План
Вступ
1.Українська Народна республіка в 1917-1919 роках
1.1 Центральна Рада
1.2 Гетьманат
1.3 Директорія
2.Боротьба українців за незалежність в роки Другої світової війни
2.1 Українська повстанська армія – Збройні сили Українського народу
2.2 УПА на Вінниччині
3.Висновки
Література
Вступ
У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії – справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Тому особливо серйозних досліджень чекає літопис українського народу. "Читати українську історію треба з бромом,– писав у травневі дні 1918 року прем'єр Української Народної республіки Володимир Винниченко,– до того,– це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, застрашена нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування".
Одна з таких сторінок нашої історії – боротьба українського народу за незалежність і соборність. Саме у встановленні істини, сущої правди подій та процесів – запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації. Так, не можуть знайти порозуміння між собою ветерани Другої світової війни, які воювали під різними прапорами, хоча кінцевою метою їх була незалежність України від окупантів. І мета моєї наукової роботи – неупереджено подивитись на один з самих складних і суперечливих періодів нашої історії.
1.Українська Народна республіка в 1917-1919 роках
1.1
Центральна Рада
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але,на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували власну організацію — Центральну Раду. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.На здивування багатьох Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів
Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників.
Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й як на український парламент.
За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток української культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав, що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж російський уряд, виведе його з війни.Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Скоса позирали на Центральну Раду і євреї, багато зяких ототожнювалися з російською культурою й активно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але стратегічно розташовану меншість.
Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-
демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.
Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегацію на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з великими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівськоїю Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні неохоче приєдналися до
Центральної Ради. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управління країною.Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.
Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєївлади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього, єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдякирізноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.
Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.
Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми».
Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли розвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою безпосередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом одного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присутність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.
1.2 Гетьманат
Ідея гетьманату не завмирала протягом XVIII, XIX і початку XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першої величної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана.
Була ще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: це — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи. Вони, уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестейським договором.
Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика маса селян і міської людности прагнули встановити новий уряд —несоціалістичний. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосно на гетьмана Павла Скоропадського.
Центральна Рада була розпущена.
29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.
У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволо- дінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.
У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкрес- лювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».
Переворот викликав у масі не-соціалістів значне задоволення. Яскраво накресливши негативне ставлення до Центральної Ради на Полтавщині, В. Андрієвський пише так про враження, яке справило обрання Гетьмана: «. . . перемогла таки здорова національна стихія над модерними доктринами і силогізмами, значить, у народі таки заговорив голос крови... козацької крові, розлитої на нашій землі, і на польських і московських плахах, і на турецьких галерах, і в московських казематах .. .»"*
Переворот 29 квітня викликав серед соціалістичної маси населення неґативне враження. На прикладі партії ес-ефів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як сприйняла інтеліґенція події 29 квітня.
14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.
13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими большевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціальної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами».
8-11 травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії, більшість членів якої складалася з українців, але було в ній чимало росіян та євреїв. З'їзд признав персональне право окремим членам вступати до нового уряду.
15-18 травня відбувся з'їзд представників промисловости, торгівлі, фінансів та сільського господарства — т. зв. «Протофісу». Прибуло коло 1.000 делегатів. З'їзд ухвалив підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовість всіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу Української Держави." Цей з'їзд показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників та середньої інтеліґенції, кадетів. підтримують також великі капіталісти та промисловці.
Проте, опозиція проти гетьманату зростала.
Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російські організації. Коли в Україні настали спокійні умови життя, з окупованих большевиками земель посунули росіяни. Більша частина з них приїздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що їх видали українські консули. Але, приїхавши до України, ці люди принесли з собою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробили Київ гніздом інтриґ та змови. ». Одночасно діяли в Україні російські терористичні організації, які ставили за мету викликати паніку в Україні, розбиття, розсварити німців з українцями.
Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «каральні загони», які стягували з селян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений ЗІ січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасований «Грамотою» Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет.™ Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви
та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук.
Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське військо.
Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року — 79.000.
Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. У листопаді 1917 р., на прохання делегації вояків-галичан, почато формування Галицько-Буковинського Курення Січових Стрільців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його в Києві.
На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу в Україні.
Була й друга опозиційна
Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду.
Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини.'"
Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.
1.3 Директорія
У листопаді 1918р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Український національний союз на чолі з В. Винниченком (1880 — 1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти гетьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Білоцерківщини. Формується Дніпровська дивізія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українського війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.
Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади.18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва.
Становище нової влади було дуже тяжким. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.
Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.
Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.
Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії у присутності десятків тисяч киян.
2
.Боротьба українців за незалежність в роки Другої світової війни
2.1 Українська повстанська армія – Збройні сили Українського народу
УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.
Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним.УПА -це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.
Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.
Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.
З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.
Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на боці угорців, щоб допомогти угорському антикомуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.
2.2 УПА на Вінниччині
На терені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона буда сформована влітку 1943 року під командуванням полковника "Батька" (Омеляна Грабця) на Уманщині. На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО): ВО "Холодний Яр", ВО "Вінниця" та ВО "Умань". До ВО "Вінниця", яким командував командир "Ясен", входили курені "Сторчана", "Мамая" та "Буревія".
Большевицька пропаганда багато років паплюжила українських повстанців, називаючи їх "українсько-німецькими націоналістами", "прислужниками Гітлера" і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення, варто звернутися до німецьких джерел. В період окупації у Вінниці виходила газета "Вінницькі вісті" під егідою німецької адміністрації і висловлювала іі думку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України: "Ми думаємо, що ці "отамани", які прибирають голосні опереткові псевдоніми, втягнені ...у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій. Тим самим вони перебувають на службі ворогів України... В своїх власних інтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується від так званих "національних" бандитських груп".
Влітку-восени 1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку, Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час в Літинському р-ні розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопаль родом з с. Вонячен (нині Городище).
Якось уночі хтось постукав до них у хату - це був командир "Батько". Він приніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А Микола Шестопаль, тоді 16-тирічний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки у Літині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те, як бідують українці, що виїхали в Німеччину. В цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат не їхати в Німеччину. "Батько" говорив з молоддю, пояснював їм, що і німці, і більшовики це вороги і з ними треба боротися, співав пісні: "Ми українські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'єм комуну й німаків".
Поживши кілька днів, поки поранена рука зажила, "Батько" пішов на Летичів.
А через деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму. Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де "Батько".
Якось вночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: "Вставай, ми українські повстанці, прийшли вас визволяти". Той злякався, подумав, що це провокація німців, але потім побачив "Батька" і зрозумів, що це "свої". Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли. В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чулася безладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, які вчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.
Під час німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червоними партизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькі партизани загону ім. Кірова під керівництвом С. Тарнавського роззброїли націоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові Літинського РК КП(б)У говориться, що "украинско-немецкие националисты убили наших подпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима - с. Новоселица-Залужная".
В кінці 1943 року, ЗГІАНО звіту про бойову діяльність кавбригади ім. Леніна, "имели место случаи также столкновения партизан с украинскими националистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах и хуторах вблизи Черного леса".
Як свідчить Микола Шестолаль, на Літинщині між "Батьком" і червоними партизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командира з'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицьких партизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебування з'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїть бригада УПА. "Мечковскому и Васильеву было приказано связаться с ними... и "пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", - свідчить Владимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) і Владимирову, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися на місці і лише наступного дня залишили село.
За намагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М. Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.
Весною 1944 року перед наступом Червоної Арміі група УПА-Південь вирушила з Вінниччини й Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазнали тяжких втрат у боях з "заградітельнимі отрядамі" НКВД.
Для українських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап - боротьба з большевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВД Бруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на території Хмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.
Одним з найголовніших завдань Української Повстанської Арміі було проведення агітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликами підніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.
Одна з листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: "На жадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані на московсько-більшовицьку... Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогодні тільки організація українських націоналістів (ОУН).
На Вінниччині розповсюджувались також книжечки "Слово бойцам и командирам Красной Армии", Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня 1944 року, гумористичні листівки, "Український перець".
Зокрема, на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так в Гайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РК КП(б)У, діяла "бандитская группа бандеровцев" Ломачевського. Згідно довідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антонова від 25. XI. 47 p. на території Хмельникського та Уладівського районів діяла група "нелегала-оуновца" Бевзелюка Василя Максимовича, а в Літинському р-ні - група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвом підполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком - він був убитий.
У вересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КПБ(б)У Хрущову, що на території області виявлені листівки "антисоветского, националистического содержания". На території Сорочанського мелькомбінату були знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу: "Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода... Для того, чтобы вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы был в наших руках".
А в селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці:
"Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм - это родные братья, враги всего человечества.
Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!
Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина!
Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!"
Автори і розповсюджувачі цих листівок знайдені не були.
Через рік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурський відправив доповідну такого змісту:
"Сов. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Кагановичу.
Доношу, что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села Тартак Чечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А. обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовок контрреволюционного содержания, а именно:
"Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів і людини! Геть тиранів і диктатуру сталінськоі кліки! Смерть Сталіну!"
Таким чином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними в газеті "Вінницькі вісті": "Досить двох тижнів, щоб таку "велику силу", ... яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицькоі окупації тривала до 1952, а за деякими даними до 1956 року.
3.Висновки
Не полишаючи сподівань на на створення незалежної Української держави, українці використовували всі можливості для досягнення цієї мети. Зокрема й на Вінниччині. Так, на Тиврівщині в 1917-1928 роках діяли загони повстанців під проводом отамана Зеленого, добра слава про якого збереглась і понині, незважаючи на потуги радянської влади. На Вінниччині діяли загони Січових стрільців та Директорії. Під Могилів-Подільським українські війська прийняли останній бій з більшовиками.
Про події тих часів нам нагадує Хрест на цвинтарі в Тиврові,споруджений на могилі павших січових стрільців.
Саме намаганням зламати опір українців і пояснюється особлива жорстокість комуністів під час голодомору 1932-1933 років та репресії тридцятих років на Вінниччині.
Але воля народу не була зломлена, про що свідчить дослідження А.Малигіна і нинішнє сьогодення.
Література
1.Нагаєвський І.
Історія Української держави ХХ ст. К., 1994
2
. Литвин М. Р., Науменко К. Е.
Історія Галицького стрілецтва. Львів, 1991,
3.Анатолій Малигін
. БОРОТЬБА ОУН-УПА НА ВІННИЧЧИНІ
4.Орест Субтельний :
Історія України
(видання 1991 року).
5.
Наталія Полонська-Василенко :
Історія України
(у двох томах, 3-тє видання 1995р.)