Трипільська
культура
Однією із складових частин індоєвропейської спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять пам'ятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаку (почався у 4400 р. до н.е.).
Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я, частина Малої Азії. З IV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.
Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття.
Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє трипілля) з балканською культурою. Місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період IV– початку IIIтисячоліття до н.е. – час найбільшого розвитку трипільської культури.
Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.
Існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін.
В Україні виявлено понад тисячу пам’яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.
Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці III тисячоліття до н.е. трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.
Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.
Племена трипільської культури жили в поселеннях. В основному це були родові або племені тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4–5 м в ширину і 15–20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м2
. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік.
Способи будівництва хат залежали від місцевих умов. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, який вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища.
Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи.
Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 150–450 га, кількість жител – до одної тисячі й більше. Тут уже існувала квартальна забудова. Це свідчить про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що центр трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією.
В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною Данкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я, група племен утворювали міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості.
Хліборобство було основою трипільського господарства. Наявність гігантських обширів родючих чорноземів штовхала трипільців на екстенсивний шлях розвитку, що заважало прогресивному розвитку економіки. Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а потім виснаження всіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Зміни клімату в бік зростання посушливості й поширення степів довершили колапс землеробської економіки, яка була фундаментом процивілізації Трипілля.
Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев’яні і кістяні серпи із крем’яною вкладкою та кам’яні зернотерки.
Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, в якому переважали віл і корова, а також свиней та частково коней.
Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацт
Дуже високого технічного та художнього рівня досягло гончарство. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки яситла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, пряслиця та ін. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовували і культовий посуд.
Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов’язали з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення Оранти, відомої в Середземномор’ї.
Культура трипільців найчастіше представлена виробами розписної кераміки. Основними елементами орнаментів були спіралі, зиґзаґи, смуги та зображення людей та тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб).
У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.
Існує припущення, що трипільці мали свою писемність. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письма – певної відповіді дослідження поки що не дали.
Житло трипільців дуже нагадує українську сільську хату ХІХ ст.
Трипільці вшановували вогонь. Кожна родина молилася до свого Овина – домашнього вогню. Овином звалися не тільки піч, а й кухня, стодола для сушіння зерна, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь).
Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля с. Халеп'є, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічне найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т.зв орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор'я доби неоліту.
Успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність – це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).
Слід зазначити, що ряд учених ототожнювали трипільців з пеласгами: так академік Олексій Соболевський вважав трипільців-пеласгів предками кіммерійців і скіфів, Єгор Классен та Дмитро Чертков підтверджували гіпотезу про ідентичність трипільців з пеласгами. Українські вчені в діаспорі (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) продовжували вважати трипільців етнічними предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі.
Популяризатором знань про пеласгів у нас в Україні став Олександр Знойко. Його праця «Міфи Київської землі та події стародавні», що вийшла в світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначне. Особливо різкої критики вона зазнала від фахівців, які не визнали книгу науковою.
Та, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко спирається на праці Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партацького та багатьох інших вчених, а також цитує праці стародавніх істориків, котрі писали про Україну: Геродота, Птоломея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського і т.д. Знойкові «Міфи…» нарешті досягли свого – українські вчені звернули увагу на «небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення трипільської культури в формуванні сучасного населення України».
На межі ІІІ-ІІ тисячоліття до н. е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Вони були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготовлена для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.
Список використаної літератури
1.Богдан Лановик, Микола Лазарович. «Історія України». – Тернопіль «Економічна думка», – 2000.
2.Галина Лозко. «Українське народознавство». – Київ «Зодіак-ЕКО», – 1995.
3.В.Ю. Король. «Історія України». – Київ ВЦ «Академія», – 1999.
4.Дмитро Дорошенко «Нарис Історії України». В2-хТ. Т-1. Видавництво «Дніпрова хвиля» – Мюнхен. «Глобус» Київ, 1991.