Реферат на тему:
ВІЙСЬКО КНЯЖИХ ЧАСІВ
.
Слов'яни та варяги
План:
Княжа доба
Словяни
Слов’янське військо
Городи
Варяги
Варязьке військо
Значіння варягів для України
Княжа доба
Предки наші, слов'яни, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Зі своєї прабатьківщини, із безмежних пущ східної Європи, вони порозходилися на всі сторони, попромощували дороги серед нетрів та дряговиння, опанували великі ріки, ввірвалися у степи. Протягом століть поусували зі свого шляху чужі народи, перебилися до Чорного моря й дійшли до недоступних Карпат. Немов та нестримна повінь, вони йшли все вперед, займали все нові простори, відбивали напади азійських орд, колонізували дикі поля. У змаганнях з іншими племенами вони перемагали своєю свіжою буйністю та стихійним розгоном. Але військова організація їх була не вироблена, зброя примітивна. Не знали солідарності! й дисципліни, неохоче злучалися у тривкі союзи. Під талановитими полководцями творили великі маси, здібні до одчайдушних походів і завзятої боротьби, дивували всіх своєю живучістю й невгамовною силою. Але так само скоро попадали в незгоду і братовбивчу війну, їх великі війська розбивалися на малі племена та слабосильні, недисципліновані ватаги. Слов'янські воїни — це був військовий матеріал першої якості, та не було це свідоме, дисципліноване військо.
З цієї пливкої, маси першу справжню армію витворили київські князі-завойовники. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав — це ті могутні постаті, що нашу історію з тісних закутин вивели в широкий світ, пустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, дотягли до Дунаю й балканських гір. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі заковані в залізо, з обсіченими мечами, зв'язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, — найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись наша дружина, лицарське прибічне військо князів. Ця доба дала воєнним походам реальні цілі; воєнна сила мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів; армія служила державі.
Коли ж українська держава вже сконсолідувалася, — в часах Володимира Великого, Ярослава Мудрого й їх наступників — коли були вже границі тривкі й усе державне життя стало на сильних підвалинах, наше військо на пару століть прийняло постійні організаційні форми. Вже лише в подробицях відбулося поліпшення, потрохи мінялася зброя, творилися другорядні формації, розвивалася тактика, але основи війська були вже утривалені. У боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицарство, ті воїни «під трубами повиті, під шоломами колихані, кінцем коня годовані», виідеалізувалися воєнні звичаї, повстало свідоме національне військо.
Пізніше Східноукраїнська держава серед домашніх чварів і непосильної боротьби зі степом почала занепадати. Під ударами татарських таранів упав старий Київ. Тоді огнища життя попереносилися на захід, на Волинь і в Галичину
Данило й інші галицько-володимирські князі користувалися військовим досвідом західних країн, досліджували незрівняну тактику монголів і поставили свою армію на нових основах. Галицькі «оружники» повнили сторожу на найдальшому західному бастіоні наших земель, стояли непорушно як та залізна стіна, »блищали щитами і зброєю — на сонце схожі...«
Така коротка історія нашого війська у княжу добу: від примітивних слов’янських воїнів через варязьку школу і степові походи дійшли ми до світлих київських та західноукраїнських полків. Цей розвиток розглянемо докладно.
Слов’яни
Воєнна організація слов’ян спиралася на роди й племена.
Рід це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаємно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усі мали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов’язок помститися за його смерть. Але найважніше завдання роду було — оборонити своїх людей від ворожого нападу. Слов’яни ставили свої оселі в недоступних місцях, у густому лісі або серед непрохідних боліт. Укріплювали їх валом і частоколами. Рід дбав про зброю та всякі воєнні засоби, приготовлював оборону оселі, держав сторожу,, щоб устерегтися перед несподіваним нападом ворогів. Рід, це була основна воєнна формація, що репрезентувала водночас групу посвоячених людей, оселю, господарську організацію й відділ війська. Хоч була це одиниця невелика, але ж визначалася великою суцільністю й моральною силою. Члени роду йшли в бій, боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток; боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провід над військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов’язок. Здається, звався він староста.
Вищою організацією було плем’я. До племені належали роди з традицією давнього посвоячення або такі, що замешкували одну околицю. Плем’я єднали спільні обичаї, вірування, спосіб життя, одяг, говір. В часі небезпеки поблизькі оселі умовлялися, як виступити на ворога, закладали спільні укріплення, приготовляли місця, де все населення могло сховатися. На чолі племені стояли князі, а старшини родів творили раду, віче.
Найдавнішим наш літопис подає імена племен, що жили на українських землях: над Дніпром біля Києва — поляни, над Десною й Сулою — сіверяни, на Поліссі — деревляни, над Бугом — дуліби або волиняни, над Дністром — уличі й тиверці, десь на заході — хорвати. Таких племен було певно більше, але пам’ять про них не збереглася. Тільки давні городища вказують на місця, де скупчувалася давня воєнна організація.
Деякі племена мали більші воєнні сили, поширяли свою владу на широкі простори й основували тривкі держави. Найдавніші традиції мала держава київська. її основник Кий, за переказом, відбував мандрівку зі своїм родом, зайшов аж над Дунай і там хотів поселитися. Але остаточно осів із братами над Дніпром і тут виставив город Київ. Коли брати повмирали, »рід їх почав держати князювання над полянами«. Досить сильну державу мали деревляни, — їх столицею був город Іскоростень (тепер Коростень). Згадували вони з пошаною своїх «добрих князів, що збагатили були Деревлянську землю». За князювання Ольги жив останній деревлянський князь Мал. Про могутню державу волинян переказав нам відомосте один арабський письменник, Масуді: »3поміж цих народів один попереду, за давніх часів, мав владу над іншими; князь його звався Маджак, а сам народ звався валинана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо влада була його та інші королі його слухалися«. На крайньому заході нашої території повстали славні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, із головним городом Червнем посередині. Хто заснував ці укріплення, про це літописці не переказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчать про силу тієї давньої воєнної організації.
Розвиток тодішньої держави залежав зовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли володар був талановитий, умів створити воєнні збройні сили й своїм авторитетом тримав у єдності різні племена, то держава існувала й розвивалася успішно. Коли ж верховна влада ослабла,- коли не стало сильної руки, що тримала цілість, відразу проявлялися змагання. Відживали окремішні племена, дрібні князьки підіймали голову, збунтувалися цілі околиці, поставали нові осередки, — держава розпадалася. Не раз приходило до повної анархії, боротьби всіх проти всіх, як про це
оповідає літопис: «повстав рід на Слов’янське військо. рід, були між ними чвари й самі почали воювати один одного...» Треба було чекати довгий час, доки знову не появилася сильна одиниця й не перевела нової військової й політичної організації та не створила нової держави.
Слов’янське військо
Про сам устрій слов’янського війська знаємо небагато. Назва війська була тоді — в о ї, рідше вживалося це слово в однині — воїн. Старшини над військом звалися воєводами. Не було між ними ніяких ранг, ні ступенів. Всі важніші справи вирішували на вічу, особливо, коли доводилося вести війну або складати мир. »У слов’ян і антів«, писав грецький Історик Прокопій у VI. віці, »панує не одна людина, але давно вони живуть так, що всім порядкує громада, — всі справи, щасливі, чи погані, йдуть до громади«. Але в бою провід мав один верховний воєвода. На чолі слов’янських антів у боротьбі з готами коло 370—380 рр. стояв князь Боз із синами й 70 старшин.
До бою слов’яни йшли спершу невпорядкованою громадою. «Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вести боротьби впорядкованими лавами«, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше, мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена припили кращий устрій. Може бути, що слов’яни знали вже десятковий поділ на сотні й тисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом тисяцького.
Чужосторонні письменники змальовують слов’ян як військо слабо озброєне. «Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідуть битися з ворогами», переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добре воєнну справу й його голос має тут велику вагу.
Інші письменники потверджують і де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що слов’яни мали по два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирський оповідає, що слов’яни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. Павло Дякон згадує, що слов’яни боролись списами та сокирами та що рукою кидали каміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, що слов’яни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.
Як з цих описів видко, слов’яни вживали до нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх по два або по три. Це була зброя, яку найлегше було виробити, — всі примітивні народи йшли у бій зі списами. В давній словенській мові були аж три різні назви на спис — коп’я, сулиця, оскеп, видко існували різні роди списів. Сокира це теж стародавня зброя. Пізніше її поліпшили, й так повстав топір (назва іранського походження). Лук був відомий слов’янам здавна, але не розвинувся як бойовий снаряд так усебічно, як розвинувся він у степових народів. Пізніше луки приходили до нас від печенігів та половців. До кидання каміння слов’яни вживали пращі.
Замітна річ, що у слов’ян у давніх часах не був іще відомий м е ч. До боротьби зблизька служив тільки короткий н і ж. Мечі слов’яни перейняли, мабуть, від Германських готів. До охорони тіла вживали щита, — старої зброї індоєвропейських народів.
Не можемо подати докладнішого опису зброї давніх слов’ян. - З тих часів не дійшло до нас ніяких картин, що зображували б озброєння слов'янина. З археологічних розкопів знаємо різні роди зброї, але дуже важко сказати, чи ця або та зброя слов’янського походження, чи належить до інших племен. Вже в тих часах був живий обмін зброєю і, що появилося в одного народу, те незабаром переймали інші. Так зброя слов’ян не була все однакова, а змінялася й уліпшувалась.
Слов’яни не дорівнювали своєю організацією сильнішим сусідам. Не могли вони й мірятися з Візантією, що мала найкраще військо в тодішньому світі, славну кінноту й недоступні твердині. І у стрічах з германами виявлялися значно слабшими. В IV. віці підбили їх Готи. Грізним противником слов’ян були теж монголи. Дикі гуни своєму поході через Європу розгромили слов’янські племена, отім слов’яни підлягали аварам. Але й у боротьбі зі сильнішими народами слов’яни виявлялися добрим військовим матеріалом. Знавець східної Європи, арабський письменник Ібрагім Ібн-Якуб кинув такі слова: «Слов’яни люди сміливі, здатні до боротьби, коли б не незгоди серед їх численних і порозкиданих племен, то з їх силами не міг би зрівнятися ні один народ світу«. Треба було тільки сильної руки, що з'єднала б слов’ян та дала їм сильну політичну й військову організацію.
Городи
Коли слов’яни не дорівнювали іншим народам зброєю й організацією, то перевищали їх способом будови городів. Північні землі й досі вкриті великим числом городищ, валів та окопів, що залишилися по давніх городах. На Київщині є. їх до 450, в Чернігівщині 150, на Волині 350, на Поділлі 250, в Галичині понад 100. Коли дочислити ще інші землі, то Україна має до півтора тисячі городищ. Недаремне скандинавці називали Україну "землею городів". Частина цих городищ походить із доісторичних часів, але переважливе число — з V.-VIII. століття, з часів, коли розвивалася воєнна організація слов’ян. Слов’янські племена не мали сили перемогти ворогів у чистому полі, то й боронилися так, що ставили скрізь укріплені городи. І в цій справі дійшли вони до великого мистецтва.
Слов’янські городи мали різнорідне положення. Найчастіше вони стояли на високи
Розмір городищ бував різний, залежно від терену та призначення города. Деякі городища такі невеликі, що могли помістити ледве одну господарську садибу з будинками. Інші були дуже широкі, займали простір цілого морга, а то й більше. Городи на рівній площині мали звичайно форму кола або еліпси — таке укріплення було найзручніше до оборони. Городища, положені на горбах, мають вид не такий правильний, їх план залежав від положення й укладу узгір’я.
Укріплення городів складалися головно з валів і ровів. Вал: бував кілька метрів заввишки. Там, де доступ був легший, сипали вали вищі й сильніші. У більших городах вали йшли двома і трьома рядами. Вал будували з землі, яка була на місці, найрідше з глини, бо її можна було добре втовкти. По надвірній стороні города залишали рів і, як була недалеко річка, пускали до фоси воду. Вал скріпляли часом дерев’яними палями, частоколом. Вхід до городі вів через оборонні ворота. Як виглядав слов’янський город усередині, чи були в ньому ще які укріплення, який вигляд мали внутрішні будови — про те не знаємо нічого певного. В пізніших часах городи часто перебудовували і зміняли так, що найдавніші укріплення попропадали без сліду.
Городи давали слов’янам безпечний захист від ворога. В тих часах мало хто міг зважитися добувати недоступний город. Не було ніяких машин до облоги й укріплення можна було добути тільки приступом. Положення оборонців було легше, ніж дозувальників. Оборонці ховалися за вали й частоколи, з безпечного місця кидали на ворога каміння, стріляли з луків, метали списами. — до них доступити було важко. Коли укріплення були сильні, й залога мала доволі харчів та води, город міг боронитися довго.
Городи це найсильніша сторона воєнної організації слов’ян; вони забезпечили наші племена перед знищенням і поневоленням та дозволили їм творити своє незалежне життя.
Варяги
На розвиток нашого війська в найдавніших часах особливий вплив мали варяги. Були це збройні ватаги скандинавові,, що приплили до нас від Балтійського моря. Назва варяги означала заприсяжену дружину. На заході називали їх іще й норманами, тобто людьми півночі, або вікінґами — войовниками. Зо своєї холодної, мало родючої батьківщини вони пускалися в море й здобули собі славу одчайдушних мандрівників та добичників. Вони нападали раз-у-раз на побережжя сусідніх країн, поем лилися у Франції, в Англії, дібралися до Ісландії та Ґренландії добилися на Середземне море, заснували державу на Сициліі — пливали аж до Азії й Африки. Збройні ватаги цих скандинавських добичників перепливали зчаста й Балтійське море й річними шляхами входили в країни Східноі Європи. Мета їх походів була — добич. Нападали на слабші племена, грабували все, що тільки мало яку вартість, добуте майно вивозили та перепродували в інших країнах. У слов’янських землях вони спершу спинялися тільки короткий час, для грабежі й торгівлі. Але пізніше позакладали свої оселі серед слов’ян, попідбивали різні племена й почали жити з данин, що платили їм переможені.
Варяги відіграли велику роль при заснуванні найдавнішої нашої держави. Літописець оповідає, що варяги опанували спершу північні землі, потім два добичники, Аскольд і Дир., приїхали човнами до Києва, зайняли тутешній город і почали княжити над плем’ям полян. Пізніше з Новгорода прийшов із військом Олег, воєвода князя Рюрика, й зайняв Київ в імені малого Рюрикового сина Ігоря — так на Україні почала княжити норманська династія. Чи літописець правдиво змалював початки київської держави, це справа не цілком ясна, різні історики різно це пояснюють, — але що варяги мали велике значіння для організації нашого війська, це річ безсумнівна.
За перших князів варяги творили найвартіснішу частину княжого війська, особливо ж увесь провід був у їх руках. Це видко із договорів князів із греками; в них згадується самі скандинавські прізвища. 907. р. Олег під Царгородом вислав до грецького царя послів Карла, Фарла, Вельмуда, Рулава, Стемида. 912. р. в посольстві виступають ті самі висланники, та, поруч них, Інегелд, Карн, Фрелав, Руал, Труан і ін. В, умові Ігоря з 945. р. Згадані знов імена: Вуєфаст, Акун, Істр, Шибрид, Алдан, Адулб, Ігелд, Турберн і багато інших. Головним воєводою Ігоря був Свенельд. За Святослава воєводами були — Ікмор і Сфенкел.
Пізніше до війська почало допливати що раз більше місцевого населення. Але ж як треба було* доброго й певного війська, князі спроваджували варягів. Так князь Володимир Великий 980. р. їздив »за море«, тобто до Швеції, та привів собі варягів; — вони допомогли йому добути Київ. Ярослав Мудрий аж тричі покликував собі варягів: уперше 1015. р., коли хотів забезпечити для себе Новгород, удруге 1017. р. проти польського князя Болеслава, утретє 1024. р. проти брата Мстислава. У вирішних боях раз-у-раз виступали сили варягів.
Яке велике було варязьке військо на Україні, про те не маємо докладних відомостей; літописці рідко коли подають докладні числа. Арабський письменник Ібн-Фадлан к. 922. р. писав таке: »У руського короля є звичай, що з ним на дворі його живе чотириста відважних товаришів і вірних людей, які разом із ним умирають і дають себе на смерть за нього. Цих чотириста людей сидить під його престолом, а престол його - великий, дорогим камінням оздоблений«. Це, ймовірно, тільки прибічна сторожа князя, не ціле військо. Сто років пізніше, 1015. р. наш літописець оповідає, що Ярослав Мудрий до походу на Святослава зібрав був у Новгороді тисячу варягів. Та це було саме після того, коли новгородці значну частину варягів вирізали за їх насильства, — перше було варязького війська більше. У Візантії згадується найбільший відділ варягів — шість тисяч, імовірно, й на Україні варязькі війська не мали більш, ніж кілька або кільканацять тисяч людей.
Варязьке військо
Варязькі частини складалися з професіональних вояків, що воєнне діло вважали за своє постійне заняття, з війни добували прожиток і майно. Старшина над військом звався князь (по-скандинавському «конунг»). Спершу це не був титул володаря, а тільки назва ватажка. Князь сам організував свої частини. Ядром війська була дружина. До неї належав рід князя й його близькі товариші, та інші певні й вибрані люди. Це була прибічна Гвардія князя, підпора його влади й основа сили. Члени дружини складали князеві присягу на вірність і між собою вважалися за побратимів. Дружина йшла з князем у похід і при його боці і зустрічала ворога. Дружинники творили княжу раду, без них він нічого не рішав. Дружина користувалася частиною прибутків князя, що йшли з данин підбитих племен, з торгівлі, воєнної добичі й ін. З-поміж визначних членів дружини князь назначав старшин для різних частин війська, посадників для городів і волостей та всяких своїх урядовців. Нижчу частину дружини творили вояки різного роду й походження, що повнили службу як рядовики.
Крім власної дружини, князь користувався дружинами інших ватажків, що наймалися до нього на службу. Такий ватажок складав із князем умову щодо часу служби та плати. Коли реченець кінчався, він мав право князя залишити й шукати собі місця де-інше. Плата найманим ватагам звалася — скот (із скандинавського »скат«. — гроші, скарб). Один норвезький переказ оповідає, що конунг Еймунд діставав від нашого князя Ярослава по унції срібла на рядового вояка на рік та по півтора унції для старшого на човні; пізніше жадав по унції золота для рядовиків та по пів гривні для керманича. (Гривня — це фунт срібла, унція — 1/6 гривні). Військо діставало плату й хутрами або шкірками дорогих звірів чи іншими вартісними речами. Ватажки й вояки, що довший час служили князеві, ставали членами його власної дружини й користувалися всіма її правами.
На які частини поділялося варязьке військо, про те докладних відомостей нема. Найменшою військовою одиницею була, мабуть, залога човна, 40-60 людей. Варяги відбували раз-у-раз походи морем та ріками, тим то люди, що належали до одного човна, жили між собою близько й спільно стрічали всякі небезпеки. В Скандинавії такі «корабельні дружини« були широко відомі. Так само було воно й серед варягів на Україні. У першій умові Олега з греками воєнну контрибуцію означували по І2 гривень на »ключ«, тобто керму корабля. Керманич човна у війську Еймунда брав більшу плату, ніж всі інші вояки, отже вважався старшим над залогою човна. У бою військо поділялося на якісь більші частини, що ставали на »чолі« та по крилах, але ми не знаємо, які великі були ці відділи та як вони звалися. Не знаємо теж назв та ранг старшини. В походах Святослава на Болгарію згадується полки під проводом визначних старшин, як Ікмор, »що після Святослава мав перше місце«, і Сфенкел, »що вважався третім по Святославів.
Озброєння варягів дуже відрізнялося від слов’янської зброї. Варязький вояк мав на тілі панцир, що в нас звався броня, на голові шолом, на лівій руці держав довгий щит. До нападу служив йому меч, топір і коп'я. У порівнянні зі слов’янами варяги були озброєні куди краще — панцирі й шоломи забезпечували тіло від ударів ворога, меч давав перевагу в боротьбі зблизька. Завдяки своїй сильнішій зброї варяги легко перемагали ватаги слов’ян.
Значіння варягів для України
Варяги мали в цілій Європі славу першорядного війська. Самою своєю появою вони викликали захоплення й страх. Араб ібн-Фалдан оповідає: «Я бачив русів (варязькі полки) — не видав я людей більших тілом, як вони — мов ті дерева пальмові. Вони руді, не одягають каптанів, ні свит а чоловік одягає плащ, і окутує ним один бік і одну руку виставляє з-під нього. Всяк має завжди при собі меч, ніж і сокиру. Мечі в них широкі, хвилясті, франконського виробу». Візантійський письменник Псел 1057. р. описує відділ варягів у грецькій службі; вони, мовляв, »страшні на вигляд і поставою«, мають ясно-блакитні очі, не голять бороди, на вдачу повільні, не поспішають, та не шкодують своєї крови й не звертають уваги на рани. Озброєні вони довгими коп’ями й топорами, з одного боку загостреними. Грек Лев Діякон, що описав докладно похід Святослава • на Болгарію, з признанням висловлюється про українські полки, що йдуть до бою рівною лавою, мов та стіна, озброєні коп’ями і щитами. Він описує різні хвилини бою, славить завзяття й хоробрість войовників півночі та їх погорду до смерті. «Про тавроскигів (так він зве військо Святослава) розказують таке, що вони, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів. Коли не мають уже надії вирятуватися, устромлюють собі в груди мечі й так себе вбивають. А роблять це тому, що мають таку віру: кажуть, що вбиті ворогами в війні, після смерті, як душа вийде з тіла, служить на тому світі своїм убийникам. Тавроскити бояться такої неволі, й самі себе вбивають, щоб не служити своїм переможцям».
Варяги служили в українському війську до половини XI. віку. Головну роль відігравали вони в походах Олега й Ігоря на Чорне море, в далеких боях на Каспію й Закавказзі, в славній болгарській кампанії Святослава, також у війнах Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Варяги дали нашому війську дуже багато. Вони поширили в нас свою зброю так, що змінився спосіб воювання. Під впливом варяг прийнялася нова військова тактика. Військо йшло в бій упорядковане, одною лавою, не так безладно, як це було в давніх слов’ян. Вони привчили військо до ладу, послуху й дисципліни, давали зразок солідарності, єдності й товариського життя. їх завзяття, рухливість, відчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — ввійшли в кров нашого народу. Варяги вивели наші воєнні сили з далеких пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Що в давнього нашого війська розвинувся дух ініціативи, саможертви, лицарства — це у значній мірі заслуга цих скандинавських завойовників.
Але пізніше наша держава й армія знайшла опору у власного населення й почала формуватися на власних основах. Тоді варяги вже не мали що робити на Україні. Це було дороге військо, мало великі вимоги й не раз дошкулювало місцевому населенню. Так 980. р. коли варяги добули Київ для Володимира, зажадали для себе викупу: «Це город наш, ми його добули, хочемо взяти викуп — по дві гривні від чоловіка». Володимир не хотів нищити мешканців і наказав варягам чекати, аж зберуть гроші. Варяги чекали місяць, але побачили, що князь їх перехитрив, і що вони нічого від нього не дістануть. Тоді почали проситися, щоб пустив їх до Візантії. Володимир згодився на це, вибрав з-поміж них людей «добрих, розумних і хоробрих», роздав їм городи, а решту пустив зі служби. Та до грецького царя він подав вістку: «Це йдуть до тебе варяги, не тримай їх у городі, бо нароблять тобі лиха так, як і тут накоїли, але порозводь їх у різні місця, та назад не пускай ні одного». — Так само 1015. р. в Новгороді Ярославові варяги «насилля творили новгородцям і жінкам їх — новгородці повстали на них і їх винищили.»
Останній раз варяг згадує літопис під 1036. р. Тоді Ярослав Мудрий привів їх з Новгорода обороняти Київ від печенігів. Пізніш уже ніяких звісток про них не стрічаємо. Частина їх перейшла до Візантії, решта поперемішувалася з місцевим населенням.