Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

Міністерство Освіти і науки України

Галицький інститу

Імені В’ячеслава Чорновола

Наукова робота

на тему:

"Йосип Сліпий - глава Української підпільної Церкви"

Виконав:

Студент групи П - 21

Гуменюк Іван

Науковий керівник

Викладач історії

Рудик Марія Степанівна

Тернопіль 2008

Скорочення

БНТ - Богословське Наукове Товариство

КГБ - Комитет государственной безопасности

К.О. - Каспрук Орест

ЛБА - Львівська Богословська Академія

МВД - Министерство внутренних дел

НКВД - Народный Комиссариат Внутренних Дел

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік

СС - Січові Стрільці

УАПЦ - Українська Автокефальна Православна Церква

УКУ - Український Католицький Університет

Зміст

Вступ

Розділ I. Становлення особи Йосипа Сліпого

1.1 Родинне виховання, шкільні роки

1.2 Духовні і наукові студії Йосипа Сліпого

1.3 Сліпий - ректор семінарії і академії

Розділ II. Праця на благо Церкви і народу

2.1 Сліпий - архипастир Української Греко-Католицької Церкви

2.2 Більшовицька окупація

2.3 Арешт митрополита

2.4 Львівський псевдособор 1946р.

2.5 Роки ув’язнення

Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого

3.1 Пасторальна праця

3.2 Наукова діяльність

3.3 Культурна діяльність

Висновок

Бібліографія

Вступ

Без знання минулого не може бути майбутнього. Ця істина відноситься як до кожної людини на сімейному, родинному рівні, так і до народу взагалі. Так само як долі окремо взятої людини складаються у історію родини, так само вони витворюють історію нації і далі, - всесвітню історію. Важливо, відчитуючи цю історію, добратися до першоджерел, зрозуміти чим керувалося суспільство і кожен його член в тих чи інших життєвих обставинах, щоб взяти собі на озброєння їх геніальні винаходи й здобутки і, навпаки, вберегтися від помилок. Від помилок не застрахований ніхто, потрібно лише їх щиро визнавати й каятися, щоб на майбутнє їх обминути. І тут якраз стається найгірше - з наміром приховати свої минулі помилки й провини свідомо перекручується історична дійсність і підтасовуються факти. Це є великий злочин, бо людство вводиться такими фальсифікаціями в оману з усіма негативними наслідками.

Так діяла й діє історична наука, що стоїть на більшовицьких засадах, по відношенню до глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Патріарха Кир Йосипа Сліпого. Озброєні принципами великодержавного шовінізму сили хотіли знищити цю багатостраждальну Церкву. Бачачи лише свої власні інтереси і, опираючись на фальшиву історію і відірвану від життя ідеологію, хотіли спотворити історичну дійсність. Через це велика кількість людей живе в полоні історичних міфів, не знаючи чиїх батьків вони діти, пристають до табору своїх ворогів.

Тому дана праця "Йосип Сліпий - голова Української підпільної Церкви" покликана усунути незнання чи перекручування історичних фактів стосовно особи Блаженнішого Йосипа Сліпого й Церкви, на чолі якої він, волею Божою, стояв. Між Церквою і її главою був і є тісний зв'язок, що добре розуміли мучителі Кир Йосипа. Вони старалися перетягнути його на свою сторону і, прикриваючись його ім'ям, продовжувати свою справу. Але незважаючи на тортури, Патріарх Йосип не залишив своїх духовних дітей і вони з вдячністю бережуть його ім'я у своїх серцях.

Йосип Сліпий був главою церкви - мучениці, якої довгі роки офіційно не існувало, але, тим не менше вона жила й існувала. Після Львівського псевдо собору 1946 р. Українська Греко-Католицька Церква аж до початку 90-х років знаходилась у підпіллі. Але вона мала свого голову - Патріарха, що волів віддати за неї життя і скрізь, де міг, говорив про цю "мовчазну церкву", все, що робив, робив для того, щоб ця церква не зникла, але розвивалась. Бо він мав свідомість того,що рано чи пізно Українська Католицька Церква відновиться і тому заповідав у своєму "Заповіті" поховати його на рідній землі.

Вивчаючи особу Йосипа Сліпого, вчимося як поступати в тій чи іншій ситуації. Вражаючою тут є його незламна міцність, із якою він перебув 18-річне ув'язнення. Але Йосип Сліпий може послужити своїм прикладом і в інших ділянках життя. Він був ученим - богословом, що не боявся розглядати складні богословські теми, даючи в них свою розв'язку проблеми. Він вивчав минуле, аналізував і на майбутнє давав указівки для своїх вірних. Чи не найголовнішою з них була та, щоб прямувати до єдності. Бо через брак єдності й нерозуміння базових питань поставало багато бід для народу. Сліпий старався змінити на краще долю свого народу. Це він робив через виховання добрих пастирів, слуг свого народу. Бо який пастир, такі вівці. Як говорив папа Пій X: "Коли духовенство святе, тоді народ добрий, коли воно добре, тоді народ ледве середній, коли ж духовенство тільки середнє, тоді народ поганий. "

Бувши рідним батьком для своєї Церкви, Сліпий залишався вірним сином Вселенської Церкви. У своїх творах він показував як перебуваючи в єдності, зберегти свою самобутність, як іншим давати своє, а від них узяти те, що було б корисне для нас.

Такі риси характеризують особу Блаженнішого Патріарха Кир Йосипа Сліпого, людину, із діяльністю якої тісно зв'язана діяльність всієї Греко-Католицької Церкви XX-го століття. Це століття було переломним у діяльності Вселенської Церкви, яка від рубрицизму і ригористичних практик повернулася до першоджерел - до Святого Письма і християнської Традиції. В цьому плані Йосип Сліпий є для нас зразком того як треба дотримуватись старих традицій - як він зберіг і примножив здобутки свого попередника, Слуги Божого Андрея Шептицького, а з іншого, Сліпий як учасник II-го Ватиканського Собору, вчить як треба рухатись вперед, але відштовхуючись від минулого, зберігаючи зв'язок між поколіннями.

Дана праця складається з трьох частин, що хронологічно пов'язані між собою. І взагалі, у праці старався дотримуватися хронологічної послідовності подій, хоча в окремих винятках порівнював деякі віддалені в часі події для доведення тези.

При написанні кожної частини робив невеличкий відступ, своєрідний історичний екскурс, щоб відобразити певний момент, його проблеми й прагнення. Такі відступи дають можливість подивитися на Патріарха Йосипа через призму того часу, в якому він жив, допомагають зрозуміти, що спонукало його до тої чи іншої дії й рішення, глибше розкривають цю людину для сучасників.

В перші частині праці розглянуто молоді роки Кир Йосипа, становлення особи майбутнього Патріарха і його навчання. Другий розділ присвячений праці на рідних теренах і ув'язненню, третій висвітлює життя і діяльність Блаженнішого на вигнанні, поза межами батьківщини.

При написанні праці використовував аналітично - історичний метод опрацювання матеріалу, збираючи з різних джерел дані, які дозволяли розкрити дану тему.

З певних об'єктивних причин не мав змоги ознайомитись з науковими працями інших навчальних закладів, які б займалися вивченням особистості Патріарха Йосипа Сліпого. Правда, мав змогу ознайомитись з магістерською працею о. Петра Глібчука на тему "Ісповідник віри Патріарх Йосип Сліпий - роки заслання", в якій автор досліджує життя й діяльність Кир Йосипа, особливо зупинившись на тому етапі життя, коли він знаходився в ув'язненні.

Розглядаючи матеріали, на базі яких була написана праця, то хотілося б відзначити велику заслугу в оприлюдненні відомостей про Йосипа Сліпого владику Івана Хому. Так склалася доля, що йому випало довгі роки бути біля Блаженнішого як його помічник і секретар. Тому він опрацював і опублікував найбільше матеріалів на цю тему. А особливо про дитинство і молоді роки Сліпого - матеріали про цей період вдалося знайти в рукописах владики Івана. Він також зібрав і опрацював матеріали про інші періоди життя Блаженнішого. Можливо, в майбутньому, коли будуть опрацьовані архіви Йосипа Сліпого, з'явиться більше публікацій про його життя й діяльність.

При написанні праці використовував, в основному, україномовні друковані джерела, як найбільш повні й об'єктивні. Використав також і періодичні видання. Останні, як правило, вийшли у світ після визволення Блаженнішого і висвітлюють цей, третій період його життя.

Серед використаних матеріалів майже немає архівних даних, якщо не рахувати використану книжку Олекси Мишанича, яка повністю побудована на архівних матеріалах про слідство й суд Сліпого.

Так що опрацьовуючи цю в майбутньому, можливо вдасться знайти якісь нові архівні матеріали, які б збагачували картину життя й діяльності Митрополита Йосипа.

Немає нічого в світі досконалого, так що, звичайно, дана праця далека від досконалості. При її написанні хотів створити образ людини широкого світогляду і твердих переконань, яким був Блаженніший. Буду дуже радий, коли ця скромна праця допоможе читачеві відкрити щось нове з життя Патріарха Йосипа і цим самим збагатити себе.

Розділ I. Становлення особи Йосипа Сліпого
1.1 Родинне виховання, шкільні роки

Блаженніший Кир Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 року в с. Заздрість Теребовлянського повіту. Як він пізніше сам згадує у споминах, записаним його довголітнім помічником вл. Іваном Хомою: "Моє родинне село називається Заздрістю, кажуть тому, що всі навколишні села заздрили йому багатства і говорили, що воно справді, є оселею, медом і молоком пливучою. Заздрість лежить на високій подільській рівнині між Серетом і Стрипою, близько містечка Струсів, Теребовельського повіту. З неї дуже добре видно Теребовлянські і Струсівські гори, покриті лісами. ”[1]

Батьки Йосипа були простими селянами. Тато - Іван Коберницький (1848 - 1930), мама - Анастасія (1850 - 1924), із роду Дичковських. Йосип Сліпий так згадує про батька: "Мій батько Іван походив із заможної родини. Назвисько його, властиво, було Коберницький і так загально звали його в парохії. "[2]

Владика Іван Хома вміщає у своєму рукописі також довідку Міністерства Юстиції України, де записано: "Довідка, видана про те, що Сліпий Йосип Іванович народився 17 лютого 1892 року в с. Заздрість Теребовлянського району, Тернопільської області. Батько - Сліпий Іван Семенович, мати - Сліпа Анастасія Романівна. "[3]

Щодо назви "Сліпий", то той же владика Хома наводить слова Ольги Сліпої, дочки Родіона, який був родичем Кир Йосипа і по материнській і по батьківській лінії, а також вчився з Йосипом Сліпим в одному класі Тернопільської гімназії, разом здавали матуру, дружили між собою. Так от п. Ольга Сліпа говорить, що в 1770 році предок Блаженнішого Йосипа - козацький старшина, осліплений теребовельським польським старостою, був прозваний потім "Сліпий". [4]

Родина Івана та Анастасії була численна, - мала 8 дітей. Але як було в ті часи, мало хто дожив до старості, більшість повмирали ще молодими. Сам Йосип Сліпий пише: "Найстарший брат Микола помер останній, після арешту більшовиками в 1944 - 1945 роках. Першою померла сестра Марія, замужня Янковська. Друга - Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло помер перед війною і сестра Францішка, замужня Дичковська (мати о. Миколи Дичковського), брат Роман помер у 1918 році, і наймолодша сестра Євгенія, замужня Крупа, померла теж у 1918 році, похоронені з батьками в с. Заздрість у родинному гробівці, на кладовищі, біля церкви. Брат Володимир загинув у часі Першої Світової війни, в лікарській службі."[5]

В родині Сліпих пам’ятали про виховання своїх дітей у національному, релігійному дусі. Велику роль у цьому відігравали батьки. Тато Йосипа - Іван "був близько 20 літ війтом у селі. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував, то дім, то стайні, то шопи і дуже багато займався громадськими справами. Щоб діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіма в злагоді, ходили до церкви і до школи, працювали - це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любові й прихильності, і, якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми."[6]

Тобто Кир Йосип народився й виховувався в патріархальній хліборобській родині, яка жила традиційними, що склалися з покоління в покоління, цінностями.

"Селяни. провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомості подорожні мандрівні жебраки або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові й Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса. Вони (селяни) надавали оселям затишного, вдумливого, сумовитого виду. "[7]
Односельці виявляли пошану цій сім’ї, бо батька 20 років обирали війтом. Це була посада авторитетна, яка вимагала також і певних знань. А що Іван Коберницький, батько Йосипа, був такою людиною, говорить такий тривалий час перебування його на цій посаді.

З покоління в покоління передавалися розповіді про старі часи на Україні, про історичне минуле свого народу. Це не дивно, бо Заздрість знаходиться неподалік від великого княжого міста стародавньої Руси - Теребовлі. Йосип Сліпий пише: "Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів, Заздрість попід гору, так звану "Галицьку" на Пантелиху, до Зарваниці і дальше на Захід. Назва "гора Галицька" вказувала би, що шлях провадив до Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тією самою назвою. Мабуть, мусіли і там, під Заздрістянською галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди, що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопано десь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно 5 метрів довжини і 2,5 метри ширини, із написами, про які була мова своєчасно в "Літературно-Науковому віснику". Його мусіли привезти з теребовлянських гір, мабуть, як надгробок полеглому полководцю, бо кругом був глибокий чорнозем. Під пам’ятником знайдено вапно, - мабуть, сліди розплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала, в часі дощових пір". [8]

Мабуть, малим хлопчиком Йосип не раз слухав про події, які відбувалися колись на його рідних землях, в рідному селі, про битви і славних лицарів, що боролися за рідний край. Він сам був свідком того, як "за обійстями старої Заздрості… викопували, як пригадую собі, старовинні глечики"…[9]
Це були найкращі аргументи, які говорили малому Йосипові про давнє минуле його села, його народу.

Його рід також назнаменований відношенням до боротьби українців за свою волю. Прізвище "Сліпий", про яке вже згадувалося раніше, було отримане через те, що одного з предків Кир Йосипа було осліплено польським старостою. Він наказав своїм синам не "зміняти назвиська "Сліпий"". [10]
Це мало б їм пригадувати, з якого вони роду і за що вони мають боротися. І нащадки цього героя-мученика виконали його завдання. Вже пізніше, в XIX столітті, був інший Сліпий, який "привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко караний побоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку скасування панщини. “В Надвечір'я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас з дому ліхтар з засвіченою масляною лампою і вішали її на хресті, що було видно ген далеко в усьому селі”[11]
. Дитина виховувалася на цих розповідях, в ній закладалося почуття патріотизму і любові до власної землі, народу. Ця любов пізніше допомагала Блаженнішому Кир Йосипу виходити переможцем у боротьбі з ворогом, хоч фізично сильнішим, але веденим не любов’ю, а ненавистю і неправдою.

"Батько водив мене не раз на гріб своїх батьків, а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягши в землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест, у формі звізди, який поставлено на гробах полягших стрільців",[12]
- так згадує Йосип Сліпий найближчих своїх родичів. Мабуть ці відвідини могил родичів багато для нього значили, коли назавжди залишилися в пам’яті дитини. Як він сам пише "тямлю добре". Він добре знав про своє коріння, про історію свого народу, бо його родина була однією цеглинкою з того моноліту, який зветься "народ".

Іншу важливу рису, яку проніс Блаженний Йосип Сліпий - велику віру в Бога, можна в більшій мірі віднести до матері, яка любов’ю й турботою дбала про дітей. Мама згадується не в самих ранніх споминах Йосипа: "Як перші спомини з дитячих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу і обуву старших, щоб забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутності матері". [13]

Мама навчала своїх дітей, вводила в той прекрасний світ, який був навколо них. Майбутній Патріарх згадує про своє дитинство: "Я любив також ходити за матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик брати до свячення, чи не вистачило б кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав у гімназійних читанках, а священне зілля, висушене уживали як кропила для свяченої води і як лік для недужої худоби". [14]
Віра цієї сільської жінки була також простою, вона не вдавалася у різні догматичні тонкощі і богословські спекуляції, але її віра була живою вірою і ця віра робила чудеса. Будучи в селі Заздрості, родинному селі Патріарха, мав нагоду почути розповідь про один випадок з дитинства Кир Йосипа. Він у дитинстві був дуже кволим, часто хворів. І для того, щоб дитина одужала, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці, до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’я синові. Весь шлях до Зарваниці, а це близько 24 кілометри вона несла Йосипа на плечах, хоч поруч їхав віз і вона могла покласти дитину на нього. І дійсно Йосип одужав.

Діти старалися наслідувати свою маму, яка власним життям вчила, як треба жити вірою: "Слухаючи не раз від матері оповідання про строге життя святих, я висипав зерна гречки чи іншого збіжжя, клякав на них з обнаженими колінами і говорив "Отче наш. "[15]

Анастасія Дичковська була дочкою Романа, простого сільського чоловіка, але заможного господаря, до якого навіть "часто приїздив. граф із Струсова позичати гроші". [16]
Цей заможній господар не жив лише для себе, а пам’ятав про те, що є хтось над ним, в нього він, як і всі ми, також в боргу. І тому зробив обіт, що побудує церкву. Блаженніший пригадує, як про те йому розповідала мама: "Дідо Роман став складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він у господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати на себе уваги. Одної ночі, оповідала мати, напало на дім кільканадцять, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоби не кричав, а дітей, між ними і матір, малу дівчину замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали - "кладешся до ряду, давай коляду", то значить: ти дідич - давай гроші на повстання". [17]
Це були учасники польського повстання, які збирали гроші на повстання. Вони забрали значну, як на ті часи, суму. Але дід знову почав складати гроші і згодом все-таки побудував в Заздрості церкву, яка стоїть і до наших днів.

Видно з цього, що мати Блаженнішого була вихована в побожній сім’ї і передавала це почуття своїм дітям. Ще сьогодні односельці Блаженнішого говорять, що родина Сліпих була твердої віри. А про обстановку в хаті Сліпих говорить така цитата Кир Йосипа: "З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і я собі і прохав, щоби провели мені молитву батько або мати перед їдою, рано і перед спанням. Так само і в пости за їх прикладом бив я щодня поклони і постив строго". [18]
З таких невеликих фрагментів складалася картина того життя, в якому зростав майбутній Патріарх. Іншого разу він згадує: "Перед Великодніми Святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги, давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим і незаможнім". [19]

З малих років Йосип був привчений бачити потребу свого ближнього, не замикатись на самому собі. Родина Сліпих навчала своїх дітей тому, що вони самі навчилися від своїх батьків. А скоріше це було не навчання, а спосіб життя - у постійній важкій хліборобській праці завжди пам’ятати про Бога, піднімаючи серця і очі до Творця. У свято Богоявлення батько привозив зі Струсова свячену воду і кропив нею всі кімнати, святив все обійстя, а Йосипу як самому молодшому випадало носити за батьком книги. "Йорданську воду зберігали вдома у пляшці цілий рік і мати нею кропила, коли в перший раз виганяли худобу на пасовисько, і коли перший раз виїжджали сіяти збіжжя на весні. Перший виїзд на сівбу мав дуже святочний характер, коли виїжджало саме менше чотири, а то й більше фір, з насінням у великих мішках, борони і плуги, запряжені кільканадцятьма кіньми. Всі знімали шапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь побожно хрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сіячів, худобу, насіння та рільниче знаряддя. Це була справді патріархальна - єратична сцена, що наповнювала всіх повагою, надією і відданням на Бога". [20]
Ось таким чином йшло життя у сім’ї Сліпих, так вони виховували своїх дітей. Коли врахувати, що по плодах пізнається рослина, то, взявши як Богом посланий і благословенний для Церкви і народу плід, яким був Блаженніший Кир Йосип Сліпий, можна сказати, що родина, в якій виховали таку людину, була доброю. Така родина мала би стати прикладом християнського виховання дітей у наших часах. Така родина, що передає з покоління в покоління все те розумне, добре і вічне, зберігає зв’язок між минулим і сучасним, готує шлях в майбутнє. Тому не дивно, що діти з вдячністю та любов’ю згадують своїх батьків, як згадував про своїх батьків Кир Йосип Сліпий на промові з нагоди свого 80-ліття: "Коли ще мова про молодечі роки, то з вдячністю мушу згадати моїх батьків, що дуже настоювали, щоб хлопець виростав скромний і побожний, щоби відмовляв щодня молитву, щоб пильно вчився і не підпадав під якісь лихі впливи. Ця небесна поміч не була дана мені безпосередньо, але через добрих людей на землі. А такими в першу чергу вважаю даних мені Богом батьків Івана й Анастасію з Дичковських, які провадили дім і виховували дітей в глибокому християнському дусі, зокрема вщіплювали вони почитання Пресвятої Тройці, Матері Божої і святого Миколая. На стінах простого дому висіли численні ікони святих. Відколи я прийшов до самосвідомості, відтоді почали вчити мене робити знак святого хреста і повторяти за батьком і матір’ю молитву. Хоч батьки були заможні, але відзначалися великою працьовитістю, жертвенністю для вбогих і великою любов’ю до ближніх, які вщепили в моє молоде серце. Коли я пізніше читав не раз біографії домів з найвищих та високоосвічених сфер, то я бачив ті самі педагогічні засади і ту ж саму дбайливість про своїх дітей і в своєму домі. Відчував я завжди батьківську опіку, аж до кінця їх віку". [21]

Десь в п’ять чи шість років брат Роман купив український буквар і вчив Йосипа читати. Про це згадував Блаженніший під час промови з нагоди свого 80-ліття в храмі Жировицької Матері Божої у Римі 17 лютого 1972 року: "Старший брат Роман був моїм першим вчителем, а Український буквар - першою книгою". [22]
З вдячністю присвятив тоді о. Йосип братові Роману в десяту річницю його смерті книжку під назвою "Шляхом Обнови" - збірник статей, що висвітлювали католицьку ідеологію і вказували на потребу обнови Духа. Ця книжка вийшла друком у Львові в 1928 році з такою посвятою: "Пам’яті мого брата Романа". [23]

Згодом, мабуть, в 1898-1899 рр. Йосип пішов до школи. "Школа була через дорогу від нашої хати і недалеко було ходити та й навіть було чути дзвінок і біг я чим скоріше з дому до школи. Учитель Йосип Новіцький і його жена відносились до нас дуже добре і батьки радо допомагали учителям чи підводами, чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька. вирізнювала мене з-поміж усіх дітей, задля моїх поступів в науці". [24]
Цікава дрібниця, що Патріарх згадує, що вчителька "відносилась до нас (учнів - К. О.) добре". [25]

Перші вчителі Йосипа були люди шляхетні, без будь-якого шовінізму зверхності до простих українців. В пізніших часах можна почути ці самі відгуки і про їх учня - Кир Йосипа Сліпого, якого доля зводила з різними людьми самих різних національностей, але всі вони однаково з повагою і вдячністю згадують той час, коли їм випадало спілкуватись з Патріархом. Мабуть, таке ж саме відношення до людей було в родинній хаті Йосипа - не дивлячись на національність, а пам’ятаючи, що кожна людина - це образ і подоба Божа, за кожну людину терпів і помер на хресті Ісус. Бо коли б в рідному домі навчали інакше, то добрий приклад перших вчителів нічого б не дав.

На другому році навчання Йосип почав вивчати польську мову, на третьому - німецьку. Йому допомагали рідні - мама, що трохи знала німецьку, та брат Микола, який мав німецькі букварі. Не забували в родині і про рідну мову і культуру, бо як згадує сам Блаженніший, "в четвертій народній клясі я вже мав "Кобзаря" і вчився напам’ять "Думи мої, думи мої. "[26]

Після закінчення навчання в Заздрості Йосип Сліпий перейшов на науку до Вишнівчика (коло Зарваниці) в 1901 чи 1902 роках. Там, недалеко від церкви і школи жила рідна сестра Розалія Гриневич. В Вишнівчику Йосипа прийняли до четвертого класу, який навчав вчитель Іван Слободяник з Заздрості. Цей вчитель додатково давав Йосипові приватні уроки з німецької мови, щоб поглибити знання німецької мови. Іван Слободяник був свідомим українцем і цього навчав свого учня. Це саме завдяки йому Йосип мав “Кобзаря” і вчив вірші Шевченка.

Треба також згадати і про релігійне виховання майбутнього митрополита. Крім домашнього завдання, яке давали батьки і рідні, Йосип з малих років ходив до церкви, побожно слухав і закладав підвалини богослов’я, щоб пізніше, як написав о. Джанфанко Ноллі у ватиканському щоденнику "Обсерваторе Романо" (17.06.1987р.):". говорю про Кардинала Йосипа Сліпого, трактат якого про принципи спірації у Пресвятій Тройці карбує точку завершення, яку не легко перевершити у майбутньому". [27]
А поки що ще малою дитиною ходив до церкви, слухав науки релігії: "Я спершу приходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золоті ангели, які стояли по обох боках кивота. Десь на шостому році життя приступив я перший раз до Святої Сповіді. Велике враження зробив на мене звичай, як священик накривав мені голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці - два, ми могли вже причащатися". [28]

Досить промовистим є те, що вже в літньому віці Патріарх пригадує тих священиків, які служили в селі. Це були дуже ревні та побожні священики о. Теодор Цегельський, парох Струсова і навколишніх сіл і о. Левицький, який часто приїжджав катехизувати дітей, сповідати хворих і вирішував різні душ пастирські справи в селі. В основному Йосип мав справу саме з о. Левицьким, бо парох, о. Цегельський, приїжджав рідше, в основному для хрещення дітей, для вирішення різних питань із батьком, тоді війтом Іваном Коберницьким. В домі Івана Коберницького завжди радо приймали священиків, як згадує сам Йосип, оповідаючи про о. Теодора, що "він став парохом по о. Левицькім, якого я вже не пам’ятаю і чув про нього лише з оповідань батьків". [29]

Коли сотрудник о. Левицький був перенесений на іншу парафію, на його місце прийшов о. Платон Карпінський, за якого відбулася візитація митрополита Андрея Шептицького. Йосип добре пам’ятав цей візит: "Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх, зокрема його висока, видніла понад усіма постать. Приїхало багато людей з сусідніх парохій. Пригадую, що він був убраний у фіолетову рясу, з полоскою на голові. Дівчата сипали квіти перед ним, поміж них була і моя сестричка Євгенія. Опісля о. Плятон представив Митрополитові учнів, а нас було з кількадесят, і Митрополит почав питати катехизм. він запитав мене "що то є общеніє святих", на яке я дав вдовольняючу відповідь". [30]

З цього можна зробити висновок, що Йосипа Сліпого вважали за здібного учня, за доброго і побожного хлопця, раз місцевий священик вибрав його з кількома іншими хлопцями, щоб представити Митрополиту Андрею. Напевно, в той час ні один, ні другий не уявляли собі, що попереду в них довгі роки спільної праці, що діло, яке розпочав один, буде продовжувати другий.

Митрополит Андрей відвідав також і Заздрість: "Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різними парохіяльними та народними справами. Під час від’їзду Митрополита прощало його багато процесій і бандерій і він вернувся. із Заздрості до Струсова, а опісля через Дарахів поїхав до Зарваниці". [31]

Коли Йосип Сліпий навчався в четвертому класі в Вишнівчику, він також навчався катехизму. Катехитом був о. Соломора, який закінчив навчання в Інсбруці. Він щосуботи навчав дітей, читав і пояснював їм недільне Євангеліє.

Владика Іван Хома пише про побут Йосипа в Вишнівчику: "Йдучи вдосвіта на лекцію, він йшов попри церкву і перед місійним розп’яттям щодня клякав і відмовляв молитви. Перед тим хрестом часто світилися свічки і сестра Розалія не раз давала такі свічки братові Йосипові, щоб засвітити їх перед хрестом, як жертву. Йосип завжди молився за успіхи в науці. Правильно ходив до церкви на Служби Божі, передусім в неділі, служив до Служби Божої, любив спів. Деколи ходив до Зарваниці, через кладку на річці Стрипі, і там молився до Матері Божої". [32]

Ще Іван Хома, помічник і біограф Патріарха Йосипа, згадує про те, що вже починаючи з тих молодих літ він мав сни, в яких літав мов пташка без крил. І такі сни були в нього і пізніше, в зрілому віці, навіть в тюрмі, на Сибірі.

В 1902-1903 навчальному році Йосип Сліпий закінчив четвертий народний клас австрійського типу з дуже добрими оцінками і вернувся з Вишнівчика до рідного села Заздрості. Незабаром батько відвіз його фірою до Тернополя, де він складав вступні іспити до гімназії.

Руська гімназія в Тернополі розміщалася в домініканському монастирі. По сусідству була польська гімназія. Управителем української гімназії був Омелян Калитовський. Навчання тривало з 1 вересня по 15 липня. Було п’ять гімназійних класів. Всі учні ходили у формі, але учні молодших класів носили срібні паски, а учні старших класів - золоті.

Під час вступних іспитів кандидати здавали диктанти з української та німецької мови і математики. Йосип Сліпий, написавши добре диктанти, був звільнений від усних іспитів. Він купив собі срібного паска і повернувся з батьком додому.

Скоро проминуло літо і 30 серпня він прощався з родиною, виїжджаючи на навчання до Тернополя. "Ніколи не забуду тих сліз, якими супроводжувала мене мама до воріт",[33]
пригадує Блаженніший.

Викладали в гімназії абсольвенти теології. Лекції тривали з 8 до 13 години. Щороку гімназисти готували концерт в честь Тараса Шевченка. Навчалися в гімназії майже одні українці, крім кількох євреїв. Харчування гімназистів бажало бути кращим.

В третьому класі гімназії учні починали вже говорити по-грецьки. Йосип Сліпий дуже любив цю мову і затрачав багато часу на її вивчення, а також вивчав французьку мову.

Катехит, о. Бородайкевич, дуже побожний священик, заохочував гімназистів вступати до братства Серця Христового. Йосип Сліпий був членом цього братства, яке провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак. Йосип старанно виконував всі вимоги цього братства, щоденно відмовляв приписані молитви: 10 "Отче наш." і 10 "Богородице Діво. "

В неділі та свята гімназисти ходили на Служби Божі до парохіяльної церкви, два-три рази на рік приступали до Сповіді і Причастя, а юний Йосип Сліпий робив це частіше.

Можливо таке скромне і побожне життя зберігало його від різних небезпек і спокус, яких життя ставить перед молодою людиною. Бо в тих часах між учнями поширювалася безбожницька література, панував лібералізм і соціалізм, багато хто захоплювався дарвінізмом. Але Йосипа все це не захоплювало. Можливо, певну роль у цьому відіграло і оточення. В тих часах катехитом був о. д-р Микола Конрад, людина освічена і побожна. Він видав книжку про створення світу, що відкидала аргументи прихильників модерних теорій. Микола Конрад дуже добре ставився до Йосипа Сліпого, так що пізніше він згадував: "Від 5-6 року життя я почав ходити до школи і провів в ній майже весь свій пізніший вік, та відчував завжди батьківську опіку Божу аж до кінця віку. А мушу зазначити, що впродовж усього життя я багато разів стояв в обличчі смерті і завжди я знаходив багато прихильних людей, більше ніж ворожих. З численних моїх виховників і учителів, передусім поміж священиків, я назвав би катехитів о. Левицького (сотрудника в Заздрості - К. О.) і о. д-ра М. Конрада". [34]

Значну роль також мало релігійне виховання в сім’ї, що залишилося з ним протягом усього. Це виховання, яке він пройшов з самих найменших років, залишилося на ціле життя. І оглядаючись назад, Блаженніший Кир Йосип в своєму подячному слові з нагоди 80-ліття (17.02.1972 року) говорив: "Не раз батько і мати, виправляючи мене з дому до школи - до гімназії, дуже наказували, щоб завжди тямив про опіку Матері Божої, щоби не забував молитву, прикладно поводився і не приступав з поганим товариством. Пригадую собі також, як я вже як студент теології і вихованець духовної семінарії, приїхав зі Львова додому до Заздрості, і, замучений, положився, тоді мати спитала: "Чи ти вже помолився?" Згадую про те тому, бо релігійне виховання дитини має величезне значення і вплив на пізніше життя. Як ректор у духовній семінарії я зараз бачив, чи вихованець вийшов з релігійного дому, чи ні. Дитина релігійно вихована, навіть, як звихнеться, то пізніше відізветься в неї совість і вона, як доросла, опам’ятається. Важче з нерелігійною родиною". [35]

В 1911 році Йосип Сліпий з відзнакою складає матуру. На екзамені він говорив про пролог Івана Франка до "Мойсея", а з латинської мови з Тацита - про переслідування християн.

1.2 Духовні і наукові студії Йосипа Сліпого

У людини в житті завжди бувають моменти, коли вона повинна обрати, як дальше їй продовжувати своє життя. І від того вибору залежить як складеться її доля, доля тих людей, що є біля неї. Кожен при такому виборі керується тими, чи іншими критеріями, в залежності від стану і власної душі, і оточуючих людей і, чи не найбільше, того надприродного впливу, про який одні повністю забувають, а інші, якраз навпаки, саме до цього надприродного голосу прислухаються якнайбільше. Був такий момент і в житті Йосипа Сліпого, коли він з двох добрих речей мусів обрати кращу. І в день свого 80-літнього ювілею він згадує той час: "Після зложення гімназійної матури, я довго мучився з вибором звання теології чи філософії. Священиком хотів я бути, і родина дуже бажала цього, але я невторопно боявся душпастирства, бо воно могло мені стояти на перепоні здобути найвище звання і благородність, стати професором університету, і бути, як тоді говорили, - "аристократом духа". Але дивна рука Господня, котра провадила мене ціле життя понад всіма життєвими пропастями, провела мене свобідно й без примусу до священства. А вже коли прийшло до вибору безженного стану, то родина уважала це трагедією. Мати була нейтральною, а всі інші проти, лише найменша сестра Євгенія. була рішучо за безженним станом і успокоїла інших". [36]
Йосип Сліпий в такій нелегкій справі вибору свого майбутнього здався на Божу волю. І це уповання дало добрі наслідки, бо зараз ми вшановуємо великого працівника в Христовому винограднику, оборонця своєї Церкви і народу, Патріарха Йосипа Сліпого. Він хотів бути священиком і займатися наукою. І, подивившись на приклад деяких священиків-професорів, зробив свій вибір і через свого пароха, о. Теодора Цегельського, вніс прохання до Митрополичого Ординаріату у Львові про прийняття його до духовної семінарії.

Восени 1911 року відбулися вступні іспити до семінарії, на які прибуло понад сто кандидатів. Абітурієнти повинні були пройти співбесіду перед комісією, яка складалась з викладачів семінарії на чолі з митрополитом Андреєм. Коли до кімнати зайшов Йосип Сліпий, то митрополит, подібно як і в часі візитації в Струсові, запитав, що таке спільнота святих, а о. ректор Йосиф Боцян казав відмовити 50-ий псалом. Після такого короткого іспиту Йосипа було прийнято в духовну семінарію.

Навчання розпочалось на свято Покрови 14 жовтня 1911 року. Це було початком нового періоду в житті Йосипа Сліпого. Він починає готуватись до духовної праці на благо своєї Церкви і народу. Але в той час перед ним був нелегкий шлях формування духовної людини, яка б могла вести своїм прикладом інших. Виховання в тодішній Львівській духовній семінарії мало конкретну мету - підготувати сільських душпастирів. На науковий рівень зверталося менше уваги. Відповідно до цього завдання проводилось і викладання предметів. Але молодого Йосипа це не задовольняло, він хотів займатися університетською наукою. Пізніше він згадував: "Вже в гімназії, а опісля і в університеті, я мріяв стати професором університету і думав, що це може стати перепоною для мого священичого покликання. Але коли мій попередник, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, якому я виявив мої задушевні плани, вислав мене на вищі студії до Інсбрука - це рішило долю мого священичого життя і за це я йому з глибини моєї душі вдячний на рівні з моїми батьками. І від тоді я ввійшов, до деякої міри, у далекосяжні плани і розпочати гігантські праці митрополита Андрея Шептицького на церковному і народному полі". [37]
Саме Боже провидіння вело Йосипа Сліпого його життєвими дорогами. Співпраця цих двох великих людей XX століття символізувала передачу традицій від одного покоління до іншого, щоб праця для розбудови рідної Церкви і зростання культурного рівня народу не припинялось.

Отож Йосип Сліпий був зарахований на навчання в університеті "Канізіянум" в Інсбруці. Всього в цьому університеті навчалось близько 250 студентів різних національностей. Українська громада була нечисленною - 10 студентів. Але попри це студенти намагались плекати рідні традиції, будучи відірваними від рідного краю. Ще з 1908 року було організовано "Гомілетичний кружок богословів в Інсбруці". Йосип Сліпий стає членом цієї організації, мав доповіді на засіданнях. А крім того пробував писати статті на філософсько-богословську тематику. Зокрема в 1914 році, в серпневому номері "Ниви" з’явилась його стаття "Прагматизм у філософії і теології". [38]

В цей час розпочалася I-ша світова війна. Йосип Сліпий, що поїхав на канікули додому у Заздрість, не зміг повернутися у Інсбрук, бо потрапив у російську окупацію. Лише після контрнаступу австрійців зміг вибратися до Підгаєць, а звідти до Львова. Митрополита Андрея у Львові не було, бо його було арештовано і вивезено до Росії. Зі Львова, отримавши потрібні документи, Йосип Сліпий вирушив знову до Інсбруку - продовжити перерване на рік навчання.

А вже в квітні 1916 року захистив докторат на тему "Поняття про вічне життя в Євангелії святого Івана".

Лютнева революція в Росії принесла свободу для Глави Української Церкви і слуга Божий Андрей повертався до своєї митрополії. Але з огляду на війну він добирався окружною дорогою через Швейцарію. Проїжджаючи через Інсбрук покликав Йосипа Сліпого до Львова, де йому були уділені нижчі та дияконські свячення. А 30 вересня 1917 року в монастирі оо. редемптористів в Уневі з рук митрополита Андрея прийняв Тайну Священства. Вже будучи молодим священиком, приділяв велику увагу до душпастирської праці. Навіть не маючи під час навчання обов’язку уділяти Треби, просив в митрополита Андрея уділити йому юрисдикцію для слухання сповідей солдатів, яких тоді війна розкидала по всій Європі, і, отримавши, дякував митрополиту Андрею "за уділення мені юрисдикції для слухання сповідей та за прислані гроші. На основі львівської юрисдикції я без труду дістану з Бріксен, а з військового фельд-супіріорату я вже одержав. Я просив юрисдикцію тому, бо. може лучитися, що треба висповідати якого жовніра". [39]

Тобто о. Йосип старанно виконував священичі обов’язки. Як ревний священик старався не опускати Служби Божої. Для того виклопотав у адміністрації університету кімнату, яку обладнали під капличку для греко-католиків. В одному листі до митрополита Андрея ділиться з ним своїм священичим життям: "Маю лише одну трудність, а то із-за великого служебника. Прийдеться мені тепер читати і в неділі великого посту Літургію Святого Івана Золотоустого, бо в інший спосіб не можу собі ніяк зарадити". [40]

Так проходило навчання в Інсбруці, яке о. Йосип закінчив в 1918 році, здобувши звання доктора богослов’я. По дорозі з Австрії до Львова Йосип Сліпий був запрошений і прийняв участь у Велеградському з’їзді. Приїхавши на Україну, відвідав домівку і відправив в Заздрості першу Службу Божу. Дома застав сумні новини: брат Роман, інвалід війни й сестра Євгенія померли, а до них Йосип був найбільше прив’язаний.

Після недовгого перебування на Україні повертається назад до Інсбруку, де пише габілітаційну працю "Тринітарна наука візантійського патріарха Фотія", відвідує курси спеціалізації на філософському факультеті при Канізіянум (філософію, класичні мови, мистецтво й історію), які закінчив у 1920 році.

Наступним кроком по дорозі знань для Йосипа Сліпого було дворічне навчання в Римі (1920 - 1922 рр.). За цей час він написав другу габілітаційну працю "Про принципи спірації в Пресвятій Тройці", отримавши за неї на Григоріанському Університеті новий докторський диплом і звання "magister agrigatus". Про цю працю, яка була перевидана Українським Католицьким Університетом імені Климента папи в 1965 році в Римі в першому томі "Творів кардинала Йосипа" відомий богослов, бібліст і єгиптолог, о. Жнанфранко Ноллі писав на сторінках ватиканського щоденника "l'Osservatore Romano" (17.06.1987 р.):". трактат якого (Йосипа Сліпого - К. О.) про принцип спірації у Пресвятій Тройці карбує точку завершення, нелегко перевершеному в майбутності". [41]
Паралельно з навчанням на Григоріанському Університеті ходив слухати виклади у домініканському університеті Анджелікум. Це пояснюється тим, що він любив святого Тому і був томістом. Додатково вивчав мистецтво. Для цього в Римі, великому культурному й історичному центрі, були всі умови. Йосип Сліпий мав можливість ознайомитися з пам’ятками класичних і християнської культур. Хочеться визначити велику працездатність, яку показав о. Йосип. Він докладав всіх зусиль, щоб за час навчання охопити якнайбільше матеріалу. І працював у дуже різних напрямках. Його цікавило богослів’я, але також додатково вивчав філософію, мистецтво. Крім наукової роботи займався також справами пасторальними, ведучи переписку з митрополитом Андреєм, виконував деякі його доручення. Митрополит Андрей, бувши палким оборонцем своєї Церкви і народу, зазнавав утисків від своїх ворогів. Так було під час ув’язнення в Росії, так знову повторилося, коли впала Українська держава, а західні землі України були включені до складу II Речі Посполитої. Польський уряд старався усунути митрополита Андрея зі Львова. Причиною такої ворожнечі була заздрість з боку польського латинського клиру по відношенні до того, що митрополит Андрей, на петербурзькому католицькому Синоді заснував російський католицький екзархат на чолі з екзархом Леонідом Федоровим. [42]
У зв’язку з цим до Риму дійшли різні скарги латинників (поляків) про неканонічну діяльність митрополита Андрея, які вважали, що мають монополію на такі дії в Росії. В Римі також прийняли вістку про діяльність митрополита та зі здивуванням, як не з острахом і упередженням. [43]
Тоді папа Бенедикт XV іменував митрополита Андрея апостольським візитатором українських поселенців в Північній і Південній Америці. [44]
Від’їжджаючи з Риму митрополит залишив о. Йосипові деякі справи, а сам поїхав до Америки. Йосип Сліпий вів листування з Андрієм Шептицьким, в якому інформував його про хід церковних справ: "За усунення Пр. о. Боцяна з "Annuario Pontificio", Ваша Екселенція певно чули, як і про статті в "Popolo Romano", де видвигнено цілу справу на денне світло і закинено Полякам тайне фальшування". [45]
Після захисту докторату у Григоріанському Університеті у кінці червня 1922 року Йосип Сліпий залишає Рим і їде до Львова. А по дорозі додому прийняв участь в екуменічному з’їзді у Велеграді (6-9 серпня 1922 року). Про цей велеградський з’їзд о. Йосип написав статтю і надрукував її у місячнику "Нива" за 1922 рік. [46]

1.3 Сліпий - ректор семінарії і академії

Перед тим, як описати працю молодого енергійного богослова о. Йосипа після його повернення з Риму до Львова, варто було коротенько подати історичне тло того часу, в якому він працював. Це дозволить зрозуміти ті проблеми, що стояли перед людьми та й перед Церквою в тому часі і яким чином вирішувалися ці питання.

Початок XX століття на західноукраїнських землях позначений війною. Перша світова війна принесла з собою російську окупацію і переслідування, хоч невелике в порівнянні з більшовиками, але відчутне, бо й митрополит і визначніші священики були вивезені до Сибіру. Згодом боротьба за українську державу, яка завершилася поразкою. Знаком цієї поразки було рішення у Версалі (18.06.1919 р.), а згодом остаточна резолюція Ради Амбасадорів (15.03.1923 р.),[47]
згідно з якою Галичина й Волинь були прилучені до II-ї Речі Посполитої. Поразка і вслід за тим поділ наших земель поміж нових окупантів були моральним ударом для всіх тих, що брали участь у затяжній боротьбі. Витягнути народ з розчарування і упокорення було дуже важко. В таких обставинах найбільшого удару зазнає інтелігенція, якій важко знайти своє місце в нових умовах. Свідком і учасником тих непростих часів був і Йосип Сліпий, який у своєму творі "Шляхом обнови" (1928 р.) так охарактеризував психологічний стан тих років: "Притьмарене обличчя останнього двадцятиліття і душа його, неспокійна і розбурхана, пройшли тяжку кризу. Гарячковість і тертя, постійна і заїла боротьба між державами і народами, партіями і станами, боротьба про право до життя і його розвою, про світогляд і культуру, в найближчій основі яких лежить розбрат між життям і релігією - оце зміст і ціха недавно минулих літ.

… Гарячковий стан зриву переходив і наш нарід, і виснажений та вимучений його дух прагне покріплення і обнови. Очевидно, в такім стані будова і творчість припинені, бо треба вперед усунути руйновище і очистити душу". [48]

В таких обставинах потрібно було відродити віру людей в себе, віру в те, що вони - народ, який має древні традиції, будувати Духовну Україну в своїх серцях. Українська Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєм мала свій погляд на вихід з цієї кризи. Він полягав на відродженні інтелектуального і духовного потенціалу українців. Чи головну роль відводилась у цьому богослов'ї. Бо, як зазначив о. Іван Музичка, "хоч як воно може дивно звучати для модерного вуха, але таки богослов'я є найважнішою і найбільшою наукою серед наук людства",[49]
бо вона є наукою про Бога, нашого зв’язку з Ним, а без усвідомлення цього зв’язку, без злуки з Богом людина не може нічого доброго зробити.

Тому у Львові в 20-х роках з’являється журнал "Богослов'я", формується Богословське Наукове Товариство. Але потрібно було створювати заклади, які б власне і виховували майбутніх богословів, провідників народу. Кількома роками раніше (1920 рік) відновила свою роботу, яка припинилася через війну, Львівська семінарія. Митрополит Андрей мав на меті на її базі створити вищий навчальний заклад, який би готував високоосвічені духовні кадри, що змогли б відродити Церкву і народ. Але, не маючи підтримки держави, таке прагнення викликало спротив: "В 1905 році митрополит Андрей зробив першу спробу створити у Львові вищу богословську школу з правом надавання докторатів. Спротив польських єпископів перешкодив здійсненню цього задуму. Владика посилав здібніших студентів на студії в різних західних університетах - Інсбруку, Граці, Відні, Зальцбургу, Фрайбургу, Парижі, Страсбургу, Лієжі, Лювені, Мюнхені, Гамбурзі, Падеборні, Дімінгемі і Бресляві… Найбільше студентів богослов'ї студіювало в Римі…"[50]

Одним з таких студентів, що здобув вищі студії за кордоном був Йосип Сліпий. Він добре розумів свого духовного батька і допомагав йому в цій турботі про створення власного університету. Тому після повернення з навчання о. Йосип прийняв запрошення митрополита був призначений ним професором догматики Духовної Семінарії у Львові. Цей духовний заклад був базою для створення вищого українського навчального закладу, про який так мріяв митрополит Андрей.

Наприкінці 1925 року о. Йосип Сліпий стає ректором Духовної Семінарії у Львові. Він чітко усвідомлював своє завдання на цій посаді - виховання майбутніх душпастирів, які відродять духовне життя народу. Сам о. Йосип Сліпий у книзі "Греко-Католицька Духовна Семінарія у Львові", Львів, 1935 рік, так писав про виховання священиків: "Найважнішу роль в Церкві сповняє, безсумнівно, духовенство. В його руки вложив Христос надприродні скарби і йому доручив провід вірних. Отже, зрозуміло, що Церква мусить звертати на виховання священиків особливу увагу, йдучи за прикладом Христа, який вибрав апостолів і учнів, щоб підготовити їх під оглядом знання і вправно в чеснотах до високого післанництва. Та треба відразу ствердити, що спосіб підготовки до Тайни Священства не був завжди той самий: він упродовж століть змінявся і удосконалювався". [51]
Ця зміна і удосконалення залежала від багатьох умов. Період, коли о. Йосип Сліпий займав пост ректора семінарії характерний тим, що вже майже не поступали на навчання, за рідким винятком, колишні військові і інші люди з так званими "пізніми покликаннями", а кандидатами на священики були переважно молодші випускники гімназій". [52]
Тому перед ректорами, а перш за все ректором стояло завдання виховати цих молодих людей духовних.О. Йосип Сліпий опрацював "Правила Духовної Семінарії", що складалися з дванадцяти розділів і нормували поведінку вихованців. Ці правила мали за мету вже в стінах семінарії підготовити до майбутнього життя і служіння: "З огляду на те, що вихованці силою свого покликання будуть жити і працювати серед вірних мусять вже тут, в семінарії присвоїти собі правила товариської чемності, без котрих їх праця була би дуже тяжка, а іноді - даремна". [53]

Приділялася велика увага духовному життю семінаристів, їх науковому та культурному розвитку. Було організовано "Читальню студентів богослов'ї імені Маркіяна Шашкевича", духовий оркестр, різні братства. Але всім цим великим колективом, в деякий час число кандидатів було близько 400,[54]
потрібно було керувати. І о. Йосип Сліпий, з його твердим і рішучим характером, який пам’ятають ті, хто безпосередньо мав змогу з ним спілкуватися, чи не найкраще підходив до цього. А ще Йосип Сліпий мав перед собою мрію про створення вищої школи. Про це мріяв і митрополит Андрей і йшов до цього, не зважаючи на різні перепони. В особі Йосипа Сліпого Слуга Божий знайшов свого надійного помічника і співробітника. Як пише о. Іриней Назарко: "Через увесь час о. Йосип Сліпий був одним з найближчих співробітників митрополита Шептицького. Обох мужів Української Церкви лучила велика приязнь". [55]

Тому Йосип Сліпий цілковито поділяв погляди Слуги Божого Андрея, а особливо, щодо створення в Україні вищого навчального закладу. Митрополит Андрей мав в Палаті Вельмож Австрійського парламенту виступ на цю тему (28.06.1913р.), в якій він сказав: "…питання створення самостійного університету у Львові є вже від років предметом наполегливих намагань та бажань руської нації… А проте ця справа є з багатьох причин важливішою, як це могло видаватись в першому моменті. Що заснування руського університету у Львові є потрібне, вважаю доказом незаперечним, бо якщо б русини мали вже цей університет, можна ставити під сумнів потребу другого: коли ж вони не мають жодного, тоді питання чи руський університет потрібний може в’язатися з питанням, чи взагалі потрібні університети. Бо коли університети є могутнім фактором в історичному житті народів, тоді вони є такими для всіх! Якщо університети через піднесення і ширення культури мають такий колосальний вплив на життя людської спільноти, що в новітні часи вони стали найбільшими і найважливішими центрами культурного і національного життя, тоді знову ж вони є такими для всіх! Раз вони потрібні, то вони потрібні передовсім і найбільше тим, що їх ще не мають. Треба признати, що нарід., його національний і культурний розвиток вимагає річно цілих рядів священиків, учителів середніх шкіл, урядовців, суддів та інших академічно образованих фахівців, не може довший час обійтися без університету і мусить відчувати це, як пекучу потребу, щоб такий університет був заснований". [56]

Ця промова мала добрий наслідок - цісар видав декрет, згідно з яким 1 вересня 1916 року мав бути заснований Український Університет. Та війна перекреслила ці плани. Цікаво прослідкувати реакцію на відкриття університету наших недругів. Московський амбасадор у Відні висловив протест проти "ворожих актів" австрійського уряду у відношенні до Росії. Москва не хотіла, щоб був який-небудь вплив на Східну Україну, окуповану нею. Так само і поляки неприхильно ставилися до української освіти. Фальсифікації щодо українців, зокрема, у цьому питанні про університет, які практикувалися ними у австрійській державі, перетворилися у польській державі, до складу якої ввійшла Галичина, у різні заборони і обмеження. Була встановлена квота українців, які могли навчатися в університетах Польщі, так званий "numerus clavzus". [57]
Крім того було ліквідовано так званий "Таємний Український Університет" після кількох років існування (1925 - 1926 рр.), який би мав хоч якось зарадити у такій безвихідній ситуації.

Промінчик надії зблиснув тоді, коли в 1925 році між Польщею і Ватиканом було підписано Конкордат. [58]
Згідно з положенням цієї угоди єпископи мали право закладати навіть академічні католицькі школи і, коли така школа дістане з Риму право надавати академічні ступені, то польська держава була зобов'язана ці ступені і студії признавати на рівні зі ступенями державних польських шкіл. [59]
Конкордат давав право митрополитові Андреєві закладати католицькі академічні школи, навіть Католицький Університет. Хоча, забігаючи дещо вперед, Польща так і не допустила до відкриття українського університету. Навіть надавати академічні дипломи Богословській Академії було заборонено Варшавою. А коли українці через деякий час знову почали клопотатися в Римі про право ЛБА видавати хоча б дипломи з філософії та теології, "польський уряд загрозив зірванням Конкордату, коли б Ватикан виконав свої плани. Друга світова війна та більшовицька окупація Львова (1939) застали Богословську Академію в найкращім розвою, але під докладною обсервацією варшавського уряду". [60]

Як пише о. д-р Іван Гриньох, своєю гордою політикою польські чинники витворили порожнечу - "вакуум" у сфері наукових аспірацій, що більше, життєвої конечності Української Католицької Церкви. та як казали старі римляни, "natura horret vacuum" - "природа жахається порожнечі". Так учать фізики. Тим не менше застосовування має цей закон у морально-духовній площині". [61]

Тому в 1926 році “Митрополит Андрей заіменував Комісію з парохіальних професорів для перебудови Богословського Відділу в Богословську Академію з двома (а в майбутньому - з трьома) факультетами: богослов'ї, філософії, а потім ще й права. До тієї комісії ввійшли о. проф. Тит Мишковський, о. д-р Йосип Сліпий та автор цих стрічок (о. д-р Микола Чубатий - К. О.).

Після року праці уложено статути та план навчання нової установи, яку названо Богословською Академією в дусі традицій Східної Церкви та в дусі української традиції Києво-Могилянської Академії. "[62]

Статути Академії "потвердив Слуга Божий Митрополит Андрей 22 лютого 1928 року. Академічний рік 1928/1929 був роком підготовчим, а святкове відкриття Академії відбулося 6 жовтня 1929 року". [63]

Її ректор о. д-р Йосип Сліпий говорив у своїй промові під час відкриття про завдання нового навчального закладу: "Завдання Богословської Академії - стати об’єднуючим чинником цілого народу, з’єднати нез’єдинених. привернути тих, що блукають по роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем, до Божої правди та заспокоїти їх спрагу знання. В Академії мають перейматися одним і тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати ними роз’єднану націю".

З Академії мають виходити оборонці віри., що богослов'ю поставлять на науковій основі. З другого боку, як кожен університет, так і наша Академія мусять узгляднювати потреби народу і стояти у зв’язку з народом. Та це не значить, що вона має йти на угодову дорогу з кожночасними її настроями, коли іде про визнання якоїсь правди.

Крім інтелектуальної сили, - бо наука - то потуга, - Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значення". [64]

Отець-ректор Сліпий зі всією енергійністю взявся за налагодження навчального процесу. Щоб було високоосвічене духовенство, потрібно мати хороших викладачів, підручники. Тому о. - ректор вимагав від кожного викладача писати свій підручник, по якому він провадив виклади. Попри те, що такий крок підносив викладачів на вищий рівень, до якого мали тягнутися священики, також і змушував професора серйозно підходити до своїх обов’язків, змушував його вести науковий пошук і представляти результати своєї праці для широкого загалу, бо, як зазначалося в статутах Академії: "Науковий дослідник мусить писати". [65]

До викладання в Академії запрошувалося кращих знавців своєї дисципліни, як людей духовних, так і світських. Одними з перших були: о. д-р Тит Мишковський, бібліст, орієнталіст, який був професором ще за Австрії, о. д-р Тит Глущинський, ЧСВВ, о. д-р Діонізій Дорожинський, д-р Ярослав Пастернак, Кость Чехович, Володимир Залозецький і інші.

Хотілося б зазначити ще одну рису: будучи єдиним вищим навчальним закладом на західноукраїнських землях, Академія мала щиру підтримку всієї інтелектуальної верхівки Галичини. Бо патріотично настроєні громадяни хотіли з часом бачити, що Українська Богословська Академія з часом переросте у Український Університет, як це запланували його організатори. Професор Академії, о. д-р Микола Чубатий, говорив про це: "План Митрополита Андрія створити Український університет під фірмою Українського Католицького Університету був прийнятий з повним одобренням всіма науковими колами Західної України, католиками та вченими, що не стояли дуже близько до католицтва. Пригадую собі, що цей план з ентузіазмом одобрював професор Володимир Старосольський, вчений правник та відомий провідник соціал-демократії". [66]

В Академії організовувались семінари на різні теми. Одним з перших був семінар з історії Церкви, який очолював професор М. Чубатий. Були ще семінари біблійні, правничі, соціологічні, гомілетичні, психологічні, семінар слов’янської філології (керівник - професор К. Чехович), семінар "Досліди над історією греко-католицьких парохій" (професор Крип’якевич), семінар історії мистецтва.О. ректор намагався для кожного семінару знайти окрему кімнату з бібліотекою, бо з розумінням ставився до наукової праці. При Академії було вже перед війною відкрито додатковий читальний зал, де студенти могли науково працювати, користаючи не лише з творів, які були в бібліотеці в Академії, а й з інших бібліотек Львова.

О. ректор Сліпий цікавився музейною справою, під час канікул сам їздив і збирав старі ікони, іконостаси, заохочуючи до цього студентів. Це робилося для того, щоб прищепити в душах молоді любов до своєї рідної історичної минувшини, виховати почуття прекрасного.

Так з дня в день проходила праця в Академії. Долаючи нелегкі зовнішні перепони, Академія на чолі з ректором о. Сліпим працювала на майбутнє свого народу. Вона, як сказав о. Іван Музичка на Ювілейному концерті з нагоди 50-річчя Богословської Академії, "як висока богословська школа, стала на таких традиціях:

а) дати нашій Церкві богословську науку;

б) дати нашій Церкві нових вчених, святих і активних священиків на службу Христові і народу;

в) стати на сторожі своєї традиції, щоби не відривати себе від життя і душі народу;

г) не позичати, не кривити душі народу нововведеннями, а з його минулого і його сучасного творити правдивий напрям для глибокої віри і любові Бога". [67]

Розділ II. Праця на благо Церкви і народу
2.1 Сліпий - архипастир Української Греко-Католицької Церкви

З плином часу завжди настають якісь зміни. Одні на краще, а інші - на гірше. Мабуть до цього другого ряду можна назвати зміни, які приніс рік 1939 на теренах Європи. Її ділили між собою дві системи - нацистська і більшовицька. На підставі договорів між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 року більшовики зайняли Галичину і Волинь, а разом з тим три найбільші єпархії - Львів, Перемишль і Станіславівську єпархії, а крім того Волинь - територію апостольського візитатора.

Почалися переслідування і тортури. Радянська система наводила "порядок" звичними для неї методами. Як згадує свідок тих часів М. Гор у своїх споминах:". кожного дня приходили вісті про постійні арешти серед студентів, про засади НКВД (КГБ) в домах студентів чи гуртожитках, де заарештовували всіх, хто з’являвся там протягом кількох днів. Нам було відомо, що увесь український політичний національний провід був уже заарештований, як також арештовано культурних діячів". [68]
Проводилася насильна перебудова господарської і соціальної структури захопленої території, проводили націоналізацію, колективізацію.

Дещо відкриває масштаби звірств сталінського режиму на західноукраїнських землях невеличка книжечка під назвою "Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року", видана в 1960 році видавництвом "Пролог" (в 1991 році в Дрогобичі, в видавництві "Відродження" було перевидано цю брошуру). Кров стигне в жилах, коли читаєш про те, що робило НКВД з тими, хто чимось "завинив" проти влади Рад. Масові розстріли - ще виглядало як "гуманне" покарання, бо над в’язнями надзвичайно жорстоко знущалися: відрізали їм різні частини тіла, відрубували руки і ноги, здирали шкіру разом з волоссям, запихали у вуха розбите шкло, обпікали окропом, а деяких просто варили. Воістину, як говориться в одному з свідчень:". Там у тюрмі діються дантейські сцени. "[69]
Таке можна побачити лише в пеклі. Мимоволі постає запитання - чи людина могла таке зробити? Чи могла людина так жорстоко і немилосердно поводитися з іншою людиною? А найчастіше ті нещасні, що попали в руки органів безпеки були невинні (бо чим завинили діти-немовлята, які народилися в тюрмі, які були замордовані в нелюдський спосіб). Наведено свідчення однієї монахині, Олени Вітер. [70]
З цього свідчення видно, наскільки брутальними були кати, незважаючи на те, що перед ними була посвячена Богу особа. При арешті агенти не дозволяли с. Олені взяти з собою ніяких речей, кажучи: "Ми тебе перевдягнемо і пересвятимо". Комуністи, не маючи нічого святого, кпили над тим, що у кожного християнина викликає трепет: агент Зіна, що прибула з іншими для арешту с. Олени зайшла в каплицю, збезчестила її і вкрала з престолу золоту ложечку, а в тюрмі". коло другої години ночі казали мені скинути верхню одежу, - я залишилася лише в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. - "Маєш, це твоє святе Причастя," - казали. "[71]

І ще одне свідчення, яке наведено в брошурці - це уривок з газети "Краківські вісті" за 7 серпня 1941 року, в якому говориться, як більшовики чинили злочини на Волині - в м. Кременці, де було замучено 8 священиків (один з них - о. Олексій Дубицький) і владику Симона:". найстрашеннішу смерть мав владика Симон. Провівши його голого, під удари крісових прикладів, через вулиці Кременця до тюрми, замасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик і викололи очі. Триденні пошуки, після приходу німців до Кременця, за тілом владики не мали успіхів". [72]

З цих свідчень видно, як немилосердно комуністи нищили людей. Не була винятком Церква, проти якої під гаслом войовничого атеїзму почалися репресії проти духовенства і вірних.

Безпосередній свідок тих часів, о. Йосип Сліпий, так згадує про атмосферу, в якій перебували люди: "Тоді (по приході більшовиків) клався я ввечері спати і не був певний, чи рано встану на волі. Тоді приходили мені на думку слова пророка Ісаї: Прийде час, коли зранку будуть вони з тугою вижидати вечора, а ввечері тужитимуть за ранком. "[73]

Виходячи з таких складних обставин глава Української Церкви Митрополит Андрей, вже похилого віку і паралізований, на самому початку радянської окупації передав лист до Риму і просив у ньому назначення о. д-ра Йосипа Сліпого, ректора Богословської Академії, своїм єпископом-помічником з правом наслідства.

З листом від Шептицького до Риму, в якому йшлося про висвяту свого наступника, о. Йосипа Сліпого їздив о. Йосиф Кладочний. Він часто виконував складні завдання митрополита Андрея. В листопаді 1939 року він нелегально пробрався з окупованого більшовиками Львова за кордон і мав аудієнцію у папи Пія XII. [74]

Через небезпеку від більшовиків хіротонія Кир Йосипа відбулась майже таємно, в приватній каплиці митрополита Андрея при участі єпископів Микити Будки і Миколи Чарнецького в присутності крилошан митрополичої капітули. Хіротонія відбулась в свято Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, 22 грудня 1939 року, а Рим потвердив це рішення, яке було публічно оголошено для вірних вже аж після відходу більшовиків - 31 грудня 1941 року.

Через три роки після свячення архиєпископ писав: "Я був висвячений тайно. Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово. Я не міг ставити перешкоди своїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю, а в певній мірі тягарем". [75]

2.2 Більшовицька окупація

В часах лихоліття II-ої Світової війни архиєпископ Йосип Сліпий продовжував спокійно працювати біля митрополита Андрея, стан здоров’я якого постійно погіршувався і через це коад’ютор все частіше заступав його у виконанні пастирських обов’язків.

По чотирьох роках Червона Армія, відкинувши німецькі війська, здобула знову Західну Україну, встановлюючи радянську владу на окупованих територіях.

Для того, щоб якось надати стабільності і запевнити Церкві можливість її існування, яке описувало радянське законодавство, митрополит Сліпий вислав до Москви делегацію священиків (Г. Костельника, К. Шептицького, І. Котова і о. Будзинського) для вияснення відносин між Церквою і державою, виходячи з того, що Церква дотримується нейтральної, аполітичної позиції щодо державної влади. Делегація мала також передати дар Української Католицької Церкви (1 млн. крб), призначений на допомогу інвалідам війни. Але делегацію не допустили до відповідних посадових осіб, а замість того їй поставили вимогу, щоб Церква включилась в активну боротьбу проти українських повстанців, які воювали проти більшовицького режиму. Нічого не допомогли пояснення митрополита, що Церква не може приймати участі у збройній боротьбі, що вона повинна шанувати людське життя, дотримуватись Божої заповіді "не вбий".

О. Гриньох пише: "Делегація вернулась з Москви з переконанням, що російський і більшовицький уряд має вже готовий, раніше вироблений план поведінки супроти Української Католицької Церкви. Цей до кінця продуманий і рафінований план знищення Української Католицької Церкви почав негайно виявлятися і набирати конкретних форм. У цьому плані паралельно (але заздалегідь продумано і узгіднено) було поділено головні ролі між такими чинниками (подаємо їх за їхньою важливістю): а) більшовицький уряд зі своїм адміністративним, партійним і поліційним апаратом; б) Російська Православна Церква на чолі з патріархом Алексієм і своїм апаратом на місцях; в) відповідно намовлені, застрашені чи стероризовані одиниці з Української Католицької Церкви.

Хоча з приходом в 1944 році радянської армії на Західну Україну поновився тиск на вірних та Церкву і самого звання "католик" вистачало для засуду, Церква продовжувала свою діяльність. Гарантією її збереження, своєрідним ангелом-хоронителем, виступав всіма шанований Слуга Божий Андрей Шептицький, авторитет і повага якого не бралися під сумнів ні його прихильниками, ні ворогами. Це чи не найголовніша причина, що стримувала більшовиків від рішучих дій для ліквідації Української Католицької Церкви.

А цього наміру радянська держава ніколи не залишала і при другому приході на західноукраїнські землі почала впроваджувати в життя. Лише методи дещо змінилися: відмовившись від брутальної політики войовничого атеїзму тиск на Церкву старалися замаскувати. "Безбожницька пропаганда притихла, Церкву, духовенство, церковну службу залишено в спокої. Церковні податки були помірковані, священики, дяки, диригенти церковних хорів, а навіть голови церковних братств були звільнені від військових повинностей, богослужіння в церквах і святкування празників могли вільно відбуватися". [76]

Такий стан справ пояснювався цілковитою заклопотаністю радянського апарату війною і розбудовою на нових землях. А для цього не бажано було вороже настроювати населення. Але так тривало поки був живий Слуга Божий Андрей.

Митрополит захворів на грип і було вже видужав, але, раптово, його стан сильно погіршився, до чого привело ускладнення - хвороба суставів, яка послабила серце. Владика Сліпий щоденно відвідував митрополита і навіть був присутній при його смерті, яка настала 1 листопада 1944 року.

Похорон митрополита Андрея відбувся з усіма урочистостями, похоронній процесії було дозволено пройти вулицями Львова, що раніше було неможливо за більшовиків.

Зі смертю Андрея Шептицького наша Церква і її новий голова - архієпископ Йосип Сліпий входять у новий етап свого розвитку - етап переслідування і цілковитого знищення.

Цей етап характерний тим, що закінчилося спокійне і толерантне ставлення російських більшовицьких структур до Української Католицької Церкви. Хоча наступник Слуги Божого Андрея, новий митрополит Йосип Сліпий без перешкод зайняв митрополичий престол, але перші тижні його правління вказували на зміни у ставленні більшовицької влади до Української Католицької Церкви.

Мотивуючи військовими діями восени - взимку 1944 - 1945 років всім українським владикам заборонили спілкуватися зі своїми вірними чи то усно, чи письмово. Цей крок радянської влади відбувся зразу ж після смерті Шептицького. А наступним кроком було те, що партійні, адміністративні і репресивні органи почали вивчати настрій населення і духовенства. А крім того в усіх районах скликали духовенство на конференції, де говорили про історію Української Католицької Церкви, критикували Унію, Апостольський Престол, Ватикан і Католицьку Церкву взагалі. Ці конференції скликалися через голову законної ієрархії і явка на них була обов’язковою, а хто наважувався не приїхати, зазнавав репресій (арешти, допити, фізичний і моральний тиск).

Були розміщені скрізь гарнізони військ МВД, почалися репресії проти вірних та духовенства для того, щоб залякати і зломити ймовірний спротив пропагуванню політики Москви.

У більших центрах при адміністративно-патрійних органах було призначено "уповноважених в справах Російської Православної Церкви". Це були люди, прислані з "центру" - вірні ленінці, члени партії і працівники МВС.

2.3 Арешт митрополита

Ці попередні кроки були підготовкою до головного удару, який відбувся після статті Володимира Росовича (Я. Галана) в газеті "Вільна Україна" від 6 квітня 1945 року під заголовком "З хрестом і мечем". В ній критикувалося покійного митрополита Андрея, звинувачувалося уніатських священиків, які нібито "є організаторами банд німецьких націоналістів, є агентами міжнародної реакції. Вони шкодять народові в його святій творчій роботі. Вони є винуватцями багатьох злочинів, що їх українсько-німецькі націоналісти вчинили і чинять над населенням західних областей України". [77]

Було організоване широке обговорення цієї статті серед населення. Її видавали спеціальною брошурою, передавали по радіо. Це ніби розв’язувало руки для подальших репресій. "Вже кілька днів після появи статті, 11 квітня 1945 року, арештовано органами МВД всіх українських єпископів у засязі політичної влади більшовицького уряду: у Львові митрополита-архиєпископа Йосипа Сліпого, єпископа-помічника Микиту Будку, єпископа апостольського візитатора для українців католиків Волині Миколу Чарнецького; у Станіславові єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського". [78]

Блаженніший Йосип Сліпий так описує цей час: "Пригадую собі, як в середу 11 квітня 1945 року наїхало дуже багато ав

т з поліцією, а полковник Мельніков приніс мені документи прокурора про арешт. Обшукали мене і забрали на авто та відвезли до тюрми при вулиці Лонцького. Дуже прикра була річ почути на собі під час обшуку розбишацькі руки". [79]

Митрополита помістили в камеру до ранку, а наступного дня, 12 квітня 1945 року, відправили поїздом до Києва. В столиці Радянської України Сліпого помістили в камеру-одиночку в тюрмі на вулиці Короленка 33 і почали провадити слідство.

"Мене водили на слідство день і ніч, - оповідав Блаженніший, - так, що я буквально падав з ніг і мене мусили підтримувати, ведучи до слідчого судді, при тому голодував, бо давали на день трошки юшки і 300 грам хліба. Одного разу ранком, вертаючи з допиту, бачив я на коридорі єпископа Григорія Хомишина, згорбленого і похиленого, як повертався з умивальки. А голодування, безсоння і часті довготривалі допити можуть допровадити людину до безум’я, то велика ласка Божа, що я витримав всі ті муки". [80]

Мучителі мали перед собою конкретні цілі. Вони хотіли зломити митрополита для того, щоб він виконував їх волю. Від Сліпого вимагали підписатися, що він зрікається єдності з папою, в замін за це йому пропонували Київську митрополію. Коли Блаженніший відмовився від такої пропозиції, почали звинувачувати його у співпраці з націоналістами, що він хотів погодити націоналістів, що правив Святу Літургію для дивізії СС "Галичина". Але нічого конкретного йому закинути не змогли і говорили, що він сидить за покійного митрополита Андрея, який помер кількома місяцями раніше.

Справу було передано іншому слідчому. Замість першого слідчого - Горюна, людини грубої і простакуватої, дізнання проводив слідчий капітан Крикун. Він вдавався до фальсифікації протоколів допиту з надією, що вимучений важкими умовами і тривалим допитом Йосип Сліпий їх підпише, але Блаженніший, переглядаючи листки побачив записані наклепи на Папу, митрополита Андрея та відмовився: "Я таке не казав і не буду підписувати нічого". [81]

Митрополит говорив, що в протоколах є 3/4 брехні. Пізніше він пояснював: "Треба мати на увазі, що вони (слідчі - К. О.) безбожники, без моральних засад, деколи мало образовані, а ще до того переходили в тому звірському напрямку свій вишкіл, то не дивно, що вони не в силі інакше писати". [82]

Через деякий час митрополиту передали передачу, в якій було трохи сухарів, родзинки, покраяна просфора і невеличкий кубок. Завдяки цьому Кир Йосип Сліпий мав змогу відправляти в київській тюрмі Службу Божу.

Слідство завершилося майже через рік після арешту - 10 травня 1946 року. На основі судової справи (обіймає сім томів - близько 3000 сторінок), цілком сфабрикованої і упередженої, було зачитано звинувачення, яке, як подає О. Мишанич, будувалося на таких пунктах: [83]

1. Митрополит Йосип Сліпий - агент Ватикану.

2. Митрополит Йосип Сліпий, разом з Андрієм Шептицьким, - агенти німецьких розвідувальних органів.

3. Митрополит Йосип Сліпий - керівник антирадянського підпілля.

На закритому суді (військовий трибунал) без участі обвинувачення і захисту, що проходив з 29 травня по 3 червня 1946 року оголошено вирок для митрополита Йосипа Сліпого: вісім років виправно-трудових таборів, трирічне позбавлення прав і конфіскація майна.

А в цей час на Західній Україні події відбувалися по добре продуманому сценарію. Після арешту єпископату відбулися обшуки в митрополичих палатах, тоді арешти всіх видатніших священиків, викладачів Академії та семінарії.

НКВД заарештував також тих священиків, яких було обрано для адміністративного керівництва єпархіями на час відсутності їх владик. Як пише о. Іван Гриньох, влада "хотіла створити в Українській Церкві стан правно - канонічного безладдя і легше здійснити свої плани ліквідації Української Католицької Церкви". [84]

2.4 Львівський псевдособор 1946р.

Ні для кого не є секретом, що більшовики з неприхованою ворожістю ставилися до Церкви взагалі. Їхня ідеологія не могла миритися з тим, щоб будь - яке інше вчення буде відтягати на себе розум людей. Таку “конкуренцію” вони вигравали просто і брутально - воюючим атеїзмом. Та треба віддати належне гнучкості мислення радянського керівництва, яке в часі другої світової війни зуміло змінити лінію поведінки і відкинуло цей воюючий атеїзм в сторону, залучивши цим самим на свій бік з одного боку своїх же громадян, яка така політика відлякувала, а з іншого - знайшло прихильне ставлення у союзників по антигітлерівській коаліції, особливо у американців і англійців, які високо цінували свободу релігійних переконань.

Московська церква стала на бік офіційної влади. Митрополит Московський Сергій у листі закликав до оборони СРСР, за пожертви вірних було споряджено військову танкову колону для фронту[85]
. Назовні все виглядало досить пристойно - світська і духовна влада об’єдналися для того, щоб зорганізувати народ для боротьби з жорстоким ворогом. Хоча ніхто не знімав з повістки дня боротьбу більшовиків проти Бога і Церкви. Прикриваючись лише іншими статями в законодавстві влада розправлялася з невигідними чи непоступливими священиками і мирянами. Це тривало аж до самої перебудови. Можна говорити, що на цій ділянці відносин між Церквою і державою Православна церква обрала принцип, що краще поганий мир, ніж добра війна.

Але була інша ділянка відносин Православна церква - Радянський Союз, де між партнерами були не то що мир, а навіть плідна співпраця. Така співпраця єднала цих двох партнерів по відношенню до Ватикану і Католицької церкви. В цьому питанні Церква і держава займали однакову крайнє ворожу позицію.

Митрополит Алексій, що його обрали у 1944 р. Патріархом вже в першому своєму посланні зазначив, що одним із найважливіших завдань Церкви, яку він очолює, є боротьба з Ватиканом та католицизмом [86]
.

Позицію влади можна зрозуміти з того, що у 1947 р. вийшла праця впливового радянського ідеолога сталінських часів А. Артурова “Ватикан и его политика”, де автор пояснює що “Радянський Союз всіма силами має боротися з Ватиканом, якщо хоче здобути провідне місце у сучасному світі, а будь-якого співіснування чи порозуміння між Католицькою церквою і комунізмом не може бути, бо всесвітній вплив Католицької церкви іде в розріз із комуністичним інтернаціоналізмом”[87]
.

Ото ж видно спільні інтереси двох сторін які хотіли знищити Католицьку церкву, церкву, що вони вважали за чужу. Та набагато більше зростала злоба і завзяття до насильства, коли заходила мова про Східні Церкви, з’єднанні з Апостольським Престолом, які православні і дотепер вважають своїми, але як такі, що зрадили і відійшли від правдивої віри, як такі, що розкололи православ’я. Із властивими Московській церкві месіанством і думкою про власну винятковість[88]
вона старається навернути цих нерозумних і гордих (на її погляд) заблудших овець до правдивої кошари.

А коли дивитися в цьому контексті на Українську Греко - Католицьку Церкву, то тут додаються ще і великодержавні прагнення Москви захопити українські землі. Це бажання супроводить Московську державу ще з часів заснування Московського князівства, яке ласим і лукавим оком дивилося на Київську Русь. Цю ворожість старалися приховати надаючи її в різний час різних забарвлень, але вона ніколи не зникала.

Саме під таким кутом треба розглядати Львівський собор 1946р. З одного боку мілітарні сили Москви захоплюють всю територію України, включно з останнім острівцем українства, який був під Австро - Угорщиною - Польщею, а з іншого духовна влада - Церква, безумовно підконтрольна світській владі, прагне захопити у свій полон душі людей і витравити з них дух українства і мазепинства. Захопивши територію, Москва прагнула захопити душі, жорстоко нищачи того хто стояв на її шляху - Українську Греко - Католицьку Церкву.

Роль Радянської влади у розгромі Української Католицької Церкви розглянуто у попередньому пункті. Тепер варто зупинитисьна ролі Московської Патріархії у цій чорній справі, хоча треба зазначити, що Православна Церква діяла за спонукою держави і за її керівництвом, стиль якого видно скрізь усі демагогічні гасла про “возз'єднання з прадідівською вірою”. [89]

Усунувши греко - католицьку ієрархію на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, влада зробила наступний крок, яким була організація т. зв. “Ініціативної групи”, яка за офіційними даними постала 28 травня 1945р. у Львові[90]
, хоча це вже був офіційний виступ цієї групи, яка звернулася з листом до Ради народних комісарів УРСР з пропозицією затвердити її для того, щоб перетворити Українську Католицьку Церкву на Православну.

Головними дійовими особами цієї групи були, як подано у зверненні, о. д-р Гавриїл Костельник - представник Львівської єпархії, голова групи, о д-р Михайло Мельник - представник Перемишльської єпархії і о. Антін Пельвецький - представник Станіславської єпархії[91]
.

Влада в особі Уповноваженого Ради в справах Руської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка санкціонувала діяльність цієї групи [92]
.

Почалася робота по “переконуванню духовенства" [93]
. Це могло би бути окремою темою для дослідження, але коротко можна показати, якими методами діяла ініціативна група для подолання опору тих, які не хотіли приєднатися до Православної Церкви. Зокрема, о. Костельником, 3-го лютого 1946р. був надісланий ультиматум до о. Євгена Дуткевича, пароха церкви Св. Петра і Павла у Львові: “Повідомляю Вас, що оскільки до 5-го цього місяці Ви не приступите до ініціативної групи, то від того дня Ви не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві і одночасно втратите всі права пароха”[94]
.

Ініціативна група проводила збір списків тих, хто не хотів підлягати її юрисдикції, яку більшовики визнали за “єдиний тимчасовий церковно - адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі греко - католицькими парафіями в західних областях України”[95]
.

Для того членами ініціативної групи були проведені з допомогою місцевої влади і працівників МДБ в кожному деканаті наради з греко - католицькими священиками з метою їх переходу на православ’я. Про добровільність тут говорити нема сенсу: “…Я знаю, що коли не перейду на православ’я, то мені буде тюрма і Сибір…” - так говорив на одній з цих нарад, що провадились за однаковим сценарієм о. Ів. Устиянович, парох с. Ст. Лисець[96]
.

Наступним кроком до знищення Католицької Церкви було скликання в березні 1946р. собору у Львові. Це була лише жалюгідна спроба вдягнути на вовка овечу шкуру, тобто надати чинності всім тим злочинам проти Греко - Католицької Церкви. Собор могла скликати лише законна ієрархія на чолі з Митрополитом Сліпим, який в цей час сидів у київській в’язниці. Щоб надати вигляду законності, до участі в соборі було запрошено двох владик, колишніх греко - католицьких священиків о. Антонія Пельвецького і о. д-р Михайла Мельника, яких за згодою Патріарха Московського і всієї Русі Алексія було рукоположено 24 і 25 лютого 1946р. в Києві. Відповідно, одного - для Станіславської єпархії, а другого - для Перемишльської[97]
.

То, що собор Греко - Католицької Церкви очолювали єпископи Православної Церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко - католицьким, а православними, бо 22-25 лютого перейшли до Російської Православної Церкви [98]
робить цей собор не важним.

Керувала всім цим фарсом більшовицька влада з допомогою репресивного апарату. Так підбір делегатів на той собор, їх реєстрацію і приїзд до Львова організовував полковник держбезпеки Богданов[99]
. Він видавав делегатські мандати учасникам собору, а завіряв їх протопресвітер Костельник. Той самий полковник Богданов, як на фронті, видавав кожному делегату талон на обід і на 200 грамів горілки. Це мабуть для того, щоб краще відсвяткувати Торжество Православ’я, - першу неділю Великого посту, під час якої організатори собору вирішили завершити ліквідацію Української Церкви.

Весь хід собору був витриманий в тому ж дусі насильства і брехні. Свідченням того є хоча б аналіз “соборових документів”, які цілком витримані у дусі радянської публіцистики сталінських часів і великодержавного шовінізму.

Ось деякі з них, що стосуються великодержавної ідеї про роль “старшого брата”: “Якби Росія…не звільнила нас від польського гноблення, то наш народ перестав би існувати”[100]
(стор.43). “Православна Росія…спасла наш народ повної полонізації і латинізації" (стор.80). “…Радянський Союз, завдяки героїчним перемогам своєї армії…спас усі слов’янські народи від загибелі” (стор.44).

Крім Польщі нашим ворогом був Ватакан: “Національне визволення українського народу від вікового поневолення мусило потягнути за собою і церковно - релігійне воз’єднання його, а саме - ліквідацію Берестейської унії, розрив з Ватиканом і воз’єднання з Руською Православною Церквою" (стор.71).

Аналізуючи бачення Греко - Католицької Церкви Православна Москва говорить, що злука з Апостольським Престолом не є Божим ділом: “З історії уніатських соборів видно, що частина єпископату підтримували унію…однак народ Божий рішуче відмовився признати унію. Це означає, що на уніатських соборах виявлялася воля людська, а не воля Божа” (стор.176). Це вже є вершиною будь - якої самовпевненості - визначати, що є воля Божа, а що не є воля Божа. Але це робиться, як і багато що робилося більшовиками (тут вони, правда, всі в рясах, хоча читаючи такі вислови видно “лампаси з - під ряси”) від імені народу, вданому місці, від імені “народу Божого”. Відповідно, церква уніатська позбавлена Божої Благодаті. Тому греко - католицькі єпископи на чолі з Сліпим “не зорієнтувалися ні в політичній, ні в духовній ситуації, і хвиля духовного життя пройшла їм понад голови” (стор.45). От “ініціативна група”, очолювана о. Костельником іде “єдиним розумним і правильним шляхом” (стор.45). Як відомо всім, цей шлях вказували з Кремля. І той хто мав “гнучкий дух" (стор.85) пристали до нашої спасительки - Московської Церкви. Доцільніше було б о. Костельнику під час своєї промови вжити слова “гнучка совість”, яка немає жодних моральних орієнтирів і йде за зміною “політичної ситуації”. Тільки чи політична ситуація визначає поведінку людини, чи Христова Благовість?

18 травня 1981р. під час святкування 35-річчя Львівського собору митрополит Київський і Галицький Філарет сказав про греко - католицький єпископат: “Греко - Католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви,…вони пішли проти народу Божого; не Львівський Собор винен у тому, що ті єпископи не були на Соборі” (стор.180). Напевне за волею Божого народу їх тримали у казематах тюрем і на засланнях. Дійсно, собор у тому не винен. Винен народ?

Так, призналися ревнителі Москви, не лише наші єпископи “не зрозуміли свого призначення, не виправдали довір’я…” (стро.71), але й “дехто з наших людей з дитинства засліплений славою Римської Церкви” (стор.74). Тому цей народ треба перевиховувати і це “перевиховання духовенства і народу в дусі Православ'я щойно починається" (стор.72). Коли згадати про методи того “виховання” непокірних, то знову ж постає питання, що ж це за духовне оновлення і спасіння несла Московська Церква на українські землі.

Само зрозуміло, що таке виховання стало “можливе завдяки великим перемогам Радянського Союзу…” (стор.73). Тут повторилася історія з поділами Польщі, коли Росія здобувала крок за кроком українську землю, насаджуючи на ній православ’я, що подається як “схиляння до Православ'я" (стор.28). Дякувати треба нашій великій і могутній Православній Церкві, яка веде нас із темряви уніатства! Велика подяка також “Урядові Радянського Союзу за наше визволення та об’єднання всі українських земель” (стор.86).

Але попри те, що ініціативна група іде за вказівкою згори “тим єдиним розумним і правильним шляхом”, сумніви не залишають учасників собору: “…варто було б бодай перевірити ставлення народу до справи (об’єднання з Московською Церквою - О. К.) ” (стор.46).

А на справді, зацікавленим у цьому об’єднанні був уряд бо з “дозволу державної влади утворилася Ініціативна група" (стор.45).

Цікаво як відноситься до цієї “ініціативної групи" сам її голова, о. Гавриїл Костельник. У своїй доповіді на соборі він з усієї сили викриває й розвінчує унію як найбільше зло для нашого народу. Але він заговорився до того, що сказав: “Унія - це “ініціативна група

по воз’єднанню всьго православного Сходу з папським Римом" (стор.81). Тобто, ідучи за думкою промовця найгірше явище для нашого народу, названо тим самим іменем, головою якого він є і з діяльністю якого буде пов’язане його ім’я в історії рідного народу - з сумнозвісною “ініціативною групою по воз’єднанню з Православною Церквою”. Виглядає, що в глибині душі отець Гавриїл розумів, що робить не правильно, але все ж таки пішов по шляху Юди - зрадив, не покаявся і помер. Як зазначив на міжнародній конференції, присвяченій 50-річчю Львівського собору Борис Гудзяк: “Трагізм, моральна криза і доля отця Костельника є вражаючими…”[101]

О. Костельник як і весь наш народ, як вся Церква попали у велику страшну машину. Хоча це зло мало в різні часи різну назву, в ХХ ст. воно називалося більшовизм - сталінізм. В книжці про Львівський собор, виданій в 1983р. про о. Костельника пишеться: “Отець д-р Гавриїл Костельник не тільки адміністратор Церкви, але й усіма признаний вождь усього великого церковного руху

”. [102]
Дуже дивна фраза. Вона ніяк не в'яжеться з богословською термінологією. Фраза загальна і не логічна: не відомо хто визнав Костелька вождем і якого саме церковного руху. Та й взагалі, відколи церковних достойників почали називати “вождями”? Відповіддю на всі ці запитання можуть бути наступна цитата з першого видання датованого 1946р." Діяння собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові”, де на перед останній сторінці подано натхненника і організатора всіх тих звірств, що чинилися від Карпат до Тихого океану. Автор, доктор В.Р. Ваврик пише: “Дякуючи перемозі Червоної Армії і дипломатії великого вождя Й.В. Сталіна

, Карпати увійшли в склад Радянського Союзу, і, як мильна булька, тріснула штучна унія на білоруських і українських землях. ”[103]

Ми добралися до причини, до режисера вистави, яка називалася Львівський церковний собор. Але попри те кожен міг зібрати в цій виставі гідну роль, а то, що він вибрав зраду, треба винити лише себе. Бо перед вибором стояли всі без винятку. І той вибір зробили. Кожен вибрав те, що йому більше підходило. Як зауважив на вже згаданій вище міжнародній конференції, що відбулася в травні 1996р. у Львові і була приурочена 50-річчю собору 1946р. науковець Олег Турій: “Одні (делегати “собору”) пили 200 грам горілки в готелі “Брістоль”, а інші, їдучи в Сибір, ділилися останнім куском хліба”[104]
.

2.5 Роки ув’язнення

Львівський церковний псевдособор 1946р. мав на меті надати насильному знищенню Української Греко - Католицької Церкви вигляд канонічності. На цьому соборі група самозванців, за якими стояла радянська держава, хотіла вирішити долю усієї Української Церкви, виступаючи від імені цієї Церкви. В той же час законний глава українських католиків, Блаженнійший Кир Йосиф Сліпий знаходився під слідством органів безпеки.

Позиція самого Блаженнішого відносно рішень Львівського собору чітка і однозначна: “Рішення Львівського собору 1946р. …я не признавав і не признаю, бо вважаю, що сам собор проводився в супереч канонічних правил, тобто в неприсутності митрополита, як голови Церкви і єпископів…Головою Католицької Церкви я признаю Папу Римського…”[105]
Такі слова Кир Йосифа не могли не викликати негативної реакції у державної влади. І логічним було те, що ліквідувавши УГКЦ хотіли ліквідувати і її первоієрарха. Тому проти Сліпого сфабрикували судовий процес після, якого заслали етапом до Сибіру.

Чи не найважчим з усього в’язничного життя Кир Йосифа, тай будь - якого арештанта були етапи - перевезення в’язнів з місця на місце. Бо в камері чи в таборі був хоч і жахливий, але розпорядок, до якого людина звикала. Під час етапування цей розпорядок збивався і арештований не знав, що йому принесе завтрашній день. Тобто до всіх труднощів, яких було не мало, додавалася не визначеність, що сильно пригнічувала людину.

Ну а що до труднощів, то радянська каральна система створювала їх чимало. Обшукавши тих, кого відправляли по етапу, видавали їм на дорогу пайку чорного хліба і оселедець. Після такої їжі в’язні дуже терпіли від спраги, бо воду давали лише зранку і ввечері. Умов у вагонах, що перевозили в’язнів, - “зек вагонах" не було жодних. Через те в дорозі багато нещасних помирало, або терпіли від важких недуг.

Не обминула така частка і Йосифа Сліпого. Під час етапування з Києва через Москву до Новосибірська Митрополит захворів на дизентерію. Тому в табір у Маріїнську, де мав відбувати покарання, він прибув з високою температурою і з запаленням легень. [106]
Та незважаючи на важкий стан хворого, його, за наказом начальника табору, виписали із стаціонару і помістили в один з найгірших бараків.

На протязі всього перебування Митрополита в таборах, можна помітити, що за ним пильно слідкувала адміністрація, яка як могла погіршувала і без того нелегкі умови перебування Йосифа Сліпого. Треба думати що таке відбувалося за наказом з гори. Тому нічим іншим, як Божим Провидінням треба вважати те, що вже немолодий чоловік, яким був Йосиф Сліпий, перебув ці довгі 18 років ув’язнення. Він кілька разів дуже важко хворів, перебуваючи майже при смерті, відбував часті і тривалі етапи, потерпав від знущань кримінальних злочинців, але кожного разу приходила якась допомога і підтримка. Якісь зовсім незнайомі люди ділилися з ним убогими табірними харчами, часом Митрополита брали під свою опіку молоді українські хлопці, колишні воїни УПА, оберігаючи його від “урків”. [107]
Цей перший етап перебування Блаженнійшого у таборах (1946-1953) характерний тим, що є мало даних про життя Кир Йосифа. Каральна система хотіла знищити і забути людину, що не приймала її умов, з усіма наслідками які з цього виходили. Скільки терпінь міститься у коротеньких словах Блаженнійшого, який на допиті сказав про ці 7 років: “Після того, як я був засуджений весною 1946р. військовим трибуналом військ МВС до 8 років позбавлення волі, термін покарання я спочатку до осені 1947р. відбував у Сиблазі МВС СРСР в Маріїнську Кемеровської області. Восени 1947 року мене перевезли етапом для відбування терміну покарання на станцію Печора, в Печерлаг МВС СРСР, а восени 1948…мене знову перевели етапом на станцію Потьма, Мордовської АРСР, де у виправно - трудовому таборі я знаходився до весни 1953р., тобто до закінчення строку мого покарання”[108]
.

Ці роки відірвали Митрополита Йосифа від праці. Але навіть у важких табірних умовах він знаходив можливість відправляти Служби Божі. Як подає у своїх споминах Франц Гробауер, що відбував покарання із Блаженнійшим, він для того використовував родзинки, що передавали в передачах. [109]
Він також виконував душ пастирську працю для спасіння своїх вірних, яких радянська система у великих кількостях нагнала до таборів.

Але Митрополит Сліпий завжди був свідомий того, що він глава УГКЦ. За неї він був згоден віддати своє життя. Тому коли в 1953р. закінчився термін його перебування в таборі і умови дещо покращилися, знову можна зауважити відновлення старань Блаженнішого для легалізації своєї Церкви. Бо навіть після закінчення 8 річного терміну влада не відпускала його з поля зору. Його в березні 1953р. повідомили, що після відбуття покарання він буде направлений до Маклаковського дому інвалідів у Єнісейський район Красноярського краю. Але натомість Патріарха Йосифа повезли до Москви.

Радянське керівництво після смерті 5 березня 1953р. “вождя всього прогресивного людства" Й. Сталіна, вирішило дещо поміняти “стиль гри”. Треба було пристосовуватися до післявоєнних змін у світі. Це спонукало до пошуків засобів які могли дещо ушляхетнити комуністичну систему в очах світу. Одним з таких засобів було вибрано Католицьку Церкву. В Кремлі надіялися, що через Митрополита Йосифа їм вдасться налагодити відносини з Ватиканом. Для того його було привезено в Москву на переговори, під час яких представник Кремля генерал Жуков запитав: “Чи не могли б Ви нам допомогти унормувати відносини з Ватиканом? ”[110]

Блаженніший вхопився за таку можливість в надії покращити стан Католицької Церкви, яка зазнавала переслідування. На прохання генерала Жукова Кир Йосиф почав писати нарис історії нашої Церкви. Він отримав дозвіл працювати у бібліотеці в Москві, почав збирати матеріали для написання цієї праці.

Та з усуненням Л. Берії від влади переговори було припинено, а Митрополита відправлено назад у Сибір - у Маклаковський дім інвалідів. Умови перебування тут були дещо кращі і він навіть зміг організувати відправи Служб Божих для кількох десятків осіб. Правда це не залишилося поза увагою радянських органів, які пізніше долучили цей “злочин" до звинувачення Блаженнішого під час другого засуду.

В Маклаково Кир Йосиф, опираючись на зібрані матеріали, продовжував писати нарис історії Української Церкви. Це також пізніше послужило доказом неблагонадійності і підривної діяльності а написану працю долучили до справи. Крім того у 1954р. Блаженніший послав з Маклаково два послання: на Різдво і на Великий Піст. Переписувані від руки, вони дійшли на Захід.

Дбаючи за вірних на рідних землях Патріарх Йосиф написав ще одне послання: “Заблудшим священикам во Христі мир! ” В цьому посланні він звертався до колишніх греко - католицьких священиків, що підписалися на православ’я. Патріарх закликав цих священиків повернутися до своєї рідної Церкви, нагадував про небесну кару про відступство.

Ці послання були спрямовані на те, щоб підтримати вірних, допомогти вистояти проти валу атеїстичної пропаганди. Використовуючи послаблення режиму у Маклаково Сліпий починає гуртувати біля себе духовенство. Так о. Іллю Блавацького було назначено адміністратором на Центральний Сибір. Адміністратором на Східний Сибір було призначено о. Степана Ратича.

Така активна діяльність була помічена органами держбезпеки і 19 червня 1958р. Блаженнішого знову арештували і розпочали слідство, яке тривало цілий рік. Суд над ним відбувся 15-17 червня 1959р. [111]

Після суду Митрополита знову відправили до таборів, що у величезній кількості розкинулися у безмежних просторах Радянського Союзу. Причиною такої жорстокості, хоч про неї офіційна влада, що тримала в ув’язненні Митрополита не говорила, була його непохитність і непіддатливість на всі облудні пропозиції. Вибравши терпіння і переслідування Блаженнійший залишився вірний своїй Церкві, Апостольському Престолу.

Про цю героїчну людину не забували в Римі. Так з нагоди 40-річчя священства Папа ПійХІІ написав привітального листа до Кир Йосифа, називаючи його “достойним братом”. [112]

Не останню роль відіграв Апостольський Престіл у визволенні Патріарха Йосифа з неволі, бо хоч і Верховна Рада СРСР на пропозицію Микити Хрущова вирішила звільнити 1963р. Блаженнішого, та коли його було викликано до управління табору, де зачитали постанову про звільнення, урядовці повідомили, що його звільняють, “щоб зробити послугу Івану ХХІІІ”. [113]

Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого
3.1 Пасторальна праця

Доля митрополита Йосипа Сліпого склалася так, що на протязі майже двох десятків років він, перебуваючи в ув’язненні, був усунутий від управління своєю Церквою. Звичайно, під час заслання він, як Глава Української Греко-Католицької Церкви, видавав пастирські листи, проводив роботу для зміцнення своєї Церкви, зокрема, назначав адміністраторів, а 4 лютого 1963 року[114]
по дорозі з Сибіру до Риму висвятив у готелі в Москві о. Василя Величковського на єпископа - щоб він міг на місці опікуватися Католицькою Церквою. Але цього, звичайно, було мало для того, щоб відродити зруйновану більшовиками Церкву.

З визволенням Блаженнішого він отримав більше можливостей для того, щоб рятувати ситуацію. Хоч завжди треба мати на увазі, що Кир Йосип Сліпий, перебуваючи за межами своєї рідної землі міг зробити лише частину того, що він зробив би, перебуваючи в осідку Києво-Галицьких митрополитів.

Та навіть те, що вже немолодий Митрополит Сліпий встиг зробити вражає. Після 18-річної ізоляції він швидко зорієнтувався в новій ситуації, яка була в світі. Це був час протистояння між Сходом і Заходом - демократичні країни і "держави народної демократії", очолювані комуністами, перебували в стані "холодної війни". Щоб забезпечити собі добрий імідж, комуністи старалися одягнутися в одежу “демократів”. Після смерті Сталіна дещо пом'якшилося політичне життя у СРСР, а "відлига", що почалася за М. Хрущова, дезорієнтувала деяку частину сил Заходу, які надіялися, що Радянський Союз змінився і що з часом повернеться до принципів демократії, до загальнолюдських принципів життя. Були такі сили і в Церкві. В 1958 році після смерті папи Пія XII, якого комуністи і їх прихильники вважали "реакціоністом" і "ворогом прогресивних сил"[115]
трон св. Петра обійняв новий папа Іван XXIII, який, бажаючи, щоб Церква йшла в ногу з часом, почав проводити політику "Аджорнаменто" - "осучаснення", "ущоденнення" Вселенської Церкви. Такий крок був наслідком щирого бажання змін на краще, кроком до того, щоб Церква була виразницею всіх потреб своїх вірних, була їх матір’ю і вчителькою. Коментуючи таке бажання папи Івана XXIII, вже після смерті, його секретар о. Лоріс Каповілля сказав, що Папа "рішився на нову політику після довгих молитов і медитацій, але, - як сказав о. Каповілля, - Іван XXIII мав сумніви, чи його "східна політика" не є "ілюзією", але боявся перервати контакти з Москвою, що їх могло дати йому в руки саме "провидіння". [116]
Ми бачимо, що збоку Папи був щирий пошук змін на краще і тому Ватикан почав так звану "остполітік" - політику не критики і ворожнечі з комуністичною Москвою, а пошуки взаємопорозуміння. В якості спостерігачів були запрошені на II Ватиканський Собор представників Московської патріархії, папа приймав різних московських достойників у Римі, навіть приймав на приватній аудієнції 7 березня 1963 року зятя Хрущова - Олексія Аджубея, головного редактора газети "Известия" і його дружину Раду, дочку М. Хрущова. [117]

Ці та інші поступки комуністам мали за мету завоювати довіру своїх опонентів і спонукати їх до переговорів для того, щоб, як говорив один з архітекторів "східної політики", архієпископ Касаролі "Якщо нам буде дана можливість вести нашу "східну політику"., то Росія стане християнською, а може католицькою". [118]

Та любий добрий задум і справу можна звести нанівець, коли братися за неї нещиро і підступно. А саме так підступно хотіли використати поступки Ватикану комуністи. Керуючись намірами зовсім не благородними, вони використовували любу можливість, щоб повернути справу для своєї користі, тобто маючи на меті не зближення зі всім світом, а розповсюдження своєї ідеології, те саме, що робили Ленін і Сталін, тільки надавши цьому більш приємнішого вигляду.

Проти таких поступок Москві боровся Блаженніший Кир Йосип. Він за 18 років перебування в руках комуністів мав змогу вивчити їх настрої і добре розумів, що така постава комуністів, коли вони вдають захисників людської гідності є облудною. Сліпий знав справжню позицію комуністів, які організували в Львові псевдосинод в 1946 році, а в новіших часах залишаються такими ж самими войовничими атеїстами. По всьому Радянському Союзі було надзвичайно важко виконати шлюбний обряд в присутності священика та 2-ох свідків, згідно з церковним законом, а переслідування Церкви проводилося швидко. [119]
Сліпий застерігав Папу щодо такої постави супроти комуністів і щосили боровся за права своєї Церкви, щоб вона не стала розмінною монетою у пошуках зближення з Москвою. "Історія не знає більшої несправедливості від тієї, що її заподіяно українському народові, Церкві",[120]
- сказав він усьому Папському Синодові Єпископів в 1971 році. З такою послідовністю він діяв протягом довгого часу: до папи Івана XXIII писав з нагоди "Pacem in terris", що світ і надалі залишається поділений на два табори - з Богом і проти Бога". [121]
Наступника Івана XXIII, папу Павла VI він благав спрямувати "спеціальне послання до всіх його вірних українських дітей",[122]
які терпіли за віру. І поновив це прохання Папі Івану Павлу II не приносити Україну в жертву при пошуках контактів з Москвою: "Nihil de nobis sine nobis"[123]
(Нічого про нас без нас).

Митрополита Сліпого не можна звинуватити у тому, що він був вороже наставлений до Риму, чи підважував злуку Східної і Західних Церков. Бо за ці переконання він терпів гоніння і не відрікся їх. Кир Йосип мав власне бачення розвитку як Української Церкви, так і інших Східних Церков. І така точка зору цілком не суперечить еклезіологічній моделі Вселенської Церкви. Бо Східні Церкви, як і одна з них - Українська Католицька Церква від самих початків містили поняття "помісності", тобто Східні Церкви повинні бути в злуці з Вселенським Архієреєм, але не через навернення, чи зміну обряду, а через збереження тих глибоких давніх традицій, які вони набули на протязі років. При цьому треба уникати двох крайніх полюсів - уніатства, як "накидання" західних традицій, так і втрати Вселенськості Церкви, її автокефалізацію, яка виражалася у вигляді різних схизм як на Заході, коли Церква зближалася не з народом, а з державою і настає момент, що церковне мислення починає керуватися політичними категоріями. Відпадаючи від вселенськості Церква заперечує свій Божий характер, нидіє, політизується, національно-визвольні гасла заступають їй сотеріологічні. [124]

Кир Йосип Сліпий на XXX конгресі організації "Церква в потребі" якраз перерахував сім основних ознак Помісної Церкви: власний обряд, власна мова, богослов'я, яке має специфічні для кожного народу особливості, Літургія і літургійне святкування цілого року, власна духовність і власне церковне право. [125]

Нові підходи і трактування відносин між церквами Сходу і Заходу і багато інших питань було розглянуто на II Ватиканському Соборі, учасником якого був і Кир Йосип Сліпий. Цей Собор став найголовнішим в історії Церкви не лише XX століття, а й на тривалий час в майбутньому. Як сказав папа Іван XXIII, що розпочав його роботу, головним завданням Собору було відчинити навстіж вікна Церкви, пристосувавши її діяльність до обставин та потреб сучасності і таким чином через її внутрішнє ставлення і водночас поворот до її праджерел - до Святого Письма і старохристиянської традиції, підготовити єдність Церкви. [126]

Патріарх Йосип Сліпий, що повернувся з неволі, зміг взяти участь у другій сесії Собору, яка відбувалася з 29 вересня по 4 грудня 1963 року в храмі Святого Петра. За час роботи Собору він двічі виступав з промовою (11 жовтня та 12 листопада) і 29 листопада служив Святу Літургію для учасників Собору.

В своїй промові 11 жовтня, коли обговорювали проект документу "Про Церкву" він вперше на такому високому зібранні висловив тезу про надання нашій Церкві патріархату: "Ми пропонуємо, щоб Києво-Галицьку митрополію піднести до гідності патріархату". [127]

Про те, що така могутня позиція Кир Йосипа Сліпого не була якимось видом екстремізму, говорить те, що в декреті про Католицькі Східні Церкви, який було прийнято на 3-ій сесії Собору, в п.11 сказано:". патріархальна інституція в Східних Церквах є традиційною формою управи. "[128]
Митрополит Сліпий обґрунтовує це питання, покликаючись на давню історичну традицію, в своєму "Заповіті": "Київські митрополити, хоч не носили патріаршого титулу, управляли Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що патріархат Церкви - це видимий знак зрілості і самобутності намісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті". [129]

Патріарх Йосип якраз і хотів розбудити свідомість людей, підняти їх у стані зневіри. По приїзді до Риму він всі сили кладе для того, щоб якнайширше заявити про свою Церкву. Він відвідує різні зібрання, відвідує своїх вірних, знайомиться з роботою монаших згромаджень, семінарій, поширюючи по всьому світі відомості про "мовчазну Церкву",[130]
над долею якої він вболівав всією душею: "Треба мати кам’яне серце або бути циніком, щоб не зворушитися на вид однієї великої руїни". [131]

Блаженніший також виділив чи не найголовнішу причину всіх негараздів в нашій Церкві, яку треба усунути - брак єдності: "Не тільки брак єдності в Церкві, але й брак єдності в єпархії, у співжитті і проповіді". [132]

Тому митрополит почав із зміцнення дисципліни всередині у Церкві: 23 грудня 1963 року Апостольський Престіл видав постанову, якою підтверджено право митрополита на титул і владу Верховного Архиєпископа. [133]

Це рішення мало важливе значення як для Української Католицької Церкви (вона отримала канонічно-церковне оформлення у самобутніх і автономних формах), так і для всіх українців католиків, яким надавалося широке національне самоуправління в церковній галузі). Митрополит Сліпий став одним і найвищим зверхником, якому почали безпосередньо підлягати всі частини Церкви, всі єпархії, розкидані по світі, а не, як раніше, коли вони підлягали Апостольському Престолу. Тепер наша Церква перетворювалася в одну єдність з своєю богословською, духовною та культурною спадщиною.

Маючи владу Верховного Архиєпископа, Кир Йосип Сліпий почав що два роки скликати Синоди українських владик у діаспорі. Завдяки Синоду, Сліпий, митрополит на вигнанні, без території, міг виконувати владу в усій українській діаспорі. Коли він ще був в Сибірських таборах, то цей орган, який тоді мав назву "Конференція українських владик" очолював у 1958 та 1962 роках митрополит Максим Германюк з Вінніпегу. Митрополит Йосип Сліпий домігся перейменування латинської назви "конференція" на звичайну для Східних Церков назву "Синод", що силою свого авторитету потвердив папа Іван Павло II, який 24 березня 1980 року сам скликав Синод українських владик.

Велику турботу Блаженніший проявляв по відношенню до осіб, посвячених Богові - монахів і монахинь, бо бачив велику користь у тому, що існують місця, де безперервно славлять Бога. "В старих часах, - згадував він, говорячи про Україну, - кожне місце, фактично кожне містечко, може й кожне більше село, мало монастир, або принаймні групу прочан. Було б великим щастям для наших поселень, коли б у кожній єпархії міг розвинутись принаймні один монастир Чину Студитів". [134]

В такій прихильності до оо. Студитів видно продовження лінії свого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея, який з огляду на велику працю для блага Церкви і для народу культивував студитське чернецтво на Україні, побудував для них монастир коло Львова. Тому приблизно через місяць після свого приїзду до Риму митрополит Йосип Сліпий написав прохання, що було б корисно і потрібно заснувати тут монастир оо. Студитів. Такий монастир було засновано і затверджено в жовтні 1965 року. [135]

Хотілося б ще звернути увагу на пастирські поїздки Патріарха до багатьох розкиданих по світі місць, де жила українська діаспора. Він відвідував Канаду, Америку, Колумбію, Венесуелу, Перу, Аргентину, Парагвай, Бразілію, Австралію, Нову Зеландію, Німеччину, Іспанію, Португалію, Англію, Францію, Австрію, Індію і Мальту та скрізь". подорож Блаженнішого Верховного Архиєпископа, Кардинала Кир Йосипа Сліпого викликала великі зрушення так серед українських громад, як і серед мешканців країн українського поселення". [136]

Ці та інші дії патріарха Йосипа Сліпого були спрямовані до того, щоб об’єднати свою Церкву, згуртувати свій народ, розсіяний по цілому світі.

Блаженніший мав своє бачення, як згуртувати розпорошену націю. Тим об’єднуючим чинником, навколо якого б збиралися наші люди на поселеннях, мала би бути наука.

3.2 Наукова діяльність

Древні римляни говорили: "Veritas et amor scientiae unit dispersos" - “Істина і любов науки збирає в розсіянні сущих”. Цей вислів знаходиться на фасаді Українського Католицького Університету в Римі.

Це гасло було програмою діяльності Блаженнішого на протязі життя. Він розумів те велике значення для зростання культури народу, яке може дати наука. Але розумів також, що лише рідна наука зможе стати тим освітнім потенціалом, навколо якого зберуться всі національні сили: "Без своїх рідних вогнищ науки, без університетів та академій годі було дотримати кроку розвиткові знання і науки в інших європейських країнах. Щоправда знання можна було здобувати на чужих високих школах, але це знання опиралось на чужих зразках, воно було відірване від наших рідних, східнохристянських українських традицій, нашої рідної, від початків християнства на Русі-Україні плеканої власної філософічної і богословської мислі. Це набуте в чужих осередках знання, доступне лише для невеликої кількості, давало, щоправда, високу освіту, але йому бракувало власної душі. Таку власну душу могла народити і виплекати тільки рідна школа, й оновити душу самої Церкви і зробити її спроможною виконати своє євангельське післанництво. "[137]

Це спонукало Йосипа Сліпого працювати для розбудови рідної освіти, на чолі якої стояла Богословська Академія. Блаженніший мріяв перетворити Академію на Університет і лише через політичні причини польська влада не дозволила відкрити у Львові в міжвоєнному часі Український Університет, бо науковий рівень очолюваної о. - ректором Йосипом Академії відповідав загальносвітовим стандартам:". наші студенти на основі праці. в Академії могли легко одержати докторат у польському, німецькому і російському університетах". [138]

Але налагоджений в Львівській Богословській Академії навчальний процес перервався 2-ою Світовою війною і більшовицькою окупацією. Це не було дивиною, бо в СРСР культивувалася неосвіченість. Як сам він переконався на власному досвіді, зіткнувшись з носіями реакційної культури, які переважно були". безбожники, без моральних засад, деколи мало образовані. "[139]
А важкі роки ув’язнення не заставили Йосипа Сліпого змінити свої переконання і відмовитись від мрії створити Український Університет. Бо цього бажав ще Слуга Божий Митрополит Андрей.

Тому відразу, як митрополита Йосипа звільнено, він почав здійснювати свої плани. Він хотів розвивати свою науку, яка б гуртувала навколо себе багатьох вигнанців, які змушені були покинути рідну землю і, заробляючи на прожиття, працювати для розбудови всіх, крім рідного народу. Для цього потрібно було організувати вищий навчальний заклад,". бо якщо ми не створимо нашого власного наукового осередку, то ми ніколи не досягнемо певного становища в нашій власній філософській та богословський науці". [140]

Таким власним науковим осередком мав стати Український Католицький Університет імені святого Климента папи (УКУ), який було засновано грамотою від 8 грудня 1963 року. Долаючи внутрішній і зовнішній спротив, патріарх неухильно прямував до розбудови нового закладу, діючи в дусі постанов II Ватиканського Собору, який в декларації "Про християнське виховання" (п.11 "Богословські факультети") говорить: "Священний Собор дуже поручає, щоб розвивати Католицькі Університети та факультети, відповідно розміщені в різних сторонах світу, й так, щоб визначалися вони не числом учнів, але старанням про науку; доступ до них нехай буде легкий для учнів, що подають кращі надії, хоча й вони бідніші, а передовсім для тих, що походять з нових націй". [141]

Новий Університет був витвором Блаженнішого Йосипа Сліпого. Так як колись Петро Могила творив свою Академію, так Сліпий по цеглинці будував новий заклад: він збирав матеріальні резерви, формував викладацький корпус. Частина професорів викладала до війни в Львівській Богословській Академії, а після приходу більшовиків подалася на Захід. Внутрішній розпорядок Українського Католицького Університету підлягав правилам, які на основі досвіду різних навчальних закладів, а перш за все - Львівської Богословської Академії, які уклав Кир Йосип Сліпий.

В Львівській Академії вдалося організувати лише факультет богословії і філософії, а Український Католицький Університет додав до них інші факультети, так що через 10 років існування, в 1973 році, подано п’ять факультетів:

1. факультет богословії;

2. факультет філософії і гуманітарних наук;

3. факультет математики і природничих наук;

4. факультет права і суспільних наук;

5. факультет медицини.

При Університеті організована бібліотека, яка містить рідкісні видання і має близько 50000 томів, а також організовано Блаженнішим музей, який розміщено в 52 кімнатах Арихиєпископського двору. [142]

Така велика турбота про розвиток науки була наслідком життєвої постави самого патріарха Йосипа Сліпого. Згідно зі словами Святого Письма: "Пізнайте правду і правда визволить вас" він все життя присвятив для пошуку правди, прищеплюючи цю любов до правди, до науки своїм численним вихованцям.

Для розвитку науки, особливо богословії, яка була в XX столітті дещо забута, Сліпим було організовано Богословське Наукове Товариство, члени якого (а ними могли бути як духовні, так і світські богослови) працювали у чотирьох секціях: канонічне право і історія, Біблії, філософії, догматиці, практичній богословії. В часі більшовицької окупації БНТ продовжило свою роботу в Римі.

Сам Сліпий був непересічним богословом. Здобув два докторати (в Інсбруці і в Римі). Він не боявся розглядати таке контраверсійне питання, яке викликало багато суперечок в Церкві, як походження Святого Духа. Пояснюючи це питання, доказував, що східна формула "від Отця через Сина" не є противна західній формулі. [143]
В цьому він прагнув до замирення і єдності між християнами Заходу й Сходу.

Це було його переконання, він говорив, що". праця для церковного з’єднання для кожного богослова з’єднаної з Римським Апостольским Престолом Східної Церкви є чимось зобов’язуючим, навіть можна сказати, своєрідним життєвим післанництвом". [144]
Тому він підтримував унійні ініціативи митрополита Шептицького, який започаткував в 1907 році унійні конгреси у Велеграді, що відбувалися що два роки. Йосип Сліпий брав участь у цих конгресах: у 1922 році перший раз був присутній у Велеграді. Він із доповіддю не виступав, але брав участь у дискусіях. На наступному конгресі в 1924 році виголосив доповідь на тему: "Вплив томізму на Сході", а на наступних конгресах - "Про сакраментальну теологію Східних Церков" і про "Кирило-Мефодіївський культ на Україні". [145]

З благословення митрополита Шептицького о. д-р Сліпий організував в 1936 році у Львові унійний з’їзд, присвячений 300-літтю київського митрополита Вельямина Рутського. Цей з’їзд мав на меті поглибити екуменічні студії та посилити екуменічну працю серед українського католицького духовенства. [146]
Йосип Сліпий виступав на цьому з’їзді з доповіддю на тему: Погляд на з’єдинені та нез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними". Ця доповідь, як і вся унійна праця Йосипа Сліпого базувалася на глибоких студіях і на любові Сходу та східної церковної традиції. Ці знання і любов до традиції Сходу о. ректор Сліпий старався прищепити своїм вихованцям. Він писав також праці, які б служили для виховання молодих богословів. Починаючи з 1926 року, коли вийшла книжка "Христос моя сила" (молитовник для вихованців) Сліпий продовжував видавати твори "Аскетичної бібліотеки".

Дбаючи за виховання католицького священства, Блаженніший старався навчати майбутніх священиків цінувати прекрасне, розумітися у творах мистецтва. Він мав своєрідну програму естетичного виховання студентів.

3.3 Культурна діяльність

Йосип Сліпий добре розумів, як мистецтво ушляхетнює душу народу, підносить його до вершин духу. І тому він старався піднести культурний рівень свого народу. Це він робив через естетичне виховання своїх студентів, які в майбутньому в ролі духовних провідників провадили б культурну роботу між своїми вірними.

Для цього Блаженніший Кир Йосип Сліпий використовував різні засоби. Так, при Львівській Богословській Академії було відкрито музей, який мав по-новому відкрити перед молодими людьми перлини рідного народного мистецтва, розповісти про давню історію батьківщини. При заснуванні музею о. ректор так пояснював його потребу: "Роблено заміти, що наше духовенство не цінить належно історичних і мистецьких творів. Заміт правдивий, але не вповні слушний, бо так само можна його звернути до цілого громадянства. Звідки ж мали священики навчитись розуміння та зберігання старовини, коли їх цього не вчили. Тому введено в Академії виклади з мистецтва і археології (професори І. Свєнціцький, В. Залозецький, Я. Пастернак) та влаштовано відвідання музеїв". [147]

Після звільнення з неволі Блаженніший Кир Йосип Сліпий також організував музей і в Римі. Він особисто займався поповненням колекції під час своїх подорожей до різних частин світу. Перебуваючи в 1970 році в Іспанії, він дізнався, що в містечку Монсерат в монастирі Венедиктинців є старовинна греко-слов’янська плащаниця. Блаженніший відвідав цей монастир. Брати, зворушені приїздом такого відомого гостя та його любов’ю до пам’яток християнської старовини, подарували йому цю плащаницю, не захотівши брати за цю пам’ятку грошей. [148]

А відвідуючи Святу Землю, митрополит був вражений одягом місцевих дітей, який ніби прийшов до нас з часів Нового Завіту й громад перших християн: "Мою увагу звернула перед усім ноша дітей: на раменах коптят були вишивки старовинних зразків, які знаходяться ще в музеї у Ліоні. Хоч як уже були подерті, я мав велику охоту їх купити і привезти до музею, і коли подорожував через Тиверіаду, то згадував: передусім тут є гарні збанки на воду, із яких я один купив для музею". [149]
Музейні колекції швидко поповнювалися і в 1976 році музей мав два відділи: природничий і мистецький, які розміщалися в 53 кімнатах і нараховували 10000 експонатів. [150]

Любов до прекрасного успадкував у дитинстві від матері, що будучи простою жінкою, вміла цінувати красу навколо себе, захоплюватися нею і славити Бога, який це створив. Цю любов до прекрасного Блаженніший проніс через усе своє життя. Цікаво, порівнюючи його життя до війни, коли він займав посаду о. ректора і після звільнення з неволі, побачити спільні риси. Так було з музеєм, так було з бібліотекою, що організував на чужині Блаженніший, так було з побудовою в Римі величавого Собору Святої Софії.

Будучи ще ректором Академії, о. Сліпий організував побудову каплички для семінаристів. Прикрашав цю капличку художник Петро Холодний. [151]
Оздоблення цієї каплички було виконано на замовлення о. ректора у візантійському стилі. Колишній студент Богословської Академії Василь Ленцик пригадує, як о. Сліпий розповідав, що зображено на іконах, допомагав заглибитись у зміст Святого Письма і Східної духовності. [152]

Йосип Сліпий мріяв створити у Львові український культурний центр. Для цього він хотів купити якийсь будинок, де могли б розміститися різні українські установи. А ще хотів побудувати нову церкву у Львові, де можна було б ховати визначних церковних діячів та мирян. Для цього він зібрав 15000 доларів, як на ті часи дуже велика сума. І лише початок 2-ої Світової війни перекреслив ці плани. [153]

Але коли настав сприятливий час, патріарх Йосип Сліпий втілив свій задум у реальність. Як він і мріяв, побудував церкву. Цей храм Святої Софії став ніби увінчанням українського культурного центру в Римі. Церкву 28 вересня 1969 року посвятив папа Павло VI. Церква, побудована у візантійському стилі, вражає всіх як своїм зовнішнім видом, так і надзвичайно мистецько виконаним внутрішнім оздобленням, зробленим у техніці мозаїки.

В цій прекрасній церкві прощався Блаженніший Кир Йосип Сліпий з усіма вірними, скінчивши свій земний шлях. Він помер 7 вересня 1984 року. З приводу цього у Ватикані був оголошений 40-денний траур. Проститися з покійним патріархом прийшов папа Іван Павло II, який високо цінував Блаженнішого, а по смерті порівняв його мученицьке життя з Христовими муками. [154]

13 вересня відбувся похорон глави УГКЦ. Його очолив Мирослав Іван Любачівський з 14-а греко-католицькими єпископами і 50-а священиками при співучасті більше тисячі українських вірних із різних кінців світу, які вшановували свого Верховного духовного наставника, про якого владика Любачівський у своїй промові висловився як про". скелю, на якій збудовано героїчну церкву". [155]

Висновок

Наша Церква, наш народ має багато героїв давніх і сучасних, але до тих, без сумніву найбільших, належить Блаженніший Патріарх Кир Йосиф Сліпий. Ця постать є прикрасою цілої Вселенської Церкви, належить до історії віків. Що лягло в основу всієї діяльності нашого Блаженнішого Патріарха Йосифа? Відповідь проста, але ясна. - Його відданість Христові, його відданість своїй Церкві, любов до свого народу та готовність на жертву й терпіння за святу справу.

Українська Католицька Церква вийшла з підпілля. Вона продовжує розвиватися. На цьому шляху до майбутнього варто оглянутися назад у минуле. Оглянутися для того, щоб на прикладі своїх кращих представників повчитися як нам жити, як чинити в тій чи іншій ситуації.

Патріарх Йосиф Сліпий вчить нас як діяти у нелегких часах, а саме у такі нелегкі часи випало йому очолювати Українську Католицьку Церкву. Та він не зламався, не залишив своєї ноші, а витерпів все до кінця. З чиєю допомогою йому це вдалося? Відповіді на ці запитання були б корисними для кожного з нас. Тим більше у теперішній час, коли Україна відчуває велику потребу керівників, які б могли вести за собою народ. І не просто керівників, а керівників, які б мали у собі Божого Духа і могли його дати іншим. Без того Божого Духа відродження України неможливе.

Тому вивчаючи життя Блаженнішого Сліпого, ми бачимо, що він займався багатьма питаннями, які і тепер потребують вирішення. Це й екуменізм, через брак якого нема плідної співпраці між Церквами в Україні; виховання духовних осіб - бо без доброго духовенства неможливо виховати добрий народ. Та й, врешті, праця наукова - для пошуку місця своєї Церкви у Церкві Вселенській. І ще багатьма іншими справами займався Блаженніший на протязі життя.

Важко у невеликій праці детально опрацювати всі ділянки, яких торкнувся гострий розум Митрополита Йосифа. Та все ж таки в першому розділі даної праці хотів показати становлення особи майбутнього Патріарха. На нього, як і на будь - яку людину, чи не найголовнішу роль відіграла рідна сім’я. То, що з малих років закарбувалося в серці, залишилося на все життя. Доповнивши згодом цю початкову підготовку грунтовною академічною освітою, Йосиф Сліпий розпочинає працю для виховання молодих священиків, яким, як і їх наставникові, судилася нелегка доля - вони пройшли через переслідування і репресії, багато з них поклали голови за свою віру і народ.

У другому розділі коротко розглядається діяльність Митрополита Сліпого в часі більшовицького режиму. Він витерпів тюрми і табори, не відрікся своїх переконань, а допомагав вистояти своїм вірним, які з надією дивилися на свого Першоієрарха.

Напевне, що Бог не хотів смерті Кир Йосифа у Сибірі, тому своєю всевладною рукою підтримував його всі ці важкі 18 років ув’язнення, а згодом привів його на Захід, де Блаженніший далі провадив роботу для розбудови й розвитку своєї Церкви. Саме третій розділ праці присвячений діяльності Патріарха на чужині, від визволення, аж до самої смерті в 1984р. у Римі.

Добре розумію, що ця скромна праця далека від досконалості, але надіюся в майбутньому на те, що підшукаю нові матеріали. А особливо було б добре знайти то, що ще не є опубліковане. Буду дуже радий, коли ця праця відкриє нові, невідомі сторінки з життя великого мужа нашої Церкви, гідного сина свого народу, яким був Патріарх Йосиф Сліпий.

Бібліографія

Основна література:

1. Бендик М. Помісність Української Католицької Церкви та її бачення Патріархом Йосифом Сліпим. Львів. “Свічадо” 1996.

2. Богословія. т. XLIII. Рим 1979.

3. Богословія. т.56. Рим 1992.

4. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир ЙосифаVII 1968 - 1970. Рим - Париж 1972.

5. Гринів О. Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог. Львів 1994.

6. Діяння Собору Греко - Католицької Церкви 8 - 10 березня 1946 у Львові. Львів 1946.

7. Документи Другого Ватиканського Собору. Львів. “Свічадо” 1996.

8. Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа. Рим 1984.

9. Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941р. “Пролог" 1960.

10. Львівський Церковний Собор. Львів 1984.

11. Мартирологія Українських Церков (під ред.О. Зінкевича). т.1. Торонто - Балтимор, “Смолоскип” 1987.

12. Мартирологія Українських Церков (під ред.О. Зінкевича). т.2. Торонто - Балтимор, “Смолоскип” 1985.

13. Мишанич О. Митрополит Йосиф Сліпий перед “судом” КГБ. - Київ “Фотосервіс" 1993.

14. Музичка І. Початки української богословської науки в двадцятому століттю і Блаженніший Патріарх Йосиф. Рим 1987.

15. Пам’яті Патріарха (під ред. І Музички). Львів, “Свічадо” 1994.

16. Патріарх Йосиф Сліпий (під ред.В. Гаюка). Львів, “Логос” 1991.

17. Пелікан Я. Ісповідник віри між Сходом і Заходом. Київ, “Варта” 1994.

18. Рудницька М. Невидимі стигмати. Рим - Мюнхен - Філадельфія 1971.

19. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.1. Торонто - Чикаго 1973.

20. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.2. Торонто - Чикаго 1976.

21. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.3. Торонто - Чикаго 1983.

22. Сидор О. Блаженніший Йосиф і мистецтво. Рим 1992.

23. Сліпий Й. Твори. т.I. Рим 1968.

24. Сліпий Й. Твори. т. III - IV. Рим 1970.

25. Сліпий Й. Твори. т. IX. Рим 1980.

26. Сліпий Й. Твори. т. XII. Рим 1981.

27. Сліпий Й. Твори. т. XIII. Рим 1981.

28. Сліпий Й. Твори. т. XIV. Рим 1982.

29. Хома І. Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого. Рим 1987.

30. Хома І. Йосиф Сліпий. Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Рим 1992.

Періодичні видання:

31. 31. Джерело життя №2, березень - квітень 1996.

32. 32. Добрий пастир №1, 1996.

33. 33. Патріархат №8, серпень 1977.

34. 34. Світло №4, квітень 1996.

35. 35. Світло №5, травень 1996.

36. 36. Світло №6, червень 1996.

37. Рукописи:

38. 37. Спомини Патріарха Йосифа про своє село Заздрість (зібрав І. Хома).

39. 38. Хома І. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії.

Допоміжна література:

40. Варшавські українознавчі записки (під. ред.С. Козара). Варшава, 1989.

41. Документи до історії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі у 1947 - 1960 р. р. (під. ред.В. Лаби). Львів, “Каменяр”, 1996.

42. Коструба Т. Як Москва нищила Українську Церкву. Львів, 1995.

43. Смик Р. Повернення Україні Патріарха Йосифа. Чікаго, 1996.

44. Періодичні видання:

45. Патріархат №10, жовтень 1979.

46. Патріархат №11, листопад 1979.

47. Патріархат №1, січень 1981.

48. Патріархат №11, листопад 1995.

49. Патріархат №2, лютий 1998.

[1]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.1.

[2]
Там же, ст.2.

[3]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.2.

[4]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.1. П.Ольга Сліпа, народжена в 1921 р., жителька с.Струсова, арештована в грудні 1945 року і відбула 10 років сталінських таборів.

[5]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.4.

[6]
Там же, ст..6.

[7]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис), ст.2.

[8]
Там же, ст.1.

[9]
Там же, ст.1.

[10]
Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис), ст.2.

[11]
Там же, ст.2.

[12]
Там же, ст.2.

[13]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.4.

[14]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.3.

[15]
Там же, ст.5.

[16]
Там же, ст.3.

[17]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.3.

[18]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис), ст.5.

[19]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.9.

[20]
Там же, ст.9.

[21]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.4.

[22]
Там же, ст.4.

[23]
Твори патріарха Йосифа. Том III-IV, ст.123-179.

[24]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.5.

[25]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.4.

[26]
Там же, ст.4.

[27]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.18. О.Джанфанко Ноллі, відомий богослов, бібліст і є житолог, який дав рецензію в "l'OsservatoreRomano" (14.06.1987р.) на габілітаційну працю о.д-ра Йосифа Сліпого "Про принцип спірації в Пресвятій Тройці", виданої в Львові в 1926 році, а згодом перевидана Українським Католицьким Університетом імені святого Климента папи в 1965 році в Римі в 1-му томі "Творів Кардинала Йосифа".

[28]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст.7.

[29]
Там же, ст.6.

[30]
І.Хома. Спомини патріарха Йосифа про своє село Заздрість. (Рукопис). ст .7.

[31]
Там же, ст.7.

[32]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.5.

[33]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис), ст.6.

[34]
Твори Патріарха Йосифа, том XII, ст.174.

[35]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.7.

[36]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис), ст.7.

[37]
Твори Патріарха Йосипа, том XII, ст.174.

[38]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.11.

[39]
Там же, ст.14.

[40]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис), ст.15.

[41]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.18.

[42]
Там же, ст. 20.

[43]
Богословія, т.56, Рим 1992, ст.210.

[44]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.20.

[45]
Там же, ст.23.

[46]
Там же, ст.23.

[47]
І.Музичка. Початки українських богословів в двадцятому столітті і Блаженніший Патріарх Йосип, Рим 1978, ст.8.

[48]
Твори Йосипа Сліпого, том III-IV, Рим 1970, ст.127.

[49]
І.Музичка. Початки українських богословів в двадцятому столітті і Блаженніший Патріарх Йосип, Рим 1978, ст.3.

[50]
П.Сениця. Світильник істини, том I, ст.33.

[51]
Там же, ст.20.

[52]
Пам’яті Патріарха. Під редакцією І.Музички, Львів 1994, ст.54.

[53]
Там же, ст.54.

[54]
О.Гринів. Йосип Сліпий історик, філософ, педагог, ст.7.

[55]
І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис), ст.7.

[56]
П.Сениця. Світильник істини, том I, ст.34.

[57]
Там же, ст.34.

[58]
Богословія. Рим 1979, ст.207.

[59]
П.Сениця. Світильник істини, том 3, ст.131.

[60]
Там же, ст.133.

[61]
Богословія, Рим 1979, ст.6.

[62]
Світильник істини, том 3, ст.132.

[63]
Пам’яті патріарха. Під редакцією Івана Музички, ст.58.

[64]
Світильник істини, том I, ст.51-52.

[65]
Пам’яті Патріарха. Львів 1994. ст.60.

[66]
Світильник істини, том III, ст.132.

[67]
Світильник істини, том III, ст.65.

[68]
Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Ч.3. Торонто-Чікаго 1983, ст.513.

[69]
Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року. Нью-Йорк, "Пролог" 1960, ст.71.

[70]
Там же, ст.58-62.

[71]
Там же, ст.60.

[72]
Там же, ст.42. Дубицький Олексій, священик УАПЦ у Шумському, а пізніше настоятель парафії у с.Рохманові на Волині; навчався у Волинській духовній семінарії і на теологічному факультеті Варшавського Університету; був в’язнем польського концтабору у Березі Картузькій, розстріляний більшовиками у 1941 році. Щодо владики Симона, то в згаданому джерелі не вдалося знайти такої людини, яка б в перші дні радянсько-німецької війни була в Кременці і потрапила до рук НКВД, хоча в тому ж самому виданні, на сторінці 1047 є коротка довідка: "Ніч з 22 на 23 червня 1941 року – агенти НКВД заарештували в Богоявленському монастирі у Кременці архиєпископа Олексія (Громадського, ПЦ в Польщі, потім митрополит автокефальної Церкви – К.О.) і відвезли його до в’язниці у Тернополі. Коли почався відступ радянських вйськ, його з тисячами інших в’язнів погнали на схід. Упавши, знесилений при дорозі, він врятувався, бо конвоїри покинули його помирати".

[73]
Мартирологія Українських церков. Під редакцією О.Зінкевича. Том 1, ст.381.

[74]
"Світло", травень 1996 року, ст.184-185.

[75]
О.Гринів. Йосип Сліпий як історик, філософ, педагог. Львів 1994, ст.9.

[76]
Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.339.

[77]
О.Гринів. Йосип Сліпий як історик, філософ, педагог, ст.11.

[78]
Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.342.

[79]
Іван Хома. Йосип Сліпий, ст.26.

[80]
Іван Хома. Шляхами каторги Блаженнішого Йосипа Сліпого, ст.2.

[81]
Іван Хома. Шляхами каторги Блаженнішого Йосипа Сліпого, , ст.3.

[82]
Іван Хома. Йосип Сліпий, ст.28.

[83]
О.Мишанич. Митрополит Йосип Сліпий перед судом КГБ, ст.10.

[84]
Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.342.

[85]
П.Сениця, Світильник істини, т.3, стор.338

[86]
Там же, стор. 339

[87]
В. Бурко, Свідчення віри Української Католицької Церкви новітніх часів, Світло червень 1996р, стор.237

[88]
Ю. Аввакумов у своїй книзі “Антиримський синдром: політика Московської патріархії стосовно Католицької Церкви у 1946 – 1991 рр” пише, що найменші обрядові відмінності від прийнятою Москвою богослужбової і канонічної практики сприймалися як єресь, як відхід від істиного християнства. “У своїй крайній формі ця тенденція знаходить завершення у широко розповсюдженій в ХVІ – ХVІІ ст. вірі в те, що істине православ’я збереглося тільки на Русі, а решта християнського світу (в тому числі інші православні патріархати) відступили від істини”. (“Добрий пастир” 1996р, стор.82)

[89]
Львівський церковний собор. Документи і матеріали. Львів, 1984 , стор 47.

[90]
Діяня собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові, Львів 1946р. стор.15

[91]
Там же, стор.19

[92]
Там же, стор.19

[93]
Там же, стор.26

[94]
Міжнародна конференція до 50 ліття Львівського псевдособору, Джерело життя, № 2, 1996р. стор.15

[95]
Діяня собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові, Львів 1946р. стор.19

[96]
П. Арсенич. Львівський собор 1946р. мовою документів, Добрий Пастир, 1996р, стор.74

[97]
Діяня собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові, Львів 1946р. стор.27; “…а Львівська єпархія, без всякого сумніву, була б мала своїм ієрархом голову Ініціативної групи… о. д-ра Костельника, якби він не був жонатий” (Там же)

[98]
П.Сениця, Світильник істини, т.3, стор.368

[99]
Львівський церковний собор. Документи і матеріали. Львів, 1984, стор. 53.

[100]
Тут і до кінця глави: Львівський собор, Львів,1984р.

[101]
І. Скленар, 50-річчя Львівського собору, Світло, травень 1996, стор.188

[102]
Львівський собор, Документи і матеріали. Львів 1983, стор.53

[103]
Діяня собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові, Львів 1946р. стор.173

[104]
І. Скленар, 50-річчя Львівського собору, Світло, травень 1996, стор.188

[105]
І.Хома, Другий період каторги Патріарха Йосифа, Богословія 1992р. стор.100

[106]
І.Хома, Йосиф Сліпий, стор.31

[107]
І.Хома, Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого, стор.6

[108]
О. Мишанич, Митрополит Йосиф Сліпий перед “судом” КГБ, стор.18

[109]
І.Хома, Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого, стор.13

[110]
І.Хома, Другий період каторги Патріарха Йосифа, Богословія 1992р. стор.69

[111]
І.Хома, Другий період каторги Патріарха Йосифа, Богословія 1992р. стор.78

[112]
І.Хома, Йосиф Сліпий, стор.40

[113]
М.Рудницька, Невидимі стигмати, стор.117

[114]
Мартирологія українських церков. Під редакцією О.Зінкевича. Т.2, ст.103.

[115]
"Патріархат", серпень 1977, ст.16.

[116]
"Патріархат", серпень 1977, ст.16.

[117]
М.Рудницька. Невидимі стигмати, ст.152.

[118]
"Патріархат", серпень 1977, ст.16.

[119]
Я.Пелікан. Ісповідник віри між Сходом і Заходом, ст.213.

[120]
Там же, ст.213.

[121]
Й.Сліпий. Твори. Т.12, ст.69.

[122]
Я.Пелікан. Ісповідник віри між Сходом і Заходом, ст.214.

[123]
Й.Сліпий. Твори. Т.14, ст.257.

[124]
М.Бендик. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення Патріархом Йосипа Сліпого, ст.16.

[125]
Й.Сліпий. Твори. Т.14, ст.274.

[126]
М.Рудницька. Невидимі стигмати, ст.256.

[127]
Там же, ст.260.

[128]
Документи II Ватиканського Собору, ст.177.

[129]
Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосипа, ст.8.

[130]
Твори патріарха Йосипа, Т.13, ст.116.

[131]
М.Рудницька. Невидимі стигмати, ст.208.

[132]
Там же, ст.210.

[133]
Ця постанова базувалася на двох попередніх документах, виданих Ватиканом: на буллі папи Климента VIII з 1596 року, яка гарантувала київським митрополитам верховну владу в Церкві, між іншим право творити і ліквідовувати єпархії, призначати й усувати єпископів, засновувати постійний синод і очолювати його, переглядати і видавати літургічні книги; другий документ – булла Пія VII з 1807 року, дана з приводу відновлення Галицької митрополії, за якою галицьким митрополитам, як спадкоємцям київських, належать по закону ті самі повноваження, що їх мав київський митрополит в часах укладання унії з Римом.

[134]
Й.Сліпий. Твори. Т.9, ст.313.

[135]
Я.Пелікан. Ісповідник віри між Сходом і Заходом, ст.219.

[136]
О.Вітошинська. Подорожі Блаженнішого Кир Йосипа, VII 1968 – 1970 рр., ст.7.

[137]
Й.Сліпий. Твори. Т.1. Рим 1968, ст.9.

[138]
Я.Пелікан. Ісповідник віри між Сходом і Заходом, ст.156.

[139]
О.Іван Хома. Йосип Сліпий. Отець та ісповідник Української Католицької Церкви, ст.28.

[140]
Я.Пелікан. Ісповідник віри між Сходом і Заходом, ст.168.

[141]
Документи II Ватиканського Собору, ст.300.

[142]
П.Сениця. Світильник істини. Т.3, ст.265.

[143]
Й.Сліпий. Твори. Т.1. Рим 1968, ст.9, 11-12.

[144]
П.Сениця. Світильник істини. Т.1, ст.191.

[145]
П.Сениця. Світильник істини Т. 1, ст.181.

[146]
Там же, Т.3, ст.193.

[147]
Пам’яті Патріарха. Під редакцією Івана Музички, ст.62.

[148]
Ольга Вітошинська. Подорожі Блаженнішого Кир Йосипа. VII 1968 – 1970 рр, ст.76.

[149]
О.Сидор. Блаженніший Йосип і мистецтво, ст.25.

[150]
П.Сениця. Світильник істини. Т.2, ст.265.

[151]
П.Сениця. Світильник істини. Т.1, ст.427.

[152]
Пам’яті Патріарха. Під редакцією Івана Музички, ст.55.

[153]
П.Сениця. Світильник істини. Т.2, ст.78.

[154]
Патріарх Йосип Сліпий. Під редакцією В.Гаюка, ст.124.

[155]
Патріархат. Жовтень 1984 р.