Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………..3.

Розділ І. Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства……………………………………………………….6.

1.1.
Мстиславичі. Київська династія на Волині…………………….6.

1.2.
Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст……………………………………………………………….16.

1.3.
Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників………………………………………………………..36.

Розділ ІІ. Соціально економічний розвиток Волинської землі……55.

2.1.
Розвиток сільського господарства……………………………..55.

2.2.
Ремісниче виробництво………………………………………….58.

2.3.
Торгівля……………………………………………………………65.

Розділ ІІІ. Культурне життя Волині в період Галицько-Волинського князівства…………………………………………………………………68.

Висновки…………………………………………………………………..77.

Список використаних джерел і літератури…………………………...81.

Додатки……………………………………………………………………86.

Волинько-Галицьке князівство -–

То наша слава, дія й чин…

Одвічне наше прадідівство,

Держави вільної зачин…

Петро Гоць

ВСТУП

Актуальність теми.

В наш час, коли події минулого виходять на арену сучасності є необхідним і своєчасним момент проаналізувати історичні події давнини, які мали подальший вплив на історію нашої країни.

Вісім століть тому, 1199 р. на політичній карті тогочасної Європи, з’явилася держава, яку пізніші історики назвали Галицько-Волинською. Про назву держави між істориками до сьогодення точаться суперечки. Оскільки в історії утворення Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській, точніше Володимирській, землі, яка у пізніших джерелах фігурує під назвою Володимирія. Тому деякі історики схильні називати Волинсько-Галицьке князівство. Враховуючи подальший історичний розвиток можна було б говорити і про Володимирсько-Галицько-Холмську державу, оскільки наймогутніший і найвідоміший її володар, князь і король Данило Романович своєю столицею обрав Холм. Втім не варто не варто сперечатися про назву. І Волинь, і Галицька земля, і Холмщина зробили свій внесок у розбудові держави, здобутки якої були результатом спільних зусиль всіх її регіонів.

Об’єктом
дипломної роботи є політичний, економічний та культурний розвиток Волинської землі у складі Галицько-Волинського князівства. Обидві землі, Волинська і Галицька, складалися протягом двох-трьох століть і остаточно оформилися, як удільні землі на протязі ХІІ ст.

Предмет і завдання
дослідження полягають у тому, щоб
прослідкувати розвиток політичних процесів на Волині, які впливали на об’єднавчі тенденції. Основні акценти зроблені на такі питанні, як утвердження на Волині династії Мстиславичів та роль Романа Мстиславича в об’єднані Волині з Галичиною в одну могутню державу - Галицько-Волинську Русь.

Хронологічні рамки
даної роботи охоплюють в основному період з другої половини ХІІ до середини ХIV ст., тобто від того часу, коли Волинська земля внаслідок феодальної роздробленості виділилася в окреме князівство і почала відігравати важливу роль в Південно-Західній Русі. І до того часу, коли починаючи з другої половини ХІV ст. її територію інкорпорували іноземні держави, зокрема, Велике Князівство Литовське і Польське королівство.

Стан наукової розробки.

Археографія та історія Волині періоду Галицько-Волинського князівства завжди були в центрі уваги досліджень медієвістів. Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько-Волинського князівства, був львівський архіваріус Д. Зубрицький, який мав доступ до архівних матеріалів.

Учений джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей з цього питання, а також у 1871 р. видав окремим виданням Галицько-Волинський літопис. [2]

Широкі дослідження періоду Галицько-Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шаруневич.

Історія Волині в складі Галицько-Волинського князівства почалася з книжки С. Руссова “Волынские записки” (СПб, 1809). Основні відомості про Волинську землю в досліджуваний період опублікував М. Максимович у статті “Волынь” (Киевлянин, 1841).

Про середньовічний період історії Волині йдеться в працях Л. Перлштейна, Ю. Стецького, П. Карашевича, А. Крушинського.

Цей період історії Волині розкрито в монографіях О. Андріянова “Очерк истории Волынской земли до конца ХIV в.” (Киев, 1887) та П. Іванова “исторические судьбы Волынской землиc древнейших времен до конца ХIV века” (Одесса, 1895).

Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготовленому П. Батючиковим збірнику “Волынь” (СПб; 1888).

Після війни спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Пашуто “Очерки по истории Галицко-Волынской Руси” (Москва, 1950).

Учні І. Крип’якевича у 1984 р. видали його монографію “ Галицько-Волинське князівство”, однак вона вийшла в з друку з вимушеними цензорськими купюрами і тому вже у 1999 р. до 800-ліття її перевидано у доповненому, виправленому згідно з авторським оригіналом варіанті.

Серед нових студій, де розглянуто місце Волині в середньовічній Галицько-Волинській Русі слід відзначити статті-розвідки, брошури М. Брайчевського, М. Котляра, Я. Ісаєвича, В. Александровича, П. Кралюка та інших дослідників.

Практична значимість роботи.
Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні історії України в школі, у пошуковій краєзнавчій роботі, музейній практиці.

Структура та зміст роботи.
Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списків використаних та літератури. У вступі визначено предмет і сформульовані завдання дослідження, обгрунтовані хронологічні рамки роботи, вказана практична значимість роботи, дано аналіз літературі, яка була використана при написанні роботи.

РОЗДІЛ І

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ВОЛИНІ

1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині.

У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. На території Давньоруської держави з’явилося більше десяти великих феодальних князівств і земель. У південно-західній її частині утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське і Галицьке князівства. Київська Русь перетворилася на федерацію окремих князівств, які самостійно проводили внутрішню політику. Проте всі князівства підтримували між собою економічні й культурні зв’язки, змінювалась єдність української народності. Певною гарантією єдності було правління у всіх князівствах династії Рюриковичів. [46.24] Але найбільше значення серед усіх князівств мали Волинське та Галицьке, які перейняли на себе провідну роль у південно-західному регіоні колишньої Київської Русі. [22,65]

Історична доля Волині склалася так, що найбільш активну участь у загальнодержавному житті Русі вона почала брати з сер. ХІІ ст., коли стала базою для об’єднання південно-західних земель.

Її вигідне географічне розташування в західному регіоні Руської землі пояснювалось унікальною можливістю вузлового поєднання двох великих річкових систем, тобто Дніпра за посередництвом Прип’яті та її приток, і Вісли через Західний Буг. Таким чином Волинська земля віддавна лежала на великому річковому шляху між сточищами Чорного і Балтійського морів утворюючи балто-чорноморський транспортний коридор. Можна припустити, коли в силу історичних обставин занепав основний Дніпровський шлях славнозвісної путі із варяг у греки, власне другий варіант цього шляху: Балтика-Буг-Дністер, напевно, успішно вирішував цю важливу комунікаційну проблему, [16,112] і був одним із суттєвих чинників політичного та економічного піднесення всієї Галицько-Волинської Русі.

Першопочаткове Володимирське князівство та його поділ 1150 р. на Володимирське і Луцьке князівства з подальшим дробленням на Володимирський, Червенський (Забузький), Белзький, Луцький, Доргобузько-Пересопницький уділи засвідчив те, що і на південно-західних рубежах колись єдиної середньовічної патримоніальної монархії – Київської держави відбувався процес територіальної консолідації, відомий в історіографії під назвою феодальної роздробленості.

Володимирська земля (князівство) простягалося на захід до Бугу, на північ до Верхньої Прип’яті, на схід приблизно до р. Стохід.

Столичне місто Володимир, одержало назву від Володимира Святославича. Укріплений центр міста знаходився між річками Луга і Смоч. В часи Данила замок мав міцні фортифікаційні споруди і угорський король Бела, побачивши його, заявив: “Такого града не знайшов я і в німецьких краях”. Оцінюючи стратегічне значення міста, татарський хан Бурундай наказав 1259 р. не тільки спалити стіни , а й розкопати його вали. Літопис вказує на існування міських воріт Київських і Гридшиних. [39,21] Перші, північні , отримали назву від шляху, що вів на Київ, а південні від назви княжих дружинників – груднів, які охороняли замок. [43,8] Навколо замку далеко простягалися передмістя з численними, монастирями і церквами.

Прилеглі до міста волості були густо заселені. На південь від Володимира, в с. Зимному, стояв монастир Свята Гора. До Володимирської землі належало с. Городел (Городло). Тут, на лівому березі Бугу, була митниця.

Любомль був улюбленим містом Володимира Васильковича. Під Любомлем розташовувався княжий двір Рай. Села Березовичі і Сомино які Володимир Василькович заповів своїй дружині. [39,22]

Луцьке князівство відокремилося від Володимирського у 1150 р., але пізніше інколи знову з’єднувалося з ним. Воно займало басейн р. Стиру; від сусідніх земель не відокремлювалося ніякими природними межами.

Столичний Лучеськ (Луцьк) був добре укріпленим містом. Замок стояв на острові, забезпечений ріками Стиром і Глушцем та болотами. Витримав він різні облоги, серед яких напад військ воєводи Куремси в 1255 – 1256 рр. У 1259 р. хан Бурундай наказав зруйнувати замкові укріплення. Пізніше замок перебудовано, але в його основі залишилися мури давнього часу.

Під Луцьком, в лісі, що звався Гай, розташовувалася княжа садиба; це місце було “прекрасне виглядом, забудоване різними спорудами, а церква в ньому була чудова, сяяла красотою“. На північ від міста, в Жидичині, стояв монастир з церквою св. Миколи; сюди приїздив на прощу Данило. Як місто згадується Шепол (Шепель). Недалеко від Луцька знаходилась Полонка (Полонне).

У південній частині Луцького князівства споруджено ряд укріплених міст; Перемишль, який очолював окрему волость, Дубен (Дубно), мабуть друге за значенням, поряд з Луцьком, місто, Стожок (Стіжок) і Данилів, укріплені Данилом, Крем’янець (Кременець), найсильніший з замків, якого ні 1240, ні 1259 р. ординці не змогли здобути і лише 1261 р. Тенебдга наказав зруйнувати. На кордоні Галичини стояв Збараж (тепер с. Старий Збараж Збаразького р-ну Тернопільської області) та Пліснеськ (тепер урочище поблизу Підгурець Бродівського р-ну Львівської області). У північній частині Луцького князівства значним містом був Чорториськ (Чорторийськ), що деякий час належав до Пінського князівства. [39,22 - 23]

Волинь до 1170-х рр. Залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: “Наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу”. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волинської землі в окреме князівство відбулося в період правління внука Володимира Мономаха – Ізяслава Мстиславича. [39,80 - 81] Другий син Мстислава Володимировича й шведської принцеси Христини, дочки короля Інга Стейнкельса. Ізяслав вийшов на історичну сцену 1127 р., коли дядько Ярополк Володимирович, що княжив тоді в Переяславі, посадив його в Курську. 1132 р. Ізяслав отримав від Ярополка, тоді вже київського князя, Переяслав. [35,66] Як і інші князі з мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі за короткий час був київським князем (1146 – 1154). 13 серпня 1146 р. він усунув Ігоря Ольговича й вокняжився у Києві, знехтувавши переважні права своїх дядьків В’ячеслава і Юрія Долгорукого. На Київ претендували й чернігівські Ольговичі один із них, Всеволод, княжив там у 1139 – 1146 рр. Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду.

В 1135 р. вся Волинська земля перейшла до Ізяслава Мстиславича. Городенський князь Всеволод Давидович став його васалом. Але втратаМономаховичами Києва, невдала боротьба з новим великим князем Всеволодом Ольговичем через пасивність Юрія Долгорукого, який не захотів підтримувати коаліцію Мономаховичів, вирішуючи власні проблеми відносин з Новгородом Великим, привели до того, що в 1142 р. Ізяслав Мстиславич мусив погодитись на виділення у Волині Дорогочинського князівства для Ігоря Ольговича, який залишився васалом великого князя. Більше того, на переговорах з братами, які претендували на Переяславську спадщину, Всеволод Ольгович пропонував їм волинські волості Берестя і Чорторийськ, плануючи таким чином, дальше розчленування Волині. Зрозуміло, що великий князь не був, зацікавлений в роздробленні Волині, він хотів лише витіснити з відти Мономаховичів. Це йому і вдалося після чергової усобиці. Ізяслав Мстиславич отримав “старший” переяславський стіл, якого домагались брати великого князя. Але у Переяславській землі була виділена волость у Городді-Остерському, яку залишили за Ігорем Ольговичем. Одночасно володіння цього князя збільшилися внаслідок надання Берестя і Чорторийська на Волині. А решту волинських земель з Володимиром отримав син великого князя Святослав.

Враховуючи, що Ігор Ольгович, як наступний після Всеволода по старшинству серед Ольговичів мав успадкувати Київ, а синів у нього не було, то і його володіння на Волині перейшли до Святослава Всеволодовича, що давало йому прекрасні можливості для боротьби за Київ після смерті Ігоря. Однак планам Всеволода Ольговича не судилося збутися. Ігор Ольгович не зумів у 1146 р. утриматися в Києві. Цим була вирішена доля волинських володінь Ольговичів. Ізяслав Мстиславич легко вигнав турівського князя Юрія Ярославича, якого послав було на Волинь В’ячеслав Всеволодович, уявивши себе великим князем. Волинським князем став Володимир Андрійович (1146 – 1148). Цим самим відновлювалася традиція за якою Волинська земля була леном молодшої гілки Мономаховичів. Але князь Володимир був одружений з дочкою лідера Ольговичів Святослава, а Ольговичі взяли сторону Юрія Долгорукого. Володимир, спочатку таємно, а потім відкрито перейшов на їхній бік. Тому Ізяслав Мстиславич змушений був перевезти його у Бєлгород (1150), а потім у Дорогобужі (1150 – 1152), Пересопницю (1152 – 1154) і в Берестя (1154 – 1156), подалі від Ольговичів і Юрія. Нарешті, з допомогою Юрія Долгорукого, князь Володимир Андрійович утвердився в Дорогобужі (1156 – 1170), фактично відірвавши цей уділ від Волині і проводячи політику ворожу щодо її сюзеренів. Лише в 1174 р., ліквідувавши дорогобузький уділ, Ярослав Ізяславич повернув Волині погоринські землі.

Таким чином у середині ХІІ ст., в часи боротьби за Київ, Волинська земля роздроблюється на ряд уділів. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1150 р. він передав це князівство старшому за Володимира брату Святополку, який залишився без уділу. Отримавши в 1152 р. Володимир, Святополк Мтиславич зберіг і Луцьке князівство. Але вже в 1154 р., після його смерті, Луцьке князівство отримав Ярослав Ізяславич, який був змушений залишити Новгород. Ярослав княжив у Луцьку до своєї смерті в 1180 р. З 1170 р. він був сюзереном Волині і це дозволило йому тричі на короткий час здобути Київ.

Пересопницький уділ виник з цих же причин. Ізяслав Мстиславич спочатку посадив там дядька В’ячеслава Володимировича (1147 – 1149), щоб мати можливість його контролювати. Зайнявши Київ, Юрій Долгорукий вирішив використати Пересопницьке князівство як плацдарм для поступового відвоювання Волині. Він посадив тут своїх синів Гліба (1149), Мстислава (1150) та Андрія Боголюбського (1150 – 1151). Причому останній з Пересопниці управляв і Турівською землею, сили якої теж були спрямовані проти Мстиславичів. Прогнавши Юрійочів, Ізяслав Мстиславич повернув Волині Пересопницьке князівство і посадив тут Володимира Андрійовича (1152 – 1154). Потім це князівство отримав Мстислав Ізяславич (1154 – 1156). [14,53 - 54]

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу – навіть 10 тис. війська, на той час надзвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий (Кривоустий) та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана з шлюбами з усіма цими династіями. [39,81] Ізяслав Мстиславич помер не маючи ще 60 років 14 листопада 1154 р. Літописець плаче над його домовиною, славлячи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного і великого князя: “Плакала за ним уся українська земля не тільки як по свому “царю і господині”, але як по рідному батькові”.

“Ізяслав Мстиславич, - говорить проф. Томашівський, - це одна з найпомітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасників подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем”. [12,175 - 176] Був князем нової формації, спирався на міське населення, мав підтримку київського віча. Він прагнув об’єднати під своєю владою всю Південно-Західну Русь. [35,66]

Після смерті Ізяслава Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї родини, але не мав успіху і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 – 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалася як незалежне князівство. [39,82]

Мстислав Ізяславич незадовго після смерті свого батька став великим князем.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста. Поряд із старими центрами – Володимиром, Червінем, Белзом, Бухельном, збільшилося значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа. [39,82]

Мстислав, як і його батько на короткий час став київським князем (1167 – 1170).

У Татіщева Мстислав Ізяславич характеризується так : “Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. З лиця гарний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно того навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості.” [5,303]

У 1168 р. з ініціативи Мстислава було організовано похід на половців для оборони української землі. [12,178] Найкраще ілюструє ті події літописець: “Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю. Бо він їй хотів добра усім серцем . і Скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [ погані ] християни кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І все вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залізний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі. [5,293]

Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі справді пішли великим походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для охорони українських купецьких караванів, що простували в Україну з півдня і сходу. [12,179]

Мстислав, як і його батько Ізяслав, зумів забезпечити Волинь своїм нащадкам. Особисті якості князя Мстислава, як людини справедливої і добродушної, що жив у згоді зі своїм братом Ярославом, який княжив у Луцьку, забезпечили йому прихильність волинського боярства і тамтешніх людей.

Однак Мстиславові не вдалося досягти тривалого миру ні на Волині, ні взагалі на Русі-Україні. [27,57]

Втративши Київ, “І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня (13.ІV.1170)” [5,298] Мстислав Ізяславич залишався сюзереном Волині. Крім Дорогобузького князівства всі волинські уділи, включаючи і Городельське князівство, були його васалами і їх князі брали участь у його походах. В 1170 р. вмираючий Мстислав Ізяславич переконав брата Ярослава Ізяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, розділити Волинь між двома гілками волинських Мономаховичів на східну і західну. [14,54] “Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга у нього була тяжка. І став він слати послів до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, - той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, - приставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день (19.VIII.1170). [15,302] Молодшій гілці залишалася східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому з’їзді. Щоб надалі забезпечити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення західної Волині. Тому володимирський князь роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстиславич (1170 _ 1183), а потім Белзьке князівство – Всеволод Мстиславич (бл. 1180 – 1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогочинське князівство отримав Василько Ярополкович, переведений, вірогідно, з Шумська. Одночасно вся східна Волинь, включаючи Дорогобузьке князівство, об’єднується під Луцьком.

Але після смерті Ярослава Ізяславича його сини розділили східну Волинь між собою. Інгвар отримав Луцьк, Всеволод – Дорогобуж, Мстислав – Пересопницю, а Ізяслав – вірогідно Шуськ. Між братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. Всеволод Ярославич був у Луцьку, в 1186 р. Луцьк знову в числі володінь Інгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця. Отже, внаслідок усобиці 1183 – 1186 рр. Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а після смерті Ізяслава 1195 р. – і Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На східній Волині залишився один лише уділ – Пересопницький. [14,54 - 56]

Таким чином з середини ХІІ ст. на Волині утвердилася династія Мстиславичів, або як її це називають – Мономаховичів, нащадків Великого князя Київського Володимира Мономаха.

Михайло Грушевський говорить: “Політику цієї династії – Мстиславичів можна охарактеризувати одним словом як не волинськую Мстиславичі легковажно ставляться до своїх волинських земель та все шукають чогось ліпшого. Ізяслав бореться за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві. Так само і його син Мстислав духовно живе у Києві. Також пильнує Києва його молодший брат Ярослав Луцький. [17,394]

З цією точкою зору можна погодитися тільки частково. Боротьба за київський стіл йшла недарма. В ранній період феодальної роздробленості Київ уособлював загальнодержавну владу. [11,151] Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич розглядали волинські землі як великокняжий уділ. [11,153] За їх правління відбулося значне виділення Волинської землі з поміж інших земель в політичному та економічному плані. Але, як уже було зазначено вище після смерті Мстислава Ізяславича в 1170 р. волинські землі були поділені між його синами. Зрозуміло, що менші уділи з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті та Белзі у політичному сенсі помітно програвали в порівнянні з тоді могутнім об’єднаним Галицьким князівством часів Ярослава Осмомисла. Лише завдяки об’єднавчій політиці володимирського князя Романа Мстиславича Волинську землю знову було об’єднано з центром у Володимирі.

1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст.

В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу.

Роман Мстиславич (бл. 1152 – 19.06.1205) – син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого.

За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь:

Романе, Романе! Державний титане!

Себе обезсмертив ти в славних ділах…

Волинь забувати ніколи не стане

Того, що вчинив ти на княжих столах,

За твого правління Волинська держава

Була і могутня, і славна довкруг.

На брата, сусіда – ні зла не держала,

Ні в гості не звала, якщо він не друг.

Тебе поважали і вої, і смерди,

Бо ти справедливим до кожного був.

Тебе шанували Вітовти і Ольгерди,

За те, що звитягу не одну здобув.

Але за оте, що вчинив ти пре сміло,

Коли Володимир і Галич з’єднав –

І так переможно, і так пре уміло

У Галичі кланові розні владнав.

Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар’єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. [29,104]

Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками.

Зимою 1168 – 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович.

Князі взяли Київ 12 березняі вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. [37,18]

Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. [37,19] У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає.

І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в’їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх.

І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” [5,303]

Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли.

Розгром суздальців під Новгородом – це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. [37,20]

Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському [29,104] “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. [5,304] Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі.

Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич).

Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. [10,58]

З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім’я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. [37,21]

Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. [34,69]

Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м’який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв’язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців.

У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами – Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир.

70 – 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв’язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену.

Схоже, в той час об’єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. [37,22]

І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев’яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. [52,32]

Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.

Саме завдяки таким війнам їм Романа Мстиславича стало відомим на Русі. [37,23] Фіксація у фольклорі відгомону військових походів Романа на литвинів, зокрема у варіантах приказок: “Романе, Романе! Нічим живеш – Литвою ореш” [ 56,69] є ще одним свідченням яскравим свідченням збереження довготривалої історичної пам’яті про волинського правителя.

На деякий час Роману вдалося затримати дроблення волинських князівств, обмежити права великої світської і духовної знаті та, спираючись на служилих феодалів і торгово-ремісничу верхівку, зміцнити військові сили. [19,5]

Для Романа Мстиславича, правителя Волині, Волинська земля стала надійною базою, з якої він черпав ресурси в боротьбі за об’єднання Південно-Західної Русі. Його політика концентрації руських знаходила розуміння і підтримку широких верств волинського населення. Місцеве, головним чином, служиле боярство як і “ліпші мужі володимирські” доклали певні зусилля для реалізації претензій свого володаря на “галицьку спадщину” [42,173]

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об’єднань.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – “автократом”, засвідчив зміцнення позиції великого князя. [23,13]

Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?

Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько – тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князів витіснити їх звідти не дали належного результату. У середині 20-х рр. ХІІ ст. спалахнула війна між спадкоємцями братів – Ростиславичів. Переможцем у ній виявився Володимир Володарович (Володимирка). Під його владою опинилося Прикарпаття. Будучи людиною енергійною та розумною, він став творцем самостійної Галицької держави. Саме Володимир переніс столицю з Перемишля до Галича, який стає великим і багатим містом. Перенесення столиці мало економічний сенс. Галич був торновим центром на річці Дністер. Саме Дністер як водна артерія став осереддям Галицького князівства. Ця річка після появи половців у Північному Причорномор’ї, які заблокували дніпровський торговий шлях, починала відігравати все більше значення в чорноморській торгівлі. [37,30]

Поступово Галич перебирав роль Києва. Правителі Галицького князівства не цікавилися боротьбою за київський стіл, а займалися розбудовою свого князівства.

Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 – 1187) розвинув здобутки свого батька. Він перетворив Галицьке князівство на одне із найсильніших на Русі. [58,70] Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися в певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь здобув авторитет на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською Імперією. Гостем його був візантійський цесаревич Андроном Комнин, який пізніше став імператором. Зі щирим подивом говориться про Ярослава у “Слові о полку Ігоревім”:

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними полками,

заступивши королеві шлях,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи тягарі через хмари,

Суди радячи до Дунаю.

Грози твої по землях печуть,

Одчиняєш ти Києву ворота,

Стріляєш ти з отчого золотого стола

султанів за землями.

Суперечки викликає згадка про суди: деякі автори вбачали тут згадку про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що йдеться про політичний контроль і судочинство на землях уздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони в Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків в Тустані, Бубниці та ряду інших укріплень боронили переходи , які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про “султанів за землями” пов’язують з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Саллах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що “Великопольська хроніка” кін. ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством. [23,11 - 13] У міру зростання могутності Ярослава Осмомисла все більше зростали його суперечності з місцевим боярством. Приводом для відкритого конфлікту стали сімейні проблеми Ярослава Осмомисла. Бояри, буцімто, обурені неморальною поведінкою князя, у 1171 р. спалили його коханку боярівну Настаську з роду Чагрів. Вони також змусили повернути з вигнання його шлюбну дружину Ольгу, доньку Юрія Долгорукого. Та все ж Ярослав не скорився боярам. Помираючи він передав верховну владу позашлюбному сину Олегу, народженому Настаською Чагрівною, а Ольгиному сину Володимиру віддав Перемишль. Це не задовольнило бояр. Вони вигнали Олега з Галича і посадили тут Володимира, однак і цей не влаштовував непокірних галицьких бояр. [37,30 - 31]

Роман Мстиславич, будучи людиною амбіційною і талановитою, зовсім не хотів залишатися князем у Володимирі. Воювати з братами за волинські волості не випадало, боротися за великокняжий стіл – теж. [37,30] Він не старався здобути собі Київ, як це робили інші князі. Підупалий Київ не був для Романа принадним, а через те, здобувши Київ, віддав його своєму брату Ярославу, який став у залежність від Романа. [8,13] Вступити в боротьбу за польські землі тоді не було ніякої можливості, а також підстав.

Залишалася багата Галичина, до якої Роману Мстиславичу було рукою подати. А ще вона після смерті Ярослава Осмомисла виявилась “слабкою ланкою”.

Заходи щодо приєднання Галичини Роман розпочав здійснювати у 1188 р. Знайшовши порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусивши його покинути князівство: [39,80] ” У рік 6696 (1188), коли Володимир (Ярославич) княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми…”. [5,346] Роман сів у Галичині . Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич. Очевидно, що у боротьбі за Галич в 1188 – 1189 рр. Князь Роман ще не мав далекосяжної програми “збирання земель”.

У 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством. За яких обставин це сталося точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступила інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко, але в чому була його допомога, і який характер мали відносини між Романом і Лешком, це залишається нез’ясованим. Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, ніби Роман просив Лешка, щоб він встановив його “не князем Галичини, а своїм заступником”. Це оповідання не знайшло довіри в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, що він дав Романові допомогу військами, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою в 1195 р. [39,82]

Таким чином, у 1199 р. на політичній карті середньовічної Європи постала нова сильна держава - Галицько-Волинське князівство. Вона перейняла на себе провідну роль в політиці та культурі після занепалого Києва. [55,9]

На відміну від поліетнічної Староруської держави, новоутворена розвивалася на єдиному українському грунті. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, яка проіснувала як окремий політичний організм до сер. ХІV ст. [20,8] За словами І. Крип’якевича: “Саме цей факт, що Галицько-Волинська держава займала самі тільки українські землі був позитивним для проведення внутрішньої консолідації”. [40,74]

Чому ж історики відводять провідну роль в об’єднавчому процесі саме Волинській землі, і яке було підгрунтя для об’єднання Волині та Галичини?

Без сумніву, між Галицьким і Волинським князівствами існував зв’язок близької племінної спорідненості, а також спільність політичних інтересів. Обидва ці князівства менше терпіли від половців, бо лежали далеко від половецького степу; більше контактували із Західною Європою через Польщу та Угорщину. Тут утвердилася парость Ярославського дому, яка міцно стояла за те, щоб виділити свої князівства із загального переділу і привласнити їх собі в спадкове володіння; населення земель підтримувало князів у цих їхніх прагненнях. [49,26]

Брайчевський характеризує ті процеси, які відбувалися у ХІІ ст. так: “Якщо на Північному Заході і Північному Сході визрівали нові державні утворення на цілком визначеному підгрунті, а відтак мали виконувати конструктивну місію будівництва нових національних політичних утворень, то в Галичині йшлося про класичний зразок чисто феодального роздроблення, про утворення незалежного від Києва політичного організму, базованого на імунній основі, тобто про цілком відвертий і нічим незамаскований вияв соціальної деструкції. Тому не Галич, а Володимир-Волинський виступив речником об’єднувальних тенденцій. Галичина в своєму історичному розвитку запізнилася рівно на один етап, на одну сходинку в процесі суспільного поступу”. [11,154]

Інтеграційний процес діяв у межах Південної Русі, що саме в цей час набувала назви “Україна” і де активно відбувалося оформлення української народності, - так само, як довкола Суздальської Русі формувався російський народ, а довкола Полоцької – білоруський. [11,155]

Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її консолідації з півночі, з боку Волині. [49,69]

Під владною рукою Романа опинилася величезна територія, що обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й пониззя – майже половину сучасної України. Тепер протистояти йому не міг ніхто.

Зважаючи на державотворчі дії Романа, по тому як він став великим Галицько-Волинським князем, можна припустити, що в роки нескінченного (як, імовірно, йому здавалося) волинського сидіння він створив власну модель державного керування. Праправнук Володимира Мономаха, він з юних років зрозумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. [29,105] Тому на початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Боярство становило в Галичині велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об’єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також в своїх руках управління князівством. Великі бояри мали навіть свої полки.

Якими були причини непорозуміння Романа з боярам, точно не відомо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: “Він вигнав із Галичини бояр Кормильчичів”. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався своєю територією над Дністром, Сяном і Бугом. [39,83]

На початку своєї кар’єри князя Володимирського і Галицького Роман вдавався до кроків. Які б забезпечили йому широкі міжнародні зв’язки й відповідну підтримку. У 1200 р. він вирядив посольство до Візантії. У травні посли були в Константинополі і про них згадує паломник із Новгорода Добриня Ядрійкович (Андрійович, пізніше новгородський архієпископ Антоній). Називаються навіть імена послів – Твердиж Остромирович, Недан, Домажир (ім’я відоме серед галицьких бояр), Дмітрій і Негвар (чи Несвар).

У чому полягала місія цього посольства, новгородець Добриня не говорить. Однак можна зробити вірогідні припущення. Галичина, будучи могутнім князівством і відіграю чи помітну роль на новому шляху “із варяг в греки”, стає об’єктом великого зацікавлення візантійської дипломатії. Відомі інтенсивні контакти галицьких князів із Візантією ще до Романа Мстиславичів.

Очевидно, основна місія Романових послів полягала в тому, щоб встановити династичні зв’язки їхнього князя з домом візантійських імператорів. Дійсно, десь у тому ж таки 1200 р. Роман Мстиславич одружився з Анною, яка, на думку Л. Махновця, була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела від його другої жінки Маргарити – Марії, дочки угорського короля Бели ІІІ, тобто вона доводилася близькою родичкою тогочасним представникам королівської династії Угорщини.

Як бачимо, династичний шлюб Романа Мстиславича з Анною мав для нього велике значення. Лише окремі давньоруські князі, зазвичай найбільш могутні, родичалися з візантійськими імператорами. Такий шлюб виглядав дуже престижна і виступав своєрідним індикатором значимості правителя. Водночас він ніби став ляпасом для Рюрика Ростиславича. Адже колишній його зять, з яким він ворогував, брав жінку із імператорського роду, тим самим, ніби, рівняючись з візантійськими правителями.

Шлюб Романа Мстиславича з Анною, крім престижу, давав йому ще одну (на цей раз цілком реальну) користь. Завдяки йому він родичався з угорськими правителями, які, як відомо, претендували на Галичину. Очевидно, завдячуючи цьому шлюбу, Роману Мстиславичу вдалося встановити приязні відносини з угорським королем Андрієм, про що можна судити з Галицько-Волинського літопису.

Однак дуже сумнівно, що візантійці – витончені майстри середньовічної дипломатії – так просто віддали Анну за Романа Мстиславича. Мусили вони поставити певні умови. Тогочасний візантійський письменник Микита Хонаїт писав про похід Романа на половців, зазначаючи, що ця військова виправа змусила забратися кочівників із візантійських земель, де вони навіть загрожували Константинополю. Цей похід, так твердить вказаний автор, був викликаний симпатією до Візантії та жалем за її людністю. До того ж, як можна зрозуміти з цієї розповіді, далеко не останню роль у цьому відіграв “вплив архіпастиря” – київського митрополита чи навіть константинопольського патріарха.

Схоже, перед послами Романа Мстиславича у Константинополі була поставлена умова: за шлюб із Анною князь мусив вчинити розгром половців і в цій дипломатичній грі далеко не останню роль відіграли православні патріархи, які часто виступали провідниками візантійської політики. [37,56 - 58]

Маючи значну силу Роман Мстиславич міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли в 1201 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його із галицькими та волинськими полками увійшов до Києва. Кияни відкрили йому Подільські ворота і перейшли на його бік. Цей факт можна розцінювати як вияв об’єднавчих тенденцій. [46,25]

Кияни, напевно, бачили в особі Романа Мстиславича сильного й енергійного політика, який би міг повернути Києву його втрачену міць і славу, а також захистити місто від половців.

Однак княжити в Києві він не захотів, і посадив тут свого стриєчного брата луцького князя Інгвара Ярославича. Тому, що і після 1199 р. сюзереном Волині залишався луцький князь Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Мстислав Ярославич, який тримав Пересопницьке князівство. Як відомо зі “Слова” Мстислав Ярославич був соратником Романом по військових виправах. Зацікавлений в допомозі та дружніх відносинах з князями СхідноїВолині Роман не порушував існуючого стану речей і номінально залишався васалом Інгвара, як Володимирський князь. Через це у 1201 – 1204 рр. Саме його садив Роман Мстиславич на київський престол. Зверхність Романа могла бути de fakto, що розуміли сучасники, а de jure він підпорядковувався прийнятим правилам. Роман, як Володимирський князь номінально залишався васалом Луцького князя Інгвара Ярославича. Подібно до того, як король Англії, будучи і герцогом Аквітанії, був васалом короля Франції. Саме тому спадкоємці Романа – Данило і Василько без заперечень визнавали зверхність Інгвара Ярославича, а потім його брата Мстислава Німого. [14,56]

Друга причина, чому Роман не сів у Києві? Передусім, щоб не дратувати свого союзника, Володимиро-Суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, який претендував на старшинство у “Володимировому племені”, а, отже, й на київський стіл. Привертає до себе увагу наведене літописне свідчення, ніби Інгвара посадили княжити в Києві Всеволод і Роман. Звісно, основну роль відіграв Галицько-Волинський князь. Густинський літопис навіть називає Інгвара “намісником Романа”. Посадження на київському столі Інгвара було своєрідним компромісом між двома могутніми князями. Склався своєрідний дуумвірат некоронованих правителів Русі при існуванні “великого князя”, який не мав ніякої політичної ваги.

Княжити в Києві, віддавши при цьому київські волості Рюрику Ростиславичу, маючи неспокійних Ольговичів зі сходу й половців із півдня, Роману Мстиславичу було невигідно. Краще вже сидіти в багатому Галичі й зміцнювати там свою владу.

Рюрик Ростиславич, з якими Роман повівся м’яко, давши йому Вручий (Овруч), все ж не змирився з поразкою. Він сподівався взяти реванш. Скориставшись війною Романа з половцями, Рюрик Ростиславич вступив із останніми в союз. Також його союзниками були й Ольговичі.

І ось на початку 1203 р. всі ці союзники захопили Київ, зчинивши там великий погром. Ось як про це пише Радзивилівський літопис: “У рік 6711 (1203) 2-го січня взятий був Київ Рюриком і Ольговичами і всією половецькою землею і створивши велике зло в Руській землі, якого ще не було з часу хрещення Руської землі… Не лише один Поділ взяли й спалили, а й Гору взяли, і митрополію святую Софію розграбували і Десятинну, святу Богородицю, розграбували, і монастирі всі, і ікони здерли, а деякі забрали хрестичесні, і посудини священні, і книги, і одяг блаженних перших князів…”. Далі йдеться про те, що багато з ченців і черниць, і попів, і взагалі киян було перебито. Чимало половці забрали в полон.

Чи хтось із князів обороняв киян від нападників, про це джерела мовчать. Із контексту літописного повідомлення можна зробити висновок, що Київ міг “стерегти” за дорученням Інгвара та Романа князь Мстислав Володимирович. Але сказати це з абсолютною точністю не можна.

Пограбувавши Київ, Рюрик Ростиславич все ж не ризикнув тут залишитися. Він боявся, що сюди приїде Роман Мстиславич, і в такій ситуації кияни, звісно, не маючи особливої любові до Рюрика за пограбування міста, допоможуть його супернику. Тому він вважав за краще повернутися до свого Овруча.

Із Суздальських літописних джерел стало відомо, що, очевидно, цього ж 1203 р. “…. 16 лютого прийшов Роман до Вручія на Рюрика…”. Не бажаючи проливати зайвої крові, він вступив у переговори з Рюриком. Роман поставив вимогу розірвати угоду із Ольговичами й половцями, при цьому ставши союзником його та Всеволода Велике Гніздо. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман силоміць його схопив і відіслав до Києва разом з жінкою Анною Юріївною, та дочкою Передславою, колишньою дружиною Романа, де всіх постригли у ченці. Синів же Рюрика – Ростислава і Володимира, забрав із собою на Галичину. [37,59 - 61]

І, таким чином, на невеликий час встановилася стабільність у Південній Русі.

Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобиці, постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, а часто проходили і в глиб країни . Боротьба з ними була найважливішим питанням тогочасного життя., і князі, які очолювали походи в степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організовував великі походи на половців. Зимою 1202 р. він вирушив з військом на половецькі пасовища, “взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ хрестиянських велику силу визволив від них; і була радість велика в руській землі”. В 1204 р. організував другий похід, в якому взяли участь найвидатніші князі. Серед зими війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада. [39,85]

Роман у цих походах відзначився особистою хоробрістю. У Галицько-Волинському літописі збереглися уривки пісень про нього: “Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землею їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізраїльтян…”, і в іншому місці: “Він завзявся на поганих як лев – половці лякали ним дітей”.[3,6]

Але найбільший інтерес становить його політичний план переустрою Русі, який він запропонував іншим князям у 1203 р.

Цей план залишав верховним зверхникам Русі Київського великого князя, якого обирають шість вищих удільних зверхників (ідея курфюшеств, запозичена з Германської імперії). Цими курфюстами мали бути такі князі: Галицький, Чернігівський, Полоцький, Смоленський, Суздальський та Рязанський, тобто по два від Південної, Північно-Західної та Північно-Східної Русі. Такий склад забезпечував рівновагу поміж трьома головними інтеграційними осередками, що відбивали тогочасну етнічну структуру Русі. Всередині кожного з курфюшеств пропонувався суворий майоратний принцип спадкування влади, тобто наслідування престолу старшим сином, а за відсутності такого – старшим братом небіжчика. Таким чином продовжувало б діяти вотчинне право, задеклароване ще в ході Любецького з’їзду.

Пропозиція Романа зустріла рішучу опозицію, зокрема Суздальського князя Всеволода Юр’євича, якому, звичайно не дуже імпонувало стати під зверхність Київського князя, хто б не був обраний на цей престол. [11,156 - 157]

В контексті конкретних політичних заходів князя Романа цілком логічно виглядає його ідея створення нової системи князівського управління Руссю “добрий порядок”, яка фактично повинна була затвердити на юридично-правовому рівні об’єднання Волині і Галичини, сприяти у подальшому успадкування галицького столу його нащадками. [15,94]

Коли визнати автентичність проекту Романа Мстиславича, то в особі цього князя ми маємо одного з перших політичних теоретиків України. Вказаний проект був породжений обставинами тогочасного руського життя. Русь, як єдина імперська держава, перестала існувати. Київ занепав, виділялися нові нові політичні центри, між якими йшло змагання. При подальшому зростанні відцентрових тенденцій і посиленні зовнішньої загрози, Русь, як відносно єдиний політичний, економічний і культурно-релігійний простір могла припинити своє існування, що, власне, з часом і сталося. Роман Мстиславич бачив цю невтішну перспективу. [37,63]

Звісно, цей проект був своєрідним “моральним виправданням” Романа Мстиславича , який скинув з київського престолу “законного правителя”, а, отже, йому потрібно було виправдати свої дії реформаторством. Це реформаторство виглядало як цілком доцільне. На жаль, воно не увінчалося успіхом.

Можливо, Роман Мстиславич не бачив для себе особливих перспектив у східноєвропейській (руській) політиці, почав виявляти більший інтерес до політики центрально-, і, навіть, західноєвропейської.

Останнім епізодом діяльності Романа Мстиславича був його похід на Польщу в 1205 р. Під час якого, 19 червня, біля м. Завихоста він загинув.

Неодноразово в історичній науці ставилося питання про причини походу Романа. Джерельний матеріал і література дають нам декілька гіпотез, які можна сприймати як можливі мотиви походу. Проте й сьогодні немає усталеного погляду на визначальну причину, що спонукала князя Романа вирушити в похід на Польщу.

Аналізуючи вже висловлені думки, можна згрупувати причини виступу руського князя на Лешка Білого таким чином:

По-перше, можлива інтрига третіх осіб, які були зацікавлені у послабленні обох, чи котрогось одного з втягнутих у конфлікт суперників. З польської сторони, відштовхуючись від досліджень Б. Володарського, таким міг бути великопольський князь Владислав Тонконогий. З руського середовища, йдучи за В. Пашуто та І. Крип’якевичем, представник галицького боярства – Владислав Кормильчич. Ці роздуми базуються на звістці Галицько-Волинського літопису.

По-друге, причиною походу, на основі повідомлення цистеріанського монаха Альберіка, мала би бути участь Романа на боці Філіпа Швабського у його боротьбі за німецьку корону проти Оттона ІV Саксонського. Цю гіпотезу розвинули С. Томашівський, М. Кордуба та ін.

І по-третє. Роман виступив проти Лешка Білого, маючи намір підпорядкувати собі Люблінську землю. На думку автора, це була визначальна причина трагічного для Галицько-Волинського князя походу літом 1205 р. Обгрунтування полягає на основі розгляду звістки польського історика ХV ст. Яна Длугоша.

Потрібно також звернути увагу, на те, як грунтовно готувався Роман до головного виступу. Недаремно, Длугош зазначає, що руський князь дошкуляв нападами Сандомирській і Любомльській землям, а, також, “у багатьох місцях навіть поробив збройні стани і багатьма людьми осадив”. [51,98]

Потрібно відзначити, що Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії – Краківським князем Казимиром Справедливим, та його синами Лешком і Конрадом, і обидві сторони надавали взаємну допомогу. В 1190 р. Роман разом із братом Всеволодом допоміг здобути Краків. В 1195 р. він взяв участь у боротьбі. Яку Лешко і Конрад вели проти свого батька Мєшка Старого, і в бою під Мозговою був поранений. Лешко ж дав Романові допомогу, коли він займав Галичину. Нез’ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні взаємини зіпсувалися. [4,87]

Випадкова загибель Галицько-Волинського князя у зеніті слави поставила крапку на його інтеграційній діяльності. Михайло Грушевський слушно допускав, що хід політичної і культурної історії України-Русі міг піти іншим шляхом, якби державна діяльність Романа могла подовжуватися далі, а не була перервана його передчасною загибеллю.

Коротке п’ятирічне князювання Романа Мстиславича у Галичі, який він зробив столицею об’єднаного князівства, було насичене подіями внутрішнього життя, міжнародної політики і війн. Як свідчать польські хроністи, він нещадно придушував боярську опозицію. Частина бояр наклала головою, інша – подалася до Угорщини і Галицького Пониззя. Однак Роману Мстиславичу все ж таки не пощастило створити міцну централізовану державу.

Тому існували вагомі, історично об’єктивні причини. Занадто коротким було князювання Романа в Галичі, занадто сильним – тамтешнє боярство, щоб можна було остаточно викоренити цю страшну соціально-політичну силу, що підгинала під себе всіх його попередників, не обминувши навіть такого мудрого й авторитетного государя, яким був Ярослав Володимирович. За роки свого тривалого князювання у Володимирі він консолідував землю, об’єднав навколо себе її феодальну верхівку. На томість галицьке князівство за неповних шість десятиріч свого існування так і не стало належною мірою об’єднаним і не мало сильної центральної влади. Тим зрозуміліше, що в короткі роки сидіння на галицькому престолі Роман просто не встиг цього зробити. Одним словом, створене ним велике князівство трималося на авторитеті й військовій силі засновника. [33,3]

Отже, Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства та в особі державця усієї Руської землі Романа Мстиславича відіграла домінуючу роль в об’єднавчому русі України-Русі. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава, за висловом І. Крип’якевича “продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

1.3. Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників.

Загинувши у розквіті сил і політичних звершень Роман залишив по собі двох малих синів, героїв Галицько-Волинського літопису, 4-х річного Данила і 2-х річного Василька. Від імені старшого стала правити мати, княгиня Анна. Вона спиралася на віддану її чоловікові частину волинського боярства та на його бойову дружину. Бояри, що повернулися з еміграції, приєдналися до вцілілих під драконівських заходів проти них Романа почали боротьбу проти його родини. На довгих сорок років Галицько0Волинська Русь занурилася у багно удільної (феодальної) роздробленості. Про державу Романовичів не може й бути й мови аж до сер. 40-х рр. ХІІ ст.

Зовнішні обставини склалися також несприятливо для Романовичів, як називає синів загиблого Галицько-Волинський літопис. Давній ворог Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславич, якого Галицько-волинський князь скинув з престолу і запровадив до монастиря, почувши про його кончину “смета с себе чернецькые порты и седе Кыеве”. Десь у 1205 р., дуже швидко по смерті Романа Мстиславича, Рюрик, у спілці з чернігівськими князями Ольговичами, і найнятою за великі гроші половецькою ордою пішов на Галич. Однак спільними зусиллями бойової дружини і міського ополчення той похід було відбито. Та в наступному, 1206 р., над Галицько-Волинською Руссю нависла нова небезпека. [33,4]

Традиційні вороги єдності Русі і спільники половецьких ханів Ольговичі знову вчинили похід на князівство Романа. З ними пішов Рюрик Росталавич і чимало інших князів. А із заходу сунув краківський князь Лешко, недавній союзник Романа. Княгині Анні довелося звернутися по допомогу до союзника – угорського короля. Андрій ІІ зустрівся з нею в галицькому місті Сянику. Було поновлено союзну угоду. Анні довелося визнати зверхність короля, котрий поставив свою залогу в Галичині. Відтоді Андрій ІІ самозванно титулував себе в своїх грамотах королем Галичини й Волині. Угорський король перешкодив польському вторгненню на Волинь, але не схотів, певно, завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич. Сподівався, мабуть, скористатися з міжусобної боротьби на Русі , щоб загарбати спадщину Романа.

Ольговичі, сини героя “Слова о полку Ігоревім” Ігоря Святославича Володимир, Роман, Святослав і Ростислав, підійшли до Галича, та не насмілилися вибивати угорську залогу з міста. Тоді Андрій ІІ навмисно вивів її з Галича. Ольговичів підтримали бояри на чолі з могутнім родом Кормильчичів. Ольговичі вокняжилися в Галицькій землі влітку 1206 р. Старший Володимир, де почувався певніше.

Та Ольговичі не задовольнилися Галичиною, а почали претендувати і на Волинь. Вони вислали до громади Володимира якогось посла котрий почав вимагати видання Романовичів: “Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не видасте обох Романовичів і якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у Володимирі”.[3,8] Тоді Анна вирішила залишити розвалене на той час Галицько-Волинське князівство: “А назавтра княгиня [Анна], довідавшись про це, вчинила раду з воєводою Мирославом, із дядьком і на ніч утекли вони в Ляхи. При цім Данила узяв дядько поперед себе і вийшов із города дірою городської стіни”. [3,9] В оригіналі “дырею градною», очевидно, ідеться про підземний таємний хід під городською стіною. М. Котляр стверджує, що Анна виїхала з Володимира в супроводі ближніх бояр та бойової дружини чоловіка, розгорнувши княжі стяги і хоругви через головні ворота. [33,5] Романова вдова з синами подалася до Малопольщі.

Анну люб’язно прийняв краківський князь Лешко Білий. Річ у тому, що по смерті Романа угорський король та польський князь уклали угоду по захист династичних прав його синів. Насамперед старшого, Данила. Однак тієї угоди вони дотримувалися формально і нещиро, намагаючись використати її у власних цілях. Андрій ІІ прагнув загарбати Галицьку, а Лешко Волинську землю. Угорсько-Польський союз був стверджений приїздом Данила до Угорщини, де він жив при королівському дворі чи то як гість, чи то як бранець… [29,166]

У вересні 1211 р., з угорською допомогою і на запрошення бояр, 9- річний Данило перший раз вокняжився в Галичі. Він ще не раз і не два упродовж наступної чверті століття то сідатиме на галицький стіл, то втрачатиме його, аж поки напередодні Батиєвої навали на Русь не утвердиться на ньому, та й то на неповних три роки.

А бояри викупили в угорського воєводи захоплених ним у полон Ігоревичів і прилюдно… повісили їх на площі Галича. Цей єдиний в історії Давньої Русі випадок публічної розправи бояр над своїми князями ще раз продемонстрував світові неймовірну силу, зарозумілість і нахабність галицького боярства, з яким у цьому могло зрівнятися хіба що боярство Новгорода Великого.

Помалу Романовичі підростали… В 1219 р. Данило Романович досяг 18-ліття і став уже повноправним князем невеликої частини Волині. Княгиня Анна визнала свою місію регента закінченою й пішла до монастиря. А Данило того самого року одружився з дочкою нового галицького князя, насадженого польським князем і прийнятого боярами Мстислава Мстиславича Удалого (Вдалого), що до того княжив теж у боярському царстві – в Новгороді Великому. Уграм довелося забратися із Галича. Далі Данило Романович, сподіваючись на поміч тестя, починає головну справу свого життя – відновлення Галицько-Волинського великого князівства, створеного його батьком. Незабаром після одруження з Мстиславівною старший Романович блискавичним походом відбирає у Лешка Білого забузькі землі. Тесть утримався від допомоги , мовивши Данилу, що в нього існує дружня угода з польським князем, яку він не в змозі переступити. Тоді розлючений Лешко поновив дружбу з угорським королем, яка перервалася за кілька років перед тим, коли Андрій ІІ забрав у польського государя Західну Волинь, віддану тому в Спіші. Союзники вирішили завдати удару по Галицькій землі: король не змирився з тим. Що там сидить не його син, а Мстислав Мстиславич. Останній закликав на допомогу Данила, і разом вони відстояли землю. Данило дав битву ворогові біля Кривого Броду і примусив його відступити. А наступного. 1221 р., Мстислав з Данилом розбили угрів біля валів стольного Галича. Не пощастило й Лешкові знову загарбати втрачену ним частину Волинської землі.

Того самого, 1221 р. Лешко Білий, після чергової невдачі у справі заволодіння Західною Волинню, змушений був укласти мир з Данилом, бо той напустив на Малопольщу союзних йому литовських князів. На час Лешко відмовився від підтримки давнього ворога і суперника Романовичів, белзького князя Олександра Всеволодовича. Це дозволило їм повернути на час собі Белзьку землю. Та під’южуваний боярами Мстислав звелів Данилові знову віддані її Олександрові.

Ще через рік галицькі бояри остаточно посварили Мстислава й Данила. Вони перетворили старого князя на іграшку в своїх руках, і страшенно боялися того, що Мстислав поверне зятеві Галицьку землю. Наступні п’ять років (1223 – 1228) пройшли під знаком ворожого ставлення Мстислава до Данила. Та благородний Романович платив тестеві підтримкою проти ворогів і поводився з ним вищою мірою толерантно. Безумовно, Мстислав підпав також під вплив угорського короля... Бояри схилили слабохарактерного Мстислава до династичного союзу з Угорщиною, аби тільки перешкодити Данилові повернутися на батьківський престол.

У 1227 р. галицькі бояри наполягали на передачі Галича синові угорського короля, нахабно заявляли Мстиславу: “Не можеши держати сам, а бояри не хотять тебе”. Мстислав так і зробив, а сам поїхав до свого володіння на півдні Київської землі, м. Торчеська, де наступного року і помер. Галичина надовго перейшла до Угорщини, при тому, що бояри час від часу садовили на стіл кого-небудь із слабких і покірних їм князів: белзького князя Олександра, або чернігівського княжица Ростислава.

Тверезий і далекоглядний політик, Данило не заходився відразу відвойовувати Галицьку землю в Угорщини і ворожих йому бояр – для того ще не настав час, бо ще не була воз’єднана Волинь. Наприкінці 20-х рр. ХІІІ ст. він збирає під своєю рукою майже всю Волинську землю. [33,6 - 7]

У 1227 – 1228 рр. Романовичі заволодівають Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом, які Данило разом з Берестом передає братові. Василько проголошується волинським князем. [35,86] Останній клаптик феодальної смути, Белзьке удільне князівство, був приєднаний до Волині у 1234 р. Тоді ж був усунутий з політичного життя Олександр Белзький. Відтоді настала черга Галицької землі.

Якими були мотиви такої діяльності Данила? Безумовно, одним із головних чинників було бажання Данила зібрати батьківську спадщину. Він був людиною свого часу, і не варто модернізувати його образ: князь дивився на Галичину і Волинь як на спадкову власність. [30,73]

У 30-ті рр. Данило Романович кілька разів оволодівав Галичем, і кілька разів втрачав його. Надто сильними були бояри, а в столичному граді землі ще й стояла звичайна угорська залога.

Кілька разів боротьба між боярами, Ростиславом і уграми, з одного боку, й Романовичами – з іншого, тривала з перемінним успіхом. Поступово Данило заволодів стратегічною ініціативою. До справи втрутилися “мужі градські” – патриціат Галича, що 1238 р. закликали старшого Романовича на стіл: [33,7] “І Данило увійшов у город свій, і прийшов до церкви Пречистої Святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак звитяги поставив на Німецьких воротах хоругву свою”. [3,53] Дізнавшись про те, що Данило увійшов до Галича, Ростислав утік до Угорщини, до короля, зятем якого стане у 1242 р. Туди ж емігрувала частина особливо ворожих Романовичам бояр. Всі інші бояри кинулися до ніг Данила з молінням про прощення. І князь простив їх, хоча, навряд чи щиро.

Перемога Романовичів була повною і, здавалося, остаточною. Було насамперед відновлено Галицько-Волинське князівство Романа Мстиславича, подолана феодальна опозиція, владнано стосунки із сусідами. Однак перемога мала гіркий присмак – якраз тоді західних земель Русі досягла звістка, що орди Батия вдерлися на Північно-Східну Русь.

Сплюндрувавши Рязанське, Володимиро-Суздальське та інші князівства Північно-Східної Русі, загарбники наприкінці березня 1238 р. досягли невеликого чернігівського міста Козельська. Облога тривала майже два місяці. Жителі захищалися вперто і героїчно. Лише підтягнувши з Волги облогові машини, татари змогли вдертися до міста. Городяни билися відчайдушно, здійснили сміливу вилазку, перебили чотири тисячі нападників і всі полягли. Татари назвали Козельськ “злим містом”. [33,8]

У березні 1239 р. штурмом здобули Переяславль Південний, а в жовтні – Чернігів. Далі монголо-татари посунули на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста і фортеці, збудовані для захисту від половців –Путивль, Рильськ, Глухів та ін.

Данило більше не мав сумнівів: монголо-татарська гроза не мине його князівства. Тому він із сином Левом поїхав до Угорщини, намагаючись укласти угоду з королем Белою, скріпивши її шлюбом Лева з королівною. Та король остерігся пов’язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад татар на Західну Русь. Він сподівався, що ворожа навала обмине його державу, і помилився. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило Романович так само безуспішно силується підняти проти Батия малопольського і мазовецького князів. А тим часом монголо-татарське військо впритул наблизилося до Києва.

Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов’янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. [29,196]

Монгольська навала аніскільки не зменшила зацікавленості провідних князівських ліній в придбанні київського столу. В 1238 – 1240 рр. Тут послідовно змінювалися представники Мономаховичів, Ольговичів, Ростиславичів, Романовичів. Данило Романович заволодів Києвом, вигнавши Ростислава Смоленського, весною 1240 р. незадовго перед початком тривалої облоги Києва ордами Батия 5 вересня 1

240 р. Загроза неминучого зіткнення з ворогом, який вже підкорив половину Русі, перед яким спасував, кинувши Київ осінню 1239 р., його давній суперник Михайло Чернігівський, не злякала волинського князя. Перспектива зійти хоч на мить на Олімп давньоруського політичного життя, скориставшись ситуацією, пересилила страх тим більше, що князь Данило вирішив не ризикувати, покинувши Київ. [53,99] Лише зосередивши всі свої полки, застосувавши могутню облогову техніку, монгольський хан після двотижневого штурму з граничним напруженням сил зміг оволодіти Києвом. Так само, як і в інших містах, населення було майже повністю винищене. У рабство забрали частину молодих людей в ремісників.

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Операції для завоювання південноруських були організовані його воєводами з вражаючими уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх бухало в стіни і брами міст Києва, Галича і Володимира.

Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявилися безсилими перед могутніми фортецями Крем’янця і Даниліва на Волині – ці міста уникнули ворожого сплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизилися до Володимира. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишилися невідомими, але ми знаємо, що він був взятий штурмом: “Прийшов Батий до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи”.

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він побачив страшну картину спустошення і смерті: “ В городі Володимирі не зосталося жодного живого. Церква Святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви теж були наповнені трупами”. [6,61]

Під ударами ворожих таранів упав і Галич. Княжий двір і дружинники перебралися з розореного міста до нової столиці – заснованого Данилом у 30-х рр. І улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами монголо-татрських орд.

На весну 1241 р. вороже військо завоювало всю Південно-Західну Русь. Воно зазнало великих втрат. Його тумени (корпуси) і тисячі (полки) виявилися дуже поріділими, а воїни – втомленими. Це зірвало плани Батия завоювати всю Європу, дійти до Риму і Середземного моря. Орди Батия спустошили Угорщину, Польщу, Хорватію, Сербію, Болгарію, Трансільванію і Молдавію. По тому вони повернулись до пониззя Волги, де заснували свою державу – Золоту Орду. [29,197]

Загарбники встановили на Русі важке, принизливе і жорстоке іго. Щоправда, монголо-татрські намісники – баскаки не отаборились в Галицько-Волинській Русі, й до часу верхівка Орди коректно ставилася до Романовичів. Певно, Батия і його оточення стримувала близькість цих земель до країн Заходу, які мали величезний економічний і військовий потенціал. Близькими були спогади по поразку, якої завдали батиєвим військам чеські важкоозброєні рицарі в 1241 р.

Данило Романоич повернувся додому після того, як орди Батия пішли далі на захід. Міцно, здавалось, об’днана було його владою Галицько-Волинська Русь знову потрапила в руки боярства. Воно скористалося із послаблення князівської влади, викликаного ворожою навалою і винищенням значної частини воїнів, волинського і галицького рицарства. Коли на шляху з Мазовії підійшов до волинського міста Дорогочина, боярин, що сидів там, просто не впустив його до міста. Повернувшись до Володимира, Данило почав докладати зусиль до нового об’єднання Волинської і Галицької земель… Тим часом великі бояри Доброслав Судьїч і Григорій Васильович порядкували в Галичині.

У скрутному становищі Данило Романович показав себе добрим політиком і стратегом. Він уміло зіграв на суперечностях між цими боярами, примусив їх прийти до нього на суд і ув’язнив обох. Але у відсутності Данила галицькі бояри знов закликали до княжіння Ростислава Чернігівського. Угорський король віддав за нього дочку, чим відверто виявив свої наміри – забрати собі Галицьку землю. Відтоді Бела ІV послідовно й сильно підтримує Ростислава проти Романовичів. Наступні три роки (1242 – 1245) спливли у суперництві між під’южуваними Угорщиною Ростиславом і Данилом з Васильком. Кілька разів бояри відчиняли браму Галича перед Ростиславом, і кожного разу він втрачав місто і землю. Справа наближалася до кульмінаційного зіткнення між сторонами.

У липні 1245 р. угорський кроль дав Ростиславу велике військо на чолі з досвідченим воєводою Фільнієм, щоб той допоміг його зятеві здобути Галич. Ворожі Романовичам бояри привели до Ростислава численні загони озброєних людей. Його підтримали й польські контингенти. Коаліція здобула західну твердиню Галичини Перемишль, а далі обложила добре укріплену фортецю Ярослав. Залога разом з жителями відбили перший штурм ворога. Тоді Фільній наказав привезти з Угорщини облогову артилерію. [33,9]

Довідавшись про напад на його західні землі, Данило з військом спішно вийшов з Холма і пішов на зустріч з Ростиславом з Фільнієм. Вирішальна для долі Галицько-Волинського князівства і самих Романовичів битва відбулася біля Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона принесла повну перемогу Данилові, котрий виявив себе як вмілий і талановитий полководець. Ростислав із залишками свого війська втік до Угорщини, а Данило, нарешті, постинав голови лідерам боярської опозиції. Після Ярославської битви літописець зовсім не згадує про боярський опір Данилові. З 1245р. і до кінця життя Данила маємо підстави говорити про об’єднання і централізацію Галицько-Волинського князівства.

Та не встигли Романовичі та їхні соратники насолодитися радістю великої перемоги, як над Галицько-Волинською Руссю нависла нова біда. Того самого 1245 р.: “Прислав посла свого хан Могучий до Данила і Василька, коли вони обидва були в городі Дороговську: “Дай Галич!” [3,73] В Орді пильно придивлялися до успішної політичної, державотворчої діяльності старшого Романовича й стривожилися, коли він розбив ворожу коаліцію й приборкав боярську фронду. Батий вирішив поставити в залежність від себе Данила, і його намісник у Південно-Західній Русі Мадці пред’явив князеві ультиматум: або Данило йде з поклоном до Орди, або має поставити частину своєї землі під пряму владу монголо-татар. [33,9]

Данило вирішив їхати до Батия. В ханській ставці він щасливо уникнув небезпек, був приязно прийнятий Батиєм і одержав від нього ярлик (грамоту) на управління своїм князівством. Так само вчинили на той час майже всі давньоруські князі. Його благополучне повернення з Сараю, де поклав голову не один руський князь, справило велике враження на можновладців Європи. Одразу угорський король Бела ІV , що раніше побоявся надати допомогу Данилові поти монголо-татар, шукає миру і дружби з ним. На початку 1246 р. Бела ІV прислав до Данила одного зі своїх сановників з пропозицією династичного шлюбу – видати свою доньку Констанцію за сина князя Лева. Данило з довгими ваганнями і нехіттю погодився на цей шлюб – все ж таки він забезпечував сякий-такий мир з Угорщиною.

Та надії на угорського короля і взагалі на государів Заходу в справі допомоги проти Батия у Данила не було. Він пам’ятав як відмовили йому в допомозі той же Бела ІV і польські князі у 1240 – 1241 рр., коли насувалася монголо-татарська гроза. Тому Галицько-Волинський князь підшукує собі союзників на Русі. Данило Романович зав’язав стосунки з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем, видав за нього свою дочку. Молодих урочисто обвінчав у Володимирі на Клязьмі в 1250 р. галицький митрополит Кирило, що виконував, поза сумнівом, і посольську службу. Однак Данилова надія на володимиро-суздальського князя у справі створення антиординського союзу не справдилася.

Андрій Ярославич не мав досить витримки і терпіння, щоб приховати від ординських намісників свій намір піднятися проти них. В 1252 р. сильна орда хана Неврюя розбила військо Андрія біля Переславля Залєського. Князеві довелося емігрувати до “Свейської землі”, тобто до Швеції. А Данило втратив єдиного можливого і сильного союзника на Русі проти Орди. Тому його плани об’єднати руські землі для боротьби проти іноземного панування не мали успіху.

Не дивно, що в безупинних пошуках все нових союзників Данило Романович відгукнувся на пропозицію папи Інокентія ІV розпочати переговори, бо папа пообіцяв йому організувати хрестовий похід проти татар. З документів папського архіву у Ватикані відомо, що ці перетрактації розпочалися у квітні 1246 р. Вони тяглися довго і проходили тяжко. За свою примарну допомогу папа вимагав у Данила поступок у релігійному питанні, поширення католицизму в Галицько-Волинській Русі, і, навіть, унії її православної церкви з католицькою. Великий князь не бажав йти не те що на унію, а й на найменші поступки в надзвичайно важливому для нього і його народу питанні віри.

Тоді в 1253 р. Інокентій ІV нарешті декларував хрестовий похід проти Орди, закликавши до нього християн Польщі, Чехії, Моравії та кількох інших слов’янських країн. Та, напевно, досвідченому понтифіку заздалегідь було відомо, що той похід не може відбутися: ці країни були роз’єднані, загрузли в міжусобицях, ще й були занадто слабосилі, щоб відважитися виступити проти татар.

Усе ж таки Данило Романович повірив (можливо, лише удав, що повірив?) Інокентію ІV й восени 1253 р. коронувався привезеним папським легатом Опізо вінцем у північно-західному місті Волині Дорогочині. [33,10] До речі, корона Данила Галицького пізніше була перероблена на митру перемишльських греко-католицьких єпископів і у роки другої світової війни була передана у Ватиканський музей. [41,34] Проте далі Данило відмовився від найменших поступок папській курії в релігійних питаннях, і не впустив до князівства католицьких місіонерів і ченців. На тому відносини Галицько-Волинської Русі з папським престолом урвалися.

50-ті роки ХІІІ ст. були часом найвищого піднесення очолюваного Данилом Романовичем Галицько-Волинського князівства. Він мав добрі стосунки з Литвою і Польщею, залагоджував конфлікти поміж польськими князями. До складу його князівства увійшла люблінська земля. Було завдано нищівних поразок агресивним ятвязьким князькам, що більше не шарпали північно-західні рубежі Волині.

На початку 50-х рр. Данило втрутився в Європейську боротьбу за австрійську спадщину. Він одружив сина Романа з небогою померлого австрійського герцога Фрідріха ІІ Бабенсберга Гертрудою, і той на час став володарем Австрії. Однак до справи втрутився чеський королевич Оттокар, котрий одружився з сестрою небіжчика Маргаритою й теж став претендувати на австрійський трон. Угорський король Бела ІV, що спочатку підтримував Данила, побачивши, що Оттокар бере гору, перекинувся на той бік. Воєнне щастя посміхнулося чеському претендентові. Наприкінці 1253 р. Романові довелося покинути дружину й повернутися додому. Ця невдача, тим не менше не вплинула на високий авторитет Романовичів у тогочасному світі. [33,11]

Та головною справою життя Данила в 50-ті рр. Була організація відсічі хижим татарським поневолювачам. Тоді ставлення ординських правителів до великого князя Галицько-Волинського відчутно змінилося. Вони переконалися в тому, що Данило готується до боротьби проти них. В 1252 р., як мовилось, “Неврюєва рать” вивела з політичної гри Андрія Ярославича. Тепер, на думку ханів, настала черга Данила. Проти нього наприкінці того року кинули орду Куремси, що кочувала в причорноморських степах. В Сараї для Куремси підготували масштабний план, що передбачав вторгнення до не досить захищеного Галицького Пониззя, витіснення війська Данила на захід, загарбання київської землі й вирішальний удар по Галицько-Волинському князівству. [30,176] Однак із самого початку справи в Куремси не пішли належним чином. Він не зміг прорвати оборону князівства на Дніпрі, де його зупинили поляки під проводом старшого сина Данила Лева. А в 1254 р. великий князь перейшов до рішучого наступу й громив татарські полки одночасно в Побужжі, Київській, на рубежах Галицької та Волинської земель. Куремса спробував перейти в контрнаступ, але під Володимиром і Луцьком був розбитий. Його орда змушена була повернутись у місця своїх кочовищ у південних степах.

Вперше в історії давньоруський князь почав долати доти непереможних татар. Це завдало удару по авторитету Орди. Хани вирішили відновити його і приборкати нарешті Данила Романовича. В 1258 р. на зміну Куремсі прислали найдосвідченішого полководця Бурундая з незліченою раттю. Галицько-Волинське князівство не мало досить сили, щоб боронитися від татар. Не було й надії на допомогу союзників ні на Русі, ні за її межами. Романовичам довелося відмовитися від наміру скинення ординського ярма й знищити, за вимогою Бурундая укріплення своїх міст і замків. На вимогу хана Бурундая князь Василько Романович укріплення Володимира спалив, а Луцька – “розметав”. Очевидно, Луцький замок мав кам’яні мури, що й підкреслює літописець. [45,79] Лише неприступний Холм гордо відкинув цю вимогу. Бурундаїв “погром” завдав Галицько-Волинській Русі удару не менш страшного, ніж Батиїв. Канула у вічність чільна ідея зрілої пори життя Данила – згуртувати Русь для вигнання Орди з південноруських , принаймні, земель.

Однак Данило Романович до кінця життя залишився вірним благородній ідеї скинення ординського ірга. Князь продовжував схиляти Угорщину і Польщу до антиординського союзу. Та успіху його заклики не мали. Сповнене небезпек і тривог життя, численні поранення, одержані в багатьох битвах з ворогами, підірвали здоров’я князя Данила. В 1264 р. він помер у своєму улюбленому місті Холмі. [33,12]

Смерть Данила Романовича, як мовилось, спричинила політичне розчленування великого князівства. Номінально великим князем вважався його брат Василько, але насправді він перетворися на удільного князя і володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимир. Він позбувся Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Холмську землю разом із Волоською та Чорну Русь (Західна Волинь) успадкував Шварно Данилович. Найзаможнішим і найсильнішим серед Романовичів став старший Данилович – Лев, який володів багатими і великими Галицькою і Перемишльською землями.

Василько не схотів, а, може, просто не зміг, заступити Данила на великокнязівському столі й тим самим зберегти Галицько-Волинське князівство. Літопис описує йог як м’яку, розсудливу людину, яка звикла у всьому коритися старшому братові, виконувати його волю. Джерело дає підстави твердити, що Василько не мав необхідних здібностей і сили духу, аби приборкати амбітних небожів – Даниловичів, придушити відцентрові сили удільної роздробленості, що з новою силою почали діяти після смерті Данила, й тим самим утримати від розпаду Галицько-Волинське князівство. [33,12]

Надмірна лаконічність Волинської частини Галицько-Волинського літопису є основною причиною того, що події історії західноруських земель, починаючи з 60-х рр. ХІІІ ст., залишаються менш відомими історикам, ніж ті, що відбиті в його Галицькій частині. Та й поле зору Волинського літопису дуже і дуже звужується порівняно з літописцем Данила Галицького. Волинський книжник мало цікавиться подіями поза межами Галицько-Волинської Русі, а коли він переходить до опису князювання Василькового сина Володимира, то, як тонко і образно писав один із головних дослідників Галицько-Волинського літопису В. Пашуто: ”Князь Володимир Василькович у своєму офіційному літописанні залишив нам таку історію Південно-Західної Русі, якою вона уявлялася йому, князеві невеликої частини Північно-західної Волині”. [48,109] Тому історію саме цієї частини Волинської землі останніх років ХІІІ ст. ми уявляємо собі найкраще.

Василько Романович помер у 1269 р. Він мав єдиного сина Володимира, який успадкував стіл невеликого, але заможного Володимирського князівства. Волинська частина літопису, як мовилося, зосереджує увагу на життєписі Володимира Васильковича, людини і державного діяча дуже і дуже симпатичного.

Більша частина князювання Володимира Васильковича спливла в боротьбі з тяжкою недугою: спочатку (з 1276 р.) невідомою науці, а з 1285 р. смертельним раковим захворюванням. При всьому тому він був і залишався до кінця своїх днів мудрим і розважливим державним діячем, тонким дипломатом і, коли в тому виникала потреба, мужнім воїном і полководцем. Він збройно підтримував свого союзника Конрада ІІ проти його молодшого брата Болеслава в змаганні за престол Мазовії. Не раз відганяв Володимир від рубежів свого Володимирського князівства агресивних ятвязьких князів, мав вирішальний вплив на загальнопольські справи, беручи участь у політичних комбінаціях навколо головного краківського стола й підтримуючи власних кандидатів на той стіл.

Скромне за розмірами Володимирське князівство за Володимира, так само, як за його батька Василька, було багатим і культурно розвинутим. Стольний град Володимир був одним із найбільших осередків міжнародної торгівлі, де існували колонії східних. Південних і західноєвропейських купців. Не раз наголошується у Літописці Володимира Васильковича на тому, що князь був “книжник і філософ”, якого не було доти й потім уже не буде. Дійсно, цей середньовічний государ відзначався великою любов’ю до книг і книжної мудрості, власноручно переписував книжки і дарував їх церквам та монастирям. [33,13]

У тогочасному світі Володимира Васильковича шанували як мудрого і справедливого государя. Його літописець наводить епізод, що найкраще підтверджує таку думку. В 1279 р. в землі ятвягів стався голод. “Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: “Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров’я. Пане, не помори нас [голодом], допоможи нам прогодуватися”. Володимир прислухався до бажань ятвязьких послів і “послав їм з Берестя жито в ладьях по Бугу”. [29,218]

У Літописці Володимира створено його славний портрет – один із небагатьох у давньоруському письменстві: “Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький”. [29,219]

Волиняни любили князя, особливо жителі столичного града, що день у день спостерігали творчу діяльність свого володаря, його благодійництво, любов до убогих і сиріт. Тому щиро й безпосередньо виглядає розповідь про тужіння по государеві жителів Володимира: “І плакала над ним сила володимирців, чоловіків і жінок, й дітей, іноземців і сурожців, новгородців, іудеїв, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни; плакали жебраки й убоги, й черниці. Він був милостивим до неімущих”. [29,221]

Отож, Володимирське князівство Романовичів було своєрідним оазисом благополуччя і добробуту загалу волинської людності. Тоді як інші частини Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, великою мірою викликаної нерозумною і недалекоглядною поведінкою своїх князів, синів Данила, що воліли вирішувати справи зовнішньої та внутрішньої політики єдиним шляхом – шляхом війни. В першу чергу це стосується старшого Данилового сина Лева. Становище ускладнювалося ще й тим , що татарські хани все частіше приходили до Галичини й Волині, плюндруючи ці землі й силоміць ведуть в походи на Захід князів з їхнім військом. Та охоче ходив з татарами лише запальний і шалений Лев, бо спирався на загарбників у своїх сварках з братами і претензіях на краківський престол.

Історики по-різному оцінюють політичну діяльність Лева Даниловича. М. Грушевський, наприклад, називав його “талановитим і енергійним” і пов’язував з ним надії на відновлення централізованого Галицько-Волинського князівства. Однак минулого було не повернути. Галицько-Волинське велике князівство Романовичів кануло у вічність. Якби Лев заволодів ще й Володимирською волостю, це могло б призвести до відкритої громадянської війни в краї, бо надто далеко зайшли по смерті Данила і стали невідворотними процеси роздробленості, надто сильною знову зробилася земельна аристократія – боярство, щоб покірно підставити шию під руку і меч жорстокого і підступного Лева. Він не мав державних дипломатичних і військових здібностей свого батька.

Після смерті Данила і свого молодшого брата Шварна енергійний і нерозбірливий у політичних засобах Лев Данилович заволодів більшою частиною колишнього Галицько-Волинського князівства. Своє дуже і дуже довге князювання (він помер на початку ХІV ст.) Лев провів у майже безперервних війнах із сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою і ятвягами. Та найбільшим гріхом цього князя було використання татар у своїх власних егоїстичних інтересах. В 1275 р. він навів орду Менгу-Тимура на Литву, те ж саме вчинив узимку 1277 – 1278 рр. А коли у грудні 1279 р. помер краківський князь Болеслав Соромливий, Лев вирішив стати малопольським князем. Польські великі феодали нобілі відмовили йому в притяганнях на Краків, тоді він навів на них орду Ногая… Однак польське військо розгромило і татар, і військо самого Лева, після чого він довго не наважувався на велику війну з Малопольщею, хіба що марнів її порубіжні землі. Постійні війни з усіма навкруги страшенно послабили колись квітучу Галицьку землю. Коли в ХІV ст. нащадкам Лева пощастить сяк-так на час сполучити Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до Володимира, бо Галич перебували у занепаді.

Ще за життя Володимира Васильковича Лев Данилович, що ненавидів його, заздрив народній любові до нього і пробував силою відняти у того Володимирське князівство, почав раптом домагатися, щоб той залишив йому свою землю у спадок. Річ у тому, що у Володимира не було синів. Та волинський “книжник і філософ” наскрізь бачив підступного і зрадливого Лева й рішуче відмовив йому, заповівши Володимирське князівство іншому Даниловичу – Мстиславу. Цим він досяг політичної рівноваги між обома Романовичами, що на кінець ХІІІ ст. були єдиними представниками славного роду. [33,14]

Схоже, на самому початку ХІV ст. помер Мстислав, трохи пізніше – Лев . Більшу частину Галичини й Волині зосередив під своєю владою Юрій Львович. Він переніс свою столицю з Галича до більш економічно розвинутого Володимира. Там княжитимуть і його наступники. Але то зовсім не було відновлення Галицько-Волинського князівства. [29,226] В 1301 р. Юрій Львович, за словами П. Батюшкова, прийняв королівський титул і став іменуватися “король Русі і князь Володимирії”. [39,51] Одна за одною його землі переходять до Литви (Берестейська та Дорогочинська) і Польщі (Західна Галичина). Близько 1302р. полякам довелося повернути й Люблінську землю, загарбану було Левом Даниловичем.

Наука не може сказати нічого про обставини князювання Юрія Львовича у Володимирі. Я. Длугош подав як дату його смерті 1308 р., але до цього слід ставитися з обережністю. Є відомості, що він дожив, певно, до 1314 - 1315 рр.

Його сини Андрій і Лев вперше згадуються в одній грамоті польського короля Владислава Локотка 1315 р. як “руські князі”. А наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими рицарями й затвердили його своєю грамотою, де називали себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Ймовірно, що старший , Андрій правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі.

Зі скупих і не завжди конкретних відомостей польських джерел можемо з обережністю зробити висновок, що Андрій і Лев прагнули в своїй зовнішній політиці спертися на Польщу проти Литви, яка дедалі сильніше тиснула на західні рубежі їхніх земель. У 1323 р. Андрій і Лев загинули під час походу поти Гедиміна. [26,32]

Загибель Андрія і Лева означала, що династія Романовичів згасла – адже не залишилося нащадка чоловічої статі. [29,227]

У др. пол. ХІV ст. Галицько-Волинське князівство перестало існувати.

Відсутність сильної особистості серед нащадків Данила і Василька Романовичів, несприятливі умови політичної розробленості і виснажлива залежність від Орди не дозволили відновитися Галицько-Волинському великому князівству і, в подальшій історичній перспективі, спричинилися до порівняно нелегкого завоювання Галичини і Волині Польщею та Литвою. [31,13]

РОЗДІЛ 2

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

2. 1. Розвиток сільського господарства.

Сільське господарство на Волині в епоху Галицько-Волинської Русі залишалося головною галуззю виробництва. Як свідчать писемні джерела, культивувалися пшениця, жито, ячмінь, просо. Є відомості по вирощування вівса, гречки, гороху, сочевиці, бобів, маку, льону, конопель, а з городніх культур капусти, ріпи, огірків. Знали тут також столові буряки, цибулю, часник, хміль. [28,37]

Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. [39,39] У ХІІІ – кін. ХІV ст. ареал орної землі подвоївся і досяг приблизно половину сучасного.

Значно вдосконалилися знаряддя і способи обробітку грунту. Вузьколопатові рала з похилим залізним наральником, якими користувалося населення цієї території з перших сторіч нашої ери, мали важчу від втулки лопать, виорювали вузьку і в нижньому шарі грунту між борознами залишали незорану смужку. Неможливість підрізування шару грунту , а лише розпушування його не дозволяло знищувати коріння бур’янів. У ХІІ – ХІІІ ст. поширилися масивніші широколопатові наральники, які насаджувалися вже на горизонтально поставлений полоз. Це значно продуктивніше знаряддя, підрізуючи грунт, знищувало коріння бур’янів, виорювало ширшу борозну без додаткового витрачання тяглової сили, не залишало між борознами незораних смужок, піднімало грунт рівним суцільним шаром, що робило непотрібною повторну перехресну оранку.

Новим етапом у розвитку орних знарядь стала поява плуга. Перетворення широколопатового рала на плуг відбувалося шляхом пристосування відвального пристрою для перевертання відрізного шару грунту з боку неораного поля. Основна перевага плугів, які конструктивно не змінилися протягом усієї феодальної епохи, полягала у створенні більш сприятливих умов для культурних рослин. При оранці вони перевертали грунт, змішуючи водночас його верхній і нижній шари. В результаті грунт набував структури, яка дозволяла проникати і зберігатися в ньому волозі, повітрю і теплу, що сприяло прискоренню в ньому біохімічних процесів. [28,38]

Проте плуг не міг застосовуватися повсюди в однаковій мірі. Для обробітку ділянок, які оралися вперше, або після тривалого перебування під перелогом, потрібно було рало. Виготовлення плуга потребувало більш дорогого тоді заліза і вміння фахівця-ремісника, а орання – потужної тяглової сили. Тому плуг був доступним лише для заможних селян, решта продовжувала користуватися ралом. У лісових районах, дерев’яна соха краще відповідала природно-грунтовим умовам.

Поширеним землеробським знаряддям були борони. Спочатку це були просто верхні частини стовбурів ялини з коротко зрубаними гілками, потім – складені паралельно кілька сучкуватих ялин, пізніше – сплетені рядками впоперек і вздовж прути, які перехрещувалися під прямим кутом і між якими в місцях перехрестя були вплетені похило вперед дубові або ясеневі кілки, нарешті – борони з тяжких планок з вбитими в них кілками.

Застосовувалися залізні або окуті залізом лопати й мотики, серпи, які за розмірами й формою майже не змінилися до наших днів. Коси, які дещо відрізнялися від сучасних і були подібні до, так званих, кіс-горбуш. Обмолот зернових проводився дерев’яними ціпками на утрамбованих площадках.

В ХІІ – ХІV ст. на території Волині панувала двопільна і особливо трипільна система землеробства. При цій системі відновлення родючості і грунту стало регулюватися. Поява її стала справжнім переворотом у землеробстві, створила умови для вирощування у широких масштабах урожайних озимих зернових культур для обробітку земельних ділянок силами окремих сімей. Двопільна система землеробства, при якій одна частина орної землі протягом певного часу експлуатується, а друга відпочиває, виникла у східних слов’ян, як і у народів всієї Європи, в др. пол. І тис. н. е., з появою широколопатевого рала, яке дало можливість протягом року знищувати в землі бур’яни і збільшити строки експлуатації поля. При цій системі засівалася вже не менша, як при перелоговій, частина, а половина оброблюваної землі, що значно збільшувало посівну площу і виробництво зерна. Крім того, обробіток землі після однорічного “відпочинку” був значно меншим, ніж після кількарічного в перелозі. Вищою стала врожайність. При трипільній системі рілля ділилася вже на три більш-менш рівні частини, кожна з яких по черзі йшла під озиму, які культури і під пар. Це ще на третину збільшувало оброблювану площу, сприяло кращому зберіганню в землі запасів поживних речовин, дальшому поліпшенню структури грунту. [28,39]

Тваринництво відігравало в сільському господарстві західноукраїнських земель другорядну роль. Досить поширеним було полювання на диких тварин (турів, зубрів, куниць, бобрів, білок та ін.), шкури і хутро яких високо цінилися. В літописі часто згадуються коні. У княжих господарствах коней розводили спеціалісти цієї галузі – степовики: тюрки, половці та ін. Певне значення у господарстві мало рибальство, а також бджільництво, яке існувало у формі бортництва (збирання меду диких бджіл у природних або спеціально видовбаних дуплах дерев) і пасічництва (розведення бджіл у вуликах). [28,41]

2. 2. Ремісниче виробництво.

На Волині розвинутими були такі види ремесла, як залізообробка, ювелірне, гончарне, деревообробне, каменеобробне, прядильно-ткацьке.

Гончарство – це одне з традиційних, відомих на території України з часів неоліту занять населення. У далекому минулому люди виготовляли керамічний вручну способом налепу, пізніше – за допомогою гончарного круга. Глиняний посуд в Галицько-Волинській Русі вироблявся на ручному гончарному крузі. Для виготовлення посуду використовувалася глина двох видів: звичайна залісиста і біла каолінова. [9,346]

На Волині виявлено об’ємний асортимент керамічних виробів ХІІ –ХІV ст., які складають: горщики, корчаги, ковші, покришки, світильники, підсвічники, іграшки і плитки. Кожна з них категорій виробів представлена набором різних форм, серед яких виділяються такі, котрим не відзначено аналогій в інших регіонах Давньої Русі. [18,55]

До кераміки належить, насамперед, посуд, що становить найчисленнішу групу археологічних знахідок. Наукове значення давньоруської кераміки полягає в тому, що вона, як продукт ремісничого виробництва, відбиває загальний стан розвитку продуктивних сил феодального суспільства.

Найпоширенішим типом посуду були горщики; інші типи посуду під час розкопок зустрічаються рідше і переважно у вигляді уламків. Горщики за формою помірковано опуклобокі, стрункі, з добре вираженими плічками, невисокою дуговидною шийкою і розхиленими вінцями різного профілювання перерізів: тригранні, карнизоподібні, манжетовидні, вертикально чи косо зрізані, валикоподібні, потовщені. Часто горщики прикрашені прямими чи хвилястими лініями, на деяких є клейма у вигляді кола, хреста, квадрата тощо, інколи зображені букви. [44,39] Значна кількість таврованого посуду свідчить про існування на Волині спеціальних гончарних майстерень.

Після формування і нанесення орнаменту посуд сушили в гончарних горнах. Найбільшого поширення на Волині у ХІІ –ХV ст. набув двоярусний горн, що складався з нижньої обпалювальної камери і верхньої, де ставили посуд для випалу. Такий горн було виявлено О. Цинкаловським у м. Володимирі. [42,149]

Корчаги та глеки, що вживалися для зберігання сипких тіл та рідини, відрізняються від горщиків більш вузьким отвором та наявністю більш прямих вінець. Корчаги – це великі посудини, висотою, в середньому, 35 – 50 см. Деякі корчаги мали по двоє вушок на плічках. Глеки мали такі ж розміри, як і звичайні горщики, але вони більш різноманітні. Значна їхня частина мала невеликі вушка на плічках. Відомі також глеки з одною ручкою. На Волині – глеки з валиком у верхній частині, на якому з двох протилежних боків було по одному вирізу. Призначення валика полягало в тому, що він утримував шворку чи ремінь, якими перев’язували посудину для підвішування її на своєрідній дужці у вигляді петлі. Такі глеки були зручні для переносу. На Волині побутували ще невеликі низькі глеки з вузькою шийкою і двома протилежними отворами у відігнутих назовні вінцях. Кінці шворки, якою перев’язувалася шийка проходили через отвори у вінцях. [9,348]

Особливим видом керамічного виробництва було виготовлення поливних плиток, які застосовувалися для викладання в храмах підлоги і відомі з Володимир-Волинського, Луцька, Данилова. Плитки були квадратні, прямокутні чи трикутні, невеликих розмірів – довжина сторін становила в середньому 10 – 16 см. Звичайно, лицьова поверхня покрита коричневою, зеленою, жовтою, чи синьою поливою. Частина плиток прикрашена різнокольоровою поливою. На основному фоні цих плиток – червонуватому, темно-коричневому або чорному – нанесено орнамент поливою жовтою (іноді з бронзовим відтінком), білого (молочного), синього чи зеленого кольорів. Нерідко візерунок має вигляд, як і на писанках, стилізованих рослин, які за формою нагадують ряди математичних фігурних дужок. На інших плитках візерунок схожий на хвилясті лінії, петлі та кільце з цяточками посередині. [9,351]

Розвиткові залізоробного і ковальського ремесла сприяла наявність місцевої болотяної руди, яка має високий (18 – 40%) вміст заліза і за технологічними особливостями була найбільш придатною сировиною. Про її розповсюдження на Волині говорять такі топоніми: Руда, Нова Руда, Рудники, Рудка Козинська та ін. Руду добували прямо з поверхні кіркою, промивали у воді кошиками, через щілини яких просочувався мул, а залишалася чиста руда. Після цього її просушували і подрібнювали, а потім злегка обпалювали на повітрі. Далі руда потрапляла до сирорудного горна, де і відбувався процес відновлення з неї заліза.

До знарядь, що використовувалися при видобуванні руди у ХІ –ХІІІ ст., належать одноплеч і та двоплечі кірки, знайдені на ряді городищ.

В такому сиродутному горні можна було одержати (при високій температурі, що давало деревне вугілля) залізо в тістоподібному стані, яке містило в собі ще багато сторонніх домішок (шлаку і вугілля). Ця тістоподібна маса, збираючись в гніздах горна, застигала в криці.

Примітивна будова горна давала можливість зробити лише одну плавку, бо для вилучення з нього заліза треба було розібрати верхню його частину або зруйнувати всю споруду. Отже, для проведення наступної плавки заліза потрібно було добудовувати зруйновану частину або спорудити новий горн.

На дні горна з центра до країв радіусами відходили рівчаки, по яким стікало залізо у спеціальні гнізда – приймачі, а легкі шлаки скупчувалися у горні вище.

Одержане залізо містило в собі багато сторонніх домішок, шлаків і вугілля. Для відокремлення домішок крицю піддавали багаторазовій промовці, або, як кажуть, віджиманню. Для цього крицю розжарювали в ковальському горні і кували важким молотом на ковадлі.

Асортимент речей, що їх виробляли ковалі, був досить різноманітним. До нього входила велика кількість виробів виробничого, побутового і військового призначення. [9,333]

Особлива увага приділялася сільськогосподарським знаряддям праці: наральникам, череслам, серпам, косам та ін. Так, суцільно залізні наральники підсилювалися наваркою додаткових залізних пластин на робочі грані, чересла виготовлялися шляхом наварки залізних ріжучих пластин на масивний черенок. Робочі зони серпів і кіс формувались за допомогою повздовжньої зварки бокових залізних і центральної стальної смуг чи навколо стальної смуги на залізну основу. Для отримання якісного леза сокир проводилася наварка на робочу частину знаряддя стальної пластини.

Високої майстерності досягли волинські майстри при виготовленні зброї, що обумовлювалося передусім розвиненим металообробним ремеслом і досягненнями у військовій справі. Найбільш престижним видом зброї були двосічні мечі. В основу виготовлення леза меча був закладений принцип поєднання твердих сталевих лез, що забезпечували максимальну ефективність удару, з пластичною залізною серцевиною меча, що дозволяло клинкові гнутися, але не ламатися. [42,137]

Високим рівнем досконалості відзначається захисне обладнання воїна. Це стосується шоломів і кольчуг. Давньоруські шоломи в ХІ – ХІV ст. виготовлялися з одного залізного листа методом штамповки. Шоломи прикрашалися пластинами з кольорових металів. Що ж до кольчуг, які захищали верхню частину тіла воїна, то вони виготовлялися майстрами дуже високої кваліфікації. Для виготовлення кольчуг використовували 20 тис. з’єднаних заклепками чи зваркою залізних кілець діаметром 10 – 12 мм з дроту товщиною 2 – 2,5 мм. Слід зауважити, що за знахідками кольчуг територія Волинської землі є однією з найбільш насичених на всій Україні. Вони знайдені у Володимирі, Вигаданці, Кременці, Зимному, Луцьку та в ряді інших міст.

Сокира на Русі того періоду була основним знаряддям в господарстві і водночас важливою зброєю. Для того щоб господарська сокира стала зручною зброєю, треба було лише продовжити держак. Сокирами переважно озброювалася найчисленніша частина військ, так звані, вої (народне ополчення).

Досить складних виробів волинських ковалів належать і шпори, які були атрибутом професійних воїнів. Найчисленнішу групу представляють шпори з пірамідальним або конічним шипом з колінчасто вигнутою скобою, яка закінчується трикутними або круглими петлями, в які втягувався ремінець для прив’язування до взуття вершника. Напередодні монголо-татарської навали з’являються більш досконалі шпори з рухомим зубчастим коліщатком у вигляді зірки замість шипа.

Неабиякого вміння вимагало виготовлення трубчастих замків зі складним механізмом.

Навіть побіжний огляд виробів з чорних металів на Волині свідчить про високий розвиток ковальського ремесла, яке базувалося на багатовіковому досвіді і технічних досягненнях слов’янських металургів-ковалів.

Високої майстерності досягли ювеліри. Про розвиток місцевого ювелірного ремесла свідчать як численні вироби з міді, бронзи, срібла і золота. Так і окремі інструменти для їх виготовлення та залишки ювелірною майстерні. Остання виявлена в луцькому замку, в якій знайдено кам’яну матрицю для відливання прикрас.

Найпоширенішим способом виготовлення ювелірних виробів була відливка їх у спеціальних кам’яних формах – матрицях, з вирізаними в них негативами конкретних предметів, які планувалося вилити. [42,140]

Значного розвитку на Волині досягло і художнє ремесло. Про це довідуємося з Галицько-Волинського літопису, де під 1289 р. перераховуються ікони на золоті, та ікони окуті золотом і сріблом з дорогоцінними каменями, начиння церковне з золота, і ковані із срібла посудини, книги, прикрашені сріблом, емалями, перлами, і книги в золотих обкладинках, срібні та мідні кадильниці тощо. [42,142]

Отже, металообробне ремесло, як залізообробне, так і ювелірне, знаходилося на високому рівні.

Володимир був одним із найбільших міст де розвивалися різні ремесла. Тут працювали “сідлярі, і лучники, і тульники, і ковалі заліза, й міді і срібла, в життя наповнювало двори навколо града, поля й села”. [57,86]

Високої майстерності досягли волинські майстри в обробці каменю. Камінь застосовувався передусім у будівництві, зокрема при спорудженні мурів дитинця Луцького замку, фундаменту вежі в Чорторийську, фундаментів церков у Володимирі, Луцьку та Любомлі.

На досить високому рівні знаходилося косторізне ремесло, яке, очевидно, на Волині виділилося у спеціалізовану галузь. Про це передусім свідчить майстерня косторіза, відкрита В. Терським в Пересопнниці. Тут знайдений роговий орнаментований гребінь, шпилька з зображенням людського обличчя, кістяна фігурка голівки коня та орнаментований гольник. Цікавими є окремі шашки і шахи та незакінчена ложка, знайдені в Луцьку.

Важливими домашніми ремеслами на нашій території були прядіння і ткацтво, а також обробка шкір і шевська справа. [42,150]

Таким чином, з усього сказаного вище можна зробити загальний висновок про достатній рівень розвитку ремесла на землях Волині, яке забезпечувало як міське, так і сільське населення необхідними виробами. В цьому плані Волинь не була чимось винятковим серед інших земель України того часу.

В досліджуваний період, передмістя замка перетворювалося у феодальне місто і ставало центром концентрації основної маси ремісників. [54,45] По містам деякі ремесла мали свої професійні організації. В містах ремісники мали можливість ознайомитися з чужосторонніми зразками і піднести вище рівень своїх виробів. На Волині ремісниче виробництво в Галицько-Волинський період зазнало західноєвропейського впливу. Але все-таки місцева промисловість не могла задовольнити бажань багатих класів, і багато виробів приходило з різних інших країн. [40,88]

2. 3. Торгівля.

Важливе місце в економіці Волині в середньовічний період займала торгівля. Цьому сприяв значний рівень розвитку продуктивних сил, внаслідок чого нагромадилися надлишки продукції, які знаходилися за межею перших необхідних потреб.
Внутрішня торгівля відбувалася між містами, та між містом і селом. Міста з їх розвиненими ремеслами постачали ремісничі вироби до інших міст та сіл.
Волинська земля вела жваву торгівлю з іншими руськими князівствами – Київським, Чернігівським, Новгородським.
Значну роль в торгівельних зв’язках міст Волині відігравав Київ – який ще залишався економічним і культурним центром Русі. Серед виробів, які привозилися із Києва потрібно відмітити вироби зі скла (браслети, підвіски). [50,53]
Все частіше Волинь включається у міжнародну торгівлю.
На відомій середньовічній карті світу арабського географа Ідрісі, складеній у Палермо, показані такі міста, як Галич, Луцьк, Перемишль, Володимир. [20,8]
Завдяки археологічному матеріалові можна прослідкувати напрями торгівельних зв’язків Галицько-Волинського князівства.
Про зв’язки Волині з Прибалтикою можна судити із частих знахідок янтарю: бусів та натільних хрестиків.
Про широкі торгівельні зв’язки з містами Північного Причорномор’я свідчать багаточисельні фрагменти амфор.
Через Галицько-Волинські землі проходили торгівельні шляхи, які з’єднували Західну Європу і Візантію з Руссю.
Коли, в силу історичних обставин, занепав основний Дніпровський шлях славнозвісної Путі з варяг у греки, власне другий варіант цього шляху: Балтика - Вісла - Буг - Дністер, успішно вирішував цю важливу комунікаційну проблему. Крім того, через стольний Володимир пролягав магістральний і торгівельний шлях, що суходолом вів з Києва до Праги і далі до міст Західної Європи. Це був відрізок шляху, який зв’язував міста Заходу (Кельн, Майнц, Аугсбург, Регенсбург та ін.) з найбільшими центрами Сходу: Багдадом, Самаркандом та містами Китаю. [50,157]
В результаті археологічних розкопок на Волині було знайдено вироби , які привозилися з Візантії. Це в основному були предмети розкоші: вироби художнього ремесла із золота, срібла та дорогоцінного каміння, тканини. В древньому Данилові була знайдена іконка із зеленуватого каменю – стеатиту із зображенням св. Миколи. Дослідники вважають, що вона була виготовлена в Константинополі.
З арабського Сходу через посередництво інших країн потрапили на Русь срібні монети. Так на Волині в с. Хоникова було знайдено скарб срібних речей. [50,158]
Значний інтерес представляють зв’язки із Західною Європою.
Важливим імпортним товаром були кольорові метали. Можливо, мідь доставляли із Угорщини, де були мідні рудники, а свинець – із Польщі. Ці метали використовувалися не тільки ювелірами, вони йшли на оздоблення галицьких і волинських храмів. [50,160]
Міста Волині відігравали важливу роль у торгівлі.
У першій половині ХІV ст. Володимир займає одне з провідних місць у зовнішньоторговельних зв’язках Галицько-Волинського князівства. Тут виявлену коштовну прикрасу, виготовлену в м. Ліможі (Франція) – давньому осередку виробництва художніх емалей. [24,9]
Про існування грошового обміну свідчать знахідка в Луцьку іноземних монет, а також скарб зі 150 срібних чеських монет ХІІІ – ХІV ст.
З Волині, очевидно, вивозили хутра, мед, віск, рибу, велику рогату худобу, хліб і ремісничі вироби; із Заходу привозили зброю, мармур, скло, золото, срібло, тканину, шерсть.
Важливим торгівельним пунктом був Дорогочин, де знайдено десятки тисяч торгівельних пломб із свинцю, що свідчить про значну роль у міжнародній торгівлі.
Про розвиток зовнішньої торгівлі свідчать і спеціально обладнані пристані в містах Володимир та Луцьку. Ряд дослідників вважає, що значним торговим пунктом був Устилуг.
Для пожвавлення зовнішньої торгівлі волинський князь Андрій Юрійович у 1320 р. зменшив митну платню польським, литовським, німецьким та іншим купцям.

Таким чином, як ми бачимо, Волинська земля бере активну участь як і у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі.

РОЗДІЛ ІІІ

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ВОЛИНІ ПЕРІОДУ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

3. 1. Архітектура та малярство.

Архітектура Волині розвивалася на основі досвіду Київської Русі. На відміну від Галичини, де сформувалася своя архітектурна школа, на Волині прослідковуються характерні риси архітектури Придніпров’я. В цей час будуються великі князівські палаци, монументальні християнські храми, міцні муровані надбрамні башти в оборонних укріпленнях великих міст.

Забудову і планування міст у загальних рисах можна уявити так.

Дитинець був своєрідним адміністративним центром міста. Там містилися двори князя, бояр та дружинників, житла челяді та ремісників, що обслуговували феодалів. Нерідко тут же розташовувалися церкви, монастирі, єпископський двір та кафедральний собор. Дитинець укріплювався міцними мурами, а в ряді випадків, він правив за притулок захисникам міста. У великих містах дитинець займав площу до 10 га.

Головну частину давньоруського міста займав “окольний град”, що прилягав до дитинця. Тут жила основна маса міського населення – вільні ремісники, купці, нерідко тут же розташовувалися садиби бояр, монастирі. Центром “окольного града” здебільшого був “торг”, який часто розміщувався біля головної брами міста. Іноді в “окольному граді” будували кафедральний собор, який ставав композиційним центром міської забудови. “окольний град” оточувався міцною лінією оборонних укріплень. Площа “окольних градів” у містах досягала 100 – 120 га. За “окольним градом” розташовувалися передміські слободи посади, “кінці”, що заселялися ремісниками та купцями.

Забудова міста була густою - вона обмежувалася наявними укріпленнями. Але, порівняно, з містами Західної Європи та Візантії, скупченість будівель у давньоруських містах була меншою.

Вулиця являла собою проїзд між двома рядами дворів. Будівлі здебільшого розташовувалися у глибині двору. Напрям вулиць міста нерідко залежав від рельєфу місцевості. В плануванні міст переважала радіальна та кільцева система – вулиці сходилися до торгової площі, до міських брам, до дитинця.

Вулиці в містах вимощувалися дерев’яними настилами. [9,394]

Архітектура Волині ХІІ ст. відома лише з двох пам’яток Володимир-Волинського – Шестистовпних хрестовокупольних храмів типу Кирилівської церкви у Києві. Один із них – це так звана Стара катедра над р. Лугош на околиці Володимир-Волинська. Рештки цього храму виявлено під час археологічних розкопок. Спорудження його можна віднести до сер. ХІІ ст., саме до тих часів, коли Волинь виділилася у самостійне князівство, Володимир-Волинський став великим містом. Навколо нього зводилася ціла система оборонних укріплень, широко забудовувалося передмістя. Стара катедра була, мабуть, собором передміського монастиря.

Друга пам’ятка архітектури Володимир-Волинського – Успенський собор, який зберігся до наших днів. Його збудував у 1160 р. волинський князь Мстислав Ізяславич. За типом – це шестистовповий хрестовокупольний одноверхий храм, подібний до будівель Києва і Чернігова ХІІ ст., але з істотними відмінностями: стіни й стовпи собору тонші, пропорції плану інші. Конструкція, техніка кладки та архітектурні форми споруди близькі до архітектури Кирилівської церкви в Києві, та інших будівель цього типу. [25,205] Як і в спорудах Придніпров’я, архітектурно-художній образ храму простий і величний. Сувору гладь його стін розчленовано півколонами і стримано оздоблено орнаментним фризом.

Успенський собор у Володимирі, напевно, будували придніпровські майстри або їхні учні.

Наприкінці ХІІ ст. в архітектурі Придніпров’я сформувався новий стильовий напрям. Він виник як своєрідна протилежність монастирсько-князівському мистецтву попередніх десятиріч. Протягом короткого часу цей напрям поширився на всій Русі, знову продемонструвавши єдність джерел східнослов’янського мистецтва й архітектури.

Значення цього стильового напрямку надзвичайно велике. В ньому найбільше виявилися народні риси давньоруського монументального будівництва. [25,206]

Головну увагу будівничі приділяють зовнішньому виглядові споруди, тоді, як раніше першочергового значення надавалося внутрішньому оздобленню. Тут виявилося інше ставлення до самого характеру споруди: це не стільки храм, скільки прикраса міста. Такий підхід до архітектури випливав уже не з церковного, а світського розуміння ролі будівлі. [25,207]

В Луцьку в 1132 р. у східній частині Нижнього замку була збудована Дмитрівська церква, вона також виконувала роль оборонної споруди. В 1845 р. її знищила пожежа. Рештки стін із залишками оригінального орнаменту і настінних розписів у 1893 р. були розібрані. Та завдяки зарисовкам, виконаним російським художником А. Строковим, який перебував у Луцьку в 1866 р., можна скласти уявлення про унікальність цієї пам’ятки стародавнього зодчества. [59,18]

Стилістичну еволюцію української архітектури можна добре прослідкувати і на зразках культового будівництва ХІІІ -–ХІV ст. серед збережених пам’яток др. пол. ХІІІ – пер. пол. ХІV ст. спостерігаємо досить багато невеликих храмів, різноманітних за типом, об’ємно-просторовою композицією.

Це прості, переважно однонефні храми, стіни яких не мають ніяких членувань та прикрас; покриті вони дахами зі схилами і фронтонами. Споруджують їх не з плінфи, як в домонгольські часи, а з білого каменю або цегли. Замовниками виступають тепер не лише князі та великі монастирі, а й невеликі міські або сільські громади. Простим людям, ремісникам, міщанам, більше імпонувала архітектура невеликих храмів із непоказним інтер’єром, який не пригноблював людину ні своїм розміром, ні своїм виглядом.

За даними археології відомий один собор ХІV ст. на Волині – Іоана Богослова в Луцьку. Це був великий тринефний храм, можливо, в п’ятикутному варіанті і за типом близький до триапсидних храмів періоду феодальної роздробленості. [25,24]

Серед пам’яток того часу слід відзначити оригінальну не тільки в українській, але й у світовій архітектурі церкву-ротонду Василя у Володимир-Волинському, збудовану в кін. ХІІІ – на поч. ХІV ст. У плані вона складається з чотирьох великих відтинків дуг, розміщених навхрест, і чотирьох менших між ними.

Східний відтинок дуги виступає на схід на один метр, утворюючи більше приміщення біля вівтаря. Незважаючи на великі розміри (ширина по більших дугах – вісім метрів, по меншим – шість), у храмі споруджено за старою традицією два портали. Південний портал оздоблено гарним білокам’яним різьбленням, а західний – перспективно, невибагливого профілювання – зроблено з цегли. [25,25]

В оборонній архітектурі з’являються нові риси, це зумовлено новими способами ведення війни, стратегією і тактикою нападу й оборони. В ХІІІ ст. з’являються каменеметальна артилерія та могутні стінобитні знаряддя. Головним засобом оборони тепер стають не рів і вал з частоколом, а міцні стіни й башти. Прагнення збільшити дальність польоту стріл або кам’яних ядер змусило городничих – керівників будівельних робіт – споруджувати стіни і особливо башти вищими, завдяки чому силует фортеці та всього міста стає виразнішим, мальовничішим. Башти ставилися в найуразливіших місцях оборони. Від однієї до другої башти тягнулися оборонні муровані або дерев’яні рублені стіни, які з двору мають безперервний ряд невеликих зрубів – городень (клітей). На городнях влаштовувався поміст для воїнів. Під час оборони в городнях ховалося населення навколишніх сіл зі своїм майном.

Якщо в обличчі міст ХІ – ХІІ ст. головну роль відігравали культові споруди, великі собори, то тепер домінуючими стають силуети численних високих башт, образ яких входить у свідомість народу, формує просякнуті світським началом норми архітектурної естетики. Видні здалека храми та численні високі стрункі башти звеличували в очах сучасників не тільки князя, а й насамперед батьківщину, народ, збільшували їх престиж і славу. Яскравим зразком добре збереженої оборонної споруди тих часів є башта в Кам’янці біля Берестя, що її збудував між 1271 – 1289 рр. Майстер Олекса. Незважаючи на суворий силует, вона виглядає мальовничо завдяки невибагливому прикрашенню нішами та поребникам. Цей напрям у розвитку оборонної архітектури ведуть далі майстри луцького замку (наприкінці ХІІІ ст., можливо за Мстислава Даниловича, було розпочато перебудову його у тривкішому матеріалі – цеглі), на що вказує певна ідентичність матеріалу, способу мурування і окремих деталей з баштою в Кам’янці біля Берестя.

В ХІV ст. Луцьк стає значним політичним і культурним центром Волині, посилюються його зв’язки з західноєвропейськими країнами, з готичним мистецтвом німецьких і польських земель.

Саме в цей період у волинській архітектурі з’являються деякі конструктивні й декоративні елементи готики (контрфорси, нервюрні склепіння, які використовуються в діяльності місцевих майстрів у своєрідній інтерпретації. [25,20]

З луцьких укріплень до нашого часу збереглися Верхній замок та рештки стін Окольного, або Нижнього, замка. Укріплення передмістя не збереглися. Верхній замок займав невеликий мис між річками Стир і Малий Глушець. З напільного боку мис захищав глибокий рів. Спочатку зведено велику надбрамну вежу, трохи пізніше збудовано башти Владича і Стирова та змуровані стіни між ними. Призматичні об’єми башт виглядають могутніми і величними не тільки тому, що вони прості за формою і пропорціями, але й тому, що великі масиви бійниць та вікон у бік двору , оздоблених готичними валиками з лекальної цегли та поясками поребрику в завершенні. Головна брама має багатопрофільований наличник з лекальної цегли, а Стирова башта – білокамінний, стрілчастої готичної форми.

Щоб пом’якшити одноманітний вигляд мурів, в основі зубців –шерлонів, вимуровано полички, які завдяки світлотіні чітко вимальовуються, підкреслюючи їхню строгу ритміку. Крім того, при муруванні стін використано цеглу, яка має поливу на сторчках. Покладено в шаховому порядку, вона виділяється яскравими барвами, що надає стінам мальовничого вигляду. На території замка, крім палацу господаря, були ще житлові будинки бояр, єпископський палац та кафедральний собор. Великий зал палацу господаря був, мабуть, перекритий зірчастим нервюрним склепінням, сліди якого лишалися на замковій стіні. [25,21]

Простота, скромний декор і те, що нижній і середній яруси не мають бійниць, споріднюють луцький замок з кременецьким, збудованим, очевидно, з дерева ще в ХІ ст., а наприкінці ХІІ – на поч. ХІV ст. перебудованим в камені. Те, що немає бійниць, піддомовного бою, свідчить про зв’язок з архітектурою попереднього етапу.

Кременецький замок, збудований з білого каменю – вапняку, стоїть на окремій, ізольованій горі, а поселення з укріпленнями розташовано внизу, під горою видовжений серповидний мис відокремлено з напільного боку глибоким перекопом. Замок мав лише три башти – Надбрамну, Південну або Червлену, розташовану над “Домомновим”. Невеликий двір було обнесено мурами з городними, це “околишня шляхта схов мала”. Кременецький замок з мурованою церквою посеред двору відзначався особливим лаконізмом форм та силуету, що добре пов’язувався з навколишнім ландшафтом. [25,22]

Малярству, цілком очевидно, належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинської держави, що засвідчує вже самий широкий спектр окремих напрямків його розвитку . Малярська культура Галицько-Волинської Русі репрезентована відомими насамперед з оригінальних пам’яток, але також і з літописних свідчень, монументальним малярством, іконописом, книжковою мініатюрою.

З огляду на дію визначального для середньовічної мистецької традиції закону ансамблю, як і поширене на ранній стадії розвитку мистецької культури княжої України наслідування візантійських зразків, монументальне малярство виступає як провідний напрям розвитку малярської культури Галицько-Волинського князівства. [7,12]

На Волині найраніший конкретний приклад монументального малярства дають виконані розписи Успенського кафедрального собору у Володимирі. При його відбудові в 1880-х рр. відкрито цілий ряд фрагментів фресок, зокрема, у вівтаря – сильно пошкоджені фронтальні зображення святителів, манера яких дещо нагадує приблизно сучасні фрески Кирилівської церкви у Києві.

Другий кафедральний собор Волині – Луцький собор Івана Богослова, не був мальованим. Оскільки, мурована церковна архітектура на Волині у ХІІ ст. загалом поширилася мало, тут, правдоподібно, не склалося необхідних передумов для розвитку власної традиції монументального малярства, на що вказують, як вірогідна діяльність київської артілі у Володимирі, так і відсутність малярської декорації у Луцьку.

Іконопис Волині представлений двома іконами: Доргобузька та Луцька ікони Богородиці Одигітрії. При всіх відмінностях між ними, їх об’єднує визначальна належність до єдиної мистецької традиції на різних етапах її розвитку. Збережені ікони Волині кінця ХІІІ – пер. пол. ХV ст. демонструють процес послідовної зміни стилю, засвідчуючи як найвище його піднесення перед кінцем століття, так і наростання у ньому нових тенденцій, пов’язаних з наступним етапом розвитку мистецької культури Волині. Обидві вони виступають найголовнішими свідченнями високого рівня розвитку мистецької культури княжої Волині. [7,25]

Ікона “Богородиця Одигітрія” несподівано розширяє пізнання іконопису і при цьому ставить запитань, на які не скоро знайдеться відповідь і найактуальніше з них датування.

Особливістю “Богородиця Одигітрія” є покриття асистом двох постатей – мафорій Богородиці та хітон і гіматій Христа (збереження незадовільне), а також подвійне облаштування опліччя мафорію (подвійна тканина з двома облямівками), що є насправді унікальним варіантом, і червоний сувій в руках Христа (частіший в живописі Балкан). В цілому колір незважаючи на незадовільність збереження, традиційний: коричнево-червоний мафорій з вохристим облямуванням червоною лінією, чепець і рукав – темно-сині, одяг Христа – білий з червоним орнаментом, гіматій – вохристо-зелений. Карнації вохристі із зеленуватим санкіром та легким рум’янцем на щоках. Прикраси на одязі – два ряди білих густих цяток – відповідає київському художньому середовищу домонгольського часу. [36,21]

За відсутності достатньої кількості пам’яток настінного та іконного малярства образотворчі особливості раннього періоду можемо простежити лише на деяких ілюстрованих рукописах.

Мініатюри раннього Добрилового Євангелія (1164 р.), як і дещо пізніших Оршанського Євангелія (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.) та Служебника Варлаама Хутинського (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.), доносять рівень художньої культури Волині домонгольського періоду.

Мініатюри Добрилового Євангелія є скромнішими і, водночас, найбільш про візантійськими, бо за композиційним ладом, за трактуванням сидячих постатей євангелістів перед пюпітрами кольоровим вирішенням вони наближені до мініатюр кодексів, виготовлених даргородських скрипторіях, зокрема, до Євангелія ХІІ ст. Проте Добрило, запозичуючи навіть таку деталь, як ніжку пюпітра у вигляді риби для євангеліста Марка (така форма пюпітра часто зустрічається в мініатюрах із зображенням євангеліста Іоанна), прагне до самостійності. Він збільшує і записує постаті у квадрат і, завершуючи останній блакитною банею, перетворює його в символічний образ храму, а також у руки євангелістів вкладає замість книг сувої. На відміну від візантійських, кольорове розв’язання в Добриловому Євангелії справді тісніше пов’язано з фресковою природою і менш насичене, не втрачаючи при цьому чистоти і свіжості тону. [47,113] Обов’язковою у кожній мініатюрі є присутність блакитної, вохристої та червоної барв (купол, квадратна рамка, килимок піл ногами і подушка), які своїм тризвуччям створюють постатям мажорне середовище. У цій кольоровій радісності, несумісній з подібного роду зображеннями у візантійському книжковому мистецтві, виражений досить типовий для давньоруської культури емоційний тонус. Тут кожний образ на ясному тлі проникнутий світлом – різними лініями поверх звучного локального кольору драперій, хітону й гіматію, узгоджених за гармонійною відповідністю. Дивовижне полягає в тому, що Добрило гармонію відчув природно, ясно і просто, як поєднання двох кольорових площин близьких за світловою і відповідних за доповненням, чим досягалася виняткова рівновага і піднесена атмосфера, сповнена глибокого ліризму і безмежжя божественного світла. Так, колір одягу євангеліста Марка червоно-рожевий та зеленуватий, Луки – блакитний та вохристо-оранжевий, що й викликає естетичне відчуття радості. [47,115]

Майстер двох мініатюр Оршанського Євангелія змальовує євангелістів в інтер’єрі, що сидить перед пюпітрами з розкритими сувоями на колінах. Колір в них насичений, з перевагою червоного, а манера письма цілком фрескова. У стильовому відношенні візантійська традиція. [38,460]

Отже, бачимо, архітектура та малярство на Волині знаходилися на високому рівні. До наших днів дійшло декілька шедеврів мистецтва.

ВИСНОВКИ

Отже, Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства та в особі державця усієї Руської землі Романа Мстиславича відіграла домінуючу роль в об’єднавчому русі України-Русі.

Після занепаду Києва Галиько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї середньовічної Ураїни-Русі. Утворення об’єднаного князівства стало завершенням тривалого, зумовленого низкою соціальних, політичних і культурних чинників, державотворчого процесу. У ХІІІ ст. завдяки активній політичній діяльності Романовичів – Данила Галицького і Василька Волинського та їх наступників, відроджене Галицько-Волинське князівство, яке після коронації в 1253 р. Данила Романовича іменувалося Королівством Русі, а в подальшому – королівством Галичини і Володимирії, в окремі періоди утвердилося на великій території від Німану до Карпат, від Сяну до Дніпра, що за розмірами рівнялося Священній Римській імперії Фрідріха Барбароси. Волинська земля завжди залишалися серцевиною даного об’єднання.

Політичному розвиткові Волинська земля значно випереджала Галичину. Діяльність Романа Мстиславича та його синів Данила і Василька знаходила підтримку у волинського боярства на відміну від боярської верстви в Галичині.

Політичний, економічний і культурний розвиток Волинської землі був обумовлений її географічним положенням. Вона лежала на перехресті торгівельних шляхів, через Волинь проходив шлях: Балтика – Вісла - Буг – Дністер, другий варіант шляху з варяг у греки. Крім того, через стольний Володимир пролягав магістральний торгівельний шлях, що суходолом вів з Києва до Праги і далі до інших міст Західної Європи.

Високого рівня на Волині набуло ремісниче виробництво. Тут розвивалися такі ремесла: залізообрабне, гончарне, ювелірне, деревообробне, каменеобробне, прядильно-ткацьке, косторізне.

У др. пол. ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство досягло найвищої могутності. В цей час будуються укріплені міста і замки, створюється боєздатне військо. Галицько-Волинська Русь, як європейська держава, відігравала визначну роль. Вона ставить у залежність від себе польських князів, угорські королі шукають дружби з Романовичами, сини і дочки галицьких і волинських князів брали шлюби з представниками королівських і князівських династій Європи. Завдяки успішним походам проти Литви і ятвягів було зміцнено північні кордони. Волинські державці, єдині в тогочасній Європі, успішно воювали з татарами. Король Данило взяв участь у європейській війні 1252 – 1253 р. за австрійську спадщину, що свідчить про великий масштаби його зовнішньої політики.

Безперечно, існували й історично об’єктивні причини розпаду держави Романовичів: вона залишалася не досить політично згуртованою, а суспільно господарський стан різних її земель був неоднаковим. Поза сумнівом, одним з вирішальних чинників розпаду держави Романовичів стало наростання феодальної роздробленості у Східній Європі, що не обминуло жодної давньоруської землі у ХІІІ ст.

Василько Романович помер у 1269 р. Він мав єдиного сина Володимира, який успадкував стіл невеликого, але заможного Володимирського князівства. Більша частина князювання Володимира Васильковича спливла в боротьбі з тяжкою недугою: спочатку (з 1276 р.) невідомою науці, а з 1285 р. смертельним раковим захворюванням. При всьому тому він був і залишався до кінця своїх днів мудрим і розважливим державним діячем, тонким дипломатом і, коли в тому виникала потреба, мужнім воїном і полководцем. Він збройно підтримував свого союзника Конрада ІІ проти його молодшого брата Болеслава в змаганні за престол Мазовії. Не раз відганяв Володимир від рубежів свого Володимирського князівства агресивних ятвязьких князів, мав вирішальний вплив на загальнопольські справи, беручи участь у політичних комбінаціях навколо головного краківського стола й підтримуючи власних кандидатів на той стіл.

Невелике Володимирське князівство за Василька й Володимира було заможним і культурним. Стольний град Володимир був одним із найбільших осередків міжнародної торгівлі, де існували колонії східних, південних і західноєвропейських купців. Провідною думкою літописця Володимира Васильковича була та, що князь був “книжник і філософ”, якого не було доти й потім уже не буде. Адже цей середньовічний государ відзначався великою любов’ю до книг і книжної мудрості, власноручно переписував книжки і дарував їх церквам та монастирям.

Володимирське князівство Романовичів було своєрідним оазисом благополуччя і добробуту загалу волинської людності. Тоді як інші частини Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, великою мірою викликаної нерозумною і недалекоглядною поведінкою своїх князів, синів Данила, що воліли вирішувати справи зовнішньої та внутрішньої політики лише збройним шляхом.

Галицько-Волинська держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут сильніше вирізнялися прикмети власне української культури. Населення було тут густіше, як на сході, а ще збільшилося, коли почали напливати еміграційні хвилі з Наддніпрянщини, що втікали з під татарської влади.

Як відомо, Галицько-Волинський літопис раптово уривається на рубежі 80 – 90-х років ХІІІ ст. і, за влучним порівнянням М. Грушевського, “кімерійська пітьма” спадає на історію Галичини і Волині, утім – як і на інші південноруські землі. Історикам неможливо реконструювати останні роки того століття, відтворити долю колись великого і могутнього князівства Романа і Данила. Зрозуміло лише, що Волинька земля настільки ослабла, що в середині ХІV ст. стало легкою здобиччю литовських князів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Публікації джерел

1. “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХI – XIII вв. – М.: Наука, 1987. – 231 с.

2. Волынско-Галицкая летопись, составленая с концом XIII века, 1205 – 1292. /Изд. А. С. Петрушевич. – Львов, 1871. – 148 с.

3. Галицько-Волинський літопис. /Упор. Р. Федорів. – Львів: Червона калина, 1994. – 255 с.

4. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки.). Підг. Д. Абрагамович. – Київ: Час, 1991. – [репринт] – 280 с.

5. Літопис Руський. /Упор. Л. Махновець. - Київ: Дніпро, 1989. – 590 с.

6. Полное собрание русских летописей. – Т. 1: Летопись по Лаврентиевскому списку. – М.: Изд-во восточной литературы, 1962. – 382 с.

Монографії та статті

7. Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. – Львів, 1999. – 131 с.

8. Антонович П. Коротенька історія Волині. – Луцьк: Надстир’я, 1992. – 48 с.

9. Археологія Української РСР. – Т. 3. - Київ: Наукова думка, 1975. – 498 с.

10. Брайчевський М. Конспект історії України. - Київ: Знання, 1993. – 203 с.

11. Брайчевський М. Перше українське королівство. (Держава Данила Галицького). //Золоті Ворота. – 1992. - №2. – С. 146 – 158.

12. Велика історія України від найдавніших часів. – Т. 1. - Київ: Глобус, 1993. – 351 с.

13. [Петров М.] Волынь: исторические судьбы Юго-Западного края. /Издано П. М. Батюшковым. – С-Петербург, 1888. – 288 с.

14. Войтович Л. В. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ – ХVІ століттях. – Львів, 1996. – 253 с.

15. Головко О. На чолі об’єднаного князівства: загадкові та невідомі сторінки біографії князя Романа Мстиславича. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 93 – 95.

16. Грабовецький В., Пришляк В. Від Ільмень – озера до Дністра ріки. //Жовтень. – 1985. - №5. – С. 111 – 113.

17. Грушевський М. С. Історія України-Руси: ХІ – ХІІІ ст. – Т. 3. - Київ: Наукова думка, 1992. – 633 с.

18. Гупало В. До питання про особливості Галицько-Волинської кераміки княжої доби. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 55 – 56.

19. Денисовець П. М. Місце і роль Володимир-Волинського князівства в давньоруській державі. //Минула і сучасна Волинь. Тези доповідей та повідомлень. – Луцьк, 1988. – С. 3 – 6.

20. Завгородній А. Перша національна українська держава постала на Волині? //Луцький замок. – 1999. – 16 червня. – С. 8.

21. Єфименко О. Я. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 519 с.

22. Іванченко Р. Київська Русь: початки української держави. - Київ: Просвіта, 1995. – 93 с.

23. Ісаєвич Я. Д. Галицько-Волинська держава. – Львів, 1999. – 36 с.

24. Ісаєвич Я. Д., Мартинюк А. І. Володимир-Волинський. Історико-краєзнавчий нарис. – Львів: Каменяр, 1988. – 70 с.

25. Історія українського мистецтва. – Т. 1. – Київ, 1966. – 452 с.

26. Ілько В. І., Олашин М. В. Головні етапи розвитку Галицько-Волинського князівства в 1199 – 1349 та його зв’язки з Закарпаттям. //Велика Волинь. Минуле і сучасне. Тези міжнародної наукової краєзнавчої конференції. – Житомир, 1993. – С. 30 – 32.

27. Киричук М. Волинь земля українська. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 468 с.

28. Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - Київ: Наукова думка, 1988. – 247 с.

29. Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. – Київ: Альтернативи, 1998. – 335 с.

30. Котляр М. Ф. Князь Данило Галицький. – Київ: Наукова думка, 1979. – 185 с.

31. Котляр М. Ф. Галицько-Волинське князівство у європейській політиці ХІІІ ст. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 11 – 13.

32. Котляр М. Ф. Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення). //Український історичний журнал. – 2000. - №1. – С. 21 – 33.

33. Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь у ХІІІ ст. (до 800-ліття утворення Галицько-Волинського князівства). //Київська старовина. – 1999. - №1. – С. 3 –14.

34. Котляр М. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІІ вв. – Киев: Наукова думка, 1985. – 185 с.

35. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – Київ, 1996. – 462 с.

36. Крвавич Д. П. Богородиця Одигітрія із Дорогобужа. //Образотворче мистецтво. – 1991. - №3.- С. 20 – 22.

37. Кралюк П. Роман Мстиславич, князь Волинський і Галицький. – Луцьк: Надстир’я, 1999. – 75 с.

38. Крип’явич І. П. Історія української культури. – Київ: Либідь, 1999. – 650 с.

39. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – Київ: Наукова думка, 1983. – 519 с.

40. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 519 с.

41. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищин Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 289 с.

42. Кучинко М. М. Нарис стародавньої і середньовічної історії Волині (від палеоліту до середини ХІV ст.). – Луцьк, 1994. –207 с.

43. Кучинко М. М. Історична топографія давньоруського Володимир-Волинського. //Минуле і сучасне Волині. Тези доповідей і повідомлень. – Луцьк, 1988. – С. 7 – 10.

44. Кучинко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині. – Луцьк, 1991 . – 137 с.

45. Кучинко М. М. До питання про оборонні укріплення давнього Луцька. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 78 – 80.

46. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія укранської державності. – Львів: Світ, 1995. – 248 с.

47. Овсійчук В. Українське малярство Х – ХVІІІ століть: Проблеми кольору. – Львів: інститут народознавства НАН України, 1996. – 478 с.

48. Пашуто В. Г. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.; Л., 1950. – 486 с.

49. Попович М. Нариси історії культури України. – Київ: Артек, 1999. – 727 с.

50. Петегирич В. М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси в Х – ХІІІ вв. (по археологическим данным). – В кн.: Славянские древности. – Киев, 1980. – С. 151 – 163.

51. Пшик В. Про похід Романа Мстиславича на Польщу 1205. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 97 – 98.

52. Раппопорт П. Военное зодчество западноукраинских земель Х – ХІV вв. //Материалы и иследования по археологии СССР. – 1967. - №140. – С. 170 – 182.

53. Стависький В. Князь Данило Романович на київському столі. //Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1993. – С. 99 – 100.

54. Сафраненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ –ХІІІ вв. – М., 1955. – 140 с.

55. Стемковський В. Об’єднала Волинь.// Луцький Замок, 1999. – 15 липня. – С. 8.

56. Українські приказки, прислів’я і таке інше. /Укл. Н. М. Номис. – Київ, 1993. – 180 с.

57. Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів, 1935. – 111 с.

58. Яковенко Н. Нариси історії України з найдавніших до кінця ХVІІІ століття. – Київ: Генеза, 1997. – 310 с.

59. Якуб’юк А. М. Луцьк. Путівник інформатор. – Львів, 1983. – 73 с.