| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Черкаський державний університет
Ім. Б.Хмельницького Кафедра історії України
Походження термінів “Русь” та “Україна” Реферат
студента І-Д курсу
математичного факультету
Кубасова Михайла Олександровича Черкаси 2000 |
Зміст
:
Вступ. ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Довідниковий матеріал. 5
Розділ 2. Теорія південного-слов’янського походження терміну “Русь”. 8
Розділ 3. Північна або норманська теорія. 13
Розділ 4. Територіальна або географічна теорія. 16
Розділ 5.Теорія виникнення Русі, як результат складної слов’янсько-скандинавської взаємодії племен. 26
Розділ 6. Точка зору сучасних українських істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”. 28
Висновки. 31
Список використаних джерел і літератури: 32
Вступ
Актуальність теми
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.
Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.
Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з'явилися передруки, десятків книг наших класиків.
Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.
Щоб досягти компромісу між цими крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському і білоруському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після возз'єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.
Етногенез східних слов'ян й досі неясний, бо ототожнення Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням у цьому напрямі.
Мета реферату:
Розглянути існуючі концепції походження термінів “Русь” та “Україна” у викладі відомих істориографів минулих століть та сучасних істориків – науковців, а також офіційно прийняту версію сучасних українських істориків.
У даному рефераті досліджено роботи істориків і викладено чотири версії походження термінів “Русь” та “Україна”:
1. теорія південно-слов’янського походження термінів (автори: М. Максимович, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко),
2. теорія північно - норманського походження термінів (М. Погодін, І.Крип’якевич, Х.Ловмянський, Л.Мюллер),
3. територіально - географічна теорія (С.Шелухин, О.Братко-Кутинський, М.Аркас),
4. теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен (О.Субтельний, П.П.Толочко, Д.Н.Козак та ін. ).
Розділ 1. Д
овідниковий матеріал.
Спочатку зверемось до довідникового матеріалу. В книзі “Шляхами віків. Довідник з історії України” (вид. у 1993р.) [1] читаємо: ”Останнім часом в істороичній науці дискутуються дві етимології слова “русь”. Одні лінгвісти і історики дотримуються думки про скандинавське походження цього слова, інші – про південноруське, середньодніпровське.
“Повість временних літ” та інші найдавніші літописи вважають русь заморським варязьким (норманським) народом, князі якого були закликані княжити в Новгороді, Білоозері, Ізборську та інших північних містах східних слов’ян.
Звідкіля тільки не виводили русь вчені! З Фінляндії та Пруссії, з Фрісландії і землі балтійських слов’ян, з Литви й острова Ругена, з мордви і навіть із Хозарії. Згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями саме слово русь –фінського походження (ruotsi), вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали потім дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східно-слов’янських землях розбавлялися слов’янами і ставали поліетнічними (різноплеменними).
Термін “Русь” поширюється на всіх дружинників взагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва “русь” розповсюджується насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. У літописах та інших давніх джерелас Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом (варіант – “Руська земля”) іменували і Давньоруську державу.
Про термін “Україна
” Вперше вжитий у Київському літописі під 1187р. Щодо Переяславської землі. Однак через два роки це джерело назвало словом “Україна” південну окраїну Галицько – Волинської землі. А Галицько – Волинський XIIIст. називає “Україною” частину північної Волині, що межувала з Польщею. Цей літопис іменує українцями навіть ... поляків, що мешкали поблизу галицького рубежа (“ляхи україняни”).Отож, термін “Україна” тоді не мав етнокультурного змісту, ним позначалися лише південна чи західна окраїни Південно-Західної Русі. І не лише Південно-Західної. Наприклад, у документах Російської держави XVIст. часто-густо трапляються “України” рязанські, мещерські, тульські, литовські й навіть німецькі й татарські! Зрозуміло, що і в цих випадкахйшлося про окраїни Московського царства.
Не випадково, саме слово “українець” як визначкння національної приналежності людини з’явилося в нашій мові набагато пізніше, в XVIII – XIXст. До того всі східні слов’яни називали себе русьими. Поступово у Південно-Західній Русі змінювалося значення слова “Україна”, вона набувала етнічного змісту і протягом XVII- XVIIIст. стало означати національну територію українського народу. Але лише у XIXст. термін “український” замінив раніше вживане офіційне “малоросійський”.
У “Малому словнику історії України” (вид. 1997р.) [2] ви кладена більш сучасна точка зору істориків на проблему походження термінів “Русь” та “Україна”: Питання етногенезу українців залишається дискусійним. Українська історична традиція (М.Грушевський, П. Дорошенко та ін.) виводить витоки українськоо народу з первісного землеробного населення, яке набуло етнічної ідентичності напередодні давньоруської держави. В російській історіографіїї існувала концепція М. Погодіна, за якою українці – це вихідці з Галичини та Волині після татаро-монгольської навали, які заселили землі на яких раніше проживали росіяни, ще емігрували на північ.
Радянська історіографія стверджувала, що українська народність сформувалася в ХІІ-XVст. у наслідок поділу давньоруської держави на росіян, українців та білорусів.
Традиційними територіями розміщення укрїнців були й залишаються такі історично-етнографічні зони , як Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття. Значно менше українців у Криму та на Донбасі.
У складі українського народу існують невеликі за кількістю етнографічні групи – гіцули, лемки, бойки, русини – в західних областях, литвини та поліщуки – на Поліссі...
Русь
– у давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне – народ, плем’я тощо; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічний – як територія, земля; політичне – держава.
Існує багато концепій походження слова “Русь”: скндинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем “рос” у басейні Дніпра), фінська (від слова “ruotsi”, яким фінськи племена називали варварів) та ін. Достеменно відомо, що “Русь” назвали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами і рбилися поліетнічними. Термін поширювався спочатку на всіх дружинників взагалі, в тому числі на слов’ян, далі на народ, насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Середній Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян і на їхню державу.
Руси
(роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.
Руси займали територію Надросся, Надтясминня та дніпровського лісостепового лівобережжя. Внаслідок експансії аварів і розпаду антського союзу руси разом із полянами та сіверянами в кінці VI - VIІ ст. утворюють на Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання, назва якого наймовірніше була Рос. Після хозарської навали в середині VIІІ ст і розгрому основних життєвих центрів Русів вони зливаються з полянами після чого етнонім “поляни” поступово замінюється назвою “Роси “ (“Руси”).”
“Откуда есть пошла Русская земля
” – це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці ХІ – чи на початку ХІІст. дискусійне і сьогодні, як і 200 років тому. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкетні, і далеко не однозначні. Вібіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження еноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ, теорію териториального походження, а також теорію об’єднання слов’яно-скандинавських племен в єдину державу – “Русь”.
Розділ 2.
Теорія південного-слов’янського походження терміну “Русь”.
В українській істориографії “патріарх української науки”, Михайло Максимович
(1804-1873) відстоював теорію південного слов’янського походження терміну “Русь”. Він багато зробив для спростування нормансьької теорії походження східних слов’ян і виниенення давньоруської держави.
У
своїх численних працях, зокрема «Откуда идет русская земля», «О происхождении варяго-руссов», Максимович доводить безпідставність цього твердження. В праці «Откуда идет русская земля» він писав, що «русов наших недаремно вважали у нас здавна слов'янами, і що даремно з недавнього часу стали вважати їх скандинавами — це, після нових вчених досліджень, стає для мене істинно позитивно... Таким чином словінська легенда про трьох братів перетворюється для мене вже в думку історичну: спадає з нього казковий покров, в якому ходила і укривалася істина про плем'я тієї Русі, від якої, за переказами Нестора, одержала ім'я земля Руська»'. І далі: «Русов... я визнаю племенем не німецьким, а слов'янським». Ретельно проаналізувавши історичні джерела, М. Максимович довів достовірність багатьох історичних подій часів Київської Русі, зокрема походи Ігоря, княжіння Аскольда і Діра, які вважалися вигадками літописців. ' Як історик М. Максимович найбільше уваги приділив вивченню історії Київської Русі, зокрема міста Києва. У цьому плані Максимович опублікував ряд цінних розвідок, історичних документів, стародавніх легенд. Він довів, що перші згадки про держави «Рос» і «Русь» належать до першої половини IX ст. і свідчать про існування кількох політичних утворень, про те, що в другій половині IX ст. (з часів княжіння Олега) Київська держава, що об'єднувала Київську та Новгородську землі, перетворилася на одну з найбільших — від Карпатських гір до Балтики — держав у Європі. Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово «Україна», вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з'явилося 1187 p. і спочатку означало «Київську область», а потім поширилось на всю територію, де оселився український народ.
Видатний український вчений, історик і політичний діяч М.С. Грушевський
– учень і послідовник М. Максимовича також підтримує теорію південного походження терміну «Русь». В своїй книзі “Історія України-Руси” він пише: “Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формується те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським", „південно-руським", просто „руським" або „русинським". Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичногой культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого політичне й культурно жите розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські політичні орґанїзації — як вел. кя. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім—наслідком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське політичне жите концентрувало ся в західнїй Україні, в державі Галицько-волинській,—до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси". Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris).
Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородсьвого патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою галицько-волинські єпархії північним, московським землям); може бути, що під впливом сеї церковної термінольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. українськнй нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій", „Малороссія" стає" офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольогії і в літературнім уживанні в Росії і в західній Европі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна", „український". Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню пограиича), а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-політичному і національному укладови Польської дердержави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя „України" зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідиим огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Літературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етноґрафічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останній чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь", „українсько-руський": старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживанне і в українській і в иньших літературах входить просте імя „Україна", „український", витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь", „руський", „староруський", і зложений—„українсько-руський", відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно—вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулім і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, організації, форми, з яких органїзовало ся сучасне українське жите. Для означення ж усеї суми східно-словянських груп, яку сучасні фільольоги звуть звичайно „руською" (russisch, russ ) буду таки уживате назви „східно-словянський", щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замітаними з історичним значіинем терміну „Русь", „руський", що й досї в повнів силї задержало ся в західній Україяї: в Галичині, Буковині, Угорській Українї, в значінню полудневої, україяської ґрупи східво-еловянської галузи. Ґрупу північво-західною буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.
Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською—так зве ЇЇ Повість, Араби IX і Х в., ВізантийцЇ (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр сїєї держави, головний нарід, нарід-володар; се імя переносить ся й на той елемент, що передовсім ввязував тодї собою сю державну орґанїзацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сїй державі, і вони з сим іменем ідуть потім далї, хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціально звязуеть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля, і під сим іменем вона противставляєть ся всім иньшим, як „муж руський" (Киянин) противставляеть ся під сим іменем людям з иньших країв ). Сю спецІалЇзацію руського імени на Київі й Киянах з одного боку і на її державі з другого найприроднїйше можна обяснити тим, що імя Руси, яке-6 не було його походжение, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тодї, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської" держави і Йдучи з КиЇва, як з її племінного центра, ся назва обіймала де далї ширші круги). Уже з того одного виходило б, що й ся державна. орґанізація мусіла вийти з Київа, коли імя руське, що перейшло потім на цїлу сю державу, ішло з Київа.”
Наталія Полонська-Василенко
(1884-1973) – видатний український науковнць-історіограф в своїй книзі “Історія України” (том І) також підтримує теорію про південне походження терміну “Русь”: “У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.
Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська.
Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.
Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 p. подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.
Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Rootsi» — непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів-варягів користалися б терміном з фінської мови.
М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.
Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію», У «Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано малу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни. У цьому' розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.
Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий, могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського-моря, себто приблизно у Придніпров'ї.
Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 p. в «Книзі шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».171
Автор книги 983 p. «Країни світу», в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так; «Від неї на схід — печеніги, на південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки, знали добре.
Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України.
За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших княізівств. «Поїхати на Русь» означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ, Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град».
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: «йде князь Святослав... с половим поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву». Ще характеристичншшй вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от иних стран, из Русской земли й аче Латинин». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом"
Термін «Русь» не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.”
Розділ 3. П
івнічна або норманська теорія.
Тепер розглянемо другу – північну або норманську теорію
походження східних слов’ян і виникнення давньоруської держави а з нею і терміну “Русь”. Норманісти, головним представником яких виступав М. Погодін, твердили, що давньоруська держава – Київська Русь – створена не слов’янами, а варягами – норманами, вихідцями із скандинавії. Ці автори апелюють до “Повісті минулих літ”
І.П. Крип’якевич
у своїй “Історії України” так викладає свою точку зору: “Норманські завойовники були відомі також під іменем Руси. З цією назвою стрічаємо варягів завсіди у візантійських джерелах; "варангой Рос». Від цього імени і новгородська норманська держава і пізніша державна організація цілої східньої Европи зі столицею у Києві дістала назву Руси, руської держави. Довгі часи назва Русь була національним іменем українського народу; дотепер ще у далеких малосвідомих околицях уживається назва русин, руський, що означала ця назва і звідки вона походила, про це були різні думки і дотепер ще нема про це згоди між вченими дослідниками. Літописець каже, що Руссю звалися ті варяги, що з Рюриком прийшли до Новгороду; пізнише від варягів це імя перейняли словяни: «від варягів прозвалися Руссю, а перше були словіни». Деякі історики погоджуються з цим поглядом і думають, що слово Русь принесене із Скандинавії. Інші здогадуються, що назва Руси залишилася по готах, з часів їх побуту на Україні; інші бачуть у «Руси» корінь іранський, щє інші кельтійський, Акад. Грушевський зібрав докази, що в княжі часи назва Русь була однозначна з Київщиною; нпр. руський боярин означало стільки, що боярин з Києва; на цій основі наш історик висловлює погляд, що Русь це споконвічна назва полян, однозвучна з іменем річки Росі, що теж. була у київській землі.”
Також І.П. Крип’якевич досліджує походження назви “Україна”, “український”: “Україна, український; це остаточно усталена й загально прийнята назва вашого краю й народу. Вживають цієї назви всі свідомі українці й усі безсторонні чужинці. Правда, менше, або й зовсім несвідомі українці, здебільша на південно-західньому пограниччі нашого краю, називають себе «русинами» або «руснаками». а на північио-східньому «руськими», «малоросами», а то й «тутешніми» Але той спосіб самоозначення завмирає скрізь, де тільки блиснуть перші проблески освіти й національної свідомости. «Русинами», називає нас дехто з неприхильних нашому загально-національному обєднанню поляків, так само, як вороже до нас настроєні москалі зовуть нас «малоросами», Поминаємо вже те, що москалі називають нас «хахла-ми» (хахли це підголювані чуприни наших селян) так, як ми називаємо їх насмішливо «кацапами».
Нікуди правди діти, первісна назва нашого краю та народу: «Русь» і «руський»; цю назву залишили нам по собі оті «варяги», що при їхній допомозі ми зорганізували першу Українську Державу, та з назвою їхнього племени виступили більш як тисяча літ тому на історичний обрій. Назва пережила «варягів» і вживалася на означення нашого краю й народу продовж цілих віків» поки, в половню ХVII. сторіччя, не прийшла їй на зміну нова: «Україна», «український». Вживали її й до того часу, а вперше ще українські літописці XІІ ст., але тільки для означення пограниччя нашого краю. Відтепер починають уживати її на означення цілого краю, народу й створеної ним Держави.
Ця переміна сталася в пору, коли нашу первісну назву, наше національне імя «Русь» засвоїли собі москалі, разом з первопочинами нашої історично-державної традиції. Новозорганізована Козацька Республика (Гетьманщина) була примушена виявити себе назверх назвою; відмінною від рідної, але присвоєної москалями назви. Бо відмінний від московського був український народ, пробуджений до нового державного життя так само, як відмінна була його відроджена культура, громадський лад та політичні ідеали.
Згодом, коли Гетьманщина послабла в боротьбі з трьома ворожими силами» наша державно-національна назва вернулась на якийсь час назад до свого первісного, топографічного значіння: поляки звали Україною середнє Подніпров`я, (Київщину), москалі — Слобожанщину. Для одних і других були це тільки «окраїни» опанованої? ними землі. Рівночасно москалі почали називати Гетьманщину «Малоросією», штучною назвою, що хоч і мала за собою деяку історичну традицію, (вперше назвав себе князем «Малої Руси» мабуть Юрій Тройденонович на документі з 1335. p.) але витворили її штучно царгородські патріархи, щоб відрізнити галицько-волинські єпархії від північних, московських, що по їхньому належали до «Великої Руси».
Щойно в XIX ст., коли наш народ пробудився до нового культурно-національного й політичного життя, відзискала національно-державна назва Гетьманщини свої, хвилево затрачені права. Не всилі відібрати москалям загарбаної нам назви «Русь», ми свідомо вернулись до назви «Україна» й «український» як тої, що ознаменовувала наші державно-творчі змагання від Сагайдачного до Мазепи.
З того часу назва Україна прийнялася, як загальна й одинока на означення краю та народу, що займає власну, національну територію, що сторіччями творив власну культуру народу, що береже власних історичних традицій, та леліє власні, національно-політичні ідеали.”
Останнім часом деякі дослідники у питанні походження назви "Русь" знову повернулись до старої філологічної точки зору, що пов'язувала її етимологію з фінським "Ruotsi" ("Швеція"). Але в даному випадку це тільки подібність звучання. Польський історик Х.Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово "Русь" виключно з "Ruotsi", перевищили межі своїх дослідницьких можливостей.
Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Назва "Русь", згідно з думкою вченого, первісне мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення.
Німецький славіст Людольф Мюллер виводить термін "руси" від скандинавського етноніма "Ruderer". Він переконаний, що всі раніші джерела (Бертинські аннали, Руський літопис, трактат Костянтина Багрянородного "Про управління імперією") називають "русами" скандинавів. Усвідомлюючи значну звукову розбіжність між "рудерами" і "русами", Л.Мюллер вважає, що останній термін був не самоназвою скандинавів, а їх слов'янським еквівалентом.
Розділ 4. Територіальна або географічна теорія.
Розглянемо тепер точку зору тих істориків, які вважають походження назви “Русь” географічним
. “Короткий довідник з історії України” (вид 1994р.) зазначає: “Україна вперше згадується в Іпатіївькому літописі від 1187р. Назва означала поняття “край”,”земля”. Її територія – основа держави Київської Русі в ІХ-ХІІст ”.
Дуже цікава точка зору Сергія Шелухина, який на серйозному дослідницькому матеріалі у науковій роботі “Назва України” доказує, що термін “Русь” має географічне походження – як “територія”, “земля”:” Назва території Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з територією. Слово Русь невідомого походження і спочатку прикладалося до людей певного зайняття, а по тих людях перейшло на опановану ними територію, після чого перейшло і на иншу людність тої території. Слово Україна, бувши простонародним, потім зробилося і книжним, а слово Русь, ставши книжним, потім робилося і народним, хоч зробитися ним і не встигло.
Славяне розселились по ріжних місцях ще до Різдва Христового, а коли саме — не відомо. Ще до київського літопису вісти про славян ми стрічаємо у Геродота, Орігена, Птоломея і ин. Славяне розселялися родами по ріжних місцях, там змішувалися з тубольцями, потім приймали в себе кров тих племен, що приходили до них пізніше, і таким чином утворилися ріжні славянські, між собою окремі народности: московська, українська, польська, чешська, сербська, болгарська і ин.
Кожна з тих народностей має історію свого імени і історію назви своєї землі.
Московська народність утворилася з мішанини Славян з переважаючою кількістю фінських і урало-монгольських племен. Саме слово "Москва" фінське. В українській народності сих домішок немає.
Археольогична наука установила, що Київ існував уже не менш, як за 100 років до Р. X. Значить, і український нарід тоді вже був. Коли саме він оселився на землі, яку займає й нині, не відомо. Але-ж археольогичні роскопки могил на Полтавщині, Київщині, Чер-нигівщині, Поділлі і в ин. місцях України, з похоронами в тих могилах ще до хрещення Русі, показали знайденими в них зернами хлібів, знаряддям і ин. предметами, що український нарід ще до прийняття христіанства був уже народом хліборобським, а значить осілим на нинішній своїй території. Се потверджується й иншими науковими даними. Як тоді звав себе і свою землю український нарід — не відомо. Але-ж у всякому разі не Русью, бо се імя, як видно хоч би з київського літопису, з'явилося в Київі тілько в другій половині IX віку після Р. X. і було назвою спочатку тілько для князя та його вояків чужинців.
На території, яку залюднює український нарід, на памяти історії пробували Скифи, Сармати (Алане або Роксолане, Осетини, Перси), Чорні Клубуки, Печеніги, Половці, Кримські Татари, Греки, Готи і ин. народи. Без сумніву, в українській крови є домішка усих оттих народів. Не дурно територія України у книжників зветься також Сарматією і Роксоланією, а народ український зветься також народом сарматським, роксоланським. Осередок української народности залюднював Придніпровя і взагалі всю систему річок, які впадають в р. Дніпр, що звався у Греків Бористеном. Геродот тих Славян звав Скифами — оратаями, бо вони орали поле, щоб сіяти хліб. Таке призвіще по своїй природі спільне з літописною назвою Українців Полянами, бо кожен сіяв хліб, жив з поля і вів хліборобське життя. Але-ж сі поля йому доводилося здобувати і обороняти од ріжних сусідів і кочівників мечем, а тому він мав їх в своїм володінні стілько, скілько був у силі собі украяти і оборонити мечем. Тому його земля, його поле — се його україна.
Великий знавець української народної мови проф. Максимович пише, що у Українців українок) зветься поле. (Макс., т.ІІІ, 365.)
Цілком зрозуміло, що кожна з народностей, додаючи до славян-ського пня своєї крови, вносила туди і свою психіку, чим в мішаній народности утворювалася нова психіка. Позаяк домішки до московської, польської і української народностей були між собою цілком ріжні, то і психіка у сих народностей вже через се одно стала не однакова, а кожна з них має свою окрему, особливу, приналежну тілько їй психіку. Се яскраво й виразно одбилося на звичаях, побуті, праві, релігії (навіть прийняте згодом грецьке православіє, напр. у Московців і Українців перетворилося в дві не тілько одмінні, а ріжні релігії), а особливо яскраво одбилося на словотворі і на мові кожної з народностей, бо мова — то вираз душі народности.
Змісту і значіння українського слова "україна" ніяк не можна поясняти змістом і значінням такого-ж по голосові московського слова, як се зробили з поясненням слова "Україна" проф. Грушев-ський, проф. Лінніченко, Цеглинський, Барвинський, Свєнцицький, В. Шульгин, князь Волконський, Стороженко, Щег-лов і багато инших, чим допомогли великому політичному й культурному баламуцтву та шкоді проти національного, культурного, політичного і міжнародового відродження й життя українського на-роду.
Правдивим і науковим шляхом в сій справі пішов ще в 40-х роках XIX. віку проф. Максимович, який за поясненням у
По московськи "україна", відносившись до землі, значить те-ж саме, що по українськи "окраїна". В значінні "окраїни" московської землі слово "україна" вживається в московських (напр. в Псковській) літописах, законах, актах. З офіціяльного московського вжитку слово "україна" в змислі "окраїни" Московці стали помалу виводити у себе з 1654 року, з якого часу вони мусіли вживати його в українськім змислі. Вони замінили його у себе українським словом "окраїна", щоб уникнути плутанини й непорозумінь що до українського народу та його території.
Московське слово "україна" виводять звичайно од "у края" (чого). Земля, яка лежить "у края" якоїсь території — се по московські є "україна" тої території. Але-ж по українські така земля зветься "окраїною", а ніяк не "україною". По українськи не можна сказати "у края" чогось, а треба сказати "скраю", "о край", "о краї" чогось. Вже через се одно не можна виводити українського слова "україна" од "у края" (порівн. окраєць, окрайка, окрайок).
По українськи "окраїна" і "україна" — се цілком ріжні поняття і походять од ріжних слов зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слов "окраяти" і "украяти".
Слово "украяти" — значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після сього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово "україна" — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значіння, сам уявляє собою світ ("Великий світ Україна, та нігде прожити..."), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тілько до землі.
На весіллі у українського народу кладуть на стіл коровай (символ землі, поля, хліборобства), в який втикають соснове гільце з шаблею (символ оборони землі). В певний момент дружки співають:
Дружба ножа не має,
Нам хліба не вкрає,
Дайте му недодача,
Най нам украє калача.
Після сього дружко надрізує коровай (хліб, калач) шаблею і крає його ножем на шматки, а дружки співають:
Дружко коровай крає,
Золотий ножик має...
("Основа", 1862 р., Апр., стор. 6).
Прошу завважати, що ніщо так довго не живе в народі, як звичаї, та ще ритуального характеру, і що ввесь весільний ритуал — се величезна і надзвичайно поетична символіка, повна змісту побутового і історичного життя українського народу. Описаний весільний звичай, в додаток ще з ужитком в відповідних піснях слів "украяти", "вкраяти", "краяти ".показу є, що проф. Максимович натрапив на цілком певний шлях, подаючи своє вище наведене пояснення слова "Україна".
Не дурно волинська шляхта в початку 17 віку дала наказ своїм депутатам до сойму глядіти, щоб волинської і київської землі "не було закраєно" до Турції.
Як же се слово розумів і розуміє сам український нарід, що утворив його так образно, виразно, поетично і разом з тим так відповідно історичній реальности, коли йому доводилося мечем "ук-раювати" собі і захищати кожен шмат своєї землі, щоб з тих украяних шматків утворити собі в певних межах територію — Україну, так гарно символізовану калачем на весіллі, на якім фігурують і князі, і бояри, і дружко з усіма аксесуарами сивої старини? На се питання дає одповідь сам нарід своїми стародавніми літописами, піснями, примовками і т. й.
В збірниках пісень у Чубинського (5 т.), Максимовича, Костомарова і ин. можна знайти з сим словом такі пісні, що й досі співаються по Україні.
В пісні про Орла і Сокола, Сокіл каже:
— Дарую тобі, орле,
Всі области мої,
А сам я полину
На чужу вкраїну...
В другім варіанті продовжується:
В чужу вкраіноньку,
В чужу сторононьку.
Тут ясно, що вкраїна то сторона, край, область. Або:
А старий сокіл з чужої украіни прибуває,
Сизокрилого орла на своїй україні стрічає...
В наведених випадках ясно і виразно зазначено, що є україна своя і україна чужа, що україна — то чуже або своє володіння, край, область, земля в певних межах, територія.
В думі про похід Б. Хмельницького в 1650 році Молдавський Господарь Василь послав до Потоцького на Поділля за поміччю й пише:
— Гей, Пане Потоцький!
Ти на своїй украіні п'єш-гуляєш,
А об моїй пригоді нічого не знаєш! —
На се йому Потоцький одповів:
— Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волошський!
Коли-ж ти хотів на своїй україні проживати
— Було-б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.
(Іст. піс. У. Нар., Сб. Ант. і Драг., Т.ІІ,стор.10І-105).
"Ромен вславився циганами по всіх у країнах"
(Номис, Приказки).
"Ой по горах, по долинах,
Та й по чужих украінах,
Ой там козак пьє гуляє"
(Чуб., V, 32, 41).
Таких прикладів у виписках можна подати безліч і всі вони свідчать, що український нарід в своїй мові під "українок)" розуміє землю, територію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не "окраїну" чиєїсь або якоїсь землі. Коли-б підставити в наведені приклади замісць "україна" слово "окраїна", то вийшла-б або нісенітниця, або повна зміна змислу.
В прикладі до землі українського народу слово "україна" з бігом часу персоніфікувалося і перетворилося практикою назви в власне імя території українського народу, яка по сім слові стала зватися "Україною", як своїм власним іменем. Одсилаючи за подробицями в сій справі до моєї головної праці, я тут завважую тілько, що іменем України народ в своїх піснях, думах і инших творах своєї словесно-сти виразно називає землю, як окрему свою територію з певними межами.
В народній думі про похід Наливайка в 1596 році проти Жолківського співається:
— Ой, у нашій, у славній Україні
Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години,
Бували й мори, й військові? чвари;
Ніхто українців не рятував,
Ніхто за них Богові молитов не посилав,
Тілько Бог святий знав, що він думав-гадав,
Як незгодини на Українську Землю посилав.
(Максимович, т. І, стор. 619, вид. 1876 р.)
Наведеного матеріялу досить, щоб одкинути байки про те, що сама назва Україною показує, що се не окрема земля з окремою народністю, а тілько "окраїна" иншої землі з народністю тої землі. Байку сю всякі імперіалісти та ассімілятори вже досить використали для себе на шкоду українському відродженню й зростові національного й політичного незалежного життя українського народу.
В такім народнім змислі назви окремої землі слово "Україна" вживали на своїх картах і старі географи.
Те, що у географів і стародавніх книжників для України вживалося кілько назв (Русь, Росія, Сарматія, Роксоланія, Козакорусія, Черкасія і т. д.) є звичайне явище. Колишня Еллада і Елліни звуться Грецією і Греками. Колишня Галлія з Галлами нині зветься Францією з Французами, а колишня Франція нині зветься Баварією з Німцями. Швейцарія зветься Швейцарією, Гельвецією, Сюіс. Поляки звалися також Ляхами. Німці мають мабуть найбільше назв:
Німці, Германці, Дейтше, Тедески, Аллемани, Готи, Франки, Тевтони. Так і Україна, яка колись звалася по книжному ще й Русью, зосталася при своїм стародавнім імени України, віддавши з 17 віку своє книжне імя Русі Московщині, яка шукала собі імени і в 16 вікові хотіла назватися навіть третім Римом.
Коли-ж вперше простонародне імя України стало робитися і книжним іменем?
Найдавнішу запис, в якій територію українського народу названо не тілько її книжним імям Русі, а і народним іменем України, ми знаходимо в Іпатьєвському спискові літопису під 1187 роком. Назву "Україна" з проізходними од неї вжито в цім літопису 6 раз, а саме під 1187, 1189, 1213, 1268, 1280 і 1282 роками. "Україною" тут названо ті-ж землі, які названо також і книжним імям Русі. Се сіноніми. Тому проф. Максимович мав повну рацію, коли писав "Русская Земля, или Украйна" (III. т., стор. 365 і далі).
В ті часи землі на північ од України звалися: Суздальською, Володимирською, Муромською і т. д. Потім по г. Москві, про яку згадується вперше в 1147 році, як про невелике село, ті землі стали колективно зватися Московією. Руссю вони не звалися і сами себе виключали з Руських Земель, вважаючи Руссю і Руською Землею тілько Україну, яка по г. Київу носила ще й імя Київської Держави. Се цілком виразно зазначено в літопису, напр. під 896, 1150, 1154, 1175,1179, 1187,1195, 1202 і инших роках. На Галичину назва Русі перейшла тілько з 13 віку. Вираз київського князя про Київ, що він "матір городів руських", відноситься до України і її городів, а ніякого відношення до Московії не має, бо не українські городи не вважалися руськими. По назві земель і народ звався: Суздальці, Володимирці, Ростовці, Муромці і т. д., як по Україні — Українці. Одначе, се пізніша форма, а стародавніша форма була на "не":
поляне, древняне, кияне, забужане, волиняне, галичане, подоляне і т. д., а од імени Україна — україняне. Таку назву обивателів України українянами стрічаємо в Іпат. літоп. під 1268 роком, де Ляхів, які проживали в Холмщині, названо українянами, бо Холм-щина частина У країни (див. запис під 1213р.). По тому-ж словотвору та смуга української землі, яка лежить при межі України, зветься україницею (вкраїниця). Відповідно сьому ми знаходимо в літопису під 1282 р. запис про с. Воїн, яке лежало на самій границі між Польщею і Україною. Про його сказано, що воно лежало "на вькраїниці". Розуміється, вкраїниця — се разом і окраїна, а тому писали також "вокраїниці".
В Іпатьєвському літопису під 1185-1187 роками оповідається, як половці нападали на Переяславську, Київську, Чернигівську, Нов-город-Сіверську і ин. руські землі, спалили навіть Путивль, брали людей в полон, все грабували й розоряли. Між князями, які обороняли землі од Половців, особливо прославився Переяславський кн. Володимир Глібович, якого всі князі і народ за се любили, бо він обороняв усю руську землю. Коли в 1187 році він в поході проти Половців застудився і вмер, то літописець під 1187 роком рос-повідає, що "плакашеся по нем всі Переяславці", поясняє, чого саме, і кінчає з жалем: "О нем же Україна много постона", то-б то жалкувала, журилася, плакала. Україною тут названо всю Руську Землю, яку він захищав і якій натурально за таким князем треба було жалкувати. (Порівн.: в козацьких думах так само Україна жалкує, журиться, сумує, плаче, стогне — та-ж сама персоніфікація.)
Під 1189 роком оповідається, що Галичане запрохали до себе на княження в Галич Ростислава Берладничича, який після сього поїхав до них з Смоленська і швидко прибув "к Україні Галичской", де й роспочав свої акції, взявши два горста і поїхавши до Галича. Смоленськ і Смоленська Земля — се не Країна. З Смоленську князь їхав на галицьку Україну, а тому літописець і росповідає про те, як він прибув до України Галицької.
Таким чином літописець записом під 1189 роком установляє, що Галицька Земля в ті часи являла собою частину України і тому звалася Україною Галицькою, подібно тому, як Поділля звалося Україною Подільською. Ся назва вживається і в козацьких думах. Завважу, що інженер і географ Боплан, як про се буде подробніше сказано далі, так само в 1648 році вжив назву України до Галичини і до Поділля, яке займало і частину нинішньої Галицької Землі. Так він зробив згідно з народною термінольогією. Сим установляється історичне, споконвічне право Галичини на імя України і приналежність до неї, як частини до цілого.
Стародавні географи раніше, ніж инші чужі книжники, починають вживати на картах, замісць книжних, народні назви міст, річок, країв і т. й. До сього їх в великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, діпльомати, посланці і инші подорожували на конях і мусіли роспитувати шляху у місцевого населення. Як французький купець Мотіель, так і посланець австрійського імператора Еріх Лясота, що їздив в 1594 році до Запоріжців утворювати з ними договір, однаково мусіли питатися шляху по назвах на мові місцевого населення. Географи, картами яких вони користувалися, мусіли задовольнити й такі потреби, і на стародавніх географічних картах книжні назви все більше й більше замінялися місцевими простонародними. Тому і книжна назва України Русью, Росією, Роксоланією, Сарматією і т. д. помалу замінилася й на картах народною назвою "Україна".
Чужинці, вимовляючи це слово по-своєму, писали його ріжно:
Ucrania (Укранія — по латині, Україна), Ukraina, Uckraina, Uckraina (Україна), икгаіпе (по французські Укрен — Україна), і т. д. Так Німці й досі Росію пишуть і звуть "Russland" (Руслянд).
Я маю матеріял майже з 50 стародавніх карт, починаючи з 16 і досередини 19 віку (1508-1831 р.).
Зводячи до купи картографчіний і літописний матеріал, ми маємо:
1. На італійських і французьких географічних картах 16 століття (1508-1580 р.) Україна пишеться то Сарматією, то Русью (Росією), то Україною.
2. На італійських, голландських, англійських і французьких географічних картах 17 століття і в описах до них Україна пишеться Україною. Східна Галичина зветься Частиною України і Росією (Русью).
3. На французьких, англійських, німецьких і инш. географічних картах 18 століття Україна зветься Україною, а також Землею Козаків і додатково також Червоною Руссю.
4. До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з поясняючими додатками починається з 18 віку.
5. Назва України Малою Росією чи Малоросією на географичних картах 16, 17 і 18 століть не існує.
6. Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тілько ім'я Московії. Україна, Московія і Польща — се у географів три ріжні організми, кожен з своїм власним імьям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.
7. Україна в IX. вікові, коли ні Польської ні Московської держав ще не існувало, була вже великою і могутньою державою. В старих письмених памятках, які уціліли, назва України вживається в 1187 році. В ті часи Польща ще тілько складалася в державу, а Московської держави ще не існувало. Перший союз України з Польщею в 1569, а з Московією в 1654 роках.
8. Французькі, німецькі, італійські, англійські, голландські географи назву. України Україною в 16, 17 і 18 століттях вживали, як назву сталу і властиву певній території, яка зміняла свій обсяг в залежности од історичних умов так само, як зміняють її території инших народів. Але ж назва Україною для етнографічної території незмінна. Се назва всесвітнього міжнародового вжитку і певного значіння для певної території, а ніяк не для чиєїсь окраїни чи чийогось пограниччя.
Таким чином, український нарід має для себе і для своєї території свій власний і споконвічний дійсний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу.
”
Також цікава і своєрідна точка зору О. Братко-Кутинського
, який також підтримує точку зору С. Шелухина, але досліджує паралельно і важливий мовний аспект. В своїй книзі “Феномен України” він вважає, що “Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації.
У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...]
Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова. [...]
Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.
Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.
Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.
Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.
Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...
Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!
Але хтось її дав...
Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.
Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".
Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".
Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."”
М. Аркас в своїй книзі “Історія України-Русі” (1908р) писав: “Народ наш українській живе на своїй землі дуже давно. 1200-1300літ тому назад (літ 600 або 700 після того, як Христос народився)жили вже наші люде мало не по всій території теперишньої України, як і зараз. Але й раніше, ще літ яких за тисячу перед тим, на наших широких степах по-над Чорним морем, по дремучих лісах, по-над річками жило багато на-пів диких племен, і кожне плем’я таке жило собі окроме”. Як відомо, Київська Русь в ІХ-ХІІІ ст становила цілісний державний організм, тому обмежувати зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України неможливо.
Розділ 5.Теорія виникнення Русі, як результат складної слов’янсько-скандинавської взаємодії племен.
У цьому контексті цікава точка зору Ореста Субтельного
(нар 1941р) – професора Йоркського університету в Торонто (Канада). Він українець за походженням, визнаний кращим на Заході популярним викладом історії України англійською мовою. Третього березня 1992р О. Субтельний був обраний іноземним членом Академії Наук України. У нього нетрадиційна концепція української історії, прагнення до наукової об’єктивності, неупередженість позиції, зваженість оцінок, наскрізна ідея – ідея національного відродження України. В своїй книзі “Україна. Історія.” він висловлює думку, що виникнення Русі – результат складної слов’янсько-скандинавської взаємодії: “Ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину ли так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги — германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досьогодні. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська теорія, оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків. Проте антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який у XI ст. написав «Повість временних літ», вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.
Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й торкаються етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від слова routsi — фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова го<іг (грести). Оскільки фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шведами, так і зі слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали застосовувати й до останніх. У антинорманській концепції слово «Русь» пов'язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну Єдність, що стала зватися Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя).
Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’янсько-скандинавської взаємодії. Нещодавно американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку полі етнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.”
Розділ 6. Точка зору сучасних українських істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”.
Ця точка зору співзвучна з офіційною версією сучасних істориків про походження термінів “Русь” та “Україна”, викладеною в підручнику “Давня історія України” (кн.2), авторами якої є сучасні історики П. П. Толочко, Д.Н. Козак, С.Д. Крижицький, О.П. Моця, В.Ю. Мурзін, О.В. Симоненко, Д.Я. Телегін: “Проблема виникнення Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів.
Вона розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед, через власні культурні традиції
Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним ви світленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.
Літопис про початки Русі. Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда єсть пошла земля Руская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об'єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен (загальним числом 14), які перебували на стадії зародження державності. В літопису ці об'єдання названі князівствами: «Й по сихь братьи (після Кия, Щека й Хорива.— Авт.)
держати почата родь ихь княженье в поляхь, а в деревляхь своє, а дреговичи своє, а словьни своє в Новъгородъ, а другое на Полотъ». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.
Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI— VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — Рос або Рус.”
“Руська земля. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне oб'єднання полян, древлян і сіверян — Руська земля.
Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И 6ъша у него (князя Олега.— Лет.)
варязи й словъни й прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва.
У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками; завдяки тісним слов'яно-фіноскандииавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змітаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто — скажімо, Ладогу або Новгород, розташовані в центрі Північної Русі,— а Київ, віддалений від останньої на тисячу кілометрів?
Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від варягів і навіть словен. У 1015 p. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Свято-полк, «пристрой бещисла вои, Русь й печенЬгь». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII—XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави» й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель,—Київщини, Чернігвщини, Переяславщини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити ЇЇ межі — між Десною на півночі. Сеймом і Сулою на сході, Россю й Тясмином на півдні, Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь
.
До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою,— Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатися Переяслав-Руський.
Навряд чи можна сумніватися у тому, що пізні літописці відродили пам'ять й окреслили ту корінну Русь, котра поклала початок державі. Очевидно, і Константин Багрянородний, говорячи про «внутрішню Русь», мав на увазі саме цей регіон.
Хронологічно найраніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: ріка Друс (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус), купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд ал-Алам» говориться: країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех відзначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід князя Бравліна до Криму кінця VIII — початку IX ст. (як і всі його наступники — київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлін мав на меті утвердити Русь на чорноморських ринках) Успішність цих ранніх воєнних експедицій доводиться тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»:
«А Двъпрт» втечеть в Понетьское море треми жереломь, еже море словеть Руское».
Уважний і неупереджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX—Х ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування в даному середовищі. Незалежно від свого походження, в період східнослов'янської етнополітичноі й культурної консолідації назва «Русь» була тотожньою назві «слов'яни».
В цьому нас переконують літописні висловлювання — «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін.
Поза сумнівом, уже в
IX-X
ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну спільність. Ця народність почала називатися “родом руським” або “Руссю
”.
Висновки.
Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії – як природного підгрунтя української – Русь висвітлювалась багатьма авторами у її повному териториальному, хронологічному та історико-культурному обсягах.
У даному рефераті викладено лише чотири теорії походження термінів “Русь” та “Україна”(теорія південно-слов’янського, північно – норманського походження, територіально – географічна теорія, теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен). Обсяг даного реферату не дозволяє викласти багато інших теорій, які або співзвучні з викладеними, або зовсім протилежні (як наприклад, в радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років ХІІст розпалась на 14-15 незалежних земель-князівств, або хозарська теорія, яка стверджує ідентичність полян і хозар, стверджує, що Київ – це хозарське місто).
На сьогоднішній день тема залишається відкритою і дискусійною як для українських, так і для іноземних істориків.
Список використаних джерел і літератури:
1. Шляхами віків. Довідик з історії України.-К.-Україна, 1993.
2. Малий словник історії України.-К.-Либідь,1997
3. Киевъ явился градомъ великимъ...Вибрані українознавчі твори.-К.-Либідь,1994
4. М.Грушевський .-Історія України-Руси.-К.-Наукова думка,1991.-т1,2.
5. Н.Полонська-Василенко.- Історія України.-К.-Либідь,1992.-т1.
6. І.П. Крип’якевич.- Історія України.-Львів.-Світ,1990.
7. І.П. Крип’якевич.- Велика історія України від найдавніших часів.-Львів,1935.
8. Ловмянський X. Русь і норманни. — М., 1956.
9. Muller L. Die Taufe Russlands: Die Friihgeschichte des russischen Christentums bis zum Jahre 988. — Munchen, 1987. — S.I 32.
10. Короткий довідник з історії України.-К.-Вища школа.,1994
11. С. Шелухин.- Назва України.-науково-дослідна робота.
12. О. Братко-Кутинський.- Феномен України.-К.-Вечірній Київ,1996
13. М. Аркас.-Історія України-Русі.-К.-Вища школа.-1990.
14. О. Субтельний.- Україна.Історія.-К.-Либідь.-1992.-вид.2.
15. Pritsak O. Where was Constantine`s inner Rus //Harvard Ukrainion Studies. Okeanos.-1983.-Vd.VII.
16. П.П. Толочко та ін.-Давня історія України.-К.-Либідь,1995.
17. П.П. Толочко.-Київська Русь.- К.-Абрис,1996.