РЕФЕРАТ
На тему
ДАВНЯ СПАРТА
Виконала
учениця 6 класу
СШ № 93
Гіль О.С
м. Харків-2011р.
Історія Прадавньої Греції відноситься до I тисячоліття до н.е. Тут відбуваються процеси розкладання первісно-общинного ладу й формується класове суспільство. Основні знання про державу й право Прадавньої Греції містяться в працях давньогрецьких авторів: Плутарха, Геродота, Аристотеля й ін.
В результаті розвитку продуктивних сил формуються класи, і в VIII-VI ст. до н.е. тут створюються так звані міста-держави (поліси).
В II тисячолітті до н.е. грецькі племена заселили південь Балканського півострова. Відгороджені один від одного природніми перешкодами гірської країни, вони з тим більшою запопадливістю стали оберігати свою власність. У тісних межах кожного з таких районів виросте із часом столиця: Корінф, Мегари, Фіви, Спарта й інші.
Найцікавішим і разом з тим найбільш вивченим представляється процес утвору держави у двох відомих грецьких полісах – прадавніх Афінах і Спарті. Перша являла собою зразок рабовласницької демократії, друга – рабовласницької аристократії.
Усі прадавні класики від Геродота й Аристотеля і до Плутарха сходилися на тому, що до приходу Лікурга до керівництва Спартою існуючі там порядки були потворними. І що гірших законів не було ні в одному з тодішніх грецьких міст-держав. Ситуація посилювалась тим, що спартанці повинні були постійно утримувати в покорі маси корінного грецького населення колись скорених земель, перетвореного в рабів або напівзалежних данників. Само собою зрозуміло, що внутрішньополітичні конфлікти створювали загрозу самому існуванню держави.
Основоположник «спартанського способу життя» легендарний реформатор стародавності Лікург не тільки змінив політичну й господарсько-економічну систему Спарти, але й повністю регламентував особисте життя співгромадян. Суворі заходи по «виправленню характерів» припускали, зокрема, рішуче викорінювання «приватновласницьких» пороків — жадібності й користолюбства.
Лікургові помисли, таким чином, не просто мали на меті навести порядок, але були також покликані розв'язати проблему національної безпеки Спартанської держави.
Спартанський спосіб життя добре описав Ксенофонт у своєму творі: «Лакедемонська політика». Він писав, що в більшості держав кожний збагачується, як тільки може, не гидуючи ніякими засобами. У Спарті, навпаки, законодавець із властивою йому мудрістю позбавив багатство всілякої привабливості. Усі спартіати – бідні й багаті ведуть зовсім однаковий спосіб життя, однаково харчуються за спільним столом, носять однаково скромний одяг, їх діти без усіляких відмінностей і потурань піддаються військовій муштрі. Так що придбання позбавлене в Спарті всякого змісту. Гроші Лікург (спартанський цар) перетворив у посміховище - настільки вони незручні. Звідси й вислів «спартанський спосіб життя», означає – простий, без усяких надмірностей, стриманий, строгий і суворий.
Спарта, головне місто області Лаконія, перебувала на західному березі ріки Еврот і простиралася на північ від сучасного міста Спарта. Лаконія (Лаконіка) – скорочена назва області, яка повністю звалася Лакедемон, тому мешканців цієї місцевості часто йменували «лакедемонянами», що рівнозначно словам «спартанець» або «спартіат».
За переказом, Спарта була столицею значної держави ще до вторгнення дорян у Пелопоннес, коли Лаконію населяли нібито ахейці з царського роду, спорідненого з персеїдами, місце яких пізніше заступили пелопіди. Тут царював брат Агамемнона, Менелай, що відіграв таємну видну роль у троянській війні. Через кілька десятків років після руйнування Трої, більша частина Пелопоннесу була завойована нащадками Геракла («повернення Гераклідів»), які прийшли на чолі дорійских дружин, причому Лаконія дісталася синам Аристодема, близнюкам Еврисфену і Проклу (праправнукам Гілла, сина Геркулеса), які вважалися родоначальниками династій, що царювали в Спарті одночасно, Агіадів (за іменем Агіда, сина Еврисфена) і Евріпонтидами (за іменем Евріпонта, онука Прокла). Частина ахейців пішла при цьому на північ Пелопоннесу в область, яка за їхнім іменем була названа Axaйєю, ті що залишилися були здебільшого перетворені в ілотів. За словами Ефора, після так званого вторгнення дорян, Лаконія не становила єдиної держави, а розпалася на декілька (по Эфору — 6) держав, які перебували в союзі один з одним. Центром однієї з них і була Спарта, розташована поблизу древніх Амікл, які, як і решта ахейських міст, втратили свої політичні права. Найдавніша Спарта представляла не місто, а поєднання декількох відкритих поселень.
Поруч з пануючими дорянами і спартіатами, населення країни складалося з ахейців, серед яких виділяли періеків — відтепер позбавлених політичних прав, проте особисто вільних із власним нерухомим майном, та ілотів — в покарання позбавлених своїх земельних ділянок і обернених на рабів. Довгий час Спарта нічим не виділялася між доричними державами. Зовнішні війни вона вела з сусідніми аргівянськими і аркадськими містами, а всередині держави періодично розгорталась незгода доричної аристократії з царською владою.
Тільки з часів Лікурга і після нього послідувало піднесення Спарти. Оскільки в основу лікургових законів лягло знання народного характеру, то Спарта з цих пір стала найголовнішою представницею доризму. Знову пробуджений дух насамперед виявився в остаточному підкоренні залишків ахейських жителів царями Харілаєм, Телеклом, Алкаменом, потім у боротьбі проти Мессенії, яка виникла із суперечки про прикордонні землі.
Із закінченням двох Мессенських воєн (743-723 і 685-668 роки до н.е.) вдалося остаточно підкорити країну, після чого древні мессенці були позбавлені своїх земельних володінь і обернені на ілотів, тобто державних рабів. Про те, що і в середині країни в цей час не було спокою, доводить насильницька смерть царя Полідора, розширення повноважень ефорів, що мало на меті обмеження царської влади, і висилка парфеніїв, які під начальством Фаланфа заснували в 707 році до н.е. Тарент. Проте коли Спарта після важких воєн перемогла аркадян, особливо коли після 660 року до н.е. примусила Тегею визнати свою першість і за договором, який зберігався на поставленій поблизу Алфея колоні, змусила укласти почесний збройний союз, з тих пір Спарта вважалася в очах іноземних народів першою державою Греції. Ця перевага спартанців виражалася в тому, що вони намагалися повалити тиранів, які з VII століття до н.е. з'являлися майже у всіх грецьких державах. Спартанці сприяли вигнанню Кіпселідів з Коринфа і Пісістратидів з Афін, звільнили Сікіон, Фокіду і кілька островів Егейського моря від їх деспотів і чинили опір могутньому Полікрату Самоському. Цим спартанці придбали собі в окремих державах партію вдячних і знатних прихильників.
Довше всього суперничав зі Спартою за першість Аргос. Проте коли спартанці в 550 році до н.е. завоювали прикордонну область Кінурію з містом Фірея і цар Клеомен близько 520 р. до н.е. завдав аргивянам рішучої поразки при Тиринфі, з тих пір Аргос тримався далеко від всіх областей, якими керувала Спарта.
Відвоювавши ще частину території в Аргоса й Аркадії, Спарта перейшла від політики завоювань до нарощування своєї могутності через заключення договорів з різними грецькими містами-державами.
Перш за все спартанці уклали союз з Елідою, а потім з Тегеєю, і мало помалу за допомогою договорів вони залучили на свій бік держави решту Пелопоннесу. Пелопоннеський союз (почав виникати близько 550р. до н.е., оформився близько 510-500р. до н.е.) полягав в тому, що Спарта мала головне керівництво на війні і була осередком для зборів і нарад; але цим самим вона не зазіхала на незалежність окремих держав, тому і автономія союзних держав суворо зберігалася. Також союзні держави зовсім не платили Спарті, не існувало й постійної союзної ради, але збори скликалися в Спарту виходячи із нагальної потреби. Поширити цю владу на Пелопоннесі не було в намірах Спарти, але загальна небезпека під час греко-перських воєн підштовхнула усі держави, крім Аргоса, перейти під начальство Спарти. У якості глави Пелопоннеського союзу Спарта фактично перетворилася в наймогутнішу військову державу Греції. Тим самим була створена сила, що стала противагою вторгненню персів. Об'єднані зусилля Пелопоннеського союзу й Афін з їхніми союзниками привели до рішучої перемоги над персами при Саламіні й Платеях в 480 і 479 роках до н.е.
З усуненням найближчої небезпеки спартанці зрозуміли, що їм не під силу продовжувати війну з персами далеко від своїх меж, і, коли Павсаній і Леотіхід зганьбили спартанське ім'я, вони мали допустити, щоб в 476 або 472 роках подальше керівництво на війні взяли на себе Афіни, а самі обмежилися Пелопоннесом. Водночас з цього часу почали часто з'являтися приводи до зіткнення між Спартою і Афінами. Коли Спарта постраждала від землетрусу і повстання ілотів та мессенян, в 465р. до н.е. стався розрив (у 461р. до н.е.), а в 457р. до н.е. спартанське військо з'являється в Елладі під приводом захисту Дориди від фокеян — насправді ж, аби перешкодити подальшим успіхам афінян.
Завдяки перемир'ю 451 і 445 років спір на деякий час припинився. Однак Афіни поширювали все далі свою могутність, і внаслідок цього, ще до закінчення першої половини терміну, на який було укладено останнє перемир'я, 431р. до н.е. розпалилася рішуча боротьба, відома під назвою Пелопоннеської війни. В 404р. до н.е. вона остаточна зламала могутність Афін і знову закріпила гегемонію за Спартою. В цей самий час законодавство Лікурга порушується Лісандром і Епітадеєм.
З прагнення негромадян до повноправності 397 року до н.е. виникло повстання Кінадона, яке, щоправда, не вдалося. Усталену в Греції владу Агесілай намагався поширити і на Малу Азію та успішно воював проти персів, допоки перси не спровокували Коринфської війни в 395 році до н.е. Після кількох невдач, переважно після поразки на морі при Кніді (394 р. до н.е.), Спарта, бажаючи скористатися успіхами зброї своїх супротивників, поступилася за Анталкідовим миром царю Малою Азією, визнала його посередником і суддею в грецьких справах і, таким чином, під приводом свободи всіх держав, забезпечила за собою першість у союзі з Персією. Тільки Фіви не підкорилися цим умовам і позбавили Спарту переваг ганебного миру. Афіни з перемогою при Наксосі 376 р. до н.е. уклали новий союз (Афінський морський союз), і Спарта в 372р. до н.е. формально поступилася гегемонією. Ще більше нещастя спіткало Спарту в подальшій Беотійській війні з Фівами. Епамінонд завдав остаточного удару місту відновленням Мессенії 369р. до н.е. і заснуванням Мегалополя, тому 365 р. до н.е. спартанці були змушені дозволити своїм союзникам укласти сепаратний мир з Фівами.
З цього часу Спарта швидко почала занепадати, а внаслідок збідніння та обтяження боргами громадян закони перетворилися в пусту формальність. Союз з фокеянами, яким спартанці надіслали допомогу, але не надали дійсної підтримки, озброїв проти них Пилипа Македонського, який з'явився 334р. до н.е. в Пелопоннесі і утвердив незалежність Мессенії, Аргоса і Аркадії, проте, з іншого боку, не звернув уваги на те, що не були відправлені посли в Коринфські збори. Під час відсутності Олександра Македонського цар Агід II за допомогою грошей, отриманих від Дарія, намагався скинути македонське ярмо, але зазнав поразки від Антипатра при Мегалополі і був убитий в 330р. до н.е. Про те, що мало-помалу зник також і славетний спартанський войовничий дух, показує наявність укріплень міста при нападах Деметрія Поліоркета (296р. до н.е.) і Пірра Епірського (272р. до н.е.).
Спроба Агіса III в 242р. до н.е. виробити зі знищенням боргових книг новий розділ поземельної власності і збільшити число громадян, що знизилось до 700, виявилася невдалою через корисливість заможних. Вдалося це перетворення 226р. до н.е. Клеомену III тільки після насильницького знищення ефората. У цей час для Спарти настав, мабуть, новий час процвітання, Клеомен був близьким до того, щоб встановити свою владу над Пелопоннесом, але союз ахеян з Македонією привів Антигона Досона в Пелопоннес, а поразка при Селласії 222р. до н.е. і невдовзі потім смерть Клеомена в Єгипті поклали кінець державі Гераклідів. Антигон, щоправда, великодушно залишив спартанцям їхню незалежність; після царювання незначних государів (Лікург, Хілон) повстали тирани, що користувалися поганою славою, Маханід (211-207 роки до н.е.) і Набід (206-192 роки до н.е.).
Обидва повинні були поступитися Філопемену, який в 192 р. до н.е. включив Спарту в Ахейський союз, але в 189р. до н.е. суворо покарав повсталих спартанців і замінив лікургові установи ахейськими. Між тим 195р. до н.е. почалася Лаконська війна. Скарги пригноблених були почуті римлянами, які довгий час підтримували взаємні чвари, поки не визнали своєчасним підкорити Грецію в 146р. до н.е. Спартанці однак зберігали свою свободу настільки, наскільки грецькій державі можливо було користуватися нею під верховною владою Риму.
Тип цивілізації, який іменується тепер «спартанським», не характерний для ранньої Спарти. До 600р. до н.е. спартанська культура в цілому збігалася зі способом життя тодішніх Афін і інших грецьких держав. Уламки скульптур, витончена кераміка, фігурки зі слонячої кістки, бронзи, свинцю й теракоти, виявлені в цій місцевості, свідчать про високий рівень спартанської культури точно так само, як і поезія спартанських поетів Тиртея й Алкмана (VII ст. до н.е.). Однак незабаром після 600р. до н.е. відбулася раптова зміна. Мистецтво й поезія зникають. Спарта раптово перетворилася у військовий табір, і із цього часу мілітаризована держава робила тільки солдатів.
Впровадження цього способу життя приписується Лікургу – спадкоємному цареві Спарти. Його діяльність відносять приблизно до VIII століття до н.е..
Жодна з розповідей про великого спартанського законодавця Лікурга не може вважатися цілком достовірною. Про його походження, державну діяльність і смерть існують суперечливі звістки. На сьогодні багато вчених думають, що відомості про спартанського законодавця Лікурга настільки суперечливі, що немає підстави вважати його історичною особистістю. Закони, нібито введені Лікургом, насправді були встановлені в Спарті частково в VIII, але головним чином у другій половині VII ст. до н.е..
Хоча реальне існування Лікурга не доведене, однак, існує його життєпис, написаний Плутархом.
Незадовго до правління Лікурга в Спарті почалися смути. У народі росло невдоволення, багаті гнітили бідних, і часто справа доходила до відкритих вуличних зіткнень. В одній з таких сутичок убили батька Лікурга. Він був царем Спарти, і, відповідно до звичаю, його влада перейшла до старшого сина Полідевка, брата Лікурга. Так як Полідевк незабаром теж помер, не залишивши дітей, Лікург став єдиним спадкоємцем царського престолу. Однак незабаром після воцаріння він довідався, що цариця, дружина його померлого брата, чекає дитину. Лікург оголосив, що якщо дитина його брата виявиться хлопчиком, він передасть йому престол, а сам, поки дитина не виросте, буде керувати державою як опікун.
Цариця народила спадкоємця. Коли хлопчика принесли до Лікурга, він поклав дитину на трон і сказав: «Ось ваш цар, спартанці! Давайте назвемо його Харілаєм, і нехай він править нами на радість народу!»
За недовге своє правління Лікург встиг заслужити любов і повагу співгромадян. Люди слухалися його не тільки тому, що він був главою держави, але й тому, що він був мудрою й справедливою людиною. Однак у Лікурга були не тільки друзі, але й супротивники. Вони всіляко намагалися оббрехати його й поширювали слухи, що царський опікун сам прагне захопити престол.
Лікург побоювався, що якщо що-небудь трапиться з молодим царем, винуватцем будуть вважати його. Бажаючи уникнути наклепу й підозр, Лікург покинув батьківщину й вирішив не повертатися доти, поки в Харілая не народиться спадкоємець. Тоді, навіть у випадку смерті Харілая, Лікург не буде мати права успадкувати престол, і нікому не прийде в голову підозрювати його у вбивстві царя.
Спартанці жалкували про від'їзд Лікурга й не раз просили його повернутися. Але Лікург не був упевнений, що громадяни дадуть йому можливість провести необхідні перетворення в державі. Тому, перш ніж повернутися, Лікург вирішив заручитися думкою Дельфійського оракула. Він попросив порадити йому кращі закони. Піфія (жриця бога Аполлона) відповіла, що краще його законів не буде в жодній державі. Це пророкування підбадьорило Лікурга, і він повернувся в Спарту, де правив його слабохарактерний племінник Харілай.
Насамперед Лікург відкрився своїм друзям, потім поступово залучив на свою сторону ще багатьох. У підходящий момент він з 30 озброєними друзями зі знатних родин зайняв міську площу. Харілай, думаючи, що змова спрямована проти нього, втік, укрившись у храмі Афіни. Однак, зрозумівши, що йому нема чого боятися, Харілай вийшов зі своєї схованки і разом з іншими аристократами вирішив брати участь у перетвореннях.
За порадою Дельфійського оракула Лікург оприлюднив «ретру» – усний вислів, що приписується божеству, що й містив у собі важливі постанови й закони. Ця «ретра» лягла в основу спартанського державного устрою. Плутарх окремо згадує про три «ретри» Лікурга:
1) заборона писаного законодавства;
2) будівництво будинку тільки за допомогою сокири й пилки;
3) неучасть довгий час у війні з тим самим супротивником (щоб не навчити його військовому мистецтву).
Найважливішим державним органом за законами Лікурга стала герусія рада старійшин (по-грецьки - геронтів). Герусія вирішувала суперечки й давала вказівки навіть царям. Справа в тому, що на чолі Спарти здавна стояли два царі. Вони походили із двох постійно ворогуючих між собою родів. Одночасно з Харілаєм, що походив з роду Евріпонтидів, у Спарті правив Архелай з роду Агіадів. Обидва царі ненавиділи один одного: кожен прагнув до одноособової необмеженої влади, що у Греції називали деспотією. Ця ворожнеча послабляла державний лад.
За законом Лікурга, царі зберігали своє старе значення тільки на війні. У поході як і раніше вони мали владу над життям і смертю громадян. У мирний час спартанські царі входили в герусію як рядові члени. Інші 28 членів герусії вибиралися народом довічно із числа стариків не молодше 60 років. Вибори призначалися, коли хто-небудь із геронтів помирав, і в такий спосіб загальне число членів герусії завжди становило 30 чоловік, включаючи царів. Це число, на думку древніх, визначилося тим, що саме 30 аристократів вийшли колись з Лікургом на площу. Вони й стали першими членами герусії. Протягом всієї історії Спарти рада старійшин зберегла свій аристократичний характер. Хоча за законом будь-який спартанець, що досяг 60 років, міг стати геронтом, але звичайно в герусію вибирали старців з найбільш впливових родин.
Для того щоб царі, геронти й народ не сперечалися між собою через владу, Лікург склав угоду між ними — закон про поділ влади.
«Нехай, — говорилося в законі, — народ буде розділений і за місцем проживання й на племена, нехай у герусію входить разом із царями 30 чоловік, а народ час від часу збирається біля ріки Еврота на збори (апеллу). Там нехай народу пропонують рішення, які він може прийняти або відхилити. У народу нехай буде вища влада й сила».
Аристократи залишилися незадоволені цим законом, що надавав остаточне рішення всіх питань народу. Після смерті Лікурга вони прийняли додаток до закону: «Якщо народ прийме неправильне рішення, геронти й царі можуть відкинути його й розпустити народні збори».
В апеллі брали участь усі спартанці, що досяглися 30 років, і мали досить засобів для того, щоб виконувати те, що вважалося необхідним для громадянина, зокрема, вносити свою частку на участь у спільних трапезах.
Із цього часу, очевидно, остаточно встановився порядок проведення народних зборів у Спарті. Площа, де відбувалися збори, відрізнялася простотою: не було тут ні портика — галереї для захисту від сонця, ні статуй, ні інших прикрас. Спартанці боялися, як би зручність і краса не породили в ораторах багатослів’я, що привело б до довгих засідань. На відкритій, не захищеній від вітру площі, де ніде було навіть присісти, збори йшли швидко. Вислухавши коротку промову царя, або геронта, народ криком схвалював або відкидав внесену пропозицію. Нікому, крім царів і геронтів, не дозволялося висловлювати свою думку.
Такий порядок ведення державних справ давав можливість аристократам майже безконтрольно вирішувати всі питання управління. Однак народ не бажав терпіти несправедливість, і через 130 років після правління Лікурга була заснована посада ефорів (саме слово ефор означає по-грецьки «спостерігач», «наглядач». Так називалися жерці, в обов'язок яких входило спостерігати за зірками й по зірках перевіряти, чи бажані богам правлячі в Спарті царі. Якщо під час спостереження зірка падала, це означало, що один із царів повинен бути зміщений). Правда, деякі найдавніші письменники стверджували, що ця посада існувала ще при Лікургу. Але тоді ефори були просто жерцями-віщунами й не грали істотної ролі в керуванні державою. Пізніше ж стали регулярно вибирати по одному ефору від кожної з п'яти областей країни. Під час відсутності царів вони вершили суд і розправу над громадянами. В їхній обов'язок входило перевіряти діяльність посадових осіб і стежити, щоб спартанські закони виконувалися. У випадку порушення карали навіть царів. І дійсно, контроль за поводженням царів привів до того, що вони змушені були зважати на народ, побоюючись, щоб їхній спосіб життя не викликав народного гніву.
Спарта була державою з чітким соціальним поділом. Спартанське суспільство складалося з наступних групп:
Аристократія:
- гомеї (буквально «рівні») — повноправні громадяни (саме їх найчастіше називають спартіатами, або спартанцями. Вони мали право на участь у народних зборах — апеллі);
- парфенії (буквально «дівою народжені») — нащадки дітей незаміжніх спартанок (з’явились під час 20-літньої першої Мессенської війни, пізніше були виселені в Тарент).
До народу, демосу, належало кілька категорій громадян, що володіли лише частиною громадянських прав, це:
- гіпомейони (буквально «занепалі») — збіднілі або фізично неповноцінні громадяни, позбавлені за це частини цивільних прав;
- мофаки (буквально «вискочки») — діти негомеїв, які втім отримали повне спартанське виховання і тому мали певний шанс на отримання повного громадянства;
- неодамони (буквально «нові громадяни) — колишні лаконські ілоти, що одержали неповне громадянство (з’явилися під час Пелопоннеської війни);
- періеки (буквально «проживаючі поруч») — вільні негромадяни (приблизний аналог афінських метеків), вихідці із союзних міст, що оточували Лакедемон.
До рабів належали:
- ілоти.
При цьому розрізняли власне лаконських ілотів та мессенських. Лаконські ілоти іноді отримували свободу (а з часів Пелопоннеської війни також і неповне громадянство), мессенські ілоти, на відміну від інших рабів, мали свою общину, що після здобуття незалежності Мессенії послужило підставою для визнання їх вільними еллінами.
Голосувати й входити в органи керування могли винятково спартіати. Їм заборонялося займатися торгівлею.
Торгівлею й виробництвом займалися періеки. Вони не брали участь у політичному житті Спарти, але мали деякі права, а також мали привілей служити в армії.
Завдяки праці численних ілотів спартіати могли присвячувати увесь свій час фізичним вправам і військовій справі. До 600р. до н.е. налічувалося близько 25 тис. громадян, 100 тис. періеків і 250 тис. ілотів. Пізніше число ілотів перевершувало число громадян уже в 15 разів.
Війни й економічні негоди скорочували чисельність спартіатів. Під час греко-перських воєн (480р. до н.е.) Спарта виставила близько 5000 спартіатів, але сторіччям пізніше в битві під Левктрі (371р. до н.е.) їх боролося тільки 2000.
Найважливішим і сміливим з перетворень Лікурга був переділ землі. Все багатство в цей час сконцентрувалося в руках не багатьох аристократів, а бідняки, що втратили свою землю, загрожували повстати й знищити владу багатіїв. Було встановлено колективне користування рабами й землею. Лікург переконав співгромадян відмовитися від володіння землею на користь держави, для того, щоб ніхто більше не міг продавати або купувати землю. Околиці Спарти розділили на 30 тисяч рівних ділянок для періеклів, а саму округу міста на 9 тисяч ділянок для громадян (спартіатів). Кожна спартанська родина одержала рівний наділ — клер. Цінність ділянок повинна була бути однаковою і визначалася врожаєм, що збирався (ячмінь, вино та масла). Цим Лікург хотів знищити бідність і багатство й змусити всіх жити в однакових умовах, щоб ніхто не був вище іншого. Земельні ділянки спартіатів, оброблювані ілотами, повинні були давати своїм власникам достатній дохід для придбання військового спорядження й задоволення повсякденних потреб. Спартанці-хазяї не мали права звільняти або продавати прикріплених до них ілотів; ілоти давалися спартанцям як би в тимчасове користування й були власністю спартанської держави. На відміну від звичайного раба, який не міг мати ніякої власності, ілоти мали право на ту частину вироблених на своїй ділянці продуктів, яка залишалася після сплати фіксованої частки врожаю спартанцям.
Щоб остаточно знищити всяку нерівність, Лікург хотів переділити не тільки землю, але й рухоме майно. Однак він розумів, що багатії ніколи не погодяться на це, і вирішив обдурити корисливих людей. Для цього він переконав їх прийняти такі закони, які б зробили багатство марним вантажем, так що багато хто сам радий був би відмовитися від своєї власності.
Насамперед він заборонив користуватися золотою і срібною монетами й наказав приймати тільки залізні гроші. Щоб зробити залізо, з якого виготовлялись нові гроші, зовсім непотрібним, Лікург наказав опускати його розпеченим в оцет. Це позбавляло метал твердості, робило його крихким і зовсім непридатним для яких-небудь виробів. Ці гроші були настільки громіздкі й малоцінні, що для того щоб тримати їх удома, потрібно було будувати велику комору й перевозити гроші на возі.
Завдяки новій монеті в Спарті припинилися злочини: хто зважився б красти, брати хабар або грабувати, раз не можна було сховати свій видобуток?
Потім Лікург заборонив у Спарті всі ремесла. Втім, навіть якби Лікург не виганяв ремісників, вони зникли б самі, тому що речі не знаходили збуту. Залізні гроші не йшли в інших державах: на них нічого не можна було купити, і приїжджі ремісники тільки сміялися, коли хто-небудь намагався розплатитися залізними грішми. Розкіш зникла в Спарті, і багатій не мав тепер ніякої переваги перед бідним.
В одязі й житлах дотримувалася також найбільша простота. У приватних житлах Лікургом була прибрана всяка ознака розкоші, для чого було запропоновано не використовувати при будівлі будинків ніяких інших інструментів, крім сокири й пилки.
Третім проведеним Лікургом перетворенням, також спрямованим на знищення прагнень громадян до нагромадження багатств, було запровадження сиссітій — спільних обідів вільних спартанців. Але сиссітія була не просто загальним обідом, це було товариство з 15-20 членів що називалися сиссітами, що зазвичай служили в одному військовому загоні й зв'язаних тісною дружбою.
Лікург хотів, щоб члени сиссітії стали друзями й готові були вмерти один за одного. Кожного новачка вводили в намет, де їли сиссіти і раб із чашею на голові обходив усіх. Той, до кого підходив раб, скачував із хліба кульку й кидав її в чашу. Ніхто не міг побачити, якщо хто-небудь, опускаючи кульку, злегка здавлював її пальцями. Здавлена кулька означала, що людина, яка його кинула, не хоче прийняти новачка в сиссітію. Цього було досить для відмови, тому що рішення про прийняття повинно було бути одноголосним.
Не можна було допустити, вважав Лікург, щоб хоча б два чоловіки в сиссітії не любили один одного. Це могло внести розкол у товариство й п
Кожен сиссіт повинен був щомісяця вносити в загальний казан одну міру ячменя (на кожен день виходило біля двох кілограмів), небагато сиру, фруктів, кілька кухлів вина (греки розбавляли вино водою, і цей напій служив їм замість нашого чаю; греки вважали ганебним пити нерозбавлене вино і ставилися з презирством до п'яниць).
Крім того, кожний, хто приносив жертву богам, посилав у сиссітію кращу частину вбитої тварини. Мисливці теж приносили частину своєї здобичі.
Той, хто спізнювався через жертвопринесення або полювання, міг обідати вдома, але інші повинні були приходити до обіду вчасно. Спартанцям було заборонено приходити на сиссітії ситими. Всі суворо стежили за тим, щоб ніхто не залишав свою порцію нез'їденою. Це було ознакою того, що сиссіт поїв десь в іншому місці, тобто що він вважає спільне харчування недостатньо гарним для себе. Така людина піддавалася штрафу й могла бути виключена із сиссітії. Улюбленою стравою сиссітів була юшка. Вона приготовлялась із сочевиці й бичачої крові. Особливо любили її старики, які навіть відмовлялися заради неї від м'яса, віддаючи свою частку молодим. Важкі фізичні вправи й убогість їжі робили для спартанців смачним те, що іншим грекам здавалося неїстівним.
На сиссітії допускалися діти. Вважалося, що їм корисно слухати розмови й переймати досвід старших. Крім того, вони вчилися висміювати недоліки, не ображаючи людей. Коли хлопчик уперше переступав поріг намету, де обідали спартанці, старший із сиссітів говорив: «За ці двері не повинно вийти жодне вимовлене тут слово».
Спартанських хлопчиків привчали до думки, що ображатися на жарт нерозумно й негідно спартанця. Знаходились все-таки люди, що не переносили жартів. Досить було такій людині сказати, що сміх йому неприємний, і насмішник відразу вмовкав.
Вводячи обов'язкові спільні трапези, Лікург позбавив багатіїв у Спарті можливості смачно поїсти — однієї з головних радостей, які може дати багатство. Саме введення сиссітій найбільше настроїло багатіїв проти Лікурга. Вони до того були злі на правителя, що один раз побили його ціпками і вибили йому око. Народ, однак, заступився за реформатора і покарав багатіїв. Звичай обідати разом зберігався в Спарті протягом багатьох сторіч.
Закони Лікурга не були записані. На його думку, усе, що важливе й необхідне для щастя держави, повинно ввійти в звичай і спосіб життя громадян з самого раннього дитинства. От чому основна увага законодавця була звернена на виховання дітей.
Лікург вважав, що турботу про дітей потрібно починати з турботи про матерів. Жінка повинна бути здоровою і веселою. Тільки тоді її діти будуть міцними й сильними.
Залишатися неодруженим вважалося в Спарті ганебним. За наказом влади холостяки повинні були взимку роздягненими обходити ринкову площу й співати пісню, у якій говорилося, що вони покарані за непокору звичаям. Молоді люди не робили холостякам тих знаків поваги, які прийнято робити старшим. Розповідають, що коли один раз неодружений полководець увійшов у намет, один молодий воїн не встав, щоб його привітати. У відповідь на зауваження юнак сказав: «Я не зобов'язаний витягатися перед тобою, адже в тебе немає сина, що буде згодом вставати переді мною».
У Спарті батько не мав права вирішувати долю своєї дитини. Відразу після народження сина батько приносив його в призначене місце, де засідали старійшини. Уважно оглянувши дитину, старці, якщо знаходили його здоровим і міцним, дозволяли батькові ростити дитину до 6 років і відводили немовляті наділ землі. Якщо ж дитина виявлялася слабкою, її наказували кинути в прірву, вважаючи, що самій їй краще не жити і для держави корисніше буде, коли серед громадян не стане слабких і хворих.
Дітей не сповивали, відучували від страху перед темрявою й самітністю, від капризів і ниття, змушували їсти всяку їжу. Діти виростали здоровими, а спартанські няньки славилися по всій Греції.
Ніхто не мав у Спарті права виховувати дітей за своїм розсудом. Куплені або наймані педагоги не допускалися до дітей. У сім років хлопчиків відбирали від батьків і поєднували в невеликі загони – агели (у перекладі – «зграя»). Тут їх виховували всіх разом, привчаючи до суворої дисципліни. На чолі кожного загону стояла людина, що прославилася розважливістю й мужністю. Діти у всьому брали з неї приклад, підкорялися їй і покірно терпіли покарання. Старики спостерігали за грою хлопців і часто, навмисно сварили їх між собою, викликали бійки, щоб з'ясувати, хто з дітей хоробріше.
В той час, коли в інших грецьких державах з'являлися оратори, софісти, філософи, історики й драматичні поети, розумова сторона виховання в спартанців обмежувалася лише навчанням грамоті й письму, священним і войовничим пісням, які вони співали на святах і починаючи битву. Грамоті хлопчиків учили тільки в межах необхідності, щоб вони вміли прочитати наказ або підписати своє ім'я. Інше навчання зводилося до виховання беззастережної покори. Спартанці повинні були терпляче переносити тяготи й перемагати в битвах.
У міру того як хлопчики виростали, умови виховання ставали усе більше суворими: їх стригли коротко, змушували ходити босоніж і у будь-яку погоду гратися без одягу. У дванадцять років їм видавали плащ, який вони повинні були носити цілий рік. Гарячою водою їм майже не дозволялося митися. Спали юні спартанці всі разом на зв'язках очерету, які приносили собі самі з берегів Еврота, ламаючи його руками.
Старші уважно стежили за розвитком дітей, ходили в школи, спостерігали за заняттями. За дітьми тут дивився вихователь — педоном, і, крім того, вони самі вибирали в кожній агелі ватажка — найдужчого й розумного юнака. Це міг бути тільки юнак, що уже більше року як вийшов з дитячого віку. Такі юнаки називалися іренами. 20-літній ірен командував потішними боями, які хлопчики розігрували, щоб привчитися до війни.
Після закінчення випробного терміну, в 15 років підлітки попадали в групу іренів. Тут в основі навчання були стройові заняття й оволодіння зброєю. Базу власне фізичної підготовки становили п’ятиборство (пенатлон) і кулачний бій. Кулачний бій, а також прийоми рукопашної сутички становили «спартанську гімнастику». Навіть танець служив підготовці воїна: по ходу ритмічних рухів потрібно було імітувати двобій із супротивником, метання списа, маніпулювати щитом, щоб ухилитися від каменів, які кидали під час танцю вихователі й дорослі. Спартанські юнаки звичайно ходили по вулицях тихим, рівним кроком, з опущеним поглядом і, тримаючи руки під плащем (останнє вважалося в Греції ознакою скромності).
Діти самі здобували собі дрова і їжу. Все це вони змушені були красти. Одні відправлялися в сади, інші прокрадалися в сиссітії, намагаючись виявити найбільшу хитрість й обережність. Юним спартанцям навмисне видавали занадто вбоге харчування. Їх привчали власними силами боротися з тяготами і виховували з них людей спритних і хитрих. Їм доводилося не тільки таємно красти продукти, але іноді навіть нападати на сторожів і силою відбирати необхідне. Спійманого без пощади били батогом, як неспритного злодія, і змушували голодувати.
Боячись покарання, хлопчики намагалися за всяку ціну приховувати свої злочини. Розповідають, що один з них украв лисеня і сховав його в себе під плащем. Звір розпоров йому пазурами й зубами живіт, але, не бажаючи видати себе, хлопчик кріпився і не закричав, поки, обливаючись кров'ю, не впав мертвим. Цьому цілком можна повірити, знаючи, що багато хто із хлопчиків умирав під час бичування на вівтарі Артеміди. У Спарті протягом ряду сторіч зберігався звичай при переводі хлопчиків в ірени піддавати їх публічному бичуванню. На вівтарі богині Артеміди юнаки повинні були довести свою мужність і зневагу до болю. Цим намагалися досягтися того, що вирослі з таких хлопчиків чоловіки не будуть боятися в бою ні ран, ні смерті. Не бажаючи виявити свою слабість, деякі вмирали під бичами, але не видавали ні єдиного звуку.
Після обіду ірен, не виходячи з-за столу, проводив із хлопчиками щось подібне до занять: одним він наказував співати, іншим задавав різні питання. Ці бесіди повинні були навчити дітей відрізняти гарне від дурного й судити про поводження людей. Ірен часто карав дітей у присутності стариків, щоб ті могли судити, чи правильні його прийоми виховання. Під час покарання старші не втручалися в розпорядження юнака, але після того як діти йшли, з нього стягували, якщо він покарав суворіше, ніж слідувало, або був надто м'який і поблажливий.
У двадцять років спартіат закінчував своє виховання й надходив у військо. Він мав право одружитися, але відвідувати дружину міг лише потайки.
Спартанські воїни навчалися ходити в ногу й робити найпростіші перешикування. У них уже були елементи стройової підготовки, що одержали подальший розвиток у римській армії. У спартанців тренування переважало над навчанням, що визначалося характером бою того часу.
Для перевірки бойової готовності періодично влаштовувалися військові огляди. Той, хто на огляд прибував розжирілим понад встановлену для воїна норму, зазнавав покарання. З нього глузували і навіть били палицями — за порушення громадянського обов'язку. Військові огляди закінчувалися змаганнями.
Усі спартанці вважалися військовозобов'язаними з 20 до 60 років і розподілялися по вікових і територіальних групах. Ефори звичайно зараховували в діючу армію молодші й середні віки (до 40 років). Усі зараховані в армію зобов'язані були прибути на службу зі своїм озброєнням і продовольством; виключення становили царі і їх свита, які утримувались у поході за рахунок держави.
Озброєння спартанців було важким. Вони мали списа, короткого меча і захисне озброєння: круглий щит, прикріплений до шиї, шолом, що захищав голову, панцир на груди й поножі. Вага захисного озброєння досягала 30 кілограмів. Такий важкоозброєний боєць називався гоплітом. Кожен гопліт мав слугу — ілота, який у поході ніс його захисне озброєння.
До складу спартанського війська включалися й легкоозброєні бійці, що набиралися з жителів гірських місцевостей. Легкоозброєні воїни мали легкий спис, дротик або лук зі стрілами. Захисного озброєння в них не було. Дротик метався на дистанцію 20-60 метрів, стріла вражала на дистанції 100-200 метрів. Легкоозброєні воїни звичайно прикривали фланги бойового порядку. Ядро спартанської армії становили гопліти, чисельність яких коливалася в межах від 2 до 6 тисяч людей. Легкоозброєних було значне більше, у деяких боях їх налічувалося кілька десятків тисяч людей.
Добре навчена й дисциплінована спартанська армія довгий час вважалася кращою у всій Греції. Армія ділилася на шість мор. Кожна мора складалася із чотирьох лохів, лох — із двох пентекостій, пентекостія — із двох братерств, братерство — із двох еномотій. Морою командував полемарх, лохом — лохач, пентекостією — пентекостер, еномотією — еномотарх.
Гопліти спочатку ділилися на 5 лохів, а до кінця V століття до н.е. спартанська армія мала 8 лохів. В IV столітті до н.е. організаційна структура спартанської армії ще більш ускладнилася. Нижчим підрозділом було братерство або подвійна еномотія (64 людини); два братерства становили пентіокостіс (128 людей); два пентіокостіса утворювали лох (256 людей); чотири лохи становили мору (1024 людини). Таким чином, у спартанців ми бачимо чітку організаційну структуру армії. Але в бою ці підрозділи самостійно не діяли.
Бойовим шикуванням греків була фаланга (моноліт). Вона з'явилася в V столітті до н.е.. 8 тисяч греків перед боєм шикувалися в 8 шеренг (12 або 25) у глибину. Дистанція між шеренгами на ходу була 2 м, при атаці — 1 м, при відбитті атаки — 0,5 м. У кожній шерензі було по тисячі воїнів; вони займали по фронту півкілометра. Воїни стояли, відчуваючи лікоть один одного. Передня шеренга, зімкнувши великі щити, виставивши списи, прикривала всю фалангу. Друга й третя теж направляли списи вперед. Наступні шеренги були готові замінити вбитих товаришів. Прорвати лави фаланги було майже неможливо.
Найсильніші удари наносила фаланга в короткій атаці. Воїни переходили із кроку на біг, списами перекидали супротивника й довершували розгром мечами.
Фаланга не могла пересуватися на велику відстань, не розстроюючи свого порядку, не могла діяти на нерівній місцевості (лава порушувалася, фаланга розривалася. У ці розриви спрямовувався супротивник і завдавав удару з незахищеного тилу, у спини грекам), не могла переслідувати супротивника (він успішно рятувався від неї простою втечею).
Другий недолік — слабкі краї фаланги. На краю ворога зустрічали всього 8 списів (додамо ще 16 із другого й третього рядів). Особливо вразливим місцем були фланги першої шеренги, яка раніше інших наносила або відбивала удар. Воїни тримали щит у лівій руці, праве плече виявлялося відкритим, і його прикривав правофланговий сусід. Але першого правофлангового ніхто не прикривав. Тому тут ставили найбільш сильних і добре озброєних бійців. Внаслідок цього правий фланг фаланги був сильніше лівого флангу.
Пізніше охорону країв фаланги стали доручати кінним загонам. Легка піхота — лучники, метальники дротиків, пращники, зав'язавши бій, теж відходили на охорону країв і тилу.
При одному царі, що здійснював верховне командування спартанською армією, був добірний загін охоронців з 300 знатних юнаків. Цар перебував звичайно на правому фланзі бойового порядку. Його накази виконувалися точно й швидко.
В 30 років спартіат ставав повноправним громадянином, міг законно одружитися й брати участь у народних зборах, але левову частину часу він проводив у гімнасії, лесхе (щось на зразок клубу) і фідитії. Шлюб укладався між молодими людьми вільно, по схильності. Зазвичай спартіат викрадав свою подругу (втім, з відома батьків) і деякий час бачився з нею потайки, а потім уже відкрито оголошував її своєю дружиною і вводив у будинок. Положення дружини в Спарті було досить почесне: вона була господинею в будинку, не вела такого самітницького життя, як на Сході й почасти в інших грецьких племенах, і за кращих часів Спарти виявляла високий патріотичний дух.
За законами Лікурга, дівчата повинні були бігати, боротися, кидати диск, метати спис. Подібно юнакам, вони повинні були бути присутніми на святах, брати участь у танцях і співати в хорі. У своїх піснях дівчата славили сильних і хоробрих і збуджували в молоді гаряче бажання відзначитися.
Лікург увів таке навчання для дівчаток для того, щоб вони виростали сильними й сміливими, здатними народити на світ міцних і здорових дітей. Тому, вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася своїм сімейним обов'язкам – народженню й вихованню дітей. Спартанки були відомі своєю красою у всій Греції. Спартанські годувальниці ввійшли в таку славу, що скрізь багаті люди намагалися доручати їм своїх дітей.
Жінки в Спарті брали участь у змаганнях, в яких вони могли показати свою мужність і придбати славне ім'я. От як відповіла спартанська цариця Горго одній іноземці, коли та дорікала спартанкам у тому, що жінки в них розпоряджаються своїми чоловіками: «Але ж ми й народжуємо чоловіків».
Велика увага приділялася виробленню військової мови. Спартанці славилися вмінням говорити коротко і ясно. Коли перський цар під Фермопілами зажадав від греків, щоб вони здали зброю й щити, йому відповіли: «Прийди й візьми».
Сам Лікург виражався завжди коротко й уривчасто (недарма сучасне слово «лаконізм» - стислість у вираженні думки - походить від назви області спартанців – Лаконії).
Коли хтось став вимагати, щоб він увів в державі демократію, він сказав: «Введи спершу демократію у себе вдома».
Один раз спартанці запитали Лікурга: «Як зробити, щоб сусідні країни не нападали на нас?» Він відповів: «Залишайтеся бідними й не будьте ні в чому багатше сусідів».
Взагалі спартанці любили короткі й дотепні відповіді. Коли людина говорила розумно, але недоречно, йому говорили: «Ти говориш діло, але не до діла».
Один раз у присутності спартанського царя лаяли якогось філософа за те, що на званому царському обіді він не сказав ні слова. Захищаючи його, цар помітив: «Хто вміє говорити, уміє й вибирати для цього час».
Одна людина набридла спартанському цареві питаннями, хто кращий зі спартанців. Ніхто не здивувався коли цар відповів йому: «Той, хто найменше схожий на тебе».
Коли в царя Архідама запитали, чи багато в Спарті війська, він сказав: «Вистачить, щоб прогнати боягузів».
З відповідей спартанців можна скласти уявлення про ті правила поведінки, яких вони дотримувалися. З дитячих років спартанці привчалися без особливої необхідності не висловлювати своїх суджень і говорити тільки те, що потрібно.
Багато уваги в Спарті приділяли хоровому співу. Спартанські пісні були мужні, прості й не мистецькі, але разом з тим серйозні і повчальні. Вони прославляли полеглих за Спарту, гудили боягузів і призивали до подвигу. От, наприклад, одна зі спартанських пісень. Хор стариків починав: «Колись ми були молоді й хоробрі!» Старим відповідав хор чоловіків: «Тепер хоробрі ми! Спробуй, якщо хочеш!» Дитячий хор підхоплював: «А ми згодом хоробріше всіх вас будемо!»
Високо цінувалася в Спарті музика. У бій спартанці йшли під звуки флейт. Спартанський поет говорить: «Гарна музика діє на душу не менше, ніж зброя».
Коли юнаки ставали воїнами, строгість їхнього виховання трохи зм'якшувалася. Їм дозволяли стежити за красою плаття, волосся й зброї. Перед боєм юнаки намагалися особливо ретельно прикрасити себе: вони надягали багряні плащі, прикрашали голови вінками, розчісували волосся і змащували його маслом пам'ятаючи вислів Лікурга: «Волосся гарних робить гарніше, потворних – ще потворніше».
У походах гімнастичні вправи молоді були не такими важкими, та й в іншому життя було легше. Спартанцям війна здавалася відпочинком у порівнянні з нескінченними вправами мирного часу.
Коли військо вишиковувалося перед битвою, цар приносив жертву богам і наказував всім воїнам надягти вінки. Під звуки флейт починалася військова пісня. Величне й урочисте видовище представляла шеренга людей, що крокували в такт музиці. Ряди були зімкнуті, нічиє серце не завмирало від страху, вони йшли назустріч небезпеці з піснею, спокійно й весело. Поруч із царем ішов воїн, що переміг на останніх Олімпійських іграх.
Розповідають, що одному спартанцеві пропонували велику суму за те, щоб він здався й уступив своєму суперникові честь перемоги на Олімпійських іграх. Коли він не прийняв грошей і після важкої боротьби здобув перемогу, його запитали: «Яка тобі користь від твоєї перемоги, що ти заради неї відмовився від можливості стати багатою людиною?»
– «У бою я піду поруч із царем поперед війська», – гордо відповів переможець.
Обернувши ворога на втечу, спартанці його переслідували недовго і незабаром поверталися. Їм здавалося низьким і невартим рубати й убивати ворогів, що відступали. Цей звичай був не тільки великодушним, але й корисним, тому що вороже військо, знаючи, що вбивають лише тих, хто чинить опір, часто воліло тікати, а не боротися.
За задумом Лікурга, виховання спартанця не закінчувалося в той момент, коли він ставав дорослим. І зрілі люди повинні були жити так, як приписував звичай. Спарта була схожа на табір, де був встановлений строго певний спосіб життя для кожного. Якщо спартанцям не давалося ніяких інших доручень, вони дивилися за дітьми, учили їх чому-небудь або самі вчилися в стариків.
У спартанців було багато вільного часу, тому що займатися ремеслами або іншою корисною працею їм було строго заборонено. Бесіди один з одним, танці, ігри, полювання, пісні й гімнастичні вправи поглинали все дозвілля спартанців, коли вони не були зайняті війною.
Коли один спартанець, побувавши в Афінах, довідався, що там засудили людину за ледарство, він попросив показати йому засудженого за любов до волі. Так глибоко спартанці нехтували всякою працею, що небажання працювати вони називали «любов'ю до волі».
Спартанці могли жити безтурботно, тому що землю за них обробляли ілоти. Так як ілотів було значно більше, ніж самих спартанців, то спартанці постійно побоювалися повстань. Щоб попередити повстання ілотів, і були засновані так звані криптії (слово «криптія» по-грецьки значить «таємна»). Це дало підставу обвинувачувати Лікурга в жорстокості й несправедливості. Криптія полягала в наступному. Час від часу ефори посилали за місто юнаків, озброєних кинджалами. Вдень молоді люди ховалися, а вночі виходили на дорогу й убивали ілотів. Щоб надати цим мерзенним убивствам вид законності, ефори, посідаючи на посаду, оголошували ілотам війну. Іноді вони направляли великі загони юнаків у села, щоб раптовим нападом знищувати найдужчих і сміливих ілотів.
Розповідають, що один раз спартанці дали двом тисячам добірних ілотів волю. Радісні, надягши вінки, обходили ілоти храми, щоб скласти подяку богам за раптове щастя. Але вночі всі вони зникли, і ніхто не міг розповісти, яким чином вони загинули.
Взагалі спартанці поводилися з ілотами вкрай жорстоко. Іноді вони навмисно змушували ілотів пити нерозбавлене вино, щоб, довівши їх до стану сп'яніння, показати юнакам, який жахливий порок пияцтва. Ілотам під погрозою страшних покарань було заборонено співати пісні вільних. Правильно підмітили греки, що якщо вільний у Спарті найбільш вільний, то раб тут перебуває в найбільш рабському стані.
Крім викладених законів, що встановлюють помірність, збереження тілесного здоров'я, презирство до всякого роду небезпек, існували ще й інші постанови, безпосередньо стрямовані на виховання зі спартанців воїнів і хоробрих чоловіків.
Перебування у військовому таборі вважалося святом. Тут суворість домашнього життя отримувала деяке полегшення й жилося трохи вільніше. Багряний одяг, що носиться спартанцями на війні, вінки, якими вони прикрашалися, вступаючи в бій, звуки флейт і пісень, що супроводжували їх при наступі на ворога, – усе це надавало страшній колись війні веселий урочистий характер.
Хоробрі воїни, що загинули на полі бою, захоронялись увінчані лавровими вінками. Ще почеснішим було поховання у багряному одязі; імена вказувалися тільки на могилках загиблих у бою. Боягуз же карався образливою ганьбою. Хто тікав з поля бою або виходив зі строю, той втрачав право брати участь у гімнастичних іграх, в сиссітіях, не смів ні купувати, ні продавати, одним словом, у всьому виставлявся на загальне презирство й ганьбу.
Тому матері подаючи щит давали настанову своїм синам: «З ним або на ньому». «З ним» - означало, очікую твого повернення з перемогою. «На ньому» - означало, нехай краще тебе принесуть мертвим, ніж ти побіжиш із поля бою й повернешся в безславності.
Така самобутність в натурі й освіті, яку підтримували закони Лікурга, ще більше підсилювала протилежність між спартанцями й усіма іншими еллінами, вела до ще більшої відчуженості природного характеру спартансько-дорійського племені. Тому, хоча і вказують на Лікургів закон, за яким жоден іноземець не міг залишатися в Спарті довше необхідного часу й не мав права довго жити поза батьківщиною, очевидно, що це був просто звичай, що випливав із самої сутності речей.
Природна суворість Спарти вже сама по собі віддаляла від неї іноземця, і якщо що й могло притягувати його туди, так це тільки одна допитливість. Для спартанця ж будь-яка країна не могла мати ніякої принадності, тому що там він зустрічав чужі йому звичаї й умови життя, до яких він привчався із самого дитинства ставитися не інакше, як із презирством.
Коли найважливіші із законів Лікурга ввійшли в життя, він скликав усіх громадян на народні збори. Законодавець сказав, що для того, щоб зробити всіх щасливими він повинен провести ще одну, саме головну зміну. Для цього потрібно ще раз відвідати Дельфійський оракул, і тому Лікург попросив геронтів і всіх громадян дати клятву не змінювати нічого в законах до його повернення. Усі заприсяглися, і Лікург виїхав у Дельфи. Оракул повідомив, що закони його прекрасні й що доти, поки Спарта буде вірна цим законам, вона буде процвітати й панувати над іншими державами.
Пославши це прорікання на батьківщину, Лікург вирішив добровільно вмерти, щоб не дати можливості співгромадянам коли-небудь змінити його закони. Адже вони обіцяли не проводити ніяких реформ до його повернення. Лікург був саме в тих роках (йому було близько 85 років), коли, на думку древніх, можна ще жити, але добре й умерти, особливо тому, у кого всі бажання вже здійснилися.
Лікург вважав, що смерть суспільного діяча повинна бути корисною державі. Кончина повинна бути гідним завершенням життя. Попрощавшись із друзями й сином, Лікург відмовився приймати їжу і незабаром помер від голоду. Він боявся, що його останки перенесуть у Спарту і громадяни будуть вважати себе вільними від клятви. Тому перед смертю він розпорядився спалити його труп і кинути попіл у море.
Надії не обдурили Лікурга. Поки Спарта дотримувалася його законів, протягом декількох сторіч, вона залишалася однією з найдужчих держав Греції. Занепад законів Лікурга відбувається наприкінці V ст. до н.е., в царство Агіда (426 р. до н.е.), при якому у Спарту разом із золотом і сріблом проникли користь і майнова нерівність, що зруйнували лад суспільства, який був підпорядкований інтересам держави. Законам Лікурга був нанесений смертельний удар.
Прадавня Спарта – зразок аристократичної військово-табірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності й безуспішно намагалася зберегти рівність серед самих спартіатів.
Спарту не даремно вважають самою дивною державою Прадавньої Еллади: ця репутація міцно закріпилася за нею ще в стародавніх греків. Одні дивилися на спартанську державу з неприхованим захопленням, інші ж таврували порядки, що панували в ній, вважаючи їх дурними й навіть аморальними. І, проте, саме Спарта, воєнізована, закрита й законослухняна, стала зразком ідеальної держави, придуманої Платоном, уродженцем вічного суперника Спарти — демократичних Афін.
Грецькі історики приписували Лікургу всі закони, що існували в древній Спарті в епоху її розквіту. Але насправді вони були прийняті набагато пізніше і, звичайно, не завдяки діяльності якого-небудь мудрого законодавця, а в результаті боротьби бідняків за свої права. Грецькі історики підкреслювали позитивні сторони спартанського способу життя, вважаючи, що тільки після смерті Лікурга спартанці перейшли до паразитичного існування, живучи за рахунок чужої праці. Насправді суворі закони, приписувані Лікургу, із самого початку встановлювали для спартанців порядки, необхідні для того, щоб тримати ілотів у постійному страху.
Спартанський державний устрій греки називали звичним їм терміном олігархія, хоча ближче всіх до істини був «батько історії» Геродот, який писав про пануючу в Спарті «деспотію закону». І лише зовсім недавно було знайдено, як видається, правильне визначення. Його дав дослідник спартанського феномена Ю.В.Андрєєв, що визначив спартанську державність як одну із самих ранніх форм тоталітарної держави. Так, державний контроль перетворився в адміністративний диктат, ефорат з демократичної диктатури - у диктатуру без демократії, рівність наділів і перебуючих на них ілотів привела до відчуження спартіатів від своїх господарств і перетворила їх у простий додаток до цих наділів. Найжорстокіша регламентація всього життя мала, як наслідок, знеособлення й нівелювання особистості, і держава асимілювала в собі й суспільство, й усіх його індивідів. Ціною консолідації спартанського суспільства стало обмеження цивільних прав і придушення свобод особи.
Найбільший спадок Спарта залишила у військовій справі. Дисципліна необхідний елемент будь-якої сучасної армії. Бойовий стрій спартанців — попередник фаланги армії Олександра Македонського, а також далекий родич сучасного розгорнутого ланцюга піхоти.
Значний вплив Спарта спричинила і на гуманітарні сфери людського життя. Відвага трьохсот спартанців у битві при Фермопілах була темою для багатьох літературних творів, сучасних кінострічок.