Міністерство освіти та науки України
Запорізький національний технічний університет
Кафедра МЕВ
Контрольна робота
на тему:
«Геополітичні ідеї Каутільї»
Підготувала:
ст.гр. ГФ-228 Г.С. Глущенко
Перевірив:
ас. каф. МЕВ П.М.Жижиян
2009
Зміст
Вступ
1. Артхашастра - пам’ятник великої історичної цінності
2. Питання державного та економічного устрою
3. Питання зовнішньої політики
4. Питання війни та устрою воєнних сил
Висновки
Перелік посилань
Вступ
Каутілья - староіндійський державний діяч, радник царя Чандагупти, котрий жив у четвертому столітті до н.е.
Каутілью вважають укладачем політичного трактату «Артхашастра». Основні свої ідеї, в тому числі й геополітичні, він виклав саме в цьому трактаті.
В цьому трактаті описується ідеальна держава з розгалуженою поліцейською системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускаються будь-які засоби.
Цей твір унікальний своїм жанром — це повчання царя для правильного управління країною. Це якнайповніше зведення прикладних знань про політику, це енциклопедія індійського політичного мистецтва. Трактат містить положення брахманізму про кастові розпорядження, про необхідність забезпечення закону дхарми суворими покараннями, про перевагу жречества над іншими станами, його монополії на відправлення релігійного культу. У повній відповідності з постулатами брахманізму проводяться ідеї панування спадкової знаті і підпорядкування світських правителів жерцям.
1. Артхашастра - пам'ятник великої історичної цінності
«Артхашастра є одним з найважливіших літературних пам'ятників, що зберіг виключно коштовні відомості про суспільно-економічний пристрій древньої Індії і систему її державного управління. У цьому історичному трактаті викладені також методи ведення сільського господарства, ремесел і торгівлі, зовнішньої політики і війни, принципи будівництва озброєних сил, питання права і ін.
Вже на самому початку цього пам'ятника вказується, що даний трактат є «єдине керівництво політики, складене на основі витягань з більшої частини того керівництва в політиці, которі були створені древніми вчителями з метою опанування землі і для її охорони» «тому три науки, — говориться в розділі 2 (главі 5), — коренем своїм мають науку про державне управління». Ще в розділі 1 (главі 2) «Встановлення місця філософії» дано оригінальне і по тому часу глибоке визначення цій науці. «Філософія тим, що досліджує за допомогою логічних доказів: у вченні про три види — законне і незаконне, у вченні про господарство — користь і шкоду, у вченні про державне управління — вірну і невірну політику — і досліджує при цьому сильні і слабкі сторони цих наук, — приносить користь людям, укріплює дух в лиху і в счастії і дає уміння міркувати, говорити і діяти».» [1,538]
Особлива відмінність та історична цінність «Артхашастри» заключається в тому, що в трактаті політика й управління розглядаються не в контексті релігійної моралі, а на підставі державної користі й практичного використання, котрі з часом були взяті як якісна основа суспільно-політичного життя та сприяли у подальшому формуванню світської концепції староіндійської політики.
2. Питання державного та економічного устрою
Які ж соціально-економічний устрій відображають теоретичні погляди Каутільї, викладені в «Артхашастрі» ?
В «Артхашастрі» виділяються шість форм політики:
- Мир (сандхі);
- Війна (віграха);
- Похід (яна);
- Очікування (асана);
- Двійна політика (двадха);
- Пошук допомоги (самшрая)
«Цей трактат відображае склавшийся на той час феодальний устрій з особливостями, властивими державам Сходу.
«Артхашастра» відображає класове суспільство. Чотири касти аріїв – брахмани, кшатрії, вашьї, шудри, - є основними групами населення країни.
Для забезпечення державних чиновників і придворної челяді були потрібні величезні витрати, щоб вони мали «усілякі задоволення», і цар робив їх, оскільки він вважав, що саме ці люди забезпечують непорушність встановленого ладу (см.: Артхашастра, розділ 91, розділ 3).
Таким чином, основними класами стародавнього індійського суспільства були, з одного боку, трудове населення села, що проводить продукти сільського господарства, і ремісничого люду, який був складовою частиною сільської общини стародавньої Індії; він забезпечував всі необхідні для общини роботи, а в місті — все необхідне для потреб держави, зокрема в значній мірі для війни і торгівлі. Це були вайши і шудри. З іншого боку, привілейовану частину стародавнього індійського суспільства складав клас, представлений придворною челяддю («станом або кастою вищих») на чолі з царем і численною армією чиновників державних відомств. З цих аристократичних, привілейованих кругів вербувалися радники, міністри, воєначальники і інші особи служивих государственного апарату, які і складали опору пануючи. Цей державний апарат тиснув на трудове населення. І якщо врахувати часті війни (а війна була однією з найважливіших функцій феодальної держави, обумовленою теж економічними причинами), що вимагали величезних витрат (а також і людських резервів для ведення війни), то стане ясним, що однієї шостої частки, що відраховувалася на користь царя, було недостатньо. У такому разі, щоб примусити трудове населення країни віддавати значну частину проведеного ним продукту на користь царя, застосовувалася умова «скрутного положення», закріплена спеціальними законоположеннями. А це означає, що було юридично і політично оформлено позаекономічне примушення, тобто форма експлуатації, характерна для феодалізму.
Разом з цим юридичне оформлення обов'язкової віддачі частини, а не всього продукту державі доводить й інше — що соціально-економічний лад, відображений Каутільею в Артхашастрі, не може бути віднесений до рабовласницького, хоча елементи рабовласництва мали місце.
Як показує текст Артхашастри чотирма кастами (варнами) не вичерпується все населення стародавньої Індії. Існувала ще ціла низка племен та груп населення, не кажучи вже про те, що населення яке входило до каст з причини порушення правил та засад випадало з них, ставали позакастовими.
Прибуткові статті держави (царя) також можуть служити доказом феодального характеру суспільства. У розділі 33 (розділу 15) дається узагальнювальна характеристика всіх доходів держави від країни, а саме: «загальний податок, шоста частка, воєнний податок, підношення, рента, побори, що стягуються випадково високих торжеств (народження сина у государя і т. п.), побічний податок, відшкодування (за потраву), подарунки, казенні податі», а також зерно всіх видів, мука, масла, бавовна, сіль, цукор і мед, плоди, кисле молоко, імбир, тмин, гірчиця, сушена риба, м'ясо, лук, коріння.
Але найважливіший доказ того, що суспільство, яке відображає Артхашастра, є феодальним,- це положення про натуральну ренту. Землероб, який був основним виробником матеріальних цінностей – продуктів сільського хозяйства, повинні були віддавати одну шосту частину своїх продуктів царю (державі)»
Основні елементи державного суспільно-політичного механізму староіндійського державного устрою такі:
- Верховний правитель;
- Сановники-міністри;
- Сільська община;
- Міські фортеці;
- Державна казна;
- Військо;
- Спільники.
«Вчених завжди дивувала наявність в даній схемі сьомого елементу — союзника (митра). Мабуть, це визначалося своєрідною і надзвичайно важливою роллю залежних царств. Зазвичай в перерахуванні їх поміщають в кінець, оскільки спочатку описується структура -«володінь» пануючи, але іноді (наприклад, в XII книзі «Махабхарати») про «союзника» мовиться раніше, ніж про аматье. Причина полягає, ймовірно, в тому, що не завжди можна провести чітке розмежування між «царською слугою» — чиновником і залежним від царя «союзником».» [2,541]
«Якнайкращим «союзником» вважається такий, який «підкоряється» (вашья — VIL9.11, 38 і ін.). Якщо ж він виходить з покори, його слід позбавити землі (бхумі — VII.18.33) за допомогою претендентів на престол. У невірного союзника теж може відняти його земля, його володіння передаються іншому (VII.18.39). Інтерес представляє місце, де мовиться про укладення союзу з тією «слугою» (бхрітья) або «союзником» (митра), який відпав, а потім знов повернувся (VII.6.22). Тут ці категорії майже невиразні, причому «слуга» може відпасти і повернутися, утворюючи новий альянс, а стосовно «союзника» цар іменується його паном (свамін — VII.6.24). Царські слуги деколи були схожі на самостійних правителів, шукаючих «підтримки» у государя, а особи, що носять царські титули (саманта, митра), навпаки, нерідко виявлялися на положенні чиновників, що підкоряються верховній владі правителя.»[3,152]
«Описуючи ідеальну державу, Каутілья каже, що в сільській місцевості повинні жити «працелюбні землероби» (кармашилакаршака) і «дурні пани» (балішасвамі), населення ж — належали «переважно до нижчої варни» (авараварнапрая). Сутру цю тлумачать по-різному як через многозначність терміну «свамін» (пан, господар, государ), так і через те, що текст може читатися з аваграхой, що додає йому протилежний сенс (абалішасвамі — «з недурними власниками»). Р.П. Кангле вважає, що «свамін» —це сам государ і слід читати «абалішасвамі» (з недурним государем). Але якщо навіть маються на увазі підлеглі царю володарі, їх дурість на його думку, не може оцінюватися як позитивний чинник (див. коментар до переведення). Обидві думки ученого прийняти важко. Абсолютно очевидно, що під «сваміном» не мається на увазі государ, оскільки з контексту витікає, що йдеться саме про те, яку територію ідеальний правитель повинен віддати перевазі над іншими. Щоб вирішити питання про те, які «господа» бажаніше для царя в підпорядкованій йому місцевості, потрібно звернутися до глав «Про придбання землі» в VII книзі «Артхашастри». Тексти ці тісно зв'язані за змістом. В ідеальній країні не повинно бути «об'єднань» (шрені). (Р. П. Кангле помилково тлумачить шрені як «банди».) У VII.11.18— 20 включено міркування про те, що земля з роз'єднаним населенням (бхиннаманушья) переважно для царя, ніж та, де жителі складають об'єднання (шреніманушья), бо першу легше експлуатувати («стягувати дохід» —бхогья).
Згідно до VI. 1.8, сільську місцевість повинні населяти переважно землероби нижчої варни. В уривку Vii.11.21 пояснюється, що це необхідно для здобуття царем всіх видів доходу (бхога) із землі (ср. П. 1.2 про поселення земледельцев-шудр). Далі в VII книзі є і пряма паралель до уривка —в VII.10.23—25, що цікавить нас, говориться, що краще привласнювати землю дурного (баліша) владики, оскільки її легше отримати, охороняти і утримувати. Таким чином встановлюється, що в VI, 1 читати слід «баліша» — «дурний», а під «сваміном», всупереч Р.П. Кангле, мається на увазі не сам государ, а підлеглі йому володарі.
Ідеальна сільська місцевість уявляеться Каутільї як населена «працелюбними землеробами» (переважно з нижчої варни, тобто шудр), що мають дурних панів. «Пани, звичайно, не прості чиновники, що змінюються центральною владою; мабуть, вони зв'язані постійними стосунками з населенням території, і цар вимушений з ними вважатися. Інтереси «панів» і государя збігаються у всьому, що стосується здобуття доходів з «працелюбних землеробів», але не збігаються в питанні про розподілі їх. Правитель віддає перевагу «дурним панам», щоб велика частина доходу поступала в його казну.
Держава розглядається як домогосподарство, де цар виступає главою і «годувал
Термін «аматья», що спочатку означав «домашню слугу» царя, в пізніших джерелах, зокрема в «Артхашастрі», використовуеться стосовно всіх представників державного апарата. Інколи, проте, під «аматья» розуміється лише головний радник пана (мантрін) або вузький шар вищої адміністрації, званий «друзі» і «помічники» пана. У число останніх можуть і не входити прості державні службовці, що позначаються часто словами «людина» або «слуга» (пуруша) і ін.
«Царських слуг» і «друзів» не можна вважати виключно державними чиновниками. Серед «слуг» поряд з радником, воєначальником, жерцем перераховуються найближчі родичі пануючи — мати, син-спадкоємець, цариця. Їм встановлюється таке «забезпечення» (бхарана), щоб вони не схилялися до заколоту (У.З.З—4). Про заколоти, що піднімаються царськими родичами (таткуліна, апаруддха, кулья, бандху), говориться досить часто (1.13.15; Х.6.60 і ін.). Мабуть, зазвичай представники пануюючого прізвища володіли певними територіями і причиною виступів нерідко бувала незадоволеність розмірами цих територій. Один із способів запобігти заколоту — розширення земель, підвладних бунтуючому родичеві, навіть поступка йому частини царства (У.6.13). Отримували вміст всі сини правителя (кумара — У.3.7). Того, хто не був спадкоємцем, ставили на посаду (кишеня —1.18.1) в тому або іншому відомстві. До нього приставляли знаючу людину — чиновника (пуруша), який і виконував необхідні функції, а царевич лише отримував дохід (лабха), частина якого йшла на його «забезпечення», а останнє — в казну.
Царські родичі поряд з сановниками-мукхья брали участь у вирішенні питань престолонаслідування (У.6.36). Звертає на себе увагу, що в переліку «царських слуг», що годуються з казни, не вказані брати государя і дальші його родичі. Проте немає сумнівів, що і вони повинні були мати доходи, відповідні їх положенню і близькості до царя. Вони, безумовно, були «панами» сіл або крупніших земель.» [4,145-147]
3. Питання зовнішньої політики
«Артхашастра не відображає наявності єдиної держави, яка територіально співпадала б з сучасним Індійським півостровом, замкнутим з півночі, заходу і зі сходу гірськими системами, а з південних меж омиваного водами Індійського океану. Вірніше буде сказати, що Артхашастра відображає наявність на цьому півострові цілого ряду держав, які були схожі по суспільно-економічному ладу, по становий-кастовому діленню населення і значною мірою зв'язані відносною спільністю релігійних і етичних поглядів, а, можливо, в якійсь мірі і спільністю основних мов.
Існування ряду дрібних і крупних держав, однакових в основному по соціальному ладу, але не однакових по економічних і військових можливостях, суміжних і віддалених один від одного на великі відстані, привело до необхідності вироблення відповідних норм і положень щодо зовнішньої політики і встановлення міжнародного права, що регламентувало взаємини цих держав, а військові конфлікти, що нерідко траплялися, основним змістом яких було прагнення сильнішої держави захопити землі, худобу і багатство іншої країни, в свою чергу привело до розвитку військової справи, військового мистецтва.
У зв'язку з розширенням економічних зв'язків і зовнішньополітичних відносин виникла і затвердилася дипломатія. Дипломатії, судячи з усього, надавалося велике значення, і метою її було політичними засобами і майстерними методами забезпечити інтереси своєї держави, запобігати війні, коли вона була невигідна, укріплювати мир, а при відповідних обставинах забезпечити найбільш сприятливі умови для успішної війни. У цих цілях дипломати повинні були забезпечувати укладення соответствую¬щих договорів з сусідніми і дальніми державами, позиція і інтереси яких відповідали позиції і інтересам даної держави.
«Правила для послів» (дипломатів), викладені в розділі 12 (розділу 16), визначають обов'язки послів, там указується, що «царське послання повинне бути викладене ворогові (розділу іншої держави) так; він відповість так; йому (посол) винен це заперечити (так); таким чином (він винен) над ним узяти верх. Хай він (посол) відправляється (у шлях), вивчаючи ці вказівки. Хай він спілкується з охоронцями лісів і меж і головними особами в містах і в (усій) країні. Місця для розташування своїх військ і військ ворога, для битв і для відступу хай він спостерігає. Хай він дізнається розміри держави і (кількість) фортець і хай збирає відомості про коштовності, засоби до прожитку, про охорону і слабкі місця».
Широкий круг обов'язків дипломата, складні завдання, допустимість застосування таємних засобів — шпигунства, підмов, організація отруєння і вбивств важливих діячів, що впливають на політику даної держави, — все це говорить про те, що дійсно дипломат повинен був володіти вельми різносторонніми якостями.
Міжнародне право, як можна зробити висновок на підставі Артхашастри, вже тоді визнавало недоторканність дипломатичної персони. З «посланців» (дипломатів) навіть люди нижчих каст не можуть бути убиті, тим більше брахмани. Це і зрозуміло, бо найбільш складні питання відносин з іншими державами, від яких залежала доля своєї держави, перш за все повинні були вирішуватися дипломатами. Вони були особливо активні, коли назрівала війна, коли виникала необхідність зміцнення положення своєї держави. Від дипломатів потрібне, щоб вони змогли врегулювати спірні питання і налагодити хороші відносини з іншими державами, коли війна вважалася невигідною або не можна було зберегти нейтралітет, а коли ставала сприятливішою, зуміти використовувати її на користь своєї держави. Таким чином, від дипломатів стародавньої Індії була потрібна велика гнучкість, виверткість і підступність, чому і навчають «Правила для послів», що містяться в Артхашастрі.»[5,549-550]
4. Питання війни та устрою воєнних сил
«Артхашастра є рідкісним документом величезного наукового значення не тільки тому, що в ній розроблені питання політики, науки державного управління, але також і тому, що в ній якнайповніше, з тих, що дісталися в спадок сучасній науці від стародавнього світу літературних пам'ятників, розроблені питання військової політики, будівництва озброєних сил і воєнного мистецтва. Цим питанням присвячена значна частина Артхашастри. Це і зрозуміло, бо одній з найважливіших областей діяльності держав стародавньої Індії була озброєна боротьба.
Озброєна боротьба, війна переслідувала певну мету, а саме: оволодіння кращими землями, запасами зерна, худобою, грошима (розділи 103—107, розділ 4), підрив економічної і військової потужності сусіда (розділи 111 і 112, розділ 6), який може загрожувати даній державі, в ході бойових дій придбати друга, союзника (розділ 116, розділи 9 і 10). Причому у зв'язку з цим указується, що з трьох можливостей — придбання друга, грошей або земельних володінь — придбання земель вважається кращим, оскільки «при придбанні землі отримуються також і друзі і гроші» (там же).
Виробництву зброї в стародавній Індії надавалося величезне значення. Це видно з того, що в державі було створено відомство по нагляду за збройовими складами. Обов'язком цього відомства було: виготовлення бойових машин, створення оборонних споруд, виробництво різних пристосувань для бою, виготовлення оборонних засобів для захисту фортець, засобів для руйнування ворожих укріплених міст і зберігання військових матеріалів в належному місці. На обов'язку цього відомства був також підбір спеціалістів, майстрів і працівників, праця яких оплачувалася грошима (розділ 36, розділ 18).
На чолі військ стояли начальники, які підкорялися головному воєначальникові. Головний воєначальник повинен був бути досвідченим у всіх галузях науки, знати, як керувати всіма пологами військ, знати, як і коли застосовувати ті або інші роду військ, уміти вибирати найбільш вигідне місце для бою, знати, коли починати битву, уміти розчленовувати зімкнуті ряди ворога, знищувати роз'єднаних і крушити зміцнення, уміти збирати розрізнені частини своїх військ, знати, коли слід виступати в похід, тобто уміти перемагати війська ворога. Разом з цим, що говорить про високу військовою культуру, він повинен організувати управління військами: встановити сигнали сурмою, музичними інструментами, прапорами, встановити сигнали, коли слід стояти на місці, наступати і атакувати (розділи 49—51, розділ 33), і в цілому він винен піклуватися про дисципліну своїх військ.
Військо в державі стародавньої Індії було однією з шести основних засад держави разом з самим государем як розділом держави, міністрами, територією (сільською місцевістю), містами і скарбницею.
Перш ніж ухвалити рішення почати військовий похід, докладно вивчали це питання спільно з своїми радниками, міністрами і воєначальниками. З'ясовувалося, куди, в якому напрямі краще, вигідніше завдати удару.
В Артхашастрі розглядаються не тільки наступальні дії, в ній докладно розглядаються і питання оборони. У даному випадку до оборонних дій вдаються не тільки слабкі держави, які прагнуть виграти час або зберегти свою незалежність і свої позиції, але і сильні, якщо вони вважають, що наступальні дії в даний момент їм вести невигідно.
Військове мистецтво, представлене у відповідних главах Артхашастри, знаходилося в стародавній Індії на вельми високому рівні. Це видно з того, що всесторонньо враховувалися як свої сили, так і сили супротивника, ретельно оцінювалася місцевість, по якій повинні проходити війська, і місцевість, на якій повинні були розвернутися бойові дії, розроблявся порядок побудови бойового табору і укріпленої фортеці, тактичні прийоми боротьби (оборони і настання) і широкий розвиток отримали різноманітні бойові порядки, абсолютно безумовно оцінювалося значення резерву, велике значення додавалося маневру, військовій хитрості. Разом з цим було визначено призначення кожного роду військ, а також дана класифікація військ по їх якісному стану.
На закінчення слід зазначити, що висока організація військ, гнучка тактика і розвинена теорія військової справи могли бути досягнуті в результаті тривалих війн, накопичення і узагальнення досвіду бойової діяльності і, звичайно, в результаті наявності крупних військових талантів, до яких поза сумнівом слід віднести і Каутілью.» [6,455-456]
Висновки
«Артхашастра» — це наука про те, як слід набувати і зберігати владу, іншими словами, повчання для правителя. Каутілья не вважав себе творцем цього жанру, він посилається на стародавніх вчителів. Але попередники відомі нам в основному по цитатах Каутільї. Його робота — єдина, така, що дійшла до нас цілком.
Каутілья переконаний, що влади і багатства слід набувати, відстоювати і збільшувати всіма засобами, як хорошими, так і поганими, коли останні виявляються надійнішими або єдино можливими. Це здобуло йому славу індійського Макіавеллі.
Ця робота є дійсно дуже важливим пам’ятником, який дозволяє нам краще уявити та вивчити суспільно-політичні, зовнішньоекономічні та інші сфери стародавньої Індії.
Перелік посилань
1. Артхашастра або наука політики (видання підготував Кальянов В.И.) М., АНСССР, 1959 р.
2. Артхашастра або наука політики (видання підготував Кальянов В.И.) М., АНСССР, 1959 р.
3.Проблеми соціальної структури та права, «Артхашастра» Вагасин А.А.; Самозванцев А.М., М., Наука, 1984 р
4. Проблеми соціальної структури та права, «Артхашастра» Вагасин А.А.; Самозванцев А.М., М., Наука, 1984 р
5.Артхашастра або наука політики (видання підготував Кальянов В.И.) М., АНСССР, 1959 р
6.Історія індійської філософії. Грецька та індійська філософія, М., 1959 р.