Формування українського національного руху

Формування українського національного руху

ПЛАН

Вступ

1. Ідеологічні та історичні засади українського націоналізму

2. Причини та передумови виникнення націоналістичного руху. Пацифікація та спроби компромісу

3. Український націоналізм до 1929р. УВО

4. Конгрес Українських Націоналістів та створення ОУН

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми.
Надзвичайно довгий період часу Україна формує свю власну державу. Процес становлення власної державності затягнувся на декілька століть. Після зникнення староукраїнської Галицько-Волинської держави, після визвольних змагань сімнадцятого століття, після скасування Гетьманщини і, нарешті, після невдалої спроби створення незалежної, сувереної та соборної держави в бородьбі за самостійність 1917-1920 років – ми отримали абсолютно закономірну реакцію, у вигляді українського інтегрального націоналізму в середині ХХ століття. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Особливо цей процес зрушив з цієї точки після отримання вкрай омріяної незалежності 1991 року.

В період між двома світовими війнами, а особливо під час останьої, український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування, національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 30-50-ті роки, на відмінно від іншого героїчного часу – є періодом чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто багато протиріч сплелося навколо нього і це павутиння неможна розплутати й посьогодні.

Обєктом дослідження
є та українські націоналістичні рухи, які створили фундамент для ОУН, а також найголовнішим обєктом є власне Організація Українських Націоналістів.

Предмет дослідження.
Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, думок тощо. В світі з особливою гостротою проявляються проблеми національних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”, що означає – особисте, власне, духовне „Я”. Саме це „Я” рухає людей у безкрайому вирії історичних подій і процесів Саме ця ідентичність створила стільки конфліктів лише за останнє століття, що людство ледве не проголосило себе вимираючим видом.

Націоналізм – як явище обстоювання свого ідеалу, котрий базується на принципах „великої сімї”, пробутив і відкрив „скриньку Пандори”, яку тепер неможливо зачинити. Стільки різних думок сприводу цього, що теперішньому заполітизованому та глобалізованому суспільству вашко розібратися, не кажучи, щоб вирішити цю історичну проблему.

Національне самовираження та свідомість – єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу. Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері. І мало цього – невтратити ці здобутки в майбутньому.

Метою дослідження
є намагання розібратися в періоді формування і становлення українського націоналізму і визначити його роль в історії та думці сучасників.

Хронологічні межі
роботи можна розділити на дві частини: початкова знаходяться в рамках кінця ХІХ столітя початком ХХ століття та головна з 1929 року до 1939-1940 років.

Тереторіальні межі дослідження
. Враховуючі межі діяльності Організації Українських Націоналістів, інші націоналістичні рухи можна виділити значну частину Земної кулі: Європу, Росію, Північну Америку... Але головні тереторіальні межі – це Західна Україна в межах проживання українського етносу на 1939 рік (Східна Галичина, Лемківщина, Надсяння, Перемишельщина, Прикарпаття, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Волинь, Холмщина, Буковина, Західне Поділля), окрім цих західно-українських земель потрібно виділити і менш активні регіони: Закарпаття, Прешівщина, Підлящщя, Берестейщина, Полісся, Центральне Поділля, Хотинщина. Але є ще друга група географічних районів діяльності обєкта дослідження – це не українські етнічні тереторії, до них відносяться: Чехословаччина (Прага, Братислава), Польща (Західна Галичина, Куявія, Мазовія – Варшава, Краків, Люблін), Німечина (Берлін, Дрезден, Лейпціг, Мюнхен, Нюрнберг), Румунія (Бухарест), Англія (Лондон). До останьої групи належать тереторії на яких в той чи інший час діяли закордоні проводи націоналістично спрямованих організацій, а у першу групу належать тереторії безпосередньої активної діяльності цього українського руху.

Завданням дослідження
є виклад історичної діяльності та розвитку українського націоналізму, аналіз цих процесів, визначення ролі цих подій в історії. Проаналізувати оцінку цього явища. Визначити, які ж висновки можна зробити у справі інтегральних націоналістів?

Отже, залишимо політикам та ”державним” мужам цю проблему, томущо історія має звичку повертатися, хоч і з іншим обличям і нехай час розсудить, якщо встигне. А я спробую у своїй роботі, зрештою, розібратися в проблемі становлення українського націоналізму. Що це було за явище? Чому воно виникло? І що воно значить для нас – українців?

Донедавно проблема націоналізму, як явища, було суто політичною прерогативою, але досвід, що був накопичений в працях багатьох істориків та сучасників тих подій дає нам змогу провести власну оцінку тієї ситуації.

Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ними, істориками та свідками цих історичних потрясінь, використовувалась науковцями на початку дев’яностих років та в наш час. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і таке інше, оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ. І так-як слово „націоналіст” та „чорт”, в радянські часи, були тотожні, то зрозуміло, що роботи їхніх істориків мало грунтуються на реалії та, всвою чергу, переплітається з догмами тогочасного державного ладу.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як Степан Бандера, Андрій Мельник, . Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку – такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Взагалі істріографічну прблему я виніс в окремий розділ, так-як ця проблема не менш значна за сам історичний обєкт мого дослідження.

Ця праця складається з трьох розділів: перший – історіографічний екскурс, щодо проблеми націоналізму; другий – обгрунтовує і підводить до створення ОУН; третій – це історичні факти діяльності організації до початку другого світового колапсу.

У своїй роботі я намагатимусь бути обєктивним і, незважаючи на свої власні симпатії до діяльності Організації Українських Націоналістів, достовірно і безперекручень, на скільки це можливо
, оцінити і викласти матеріал українського національного руху середини XX століття.

1. ІДЕОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Прийнято вважати в українській історичній науці, що коріння українського націоналізму сягають 90-х років ХІХ століття, який з’явився, як альтернатива ліберального українофільства та соціал-демократичних рухів. Хоча треба зауважити, що фундамент українського (інтегрального) націоналізму були, ще закладені в першій половині ХІХ століття. В творах українських літературних класиків Т.Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника виринали на пері ті гострі слова та ідеї, які згодом заполонили душі і серця українських синів та дочок, що отримали відчуття самостійності і намагання скинути ті кайдани, на яких наш народ тягнув ненажерливих посіпак та окупантів.[1]
У 1931 році З. Коссак написав статтю «Проблема проводу в Івана Франка», в якій зауважив, що вагому роль у формуванні української націоналістичної думки відіграв насамперед Тарас Григорович Шевченко, а потім цю думку підхопив і Іван Франко. Коссак писав: «Шевченко своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичне відродження українців і від нього йде початок правдивого наступу українців. І у продовжені Шевченкової творчості виступає Іван Франко, який наче доповнив інтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний вклад творів Шевченка знаходить своє відображення у су спільництві Франка».[2]
Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у відповідь на лист одного з духовних діячів висловився так: «Ви вважаєте Івана Франка поборником інтернаціоналізму, а я вважаю його речником української державної суверенності». Один з членів проводу ОУН Петро Дужий згадує: «В той час, коли в складі Крайової Екзикутиви був, а пізніше очолив, Степан Бандера до ідеологічно-політично-вишкільної програми юнацтва ОУН входило вивчення творчості Лесі Українки. Кожен юнак і член ОУН знав на пам’ять думки та вислови поетеси, яка нагадувала про те, що той, хто нас визволятиме – в неволю візьме, а визволимось лише самі і вільними будемо. Червоною ниткою переплітається ця думка з працями Бандери, це зафіксовано в Постановах Великих Зборів ОУН. Поема Лесі Українки „Роберт Брюс”, іі вірші, в яких поетеса заявляє, що і проти надії сподіватися буде, і інші думки знайшли відображення у морально-етичних засадах українських націоналістів».[3]

Таким чином зірки української культури та літератури, можливо, свідомо підготували свої твори, як проповіді, що стали грунтом для майбутньої української національної свідомості. В той час великому і працелюбному народу потрібна була власна, національна ідеологія, яка б обґрунтувала незалежність України та привела б народ до цієї мрії. Цю Думку ігнорували помірковані українофіли, які вимагали лише автономії українського народу і не більше, а соціалістичні ідеї взагалі відкидали будь-яку національну справу, як таку, що має право на життя. Іван Франко писав: «Не маючи в душі цього національного ідолу, найкращі українські сили тонули в „общеросійському” морі».[4]

Крім української літературно-публіцистичної спадщини, величезний вплив, на серця справжніх українців, були праці Миколи Міхновського, того котрий перший серед українських політиків сказав: «Тільки незалежність і нічого іншого врятує Україну від статусу Малоросії». В свою чергу обґрунтували ідеологію українського інтегрального націоналізму такі діячі, як В’ячеслав Липинський та Дмитро Донцов.

Але ще до І Світової Війни першим ідеологом української незалежної думки виступив Микола Міхновський. Родом з мальовничої Полтавщини він був одним з ініціаторів заснування руху «Братство Тарасівців», публіцист та активний політичний діяч. Він, як юрист за освітою, обґрунтував і створив першу політичну програму партії Наддніпрянської України – Революційної Української Партії (РУП), виголошену 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах та опублікував того ж року першу брошуру РУП під заголовком „Самостійна Україна”. В цій праці він, зокрема, зауважив наступне: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, коштом якого годуються. Часи вишиванок, сала та горілки минули. Нова українська інтелігенція стала до боротьби кривавої та безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі: Одна, Єдина, Незалежна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців і доки хоч один ворог лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя. Нам на нікого надіятися і нічого озиратись на зад». За свої одвічні переконання і намагання він поплатився, але його справа жила та животіла в устах, в серцях в душі і в мрії звичайного українця, звичайного селянина, звичайної людини котра через пару десятків років взяла зброю в руки і своєю кров’ю захотіла, зажадала жити на своїй землі, щоб ніхто не зміг її забрати від звичайного господаря.[5]

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдності територіально-політичної — а не навпаки. Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.[6]

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.[7]

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством — колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, «без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не поможуть».[8]

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я»; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де «замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза».[9]

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. «Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу».

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. «Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть» (Том же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).[10]

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. «Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала».[11]
Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, «бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних». Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.[12]

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно творчим і державно руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державотворчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і полонофілів.

На відміну від державотворчого державно руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і на моді живучих од вівтарів «національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть. В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоб бути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.[13]

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін.. Він попереджував, що такий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України.[14]

В обґрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, ґрунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.

Як справедливо зазначає Д. Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.[15]

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і «революційність», які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кращі люди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і необмежену владу. Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі. Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й на країни Східної Європи.[16]
Але, як стверджує Іван Лисяк-Рудницький: «західний фашизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим родичем українського інтегрального націоналізму». Останній куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії, «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націоналізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспільстві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кризі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — національну, яка стала альфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «все або нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань; обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.

Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, яке було б непідвладним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситуації з П реальними труднощами та граничним загостренням проблеми як засобу її розв'язання.

Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д Донцов ніколи не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошував, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження.[17]

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, «гермафродитського світогляду» та капітулянтства.

Драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса—Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації — «нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — соціалізму».[18]

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д Донцов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи «еволюцію»), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським серцем».

Відповідно до наведеного Д. Донцов «роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду — сентиментальній любові до рідної неньки», любові спокою та ідилії — шевченкової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її великого минулого і П великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задавленій в «обставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, — безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнухському реалізмові — ту містику, без якої всяка політика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та П сили. Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект», двох темпераментів: «чин — і контепляція, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання».[19]

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, проводив зречення власного національного ідеалу до свого роду «універсалізму», в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігноруванням, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образливого для «нашого культурного віку», вбачалося лише наукове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність.[20]
Тобто треба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна. Приваблюючи простотою розв'язання національної проблеми, подібне розуміння в дійсності поверталося пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спонтанної волі до життя нації, яка розглядалася як щось підрядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» й протиставляючи їм націоналізм, Д. Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував Д. Донцов, — означив я як першу підставу націоналізму».[21]

Саме з них виростає національна ідея, наступними підставами якої є фанатизм великих ідей та аморальність. Перший виростає з віри як бачення своєї правди для всіх обов'язкової, загальної, яка має бути прийнята іншими, що зумовлює його агресивність і нетерпимість до інших поглядів; друга є підпорядкуванням особистого загальному, жорстоким моральним приписом.

Оскільки історія, як і природа, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того, а історія показує, що панувати могли раси, натхненні великим безінтересовим дійством («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що «глядить в майбутнє». Знову-таки раси й ідеї, які «хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей — пхнути історію наперед, працювати для поступу». Д. Донцов розуміє як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що фактично неможливо без насильства.[22]

Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності.

Нація — не однорідна. Вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, має прагнення влади меншість, тобто правляча верства, еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності і територію, і будучи своєрідним Орденом «суворо карає всілякі осередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяності», не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти...».[23]
До основних чеснот цієї еліти Донцов відносив героїзм, не потурання злу, віру в своє високе «посланництво», відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвагу стояти і впасти при своєму ідеалі, в цілому ж зводячи їх до трьох головних: благородності, мудрості та мужності.

На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими.[24]

При цьому він не виключає можливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов спільності, оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.

В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і спільності повинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується, знищується, зникає або через «захланність і розперезаність низів», або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, керуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, сентиментальних і млявих є сухими й вогненної душі формотворцями невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.

Провідна верхівка — це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свободи — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади — там ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими партикулярними безпардонними егоїзмами частин.[25]

З позиції ставлення до національного питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г. Сковороду, а особливо Л. Українку, О. Телігу, Є. . Маланюка, О. Ольжича.

Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що стосується впливу Д. Донцова на національний рух, то саме його погляди стали ідеологічною основою світоглядну та практики керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донцова до списку «міжнародних військових злочинців.[26]

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика — це по суті дарвіністка боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати.[27]
Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути «сильними особистостями», які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закликали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину». Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

2 ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ. ПАЦИФІКАЦІЯ ТА СПРОБИ КОМПРОМІСУ

Ще в кінці ХІХ століття з’явилися перші підґрунтя до виникнення націоналізму, як носія української самобутності і елемента боротьби українського народу за незалежну державотворчу політику. І українській інтегральний націоналізм почав оформлюватись як рух на західних українських землях, які в більшості перебували на той час в складі відновленої Польщі. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського населення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полонізації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поляки помилилися в обох цих розрахунках.[28]

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитання. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як, зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих урядовців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.

Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський намагався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.

Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтримував східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних українців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумнозвісний Lex Crajblo), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштом український університет так і залишилася невиконаною.[29]

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.

Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста.[30]
В усякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націоналістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70—80 %.[31]
За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в результаті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та включення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.[32]

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % у поляків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % у поляків).[33]
На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене розв'язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економічна політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне становище.

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У населених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало 60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селянських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що належали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі.[34]

На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила. А селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще. Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв розділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян

та новоприбулих осадників. У розв'язанні проблеми перенаселення села менш ефективною, ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у 30-ті роки він став ще меншим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близько 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.[35]

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців лишалася служба в урядових установах,— ця одна з найпоширеніших у Східній Європі професій,— позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в місті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму, схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за умови наявності в українців своєї держави.

Отже, головні причини розвитку українських націоналістичних сил були:

- Політичні – відсутність власної держави для українців та агресивна політика, щодо корінного населення ЗУЗу;

- Соціально-економічна – складне життя для українців Польщі, яке схоже було більше на виживання та відсутність можливостей для нормального існування;

- Духовні – засилля римо-католицької віри і гноблення православної (Волинь) та греко-католицької (Східна Галичина).[36]

А також безліч маленьких причин створювали явище „порохової бочки”, коли гноблені українці намагались, якось захистити себе.

Останньою краплею до розуміння боротьби проти польських окупантів стала пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.[37]

Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скандалу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.

«Умиротворення» принесло в село позірний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Ця політика уряду свідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Пілсудського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові прерогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж року в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.

Звісно існували й спроби досягнення компромісу між українцями та поляками. І в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія — Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців.[38]

На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як «нормалізація».

Угода закликала українців офіційно визнати справедливість інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалом сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.

Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою.

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків.[39]
Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни.

Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної церкви — основної опори української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р. вціліла лише 51.[40]
Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жителів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою. Богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

Таким чином підґрунтя майбутнього ще біль жорстокого конфлікту було створене. Причин було більше ніж тих хто бажав досягти компромісу. І після того, як в середовищі тогочасного українського суспільства стало зрозуміло, що потрібно готуватися до національно-визвольної революції, ОУН стала на чолі цього майбутнього колапсу. Війна була неминуча і українські націоналісти готувалися до неї.

3. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ДО 1929 РОКУ. УВО

У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917—1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності.[41]

Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу – є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов’язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.

Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації – Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) – з давніх-давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.

Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше – азіатського) кріпацтва.[42]

Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни – значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл – на “старих”, досвідчених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.

Можна сперечатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 30-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов – безперечно.

Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму.

Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати статус автономії.[43]
Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща".[44]

У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.

Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у Західній Україні.

Другий щабель української політичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що входила до КПП.[45]

Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошурі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.

Але багато молоді, особливо колишні вояки повстанської армії, що не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і насильницькими методами.

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити боротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.

З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму. УВО влаштовувала замахи на представників польської влади на Західній Україні (Замах на маршала Ю. Пілсудського у 1921 році, на Грабського, на президента Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі "Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес української нації й буде вирішальний у її діяльності…". "Сурма" була незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожне слово сприймалося як свята істина.[46]

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так із західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма».[47]

Але ще у 1923році Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО установила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація української націоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага), “Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина).[48]

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні. Це було зерно живого українського національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського народу.

Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були:

- Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій;

- Повна зневіра у "старих божках";

- Великі зрушення і переломи, що супроводжували революцію.

Всі ці явища піддавалися різкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні критики, до створення ОУНу ніколи б не дійшло. Проте з'явилися такі ідеологи українського організованого націоналізму як Дмитро Андрієвський, який вважав, що "Всі наші існуючі ідеології мають своє коріння поза національним ґрунтом у чужому несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному…". Далеко від цієї ідеї і не відійшов Юліан Вассиян, згідно з яким: "Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національного політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм усестороннього гноблення нації. Всвоїй глибині він є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономної волі".[49]

І ось на цьому величезному і багатому ідеологічному підґрунті починають виникати більші й менші об'єднання. Деякі з них як з'являлись так і зникали, а деякі зростали і набували значної сили.

Чотири таких організації набули найбільшого значення і стали фундаментом для формування організованого націоналізму: Українська Військова Організація (УВО); Група української націоналістичної молоді у Празі; Легія українських націоналістів з центром у Падебрадах та союз української націоналістичної молоді на Західних землях України.

Усі ці більші або менші організації розуміли, що далеко їм не йти поодинці і в розпорошенні. Першою переговори розпочала Група української національної молоді з ліги українських націоналістів. Обидві організації діяли на одному терені і найближче стояли ідеологічно.

Розмови та обмін думками велися з 1927 року. Під час переговорів було схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей статут був затверджений обома керівництвами в червні 1927 року і з того моменту він набрав чинності.

Цілі Союзу ОУН були власне такі самі як і цілі обох організацій:

- Пропаганда і обгрунтування української визвольної та соборної державницької ідеї;

- Вироблення і поширення національної ідеології;

- Об'єднання всіх національних організацій шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду.[50]

Головою Союзу ОУН став Микола Сціборський. Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховували його члени.

Провід Українських Націоналістів (ПУН) вирішив провести конгрес, на якому були б вирішені усі питання.

Таким чином з’явилася ідея, в українському патріотично настроєному суспільстві, щоб з розгалужених рухів та організацій націоналістичного спрямування зробити одну, дієву та неменш потужну силу, для досягнення своїх програм та створення незалежної української держави.

4. КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА СТВОРЕННЯ ОУН

В кінці 20-х років ХХ століття на тлі антиукраїнських акцій і відверто нахабних дій відбувається підйом української національної свідомості. З’являється велика кількість, переважно малих, організацій та об’єднань які намагалися перебрати на себе роль „месії” в українському суспільстві.

Отже, настав час коли необхідно було заради мрії об’єднатися і тією силою котра могла б консолідувати ці численні сили стала – УВО. Але перші кроки до об’єднання зробили Легія Українських Націоналістів і Група Української Націоналістичної Молоді, які 12 липня 1927 року, під впливо вбивства Симона Петлюри, скликали у Празі нараду, на якій заснували Союз Організації Українських Націоналістів.[51]

Наступним кроком на шляху до соборності руху стало скликане у Берліні 3-7 листопада 1927 року Перший Конгрес Українських Націоналістів. На ньому були присутні представники чотирьох патріотичних організацій: УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ. На конференції було прийнято рішення – про злиття всіх націоналістичних українських рухів в один – Організацію Українських Націоналістів. Майбутній Конгрес Українських Націоналістів повинен був остаточно виробити всі структурні, ідеологічні засади нової організації. Для координацій дій і роботи був створений та обраний Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складався з 5 чоловік на чолі з Євгеном Коновальцем. Один з найактивніших, публіцист В. Мартинець у своїй статті „По конференції”, яка з’явилася у журналі „Розбудова Нації” (Офіційний друкований орган ПУНу), Відзначив: „Український Націоналізм є плодом внутрішнього розвитку нації, виявом внутрішніх сил нації, який вважає націю та її творчий прояв за самоціль, тому він може й мусить шукати засоби для сповнення завдань, що стоять перед ним виключно всередині нації”.[52]

8-9 квітня 1928 року у Празі відбулася друга конференція націоналістів, на якій було прийняте чітке рішення про відмежування від легальних демократичних партій і заборонила членам націоналістичної організації належати до них. Це дозволило очистити організацію і в подальшому виявляти не надійних елементів. На конференції вперше пролунало, що організаційний план ОУН „вимірює, з одного боку, до обняття в організаційних рамках всього досить неорганізованого націоналістичного елементу, з другого боку до об’єднання, націоналістичних групі до оживання їхньої діяльності”.

На цій конференції було визначено, що майбутній КУН має бути проведений в вересні 1928 року. Але з ряду певних політичних та конспіративних причин Великий Конгрес проходив у Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 року. На нього прибули понад 30 представників українських націоналістичних організацій та рухів, зокрема два гості. Нарада Конгресу проходила надзвичайно чітко і організовано. Президія КУНу з трибуни оголосила маніфест: „Від Конгресу Українських Націоналістів” з повідомленням про факт проведення конгресу і створення на ньому єдиної ОУН. Конгрес ухвалив постанови та устрій ОУН, затвердив провід ОУН, який очолює Є. Коновалиць. Постанови Конгресу можна поділити умовно на ідеологічні та державотворчі, разом з соціально-економічними. Конгрес підкреслив організаційність зв’язку ідей націоналізму з життям народу: „Український Націоналізм є духовний та політичний рух, народжений з внутрішнього світу української нації в час її сумлінної боротьби за підстави і цілі творчого буття... Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є факт природного порядку, й на цьому основана ціль розуміння нації”.[53]

У частині соціально-економічних постанов Конгрес виступив за приватну власність у сільському господарстві та дрібних галузях промисловості: „Тільки підприємства тих галузей промисловості, які являються важливими для існування та оборони країни будуть одержавлені”.

Про завдання ОУН можна прочитати в настановах КУНу: „Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свого політичного діяння та не призначати всіх тих міжнародних актів, умов та установ, що стан українського державного розкривання створили і закрили, ОУН ставить себе у категорію противенства до всіх тих сил... Організація Українських Націоналістів ставить собі за мету об’єднувати націю, викликати в українському суспільстві державотворчі чинники, розгорнути українську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед державних народів світу”. У заключній промові Коновалець сказав: „Спротиви, які ми зустрінемо на нашому шляху будуть велетенські. Бо ж відновлення Української Держави сама собою однозначно з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого сходу Європи і великої частини Азії, що це в кінці вплине неменше глибоко й на політичний вигляд цілого світу”.[54]

Історія показала, що ці сподівання не були безпідставними. Отже, ОУН стала фактом після конгресу у Відні 1929 року. Але для остаточного обєднання різних націоналістичних організацій в Оун. Потрібно було ще ратифікація рішень конгресу керівними органами цих організацій.

Найшвидше ратифікувала рішення Конгресу ЛУН (до кінця лютого 1929 року). Так само швидко влилась в ОУН і ГУНМ. Довше тривав цей процес у СУНМ (до кінця осені 1929 року). Най тривалішим було остаточне узгодження взаємостосунків між УВО та вже існуючою ОУН. Проти входження в ОУН виступило багато членів УВО. Незважаючи на це, стосунки УВО та ОУН ні разу не входили в фазу напружень і боротьби. Такої проблеми де-факто не існувало, хоч галицькі націоналісти видумали її з причин чисто психологічних і для своїх амбіційних потреб. УВО не було ліквідовано одразу, вона зберігалась, як збройний резерв на випадок війни. Поступово всі її функції переходили до ОУН і після 1934 року УВО припинила своє існування. Вкінці-кінців весь націоналістичний рух перебрався під прапори ОУН.[55]

Перший великий збір ОУН проголосив своєю основною політичною метою визволення всієї України, від Прип’яті до чорного моря, від Бескидів й Тисси по Кавказькі гори і Донські степи, тобто створення Незалежної Суверенної Соборної Держави й боротьба проти окупантів: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Засіб досягнення – революційно-збройна боротьба проти усіх поневолювачів українського народу.

Величезне значення надавалося пропагування серед українського загалу, особливо молоді, національно-стверджувальних ідей не меншовартості. Саме тому ОУН, вважало себе першзавсе партією, а лишень згодом в результаті збігу багатьох обставин організація стала Всеукраїнським надпартійним, політичним та ідеологічним рухом.

Постанови Конгресу передбачали, що під час Всеукраїнської національно-визвольної боротьби влад буде лише у вигляді диктатури, до кінця цієї війни. Це означало, що провідник ОУН буде наділений правами військового диктатора. А після створення незалежної держави голова її, диктатор, моє підготувати підґрунтя до створення демократичних законодавчих та судових органів. Основою адміністративно-територіального устрою мало стати місцеве самоврядування. Кожен край утворював би свій представницький законодавчий орган та разом із цим і виконавчу. Слід зазначити, що практично всі українські політичні сили з демократичного та соціалістичного таборів сприйняли появу ОУН вкрай негативно, звинувачуючи їх в фашизмі. Проте виходячи з постанов та програм ОУН, вважаю, що ці заяви не відображають всю картину і ситуацією, томущо спілне між фашизмом та інтегральним націоналізмом можна перелічити на пальцях лише рук і то ці причини будуть не фундаментальними. На сторінках свого офіційного видання „Розбудова нації” ОУН давала таку відповідь на цю спробу ототожнення з майбутніми ворогами українського народу і націоналістів: „Підкреслюємо нетотожність назви „фашизм”, якою охрестили українських націоналістів його противники. Фашизм – це рух державного народу, це мутація соціалізму та державної агресивно-окупаційної політики, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завдання якого є боротьба за державність... А тому український націоналізм не тільки не можна співвставляти, але і шукати спільне в природі виникнення, у якій ми є швидше ворогами аніж друзями. Тим більше не можна об’єднувати український націоналізм з реакційними течіями інших державних народів, що їх охрещено фашистами”.[56]
До того ж автор відкидає будь-які звинувачення ОУН в контактах з німецькими соціал-націоналістами Гітлера, вважаючи їх абсурдними, оскільки у 1929 році український націоналізм був вже сформований, а НСПН Гітлера була незначною політичною силою, хоча з великими перспективами. А той факт, що Україна у своїй визвольній війні хотіла бачити союзником Німеччину, пояснюється спільним трагічним становищем, в якому опинилися народи в 20-30-х роках та спільними ворогами, перш за все Польської імперії.

ОУН розбудовувала широку організаційну мережу в Краю та еміграції, хоч і лишалась підпільною організацією. Вона дотримувалась засад військового керівництва та організації та конструктивних методів суворої дисципліни. Але перспективи української справи залежали не тільки від зусиль патріотичних сил. Досвід свідчив, що лише при найширшому ознайомлені міжнародної громадськості зі станом справ на окупованих українських землях можна було розраховувати на успіх. Тому в 1929 році Коновалець відправився до Америки, щоб залучити якомога ширше нашу українську еміграцію до підтримки ОУН. Практично у всіх столицях Європи перебували посланці Коновальця. За межами Західної України ОУН утворила ряд організацій: Українське Націоналістичне Об’єднання – в Німеччині, Український Народний Союз – у Франції, Організацію Державного Відродження України – в США, Українське Національне Об’єднання – в Канаді, Відродження – в Аргентині. ОУН мала багато власних друкованих органів в різних країнах, частина з яких видавалась підпільно.[57]

Особливе значення покладала організація на популяризацію своїх поглядів та цілей, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими політичними та громадськими організаціями. І тут, без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися всебічної підтримкою населення, особливо молодь. Її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести нову породу „надукраїнців” імпонувало молоді, ошукані, розчаровані і доведені до відчаю польською владою. ОУН залучила на свій бік величезну кількість студентів з університетів та вищих гімназії східної Галичини. Майже у кожному українському навчальному закладі у Польщі та закордоном існували осередки ОУН. Справжнім горішком українських націоналістів був Академічний Дім студентів університету у Львові. Коли ці юнаки повертались до своїх рідних сіл та містечок вони пропагували ідеї українських націоналістів і згодом омили кров’ю в лавах УПА українські полонини й ліси. Для розширення свого впливу ОУН проникла також в майже всі господарські, освітні та молодіжні організації, влаштувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавництво численних газет та брошур, енергійно поширювала серед студентів, селян і робітників Галичини та Волині.

Отже, була створена дієва та потужна українська сила, яка почала безкомпромісну боротьбу проти окупантів. Значення Конгресу Українських Націоналістів для історії України є непереоціненим. Україна отримала потужну організацію, яка боронила її інтереси, а вороги-окупанти отримали силу, котра намагалась звести нанівець їхні протиправні домагання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1
. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. //Республіканець.- 1995.- №1-2.- С.72-77.

2. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К, 2003.

3. Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.

4. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз.- К., 1994.

5. Бедрій А. ОУН і УПА К.: Генеза, 2004.

6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004.

7. Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. – К.: Наукова Думка, 1994.

8. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.

9. Грушевський М.С. Вільна Україна. // Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К., 1993.

10. Гузенкова Т.С. Национальный язык и национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур”. – Available. - 1999.

11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.

12. Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. – 1991. – С.15-19.

13. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.

14. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.

15. Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера?– Київ - Львів, 1994.

16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти – опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992. – С.195-235.

17. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава?// Шлях перемоги.- 1992.

18. Каптелов Б. ОУН на службе фашизма.//ВИЖ. – 1991. - №5. – С.45-57.

19. Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу – наш національний обов’язок.//Шлях перемоги.- 1994.- С.5

20. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.

21. Книш З. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.

22. Книш З. В сутінках зради. Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.

23. Книш З. Перед походом на Схід Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. – К., 2002.

24. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.

25. Кочан І. Шаль ювілейної сверблячки (памфлет). // Дніпро. – 1975. - №10. – С.110

26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available. – 1999.

27. Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху.- Львів: Меморіал, 1991.

28. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.

29. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К.: Генеза, 1994.

30. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність .- 1992.

31. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96.

32. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6.

33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки ж Будемо самоїдами? Есеї // Available. -

1999.

33. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1

34. Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. – 1987. - №1

35. Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.

36. Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Літопис УПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.

37. Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).

38. Потульницький В.А. Історія української політології .- К.: Либідь, 1992.

39. Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – с.77-85.

40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .- Мюнхен, 1967.

41. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.

42. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.

43. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.

44. Стебельский І. Шляхами молодості і боротьби спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.

45. Субтельний О. Історія України.- К.: Либідь, 1991.

46. Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.

47. Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. – 1998. - №27. – С.4.

48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.

49. Ців'юк Д. За волю розбійник не стане .- Луцьк, 2004.

50. Хмурович О. Степан Стебельський – “Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.

51. Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.

52. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.

53. Чепинога В. Трибуна. // Смолоскип України. -№9. – 1996. – С.1.

54. Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.

55. Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” – Available. - 1999.

56. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К.: 1998.

57. Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. // ВИЖ. – 1996.- №2. – С.77-83.

58. Життя і смерть полковника Коновальця.- Львів: Червона калина, 1993.

59. Ідея і чин: повна збірка документів .- Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968.

60. Історія Українського Війська: частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.

61. Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород .- 2002.

62. Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – К., 1954.

[1]
Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К., 2003.- С. 39

[2]
Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987.- С. 47

[3]
Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 33

[4]
Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 41

[5]
Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987. – С. 43

[6]
Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. — № 6. — С. 77

[7]
Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84

[8]
Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84

[9]
Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье, 1997.- С.50

[10]
Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6. — С. 77

[11]
Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84.

[12]
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.43

[13]
Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77

[14]
Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65

[15]
Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65

[16]
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.58

[17]
Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. — № 6. — С. 77

[18]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 3

[19]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 17

[20]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 23

[21]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 26

[22]
Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 39

[23]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 35

[24]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 40

[25]
Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 46

[26]
Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 37

[27]
Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 49

[28]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С.342

[29]
Субтельний О. Історія Україна.- К.: Либідь, 1991.- С. 344

[30]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 345

[31]
Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 98

[32]
Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 93

[33]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 356

[34]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 357

[35]
Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available: – 1999.- С. 89

[36]
Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available: – 1999.- С. 91

[37]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 367

[38]
Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 370

[39]
Субтельний О. Історія Україна .- К., 1991.- С. 380

[40]
Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 101

[41]
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 76

[42]
Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.- С. 57

[43]
Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 78

[44]
Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 79-80.

[45]
Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 95

[46]
Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К, 2002.- С. 17

[47]
Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.- С. 18

[48]
Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород , 2002.- С. 25

[49]
Початки УВО в Галичині Збірник.- Ужгород, 2002.- ч. 2 .- С. 27

[50]
Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 103

[51]
Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів, 1993.- С. 104

[52]
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 127

[53]
Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К., 1998.- С. 35

[54]
Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів.- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 43

[55]
Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.- С. 93

[56]
Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К., 2001.- С. 87

[57]
Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77