Реферат на тему:
Початки
українського козацького війська
Доба козаччини
З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з почину держави й мали характер державного війська; Козаччина повстала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народнім військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба переживань, охота погуляти у степах, добути собі здобич і як скоро добути, так скоро її протратити. »Доки жита, доти бита«, — була приповідка цих добичників. Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найризиковніші походи, не жалували свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.
Та це буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя самоволі та пропасти у нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні проводарі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний. Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворили козацькі ватаги у правильне, дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали йому нові завдання. Козаччина почала прислухуватися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою — почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке Військо стало — українським національним військом.
Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке військо опанувало цілу Наддніпрянщину, завело тут свій військовий лад, перетворило соціальні відносини, добуло признання для козацької влади, — стало творцем нової української держави. Під запорозький прапор перейшли всі живі елементи українського громадянства, кожний уважав за честь належати до »козацької нації«. До війська вливається широкою рікою міщанство й селянство; українська шляхта вміщує свої амбіції в державній службі, в організації країни, в широких політичних та дипломатичних змаганнях. В обороні своїх надбань, в обороні держави, козаччина зводить героїчні бої з польською шляхтою та з царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила відомим ім’я України в цілому світі, Полтава виявила, що Україна все змагатиме до волі. У цих війнах безнастанно розвивається й перетворюється саме військо; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа творять усе нові й нові, формації; українська піхота добуває собі признання всіх знавців воєнної справи.
А потім приходить занепад. Українська державність залишається тільки на Лівобережжі і з кожним десятиліттям стає слабша й більш обмежена. В міру того, як вужчають політичні цілі, затіснюється й завмирає військо. Правда, існує ще вироблена, дисциплінована армія, з цілим військовим апаратом, із характеристичним побутом, з добрим воєнним духом, але вона ні не має місця й нагоди виявити свою силу і боєздатність. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого існування. І врешті залишається тільки одне — традиція визвольних змагань, але ж традиція така сильна й така живуча, що покоління за поколіннями живуть нею, вони в ній обновлюються та починають на ній будувати своє нове життя...
Перші козаки. Слово »козак« турецького походження, означає тільки, що відважна, вольна людина, юнак, воїн. На Україні ця назва згадується вперше 1492. р. Козаки спершу не означали українського національного війська. До другої половини XVI. в. козаками називали людей, що ходили в степи, на влови й битися з татарами.
В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом і Дністром були безлюдні, останні оселі ішли недалеко поза Кам’янець, Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного Моря простягалися »дикі поля«, околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Багата рослинність і велике багатство тварин притягали до себе людей із пограничних осель, що йшли туди залюбки на влови та на рибальство по »уходах«, тобто в гирлах річок. Ці »уходники« на весну й у літку жили у степу, у шатрах, у землянках чи хатинах з хворосту, полювали на звірину, в’ялила й солили м’ясо й рибу, приладжували шкіри, пасічникували та на зиму верталися до своїх осель перепродувати добуте.
Степові »промисли« давали багато користі, але були дуже небезпечні,, бо у степу кочували зі своїми стадами татари. Не раз вони нападали на уходників, забирали їм їх засоби, ще й побивали та брали в полон. Але уходники приспособлювалися до степових небезпек, уміли найти собі безпечний захист та як що до чого зі зброєю в руках відбивалися від ворога. Не раз і самі йшли на татарські кочовища, розганяли степовиків, захоплювали зі собою їх стада і брали всяку добич. Таких відважних добичників називали козаками та їх походи в степи мали назву козакування.
Перші козаки-уходники були здебільш міщани з пограничних замків та містечок. Вони не мали ніякої вищої військової організації. Зброя їх була проста: луки, списи, сокири, шаблі, а то й рушниці звичайної роботи. Охочі козакувати збиралися в одну ватагу, по кількадесяти і більше людей. Самі вибирали собі старшого або отамана. Старшинами бували найбільш ті, що підучилися були трохи воєнного життя в замках, належали до замкових »рот«, або панських »почотів«. Але старшували й такі, що до війни заправлялися щойно у степу серед татар. Ватаги звичайно промишляли у степах окремо одна від одної, рідко коли лучилися разом до спільного походу. Тим то не могли вони й вести війни на ширшу міру, вдоволялися партизанською або »шарпаниною«, як тоді казали.
Зі сильнішим ворогом до бою не ставали, а шукали слабшого необережного противника. Найрадніше засідали на татарських шляхах або Дніпрових перевозах і там чекали переїжджих татарських купців, послів і інших подорожніх. У дальші сторони, на татарські оселі коло Перекопу, або на турецькі замки над долішнім Дніпром козаки вибиралися зрідка, — хиба як зібралися більші ватаги під проводом досвідних воїнів, що мали зброю й підмогу із пограничних замків. Тим то часто стрічаємо козаків у військах пограничних панів, що ходили на татар, як Дашкевича, Ланцкоронського, Прегвича й інших. Але пани-шляхта ходили в такі походи тільки час-до-часу, а козаки вважали степове добичництво і війну з татарами запостійне заняття.
Початки Січі
Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, т. зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист від татар, бо доступ був тяжкий, найти дорогу серед лабіринту річок було нелегко. Деякі острови заросли лісом, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки в літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимівниках. Їх почали звати низовими або запорозькими козаками.
На Запорожжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова »сікти«, »рубати«; запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва — січові козаки, січовики.
Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приліг до »козакування« і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав »роту« козаків із пограничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудувати замок і почав і звідтіль воювати з "татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тим то татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького.
Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. — Татари укріплення зруйнували.
Дмитро Вишневецький вів і пізніше на чолі козаків боротьбу з татарами. В 1562 р. він пробував на острові Монастирськім, вище Хортиці, - може й тут закладав укріплення. До боротьби з Кримом старався приєднати й Московщину. В 1563 р. підчас походу на Молдову попав у турецьку неволю й загинув у Царгороді страшною смертю: його завісили на гак на одній вежі над морем.
Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під ім’ям Байда. В історії козацького війська він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді замки скрізь на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.
Від Вишневецького на Запорожжі вже постійно стояла козацька залога. Січ не мала ще означеного місця; козацький кіш, тобто табір, переносився з одного острова на другий, — але всі признавали Січ осередком усього запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курінь і для залоги, тут мала захист артилерія, старшина. На Січі збиралося військо на походи.
В запорозькому, війську витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важні справи вирішала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила більші провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на службу, подавала плани воєнних походів. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня; голосування відбувалося окликами — нерідко доходило й до фізичної боротьби між партіями. Більшість погрозами й терором примушувала меншість до послуху.
Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман проводив усім військом і підчас війни мав необмежену владу над козаками; але після походу в усьому відповідав перед радою. Писар вів канцелярію й рахунки війська. Осавули заступали гетьмана і служили йому за ад’ютантів. Обозний кермував табором і артилерією. Судді судили козаків. Хоч запорозьке військо зростало під впливом литовського й польського воєнного устрою, то вся його організація, побут і звичаї прийняли зовсім окремий самобутній характер.
Реєстрові козаки
Боротьба козаків із татарами, хоч і розмірами невелика, була дуже завзята і принесла Україні поважні користі. Татарські напади почали рідшати. Татарам тяжче було пробиратися крізь козацькі засідки на шляхах, менші загони боялися запускатися в ті небезпечні місця, більші йшли дуже обережно. Литовський уряд — Наддніпрянщина до 1569 р. належала до Литовського великого князівства, — бачив користі з цих походів пограничного населення й почав задумуватись над тим, щоб козаків зорганізувати у правильне військо.
1524 р. з наказу князя Жигмонта, два пограничні урядовці, Сенько Полозович і Криштоф Кмитич, що самі брали участь у степових походах, почали збирати в Києві більший козацький відділ козаки мали діставати плату грішми й сукном. Але гроші на час не прийшли і козаки порозходились. У 1533 р. той сам плаи відновив. Остафій Дашкович, славний черкаський намісник, теж учасник боротьби з татарами; він радив тримати на Дніпрі дві тисячі людей,, щоб на човнах боронили перевозів від татар, — а на Дніпрових, островах побудувати замки й обсадити при них місто. В 1541 р. знову литовський уряд приготовляв організацію козаків, наказав, по містечках списати в реєстр усіх тих, що ходять у степи, — але і з цього не вийшло нічого. Всі відчували, що козаків треба ввести у правильний військовий лад, але не було досить енергії, щоб цю думку перевести в життя.
Дальша спроба організації козаків належиться великому князеві; литовському й королеві польському Жигмонтові Августові. В 1568 р. він вислав універсал до козаків, »тих, що з замків і міст України з'їхавши, на Низу мешкають« і завізвав їх, щоб перестали своєвільно нападати на татар, повернулися з Низу до замків і тут
Новий король, Стефан Баторій, прийняв знову 1578 р. на службу відділ 500 козаків. Через те, що козаки мали йти зараз на війну з Московщиною, їм визначили більшу платню — по 6 литовських кіп (себто 15 злотих) річно і сукно на »ґермак« — кафтан; — по війні мали діставати меншу плату. Найвищим начальником козаків мав бути черкаський ,і канівський староста Михайло Вишневецький. Старшим над козацьким відділом став шляхтич Іван Оришевський; він називав себе »поручником«, цебто заступником головного начальника, деколи його називали ще й »гетьманом«; він мав платню 400 зл. річно. Далі був уряд писаря, що укладав реєстр козаків, вів касу й займався інтендантурою. Козацький відділ або полк ділився на десятки; на чолі 9 людей стояв отаман. При особі самого гетьмана був відділ із 30 людей. На знак того, що це військо королівське, козаки дістали велику королівську корогву, шовкову, з польським орлом. Уся організація козацького відділу вказує на те, що він був утворений на зразок інших тодішніх польських та чужоземних рот та найбільш нагадує угорську піхоту. І навіть першим писарем цього козацького полісу був мадяр Янча Беґер; це він, мабуть, познайомив козаків з організацією угорських відділів.
Козаки,#що належали до королівського відділу, мали свої окремі права або »вольності«. Вони не підлягали судові звичайних урядовців, їх судив власний старший; тільки у випадках убивства й насилля міг перебрати справу звичайний суд. Далі вони, як військові люди, були звільнені від усяких податків і оплат. Також було застережено, що майно по вмершому козакові або т. зв. »відумерщина«, має перейти до того, кому її козак подарує, уряди не мали права її забирати. На шпиталь для ранених козаків король призначив містечко Терехтемирів над Дніпром тут, здається, був теж козацький арсенал і головний осідок козацького старшого.
У пізнішій традиції ці »реформи« Баторія дуже перебільшували. Говорили, що король був першим засновником козацького війська, що він дав козакам Терехтемирів не на шпиталь, а на столицю, що зрівняв їх у правах зі шляхтою та заповідав, що козаки колись утворять вільну республіку.
Але насправді Баторієва організація була не міцніша, як за його попередників. Оришевський із козацьким відділом ходив у московський похід, потім засів на Низу й улаштовував походи на татар. Але незабаром його козаки порозбрідалися. В 1583 р. на королівську службу затягли знову 600 людей — вони брали вже вищу плату, по 20 злотих річно і по 5 ліктів сукна. В 1588 р. на державній службі було 988 козаків. Та організації козацького війська ніколи не доводили до кінця, головно через те, що у польському скарбі не було грошей на заплату.
Державна організація козаччини, хоч і не була дуже тривка, мала проте велике значіння для організації козацького війська. Частина козаків була списана в реєстр, творила реєстрове військо, тобто справжні, правильні відділи. Організація відбувалася під наглядом найвищої військової влади в державі, гетьмана: полководцями козаків ставали визначні воїни, обізнані з військовою справою. Це підносило військове значіння козаків, що до того часу творили тільки нерегулярні ватаги. Реєстрові козаки діставали плату, не потребували журитися прожиттям, могли геть-чисто віддавати себе військовій службі. Вони мали однаковий одяг, однакову зброю,. може й відбували які вправи, — почувалися правильним військом. Права чи вольності, якими вони користувалися, підносили їх вагу; в них самих виробляли почуття солідарносте і спільносте інтересів. На зразок реєстрових козаків почала перетворюватися й решта козацького війська.
Козацькі охотники. Регулярні відділи, що їх організував уряд, не могли вмістити в собі всієї української козаччини. У королівському війську було місце ледве на кількасот людей, найбільш на дві-три тисячі; тимчасом усіх »козакуючих« нарахували кільканадцять тисяч і число їх безнастанно зростало. А ці й не думали кидати воєнних промислів і, коли не вдалося проскочити в регулярні частини, шукали собі інших шляхів для військового прожитку. Безнастанні війни, що йшли на границях України, давали до цього добру нагоду.
І так багато козаків-охотників, поруч із реєстровим полком брало участь у московській війні. Поважніші відділи ходили на Молдову й на Волощину." У цих краях раз-по-раз приходило до революцій та до зміни володарів, що звалися господарями або воєводами. Тамошні різні партії й одиниці потребували для себе помічного війська і користувалися людським матеріалом із України. Так 1574 р. на Молдову ходило кілька шляхетських відділів із околиць Бару і Браслава, під проводом Івана Сверчовського. Зараз після цього претендент до молдавського господарства Іван Підкова наняв собі відділ козаків під проводом якогось Шаха й ходив із ним двічі походом на Молдову 1577 і 1578 р. перший раз відділ мав 330 вояків »людей правдиво відбірних«, удруге 600 людей. Підкову зловили поляки і покарали у Львові на горло. Сверчовського й Підкову згодом козацькі історики зачислили до перших запорозьких гетьманів, — насправді вони не були навіть козаками, а тільки користувалися козацькими відділами.
На самій Україні раз-у-раз появлялися нові козацькі ватаги під різними старшими. В 1575—1576 р. »гетьманом низових козаків« звали кн. Богдана Ружинського. Він був родом із Волині, але кинув свої маєтки й за прикладом Дмитра Вишневецького. кинувся на боротьбу з татарами. При ньому було яких 3000 козаків знад Дніпра, з Брацлава і Винниці. В 1576 р. він ходив під татарський замок на Низу Дніпра, Асяан - городок, добував укріплення, але нещасливо помер від підкладеної міни.
В 1581. р. на Запорожжі »гетьманував« короткий час шляхтич Самійло Зборовський. При ньому зібралося було коло 2500 козаків та мав він ще коло себе трохи шляхти і своїх гайдуків. Король Степан Баторій покарав його потім смертю. В 1585 р. »гетьманом запорозьких козаків« звав себе. князь Михайло Ружинський в 1586 р. ту саму назву мав Богдан Микошинський 1587 р. на море під Козлів на Криму водив козаків Кулага.
У цих охотничих відділах знаходили для себе захист усякі безпритульні люди, часто й фахові вояки, що не могли знайти собі місця в королівських військах. Хто не мав з чого жити, шукав собі хліба як вільний козак. Ці охотники брали собі за зразок реєстрових козаків і домагалися для себе всяких військових »вольностей«, — звільнення від податків, безплатного проживку в королівських і шляхетських землях та всяких інших пільг, які діставало регулярне військо. Коли ж влада не хотіла признати цих їх претензій, цей воєнний народ кинувся до боротьби, потягаючи за собою й реєстрових козаків.
Перші війни з козаками
Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський поздобував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під П’яткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593. р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й іншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства. Він поліг у новому поході під Черкасами у травні 1593 р.
Два роки пізніше новий збройний рух підняли два ватажки Лобода й Наливайко. Історія зв’язала їх імена, але насправді це були люди з двох різних таборів, з різними поглядами і з різними змаганнями.
Григорій Лобода належав до »старинних« козаків,до справжніх запорожців, що вік свій прожили на Низу, вели степові »промисли« в боротьбі з татарами і так доробилися майна та слави. Він бажав удержати провід на Запорожжі в руках статечніших, поважніших елементів і неохоче допускав до війська людей неосілих, безземельних,, утікачів із різних сторін. Як старший над військом мав добре їм’я і його двічі вибирали гетьманом.
Семерій Наливайко служив спершу у війську кн. Острозького і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але потім назвав себе козаком і з відділом охотників почав ходити на турецькі краї. До своїх відділів приймав кожного, навіть злочинців, що втікали від кари, але з цього збираного народу встиг зорганізувати відважне військо, що було готове йти на всяку небезпеку. Його люди скрізь одержували перемоги й верталися з великою здобиччю, але при тому страшно нищили краї, куди переходили. Наливайко сам був прегарний пушкар і дуже дбав про добру артилерію у своєму війську. Мав теж багато коней зі здобичі так, що його відділи все були кінні. Він старався нав’язати добрі зносини з Запорожжям, але запорожці дивилися на нього згори і з недовіряй. Аж у війні з поляками обидві сторони подали одна одній руку до згоди.
Обидва ватажки 1594. р. ходили в похід на турків у наддунайські землі на поклик Австрії. Потім повернулися на Україну, Лобода осів у Київщині, Наливайко спершу на Білій Русі, потім, на Волині. їх війська, особливо Наливайкові ватаги, безоглядно нищили шляхетські землі і проти них виступило польське військо під проводом коронного гетьмана Жолкевського. Перший зустрівся з поляками Наливайко. А що не був до оборони готовий, почав у лютім 1596. р. відворот. Відступав нашвидку, хоч і у великому порядку,— ішов табором із 20 пушками, мав багато гаківниць і доволі пороху; до кожної гармати казав приковувати пушкаря... Але відворот коштував багато утрат у людях і запасах: частину гармат треба було залишити по дорозі, їх позатоплювали в ріці, порох позакопували в землю. Під Білою Церквою Наливайко злучився з запорожцями Лободи. Всіх козаків було тепер до 7 тисяч, але добірного війська рахували не більше, як на 3 тисячі. Артилерія складалася з 20—30 легких пушок. Великим тягарем для війська були козацькі жінки й діти, що теж шукали для себе захисту серед війська. Гетьманом обрано спершу Матвія Шаулу, з заможного шляхетсько-козацького роду, доброго вояка; потім почав гетьманувати Лобода. Але козаки бачили, що не зможуть дати ради добре озброєному польському війську й рішили перейти на лівий бік Дніпра. Під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, ударив на них Жолкевський. Козаки зазнали значних утрат, але дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут пробували укріпитися, але, коли польські війська перейшли Дніпро, козацька рада порішила дальший відворот на південний схід, у степи; була надія, що польський полководець не схоче запускатися в небезпечні, бездорожні місця. Але поляки завзялись знищити козаків і вели дальше погоню. Нарешті під Лубнами, над Солоницею, козаки мусіли спинитися і скріпилися на високому місці, з виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні. Козаки боронилися хоробро, при помочі артилерії, й часто робили вилазки. Але поляки окружили їх тісним чолом, теж обстрілювали з гармат і робили наступи. В козацькому таборі не стало паші для коней. В тісному місці назбиралося багато трупів із людей і худоби, кинулися пошесті. Серед війська вибухла незгода: партія Наливайка повстала проти запорожців. В боротьбі на раді убили Лободу, гетьманом став Кремпський. Все це використали поляки і закликали козаків до переговорів. Умови здачі були дуже важкі: козаки мусіли видати старшину, між іншими Шаулу й Наливайка, (поляки потім засудили їх на смерть), віддати всі гармати, рушниці й амуніцію, також корогви і срібні труби. Поляки не дотримали перемир’я, військо кинулося на безборонних і вибило велике число; казали, що з 10000 людей, що тоді були в таборі, втекло ледве 1500. Це було в червні 1596 р.
Польський сейм, запровадив конфіскацію козацьких маєтків, між іншими Терехтемирова і наказав винищити козаччину.