрибуцію, чим допоміг значно поліпшити фінансове становище Директорії.

Вихід з війни Австрії означав закінчення існування першої коаліції.

У 1798 р. Наполеон почав експедицію в Єгипет, що входив до складу Османської імперії. У липні 1798 р. французька армія здобула перемогу в «битві біля пірамід».

Французьким кораблям довелося зустрітися з англійським флотом під командуванням адмірала Гораціо Нельсона

. Морська битва біля Абукіра 1 серпня завершилася для французів катастрофою. Зв’язок із Францією був перерваний, не вистачало озброєнь і продовольства.

У ці роки відбувалося формування другої антифранцузької коаліції

в складі Великої Британії, Австрії, Росії, Османської імперії й інших держав.

Із Франції приходили тривожні звістки. Російський генерал Олександр Суворов

своїми діями звів нанівець всі перемоги Наполеона в Італії, в 1799 р.він повністю витиснув французів з Італії.

Російська ескадра адмірала Федора Ушакова

звільнила Іонічні острови, а англійська ескадра адмірала Г. Нельсона встановила контроль над о. Мальта. Наполеон залишив армію й 9 жовтня 1799 р. повернувся до Парижа.

Однак незабаром між учасниками другої коаліції загострилися протиріччя. Французькі війська здобули перемоги під Маренго в Італії (червень1800 р.) і під Гогенлінденом (під Мюнхеном) у грудні 1800 р. Друга коаліція розпалася

.

Політична ситуація в Європі була важкою. У колоніях наполеонівської Франції опинилися найрозвинутіші держави Європи. Франція сама проти себе налаштовувала своїх ворогів, а ставлення Росії до неї геть змінилося – стало ворожим.

2. Антинаполеонівські коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії

У роки Консульства (1799–1804 рр.) та Імперії (1804–1814, 1815 рр.) війни наполеонівської Франції мали агресивний і загарбницький характер

.

На межі ХVIII –ХIХ ст. Франція була найпотужнішою у військовому відношенні державою Європи. Вона мала першокласну армію, що формувалася на основі загальної військової повинності. Французька артилерія й стрілецька зброя за своїми бойовими якостями були поза конкуренцією. На командні пости в армії висувалися найбільш здібні офіцери й генерали. Наполеон розвинув і удосконалив теорію ведення війни за допомогою масових армій.

Уже в 1802 – 1803 рр. Коли ще відносини Росії і Франції були терпимими один до одного, позиція Олександра І швидко змінюється. Він не міг приховати свого роздратування, стежачи за успіхами Першого консула Франції. Європейські імператори сприймали Наполеона як вискочку; він вів себе жорстоко і грубо, не церемонячись з звичаями старої та доброї Європи.

Після перемог французьких військ над другою коаліцією влада Наполеона Бонапарта поширилася практично на всю Італію, багато німецьких держав, територію Голландії. У 1803 р. Наполеон Бонапарт відновив війну з Великою Британією й почав підготовку до вторгнення на Британські острови.

Влітку 1805 р. була створена третя антифранцузька коаліція

, до складу якої увійшли Велика Британія, Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство. Коаліція могла виставити понад 500 тис. солдат. Її метою було вигнання французьких військ з Німеччини, Італії, Швейцарії, Голландії й реставрація монархічних режимів. Наполеон Бонапарт назвав третю коаліцію «черговим союзом, витканим Англією із золота й ненависті», та заявив, що «третю коаліцію чекає доля перших двох», які впали «під чоботами солдатів Франції» [1, c.45].

Наполеон виношував ідею вторгнення на територію Великої Британії – головного свого суперника на шляху до світового панування. Імператор навіть розглядав ідеї використання повітряних куль або морських суден, які віддалено нагадували сучасні підводні човни. Водночас він ясно усвідомлював, що перемогти Британію можна тільки розгромивши її могутній морський флот.

У морському бою в жовтні 1805 р.
біля мису Трафальгар, південніше Кадіса (Іспанія), об’єднаний франко-іспанський флот під командуванням адмірала П’єра Шарля де Вільньова

зустрівся з британським флотом адмірала Гораціо Нельсона