План:
Вступ
Розділ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVIIст.
Розділ 2. Іван Богун – один із соратників Б.Хмельницького
Розділ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив
Висновки
Список використаних джерел і літератури
Додатки
ВСТУП
Останнім часом з'явилося чимало праць-біографій різних діячів епохи Хмельниччини, які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Особа Івана Богуна в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Офіційні джерела засвідчяають, що Іван Богун (р.н.невід. - точна дата не від.11.1664) був кальницьким (вінницьким) полковником (1650-1658), одним з найактивнішим діячів Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини XVIIст.
А ким же він був насправді? На жаль, з приводу цього історія залишила багато так званих «білих плям». Так, у відомих нам документальних матеріалах XVIIст. Відсутні більш-менш вірогідні дані про рід, рік та місце народже6ння цього неординарного діяча. Значна роль вітчизняних істориків переконана в шляхетському походженні Івана Богуна. Іван Крип'якевич назвав його серед полковників-шляхтичів Теодоровича, Я.Гоголя (Яновського), Д.Нечая, М.Морозенка (Морозовицького), М.Кричевського. Володимир Головацький наголосив на тому, що Іван Богун народився у сім'ї дрібного українського шляхтича. Одна з останніх дослідниць біографії славнозвісного воєначальника Т.Яковлева переконана в тому, що він був «благородний шляхтич і лицар-козак», який походив із старовинного православного роду Федоровичів. Авторка прийшла до такого висновку на підставі ототожнення постаті Івана Богуна з полковником Іваном Федоровичем, котрий, згідно з джерелами, діяв приблизно в той же період, що й перший. Слідом за В. Ліщинським вона схиляється до думки про можливість того, що шляхтич Федір Богун, який згадується у 20-х роках XVIIст., міг би бути батьком Івана. Однак ні офіційні (урядові) документи, ні козацько-старшинські літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинні зв'язки, навіть не згадують заслуги Ф.Богуна перед Богданом хмельницьким, а цього варто було б очікувати згідно з традицією, як у випадках з родичами Нечаїв, Виговських, Золотаренків, Самойловичів та багатьох інших сімей впливових старшин. Адже Іван Богун, починаючи приблизно з 1651 року став чи не найлегендарнішою постаттю періоду Визвольної війни, поступаючись хіба самому Хмелю.
Мета дослідження цієї праці якщо і не знайти істини, то хоча б підняти з забуття це ім'я, оцінити та й прийняти до розуму і серця всі висновки, зроблені досвідчиними історичними дослідниками, які у всіх своїх працях питалися описати, спираючись на історичні довідки і документи, цю воїстини легендарну людину.
Дослідник молодих років Богуна Б.Флоря переконаний, що найбільш рання звістка про нього датується 1641 роком і що вона пов'язана з «Азовським сидінням», коли донські козаки разом з «низовиками» героїчно обороняли Азов від турецьких військ (1637-1642). Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол..війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з вликими втратами (до 79 тис.чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б.Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «атаман Иванец», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1672 році. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників-«черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф'єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їх даними Іван Богун на початку 40-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 року джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, посланим «для поиску над кримськими татари» з Воронежа на Дон, і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. зі «старейшиною» Іваном Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправились у «Литву». В 1644 – 1645 рр. Богун повернувся на береги Сіверського Донця. Після того брав участь у походах проти татар.
З приводу дати початку полковництва Івана Богуна не маємо поки що жодного офіційного документа. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 році. Проте М.П.Візир у поширеній з кінця 60-х років «Радянської енциклопедії історії України» зазначив: на чолі Кальницького (з 1953р. – Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), Іван Федоренко (1649-1651), Іван Богун (1651-1658), Іван Сірко (1658-1660). На противагу такому твердженню В.О.Шевчук у коментарях до т.І «Літопису» Самійла Величка наполягає на тому, що «Богун Іван був полковником кальницьким з лютого 1649р., мав ще титул подільского полковника». Причому він слідом за літописцем розрізняє Богуна і Федоренка. А Т.Яковлева, посилаючись на працю Кушевича і свідчення львівських домініканців, фактично дійшла такого висновку: «Івана Богуна-Федоренко»[1]
призначено полковником до наступу військ Богдана Хмельницького на Львів». Тоді стає незрозумілим таке. Чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року»[2]
Іван Богун виступає як козак Чигиринського полку, а Іван Федоренко – як кальницький полковник. С.Величко називає прізвища таких полковників за часів гетьманства Богдана Хмельницького: Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко та ін.
Немає чіткості із цього питання й у тогочасних джерелах. Часом вони, навпаки, ще більше заплутують дослідників. Зокрема, в них Богуна названо полковником «брацлавським» (тотожні: «брацлавський», «бреславський», «бряславський»), «кальницьким», «вінницьким», «подільським», «паволоцьким», «чернігівським» і навіть «брянським». В одному з документів 1650 р., який був підготований царськими сановниками Васильєвим та Яковлєвим, він визначається одночасно (на одному аркуші) як полковник кальницький, і як чернігівський. Хоча точно відомо, що тоді ранг чернігівського полковника займав Мартин Небаба.
Все це дало привід для дискусій: чи був полковник Іван Богун один чи їх існувало два або навіть три.
Спробуємо ж на підставі першоджерел і напрацювань істориків «відновити» принаймні найбільш виразні епізоди з життя одного із соратників Богдана Хмельницького того періоду – Івана Богуна.
РОЗДІЛ 1.
Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVII ст.
У 1569 р. на сеймі в Любліні було вирішено питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Виникла федерація двох держав. Одним із наслідків Люблінської унії є перехід у ведення польського короля українських земель, розділених в адміністративному відношенні на десять воєводств на чолі із старостами з польсько-українських магнатів, у владі яких виявилася Україна. Річ Посполита була феодальною дворянською республікою, заснованою на експлуатації і пригнобленні селян.
Населення України, включене до складу Річи Посполитої, налічувало до 4 млн. людей, велику частину якої складали селяни, що займалися землеробством, скотарством, рибальством (і рибництвом) і бджільництвом. Земля знаходилася в руках феодалів-магнатів і шляхти (дворян). Селяни були кріпаками і працювали на поміщика по 4–6 днів в тиждень. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.
У XVII ст. на Україні були багато міст, в яких розвивалося ремісниче виробництво і торгівля. Багаті міщани займалися торгівлею, лихварством і мали земельні володіння. Більшість міського населення складала біднота («халупникі убогі», «коморникі», «бродячі» і ін.). Населення міст піддавалося феодальній експлуатації у формі податків, поборів (за проїзд через міст, помел зерна, продаж продукції ремісничого виробництва і ін.) і натуральних повинностей.
У 1596 р. політична Люблінськая унія була доповнена церковною унією, що мала на меті місцеву православну церкву підпорядкувати католицькій церкві (римському папі). Унаслідок введення церковної унії національний і економічний гніт доповнився релігійними переслідуваннями. Польські магнати і шляхта зневажливо відносилися до культури широких народних мас України, що сприяло загостренню основних протиріч — класових, національних, релігійних.
Багаті степи Придніпров'я залучали до себе маси пригноблюваного люду, що біг від феодального гніту. У степах вони промишляли полюванням, рибальством, бджільництвом. Ці степові промисли називалися козакуванням. У турецьких народів козаком називали людину, що промишляла війною. Жителі українських степів називаються козаками лише з кінця XV століття. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.
Той, хто хотів жити в Придніпров'ї, повинен був уміти постояти за себе. Козак не розлучався із зброєю, добре єю володів і був сміливий. Для спільного промислу козаки об'єднувалися в товариства (гурти), що об'єднувало їх в бою. Це були войовничі, волелюбні люди.
Прагнучи звільнитися від влади прикордонних старост, вільне козацтво глибше вирушало в привільні степи, де створювало свої козацькі гнізда. Для захисту від татар козаки будували городки і засіки, або сiчi. На початку XVI ст виникла Запорізька Січ, яка незабаром стала козачим центром. Запоріжжя (побережжя нижче за Дніпровські пороги) було важкодоступне для польських і литовських властей унаслідок своєї віддаленості, а плавнями, трясовиною і очеретом було захищено з моря від турецьких галер. У 1552 р. на острові Хортиця був побудований замок, в якому розмістився козацький гарнізон.
З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорізька Січ переросла у державно-політичне утворення з демократичним устроєм – козацьку республіку. Протягом свого існування (XVI-XVIIст.) Січ вісім разів змінювала місце перебування, проте її соціально-політичний устрій залишався незмінним. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ – курені і паланки, а також оригінальну систему органів управління. Всі козаки вважалися рівними й мали однакові права. «Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими.»[3]
Вищим законодавчим, адміністративним, судовим органом Запорізької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Її учасники утворювали широке коло, всередині якого розташовувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину – керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в умовах гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини входили : кошовий атаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани.
Від самого початку козацька організація створювалася, передусім, для протидії татаро-турецькій агресії. Своєю боротьбою проти бусурман козаки здобули величезну славу: в Європі XVI-XVII ст., окрім них, ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.
У 1590 р. козацьке військо обчислювалося в 20 тис. чоловік, більшість яких жили на «волості». Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Взимку на Січі залишалося всього декілька сотень козаків, які охороняли артилерію і військові запаси.
Король Речі Посполитої прагнув підпорядкувати своїй владі українське козацтво, використовуючи його в походах і залучаючи найбільш заможну частину на державну службу. «В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.»[4]
На службу записували найбільш багатих козаків, на яких польський уряд почав спиратися в боротьбі з народними масами України. «Король Стефан Баторія встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками.» [5]
Це була спроба розколоти козацтво. Проте невеликій купці реєстрових козаків протистояло багаточисельне нереєстрове козацтво. При цьому козацька старшина і рядове козацтво були дві різні соціальні групи. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40—50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Ці протиріччя усередині козацтва грали крупну роль в боротьбі українського народу за своє звільнення від панського іга.
Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства. Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
Головними заняттями козаків були: полювання, рибна ловля, погранична служба і війна (походи проти турок, татар і польських феодалів). Війну проти «бусурман» (магометан) запорізькі козаки вважали своїм священним обов'язком. Погранична війна з татарами і турками називалася «козацтвом». Багато козаків були майстерні в різних ремеслах (ковалі, рушничники, бондарі, теслярі, чоботарі, кравці і т. п.), знали сільське господарство, уміли варити пиво, мед, брагу і гнати горілку. При цьому під час морських і сухопутних походів вживання хмільних напоїв категорично заборонялося.
«Козаки, — писав Боплан, — вельми майстерні в добуванні селітри, якою рясніє Україна, і в приготуванні гарматного пороху»[6]
. Виробництво пороху повністю забезпечувало потреби козацького війська.
«Сполучаючи з розумом, хитрим і гострим, щедрість і безкорисливість, козаки пристрасно люблять свободу; смерть віддають перевазі над рабством, і для защищенія незалежності часто повстають проти гнобителів своїх — поляків... Статури міцного, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, краще сказати, зухвалі, і мало дорожать своїми жізнію. Влучно стріляють з пищалей, звичайного своєї зброї. Козаки найбільш показують хоробрість і спритність в таборі, обгороджені возами, або при обороні фортець».[7]
Отже, найбільш стійкими козаки виявлялися в оборонному бою. Боплан відзначив вищі бойові якості козацької піхоти порівняно з їх кіннотою.
Основною зброєю козака була пищаль, крім того, він мав шаблю, часто пістолет і довгий спис. Застосовувалися також лук і стріли. Дальність польоту стріли в два рази перевищувала дистанцію стрілянини з пищалі.
Все запорізьке військо ділилося на полки. На початку XVII ст офіційно числилися чотири полки по 500 козаків в кожному. Насправді полків було більше і чисельність їх була не однакова. Деякі полиці мали по декілька тисяч чоловік. Полки ділилися на сотні, а сотні — на курені. Куренем командував отаман, сотнею — сотник, а полком — полковник. На чолі «вольного війська Запорізького» стояв кошовий отаман, який обирався радою (зборами) всього війська. Доручення кошового отамана виконували осавули, артилерією відав гармаш, канцелярією завідував писар.
Себе козаки називали «товаришами», а все своє військо — «товариством». Козаки дуже дорожили правом самоврядності і широко їм користувалися. Цей широкий козацький демократизм не перечив високій військовій дисципліні, якою характеризувалося козацьке військо. Зовні ради кошовий отаман користувався всією повнотою влади, мав право ухвалювати вирок про вживання або відміну страти. Все військо зобов'язане було беззаперечно виконувати накази кошового отамана.
Козацьке військо мало невелику за чисельністю, але добру артилерією. У затишних місцях зберігалися військова казна, бойові запаси, зброя і різне військове приладдя. Дбайливо зберігалися бойові прапори. У документах згадується військова музика — військові сурмачі, сурмачи і довбиши, що били в казани, барабани і литаври.
На поході в степу козаки застосовували похідний табір, який був двома рядом возів, що замикалися 8–10 возами. Піхота йшла усередині табору, а кіннота поза ним. На дистанцію до 500 м ходу на всі боки висилалися одиночні вершники для спостереження. Як тільки показувався противник, табір зупинявся і готувався до віддзеркалення нападу. На атаку табору татари вирішувалися лише тоді, коли їм удавалося захопити козаків зненацька.У всіх останніх випадках вони «лише здалека загрожували нападом, не під'їжджаючи, проте, на рушничний постріл, і, пустивши через наші голови хмару стріл, — ховалися. Стріли їх летять дугою, удвічі далі рушничної кулі». [8]
Для ведення оборонного бою запоріжці розташовували табір у формі трикутника замість загальноприйнятого у той час каре (чотирикутника). Вози міцно зв'язувалися між собою залізними ланцюгами. На деяких возах встановлювалися легкі гармати. Усередині табору розміщувалися кращі стрільці з пищалей, що зустрічали атакуючого противника влучним вогнем. Безперервність ведення вогню забезпечувалася особливою організацією заряджання пищали. Декілька козаків заряджали пищалі і подавали їх стрілку в готовому для пострілу вигляді. Виходила свого роду стрілецька група, від чисельності якої і від навиків обслуговуючого персоналу залежала скорострільність.
Розладнавши ряди брами влучним вогнем пищалей, а інколи і гармат, козацька кіннота вихором вилітала з табору і клинками добивала деморалізованого ворога. Перемога завершувалася енергійним переслідуванням.
На ворога козаки прагнули нападати раптово. Ніч вони використовували на зближення, а удосвіта починали атаку, прагнучи оточити противника. Для ведення бою характерні висока маневреність, широка ініціатива і взаємна виручка.
Козацька кіннота в атаку зазвичай ходила «лавою», що була однією невирівняною шеренгою з крилами, що загиналися, для обхвату флангів бойового порядку противника. Для зустрічі кінної атаки ворога козаки «батовалісь», тобто будувалися в три шеренги.
Загони козаків здійснювали морські походи для нападів на селища Анатолійського берега Туреччини. З цією метою створювалася флотилія з 80–100 чайок, на яких розміщувалося 5–6 тис. козаків.
Чайка будувалася завдовжки до 18 м, шириною 3–4 м, завглибшки до 4 м. По бортах прив'язувалися валики, сплетені з пучків очерету, які підвищували стійкість чайки, що не тонула і тоді, коли вона наповнювалася водою. Чайка мала два рулюючи (на кормі і на носі), щоглу для вітрила і по 10–15 весел на кожному борту. На ній встановлювали дві гармати. На дні човна в бочках знаходився провіант — сухарі, пшоно, мука. Кожна чайка вміщала від 50 до 70 чоловік. 60 козаків в два тижні виготовляли один човен. За 2–3 тижні 5–6 тис. козаків могли виготовити від 80 до 100 чайок.
Кожен козак, що вирушав в морський похід, мав шаблю, дві пищали, близько 3 кг пороху, запас куль і квадрант. Для легких гармат в кожній чайці знаходилася достатня кількість пороху і ядер.
На своїх чайках козаки за 36–40 годин пересікали Чорне море і з'являлися в берегів Анатолії, наводячи страх на турок.
Чайка піднімалася над водою всього на 0,7 м, унаслідок чого козаки помічали турецькі кораблі раніше, ніж противник виявляв їх. Вони заходили із заходу, чекали ночі, а потім раптово атакували ворога, прагнучи кинутися на абордаж. Кращі стрілки в бою стріляли, а інші заряджали рушниці.
Про морські походи козаків один турецький історик писав: «Можна сміливо сказати, що у всьому світі не знайдеться людей сміливіших, які менш піклувалися б про життя, менше боялися б смерті; дослідні в морській справі люди розповідають, що ця голота своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніше за всякого ворога».[9]
Не менш цікаві способи виходу козацької флотилії в море і її повернення на Сікти. Гирло Дніпра зазвичай перегороджували турецькі галери, що мали значне осідання. Козаки пливли до гирла річки, де в 5–7 км. від турецького флоту ховалися в очеретах, недоступних для галер противника. Потім, вибравши найтемнішу ніч (перед молодиком), дотримуючи абсолютну тишу, прослизали мимо турецьких галер і виходили в море. Циєю ж самою дорогою козаки поверталися рідко. Зазвичай вони причалювали в 5–7 км. на схід від Очакова, звідки по лощині волоком перетягували свої чайки до Дніпра. Інколи пливли в Азовське море, піднімалися вгору по р. Міус, далі волоком до р. Тавчавода, по ній в р. Самару і до Дніпра.
У першій половині XVII ст, за повідомленням француза Боплана (17 років знаходився на польській службі), в Запоріжжі налічувалося 120 тис. козаків. Чисельність всього населення могла досягати цієї цифри, але козаків як таких було у декілька разів менше. У походах, за даними того ж автора, зазвичай брало участь від 6 до 10 тис. чоловік.[10]
Хто б з Європейців не писав про козаків - всі починають і кінчають тим, що світ знає їх як великих прихильників волі і таких, що не терплять гніту, хоча своєї держави не можуть здобути і утримати від нападників. «Взагалі - на думку французького дипломата Жана Бенуа Шерер - історія України така цікава і повчальна, що її повинен знати всякий освічений європеєць. Бо коли зусилля цього народу до волі ми не пізнаємо, то не пізнаємо й ідей століття. Хіба це не повчально світу, що козаки "воліли краще невигоди важких походів, як спокійне життя рабів". Батьки їхні переказують заповіти дітям - "Смерть або воля" - найцінніша спадщина, яку треба особливо берегти.»[11]
З кінця XVI ст широкі маси українського народу піднялися на боротьбу з тими, що своїми пригноблюють. Повстання ставали усе більш грізними. Насилу польські феодали подавили повстання 1590–1596 рр., які очолювали Косинський, а після його смерті — Лобода і Налівайко, гетьман нереєстрових козаків. Шляхта звірячо розправлялася з керівниками козацько-селянських повстань, але боротьба, що розширювалася, висувала нових, ще крупніших вождів.
У першій половині XVII ст відбувалося безперервне зростання повстань народних мас України проти панського гніту. У 1625 р. козаки піднялися під керівництвом Жмайла. Це повстання закінчилося новою угодою, за якою реєстрових козаків мало бути не більше 6 тис. при фактичній чисельності їх до цього часу понад 40 тис. чоловік. Хто не потрапляв в реєстр, той називався «випищиком» і повинен був знову йти в панську кабалу. Замість цього «випищики» рушили в Запорізьку Січ. У 1629 р. в Запоріжжі вже було до 40 тис. козаків.
У 1630 р. на Запоріжжі повстала козацька голота, яку очолив збіглий селянин Тарас Федорович. Він розсилав по всій Україні відозви, що закликали на боротьбу з тими, що пригноблюють. Незабаром Тарас Федорович зібрав декілька десятків тисяч селян і козацької голоти.
На боротьбу з повсталими польські феодали кинули реєстрових козаків на чолі з їх гетьманом Гріцько Чорним. Але незабаром повстали і реєстрові козаки. Вони схопили свого гетьмана і привезли до Тараса, який наказав його стратити. Козацькі старшини (полковники, сотники) бігли до поляків, а рядове козацтво почало переходити на сторону повсталих. Для придушення повстання на Україну з сильним військом рушив польський гетьман Конецпольський. Під Переяславом, на лівому березі Дніпра, поляків зустрів Тарас зі своїми головними силами. Вночі зав'язався бій, який продовжувався шість годин. Тарасу удалося відрізувати повідомлення польського війська з правим берегом Дніпра і оточити поляків. Удосвіта бій поновився. Вже поколивалися ряди польського війська, але в цей час змінили реєстрові козаки, перейшли на сторону ворога і розладнали повстанське військо. Рєєстровци схопили і стратили Тараса, перебили його помічників, а останніх обеззброїли. Їх руками польський гетьман отримав перемогу і звірячо розправився з повсталими.
Не дивлячись на ці поразки, повстання селян і козаків на Україні продовжувалися. У 1637–1638 рр. знову піднялася козацька голота, на чолі якої встав запорізький козак Павлюк. Він організував в Запоріжжі велике військо, від якого двинув на Україну 3-тисячний загін. Одночасно Павлюк розіслав по Україні маніфест, в якому закликав селян і козаків на боротьбу з тим, що пригноблює і наказував ловити і заарештовувати козацьку старшину. Він врахував кривавий досвід повстання під керівництвом Тараса Федоровича.
Частина козацької старшини була перебита, інша частина бігла до поляків, а реєстрові козаки перейшли на сторону Павлюка. Повстання розросталося. Воно охопило Київщину, Полтаву і Чернігівщину. Повсталі знищували поміщиків і їх садиби.
Для придушення повстання на Україну було кинуто 14-тисячне військо гетьмана Потоцького. Погано озброєні повстанці (не більше 10 тис.) вступили в нерівний бій і хоробро билися. Згодом Потоцький писав: «Так наполегливо і непокірно було те хлопство, що ніхто з них не просив про мир і пробачення провини. Навпаки, вони лише кричали, щоб всім померти в бою з нашим військом, і всі дійсно померли, б'ючись проти нас. І навіть ті, яким не вистачало куль і зброї, голоблями і дишлами били наших солдатів».[12]
Польське військо зазнало великих втрат, але перевага сил була на його стороні, і козаки під керівництвом козацького полковника Гуні в порядку відступили. Незабаром реєстрові козаки почали переговори з польськими феодалами, які скористалися цим і обманним шляхом захопили Павлюка разом з його помічниками. Заарештовані були доставлені до Варшави і там страчені.
Після цього козацькі сили очолив Острянін, що організував розгром великого польського війська. Потім козаками командував Гуня, що показав зразки наполегливої і майстерної оборони. Але зрештою повсталі знову потерпіли поразку.
Реєстрових козаків залишили менше 6 тис., вибори козацької старшини були скасовані, і шляхта почала займати їх місця. З козаків призначалися лише два осавули і сотники, в числі яких був Богдан Хмельніцмій, що зіграв крупну роль в справі звільнення України. Козакам дозволялося жити лише в Черкасськом, Корсунськом і Чигирінськом староствах.
В результаті поразки українських селян і козаків в повстаннях 1630–1638 рр. посилилися феодально-кріпосницьке, національне і релігійне пригноблення. Ущемлювалися інтереси і реєстрового козацтва, зведеного до положення кріпосного селянства. Полковники призначалися з польської шляхти, а сотники підбиралися по розсуду полковників, що привласнювали козацьку платню. «Так само полковникове козаков до всякої будинкової незвічайной роботі пріостановлялі; ... аж до великого убозства казацтво прійшло; ... хочай і син козацкий, тую ж панщину мусел робіти і плату давати. Toe над козакамі було».[13]
Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців, тому вибух 1648 р. був цілком закономірним. «Качан і причина войні Хмелиніцкого єдиний від ляхів на православ'я гоніння і козаком отегощеніє».[14]
Так визначав причину визвольної війни українського народу одного з її сучасників автор «Літопису Самовідца». За своїм характером цей всенародний рух став національно-визвольним і антифеодальним.
Знищення феодально-кріпосницьких буд було основною метою боротьби українського селянства. Але це можливо було здійснити лише шляхом звільнення України з-під влади польських феодалів. На виконанні завдання звільнення від панського іга (у першому періоді боротьби) зійшлися інтереси різних класів українського народу. Тому визвольна боротьба була загальнонародною боротьбою. Основною рушійною силою в цій боротьбі було українське селянство, що визначило склад повстанських озброєних сил.
Селянство, рядове козацтво, міська міщанка і нижче духівництво послідовно боролися за звільнення України. Козацька старшина, українська шляхта і вище духівництво прагнули використовувати народний рух для ослаблення магнатсько-шляхетськой Польщі і для підтвердження своїх прав і переваг. Коли ж головним змістом виявилася боротьба українських селян з поміщиками, яскраво виявилося прагнення селян скинути кріпацтво, в цей час експлуататорські класи українського народу проявили коливання і неодноразово намагалися домовитися з польськими панами за рахунок селянства і козацької «сіроми» (голоти). Ці коливання і спроби експлуататорських класів піти на змову з польськими панами ослабляли єдиний фронт українського народу.
Визвольна загальнонародна війна з магнатсько-шляхетськой Польщею була війною справедливою, оскільки українська нація, що складалася, український народ боровся за своє існування. Це була прогресивна війна, оскільки вона підривала потужність реакционнейшего польського феодалізму.Енгельс відзначив, що Польща XVII — XVIII столітті наполегливо зберігала «...в недоторканості феодальний суспільний устрій, тоді як всі її сусіди прогресували, формували свою буржуазію, розвивали торгівлю і промисловість і створювали великі міста...».[15]
Прогресивність війни виражалася ще і в тому, що це була боротьба проти єзуїтів і католицької церкви — самих гірших носіїв феодальної реакції.
Визвольну боротьбу українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій (Богдан) Михайлович Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорізького. З перших кроків своєї діяльності Хмельницький проявив дипломатичні здібності. Він поїхав до Криму з метою залучити татар як союзників, тим самим забезпечуючи свій тил при походах проти польських магнатів.
У Криму був в цей час голод. Польський уряд припинив сплату данини кримському ханові. У цій обстановці хан обіцяв сприяння козакам і як перший захід направляв на Україну Тугай-бея, перекопського мурзу. У половині квітня 1648 р. Тугай-бей зі своєю кіннотою стояв вже на р. Бузулук. Тепер в боротьбі з сильною польською кіннотою козаки могли розраховувати на допомогу татарської кінноти.
Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організувались повстанські загони. Хмельницький підняв Запорізьку Січ. Було вирішено спочатку двинути проти поляків 6–8 тис. запоріжців. По селах України ходили прибічники Хмельницького, переодягнуті жебраками і ченцями, і звали селян і козаків на боротьбу з тими, що пригноблюють. На Україні, а потім і в Білорусії весною 1648 р. почалися повстання. Селяни громили панські маєтки. Польські магнати вимушені були розкидати свої сили.
Військо Хмельницького спочатку складалося з «простих хлопов» і «тисяч або мало що болше свавільників козаків черкасцев».[16]
Це було козацько-селянське військо. Великий коронний гетьман М. Потоцький в лютому — квітні 1648 р. прагнув не допустити приєднання до Хмельницького повстанських загонів. Це він вважав своїм головним завданням.
В питанні про засоби боротьби з українським народом у польських магнатів не було єдності. Одні (Є.Оссолінський, А.Кисіль) вважали, що необхідно піти на поступки реєстровим козакам і козацькій старшині, маючи на меті відокремити їх від нереєстрових козаків, міщан і селян, а потім роздавити кожну суспільну групу українського народу окремо. Інші (М.Потоцький, Я.Вишневецький) були противниками всяких, навіть тимчасових, поступок козакам і вимагали негайного придушення повстання.
Польські магнати енергійно готувалися до війни. Вони стягували свої сили, обеззброювали селян і козаків. Один Вишневецький на Лубенщині відібрав у селян декілька тисяч самопалів. Навесні Потоцький вже мав в своєму розпорядженні крупні сили, що складалися із загонів великих українських магнатів, реєстрових козаків і німецької найманої піхоти. Польські пани з презирством відносилися до своїх противників і розраховували на легкий успіх.
Основний вміст першого періоду (1648–1649 рр.) визвольної війни українського народу полягав в переростанні повстання запорізьких козаків у всенародну визвольну боротьбу, що забезпечила поразку польських військ, що змусила польський уряд задовольнити деякі пред'явлені козацтвом вимоги.
В результаті перших перемог козаків відбулись вагомі зрушення у Східній Європі. Речі Посполитій, одній з найпотужніших держав, опорі католицького світу, було завдано могутнього удару. Це відразу порушило рівновагу в регіоні. Традиційні суперники і вороги Польщі намагалися скористатися ситуацією, що склалася. У конфлікт безпосередньо чи опосередковано були втягнуті Кримське ханство, Молдавія, Трансільванія, які були васалами Османської імперії, Московська держава, Швеція, Венеція, Австрія.
З цього можно зробити висновок про те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стала тією силою, яка порушила вже сформовану у Східній Європі систему міжнародних відносин і, таким чином, протягом 1590-1640 рр., поступово набуло рис суб'єкта міждержавних стосунків.
РОЗДІЛ 2.
Іван Богун – один з соратників Б.Хмельницького
Одним з найвидатніших військових діячів українського народу періоду боротьби проти шляхетської Польщі був козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун - безмежної відваги воїн, талановитий полководець, блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці. Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка.
У джерелах, історичних романах і спогадах про козаччину, козацьке військо і видатних осіб козацької доби постійно зустрічаються тільки згадки про Івана Богуна, хоча жодному іншому діячеві ранньої Гетьманщини, крім нього, не вдавалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і отримати стільки блискучих перемог під час Визвольної війни. Він без усякого сумніву уклав кілька своїх цеглин в історію боротьби українського народу проти нападів турків, татар і польського поневолення. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVIIст. В. Коховський писав про І. Богуна - "сміливий, розумний ... надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята".[17]
Полковника Івана Богуна шанували і союзники і навіть його вороги. «Татари називали його «демір адам» (залізна людина), ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод».[18]
Навіть польський історик зазначав, що «... з 80-ти діячів часів Хмельницького Іван Богун — найпрекрасніший. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам...»[19]
Для цього козака передусім була ненька Україна! Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела скупо зафіксували різні етапи життя цього видатного козацького ватажка і стратега козацької доби.
Наші знання, на жаль, про Івана Богуна до цього часу досить обмежені, тому що літописці залишили поза увагою його життя. Достеменно нам невідомо, коли і де він народився, скільки років прожив і в якому віці був страчений. Не маємо також відомостей про його родину, крім того, що батько належав до шляхти і жив поблизу с. Олекшичів. Відомий український історик Гетьманщини В. Липинський писав, що у документах 20-х років XVII ст. згадується про шляхтича Федіра Богуна, який міг бути батьком Івана. Точки зору, що І. Богун "виходець з дрібної української шляхти" дотримуються і сучасні українські історики М. Котляр і С. Кульчицький.
Про його молодість нічого не відомо. Мабуть, як і інші сини шляхти, навчався в Могилянській академії в Києві; з молодих літ вправлявся у військовій справі, бо часи були тяжкі.
Мало відомостей і про ранній період його життя: лише можна припускати, що молоді роки Іван провів у Дикому полі. Сюди часто навідувались запорожці в пошуках здобичі. Богун міг бути одним із тих, хто ще за часів Остряниці6 поселився в Чугуєві. Деякі історики писали, що Богун брав участь у козацькому повстанні 1637- 1638 рр.
Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма, Іван Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через р. Сіверський Донець.
Відомо, що Іван Богун брав участь у козацько-селянських повстаннях 1637-1638 рр. проти польської шляхти. Після поразки повстання Іван Богун знаходить собі притулок у межах Російської держави. У народній пісні розповідається, що він разом з Богданом Хмельницьким розпочинає боротьбу за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського гніту. У ході визвольної війни виявилися його організаторський талант, мужність і відвага, надзвичайна воєнна винахідливість.
Таким чином, протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичне для запорозького спочатку, а потім і реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти турків і кримських татар та обороняв українські землі від набігів останніх. Наведемо деякі рядки народної пісні про ці епізоди воєнної біографії І.Богуна:
Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, іде. То ж не хмара - запорожців Богуня веде. Доганяли вражих турків коло трьох могил, - Уже по тих яниченьках та пугач завив. Серед ночі в Дикім полі рушниці ревіли, А в Очакові туркені та від страху мліли. Ой в середу ізвечора турків обступали, А в п'ятницю до полудня всіх упень рубали. Ой наточив Іван Богун невірам вина, - Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема.
В цих словах ми бачимо відгомін тих далеких часів і камертон народної пам'яті доніс спомин про носія колись грізного імені. І. Богун, як свідчать український письменник М. Старицький та історик В.Голобуцький, приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 р. (можливо у жовтні) пише В. Голобуцький, "відбулася так звана рада у діброві (це зібрання на пасіках) поблизу Чигирина ... де Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники - Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович - обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх.»[20]
В одній із пісень є такі слова :
Оттоді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки чотири полковники: Перший полковниче - Максим Ольшанський, А другий полковниче - Мартин Полтавський, Третій полковниче - Іван Богуне, А четвертий - Матвій Борохович.
Далі, як свідчать джерела, І. Богун бере активну участь в боротьбі проти поляків з перших битв 1648 р. В. Замлинський вказує: "уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів - Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу, Михайла Кричевського... З ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни."[21]
Ось ще один доказ того, що один (мається на увазі І. Богун) із найвидатніших полковників Хмельницького бере діяльну участь в операціях під Львовом. Згадка про активну роль полковника Богуна у військах Хмельницького, що наступали на Львів, є й у Кушевича. Кушевич називає спеціально «Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти „до Висли”, роспалюючи огонь внутрішньої війни. І се в тім часї здавалося таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручности Хмельницького в використовуванні своїх побід, коли він не розвалив тоді Польщі до останку. „Всі тоді сподівалися, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме імя — але богато було таких що вміли побіждати, але не вміли користати з побіди”» .[22]
Безперечно одне: Богун з початку 1648 р. виступає активним прихильником Богдана Хмельницького.
Іван Богун зайняв найвищий ранг у полку в період між складанням «Реєстру Війська Запорозького», яке здійснювалось восени 1649 року й початком серпня наступного року. Для України то був дуже складний і тривожний час. Тоді Іван Богун часто-густо перебував поряд з Хмельницьким і мав уже певний вплив не лише на нього, а й деякою мірою визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі сенатора і київського воєводи Адама Киселя польському королю з приводу переговорів його з Хмельницьким. У ньому зазначалося: «Уже казалось все шло на лад, вдруг в одно мгновенье что-то новое; разные перемены, тяжелые и вредные случайности и вмешательства, которых разум не может предотвратить и постичь. Потому письмо к вам я должен начать с того, что там и высланный ко мне староста черкаський, мой родной брат, застал все в спокойствии; все испортил потом один бунтовщик, какой-то полковник Богун, и моей близости к запорожскому гетману так поме шал, что я едва смог снова ее возобновить».[23]
В лютому 1649 р. ми бачимо Івана Богуна вже полковником подільським. Саме з цим прикордонним районом була пов'язана певний час його подальша військова доля. На Поділля Іван Богун прибув за наказом Богдана Хмельницького "для наведення порядку і заспокоєння бідних людей, щоби вже більше крові пролито не було".[24]
Тон листа, з яким він звертався до всього населення, був досить категоричний: "Наказую, щоб ніхто надалі не смів на Поділля до Кам'янця війська приводити,... що він має намір карати будь-яких порушників кордонів, але все таки вважає, що краще буде, щоб ми в довірі жили, як предки наші, волею Божею". [25]
У козацькому реєстрі, укладеному за Зборовським договором 1649р., ім'я Івана Богуна зустрічаємо в полковій сотні Чигиринського полку. За виняткову хоробрість, непримиренність до ворогів і військові здібності Богдан Хмельницький у 1650 р. призначає Івана Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили набагато переважали їх своєю кількістю.
Вже на початку 1651р. полк Івана Богуна жорстоко відплатив загонам Калиновського за віроломний напад на Україну, за смерть Данила Нечая, що загинув смертю героя в жорсткому бою з польською шляхтою.
Польсько-шляхетське військо вогнем і мечем намагалося придушити визвольну боротьбу українського народу.
Полк козаків на чолі з Іваном Богуном на початку воєнних дій 1651р. перебував у Вінниці, яку збиралася раптовим нападом захопити польська шляхта на чолі з Калиновським. Але Іван Богун, який чекав наступу ворога, вже підготував йому належну зустріч.
Чисельний перевазі польсько-шляхетського війська Іван Богун протиставив воєнну майстерність і хоробрість козаків.
Калиновський, нишком підходячи до Вінниці, зупинився в місті Сутиски. Звідси він висилав проти козаків шляхетську кінноту на чолі з магнатом Лянцкоронським.
28 лютого польсько-шляхетське військо, кероване Калиновським, підійшло до Вінниці, яка навесні 1651. р. була на кордоні з польськими військами. Тут були незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили. Богун вирішив затримати польське військо до приходу допомоги від Богдана Хмельницького. У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил - кінних авангардних частин на чолі з Лянцкоронським. При зближенні з козаками польські кіннотники, що розташувались півмісяцем, намагались оточити козаків. Козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Польські кіннотники кинулись їм напереріз і вийшли на кригу. Але тут їх чекала загибель. Відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Іван Богун заманював ворога в пастку: на річці Буг заздалегідь були прорубані ополонки, які вкрилися тонким шаром льоду і були притрушені соломою та снігом.
У результаті цього маневру було знищено багато ворожої кінноти. «Тогдажъ под Винницкимъ монастиремъ, какъ Богунъ на рЂкЂ Богу проломи подЂлалъ и потрусилъ соломою. такъ полское войско, его добиваючое, тамъ нечаянно обломилося и потонуло. Да тогдажъ еще Глухъ полковникъ, идучи на помощъ козакамъ, в’Винницкомъ замкЂ будучимъ, такъ устрашилъ ляховъ въ полЂ, что всЂ утЂкать безъ бою начали, помЂшавшись межъ собою, и одни другихъ вози грабили, а наконецъ обозъ оставили ввесь, подобіемъ ПЂлявецкой войни, на жакъ и разграбленіе козакамъ».[26]
З великими труднощами вдалося врятуватися самому Лянцкоронському. Тяжко побитий прикладами самопалів, він ледве вибрався з ополонки. Так ганебно для шляхетського війська закінчилася перша спроба захопити Вінницю. Одержавши звістку про поразку цього загону польсько-шляхетського війська, Калиновський поспішив на виручку Лянцкоронському. На другий день надвечір головні сили польсько-шляхетського війська вже оточили Вінницю.
Облога тривала до 11 березня. Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників.
Іван Богун, враховуючи труднощі в захисті міста невеликим гарнізоном козаків, наказав перейти до монастиря, що був добре підготовлений до оборони, і звідти завдавати ударів ворогові.
Кілька днів польсько-шляхетське військо безуспішно намагалось зломити опір козаків.
Оборона Вінниці багата прикладами виняткового героїзму козаків. Однієї ночі Іван Богун, виїхавши на розвідку, натрапив на загін жовнірів. Незнання пароля ледве не коштувало йому та іншим розвідникам життя. Шляхтичі впізнали полковника і кинулися на нього. «Особлива небезпека загрожувала Богунові, - писав В.Коховський, - його впізнали по блиску кольчуги, яка висвічувала при місячному світлі, і кожен палкий поляк намагався захопити його в полон.[27]
Відбулася жорстока сутичка. Один ударив Богуна древком прапора по голові, інші схопили його за руки й ноги. Відзначаючись надзвичайною фізичною силою, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в oполонку, його закрутив вир, били уламки льоду, він задубів, але вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наче сама доля вирвала із рук шляхти здобич - Іван Богун вийшов з цієї сутички неушкодженим. Наступного дня він продовжував хоробро битися із шляхтою, яка штурмувала козацькі укріплення.
Для об'єктивності, так би мовити, наводимо уривок з польського літопису «Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. »:
«…ПослЂ чего пошелъ Горнецкій съ 12 т. бракованнаго коннаго войска, который разрушалъ на пути взбунтовавшіеся города, никому не давалъ пощады, и мечемъ и огнемъ опустошалъ такъ, что отъ Согребыщъ (Sohrebyszcz), Беашады (Beaszada) и Умани (Chumen) почти вся Браславщина опустЂла ; въ УманЂ же, заставъ множество гультайства, собравшагося на ярмарку, быстро ворвался въ городъ съ войскомъ, и, не давая Козакамъ развернуться, приказалъ всЂхъ рЂзать, не спуская никому; даже женщинъ, тирански рЂзалъ для острастки другимъ городамъ. Хмельницкій, бывъ объ этомъ нев Ђрно ув Ђдомленъ, ибо ему кто-то сказалъ, что такія опустошенія /46/ производитъ своевольная и небольшая толпа Поляковъ, послалъ съ полкомъ Богуна, который, завидЂвъ наше огромное войско, противъ него идущее, возвратился назадъ и заперся въ Монастыришкахъ, а между тЂмъ послалъ къ Хмельницкому, увЂдомляя его обо всемъ. Тогда наши атаковали его въ Монастыришкахъ, но и сами понесли значительный уронъ, ибо Богунъ сильно защищался; однако, когда крЂпкій сдЂлали приступъ и зажгли замокъ, тогда Богунъ усомнился въ своихъ силахъ и какимъ-то чуднымъ образомъ ускользнулъ изъ рукъ нашихъ Поляковъ. На этомъ-то приступЂ самъ Чарнецкій былъ не опасно раненъ въ лице стрЂлою. ЗдЂсь совершился дивный Божій судъ, не допустившій нашимъ взять Богуна; а что еще хуже, когда замокъ горЂлъ, какой-то негодяй закричалъ: „Орда идетъ!“ На этотъ крикъ наши, тотчасъ потерявъ совершенно глаза, опрометью бросились и покинули, уже добытый, замокъ, оставили возы свои и больныхъ на лагерномъ мЂстЂ и за 7 миль убЂжали. Хмельницкій же, медленно, въ нЂсколько дней, прибылъ въ Монастыришки, но уже дЂло было кончено (po harapie) дивился и смЂялся, что наши безъ стыда, сами не зная для чего, ушли».[28]
Захист Вінниці був організований майстерно: козаки переходили від однієї лінії укріплень до іншої, артилерія завдавала великих втрат ворогові.
Сучасник – польський шляхтич – з сумом говорить про повну безпорадність і безсилля шляхетського війська перед козаками Івана Богуна: «Наші оточили їхні укріплення валами і постійно вартували, але не могли відрізати їх від води; громили обложених пушками та кидали в їх стан бомби, але бомби козаки встигали гасити і по суті ми нічого не могли їм зробити. Між тим військо наше вибилося з сил, тоді як весь час солдати і коней не розсідлували, і самі не залишали зброї».[29]
Два тижні Вінницький полк героїчно відбивав атаки противника. Саме тут, у боях під Вінницею, І. Богун вперше найбільш масштабно проявив здібності воєначальника. Під час оборони Вінниці у березні 1651 р. і міщани, і шляхта, і все населення міста підтримало свого полковника. Богун одержав блискучу перемогу. Ця битва принесла йому славу і авторитет. Це був початок розквіту його військової кар'єри. За свідченням Самовидця, "серед польського війська прокинулася паніка така, як колись під Пилявцями, що полків не можна було стримати від утечі".
Коли ж до Вінниці підійшли надіслані на допомогу Богуну полки уманського полковника Йосипа Глуха і полтавського - Мартина Пушкаря, польське військо відступило до Кам'-янця-Подільського. Прибуття свіжих сил українського війська під Вінницю івикликало паніку серед польсько-шляхетського війська, яке кинулось тікати, залишевши напризволяще свій обоз. Від остаточного розгрому польсько-шляхетське військо врятувала лише весняна повідь, яка перешкодила козакам далі переслідувати ворогів. Так, безславною втечею польсько-шляхетського війська закінчилася облога вінниці.
Поразка шляхетського війська справила тяжке враження на Польщу. Калиновсьукому та Лянцкоронському дорікали, що з їх вини багато знатних магнатів загинуло під час облоги Вінниці та потонуло в ополонках, що їх прорубали козаки на річці Буг.
Київський воєвода Адам Кисіль, брат якого загинув в боях проти козаків Івана Богуна, щодо поразок шляхти писав: «…У війську нашому справи йдуть погано: Богуна ще не візяли, а щодня гине багатсько людей. Взагалі затіяли цю війну лише для знищення польської шляхти… Ще війна не почалась, а військо вже розстроєно, кращі воїни загинули і поразка з'явиться раніше, ніж ми чекали. Військо наше, як мені сказали, малочислене, підкриплення невідомо де знаходяться, коли вороги помітять це і оточать наші сили, то Господь один знає, які можуть бути наслідки».[30]
Польсько-шляхетське військо в паніці відступило до Бара, а потім, дізнавшись, що козаки переслідують його, поспішило сховатись в укріпленнях Кам'-янець-Подільського. Церез два дні українське військо обложило місто і розпочало штурм укріплень.
Кам'-янець-Подільський був одним з головних опорних пунктів шляхетського панування на Україні, його особливе стратегічне значення посилювалося тим, що він мав надзвичайно сильні природні укріплення, які доповнювалися штучними спорудами.
Фортецю Кам'-янця-Подільського Богун штурмував зі своїм полком у складі корпусу Д.Лисовця в кінці квітня 1651 р. Під час облоги і штурму цього оплоту панування шляхетської Польщі на Поділлі Іван Богун показав високі зразки відваги і військової майстерності. Спершу бої розгорнулись за оволодіння передмістям. Трьохтисячний загін козаків ударом вибив найману піхоту ворога з так званих руських фільварків і захопив високу гору навпроти укріплень центральної частини міста. На захопленій горі Іван Богун наказав поставити пушки і відкрити безперервний вогонь по укріпленнях міста.
Козаки з величезним завзяттям штурмували місто, переборюючи опір ворога. Облога Кам'-янця-Подільського тривала кілька днів. Найбільш запеклі бої розгорнулися біля воріт міста – Руської брами. Іван Богун був у перших рядах атакуючих, запалюючи козаків особистим прикладом на подвиги. Під час облоги міста козаки виявили надзвичайну хоробрість і прагнення будь-що зломити опір ворога, який заховався за майже неприступними укріпленнями.
Українському війську велику допомогу надавало населення міста. Так, за допомогою одного з жителів міста, який дзвоном дав знати козакам, коли слід починати атаку, Іван Богун організував напад на міську браму. Витримавши цей натиск козаків, перелякане командування польсько-шляхетського гарнізону заборонило в місті дзвонити й наказало зупинити всі годинники на вежах.
Козаки продовжували готуватися до рішучого штурму міста. Але в цей час від Богдана Хмельницького було одержано наказ зняти облогу Кам'-янця-Подільського і негайно вирушити на з'єднання з основними силами українського війська.
Про те, що козаки твердо вирішили оволодіти містом, свідчить такий факт. Після того, як стало відомо про зняття облоги, козаки позакопувалися в різних місцях навколо міста, як про це розповідає очевидець, «копчене м'ясо, полті (половина туші свині), сухарі, бочонки з медом, пляшки з горілкою» і, звертаючись до шляхти, вигукували: «Заждіть, ляхи, тепер віддиште, ми знову до вас повернемся».[31]
Полк Івана Богуна вирушив назустріч Богдану Хмельницькому. Наздогнавши окремі загони Калиновського під Купчинцями, козаки завдали їм тяжких втрат.
Молдавський господар Лупул, що формально вважався союзником Богдана Хмельницького, по-зрадницькому інформував польського короля Яна Казимира про плани гетьмана і да
На початку червня 1651 р. біля Кракова вибухнуло селянське повстання на чолі з Косткою Наперським, який діяв спільно з Богданом Хмельницьким. Але швидке придушення повстання і жорстока розправа з його керівниками на деякий час забезпечили тил польсько-шляхетської армії.
Тим часом українське військо, очолюване Богданом Хмельницьким, з татарською ордою наближалось до Берестечка. Попереду йшов Вінницький полк на чолі з Іваном Богуном, який вів бойову розвідку і гарантував безпеку маршу. Цей полк встиг захопити важливі переправи через річки Горинку та Ікву.
18 червня обидві армії стали табором одна проти одної. Першого ж дня відбулися невеликі сутички.
У битві на другий день польсько-шляхетське військо зазнало тяжких втрат. Багато магнатів і шляхти загинуло від козацьких шабель. З приводу цих боїв сучасник –шляхтич з сумом писав: «…неприятель напав з рівною запеклістю… і цей день був для нас нещасним внаслідок загибелі багатьох знатних людей і добрих вояк»[32]
. Перевага була на боці українського війська.
20 червня відбулася одна з найбільших, вирішальніших битв визвольної війни, яку розпочали козаки. Проти українського війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, шляхетська Польща виставила майже всі свої збройні сили (150 тисяч чоловік, включаючи й озброєних слуг). На чолі їх стояв король Ян Казимир.
Польські війська після невдалих спроб збити козаків, які стійко трималися і успішно відбивали атаки, направили всю силу вогню своєї артилерії на лівий фланг армії Богдана Хмельницького, де стояли татари. Татари зрадили і залишили поле бою. Як зауважує один з сучасників, "хан втік ганебно"[33]
. Українське військо було під загрозою повного оточення. Дізнавшись про зраду хана Іслам-Гірея, Богдан Хмельницький передав командування кропивенському полковнику Філону Джалалію, а сам кинувся слідом за татарами, щоб змусити їх повернутися. Хан не тільки не повернувся зі своїм військом на поле бою, а звелів затримати Хмельницького; він випустив Хмельницького тільки тоді, коли одержав великий викуп з Чигирина. Але повернутися до свого війська Хмельницький не міг: воно було оточене польською армією. Відсутність гетьмана поставила в тяжке становище українське військо. Татари пішли в Крим. По дорозі в Крим вони грабували Україну, брали в полон українське населення. Народ із зброєю в руках боровся проти грабіжників.
У цей критичний момент, коли українське військо внаслідок зради хана було оточене добре озброєною польсько-шляхетською армією, постало питання – хто очолить військо і керуватиме обороною. Потрібна була людина, яка би поєднувала в собі талант полководця, сталеву витримку, сміливість, воєнну винахідливість і користувалася повною довірою у козаків.
Козаки одностайно обирають керівником прославленного полковника Івана Богуна. Який поставив собі за мету будь-що вивести українське військо з оточення.
Після втечі хана польські війська зайняли місце, де стояли татарські орди, і таким чином відрізали шлях козакам для виходу з-під Берестечка. Козаки в порядку відступили до свого табору і там окопалися.Іван Богун уживає всіх заходів, щоб перетворити козацький табір на неприступну фортецю. Ворожа армія з трьох боків обступила козацький табір, з четвертого боку були непрохідні болота. Десять днів мужньо оборонялося обложене українське військо. Сутички з ворогом відбувалися майже безперервно. Усі намагання польсько-шляхетського війська взяти табір приступом не мали успіху. Не увінчалися успіхом і спроби шляхти шляхом переговорів обманути козаків, щоб потім винищити всіх. Козаки залишилися непримиренними до своїх ворогів.
26 червня поляки почали з артилерії обстрілювати козацький табір. Козацька артилерія відповідала. Обидві сторони несли великі втрати. Почалися переговори. Польсько-шляхетське командування вимагало від козаків видачі полковників, прапорів і гармат. Богун, якого козаки обрали наказним гетьманом, вирішив не здаватися. Він поширив упольському таборі чутку, ніби хан з Хмельницьким повернулися і вночі нападуть на поляків. Щоб ворог упевнився в правдивості цієї чутки, Богун наказав козакам грати в сурми, бити в литаври. Ворог повірив і послав за річку великий корпус. Козаки під командуванням Богуна напали на поляків, що засіли в найближчих окопах, вибили їх звідти і розгромили.
30 червня козакам стало відомо, що шляхетське командування збирається обійти обложений табір з тилу і, збудувавши греблі на річці Пляшовій, підняти в ній воду і затопити табір козаків. Іван Богун організував вихід козаків з лещат облоги. Цей єдиний шлях відходу лежав тільки через болото. Завдяки воєнній винахідливості і рішучості Івана Богуна переправа була влаштована. За одну ніч загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами і попонами. Так була зроблена переправа, по якій вийшла більша частина козаків. Але втрати козацького війська були великі. Майже третина війська не вийшла з оточення, козаки втратили обоз і артилерію.
Спроба польсько-шляхетського війська перешкодити переправі козаків зазнала невдачі. Посланий загін шляхетської кінноти був відігнаний козаками. Тоді шляхта вдається до провокації. Під впливом поширюваних ворогом брехливих чуток, що старшина почала тікати, серед козаків виникла паника. Всі кинулися до переправи. У цей час польсько-шляхетське військо пішло на штурм табору. Багато козаків загинуло. Козаки не встигли вивести майже весь обоз і більшу частину артилерії.
У битві під Берестечком українське військо виявило надзвичайну мужність. Козаки, що не встигли вийти з оточення, хоробро бились, вважаючи за краще загинути, ніж здатись в полон. 300 козаків влаштували засіки на острові, що утворився з одного боку злиттям рік Стиру і Пляшевої, а з другого - грузьким болотом, і мужньо захищались, намагаючись прикрити відступ своїх і затримати ворога. Польська піхота пішла в атаку, але козаки відійшли і продовжували захищатися. Козакам пропонували помилування, якщо вони складуть зброю. З презирством вони відкинули умови ворога і загинули всі до одного в нерівному бою смертю героїв. Останній з них, вскочивши в човен, довго відбивався косою, доки не був заколотий списом.
І все ж завдяки холоднокровності, залізній волі і енергії Івана Богуна основна частина збройних українських сил була врятована.
В результаті енергійної діяльності Богдана Хмельницького і його найближчих соратників згодом було відновлено і колишній кількісний склад козацького війська, що знову поповнилося за рахунок широких мас повсталого українського народу. Богун привів до Богдана Хмельницького десятитисячний корпус козаків, створений ним з населення Побужжя, піднятого Богуном на боротьбу з польською шляхтою. Таким чином, Берестецька битва стала важливою сторінкою з-поміж ратних справ полковника Івана Богуна, в якій він проявив себе розсудливим полководцем.
Внаслідок розколу, що стався в подільсько-шляхетському таборі, подальше просування на Східну Україну було припинено. Посполите рушення розвалювалось. У Яна Казимира залишилось лише наймане військо та загони тих магнатів, які мали володіння на Україні. Наміри Яна Казимира негайно переслідувати і знищити українське військо були зірвані.
Становище України ставало все небезпечнішим. У бою із з'єднаним польсько-литовським військом Радзивілла під Ріпками 26 червня 1651 року загинув смертю героя один з талановитих керівників повстанців полковник Мартин Небаба. Польсько-литовське військо, зломивши впертий опір загонів повстанців, захоплює 25 липня Київ. Військо Радзівіла, захопивши Київ, вчинило жорстоку розправу над населенням, піддало місто пограбуванню і спустошенню. Значна частина міста була спалена. Але український народ не скорився іноземним загарбникам. У тилу ворога піднімається нова хвиля повстань. Повстанці захоплюють ряд міст, облягають литовський гарнізон в місті Любечі. У війську Радзивілла через нестачу продовольства починається голод, ширяться хвороби.
Повернувшись з татарського полону, Богдан Хмельницький розгорнув енергійну діяльність, збираючи нові сили для продовження боротьби з ворогом. Українське військо, очолене Богданом Хмельницьким, організувало відсіч польсько-литовському війську. Просування з'єднаної польсько-литовської армії було зупинено. У цей час найближчим помічником Богдана Хмельницького в організації народної боротьби проти іноземних загарбників був Іван Богун, який особливо успішно діяв на Брацлавщині. Він закликає населення не коритися ворогові і допомагати всіма силами українському війську. До загонів Івана Богуна прибуває багато повстанців. Для українського війська були зібрані значні кошти. Козаки на чолі з Іваном Богуном проводять значні роботи з укріплення Білої Церкви й обороняють місто від ворога до приходу основних сил українського війська на чолі з Богданом Хмельницьким.
Виснажене в боях з козаками і численними загонами повстанців, польско-литовське військо не могло вже продовжувати далі наступ. Нові сутички з козаками не принесли успіху ворогу. Польсько- шляхетське командування було змушене розпочати переговори. Ці переговори, що тривали майже два тижні, закінчилися 18 вересня 1651 року укладенням так званого Білоцерківського договору, умови якого були значно важчі від умов зборівського договору 1649 року. Тимчасові тяжкі невдачі й відсутність належної кількості збройних сил змусили українського гетьмана піти на підписання цієї мирної угоди.
За нею на території України відновлювалася влада магнатів. Козацький реєстр із 40 тисяч зменшувався до 20 тисяч чоловік. Козацька територія із своїм самоуправлінням охоплювала тепер лише Київське воєводство, а козаки Брацлавського і Чернігівського воєводства мали бути переселені в межі Київського воєводства. Згідно з договором, польська шляхта діставала повернутися в свої маєтки. Головному керівнику повстання категорично заборонялося мати самостійні дипломатичні відносини з іноземними державами. Укладення Білоцерківського договору давало передих українському війську, необхідний для підготовки до подальшої боротьби. Про додержання умов договору не могло бути й мови. Умови Білоцерківського договору викликали величезне незадоволення і протест народних мас. Польську шляхту і магнатів, які намагалися повернутися до своїх маєтків, зустрічали повсталі селяни із зброєю в руках.
Як свідчать польські джерела, Іван Богун на чолі п'ятнадцятитисячного загону у той період, принаймні напередодні підписання угоди, знаходився в Білій Церкві. Проте його підпис під договором відсутній. Очевидно через те, що останній звів фактично нанівець попередні суспільно-полетичні й економічні здобутки повсталого люду. Відтоді знову активізується опозиційна діяльність полковника.
Особливо гостра боротьба точилася на Брацлавщині, де повстанцями керував Іван Богун. Один із шляхтичів свідчив, що «найбільш вперті хвилювання та заколоти самовільних хлопів відбувалися на Брацлавщині внаслідок підбурювання Богуна; тут, на берегах Дністра, великі загони опришків не дозволили повернутись нікому з наших».[34]
Богдан Хмельницький закликав народні маси почекати до весни, для того щоб організувати і озброїти армію і потім з новими силами розгорнути боротьбу за знищення іноземного гніту.
Тяжке становище, в якому опинився український народ, не зломило його волі до боротьби за своє визволення. Всю зиму 1651-1652 рр. відбувалися повстання. Український народ не корився іноземним поневолювачам.
Після поразки українського війська під Берестечком молдавський господар Лупул знову став союзником панської Польщі. Тому Богдан Хмельницький весною 1652 року організував похід у Молдавію з метою примусити Лупула відмовитися від союзу з панською Польщею і виконати своє зобов'язання – видати свою дочку за сина Богдана Хмельницького Тимоша. Лупул знову став союзником Богдана Хмельницького.
Довідавшись про цей похід українського війська, польський уряд вирішив будь-якою ціною не допустити здійснення намірів Богдана Хмельницького. На Поділля було послано двадцятитисячне шляхетське військо на чолі з Калиновським з тим, щоб перетяти українському війську шлях на Молдавію.Українське військо отчило табір Калиновського.
Бій спалахнув уранці 22 травня 1652 р. біля гори Батіг поблизу сучасного села Четвертинівки й закінчився під вечір другого дня повним розгромом ворожих сил. Козаки зломили опір шляхетської кінноти та найманих військ і прорвалися у ворожій табір. Загинуло майже все польське військо і його верхівка. Безладною втечею із 40 тис. жовнірів і шляхти врятувалося лише кілька тисяч чоловік. "У боях під Батогом, - пише В. Замлинський, - особливо відзначилася козацька кіннота, очолювана І. Богуном, який завершив вдалий окільний маневр і завдав нищівного удару полякам з тилу".[35]
В результаті битви під Батогом Правобережна Україна була повністю очищена від польських військ. І ця битва започаткувала новий етап Визвольної війни українського народу проти панської Польщі.
Батозька битва була зразком мужності і воєнного мистецтва повсталих народних мас, а також вершиною воєнного таланту і полководської майстерності Богдана Хмельницького. Перемогу на Батозькому полі сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами (216 р. до н.е.). У цю перемогу вклав чималу частку й Іван Богун. Після цієї блискучої перемоги народні маси з новою силою піднімаються на боротьбу проти гнобителів. Шляхта і магнати знову в паніці тікають з України.
У 1653 р. шляхетська Польща вживає нових заходів для продовження агресії проти українських земель. У березні польський король Ян Казимир знову кинув на Україну відбірні війська. Командування ними він доручив Стефану Чернецькому, відомому своєю нелюдською жорстокістю. Мета походу загону Чернецького полягала в тому, щоб шляхом страхітливих розправ тероризувати населення, ослабити і деморалізувати українське військо, залякати український народ і зломити його волю до перемоги. Переходячи швидкими маршами від міста до міста, він нищив усе на своєму шляху, лишаючи за собою пожарища і трупи замучених.
Необхідно було негайно припинити криваві розправи над населенням з боку польсько-шляхетського війська, яке встигло вже захопити міста Липовець, Погребище, Прилуки, Самгородок. Вибір Богдана Хмельницького впав на блискучого майстра маневреної війни в українському війську Івана Богуна. За наказом Богдана Хмельницького, чотирьохтисячний загін козаків на чолі з Іваном Богуном мав не тільки спинити подальше просування військ Чернецького, але й завдати йому цілковитої поразки.
Війська Чернецького вдерлися в Брацлавщину. Скрізь, де проходив ворог, він залишав за собою пустелю, повну руїн і згарищ. Однак винахідливий і кмітливий Богун, маючи значно менші сили, ніж Чернецький, зумів заманити його під Монастирище (на Поділлі, тепер - районний центр Вінницької області) – укріплене місто, навколо якого були вали і рви. 21 березня вороже військо обложило місто де і відбувся вирішальний бій. Польське військо розгорнутим фронтом пішло на козацькі укріплення. Але всі намагання Чернецького прорватися зі своїм загоном були марні. У той самий час Богун безстрашно бився поряд зі своїми добірними вершниками, до кінця бою постійно йшов назустріч небезпеці, а щоб ще більше налякати ворога, голосно вигукував за давнім скіфськім звичаєм. Надвечір Чернецький припинив штурм міста, втративши майже третину свого війська. На другий день, розпочинаючи штурм, Чернівецький робить відчайдушну спробу захопити місто. Всі сили шляхетського війська були кинуті в бій. Іван Богун, вміло скориставшись замішанням серед польсько-шляхетського війська розпочав контрнаступ. Одночасно він непомітно вивів з фортеці найкращі частини своєї кінноти і вдарив у тил ворога. Як пише Г.Грабянка – «…нарядив їх у татарську одежу таз гуком (на зразок ординського) зайшов до поляків з тилу – з боку поля. Ті, в свою чергу, подумали, що козакам на допомогу поспіли татари, і в паніці відступили від Монастирищ «й з України повтікали».[36]
Не витримавши подвійного удару, шляхетське військо в паніці кинулося врозтіч. Сам Чернецький був тяжко поранений.
Щодо цієї панічної втечі літописець часів визвольної війни писав, що « військо польське насмерть перелякане, не тільки штурм свій облишило, але як ошпарене вози свої з усіма достатками і багатою здобиччю, а також із людьми хворими і пораненими покинувши, від Монастирища назад до Ковеля побігло, і … велику шкоду, і сором свій побачило і пізнало…».[37]
«Каральний» похід шляхетського війська на чолі з Чернецьким, завдяки мужності українського війська і воєнній майстерності Івана Богуна, закінчився цілковитою поразкою. 1653р. був вирішальним у ході визвольної війни українського народу проти гніту польської шляхти.
Після боїв під Монастирищем на протязі всього року Іван Богун із своїм Вінницьким полком бере участь в усіх найважливіших подіях і боях. Він з'являється то тут, то там, часто-густо вирішуючи долю бою. У травні він був у складі частин Тимоша Хмельницького в Молдавії, очолюючи дванадцятитисячний козацький загін. Під час цього походу були розгромлені війська ставленніка Волощини і Семиграддя Георгіци. Причому вороже військо налічувало майже вдвічі більше воїнів, ніж козацьке, але семиградський генерал «очень сконфузился и позорно удрал».[38]
До речі, слід зазначити: самє ім'я Богуна наводило на супротивників жах, і ті нерідко не наважувалися вступати в бій з військами останнього, навіть маючи перевагу у збройних силах. Після трагічної загибелі Тимоша Хмельницького при захисті фортеці Сучава Іван Богун повертається з козаками на Україну, щоб узяти участь у подальшій боротьбі.
Український народ напружував усі свої сили в боротьбі проти численних іноземних загарбників і в першу чергу проти панської Польщі.
Султанська Туреччина також неодноразово намагалася загарбати Україну. Кримський хан, надаючи воєнну допомогу Богдану Хмельницькому, завжди дбав про ослаблення сил і України, і Польщі. Про дійсні наміри васально залежного від Туреччини кримського хана дуже влучно писав відомий дипломат Богдана Хмельницького Силуян Мужиловський : «Тата рове, учувши о той войне, з боку гладили, котрому нога послизнеться».[39]
Користуючись тяжким становищем України, татари руйнували міста і села, грабували населення та забирали людей у неволю. У кінці 1653 року полковник Іван Богун на чолі козацьких загонів завдав кілька ударів татарській кінноті, яка поверталася у Крим через Україну з великим ясиром. Тоді було звільнено чимало українських невільників.
Становище України ставало дедалі тяжчим і загрозливішим. Між Богданом Хмельницьким і російським урядом протягом усього літа 1653 року велися переговори. Наприкінці вересня 1653 року в Москві був скликаний Земський собор. На Земському соборі були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства і царських чиновників, представники російських міст, купецтва, селянства і стрільців. 1 (11) жовтня 1653 року Земський собор дав згоду на прийняття України «під свою государеву високу руку» і оголошення війни проти шляхетської Польщі.
Шляхетська Польща робить ще одну спробу добитись вирішальних успіхів в Україні. У вересні 1653 року на Поділлі зосереджується польсько-шляхетське військо на чолі з королем Яном Казимиром, готуючись до нового нападу. Богдан Хмельницький, закликавши на допомогу кримського хана, вирушає на чолі Українського війська назустріч ворогові. Під час цього походу Росія 23 жовтня, згідно з рішенням Земського собору, оголошує війну панській Польші.
В листопаді 1653 р. полк Богуна у складі військ, очолюваних Богданом Хмельницьким, бере в оточення під Жванцем наймані війська Речі Посполитої. Але знову від повного розгрому польську армію врятувало зрадництво кримського хана Іслама-Гірея, який 5 грудня 1653 року пішов на сепаратну угоду з польським королем Яном Казимиром. Щоб утриматись в Україні, Ян Казимир домовляється з ханом про відновлення Зборівського договору. Татари після Жванецької битви дістали від польського короля дозвіл, повертаючись до Криму, грабувати і забирати в полон українських людей. Іван Богун очолює загон козаків, який мав покарати зрадників та не допустити грабежу населення. В боях з татарами Богун уславився безмежною мужністю, високим військовим мистецтвом.
Літописець Величко описує, як Богун на чолі десятитисячного козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру. Величко повідомляє, що з чамбула, який складався з чотирьох з половиною тисяч чоловік, до коша "приволоклося" ледве 500 татар.[40]
Втрати татар обчислювалися у вісім тисяч чоловік. Понад дві тисячі татар було взято в полон. Богун став справжньою грозою для татар. Вороги не змогли досягти своїх цілей. Під час підготовки і проведення Переяславської ради Іван Богун очолював козацькі загони, що охороняли кордони України.
Коли українське військо поверталося назад з походу, до Ураїни вже їхало царське посольство. Воно наприкінці грудня прибуло до міста Переяслава. Незабаром сюди прибуває Богдан Хмельницький, тут і відбулася його зустріч з російськими послами. Хоча Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, проте мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він категорично засудив рішення Хмельницького укласти з Росією Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Про те, що Богун не присягав, маємо свідчення першої особи Російської держави. Цар Олексій Михайлович писав до Богдана Хмельницького з приводу передачі Богуном гетьману листа від коронного гетьмана Потоцького: «…Ивана Богуна, за его верность, что он того прелестнаго листа у себя не задержал, прислал к тебе вскоре, чиним похвалы годного, и нашу государ скую грамоту, с 6нашим царского величества милостевым словом, послать ему за то велели. А что он полковник Иван с тобою гетманом и с иными своими товарыщи с полковники при нашем царского величества ближнем боярине и дворецком и намеснике тверском, при Василье Васильевиче Бутурлине с товарыщи у веры не был, - и тебе б гетману Богдану Хмельницкому велети его Ивана к вере привести на том на всем, на чом вы нам, великому государю, гетман и все войско запорожское по Христове непорочной заповеди веру учинили…».[41]
Для Хмельницького це, очевидно, не було цілковитою несподіванкою. Загалом він знав позицію Богуна: той вважав, що Україні не слід приєднуватися ні до Польші, ні до Росії, а утверджуватись як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, щоб гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України теж склалася б не так, як вона склалася після Переяславської угоди.
Довідавшись про глибокі суперечності, що запали між Богуном і Хмельницьким, коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Потоцький запропонував Богуну перейти на бік поляків. При цьому він на Бога заприсягнувся, що коли вони гуртом подолають хмельницького, булаву гетьмана одержить саме він, Іван Богун.
Польсько-шляхетський уряд не раз робив спробу перетягти на свій бік легендарного героя українського народу, пропонуючи йому всі блага феодального суспільства, але Богун залишився вірним сином українського народу і відкинув усі пропозиції польської шляхти.
Булава з рук польського короля? А Україна, отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, Богун пристати не міг. Бож проти чого тоді так завзято і стльки років воював? Рішення Богуна врятувало Україну від нової затяжної і кривавої громадянської війни. Існує навіть версія, що Богун повідомив Хмельницькому про переговори, що їх нав'язує йому Потоцький. І виник задум: Богун удасть, ніби схиляється до спілки з Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там за допомогою військ Хмельницького та корпусу росіян розгромить. Пастка мала зачинитись у районі Брацлава.
У грудні він відволікає на себе сили Чернецького і виводить військо з м. Брацлава в добре укріплену Умань. На жаль, чи то в полку Богуна, чи в найближчому колі Хмельницького знайшовся зрадник. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів ( тепер село Жашківського району на Черкащині). Поляки намагаються штурмувати місто, але безуспішно. У цей час до району містечка Охматова надійшли об'єднані сили козаків і росіян під командуванням Богдана Хмельницького і Шереметєва. Поляки напали на них і розпочався легендарний бій під Дрижиполем. «1655 года въ зимЂ, по Рождест†Христовомъ татаре съ ляхами пер†двухъ полковниковъ: Зеленскаго Брацлавскаго и Богуна Винницкаго обляглы были въ УманЂ, потомъ самого Хмельницкаго, съ козаками идучого, межъ Ставищами и Охматовомъ, въ полю осадивши, штурмовали силно; но козаки, оглоблями санними ляховъ и татаръ поразивши, трупами ихъ, якъ валомъ, обозъ свой окидали. Будучи же въ великой тЂснотЂ безъ дровъ, воды и сЂна, ажъ третьяго дня Хмельницкій, кругомъ оступленій пробился проломомъ чрезъ все татарское и лядское войско и съ великороссійцами и Пушкаремъ совокупился. Се то било Дрижиполщииа межъ Ставищами и Охматовомъ».[42]
Перевага була на боці поляків – вони відтиснили українців і росіян від Охматова. Але недалеко. Ті незабаром кинулися відбивати втрачені позиції. Поляки трохи поддалися. Так, з перемінним успіхом, бої точилися кілька днів. А потім ударив такий лютий мороз, що битися вже стало зовсім несила. Недарма поле битви назвали згодом «дрижи полем». А долю цієї битви знову ж таки вирішив Богун! У найвідповідальніший для Хмельницького момент Богун вийшов з Умані зі своїми козаками і спрямував удар в тил полякам. Знатний майстер прориву розтрощив неабияк поріділу не лише від куль та шабель, ай від небувалого холоду облогу (багато людей з неї позамерзало уві сні) і з'єднався з військами Хмельницького. Він зробив це вночі. А на ранок поляки, що рушили в новий наступ на Хмельницького, з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із … замерзлих на полі бою. Здолати цього оборонного валу із саней та мерців поляки так і не змогли, й обидва війська відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.
А щодо ідеї спорудження такого валу на «дрижи полі», то Іван Богун згадав свій колишній досвід оборони Умані. Щоправда, вали круг цього міста були звичайні, земляні, але за наказом свого полковника, що надумав повернути собі на користь, як би ми тепер сказали, і фактор холоду, обливали їх водою, перетворюючи на крижані гори. Ні поляки, ні татари так і не змогли здолати їх, і Умань пощастило відборонити.
Не встигнувши як слід відпочити після Охматова, Богун із загоном свіжих козацьких військ виступає проти кримських татар, що вторглися в українські землі і розбиває їх. А в серпні він бере вже участь у поході на Львів. Зокрема, за наказом Хмельницького, він захоплює Олику. Компанія ця, як відомо, закінчилась миром з ханом під Озерною. Поляки вже не могли чинити стійкого опору козакам - на них наступали шведи. Татари, скориставшись тим, що головні сили козаків були відтягнуті до Львова, проникли на українські землі. А шведи, на союз з якими розраховував Богдан Хмельницький, відчувши себе переможцями Речі Посполитої, втратили інтерес до козацького гетьмана. В грудні 1656 року Іван Богун в якості одного із керівників козацького загону під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти війська Речі Посполитої. Пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча, в кінцевому рахунку, й змушені були влітку 1657 року відступити в Україну.
Оцінюючи все вищевикладене, можна ясно сказати, що після смерті Максима Кривоноса Іван Богун став найближчим помічником та соратником Богдана Хмельницького, який покладався на нього у найскладніших військових ситуаціях. Богун був блискучим майстром маневрування і застосування найрізноманітніших тактичних прийомів.
РОЗДІЛ 3.
І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив
Поняттям «Руїна» історіографія позначає трагічний період в історії України, третю чверть XVII ст.. «Руїна» об'єднує громадянську війну та іноземну інтервенцію в Україну з боку Московії, Польщі, Туреччини. Смерть Богдана Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Московія, щоб посилити наступ на вольності українського народу. Почастішали вторгнення польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Все це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.
Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобами і, що було особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Московії, Польщі, Туреччини, Кримського Ханства.
Після смерті Богдана Хмельницького розпочалася боротьба за гетьманство, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Гетьманську булаву захопив прихильник шляхетської Польщі Іван Виговський. Ще за життя сина Тимоша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою і не змінив свого наміру й після його загибелі. В передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом Івана Богуна війська на Ташлику для походу, і все частіше іноземні дипломати називали його гетьманом без прикметника "наказний". Але "до булави треба голови", а неповнолітній, малодосвідчений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не надавався до ролі гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: "Я молодший літами і слабіший розумом, ніж пан Виговський".[43]
Якраз Виговський фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, а старий Богдан вбачав у ньому опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Іван Богун жодних поза українських орієнтацій не визнавав. Тож не варто дивуватися, що Богун відмовився підписувати укладений Іваном Виговським Гадяцький договір у вересні 1658 року, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі.
1658 року полковник Пушкар за вказівкою і підтримки Москви розпочав повстання проти гетьмана України І.Виговського. Іван Богун був серед тих хто боронив гетьманську Україну.
Після чергової зради козацької старшини, Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: “Воєводи знов приїхали бунти заводити”. На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: “Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; — як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз'їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями) киями б'ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився”. Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, зауважив: “ Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати ”. І, звернувшись до Скуратова, додав: " Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш ”. Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: "Не своєчасна ця мова”.
У липні 1659 р. разом із козацькою старшиною І. Богун підписує листа до Івана Безпалого, який стояв за Москву, докоряючи останньому: «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам в неволю піддається і на братів своїх наступає». Цього листа підписали всі видніші полковники: П. Дорошенко, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобоба, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь. До речі, 1658 р. І. Богун був серед тих хто підписував Гадяцьку угоду, як також і серед тих, хто 1659 р. не пристав на угоду недолугого синка Богдана Юрася Хмельницького з Москвою у Переяславі. Але вже восени 1660 р. московський посол Сухотін доносив цареві 2.ХІІ, що з Ю. Хмельницьким від Москви відійшли: Петро Дорошенко – полковник Чигиринський, Андрій Одинець, – Черкаський, Степан Трощено – Канівський, Михайло Ханенко – Уманський, Яків Клеченко – Корсунський, Данило – Білоцерківський, Іван Богун – Брацлавський, Михайло Зеленський – По дністрянський, Іван Гоголь – Могилевський, хоча, як пише Дм. Дорошенко в своїй праці «Гетьман Петро Дорошенко»: «…видко позначені не всі полковники, і прізвища їх подано не завжди точно».
Іван Богун разом із славетним Іваном Сірком очолили народне повстання проти гетьмана, який відновив на Україні гніт польської шляхти. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа гетьманське військо було розгромлене. Зазнавши поразки, Виговський почав переговори про прийняття України в підданство Туреччини і закликав на допомогу кримських татар, але Іван Богун та Іван Сірко розбили татар ї рушили на гетьманську столицю Чигирин; Виговський втік у Польщу. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.
Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.
За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.
Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян-утікачів.
Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.
А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).
Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу. У 1660 році Богун виступив проти положень Слободищенського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким і польським урядом, які передбачали залежність України від Польщі. У роки Руїни Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуацій, але ніколи не йшов на компроміс.
Перебуваючи пізніше, 1660 році, на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну.
У 1660 році Богун бере участь у операціях російсько-козацьких військ проти поляків і Виговського. Разом зі своїми соратниками останніх років - О. Гоголем, М. Ханенком - він зупиняє польський похід в Брацлавщину. В 1661 році Богун значиться полковником семи хоругов війська князівства Литовського. Чому він потрапив у литовське військо? Можливо, поляки вирішили усунути з України небезпечного полковника; можливо, він сам не схотів залишатися вдома, де справи йшли не так як йому хотілося, всупереч його сподіванням. Або ж з самого початку це був наперед задуманий план.
У всякому разі, він служить у литовському війську і, очевидно, бере участь у конфедерації, одним із пунктів якої значилася вимога припинення війни з Московією. Весною 1662 року Богун на деякий час повертається в Україну і Юрій Хмельницький залучає його до воєнних дій на Лівобережжі. Але в цих боях славетний козак не виявляє активності й гетьман відправляє його до Польщі.
І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім'я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом в обмін на участь в поході на Лівобережну Україну. Тетеря зумів зібрати довкола себе кращу старшину - полковників Г. Лісницького, М. Ханенка, І. Богуна, О. Гоголя та інших. В «Історії русів» цю участь відтворено так: «Король польський… вирядив перед собою наказного гетьмана задніпровського Тетерю і полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна і трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом,що мстяться… Брюховетьскому». [44]
Король Ян Казимир мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя - від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська. "Взимку 1663- 1664 рр., - пише Д. Дорошенко, - велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін". Під час бойових дій на Черніговщині Іван Богун переконався: нічого доброго спілка з поляками Лівобережній Україні не дасть – і, за однією з версій, почав переговори з командуванням російських військ та з представниками лівобережного гетьмана Брюховецького.
З перших днів походу Іван Богун намагається завдати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здаються Богунові і завдяки цьому не були зруйновані. У деяких випадках козацькі гарнізони цих міст приєднувались до Богуна. Не маючи достатньо сил, поляки не залишали у містах своїх гарнізонів, і коли коронні війська в січні 1664 р. обложили Глухів - останнє місто перед московським кордоном, - то вся "підкорена територія" запалала вогнем повстання. Під час облоги Глухова Іван Богун діяв безстрашно. Як члену військової ради, йому були відомі всі замисли поляків. Пізніше про це з люттю писав поляк Єрлич, що Богун повідомляв захисників Глухова про час штурму, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох тощо. Облога Глухова, хоча й тривала майже місяць, не зламала захисників. За цей час Іван Брюховецький встиг зібрати військо і разом з російським воєводою Ромадановським наблизитися до позицій поляків. У Івана Богуна виникає новий задум - він домовляється з Ромадановським, що під час битви з польським військом він ударить зі своїми козаками в тил полякам. Під Глуховим Ян Казимир дізнався, що Іван Богун мав таємні зв'язки з Брюховецьким і Ромадановським. Король у своєму листі до дружини говорить, що його повідомили про "зраду" Богуна козацькі офіцери.
По одній із версій - зрадник-козак, що мав передати російському командуючому Ромодановському один з листів Богуна, віддав його польському королю, по другій - ще до відступу короля з-під Глухова Тетеря, щоб зберегти свою булаву від можливих зазіхань старшини, знищив небезпечних для нього супротивників. «Він послав королеві під Глухів донос про зраду козаків, що залишалися в королівському таборі, а головним чином — наказного гетьмана Івана Богуна. Він доводив, що начебто Богун, старшина та козаки повідомляли глухівцям, коли саме вони мають остерігатися наступу. Крім того, Богун посилав їм на допомогу по кілька сот козаків. Наказний гетьман нібито вказав глухівцям місця, де були підкопані вали, а також мовби двічі давав відомості про місця, де найкраще дати бій королівським військам. А також Богун мав повідомити Шереметєва й Ромодановського про стоянки поляків.»[45]
Очевидно, все це були вигадки й припущення, але Тетеря зважився на те, щоб позбутися свого небезпечного супротивника. 17 лютого 1663 року Іван Богун був заарештований .
27 лютого 1663 р. "польовий військовий суд, - пише М. Костомаров, - що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару й Iвана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно".[46]
Ян Казимир в листі до дружини про Богуна писав: "Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,... але Бог покарав його інакше."[47]
Як свідчать джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці. Тому досі достеменно невідомо, як загинув І. Богун. У літописах Єрлича і польських щоденниках, опублікованих наприкінці Х1Х ст., є лише натяки про смерть Івана Богуна. Знаючи його характер, можемо лише припустити, що під час арешту на засіданні ради, він міг учинити серйозний опір і його убили навіть самі члени ради. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України.
ВИСНОВКИ
Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого, неузгоджених між собою фактів. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, більш об'єктивних оцінок, ґрунтовних досліджень про визначного військового і політичного діяча періоду Визвольної війни. Але, попри всі затемнені колізії його життєвого шляху, із джерел і матеріалів, що нам відомі, вимальовується постать людини непересічної, яскравої. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Воїн-стратег, далекоглядний політик, Іван Богун був християнином з вражаючою інтуїцією і пророчим даром. Матінка-природа щедро нагородила його статурою, глибоким розумом та крицевою силою волі. Іван Богун - Людина-Символ багатьох чеснот - був високоморальний, мужній, з глибокою інтуїцією і пророчим відчуттям - як Надлюдина. Іван Богун не прагнув слави, ні верховенства в командуванні, мав братерську повагу до козаків і надзвичайне вболівання за долю свого народу, тому-то усі так любили його. Богуна природа наділила винятковою красою вроди, статури, глибини розуму і крицевою силою волі - все в одній людині, чим вражав він усіх прихильників і ворогів - народів інших націй.Богуна знав і цінував весь світ, про що залишилися згадки у літературі на різних мовах. Зокрема, польский критик Роллє писав, що "з 80-ти діячів Хмельниччини Іван Богун - найпрекрасніший: поєднав розум, військові здібності, не заплямував себе жорстокістю, відзначився високою моральністю і вірністю високим ідеалам".[48]
Характеризуючи військову і політичну діяльність полковника Війська Запорозького Івана Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемити права останньої або козацькі вольності. Тому Іван Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651 р.), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. Іван Богун був у числі противників курсу Богдана Хмельницького на союз із Москвою, так і не склавши присяги московському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.
Іван Богун через Переяслав ніколи не мав належної шани. В літературі його постать постійно спотворювалась через святу вірність Україні. Тільки є одна найвища рецензія серця - нашого Національного Генія Тараса Шевченка, який знаємо як висловлювався про гетьманів, а сам їздив під Берестечко на поклін тій землі "де полягли, а не здались..."[49]
, де здійснив вражаючий подвиг Іван Богун.
Український народ зберіг світлу пам'ять про свого героя. Ім'я Івана Богуна звучить в українських народних піснях і думах. Про його подвиги складено багато легенд. Дума "Іван Богун" змальовує оборону богунцями Вінниці, де Богун чекав допомоги Хмельницького на річці Буг і особливо вславився хоробрістю і кмітливістю.
Ім'я Івана Богуна - цього видатного полководця та політичного діяча України середини XVII ст. навіки залишилося в пам'яті нащадків, про що свідчать численні народні перекази та думи. Як говорилося сучасниками великого полковника в одній з них: «А кобзарі грали, в струни дотикали та Богдана з Богуном піснями вихваляли!»
І хоча досі немає в Україні належного пам'ятника Богуну, та є один вічний пам'ятник: висока гора над Десною, де пролилася священна кров Героя. Народ назвав ту гору Івановою Горою. Там, на вершині, лежить камінь із написом: "Тут спочиває полковник, наказний Гетьман Іван Богун". Нині на місці страти славетного полководця зведена символічна могила - вмурована гранітна плита і тесаний дубовий хрест заввишки чотири метри. Кожного року в річницю смерті Івана Богуна сюди приходять на панихиду "по убієнному".
Сьогодні ім'я І. Богуна з гордістю носить Київський військовий ліцей, а патріотизм полковника Богуна, який віддав своє життя справі визволення свого народу, надихає сучасних військових на сумлінне виконання обов'язків по захисту Батьківщини.
Видавництво "Каменяр" друкує листівки, календарі, буклети з зображенням славетного героя. У вересні 2007 року НБУ видав монету "Іван Богун".
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород: ИНУ, 1932. - 134с.
2. Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск:Рудь, 1988. – 321с.
3. Грушевський М. История Украины-Руси.-Київ : Левада, 1997. Т.Х.- 696с.
4. Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: ТОРСИНГ-ПЛЮС, 1971. – 222с
5. Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., Высшая школа, 1979. – 456с.
6. Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941. – Т. 3. - 456с.
7. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — Київ: Т-во Знання України, 1992. — 192 с.
8. Величко С. В.Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— Київ: Дніпро, 1991.— 642 с.
9. Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. -Киев: Веселка, 2003. -366с.
10. Гуржій О.І. Козацтво в історії України. Київ: Либідь, 2008. – 354с.
11.Субтельный О. Україна: історія. – Київ: Либідь, 1994. - 736с.
12.Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів: Птах, 1938. - 212с
13.Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби, -Київ: Либідь, 2008г. – 374с.
14.Мишко Д. І. Іван Богун. – Київ: Радянська школа, 1956. – 269с.
15. Голобудський В. Запорозьке козацтво. - Київ. Вища школа, 1994. - 539с.
16. Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. Київ: А Доники, 1993. - 398с.
17. Гужій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. Київ. Арій, 2008. – 464с.
18. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1996. - 293с.
19. Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – Київ: Держполітвидав УРСС, 1954. - 106с.
20. Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. - 352с.
21. Антонович В. Збірка праць : Історичні портрети. – Київ.: РТУ, 1991. - 215с.
22.
23. Гісем О.В., Мартинюк О.О. Історія України: Довідник для учнів та абітурієнтів. - Тернопіль: Богдан, 2003. - 592с.
24. Сушинський Б. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть. - Одеса: ВМВ 2004. –Т.2. – 438с.
25. Роллє Й.Й. Історичні оповіді. –К.: Либідь, 1984. – 368с.
26. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. – 278с.
27. Литвин В.М. Історія України: Навч. посіб / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г Слюсаренко– К.: Знання-Прес, 2002. – 475с.
28. Ящук В. Нові видання про „Козацькі могили” / В.Ящук // Прапор перемоги. – 2004. - № 46.
29. Історія війни і збройних конфліктів в Україні: Енциклоп. довідник. – К., 2004. – 586с.
[1]
Богдан Хмельницький і рядове козацтво [Дискусії]: До 400-річчя з часу народження Б.Хмельницького / Яковлєва Т.Г. // Український історичний журнал. - 1995.-N4. - С.56-67.
[2]
Грушевський М. Історія України-Руси.- Том IX. Розділ VIII. С. 9.
[3]
Орест Субтельный. Україна: історія. К., 1994. - С. 142.
[4]
Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород, 1932. - С. 73.
[5]
Там само.- С. 71.
[6]
Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной ойны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск,1988.- С. 125
[7]
Там само.
[8]
Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. – Одеса, 1975. – С. 511
[9]
Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Тернопіль, 1995. – С. 242.
[10]
Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. – Днепропетровск.1988. - С. 128.
[11]
Січинський В. Чужинці про Україну, – Львів, 1938. - С 145.
[12]
Гуржій О.І. Козацтво в історії України. К. 2008. – С. 123.
[13]
Там само.
[14]
Літопис Самовидця //Видання підготував Я. І. Дзира. — К.: 1971. – С. 122.
[15]
Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., 1979. – С. 52.
[16]
Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби. -К, 2008. – С. 278.
[17]
Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 240.
[18]
Мишко Д. І. Іван Богун. – К., 1956. С. 96.
[19]
Там само.
[20]
Голобудський В. Запорозьке козацтво. К., 1994. – С. 239.
[21]
Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. К., 1993. - С-296.
[22]
Грушевський М. История Украины-Руси. - Т.ХІІІ. К., 1983.С. 4.
[23]
Гужій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. - К., 2008. – С. 85.
[24]
Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. – С.132.
[25]
Там само. - С. 132.
[26]
Хмільницький літопис (події 1636-1650 рр.). - К., 1971. – С. 135.
[27]
Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 269.
[28]
Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. М., 1986. – С. 121.
[29]
Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – С.39.
[30]
Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків., 2008. - С. 101.
[31]
Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. – С. 102.
[32]
Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. – С. 102.
[33]
Грушевський М. Історія України-Руси. 7-перизд. Вологда, 1992. – С. 163.
[34]
Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. – С. 105.
[35]
Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. - К., 1993. – С.307.
[36]
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. / Пер. із староукр. — К., 1992, — С. 60.
[37]
Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — К., 1971. – С. 145.
[38]
Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С. 258.
[39]
Володимир Антонович. Збірка праць : Історичні портрети. – К., 1991. – С. 66.
[40]
Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К., 1991.— С. 356.
[41]
Гуржій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. К.,2008. – С. 84.
[42]
Лизогубівський літопис. – М., 1986. – С. 124.
[43]
Юрій Мицик. Володарі гетьманської булави. Іван Виговський. – К., 1994. – С. 184.
[44]
Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. К., 2003. - С. 298.
[45]
Антонович В. Збіка праць. Гетьмани України: історічні портрети. К.1991. – С. 65.
[46]
Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. - С. 171.
[47]
Яковлева Т. Назв. праця. - С. 51.
[48]
Роллє Й.Й. "Історичні оповіді". – К., 1984. – С. 136.
[49]
Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 449.