Франція у другій половині XVIIст.

Курсова робота

на тему:

«Франція у другій половині XVIIст.»

План

Вступ.

I. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст.

1.1. Феодальний устрій та стан селянства.

1.2. Духовенство і дворянство.

1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.

1.4. Французький абсолютизм і формування французької нації.

II. Час правління Людовіка XIV.

2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.

2.2. Абсолютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.

2.3. Народні повстання.

2.4. Зовнішня політика Франції у другій половині XVII ст.

III. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.

3.1. Становище католицької церкви.

3.2. Література і мистецтво.

Висновок.

Література.

Додатки.

Вступ.

Друга половина XVIIст. стала неоднозначним періодом в історії Франції. Зростаюча її могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінлива політика правлячих кіл – все це припало на цю епоху. А головною постаттю на цьому фоні виступив ,,король-сонце,, Людовік XIV. Його постать майже цілком затмарює цей період. Новатор у певному відношенні, він вміло керував і вів політичні інтриги. Але чи насправді він такий величний, як здається на перший погляд, і чи справді його правління можна назвати ,,Золотим віком Людовіка XIV?,, Все це викликає суперечки істориків ось уже на протязі 3-х століть і це питання залишається актуальним і понині.

Існують різні версії щодо цієї особистості в історії Франції. Однією з них є та, що Людовік XIV став потрібною людиною в певний час, тобто він став гідним наслідником своїх попередників, справжнім ідеологом і носієм абсолютиської влади. Унаслідувавши найбільшу державу, як за площею так і за населенням у Західній Європі, йому залишалося лише одне - вміло правити, що він фактично і робив. А яким, чином це вже інше актуальне питання, на яке потрібно дати відповідь. Негребуючи нічим, він ішов до зміцнення королівської влади. При дворі його обожнювали, дворяни його цінували, а міська біднота та селяни проклинали, вбачаючи в ньому гнобителя і винуватця усіх їхніх нещасть.

Французька держава XVIIст. побудована на принципі абсолютної влади короля, за своєю природою була певною мірою диктатурою дворянства. Головною задачею абсолютисської держави став захист абсолютиського устрою, феодально-економічного базису від усіх антифеодальних сил. А головним захисником абсолютизму за всіма ознаками став сам король.

Отже, не дивлячись ні на що, в цей період є одним з найцікавіших в історії Франції, і справжньому історику потрібно знати його досконало, незалежно від власних переконань і призми інтересів.

Актуальність теми: вивчаючи період другої половини XVII ст. можна прослідкувати зростаючу могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінливу політику правлячих кіл Франції.

Мета і завдання: метою є аналіз діяльності Людовіка XIV у військово-політичній сфері. Для досягнення мети треба виконати такі завдання:

– дослідити передумови виникнення народних повстань.

– визначити чітку структуру і організацію абсолітиської політики Людовіка XIV.

– визначити становище католицької церкви.

Об’єкт: становлення, розвиток і зростання військово-політичної могутності політики Людовіка XIV.

Предмет: діяльність Людовіка XIV.

Практичне значення: вивчати історію французького абсолютизму.

Хронологічні рамки дослідження: відXV до XVIIст.

Розділ
1. Соціально-економічний розвиток Франції
в другій половин
і
XVII
ст.

1.1. Ф
еодальний устрій та стан селянства.

В Франції XVII в. як і раніше зберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва - на землю. Земля в переважній більшості складалася з «фьефів» (феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоящих сеньйорів: від королів-герцоги і маркізи, від них-графи і барони і т.д., хоча ніяких внесків і служб на користь вищестоящого сеньйора, як у старовину, уже не покладалося.

Економічна сутність цієї системи зводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючого прошарку.

Найбільш імениті феодали володіли величезними територіями, деякі цілими областями Франції. Великим земельним власником була церква— прелати і монастирі. Рядове дворянство також володіло значними спадкоємними маєтками.

Звичайно феодал утримував за собою меншу частину оброблюваної землі як своє безпосереднє володіння, а іншу, велику, частину передавав тримачам-селянам-власникам. Приблизно половина всієї землі у Франції — у різних провінціях від 30 до 60% — знаходилася в триманні селян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст. була цензива. На землі, що залишалася в безпосереднім володінні феодала (домен), французькі сеньйори на відміну від англійських чи східноєвропейських феодальних землевласників, як правило, не вели власного господарства. Відсутність панської запашки, за винятком деяких районів, було характерною рисою аграрного ладу Франції. Свій домен французький сеньйор здавав дрібними ділянками в оренду селянам або з частки врожаю (скіпщина), або за фіксовану орендну плату.

Орендний договір складався на різні терміни, іноді на 1—3 роки, іноді на дев'ять років, тобто на три терміни трипільної сівозміни, іноді на ще більший термін, на все життя орендаря, на життя декількох поколінь. По витіканню установленого терміну ділянка поверталася в розпорядження сеньйора, тоді як цензива, навпроти, відповідно до звичайного права ніколи не могла бути приєднана сеньйором до його безпосереднього домену, і, отже, якщо цензитарий справно вносив платежі, він міг бути упевнений, що оброблювана їм ділянка вічно залишиться в руках його і його нащадків.

Експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитариїв і селян-орендарів на термін - була головним джерелом існування длядворянства, духівництва, двору. В Франції XVII в. система феодальних виробничих відносин знаходилася на тій вищій і останній сходинці її розвитку, коли панує грошова форма феодальної ренти. Хоча деякі залишки панщини і натурального оброку ще зберігалися, але переважну частину селянських повинностей складали грошові платежі. Однак поширення товарно-грошових відносин саме по собі ще не вело до капіталізму, хоча і створювало деякі умови для його виникнення.

Селяни були юридично особисто вільними, поземельно залежними власниками. Типовим і переважним явищем була особиста воля селянина. Селянин міг вільно переселятися, укладати будь-як майнові угоди, залишати й одержувати спадщину. Однак за цією юридичною формою ховалася його фактична залежність. Французький тримач-селянин-власник підкорявся сеньориальной юрисдикції, середньовічним сеньориальным монополіям (баналітетам) і ніс окремі повинності особистого характеру. Цензива була не безумовною його власністю, а лише володінням, обумовленим сплатою цензу сеньйору і підпорядкуванням усім правам сеньйорії. Французький орендар був також у сутності феодальним не спадкоємним власником, що сплачував сеньйору феодальну ренту у формі орендної плати.

Орендар теж часто піддавався деяким формам позаекономічного примусу з боку землевласника. Як уже було сказано, основна маса селянських повинностей виражалася у грошах. Не тільки ценз і орендна плата являли собою фіксовану грошову суму, але і панщина, десятина — усі ці стародавні феодальні повинності давно уже фактично тією чи іншою мірою перетворилися в грошові платежі; навіть якщо мова йшла про визначену частину врожаю, то дуже часто вартість її обчислювалася по поточним ринкових цінах і сума вносилася грошима. І все-таки істотною рисою цього аграрного ладу залишалося натуральне господарство: відтворення селянського господарства відбувалося в загальному без допомоги ринку, і для свого споживання селянин порівняно мало купував на ринку. Він продавав, тобто перетворював у гроші, лише ту частину свого продукту, що повинний був віддати у виді повинностей і податей; тому французька промисловість не мала масового покупця в особі селян.

Вузькість внутрішнього ринку у Франції XVII в. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвитку промисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивний характер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головними сільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубо пофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Житлом його, як правило, служила дерев'яна хатина, напівземлянка без вікон і труби, із глиняною підлогою, солом'яним дахом і жалюгідною обстановкою; разом з людьми за перегородкою в селянському будинку розміщувалася також звичайно худоба і птиця. Лише порівняно нечисленний прошарок заможного селянства жив у кращих умовах. Французьке селянство було помітно диференційоване у майновому відношенні. Сучасники поділяли його на дві основні групи: «орачів», тобто самостійних селян, і «працівників», зайнятих уже не стільки у сільському господарстві, скільки в кустарних промислах.

Група селянських хатин складала село, що мало общинні права на деякі угіддя. Кілька сіл складали церковно-адміністративний осередок — прихід. Економічно ж і в правовому відношенні село було зв'язано з укріпленням чи замком із сільською садибою сеньйора. Сюди селяни несли значну частку своїх платежів.

1.2
. Духовенство і дворянство.

Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв’язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.

Основна маса молодших синів знаті і збіднілі дворяни спрямовувалися в армію, де займали командні посади й одержували високу платню; деякі привілейовані види військ (мушкетери й ін.) складалися цілком з одних дворян, що жили королівською платнею.

Нарешті, аристократична частина дворянства, залишаючи, а то і продаючи свої сільські маєтки і замки, що давали недостатній прибуток, селилась в Парижі, перетворюючись в королівських придворним. Гордо відмовляючись від чиновной служби, як і від комерції, дворяни охоче приймали від короля чисто декоративні придворні посади з надзвичайними окладами, усякою не зв'язані з витратою праці посади. Звідкіля ж брав король засоби на оплату військового і придворного дворянства?

Насамперед з податей, що збираються з тих же селянських господарств. Прямі і непрямі королівські податки були не чим іншим, як видозміненою формою феодальних повинностей. Збирається з усієї країни, ця частина селянського прибавочного продукту направлялася в королівське казначейство, звідкіля золотими струмочками розтікалася по дворянських кишенях. Таким чином, за рахунок селянства жили чотири групи феодалів: сільські дворяни, духівництво, військове дворянство і придворна аристократія. В французькому селі XVII в. було надзвичайно поширене лихварство. Селянин, беручи у важку хвилину гроші в борг (найчастіше в городянина, іноді в сільського багатія), віддавав лихварю в заставу свою землю і потім примушений був щорічно платити відсотки по позичці. Така сплата відсотків, продовжувалась усе життя і навіть переходило в спадщину до дітей селянина, створювала регулярну додаткову земельну ренту- так називаний сверхценз. Нерідко на цензиве нагромаджувалося по два-три сверхцензи.

Не змінюючи феодального способу виробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більш погіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. З економічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежів французьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, що витягається із селянства. Цейдодатковий продукт поділявся на чотири нерівні частини:

а) сеньориальную ренту,

б) церковну ренту (десятину),

в) державні податки,

г) конституйовану ренту, як сучасники називали вищезгаданий сверхценз на користь лихваря.

Пропорція, у якій сукупна маса прибавочного продукту розподілялася між цими чотирма категоріями визискувачів, була предметом напруженої боротьби між ними, багато чого пояснюючої в соціально-політичній історії Франції того часу. Загальний же обсяг цієї сукупної феодальної грошової ренти залежав значною мірою від реалізації селянином на міському ринку своєї сільськогосподарської продукції, що у свою чергу визначалося характером і темпами розвитку французької промисловості.

1.3
. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.

Якщо капіталістичні відносини і проникали в сільське господарство Франції, то не у виді буржуазного переродження маєтку, як в Англії, а у формі розвитку буржуазних відносин у середовищі самого селянства: міжселянської оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних сусідів, виділення сільської буржуазії. Однак усе це були не більш ніж зародкові елементи капіталізму в сільському господарстві. Велика селянська ферма підприємницького типу - дуже рідке явище у французькому селі не тільки у XVII, але й у XVIII ст.

Набагато ширше впроваджувався капіталізм у село через кустарну промисловість. Селяни зверталися до кустарному промислу тому, що продаж сільськогосподарської продукції не завжди давала їм досить грошей для сплати всієї суми феодальних повинностей і податей. Приходилося поповнювати недолік у грошах несільськогосподарськими приробітками, а виготовленням для міських скупників пряжі, усіляких шерстяних і лляних тканин, мережив, гончарних виробів і т.д. При цьому скупники у відомій мірі експлуатували додатково у свою користь виробників уже не феодальними, а капіталістичними методами, оскільки кустар здобував хоча б у схованому і нерозвиненому виді риси найманого робітника. Нерідко й у селян у свою чергу були «працівники», що цілий рік працювали в них у будинку разом із членами їхньої родини, звичайно не за гроші, а за натуральне постачання. Природньо, що окремі кустарі-селяни при сприятливих умовах самі ставали співучасниками капіталістичної експлуатації своїх робітників.

Сільська промисловість, що концентрувалася переважно навколо міст, являла собою ранню форму капіталістичної розсіян мануфактури. У більш високих формах ми зустрічаємо мануфактуру в містах. Незважаючи на те що французьке місто в XVII ст. ще значною мірою зберігало середньовікову природу і середньовічну зовнішність, міське ремесло вже піддавалося значному переродженню. Ремісничі цехи збереглися більше як фіскальна й адміністративна організація. Вони гальмували розвиток міського виробництва, але вже були неспроможні перешкоджати економічній диференціації ремісників. Одні майстра убожіли і навіть ставали найманими робітниками, інші багатіли, роздавали замовлення на сторону розширювали свої майстерні, використовуючи усе більше число «компаньйонів» (подмастерьев) і учнів, під середньовічними найменуваннями яких неважко розглянути найманих робітників. Майстерня, у якій зайнято 10—20 робітників, була аж ніяк не рідкістю в французькому місті XVII ст. Це вже зачаток централізованої мануфактури. Зустрічалися і підприємства з декількома десятками робітників. Але дійсно велика централізована мануфактура в середині XVII ст. являла собою ще велику рідкість. Усе-таки саме в XVII ст., особливо в другій половині, у Франції створюється деяка кількість великих підприємств, так званих королівських мануфактур.

Верхні прошарки міського населення іменувалися у Франції буржуазією, частина якої в XVII ст. уже була буржуазією в сучасному змісті слова. Самі нижчі прошарки міського населення складало плебейство. Воно складалося з:

а) збіднілої частини майстрів - ремісників,

б) «компаньйонів» - підмайстрів, мануфактурних робітників і інших,

в) декласованої бідноти, до якої належали люди, що стікалися із села і знаходили у місті заробіток як носії, чи чорнороби або ж промишляли просто жебракуванням.

Підмайстри здавна були організовані по професіях у таємні союзи - компаньонажа. Страйки проти хазяїв-майстрів виникали у Франції протягом другий половини XVII в. усе частіше, свідчили про ріст класових протиріч в умовах розвитку капіталізму, що зароджувався. У 1697 р. у Дарнетале (біля Руана) біля 3—4 тис. робітників-сукноробів цілий місяць не відновляли роботу. У це ж час відомий економіст Буагильбер писав: «Усюди панує дух збурювання... У промислових містах бачиш, як 700—800 робітників якої-небудь галузі виробництва відразу й одночасно ідуть, кидаючи роботу, тому що захотіли на один су понизити їхню поденну плату».

Джерелом формування робітничого класу у Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільське населення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції, хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало у формі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянами общинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містах Франції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в. паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.

Французький уряд, серйозно стурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійському уряду, закони проти пауперів.

Велике купецтво грало особливо видну роль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта, Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукції французької сільської і міської промисловості, почасти і сільського господарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і через іспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й у країни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринки збуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а також через Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальні товари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренцію Голландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чим феодально-абсолютистська Франція.

Що стосується внутрішнього ринку у Франції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало і затримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавлене феодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багато продавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівський двір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянство і буржуазію.

Звідси своєрідність французької мануфактури - виготовлення переважно військової продукції (спорядження, обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту, атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів, ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії), тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичного виробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважно задовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловості і торгівлі без широкого внутрішнього ринку.

Ще більш наочно гне феодального ладу виявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибутку міської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівську скарбницю - систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних і військових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари не могли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазне нагромадження постійне перебувало під загрозоюпрямої феодальної експропріації.

У селі талья (прямий податок) стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чи корпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовлення піддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсного полювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстра за невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якість продукції - і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.

Словом, поки накопичене багатство залишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувало банкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гніта додавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею і промисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то у Франції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянського привілею - звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично з дворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних, ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупинно переміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і від соціальних стиснень.

По-перше, буржуа звертали свої капітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деяких великих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в руках нових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що не був би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладали капітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільського господарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом вони купували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливо скоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».

По-друге, буржуа купували державні і муніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машині Франції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння. Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у виді чи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чи мануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники, «люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержували дворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.

По-третє, буржуа позичали свої накопичені гроші в борг: або селянам - під забезпечення цензивы, або світським і духовним феодалам і державі – під забезпечення сеньориальной ренти, чи церковної десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвати відкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільський багатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькому баналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані були везти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйора окрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім як уповноваженого сеньйора.

У церкви відкуповували збір десятини. Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливо непрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великі суми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податок цілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всім адміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власним штатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену суму з великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадити величезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також і шляхом покупки процентних паперів державних позик.

1.4
. Французький абсолютизм, формування французької нації.

Французька держава XVII ст., побудована на принципі абсолютної влади короля, по своїй класовій природі була диктатурою дворянства. Головним призначенням абсолютистської держави був захист феодального ладу, феодального економічного базису від всіх антифеодальних сил. Основною антифеодальною силою було селянство. Сила селянського опору протягом пізнього середньовіччя усе наростала, і тільки централізований орган примусу - держава мала можливість успішно протистояти їй.

Важливим союзником селян було міське плебейство. Але тільки при з'єднанні буржуазії з народними масами і керівництва з її боку могли перетворити стихійну боротьбу антифеодальних сил у революцію. Найважливішою задачею абсолютизму було перешкоджати утворенню такого блоку буржуазії, селянства і плебейства. Королівський абсолютистський уряд, з одного боку, шляхом деякого заступництва відволікав буржуазію від союзу з народними анти- феодальними силами, а з іншого боку, нещадно придушував виступи селянства і плебейства. Але з факту заступництва буржуазії з боку абсолютизму аж ніяк не випливає, що праві ті буржуазні історики, що затверджують, начебто абсолютизм був двуклассовим, «дворянсько-буржуазним» чи державою навіть просто «буржуазною».

Абсолютизм дійсно склався в ту епоху, коли потенційна міць буржуазії (за умови її союзу з народом) спочатку певною мірою порівнювалася з міццю дворянства, і королівська влада у визначений період вела політику, безумовно дружню стосовно буржуазії. Ще Ришелье роз'ясняв, що той, хто уклав свої гроші в існуючий політичний режим, не стане сприяти його поваленню, тому і важливо надавати буржуазії можливість вигідно вкладати капітали в посади і відкупи.

Чиновники, «люди мантії», складали як би аристократію по відношенню до класу буржуазії, з рядів якого вони вийшли. Також і в системі збройних поліцейських сил абсолютизму в XVII ст. міська буржуазія, що поголовно одержувала зброю й організована по містах у «буржуазну гвардію», займала важливе місце; у критичні хвилини народних повстань вона, хоча часом не без серйозних коливань, зрештою піддавалася закликам своїх «старших братів» магістратів і «лояльно» боролася за існуючий порядок, проти «заколотників» з простого народу. Французьке феодальне дворянство, за винятком окремих його представників, було вірною опорою абсолютизму.

Отже, буржуазія, уставши на шлях опозиції, була б примушена йти з одним лише народом, і рух неминуче придбав би демократичний характер. Але для такої політики французької буржуазії в XVII ст. ще не було об'єктивних умов. Це і було причиною того, що «буржуазна гвардія» піддавалася звичайно впливу одворянившейся частини буржуазії і поднимала зброя в захист феодально-абсолютистського порядку.

Абсолютизм мав потребу в буржуазії ще і тому, що йому потрібні були гроші як для роздачі дворянам, так і для збільшення власної політичної могутності. У XVII ст., як правило, армії були найманими, і реальна сила королівської влади всередині Франції і за її межами залежала насамперед від стану фінансів, тобто сум, зібраних у виді податей, а збирати з країни більше податків можна було тільки за умови росту грошового звертання. Тому державі, задачею якої був захист феодализму, приходилося самій же і підстьобувати розвиток буржуазії, покровительствувати торгівлі і промисловості.

Щоб постійно і в усе більшому обсязі стригти «заможних» на користь фіска, було потрібно, щоб ці «заможні» не переводились, щоб дрібна буржуазія перетворювалася в середню буржуазію, середня буржуазія - у велику і т.д. У протилежному випадку державі довелося б забирати усю велику частку із сукупного прибавочного продукту селян, отже, віднімати частину доходів у самого ж дворянського класу, хоча б і для захисту його загальних інтересів. Перенесення абсолютизмом центру ваги обкладання на місто і разом з тим заступництво буржуазії відповідали в кінцевому рахунку інтересам того ж дворянства. Зрозуміло, ріст королівської влади ущемляв права і незалежність кожного окремого сеньйора. Але загальні класові інтереси змушували їх, незважаючи на всі приватні конфлікти і прояви невдоволення, гуртуватися навколо королівської влади XVII століття - час консолідації французького дворянства.

Окремі скривджені вельможі очолювали час від часу опозиційні політичні рухи, спрямовані проти уряду, але вельможі прислідували при цьому чисто особисті цілі (одержання пенсій, губернаторських посад, того чи іншого духовного сану і т.д.). Часом вельможі в ім'я тих же корисливих цілей вступали в тимчасовий союз навіть з рухами народної, особливо плебейської, опозиції. При Людовику XIV не було скільки-небудь широкої феодальної опозиції абсолютизму.

Методи, якими окремі аристократи відстоювали свої особисті вимоги, були часто старомодно-феодальними (включно до «оголошення війни» королю), але мету, що вони при цьомупереслідували, не мала нічого спільного з дійсним обмеженням королівської влади чи новим роздробленням Франції. У політичих конфліктах XVII ст. виявлялося не прагнення аристократії як цільної соціальної групи змінити політичний лад, а лише прагнення окремих вельмож зайняти краще положення при даному політичному ладі. Для феодального розпаду Франції в XVII в. не було реальних передумов, ця погроза відійшла в минуле, і тому абсолютизм у XVII в. уже не протистояв феодальному сепаратизму як національна сила. Феодальна, дворянська природа французької монархії, положення короля як глави і прапора всього класу дворянства в цілому виступають саме за Людовика XIV більш наочно і яскраво, чим абиколи.

На основі розвитку капіталізму відбувалося поступове складання французької нації. Цей процес почався в XV-XVI сторіччях, однак його ще не можна вважати що завершились і в XVII ст. Деякі з ознак нації як історично сформованої спільності людей оформилися ще в докапіталістичний період. Так, спільність території була в наявності у Франції задовго до появи яких-небудь зачатків капіталізму. Але такі ознаки, як спільність мови чи спільність психічного складу так, спільність культури, не можуть вважатися цілком сформованими і характерними для життя французів навіть у XVII ст. Французька мова ще зберігала глибокі сліди середньовічної строкатості, роз'єднаності Півночі і Півдня; по психічному складу і культурі гасконець, провансалець, бургундець, пікардіець, нормандець чи овернець являли собою різні типи; часом вони самі називали один одного різними «народами» і «національностями».

Але мовна і культурна спільність французів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведені уніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значно зросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо ж незрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічного життя. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окремі провінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. В офіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»). І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринок був слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, що цементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франції значно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазії виступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча на перших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.

Розділ 2.Час правління Людовика XIV.

2.1
. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.

Людовик XIII помер у 1643 р. Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньому була призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став її фаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієць кардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Ришелье, Мазаріні на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правив Францією.

Регентство почалося, як це звичайно бувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля — Гастона Орлеанского, принців Конде і Конті й ін.), користуючись слабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазаріні від влади. З цим насліднику кардинала Ришелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних була задоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.

Набагато складніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями, збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більше терпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися - навесні 1643 р. відбувся заколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, у Гиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські і лісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, не подаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.

Хвилювання продовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилями перекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядового переписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемою локалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначними поступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогам народу і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це ще більше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні, проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завжди приводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючи жорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.

Хвилювання не обмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історія відзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлік заново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебейство підтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору (Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме (Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні), Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье (Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье до півночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти були позбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненими спалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то і дворянським ополченням.

У 1645 р. хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного руху додавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вони сподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля, щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье. Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».

Хвиля цих здійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів і повстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили уряд терміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасово послабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типу відстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижимання губок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тільки терпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.

Іншим способом витягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад, стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни не вистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як уряд побоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгого парламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстання переростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручив французькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише самі помірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразились події так званої Фронди — серйознійшого кризису, потрясшего всю державну систему феодально-абсолютистської Франції.

Історики умовно поділяють Фронду (дослівно—«праща») надваетапи-«стара», чи «парламентська» Фронда (1648—1649), і«нова», або «Фронда принців» (1650—1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохисхожу на програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але і вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення й ін.).

Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26—27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання — за одну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу, що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою уряду прийшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, яка приймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєнних діях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписання Вестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.

Знаходячись поза заколотною столицею, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції — Гиень, Нормандія, Пуату й ін. — активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, і селяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами.

Під час облоги Парижа незабаром виникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризький парламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на них отримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської і Людовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличних ораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.

Парламент почав таємні переговори з двором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був у сутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.

Таким чином, історія парламентської Фронди 1648—1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітне невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.

«Нова» дворянська Фронда 1650—1653 р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовувати для своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містах збурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїх програмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод.

У селі Фронда принців не ризикувало грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим — дохідні губернаторства, третім — почесні титули. Мазаріні , двічі змушений залишати Париж і Францію і двічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і став більш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кіл дворянського класу. Сутність їх:

а) знищити «узурпацію» королівської влади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, що заважала консолідації дворянства);

б) зменшити права і вплив парламентів і узагалі всієї бюрократії;

в) вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вони захоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючи доходів придворного і військового дворянства;

г) збільшити одержувану сільськими дворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державне обкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;

д) заборонити сповідання протестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу не коритися владі.

Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовика XIV. Сп'янений перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше вважатися з буржуазією як потенційною суспільною силою і сильніше піддавався реакційним настроям феодального дворянства.

Спочатку здійснення цих дворянських вимог привело до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлесники Людовика XIV), надалі ж воно прискорило загибель французької монархії.

Вже в правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначених дворянскі принципи стали проводитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженої: Франція повинна була продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелевской Англією, хоча потай Мазаріні мріяв зовсім про іншому — про інтервенцію в Англії для відновлення Стюартов.

З іншої сторони, усередині Франції, до межі виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися з залишками Фронди. У містах різних районів Франції не припинялися плебейські рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, що уряду іноді приходилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» свої

х селян від солдатів і агентів фиска, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей у свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з працею подавлене селянське повстання, прозване «війною саботье» (сабо — дерев’яне селянське взуття).

Між іншим, ця подія була однієї з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейский мир 1659 р. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося употреблять і для вмршательства в англійські справи, тому що після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартов — на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, що досяг найбільшої могутності, міг пожати і плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу – дворян.

2.2
. Аболютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.

В 1661 р. Мазаріні помер. Людовику XIV було тоді 22 роки. Людовика XIV Мазаріні при житті зовсім придушував його своїм авторитетом і енергією. Тепер Людовик XIV відразу вийшов на перший план і залишався на авансцені протягом 54 років, так що його особистість в очах дворянських і буржуазних істориків нерідко як би заслоняє історію Франції цього періоду, названого «століттям Людовика XIV» (1661—1715).

Однак головним діючим обличчям був не король, а дворянський клас Франції. Після уроків Фронди дворянство прагнуло до посилення диктатури. Двір Людовика XIV дихав ненавистю до пам'яті Фронди. Щоб не знаходитися більше в Парижі, у «гнізді заколотів», двір видалився в споруджений у 18км від Парижа чудовий місто-палац Версаль. Сам Людовик XIV усе своє довге життя не міг забути тяжких вражень свого отроцтва. Буржуазна історіографія за традицією поділяє правління Людовика XIV на дві принципово несхожі половини: період прогресивної політики, результатом якої було нібито процвітання, і період реакційної політики, результатом якої був занепад; гранню прийнято вважати 1683—1685 р.

У дійсності ж і внутрішня і зовнішня політика Людовика XIV була в загальному цільною на протязі всього його царювання. Її головної задачею було перетворення в життя дворянської програми централізованної диктатури, більш повне, чим колись, здійснення бажань дворянського класу. Після смерті Мазаріні Людовик XIV заявив, що він відтепер «сам буде своїм першим міністром», і, справді, він на противагу своєму батьку Людовику XIII намагався не випускати влади зі своїх рук. Відтепер придворні змови і аристократичні заколоти не можна було виправдувати тим, що вони спрямовані не проти короля, а проти першого міністра. Але якщо таким шляхом клас феодалів політично більш споювався і спочатку авторитет монарха піднявся у суспільстві до небувалої висоти, то незабаром виявився і зворотний бік медалі: в особі першого міністра зник громовідвід для політичної критики і народної ненависті. Людовика XIV іменували «великим» і «богоподібним», але його ж першого з французьких королів стали висміювати і бичувати в нелегальний печатки за всі пороки режиму.

Зі старих установ, у якомусь ступені осуществлявших зв'язок між дворянською державою і верхівкою буржуазії ще в першій половині XVII в., велику роль у Франції грали парламенти як вищі судові палати, що домоглися ряду важливі привілеї.

Протягом 60-х років Людовик XIV крок за кроком позбавляв парламенти, і насамперед паризький парламент, колишнього політичного положення. У 1668 р. він з'явився в парламент і власноручно вирвав із книги протоколів всі аркуші, що відносяться до періоду Фронди. Саме в цей момент він, по переказу, вимовив свої знамениті слова, звертаючи до парламентських чиновників: «Ви думали, добродії, що держава — це ви? Держава — це я». Політичний вплив «людей мантії» було паралізовано. Була скасована безліч державних посад, що знаходилися у власності вихідців з буржуазії. Людовик XIV відтискував представників буржуазії з деяких зайнятих ними позицій у рядах класу феодалів.

Так, наприклад, було аннульовано зведення багатьох ротюрье у дворянське звання, а також произведено розслідування на місцях законности усіх феодальних титулів і прав, тому що ротюрье нерідко просто присвоювали їх собі явочним порядком. У зв'язку з загальним тиском на верхи третього стану стоїть і наступ на «фінансистів». У 1661 р. Людовик XIV наказав заарештувати сюринтепданта фінансів Фукэ. Слідство розкрило гігантські розкрадання державних коштів. Слідом за Фукэ на лаву підсудних і в Бастилію потрапило безліч зв'язаних з їм великих і дрібних «фінансистів». За словами одного сучасника, це грандіозне «вижимання губок» дало можливість не тільки покрити державний борг, але ще і набити королівські скрині.

Крім того, були довільно анульовані деякі державні борги, знижені відсотки по державним займам. Такого роду заходи, зрозуміло, спочатку значно збільшили фінансові ресурси держави і її міць, але зрештою підірвали кредит з боку буржуазії. Зниження державних податків на селянство змусило уряд шукати нових джерел прибутку – ця задача була покладена на генерального контролера фінансів Жана Батиста Кольбера (1619-1683). Буржуа по походженню Кольбер був відданим слугою абсолютизму; у своєму прагненні зміцнити його фінансове положення Кольбер проводив політику заступництва і заохочення капіталістичної промисловості, що зароджувалася, і торгівлі. Однак це могло дати результати лише набагато пізніше, а спочатку ще збільшило витрати держави: великі мануфактури, що насаджувались Кольбером, спочатку були не життєздатні і могли існувати тільки завдяки субсидіям і підтримці Казначейства. Едиктом короля з 1664 р. для цієї мети щорічно призначається 1 млн ліврів. Але для цього Кольбер був змушений у кілька разів збільшити непрямі податки і від політики «вижимання губок» знову переходити до політики позик у відкупників. Людовик XIV виявився змушений навіть підлещуватися перед відкупником буржуа Бернаром. Кілька разів за час правління Людовика для поповнення спустілого казначейства приходилося пускати в переплавляння золоте і срібне начиння палацу, конфіскуючи заодно її запаси в придворних: у 1688 р. подібна операція знищила творів ювелірного мистецтва на суму в 10 млн. ліврів, перетворених у 3 млн. ліврів у грошах.

Постійний нестаток у грошах визначив економічну політику Кольбера: вишукуючи засоби, він намагався здійснити на практиці меркантилистичні теорії активного балансу. Щоб позбавити Францію від імпорту і, навпаки, забезпечити їй приплив засобів з-за кордону, він заохочував створення у Франції мануфактур - у першу чергу по виробництву предметів розкоші: дзеркал — по венеціанському зразку, панчоха - по англійському, тонких тканин по голландському і т.п. Мануфактура голландця Ван Робэ в Абвілі на північному заході Франції була по тому часу величезним підприємством, на якому працювало понад 6 тис. чоловік; на ліонських шовкоткацьких закладах випускалося біля половини всіх споживаних у Франції шовкових тканин; в Алан-соні (Нормандія) виникло виробництво мережив, мито на експорт яких приносило значні кошти фінансовому відомству Кольбера. Але одночасно росла і промисловість, зв'язана з військовою справою: з Англії таємно вивозилися майстри, знайомі з виробництвом сталі, і в Сент-Этьені (Ліоннэ) почалося виробництво зброї, у Вьен (Лионнэ) була побудована велика сталеварня.

Кольбер опікувався також торгівлею: при ньому був проритий Лангедокський (чи Південний) канал, що з'єднує Атлантичнийокеан із Середземним морем і почата будівля каналу, що веде від Сент-Омера (Артуа) до Кале. Одночасно прокладалися нові дороги і розширювалися старі. Була знищена частина внутрішніх митниць. Для розвитку експорту товарів були створені привілейовані торгові компанії, ґрунтувалися колонії. Але монопольні компанії і колонії марніли і далеко не цілком давали Франції очікувані економічні блага.

При всіх перерахованих судорожних спробах поліпшити фінансове положення Франції всілякими і часом взаємно суперечними методами королівський фіск завжди мав до своїх послуг одне вічне джерело: тиск на працюючі маси країни. Тому плани скоротити податки постійно пересилювались уведенням нових податків, що вичавлювалися з народу всіма можливими способами. Народ, доведений податками фіску, поборами сеньйорів, насильствами збирачів і голодом до розпачу, відповідав новими повстаннями.

2.3. Народні повстання.

Наприкінці 50-х років прикордонна з Іспанською Фландрією область Булоннэ откупилась від постою військ, але після висновку Піренейського миру 1659 р. фіск увів новий тепер уже постійний податок на область. Делегація, відправлена до короля з ходатайством про скасування податку, повернулася ні з чим, і в 1662 р. селяни Булоннэ, створивши збройний загін чисельністю до 6 тис. чоловік, підняли повстання. Уряд вислав війська для його придушення; відбувся бій, при якому селяни боролись з люттю розпачу, утративши близько 600 чоловік убитими і пораненими. Число узятих у полон склало 3 тис. чол. З Парижа було прислано заздалегідь заготовлене судове рішення: засуджено повинно бути 1200 чоловік, з них частина до колесування і повішення, а 400 «найбільш здорових» належало відправити веслярами на галери довічно. У 1664 р. піднялася південна область Ланд через уведення нового податку на сіль.

Локальний бунт незабаром розрісся в селянську війну, відому за назвою «повстання Одіжо» (від імені її вождя, небагатого дворянина Бернара Одіжо, приставшого до селян). Це повстання охопило Беарн і Гасконь і уряду удалося його придушити лише ціною величезних зусиль. За голову самого Одіжо були призначені нагороди – спочатку 1200 ліврів, потім 1200 екю; захоплених повстанців не брали в полон, а нещадно страчували, але і при цих умовах населення його не видало. Лише в грудні 1665 р. йому вдалося втекти від військ, що переслідували його, в Іспанію, і рух пішов на спад. Ландам довелося підкоритися габели. Одіжо ще напротязі 10 років часом повторював набіги на Гасконь, усюди захоплено зустрічаючись населенням. У 1675 р. уряд звелів амністувати його і дати йому в командування полк драгунів; так був обезголовлений небезпечний рух.

У тім же 1664 р., коли відбулося повстання в Ландах, хвилювалась і напівзлиденна область Берри - через уведення податку на вино. Хвилювання були подавлені лише після страт і відправлення частини захоплених на галери. У 1668 р. спалахнуло повстання через уведення габели в пограничній області Руссильон. Майже одночасно з руссильонськими подіями відбувалося повстання у Віваре, відоме під назвою «повстання Рура» (також від імені вождя повстання Антуана Руру, що прийняло звання «генералісимуса пригнобленого народу»).

Повстання почалося через слух, начебто податками будуть обкладатися кожне нове плаття, чи взуття сорочка, кожен куплений фунт хліба, народження кожної нової дитини; у цьому, мабуть, відобразились спроби Кольбера почати саме в 1670 р. збір статисти чних зведень по Франції і страх населення перед будь-яким актом абсолютистської влади. Повстання швидко розрослося: армія Рура досягла 10 тис. чоловік, і влада не змогли мобілізувати місцевого ополчення проти заколотників. Після розгрому руху Рура значними силами урядових військ було страчено понад 100 чоловік і на галери відправлене близько 600.

У 1675 р. повстання спалахують майже одночасно в Бордо і в Бретані. Бордосське повстання тимчасово навіть увінчалося перемогою народу: парламент ім'ям короля скасував усі нові податки; із Парижу були змушені підтвердити цю міру. Але, як тільки уряд зміг зібратися із силами, почалися страти, і цитадель Бордо була перебудована так, щоб тримати під обстрілом саме місто. Бретань спробувала відкупитися від уведення гербового паперу і податку на тютюн. Прийнявши цей внесок, уряд усе-таки ввів податок; населення відповіло повстанням. Це було одне із самих грандіозних селянських антифеодальних збурювань XVII ст.: селяни висунули велику програму вимог; великі міста Бретані - Нант, Ренн і ін.- піднялися у свою чергу. Бретонське повстання було подавлено урядовими військами зі страшною жорстокістю. Крім страт, населення було наказане постоєм військ, яким було надане право бесчинствувати, як у завойованій країні. Після 1675 р. повстання йдуть на збиток: абсолютизм переміг, Франція була знекровлена і злякана. Відтепер можна було зайнятися внутрішніми справами першої черги.

Одним з таких першочергових справ для Людовика XIV виявилась ліквідація прав протестантів (гугенотів), дарованих їм Нантським едиктом при Генріхові IV у 1598 р. і підтверджених при Ришелье в 1629 р. Ще в 1665 р. почалося наступ на їхні права: гугенотів спонукають перейти в католицтво; новоствореним католикам дозволяється не платити боргів їх колишнім одновірцям; їх звільняють від постою військ і на два роки від внеску податків. У 1677 р. відкривається «каса звертання», і кожному перейшовшому в католицтво сплачується премія: дворянину до 3000 ліврів, а простолюдину в розмірі 6 ліврів. У 1681 р. дається дозвіл перетворювати в католицтво дітей у віці від семи літ, і їх починають силою віднімати від їхній незадоволених батьків.

Гугенотам забороняється перебувати на державній службі, бути учителями, цеховими майстрами. Нарешті, їм забороняєся похорони — вони можуть ховатися своїх небіжчиків тільки вночі і тайком. У 1684 р. в Беарні, Лангедоці, Пуату — місцевостях, де більшість населення належало до «К. Р. К.» —«релігія, що іменує себе реформованої»—офіційний термін епохи),-розміщуються «місіонери в чоботях», тобто на постій ставлять драгунів, дозволяючи їм усіма способами, аж до насильств над жінками і катувань в домашній обстановці, звертати жителів у католицтво. Католицька реакція все підсилювалася, і нарешті в 1685 р. був опублікований завершальний «Едикт про скасування Нантського едикту», після чого драгонади ще підсилилися; галери і в'язниці були переповнені гугенотами. За час переслідувань з 60-х років близько 400 тис. чоловік протестантів, особливо з числа ремісників, пішло за кордон, зміцнюючи економіку Англії, Голландії, Женеви і Пруссії.

У 1702 р. у Лангедоці спалахнуло велике повстання селян і міських низів, що висунули вимогу скасування податків, рівності благ і волі совісті. Це повстання, що ввійшло в історію під ім'ям руху камізарів ( від лат. слова comisa –сорочка, рубаха; повстанці одягали поверх одягу білі сорочки під час бою), почате пригнобленими гугенотами, незабаром поширилося за межі Лангедоку і було підтримано загальним співчуттям трудящих півдня Франції. Тільки цим можна пояснити, що повсталі змогли захопити міста Ганж, Предель, Сен-Лоран, 30 дворянських замків, зруйнувати близько 200 католицьких церков і протриматися проти відмінно озброєних урядових військ понад два роки. Лише восени 1704 р. 25-тисячна королівська армія під командою маршала Віллара, відкликана з театру воєнних дій але Фландрії і підкріплена дворянським ополченням, змогла придушити повстання. Після цього уряду довелося сполучити репресії з поступками: знизити в Лангедоці податки, пустити в продажу дешеву сіль і зняти недоїмки. Але спалахи відбувалися ще в 1709 і 1715р.

Покінчивши з гугенотами, що впав у святенництво Людовик XIV обрушився з репресіями на ідейний рух янсенитів, що залишалися в головному вірними католицькій церкві, але що шукало синтезу з реформацією і з науковим мисленням. Почалися заслання, арешти і переслідування янсеністських єпископів і священиків, що внесли нову смуту в життя Франції.

2.4.
Зовнішня політика Франції у другії половині XVII ст.

Участь Франції в Тридцятилітній війні носило ще в значній мірі оборонний характер. Франція вступила тоді в антигабсбурзьку коаліцію насамперед через те, що габсбурзькі держави (імперія й Іспанія) грозили оточити її кільцем своїх володінь, як у часи Карла V, і в кінцевому рахунку поставити її в залежне положення.

Навпаки, після Тридцятирічної війни і Вестфальского миру зовнішня політика Франції все більш здобуває агресивні, загарбницькі риси. Людовик XIV сам починає претендувати на ту роль, на котру претендував недавно німецький імператор — роль «всеєвропейського» монарха. У своїх політичних виступах він підкреслює, що його влада походить від більш древньої і великої держави, чим імперія Оттонів, а саме до імперії Карла Великого. Він виставляє свою кандидатуру на виборах імператора «Священної Римської імперії». На одному монументі він наказав алегорично зобразити Ельбу як східну границю своїх володінь. Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину. Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди і Голландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхом фінансової і дипломатичної підтримки Стюартів.

Іспанію з її європейськими і заморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводом прав династії Бурбонов на Іспанську спадщину.

Хоча ці домагання не були зрештою реалізовані, все-таки абсолютистська Франція безперечно грала в другій половині XVII ст. роль гегемона в Західній Європі і натискала на усіх своїх сусідів.

Ще за висновком Піренейського миру 1659 р., що відняв в Іспанії Русильйон, велику частину Артуа й ін., Мазаріні включив у нього спеціальний пункт використаний надалі як привід для нових претензій Франції на іспанські володіння: дочка іспанського короля Філіпа IV Марія Терезія була видана заміж за Людовика XIV. Тим самим у випадку припинення чоловічої лінії іспанських Габсбургов французькі Бурбони одержали б права на іспанський престол принаймні на частину Іспанської спадщини. Щоб парирувати цю погрозу, іспанський уряд домігся зречення Марії Терезії від прав на Іспанську корону, але зате зобов'язувався виплатити Людовіку XIV величезне придане у 500 тис. золотих екю. Дальновидний Мазаріні розумів, що ця сума виявиться непосильною для іспанського бюджету і тим самим Франція зможе, або вимагати територіальні компенсації, або вважати недійсним зречення МаріїТерезії від іспанської корони. Так і сталося. Після смерті в 1665 р. Філіпа IV французький уряд зажадав з його спадщини замість несплаченого приданого Південні Нідерланди. Через відмовлення іспанського уряду французький абсолютизм вирішив силою узяти свою частку «спадщини».

У 1667 р. почалася франко-іспанська війна, прозвана «деволюційною» (від слова деволюция з фламандського спадкоємного права). Економічно надзвичайно приваблива здобич – Фландрія і Брабант-іспанскі володіння в Нідерландах представлялися у військовому відношенні зовсім беззахисними: своєї армії вони не мали, а іспанський флот знаходився в такому жалюгідному стані, що не міг доставити в Нідерланди іспанські війська. Але зненацька для уряду Людовика XIV на допомогу Іспанії виступили недавні союзники Франції по антигабсбурзькій боротьбі — Голландія, Швеція, Англія. Усі вони були встревожені агресивністю Франції. Голландці були обурені високим французьким митним тарифом 1667 р., що підривав їхню торгівлю, і боялися виявитися в безпосередньому сусідстві з войовничою феодально-абсолютистською Францією, якщо вона захопить Південні Нідерланди. Утворенню цієї коаліції допомогло і те, що англійський парламент, незадоволений політикою Карла II Стюарта, примусив його різко змінити курс, перервати війну з Голландією і вступити з нею в союз проти Франції.

Таким чином, виявилося, що Деволюціна війна була дипломатично погано підготовлена урядом Франції, і хоча французькі війська встигли швидко окупувати частину Фландрії, а також Франш-Конте і готові були до маршу в Іспанію і Німеччину, Людовіку XIV довелося спішно припинити війну в наступному ж, 1668 р. По Ахенському миру Франція утримала лише частину Фландрії.

Але французька дипломатія відразу ж почала підготовку нової війни. Перш за все треба було розколоти антифранцузьку коаліцію. На зближення з Голландією — «нацією крамарів», по вираженню роздратованого Людовика XIV,— не було ніяких надій: торгові і політичні протиріччя з нею були занадто гострі. Але Англію і Швецію щедрі грошові субсидії вернули до союзу з Францією. У 1672 р. французька армія, керована першоклассними полководцями — Тюренном і Конде, напала на ПівденніНідерланди і Голландію. Захопивши ряд сильних фортець, французькі війська вторглись у глиб Голландії. Тоді голландське командування зважилося прорвати греблі, вода затопила велику територію, і французькі війська змушені були відступити.

Одночасно Франції прийшлося направити частину військ проти австрійських Габсбургів у Пфальц (у Німеччині), де ці війська учинили страшні спустошення і різанину. Англія в 1674—1675 рр. відокремилася від союзу з Францією, і міжнародна обстановка для останньої стала знову складатися несприятливо. Проте, спираючись на досягнуті перемоги і грізну репутацію французької армії, уряд Людовика XIV у 1678 р. уклав вигідний і почесний Німвегенський мир, поякому Іспанія примушена була уступити Франш-Конте і трохи міст у Південних Нідерландах. Між іншим, це був перший міжнародний договір, написаний не на латинському, як було прийнято в Європі, а на французькій мові. Престиж абсолютистської Франції в Європі був надзвичайно високий, усі тріпотіли перед нею, дрібні німецькі князі принижено підлещувалися перед французьким двором.

Апетити Людовика XIV росли: він претендував уже на Північну Італію, на корону німецького імператора. Користуючись тим, що імператор Леопольд I був відвернений боротьбою з Туреччиною, Людовік XIV безперешкодно господарював у Західній Німеччині. Особливі «палати приєднання» під усілякими юридичними зачіпками проголошували владу французького короля над різними пунктами і територіями Німеччини, у тому числі над Страсбургом, західнонімецькі князі фактично підкорилися французькому протекторату.

Найвищої могутності абсолютистська Франція досягла в 1684 р., коли імператор і іспанський король по Регенсбургскому договорі визнали всі її захоплення. Але незабаром, у 1686 р., виникла Аугсбургская ліга — оборонний союз багатьох європейських держав (імперії, Іспанії, Голландії, Швеції й ін.) для відсічі подальшим територіальним домаганням Франції. Державний переворот 1688 р. забезпечив приєднання також і Англії до цієї коаліції, оскільки головний організатор Аугсбургської ліги—голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський став одночасно й англійським королем.

До цього часу абсолютистська Франція встигла почати нову агресію, вторгнувшись у Пфальц. Члени Аугсбургской ліги відповідно до прийнятого зобов'язання, виступили проти Франції, і почалася велика європейська війна на декількох фронтах на суші і на морі. Незважаючи на безліч ворогів, французи в сухопутній війні на Рейні й у Нідерландах, в Італії й в Іспанії залишалися в загальному переможцями, хоча на морі англійський флот наніс їм кілька важких поразок.

Рисвікський мир 1697 р. відновив з незначними змінами положення, колишнє до війни. Укладаючи Рисвікський мир, Людовік XIV був упевнений, що незабаром винагородить себе великими придбаннями за рахунок Іспанської спадщини. Останній представник іспанської галузі Габсбургів — Карл II умирав без чоловічого потомства- Крім Бурбонів на цю спадщину могли претендувати ще лише австрійські Габсбурги. У результаті інтриг французької дипломатії Карл II перед смертю (1700 р.) заповідав усі свої володіння французькому претенденту, але все-таки не сину Людовика XIV, а його другому онуку, Філіпові Анжуйському, і з тією умовою, щоб іспанська і французька корони ніколи не з'єднувалися в одних руках. Однак Людовік XIV не мав наміру дотримуватися на ділі цього застереження. Як тільки його онук під ім'ям Філіпа V був проголошений у Мадриді іспанським королем, Людовік XIV став від його імені керувати Іспанією й іспанськими колоніями. Йому приписували слова: «Немає більше Піренеїв!».

Вимоги Англії і Голландії про надання їм торгових привілеїв в іспанських колоніях, а також у французських володіннях в Індії були відкинуті Францією. Тоді Англія і Голландія підтримали претензії імператора Леопольда I на іспанський престол. Почалася війна за Іспанську спадщину (1701—1713), що велася Францією проти коаліції майже всіх західноєвропейських держав. Ця війна принесла Франції тяжкі поразки. Французькі війська були витиснуті з Німеччини, Іспанії, Голландії. Втрата прикордонних міст, вторгнення у Францію військ коаліції, необроблені, запущені ріллі, падіння мануфактур і торгівлі, безробіття, загальне зубожіння народу, епідемічні хвороби і голод, фінансова розруха такою була ситуація, у якій завершувалося прославлене реакційними істориками царювання Людовика XIV. «Рятівний мир» був підписаний з Англією і Голландію у квітні 1713 р. в Утрехті, з 1714 р. у Раштатті. Іспанський престол залишився за Філіпом V, але і він і його нащадки назавжди втратили право на французьку корону. Англія затвердила свою морську перевагу, зберігши захоплені нею торгові і стратегічні бази (Гібралтар і острів Мінорку), і одержала «ассієнто», тобто монопольне право на ввіз рабів-негрів з Африки в іспанські колонії в Америці. До Англії перейшли Ньюфаундленд і Акадия, що стали опорними пунктами для подальшого проникнення англійців у Канаду. Австрійські Габсбурги одержали Іспанські Нідерланди, Міланське герцогство, Мантую, Неаполітанське королівство й острів Сардинію.

У результаті війни за Іспанську спадщину Франція фактично позбавилася тієї гегемонії в Європі, що мала з часу закінчення Тридцятирічної війни.

Війна оголила внутрішню слабість і гниття феодально-абсолютистського режиму за пишним фасадом царювання «короля-сонця»— Людовика XIV.

Розділ 3. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.

3.1.
Становище католицької церкви.

Феодальний лад захищала не тільки державна машина, але і вся система поглядів панівного дворянського класу. У той же час нові економічні потреби, що визрівали в надрах старого суспільства, викликали спроби спростувати всю стару ідеологічну систему, протиставити старим ідеям нові, більш прогресивні і передові погляд. Саме в цей період почалося зародження ідейних конфліктів у Франції, що в подальшому мало важливе значення Католицька церква у Франції XVII ст. як і раніше була найважливішою зброєю охорони феодального порядку. Якщо все життя простої людини протікало, з однієї сторони, під контролем численної місцевої бюрократії, то, з іншого боку, той же селянин, а почасти і городянин, знаходилися під невсипущим наглядом і впливом церкви, що виховувала народні маси в дусі підпорядкування своїм панам і королівській владі.

Непорушність і незаперечність авторитету католицької віри були, однак, певною мірою підірвані існуванням у Франції другої релігії в виді протестантизму, гугенотства, узаконеного Нантським едиктом 1598 р. Наявність у країні двох допущених законом віросповідань відкривало щілинку для скептицизму, послабляло міць католицизму. Тому Людовік XIV з 1661 р. почав серію заходів, що мали за ціль цілком ліквідувати гугенотство. Утиски і безправ'я змушували одних гугенотів переходити у католицизм, інших бігти з Франції. Оскільки емігрували переважно буржуа і ремісники, це завдало великої шкоди французькій промисловості. У 1685 р. гугенотам був нанесений завершальний удар: Нантський едикт був цілком відмінений. Однак ця політика релігійної нетерпимості мало сприяла зміцненню влади католицизму над розумом французів. Гугенотські письменники з-за кордону поширювали свої послания і твори, у яких бичували із великою силою й абсолютизм ікатолицизм.

Взагалі вплив церкви на розуми французького суспільства помітно падало. Мавші місце під час народних рухів доволі часті факти «блюзнірства», тобто ворожого відношення до релігійного культу, свідчили про те, що в французькому народі з'явилися зародження атеїзму. На цей очевидний факт кризи релігії різні кола суспільства реагували по-різному. Католицька церква, єзуїти, двір, дворянство намагалися викликати «католицьке відродження», відновити духовну силу католицизму, використовуючи, зокрема, такий метод впливу на психіку мас, як релігійна добродійність. Дворянське «Суспільство святих дарунків», що боролися усіма засобами, подібно єзуїтам, з невіря’м і упадком «благочестя», створило мережу нових релігійних організацій у середовищі простого народу. Одна частина духівництва, підтримувана чиновною буржуазією, шукала відродження релігійного почуття народу шляхом відновлення католицизму.

Це напрямок — янсеністи (послідовники голландського богослова Корівнелія Янсена), що згрупувалися навколо монастиря Пора-Рояль під Парижем, було особливо різко загострено проти ієзуїтів. Але янсеністи не придбали скільки-небудь широкого впливу в народі, залишаючись свого роду аристократичною сектою. У те же час найбільш передові французькі філософи XVII в.— Гассенді, Бейль і ін., не пориваючи ще відкрито з релігією, зосередили вже увагу на обґрунтуванні матеріалізму і релігійного скептицизму, тобто виправдували і посередньо обґрунтовували невір'я. Пьер Бейль (1647—1706), гугенот-емігрант, прославився критикою релігійної нетерпимості і пропагандою релігійного скептицизму, що знайшов найбільш яскраве вираження в його знаменитому «Историчному і критичному словнику», що являється першою енциклопедією нового часу Берцар Фонтенель (1657—1757) усе своэ довге життя був гарячим пропагандистом науки, борцем проти неуцтва і забобонництва. Його популярні роботи начебто «Бесід про безліч світів», написані з великою дотепністю і літературним блиском, багато в чому перевищують просвітницькі ідеї енциклопедистів.

3.2.
Література і мистецтво.

У формуванні ж свідомості утворених кіл велику роль грали академії, створювані державою. Ще в 1634 р. при Ришелье була створена Французька академія; по її приміру були створені академія живопису, академія наук, академія архітектури. Людовік XIV намагався виступати в ролі покровителя мистецтв.

У живописі насаджується помпезний стиль, короля зображують міфічним напівбогом; за рамки цього стилювириваються деякі — пейзажист Клод Лоррен ( 1600— 1682) імайстер гравюри Жак Колло (1593—1635). У літературі особливою довірою двору користувався улюбленець Ришелье поет Шаплен. По представленню Шаплена призначалися пенсії і премії художникам і письменникам; перетворені таким чином у придаток двору, вони повинні були прославляти міць і велич абсолютизму, розважати Людовика XIV і його почет. І тут насаджується той же дух виняткових привілеїв:так, з 1668 р. привілей на створення опер закріплюється заабатом Перреном, у 1672 р. вона передається композитору Люллі. Той, у свою чергу, розділив це зі своїм постійним лібретистом, другозначним драматургом, автором галантних трагедій Філіпом Кіно (1635—1688).

Не все, однак, удається підкорити і література XVII ст.розвивалася своїм шляхом. Регламентація, що насаджувалася абсолютизмом, не змогла остаточно заглушити що розкріпачуєтьсясвідомість епохи Відродження, і воно продовжувало розвиватися втворчості «лібертенів» (вільнодумців), яких урядне тільки не підтримував, але навіть часто піддавав репресіям.

Під час і після Фронди продовжував свою вільнодумну діяльність філософ-матеріаліст Пьер Гассенді (1592—1655), що спростовував богословів і Копер, що викладав привселюдно систему Коперника.

З трагедією «Смерть Агрипіни», що викриває тиранію римського імператора Тиберія, виступив Савіньєн Сірано де Бержерак (1619—1655), у роки парламентської Фронди обсипав ненависного народу Мазарріні гострими памфлетами: найбільше значними його добутками є научно-фантастичні утопії «Інше світло, чи держави й імперії Місяця» і «Комічна історія держав і імперії Сонця». Іншим лібертеном був письменник Поль Скаррон (1610—1660) -автор багаточисельних «мазаринад» і популярних комедій, поем жанру «бурлеск» і одного з перших реалістичних романів французькоїлітератури — «Комічного роману».

В опозиційно набудованому аристократичному середовищі такожпродовжує існувати своя літературна традиція, що йдестороною від насаджуваного офіціозного класицизму. У цьому середовищі де висунулися два письменники, творчість яких далеко вийшлаза межі салонної забави: це Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Марі де Лафайет (1634—1693). У своїх прославлених «Максімах» Ларошфуко виступив як глибокий знавець психологии людей свого класу (яку він приймав за загальнолюдську психологію і був тому набудований дуже песимістично) і тонкий стиліст. Марі де Лафайет, що писала, мабуть,при участі Ларошфуко, залишила перший психологічний романФранції «Принцеса Клевська».

Прагнучи підкорити собі художні плини в мистецтві,уряд робив ставку на класицизм як напрямок, що користується широким визнанням що висунуло ряд найбільших майстрів. Однак найвизначніші з них змогли вийти за межі абсолютистської ідеології і залишили помітний слід в історії літератури. Такі: Николя Буало (1636—1711), Жан Расін(1639—1699), Мольер (Жан Батист Поклен) (1622—1673), ЖанЛафонтен (1621—1695) і Жан Лабрюйер (1645—1696).

Ніколя Буало, відомий як поет і сатирик, критик і теоретик літератури, опублікував у 1674 р. віршований трактат«Поетичне мистецтво», у якому розглядав мистецтво якнаслідування природі і прояв розуму. Борючись проти крайностей вишукано-штучної естетики аристократичних салонів і проти брутальності народного («майданного») мистецтва, він створив досить гнучкі і широкі канони поезії, у які легко уклалася як психологічна трагедія Расіна, так, згодом, і політична трагедія класицизму.

Жан Расін — найбільший майстер класичної трагедії. яка під його пером перетворилася в тонкі психологічні етюди; сучасники вважали його кращим знавцем жіночого серця. Основний зміст його трагедій складала не тільки перемога пристрастей над боргом, небезпека пристрастей, коли вони керують самодержцем («Андромаха», «Британії»), виконання обов'язку, що приводить до придушення пристрастей («Береника»), але і біль розтоптаного особистого щастя, що сильніше задоволеності від свідомості виконаного обов'язку. Написані на античні, біблійні чи міфологічні сюжети (лише трагедія «Баязет» написана на сучасному автору, хоча і «екзотичному», матеріалі), його добутки розумілися сучасниками як скритий осуд моральної гнилизни і сваволі двору.

Мольер у своїх комедіях уже частково виходить за межікласицизму; йому властиві риси реалізму і народності, за які його засуджував його друг Буало. Його п'єси активно вторгаются в життя: не випадково Мольер викликав на себе ненависть духівництва комедією «Тартюф» і нелюбов аристократії «ДонЖуаном». У ряді добутків Мольер порушив питання про самосвідомість третього стану: «Жорж Данден» і «Міщанин у дворянстві» учили вихідців з низів знати собі ціну, не змішуватися з дворянами і не принижуватися перед ними. Разом з тиму «Скупому» осміювалося преклоніння третього стану перед грошима, затверджувалася здорова мораль, людяні відносини у родині і шлюбі.

Любов короля до пишних видовищ, а також його претензії самому виступати в балеті породили у творчості Мольера такі гібридні добутки, як комедії-балети, які йому довелося писати разом з Кіно і Расином («Принцесса Элідська» і ін ); вони забезпечили Мольеру заступництво Людовика. Поряд з Мольером, Лафонтен був представником народної мови у французькій літературі XVII ст. Учень вільнодумців, він у своїх бешкетних «Казках» переклав у витончені вірші ряд новел епохи Відродження (Боккаччо, Маргарити Наваррської, Брантома), чим надзвичайно сприяв боротьбі французского суспільства прогни ханжество, що насаждались старіючим королем і його морганагической дружиною, пані Ментенон. Басні Лафонтена в прозорій формі оповідань про тварин при цьому Лафончен не щадив ні Лева, царя звірів, ні його придворних (Лисиця, Вовка і Ведмедя), що оббирають «простий народ» — Зайця. Ягняти, Оленя.

Особливе положення в літературі Франції другої половиниXVIIст.займає Лабрюйер, автор книги «Характери». Задумана вона була як ряд узагальнених портретів свого часу, як жанрові замальовки різних зустрічающихся в суспільстві завмерших характерів (у цьому відношенні вона цілком укладалася в теорію класицизму); але автор переріс свій задум і створив ряд реалістичних і різко обкреслених, образів. Багато місць його книги дихають почуттям соціального протесту, підготовляючи тим самим літературу наступного століття.

Абсолютизм намагався розробити і свою власну теорію. Таким теоретиком абсолютизму був видатний діяч католицької церкви, єпископ Жан-Бенен Боссюе (1627—1704); у своїх проповідях і творах на історичні і політичні темивін відстоював ідею божественного походження абсолютної влади государя і затверджував його право на життя, майно й переконання підданих. Тому він гаряче вітав скасування Нантського едикту і сприяв створенню сільських школ. що мали за мету парализувати вплив гугенотських проповідників. Іншим теоретиком абсолютизму був сам Людовік XIV, залишивший твір, відомий за назвою «Мемуари ЛюдовикаXIV, складені для виховання дофіна». Повний упевненості в тім, що нічим не обмежена влада короля рятівна не тільки для правителів, але і для підданих, він принципово відкидав усякі спроби протиставити йому які б радники і міністри людей, що мають не залежне від короля суспільне становище; він вважав, що, підвищуючи чиновника з третього стану до положення міністра, він не поділяється з ним владою, а має в його обличчі тільки безособистого виконавця королівських поручень.

Претензії ідеологів абсолютизму зустріли рішучий протест в опозиційній печатці, що виходила французькою мовою у Голландії й Англії і підпільно поширювалася у Франції. Так, в анонімному памфлеті «Подихи поневоленої Франції», що вийшли в 1689—1690 р. (приписується гугенотському проповіднику Жюрье, а по інших джерелах — емігрувавшому з Франції священику М. Левассору), затверджувалося, що французький народ не упокориться з насильством і що це є постійним «зерном повстання». Проти абсолютистської доктрини про те, що власність французів є власність короля і він має на неї право, виступав буржуазний мислитель Клод Жолі (1607—1700), що затверджував навчання про святість і недоторканності приватної власності, про обмеження всевладдя монарха. Серед представників дворянства і чиновної адміністрації, що краще уряду, бачили реальне положення, у Франції, висунулися ідеологи, що намічали шляхи порятунку государства шляхом полегшення і перебудови податкового обкладання (маршал Вобан, 1633—1707) шляхом прямої допомоги селянському господарству (інтендант Боугильбер, 1646—1716); нарешті, вихователь дофіна, єпископ Фенелон (1651—1715), створив для свого вихованця повчальний роман-утопію «Телемак», у якому зобразив панораму катастрофи правителів у ряді вигаданих держав, крім тих деяких, де суспільний лад не дає основ для невдоволення народу; однак книга ця, що стала відомої королю, піддалася забороні, а її автор — опалі.

Багато заборонених книг, були для народу істинними, викликали в народу захоплення і зачарування. Тому після смерті Людовіка XIV, після відміни всіх цих заборон, за свідченням очевидців в Парижі з раннього ранку перед ще закритими дверима королівської бібліотеки вистроювалася черга бажаючих потрапити до неї; закінчувалася штучно замкнута напівтемнота абсолютизму, і піднімалася зірка просвітництва.

Висновок

Отже, в ході курсової роботи я дійшла слідуючих висновків:

Абсолютна монархія мала місце в усіх країнах Європи. Але особливо вона проявилась у Франції. У початковий період свого розвитку абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвитку мануфактурної промисловості, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступає в досить реакційній ролі - стає на перешкоді цього розвитку, щоб не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявляється для нього небезпечною.

У Франції абсолютна монархія характеризувалась такими рисами:

- повний контроль за всіма провінціями;

- необмежена компетенція у виданні законів;

- скорочення сфери сеньйоріальної юстиції;

- ліквідація автономії міст;

- призначення на церковні посади королем;

Французький абсолютизм виростав, використовуючи суперництво дворянства і буржуазії. Це аніскільки не заважало йому, залишаючись феодальною державою, підтримувати на ранньому етапі свого розвитку буржуазію і буржуазне господарство. Дворянство, як клас, ні в XVI, ні в XVII століттях ще не вбачало в буржуазії свого ворога і майбутнього переможця. Крім того, французьке дворянство і його держава прямо виграли від господарського розвитку, що на даному етапі могло бути насамперед розвитком капіталізму. Що ж стосується відносин держави і класів дворян, які змагаються між собою, і буржуазії трудового народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих (придушення повстань селян, перші страйки підмайстрів тощо).

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв переведенню переважної частини селянських повинностей у відповідні грошові платежі. Дворянство вводить інші побори, помагає від короля здільшення податків із села, розмір яких залежав від розсуду збирача. Тому збір податків перетворювався в добре підготовлену військову операцію, у якій брали участь армія і поліція. Таким чином, засоби, які вичавлювалися з дрібного селянського господарства, були основним джерелом існування панівного класу.

Розвиток французької держави також відбувається за рахунок найжорстокішої експлуатації селянства, оскільки конкурентноздатність французької буржуазії на зовнішніх ринках створювалася шляхом штучного підвищення цін на внутрішньому ринку на товари промислового виробництва й штучного зниження цін на хліб і сировину, виробленими селянськими господарствами.

Варто звернути увагу, ща саме абсолютна монархія створює могутній і розгалуджений бюрократичний аппарат і найбільш діючі засоби примусу у вигляді постійних армій, поліції, суду і т. п. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніх виробників за допомогою податків, системи державного боргу й вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.

В кінцевому підсумку абсолютна монархія завжди залишалася диктатурою феодалів, і її політика ніколи не йшла в розріс із корінними інтересами цього класу. При Людовіку XIV французький абсолютизм досяг найвищого ступеню свого розвитку. Концентрація усієї повноти державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральний штатів. Едикт 1641р. зобов'язав паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король одержав виключне право призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній організації. Писаним джерелом права у Франції стали акти королівської влади.

Література

1. Алпанов М.А. Політичні ідеї французької буржуазної історіографії. М., 1979.

2. Барг М.А. Вопросы генезиса капитализма в Западной Европе в современной историографии. Сб. Генезис капитализма. М., 1965.

3. Борисов Ю.В. Дипломатия Людовика XIV. М., 1991.

4. Гриб В.Т. Лекции об Гашнэ, Мадам де Лафет и Мольери. Избранные работы. М., 1986.

5. Жирмундский и др. История Французской литературы. Том 1. Москва – Ленинград 1946.

6. Кожакин С.М. Государство и народ. От фронды до великой Французской революции. М., 1988.

7. Ливиц Р.В. Народное восстание в Париже в 1648 году. Из истории Фронды. Т., 1968.

8. Поршнев Б.Ф. Восспитание в Бордо в 1675 году - Труды Моск., гос. ун-та истории, фил-и и л-ры. Т.6 М., 1960.

9. Поршнев Б.Ф. Цели и требования крестьян в британском восстании 1675 года. М.,1985.

10. Роллан Р. Музыканты прошлых дней. Ленинград 1975.

11. Савян А.И. Век Людовика XIV. М., 1970.

12. Сигал И.А. Пьер Корнель 1606-1684. Ленинград-Москва 1957.

13. Всемирная история. Т.5 под ред. Я.Я. Зутиса М., 1958.

14. История цивилизаций мира.Под ред. Белозерова В.Т. Немеровской А.В.- М.,1998.

15. История Франции. Т.1.М.,1973.

16. Виппер В.Ю. История нового времени. –М. Черо. 1999.

17. История средних веков. Под ред. Коллесницкого М.Ф. М., 1986.

18. Новая история. Первый период.Под ред. Юровской М. – Москва 1983.

19. Новая и новейшая история стран Европы и Америки. Европейская цивиллизация XVII-XVIIIвв. Т.1 М. 2000.

20. Новая история Европы и Америки. Первый период.Под ред. Б.Юровской., К. Кривоуса., М.1998.

21. История политических и правовых учений. Под ред. академика РАН. д.ю.н.,проф.В.С.Нерцесянса. М., НОРМА 2000.