1. ЗАХОПЛЕННЯВЛАДИКОМУНІСТАМИ
2. «БУДІВНИЦТВОСОЦІАЛІЗМУ»
3. РУХ ЗА РЕФОРМИ ТАРАДЯНСЬКАІНТЕРВЕНЦІЯ 1968р.
4. «ОКСАМИТОВА» РЕВОЛЮЦІЯ 1989р. І РОЗПАД ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
5. УКРАЇНЦІ У СЛОВАЧЧИНІ
1. ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ КОМУНІСТАМИ
На початку 1945 р. на території Чехословаччини розгорнувся наступ радянських військ. Тоді ж у результаті переговорів, що відбувалися в Москві з участю президента Чехословацької Республіки (ЧСР) Едуарда Бенеша і чеських та словацьких політичних діячів, було сформовано новий чехословацький уряд, в якому під тиском радянського керівництва міцні позиції одержали представники Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). До складу уряду ввійшли також представники ряду демократичних партій.
Спираючись на підтримку радянських властей комуністи крок за кроком розширювали і зміцнювали свій вплив у країні, взяли під контроль ключові пости в державному апараті. Навесні 1945 р. започатковано проведення земельної реформи, згідно з якою конфісковували і розподіляли між селянами землю, яка належала особам німецької національності й зрадникам батьківщини. Згодом були також експропрійовані маєтки великих землевласників. Восени цього ж року націоналізовано банки, страхові компанії, металургійні заводи, шахти та інші промислові підприємства.
Було зроблено спроби врегулювати міжнаціональні відносини всередині ЧСР. Словаччина одержала обмежену автономію. Більшість німецького населення, що проживало на території Чехословаччини (3,5 млн чол.), вислали в Німеччину. У червні 1945 р. підписано Договір між ЧСР і СРСР, за яким Закарпатська Україна передавалася Радянському Союзові з включенням її до складу Української РСР.
Завдяки державно-правовим традиціям, що залишалися від довоєнної Чехословаччини, впливові демократичних партій у громадсько-політичному житті в країні у перші повоєнні роки певною мірою ще зберігалися демократичні свободи, порівняно вільно функціонували засоби масової інформації. Однак уже незабаром КПЧ відкрито взяла курс на встановлення своєї диктатури. У лютому 1948 р. вона вчинила державний переворот, захопивши всю повноту влади в країні.
2. «БУДІВНИЦТВО СОЦІАЛІЗМУ»
Відтак КПЧ приступила до зміцнення тоталітарного режиму, реорганізації всього життя країни на радянський взірець. У 1948 р. було прийнято закон про націоналізацію промислових підприємств, згідно з яким практично вся промисловість, за винятком дрібних майстерень, стала власністю держави. Прийнято нову конституцію, що проголосила найближчою метою «побудову соціалізму». Проведено «вибори» до Національних зборів, на яких було висунуто винятково кандидатів від комуністів або їхніх прихильників, і вони «одержали» близько 90 % голосів. (Такі «вибори», як і в інших європейських країнах, регулярно проводилися протягом усіх років існування комуністичного режиму). Президента Е. Бенеша було відправлено у відставку, а цей пост зайняв лідер комуністів Клемент Готвальд. Демократичні партії зазнали поразки і були розгромлені. Соціал-демократичну партію приєднали до КПЧ.
Проголошений компартією курс на «будівництво соціалізму» знайшов втілення у п'ятирічних планах, перший з яких був розрахований на 1949-1953 pp. і спрямований на розбудову важкої індустрії. Розпочалася колективізація села. «Будівництво соціалізму» відбувалося в умовах жорстокого терору проти всякого інакодумства.
«Відлига» в СРСР, що настала в 1953-1956 pp., мало позначилася на внутрішньому житті Чехословаччини. У другій половині 50-х років КПЧ провела кампанію по завершенню колективізації. Комуністична пропаганда оголосила, що, оскільки «соціалістичні відносини» стали панівними як у місті, так і на селі, то це означає «перемогу соціалізму» в Чехословаччині. Відповідно до цього у 1960 р. було прийнято нову конституцію, за якою держава дістала нову назву - Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). Проголошувалося, що комуністична партія здійснює «керівну роль» у державі. Конституція зміцнювала унітарний характер державного устрою ЧССР: і без того куцу автономію Словаччини було зведено нанівець.
3. РУХ ЗА РЕФОРМИ ТА РАДЯНСЬКА ІНТЕРВЕНЦІЯ 1968р.
«Перемога соціалізму» виявилася звичайним ідеологічним міфом. Уже на початку 60-х років у країні загострились економічні труднощі. Водночас визрівало широке суспільне невдоволення тоталітарним режимом, партійним диктатом, відсутністю громадянських прав і свобод. У країні виникла гостра політична криза. На початку 1968 р. партійне керівництво очолив Александр Дубчек, який зарекомендував себе прихильником реформ, а президентом ЧССР став герой Другої світової війни генерал Людвік Свобода, оновилося партійно-державне керівництво в цілому. Було накреслено широку програму докорінних суспільних перетворень, метою якої було запровадити «соціалізм з людським обличчям». Започатковано демократизацію політичного життя в країні. Значно більшу свободу одержала преса, радіо і телебачення. Державний лад передбачалося перебудувати на принципах федералізму. В економічній галузі замість командно-бюрократичних методів запроваджувалися ринкові елементи.
Лідери СРСР і країн-сателітів, а також консерватори в керівництві самої КПЧ зустріли чехословацькі реформи в штики, характеризуючи їх як «підрив соціалістичних засад». На ЧССР було вчинено шалений політичний тиск, а оскільки це не дало бажаних результатів, у Москві зважилися на збройну інтервенцію у Чехословаччину. 21 серпня 1968 р. радянські війська, а також збройні сили інших держав - членів Організації Варшавського Договору увірвалися до ЧССР і окупували її. «Празька весна», як назвали нетривалий період реформ, закінчилася. До влади прийшли відверті колабораціоністи, які були на послугах Москви. У 1969 р. першим секретарем ЦК КПЧ, а згодом і президентом республіки став партійний діяч із Словаччини Густав Гусак (з фаху кравецький підмайстер).
Настала доба реакції. Було проведено докорінну «чистку» КПЧ (з її лав виключили 1/4 членського складу), державного апарату, установ науки, культури й освіти, засобів масової інформації. Особливих гонінь зазнала інтелігенція. Дедалі посилювався централістичний характер держави. Щоправда, в жовтні 1968 р. прийнято конституційний закон про федеральний устрій країни, за яким ЧССР мала б перетворитися у федерацію двох республік - Чеської та Словацької, однак цей захід був радше декларативним, позбавленим реального змісту.
Внаслідок проведення реакційної «нормалізації» (так називали відновлення попередніх тоталітарних порядків) громадсько-політичне життя в країні на два десятиліття наче завмерло. Суспільні суперечності, які після розгрому «Празької весни» були приглушені, згодом знову почали виявлятися. В другій половині 70-х років активізується дисидентський рух. У 1977р. створено правозахисну організацію «Хартія-77», серед засновників якої відзначався драматург Вацлав Гавел. Уряд спрямував проти дисидентського середовища поліцейські репресії, ставлячи метою не допустити його розростання.
4. «ОКСАМИТОВА» РЕВОЛЮЦІЯ 1989р. І РОЗПАД
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
Докорінні зміни, що розпочались у 1989 р. в Польщі та Угорщині, крах комуністичного режиму в НДР підштовхнули революційний вибух у Чехословаччині. Його детонатором став розгін міліцейськими підрозділами студентської демонстрації у Празі 17 листопада того ж року, що викликало обурення по всій країні. Всюди виникали антиурядові виступи, перетворившись на масовий народний ру
Швидко пройшов демонтаж тоталітарної системи. Держава стала називатися Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР, Чехо-Словаччина). її президентом було обрано В. Гавела. У червні 1990 р. відбулися перші за кілька десятиліть вільні парламентські вибори. ГФ і його словацький аналог - об'єднання
«Громадськість проти насильства» -провели майже половину депутатів до Федеральних зборів. Новий чехословацький уряд розпочав економічну реформу, основою якого був курс на приватизацію, конверто-ваність валюти (крони), лібералізацію цін. На відміну від Польщі, реформа не передбачала заходів «шокової терапії». Тоді ж було прийнято закон про землю, який повертав земельну власність та інше майно, експропрійовані комуністичним режимом, колишнім власникам або їхнім спадкоємцям. Економічне становище федерації складалося порівняно сприятливо, хоч, звичай-Вацлав Гавел но> небезпроблемно. У 1991 р. завершено виведення з території Чехо-Словаччини підрозділів радянської армії, що перебували тут від 1968 р.
Між тим у політичному житті ЧСФР дедалі більшої сили набували відцентрові тенденції. У 1992 р. словацькі лідери почали вимагати перетворення Чехо-Словацької федерації на конфедерацію або навіть на ефемерну «унію» двох фактично самостійних держав. На ці домагання чеські політичні діячі твердо відповіли: або збереження федерації в тому її вигляді, що склався після краху комуністичного режиму, або «розлучення». Словаки врешті-решт прийняли другий варіант. У результаті переговорів з представниками Чехії було ухвалено взаємопогоджене рішення: від 1 січня 1993 р. ЧСФР припиняє існування, натомість проголошуються дві незалежні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка.
Кілька місяців, що залишилися до початку незалежного життя, обидві республіки використали на взаємне розмежування і влаштування своїх внутрішніх проблем. «Розлучення» відбувалося в чітко виражених цивілізованих формах. Зокрема, полюбовно, пропорційно кількості населення (2:1) було поділено спільне майно, спільні кошти. Прийнято конституції Словацької та Чеської Республік.
З 1993 р. почалося роздільне існування двох держав. Обох їх було прийнято до ООН та інших міжнародних організацій. Президентом Чехії було обрано Вацлава Гавела (1998 р. переобраний на наступний строк), Словаччини - Міхала Ковача. Політичне становище Чехії від самого початку відзначалося більшою стабільністю. На парламентських виборах здебільшого вела перед і формувала уряд Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП). її основним конкурентом виступала Громадянська демократична партія (ГДП) правоцентристського спрямування. Президентом Чехії після закінчення у 2003 р. повноважень В. Гавела було обрано лідера соціал-демократів Вацлава Клауса. У 2002 р. відбулись останні загальні вибори, на яких ЧСДП здобула найбільше голосів (понад ЗО %). Її представник Станіслав Гросс у 2004 р. очолив уряд.
Політичне життя Словаччини у перші роки самостійного існування було менш стабільним. Внутрішньополітична боротьба не раз виходила за рамки демократичних процедур. Набули гостроти міжнаціональні проблеми (15% населення Словаччини становлять національні меншини: угорці, цигани, чехи, українці). У 1994 р. в країні виникла політична криза, для розв'язання якої знадобилися дострокові парламентські вибори. Перемогу на них знову здобув Рух за демократичну Словаччину, лідер якого В. Мечіар втретє став прем'єр-міністром. Однак нова розстановка політичних сил не призвела до стабілізації. Лише нові парламентські вибори 1998 p., які виграли демократичні, проєвропейськи налаштовані сили, змінили ситуацію на краще. Уряд очолив Мікулаш Дзюрінда. Ці ж партії перемогли і на останніх виборах 2002 p., і М. Дзюрінда залишився прем'єр-міністром. Президентом Словацької Республіки у 2004 р. став представник Руху за демократичну Словаччину Іван Гашпарович.
На перших порах давався взнаки неоднаковий рівень господарського розвитку Чехії та Словаччини. Економічно більш розвинута Чехія мала кращі стартові умови незалежного існування: тут було незначне безробіття (менше 3 % працездатного населення), порівняно невисока інфляція (10 % на рік). Водночас у Словаччині безробіття досягло 18 %, інфляція - 25 % на рік. Тим не менш словацька економіка змогла подолати наявні труднощі й пішла шляхом впевненого розвитку.
Від часу перемоги революції 1989 р. зовнішня політика спочатку ЧСФР, а потім - Чеської та Словацької Республік була зорієнтована на Захід. Обидві держави було прийнято до НАТО та Європейського Союзу. Встановилися дружні стосунки Чехії та Словаччини з Україною. Відбулися взаємні візити керівних діячів. З обома державами Україна уклала договори про дружні відносини, добросусідство і співробітництво; розвиваються економічні та культурні зв'язки.
5. УКРАЇНЦІ У СЛОВАЧЧИНІ
Кілька районів Східної Словаччини (Пряшівщина) становлять землі, де здавна проживає українське населення - лемки. Тут є понад двісті українських сіл і ще приблизно сто, де українці становлять значну частину людності. Всього, за оцінками дослідників, у Словаччині проживає близько 150 тис. українців.
На зламі 1944-1945 pp. українські райони Словаччини стали епіцентром запеклих боїв і зазнали значних руйнувань. У 1947 р. через ці райони, прориваючись на Захід, проходили загони УПА.
Протягом попередніх десятиліть серед українського населення Чехословаччини гостро стояло питання національного самоусвідомлення. Одні вважали себе українцями, невід'ємною частиною українського народу, інші ж твердили, що вони становлять окрему русинську народність. Консолідації національної свідомості не було досягнуто і в післявоєнний час.
У 1952 р. у школах для українського населення в наказовому порядку було запроваджено винятково українську літературну мову. Однак не всі русини-українці позитивно сприйняли цей захід: частина з них вважала, що навчання слід проводити місцевою говіркою.
У 50-х роках громадське життя українців очолила Культурна спілка українських трудящих (КСУТ). Існувало понад 200 українських шкіл, театр, ансамбль пісні й танцю. У Пря-шеві виходили газета й журнали, велися радіопередачі українською мовою.
У 60-80-х роках відбувався процес асиміляції українського населення. Занепало шкільництво: наприкінці 80-х років залишилося тільки 22 українські школи й одна гімназія.
Після революції 1989 р. українське населення здобуло свободу слова, невід'ємні людські права. Відродилася греко-католицька церква, заборонена за комуністичного режиму (більшість українців Словаччини - католики східного обряду). КСУТ була реорганізована в Союз русинів-українців Словаччини. Розпочалося відродження громадських і культурно-освітніх установ, яке, однак, проходило не без проблем. Відновилося протистояння прихильників української та «русинської» орієнтації. Припинено державну допомогу національним спілкам і громадським організаціям.