План
Вступ
1. Історія, день Соборності України
2. Т.Г. Шевченко - народний поет
3. Сьогодення соборної України і погляд у майбутнє
Висновок
Список використаної література
Вступ
Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Такою датою для України стало 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки ЗУНР І УНР. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності. Консолідуючим фактором соборності виступають міжнаціональна злагода, мир, толерантність.
СОБОРНА УКРАЇНА - ідея об'єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській формі, особливо в періоди феодальної роздробленості, чужоземного панування, церковного розколу. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів "Руської трійці" та Кирило-Мефодіївського товариства. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В.Антонович, М. Грушевський, В.Винниченко, В. Липинський, діячі українських партій початку XX ст., ОУН. Визвольні змагання українського народу не привели до створення соборної держави. Реалізація ідеї на практиці відбувалась у формі імперіалістичних територіальних надбань російського царизму, а потім сталінізму. Зі здобуттям незалежності ідея Соборної України виступає як альтернатива регіональному сепаратизмові.
1. Історія, день Соборності України
Двадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які, віддаляючись, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності.
Саме того зимового дня в золотоверхому Києві під перегук дзвонів Святої Софії було ухвалено рішення про об'єднання двох, розділених історичною прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: "Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.
Оцінюючи тоді цю важливу подію, відомий український політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов писав: "Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах".
Проте, як відомо, тоді українському народу не вдалося реалізувати свій історичний шанс. У тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах об'єднання завершити не вдалося. Україна залишалася бездержавною, роз'єднаною етнічно, роздертою територіально, поневоленою національно. Втрата державності знову перетворила соборність українських земель на ідеал, невтілену мрію, одвічне бажання. На щастя, ті часи для України вже минули. Твердо віримо, що назавжди.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, національна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі".
Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху - Українська Національна Рада та Директорія УНР - ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.
У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: "По лінії з'єднання не було між нами двох думок". І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.
Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
Якщо події кінця Першої світової війни спричинили крах об'єднавчих зусиль українського народу, то Друга світова війна стала каталізатором збирання роз'єднаних частин України. Вони потрапили в орбіту геополітичних інтересів двох антагоністичних тоталітарних режимів - радянського і фашистського.
У результаті нового перерозподілу Європи у 1939 році західноукраїнські землі були інкорпоровані до складу СРСР. Безперечно, тодішнє радянське керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи територіальний тулуб держави, найменше турбувалося про соборність України та етнічну консолідацію українців. Якраз навпаки, воно розуміло, що західноукраїнське населення, особливо галичани, несуть на східні терени республіки небезпеку поширення "українського буржуазного націоналізму". Звідси й такі жорстокі методи "комунізації", масові репресії, численні депортації населення, братовбивче повоєнне упокорення Західної України.
Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва СРСР, об'єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення освітнього рівня людей тощо.
Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх західних співвітчизників. Долаючи суцільні ідеологічні загати, їхня ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли ували дисидентський рух, сприяли національному пробудженню.
Безперечно, "золотий вересень" 1939 року не став ідеалом соборницьких устремлінь західноукраїнського населення. Йому набагато ближчим і зрозумілим був січневий Акт Злуки 1919 року. Не випадково, що одно з перших авторитетних громадських об'єднань краю, Галицька асамблея, ще на початку 1990-х років у своїй ухвалі "Про єдність українських земель" правовим підґрунтям входження західноукраїнських земель до України назвала саме Акт Злуки. У тому, що на Всеукраїнському референдумі східні
та західні українці проголосували за незалежну, суверенну державу, теж простежується ідейна спадщина злуки, національна воля єдиного народу. При всій неоднозначності сталінського "внеску" в об'єднання українських земель, не можна заперечити, що прирадянське співжиття українців в одній республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та національного самоусвідомлення.
Вони й стали базовими для динамічного процесу оформлення незалежності України як суверенної, соборної держави. Завдяки тому вона має повнокровну територію, усталені кордони і мирне життя громадян. Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз'єднувальної межі між Заходом і Сходом України.
Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.
Гіпертрофія цього явища в сучасних умовах може породжувати сепаратистські настрої місцевих еліт, відцентрові тенденції політичного й економічного характеру.
Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації та корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.
Незалежна Україна наприкінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.
Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень. Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач. Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: "Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі". Його слова справді стали пророчими.
В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося: "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка". І хоча цій благородній ідеї не судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років відіграли визначну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності історичної державотворчої традиції, сформували підгрунтя для відродження сучасної незалежної, соборної України.
На цьому підгрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід України.
Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішний суспільна по
2. Т.Г. Шевченко - народний поет
Полум’яним українським патріотом був Тарас Григорович Шевченко. Його заклик - „свою Україну любіть” - вирвався з самого серця, як найзаповітніше слово. Одним із найглибших у світовій ліриці виявів любові до рідного краю справедливо вважається поезія „Мені однаково” із трагічним, потрясаючим закінченням:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, зблудять.
Ох, не однаково мені.
Немов пророк, він передбачав, що неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збереться над Російською імперією, як грандіозна хмара. Він попереджав панів:
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторінками
Кров у синє море
Дітей ваших…
Він передбачав бурхливий протест і гнів, що віками визрівав у глибинах народних мас.
Україна у творчості Шевченка - це передусім волелюбний народ, героїчна визвольна боротьба, душевна краса поборників волі. Поет перший в українській літературі на весь голос сказав про велич, красу народної любові до Вітчизни, як символу волелюбності.
І прекрасно усвідомлював Шевченко свою роль як воістину народного поета, як речника свого народу:
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Т.Г. Шевченку була властива свідомість покликання свого, свого права говорити від імені народу, свого творчого обов’язку перед народом.
3. Сьогодення соборної України і погляд у майбутнє
22 січня 2003 р. ми відзначали 84 річницю акту злуки УНР і ЗУНР. Цей акт являє собою символ соборності України, тобто єдності і неподільності. Вже у незалежній Україні цю акцію було повторено. Ми й досі зберігаємо у наших серцях той день, коли живий ланцюг людей з’єднав Львів і Київ.
З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:
в політичній сфері передбачається перейти від тоталітарної системи до демократії;
в економічній - від командно-директивної до ринкової економіки;
у соціальній сфері - „людини-гвинтика”, яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;
у гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей;
у міжнародній - від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.
Перше десятиліття відбудови незалежної держави було надзвичайно важким випробуванням для українського народу. В цей час проявилися всі ознаки глибокої економічної кризи, що не могли не вплинути на зміни в соціальній структурі суспільства, загострення усього комплексу соціальних проблем. Але незважаючи на усе це, я вірю, і досвід попередніх років доводить, що волелюбний український народ здолає всі труднощі на шляху до свого становлення, наша країна стане могутньою незалежною Україною.
Висновок
Нині про Соборну Україну говорять як про сучасну українську державу. Але є ще одна Соборна Україна - етнічна територія. Верховна Рада України рішуче скоротила текст державного Гімну, щоб не припустити можливих провокацій, при згадуванні етнічних територій, тому покликатимемося на неупереджене джерело. Українські етнічні землі дуже вдало визначив 1831 року видатний росіянин Микола Надєждін. У рецензії на першу книжку Миколи Гоголя він писав, що Україна перебуває "під благодатним шатром синього неба, на широкому килимі степів, які облямовані струмками Дунаю і Дону, пасмами Кавказу і Карпат, хвилями Євксину (Чорного моря. -
А. П.) і Каспію". І саме цю Україну намагався об'єднати в одній державі гетьман Павло Скоропадський. Українці компактно проживають у російській Азії, Казахстані і Киргизії. Разом із Україною ці землі могли б стати співдружністю українських націй. Після Другої світової війни до 1954 року за межами УРСР опинилося понад 40% української етнічної території - в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Росії і Молдові. УРСР як член ООН підписала і ратифікувала Гельсінський Прикінцевий Акт, ІІІ та ІV принципи якого визнавали непорушність кордонів УРСР з Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Росією і Молдовою, тобто Україна проголошувала 24 серпня 1991 року незалежність у визначених Москвою і визнаних Гельсінським Прикінцевим Актом кордонах, що звузило поняття соборності. Займаючи Українську Слобожанщину, Краснодарський і Ставропольський краї, Росія, ігноруючи як спадкоємець СРСР Гельсінський Прикінцевий Акт, відкрито зазіхала на Східну і Південну Україну на тій підставі, що в містах сходу і півдня розмовляють російською мовою. Г. Щокін вважає, що це подібний до югославського сценарій "для України, згідно з яким має відбутися “розчленування” єдиної і потенційно могутньої країни на Західну і Східну з одночасним виокремленням Кримського півострова. Так розкручується деякими ЗМІ “російськомовне питання”, та усілякими засобами штучно підкреслюються культурні особливості західного, східного і південного регіонів нашої соборної України. Підступна ідея розколу України має, вочевидь, деякі історичні паралелі, в яких згадують, наприклад, Західно-Українську Народну Республіку (1918), а також Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (1918) зі столицею у Харкові". Російську мову навіть деякі російські патріоти визнають останнім українським варіантом церковнослов'янської, тобто українською книжною (городською) мовою ХVII-XVIII ст. До числа російськомовних в Україні зараховують у Москві і представників інших народів, які за межами України мають свої національні держави - білорусів, молдо-ван-румунів, болгар, поляків, гагаузів-турків, греків, поляків, угорців, німців, євреїв тощо. Не називаємо кримських татарів, бо вони є етнічною корінною меншістю України. Але в міжнародних правових документах "досі не вироблено критеріїв чіткого поділу між поняттями “національна” та “етнічна” меншини".
Конституція України 1996 р. у статтях 11, 92 п.3 та 119 п.3 запровадила у правову систему нашої країни термін корінного народу без відповідного його визначення та без подання переліку корінних народів. "Законодавство про статус корінних народів досі не прийнято; більшість дослідників пов'язують вирішення цього питання з визначенням правового статусу кримських татар (кримськотатарського народу)". На статус корінного народу в Україні мають право румуни (молдавани), як і українці в Молдові та Румунії, які разом з українцями з 1357 р. до 1812 р. мали свою державу Молдову. Упродовж ХVІІІ і до кінця 80-х років ХІХ ст. Російська імперія скорочувала частку українського населення Молдови. Для зменшення кількості українців комуністична Москва організувала три голодомори (1921-1923; 1932-1933; 1946-1947). Щодо болгар, греків і гагаузів, то вони з'явилися в Україні внаслідок релігійних утисків християн у Турецькій імперії. Всі останні представники інших народів з'явились в Україні з причин угорської, польської та російської політики в Україні, яка в різні часи була колонією Угорщини, Польщі, Росії - СРСР і Австро-Угорщини. Саме вони, за концепцією М. Алмаші, мають право на статус "національної меншини". "Національні меншини, - стверджує вчений, - це особи, які є громадянами цієї держави, не належать до титульної національної спільноти чи корінних народів цієї держави і самоідентифікують себе як представники певної національної меншини".
Хоча Конституція незалежної України приймалася 1996 року, коли вже був піввіковий досвід ООН і Міжнародної організації праці (МОП) у визначенні і користування в конвенціях і рекомендаціях терміна "корінні народи", два корінні народи України - українці та кримські татари за статтями 3 і 24 користуються лише правами людини і громадянина. А нова Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята ВР України в грудні 1998 р., не визнає кримських татар корінним народом України, а відтак і Курултай (Національні збори) і Меджліс кримськотатарського народу Соборними представницькими органами кримськотатарського народу. А це означає, що Конституція України, оперуючи в статтях 10, 11 поняттями "національні меншини" і "корінні народи", уподібнена до Конституції Франції 1958 р., стаття 2 якої визнає одну французьку націю і заперечує поділ громадян на будь-які етнічні чи національні групи. "Уряди Франції, Швеції, Японії, США та деяких інших держав (Україна. -
П. А.) негативно ставляться до "визнання колективних прав корінних народів". А Бразилія, Малайзія, Еквадор, Австралія (як і згадана Японія) відмовляються вживати сам термін "корінні народи".
Нова Конституція України й Автономної Республіки Крим були прийняті після того, як ООН прийняла рішення про проведення десятиріччя корінних народів світу (1995-2004), оприлюднила проект Декларації прав корінних народів світу. Але в цих Конституціях права українського і кримськотатарського народу відсутні, що фактично ставить Україну поряд із країнами, які "відмовляються вживати сам термін "корінні народи". У преамбулі до Конституції України словами "Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей" ВР свідомо порушила права титульного в Україні українського народу (етносу) на національну державу, які визнані "Декларацією про надання незалежності колоніальним країнам і народам", яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року.
Відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, національна держава - це така держава, в якій титульний народ становить 67% населення. Згідно з переписом 2001 року українців в Україні 77,8% від загальної кількості населення (за переписом 1989 р. було 72,7%), росіяни 17,3% (за переписом 1989 р. було 22,1%). Українську мову вважають рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 29,6% населення (показник знизився на 3,2%). Рідною мовою вважають мову своєї національності 85,2% українців, 14,8% українців рідною визнають російську. Тому говорити про російськомовність в Україні необхідно із застереженням. В Ізраїлі - національній державі євреїв, як повідомили 28 серпня 2002 року о 15 годині "Українські телевізійні новини" (за визнанням Равінат), євреї, до речі, становлять 30% населення.
2004 року добігло кінця десятиріччя корінних народів світу. І ООН змушена буде приймати Декларацію прав корінних народів, в проекті якої саме за українцями та кримськими татарами визнається право на державу, мову, освіту, землю і все, що в ній, на ній і над нею, закони, традиції, інформацію, релігію тощо. Щодо національних меншин, які (за переписом 1989 р. без молдован, румунів і кримських татар) разом становили 25% населення України, то за ст.10 Конституції вони мають право на використання власних мов при обов'язковому знанні державної мови (ст.10) та на визначене міжнародним правом пропорційне представництво в радах усіх рівнів. Для цього, покликаючись на міжнародне право, ВР має внести відповідні зміни до Конституції, яка має бути орієнтованою не на Конституції держав, які створені колоністами - США, Австралія, Бразилія тощо, а на Конституції національних держав - Норвегія, Фінляндія тощо.
Щодо людських прав представників національних меншин, то вони в Україні мають бути такими, як, наприклад, в Ізраїлі: виступи проти державної мови, релігії, національного щодо статусу державоутворюючої національності мають переслідуватися. Без цього Українська Соборна Самостійна Держава не відбудеться.
Список використаної література
1. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.
2. Яременко І.Ф. День Злуки в нашій пам’яті. - К., 2001.
3. Радянська Україна. - 05.06.1990.; Заставний В.Ф. Географія України: У 2-х книгах. - Львів: Світ, 1994.
4. Надеждин Н. Литературная критика. Эстетика. - М.: Худож. лит., 1971.
5. Барладяну-Бирладник В. Українська монархія // Монархія і Україна. Кн. ІІ. - Торонто, 1991.
6. Барладяну-Бирладник В. Про співдружність українських націй // Барладяну-Бирладник В. Ще раз про неволю. - Торонто, 1990.