Російське самодержавство 1905-1914
План
1. Революція 1905-1907 рр.
2. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
3. Невдача просвіченого консерватизму
4. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння
1. Революція 1905-1907 рр.
27 січня 1904 р. японська ескадра зненацька напала на російський тихоокеанський флот в Порт-Артурі та Чемульпо. Цим військовим діям передував тривалий період напруженості у відносинах між двома країнами. Під впливом безвідповідальних радників Микола IIвже протягом кількох років проводив на Далекому Сході авантюристичну політику. У 1896 р. він отримав від китайського уряду дозвіл на будівництво Транссибірської залізниці, яка проходила через територію Маньчжурії, і на безперешкодне використання природних ресурсів, що знаходяться по обидві сторони залізничного полотна (мова йшла про смугу шириною в 50 км). У 1898 р. Вітте домігся отримання в оренду Порт-Артура, де була створена військово-морська база. Боксерське повстання дало Росії мотив виступити в ролі "захисниці" Маньчжурії. Однак просування Росії до берегів Тихого океану і кордонів Кореї стривожило Японію, яка перейшла в той час до бурхливої експансії. Зіткнення між двома імперіалістичними державами вже можна було передбачити; воно ставало неминучим, ретельно підготовленим з японської сторони, в той час як царський уряд, упевнений у власних силах, пі в якій мірі не уникав його. Тим сильнішим було розчарування, яке спіткало Росію після розгрому 27 січня 1904 р. Знаходячись на відстані 8 тис. км від своїх основних баз, царська армія терпіла поразки одну за одною: на морі поблизу Порт-Артура (31 березня 1904 р.), в Китайському морі (14 серпня) і, нарешті, 20 грудня - здача І Іорт-Артура. Замість того, щоб спричинити єднання народу, війна, далека від національних інтересів, із самого початку сприймалася російською громадськістю як безглуздий конфлікт, результат некомпетентності влади. Повторилося те саме, що й в Кримську війну, - дух пораженства оволодів розумами опозиціонерів. Вплутавшись у цей конфлікт, власті здійснили грубу політичну помилку: на країну, що вже знаходилася в глибокій економічній кризі, звалили новий вантаж - непосильний.
15 липня 1904 р. Плеве був убитий членами "бойової організації" есерів. Зробивши першу поступку громадській думці, Микола IIпризначив на його місце генерала князя П.Святополка-Мирського, який висловив готовність "застосовувати закони ліберально, однак, не торкаючись основи існуючого порядку". Така програма, що була направлена на відновлення традицій "лібералізму" Олександра IIі завершувала еру контрреформ, могла б задовольнити суспільство 20 роками раніше. Восени ж 1904 р., коли складалася опозиція режиму, вона була явно застарілою. 6 листопада у Санкт-Петербурзі відкрився 1 земський з'їзд. На ньому була прийнята програма, що складалася з 11 пунктів. Вона повторювала основні вимоги ліберального руху і наполягала на скликанні, вперше в Росії, "вільно обраних представників народу". Іншими словами, мова йшла про скликання національних зборів - органу, абсолютно несумісного із самодержавним режимом. Одразу після з'їзду пройшла так звана "бенкетна кампанія" - ряд бенкетів, організованих "Союзом звільнення" (ліві ліберали), - яка зібрала тисячі людей. Кульмінацією цієї кампанії став бенкет, що відбувся в столиці в день річниці повстання декабристів 1825 р., біля 800 учасників якого проголосили необхідність негайного скликання Засновницьких зборів. У відповідь на цю хвилю протестів 12 грудня був виданий указ, в якому перераховувалися передбачувані реформи, уряд обіцяв також пом'якшити цензуру, однак основне питання про створення виборного органу влади обходив мовчанням. Ще через два дні з'явилося урядове повідомлення, що офіційно застерігало проти будь-яких виступів, здатних порушити суспільний спокій.
З січня 1905 р. 12 тис. робітників Путилівського заводу припинили роботу в знак протесту проти звільнення чотирьох своїх товаришів. Страйк вмить поширився на всі підприємства Санкт-Петербурга і 8 січня нараховувалося вже більше 200 тис. страйкуючих. Збори російських фабрично-заводських робітників - могутня офіційна профспілкова організація в дусі зубатів-ських профспілок, - очолювалися тоді священиком Г.Гапоном, дуже популярним завдяки своєму простому походженню і, безсумнівно, властивій йому харизмі, людиною, що користувалася безперечним впливом у столичному робітничому середовищі. Опозиція звернулася до нього за допомогою. Га-пон запропонував скласти петицію-прохання, яку народ понесе своєму государю. Важко встановити правду: чи був Гапон невільником тієї ролі, яку йому довелося грати, чи сподівався він зупинити страйковий рух подачею петиції цареві-батечку, чи допомагав гігантській провокації або виявився жертвою агентів поліції, що змагалися між собою? Петиція, складена 5 січня, зібрала за три дні більше 150 тис. підписів. Вона являла собою дивну суміш різких вимог і містичної сліпої віри у всемогутність царя: "Не відмов же в допомозі твоєму народові, виведи його з могили безправ'я, убогості і неуцтв... свобода боротьби праці з капіталом - негайно... а не накажеш - ми помремо тут ; іа цій площі перед твоїм палацом". Петиція, по суті, відображала колективну свідомість робітничого люду, який не порвав ще із своїм селянським корінням і не був зачеплений соціалістичними теоріями.
Вранці 9 січня нескінченний народний потік рушив до Зимового палацу, залишеного Миколою II ще 6 січня. 150 тис. чоловіків, жінок і дітей несли ікони і корогви, співали псалми і "Боже, царя бережи!". їх зустріли постріли гвинтівок, війська стріляли в народ, почалася неймовірна паніка, в тисняві загинули кілька сотень чоловік, тисячі були поранені.
Події Кривавої неділі викликали справді приголомшуючий відгук. Те. що сталося нього дня, розбило вщент традиційне уявлення про царя - захисника і заступника. Газета "Право" писала, що робітники понесли з собою в братську могилу віру в живе джерело правди і справедливості.
Із січня по жовтень 1905 р. рух протесту проти існуючого ладу поширювався і набирав силу у двох паралельних напрямах. Шлях ліберальних реформ обрали середні верстви суспільства, інтелігенція і частина представників вищих кіл, які орієнтувалися на політичні моделі західноєвропейських країн і мріяли про мирну революцію, що проводиться легальними шляхами, в результаті якої на зміну самодержавству повинна була прийти конституційна монархія. Другий шлях об'єднував дуже різнорідні верстви з погано сформульованими прагненнями і різноманітні форми соціального протесту: від селянських антипоміщицьких бунтів і смути до Рад, невідомої досі форми організації. Обидва напрями так і не злилися воєдино, незважаючи па боязкі і запізнілі спроби лібералів "йти в народ" або на деякі успіхи есерівської пропаганди в селянському середовищі. Як би там не було, революційна лихоманка охоплювала розуми: усього лише за кілька місяців ідеї, що раніше хвилювали лише окремих політичних діячів - про загальні вибори, про скликання Засновницьких зборів, про гарантію особистих свобод, - поширилися в широких колах громадськості. Ця "революція в розумах" була, безсумнівно, найбільш глибокою і значною зміною, що в кінцевому результаті спричинило події 1905 р.
У наступні за Кривавою неділею тижні країну захлеснула перша хвиля революційних подій: в більшості міських центрів Росії страйковий рух охопив робітників, особливо залізничників, металургів, працівників текстильної промисловості. Примітні не стільки кількість страйкуючих (їх було близько 1 млн. чоловік), скільки форма виступу: в більшості своїй це були політичні страйки, які підтримували робітників столиці. Без усякого сумніву, в робітничому середовищі формувалася класова свідомість. Політичні вимоги, зрозуміло, не виключали економічних, таких, як підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня та ін.
Стривожені розмахом страйкового руху, офіційні профспілки, ділові кола, інші групи зажадали встановлення правопорядку, відмови від репресивної політики, символом якої став повий губернатор Санкт-Петербургу генерал Д.Трепов.
Щоб уникнути заворушень в день ювілею скасування кріпацтва і стримати обурення лібералів, Микола II підписав 18 лютого рескрипт, підготовлений міністром внутрішніх справ О.Булигіним. У ньому пропонувалося залучати "обраних від населення людей до участі в попередній розробці і обговоренні законодавчих припущень". Реформи, однак, вирішено було проводити поступово, з урахуванням історичного минулого Росії. Вони повинні були неодмінно зберегти непорушність основних законів імперії. У той же ювілейний день був підписаний указ, який дозволяв подавати петиції і запрошував "приватних осіб та організації" доводити до відома центральної влади свої пропозиції щодо поліпшення державної діяльності та добробуту народу. Ця перша поступка влади, хоч і відповідала основним вимогам листопадового маніфесту лібералів 1904 р., прийшла все ж занадто пізно. Свідомо розпливчато сформульований указ, виконання якого покладалося на комісію, так ніколи і не скликану, не міг задовольнити опозицію, налаштовану на найширше тлумачення його значення, тобто на скликання не консультативних, а повноцінних Засновницьких зборів. Таким чином, замість того, щоб заспокоїти заворушення, законодавчі акти від 18 лютого їх ще й посилили. Слідуючи букві указу, професійні об'єднання інтелігенції, міські думи, земські збори, навіть окремі громадяни почали засипати уряд зверненнями, резолюціями, проханнями, пропозиціями, які широко публікувалися на сторінках преси, все більш і більш безстрашної. В історії держави це був перший випадок такої відвертої свободи слова; популяризуючи поняття, про які раніше не було відомо нікому, преса сприяла емансипації розумів. Паралельно йшло створення об'єднань представників вільних професій та інтелігенції. Викладачі університетів, журналісти, вчителі, адвокати, письменники, лікарі, земські службовці організовувалися у професійні союзи. До кінця квітня вже існувало 14 союзів, у тому числі Жіночий союз і Союз за рівноправність євреїв. 8 та 9 травня в Москві представники різних організацій об'єдналися в так званий Союз союзів під головуванням ліберального історика П.Милюкова, нещодавно звільненого із в'язниці. Ця організація являла собою радикальне крило російського лібералізму, вона виступала за скликання Засновницьких зборів, обраних загальним голосуванням. Своєю кінцевою метою керівники цього руху вважали створення конституційної і демократичної партії, що об'єднувала б представників усіх вільних професій.
Нарівні з активністю середніх класів і частини інтелектуальної еліти, які сподівалися використати бурління суспільства в своїх інтересах, бажали розвитку парламентаризму і конституційних структур і оголошували себе єдиними представниками країни, народний рух, як в місті, так і на селі розвиваної своїм шляхом.
Із приходом весни знову спалахнули селянські заворушення. Безладдя поновилися в Курській, Чернігівській, Воронезькій, Орловській, Пензенськії"! та Саратовській губерніях. Селяни прийнялися орати для своїх потреб і косити поміщицькі угіддя, не задовольняючись своїми наділами, ділити між собою запаси зерна та сіна, взяті із поміщицьких засіків. У державних та приватних лісових володіннях вироблялися незаконні порубки, цілі повіти зневірялися від виплати податків та наборів до армії. Всі ці стихійні, неорганізовані і роздроблені дії продовжували традиції селянських бунтів минулих років. До певного часу насильницькі дії були все ж досить рідкими. Селяни сподівалися домогтися свої прав законним шляхом, оскільки уряд заснував спеціальні комісії, які повинні були розглядати земельні питання. Тим часом ліберали, в основному із Земського союзу, спробували частково упорядкувати стихійні дії селян. Під їх тиском був створений Всеросійський селянський союз, який незабаром прилучився до Союзу союзів і оголосив про скликання літом того ж року І селянського з'їзду.
З наближенням 1 травня поновилися заворушення в робітничому середовищі. У травні-червні країну захлеснула нова хвиля страйків. Правда, в більшості своїй вони були мирними і не висували політичних вимог, за винятком Польщі, де під впливом соціалістів і на Грунті старої націоналістичної неприязні до росіян безладдя прийняло серйозний характер (у Варшаві та Лодзі кілька днів робітники були на барикадах). Вимоги робітників були за традицією в основному економічними: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, медичне страхування. Але цього разу була також і вимога визнання права на страйк. Незважаючи на слабкість страйкового руху весною 1905 р., він все ж сприяв утворенню нової структури, а саме Рад, яким призначено було зіграти в майбутньому важливу роль.
Перша Рада виникла в Іваново-Вознесенську, великому центрі текстильної промисловості. Під час страйку 12 травня робітники всіх підприємств міста висунули своїх делегатів для ведення переговорів з начальством. Таким чином, було обрано 15 делегатів, переважно ткачів, які об'єдналися в Раду делегатів Іваново-Вознесенська. Рада, до якої входила незначна група політичних діячів, засідала на зразок селянської громадської ради за містом, прямо під відкритим небом. Його члени проявили на рідкість гарні організаційні здібності та почуття відповідальності. Рада взяла на себе керівництво страйком, організувала курси по ліквідації політичної безграмотності, стежила за підтримкою в місті зразкового порядку. Незабаром вона стала єдиним представником інтересів робітників усієї області, причому її визнали власті та заводське начальство. Однак переговори з начальством провалилися, і, проіснувавши 65 днів, Рада оголосила про саморозпуск, так нічого й не домігшись. Народження першої Ради було важливим етапом робітничого руху, з'явилася нова самобутня форма організації робітників. Кількома тижнями пізніше приклад Іванівської Ради був підхоплений робітниками одного із сусідніх міст - Костроми. Восени того ж року Ради чекав несподіваний успіх.
Поява цієї нової форми організації робітників вимагала від соціал-де-мократичних організацій реакції у відповідь. Меншовики вітали Ради, як "органи робітничого самоврядування", які повинні були, на їх думку, прискорити процес зростання політичної самосвідомості пролетаріату. Що ж до більшовиків, вони спочатку віднеслися до Рад із недовірою, побоюючись, що організація, яка виникла стихійно, "знизу", почне суперничати з партією і поставить під сумнів її керівництво революційними діями. Більшовики змінили своє відношення до Рад значно пізніше, в листопаді-грудні 1905 р., багато в чому завдяки Леніну.
Заворушення охопили також значну частину моряків російського флоту після поразки в Цусимській битві (трагедія сталася 14-15 травня 1905 р., коли російський Балтійський флот після семимісячного плавання прибув у Корейську протоку, де був вщент розбитий японцями). 15 червня на найсучаснішому судні російського Чорноморського флоту броненосці "Князь Потьомкін-Таврійський", що знаходився в Одеському порту, спалахнуло повстання. Після 11 днів плавання по Чорному морю "Потьомкін" вимушений був здатися румунській владі у Констанці. Звичайно, це повстання було результатом не стільки політичної агітації кількох моряків, скільки реакцією на сувору дисципліну, погане поводження офіцерів з моряками, на загальну моральну втому екіпажу. Повстання спалахнуло стихійно і було показником гостроти кризи, що переживалася російською армією. Однак час масового переходу армії на бік революції ще не настав; доказом тому можуть служити, з одного боку, жорстокі репресії проти одеських робітників, а з іншого - відмова повсталих моряків приєднатися до страйкуючих робітників Одеси.
Цусимська трагедія знаменувала собою остаточну поразку Росії у війні з Японією. Бродіння мас наростало. Все це примусило лібералів посилити тиск на владу і зажадати від них поступок, необхідних, щоб перевести в мирне, легальне русло готові ось-ось спалахнути безладдя. Земські діячі, які зібралися в Москві на надзвичайний з'їзд одноголосно проголосували за звернення "До суспільства", в якому ще раз проголошувалася вимога виборів представницьких зборів в рамках конституційної монархії. 6 червня делегація земців подала Миколі IIпетицію з переліком основних вимог лібералів. Через два тижні Микола II, приймаючи представників від консерваторів, знову підтвердив незмінну прихильність старим принципам. Новий земський з'їзд (6-8 липня) визнав, що спроба компромісу 6 червня провалилася і розробив проект конституції, використовуючи віковий досвід держав Західної Європи.
В останні дні липня відбувся ще один важливий з'їзд - І Всеросійський селянський з'їзд; на нього прибуло близько 100 делегатів із 22 губерній. Якщо створений двома місяцями раніше Всеросійський селянський союз висував лише вимоги конституційного порядку, то цей з'їзд виступив із більш рішучими резолюціями: відносно аграрних реформ мова йшла про скасування приватної власності на землю і експропріації землевласників (з компенсацією або без, в залежності від конкретного випадку), в політичній області вимагалося обрання шляхом загальних виборів Засновницьких зборів, реформа кабального оподаткування селян, скасування станової ієрархії.
Прийняті резолюції відображали побажання селян, висловлені ними на з'їзді й являли собою своєрідний синтез ліберальної політичної програми та пропозицій есерів, відомих на селі завдяки газетам, які, за повідомленнями поліцейського донесення, "грамотні селяни читають нині з повною довірою... і великим інтересом", а також традиційних селянських вимог. На зміну розрізненим місцевим виступам селянства народжувалася політична організація в масштабах країни. На чіткі і ґрунтовні вимоги, що походили від усіх прошарків суспільства, власті відповіли явно застарілим проектом. 6 серпня Микола IIнарешті підписав указ про заснування Державної думи. Насправді цс були дорадчі збори, до чиїх обов'язків входили лише "попередня розробка і обговорення законодавчих припущень", які не торкалися основних законів імперії. Дума була позбавлена законодавчої ініціативи і не мала права голосу з питань бюджету. Вибори до неї повинні були проходити за дуже складною системою, яка поєднувала становий і майновий ценз, що скорочувало участь у виборах представників середніх верств населення і повністю позбавляло робітників усяких виборчих прав.
Указ від 6 серпня спричинив загальне обурення опозиції. Ліберальні газети коментували подію приблизно так: "Ось справді російська реформа -самодержавство черговий раз відбирає однією рукою те, що дала інша". Заміси, очікуваного заспокоєння країна прийшла в крайнє збудження під час передвиборної кампанії. Думу планувалося обрати в січні 1906 р., а тим часом політична боротьба спалахнула з новою силою. Єдиним виграшем влади стан розкол ліберальної опозиції на прихильників і противників бойкоту виборні. 1 Іайбільш консервативна частина лібералів висловлювалася за участь у виборах, сподіваючись використати майбутню Думу, нехай навіть устрій її небездоганний, як трамплін для висунення нових вимог. Що стосується радикального крила ліберального руху (його представляв тепер Союз союзів, що нараховував більше 40 тис. членів), го воно зажадало бойкоту заздалегідь фальсифікованих виборів, які можуть тільки дискредитувати саму ідею демократії. Соціалісти-революціонери в свою чергу висловлювалися за бойкот, їх прикладу наслідували соціал-демократи, оскільки вибори, з участі в яких були виключені робітники, нічого їм не обіцяли. Проте, як одні, так і інші сподівалися використати передвиборну кампанію з метою власної пропаганди. Поки опозиція, що в значній більшості заперечувала будь-яку форму цензових дорадчих зборів, продовжувала кампанію бойкоту, оформилася висунена у вересні одночасно Союзом союзів і соціал-демократами ідея загального страйку - єдиного способу домогтися від самодержавства заходів, яких суспільство вимагало з початку 1905 р.
Протягом літа напруженість поступово спадала, однак у вересні робітничий рух раптово знову посилився. 19 вересня розпочався найбільший загальний страйк, який коли-небудь знала країна. Першими застрайкували друкарські робітники Москви, які зажадали перегляду тарифних ставок. Троць-кий писав тоді з цього приводу, що ".. ця маленька подія відкрила собою не більше й не менше, як всеросійський політичний страйк, який виник через розділові знаки і збив з ніг абсолютизм". Протягом кількох днів страйки солідарності охопили багато московських підприємств, а потім поширилася чутка про те, що делегати Союзу залізничників арештовані. Тоді Союз закликав до страйку всі залізниці країни. Так з економічного страйк переріс у політичний, оскільки мова йшла тепер вже про захист прав профспілок, і перетворився на так довго очікуване випробування самодержавства на міцність. З 12 жовтня страйк повністю паралізував всю залізничну мережу імперії. Він охопив промисловість, сферу обслуговування, банки і навіть страхові товариства й торгівлю. 14 жовтня у Петербурзі, як і в Москві, зупинилися і поїзди, і інший транспорт, не вийшли газети, не працював телефон, не було електрики. Число страйкуючих досягло півтора мільйонів. Провінція також не відставала: в Єкатеринославі, Харкові, Одесі спалахнули повстання робітників, вулиці вкрилися барикадами. 13 жовтня у Санкт-Петербурзі утворилась Рада робітничих депутатів, до якої увійшли сотні делегатів, обраних від ведучих страйкуючих підприємств міста. У виконкомі Ради представники есерів, меншовиків і більшовиків грали часто непропорційно значну, враховуючи їх реальний вплив, роль, що свідчило про поширення їх ідей серед робітників столиці. Рада робітничих депутатів 17 жовтня опублікувала свій перший інформаційний бюлетень (газету "Ізвєстія") із закликом до всіх страйкуючих вступити в контакт з нею - "єдиним повноправним представником трудящих Санкт-Петербурга".
Розуміючи гостроту ситуації, Микола IIзвернувся за допомогою до Вітте, якому нещодавно вдалося підписати на більш або менш прийнятних умовах мирну угоду з Японією. 9 жовтня Вітте представив государю меморандум з викладом поточного положення справ і програмою реформ. Констатуючи, що з початку року "в розумах сталася істинна революція", Вітте вважав укази від 6 серпня застарілими, а оскільки "революційне бродіння" дуже велике, він прийшов до висновку, що треба вживати термінових заходів, "доки не стало занадто пізно". Він радив цареві: необхідно покласти межу самоуправству і деспотизму адміністрації, дарувати народу основні свободи і встановити справжній конституційний режим. Провагавшись тиждень, Микола І і наважився поставити свій підпис під текстом, підготовленим Вітте на основі меморандуму, але при цьому цар вважав, що порушує присягу, дану під час вступу на престол. Маніфест від 17 жовтня, незабаром названий "Маніфестом свобод", зводився, по суті, до трьох обіцянок:
- Дарувати народу цивільні свободи на основі непорушних принципів: недоторканості особистості, свободи совісті, свободи слова, свободи зборів і організацій.
- Не відкладаючи вибори в Думу, забезпечити участь у них тих верств населення, які, згідно з указом від 6 серпня, були позбавлені права голосу; новий законодавчий орган повинен був згодом розробити принцип загальних виборів.
- Ввести за неодмінне правило, що жоден закон не може увійти в силу без згоди Думи, щоб обранці народу змогли на ділі брати участь у контролі за законністю дій государя.
У такому вигляді Маніфест являв собою більшу поступку, ніж передбачалося зробити в законодавчих актах від 18 лютого і 6 серпня. Однак багато які важливі питання залишалися невпрішеними: яка буде відтепер роль самодержавства, про що в Маніфесті не говорилося пі слова? Як поєднувати самодержавство і Думу? Чому в Маніфесті не згадується про конституцію? Які будуть повноваження пової Думи? Було ясно, що трактування і застосування настільки двозначного тексту будуть залежати від співвідношення сил між самодержавством, що поступилося лише під тиском обставин, і опозицією, яка в більшості своїй вже хотіла йти далі. Однак на той момент Маніфест дозволяв самодержавству досягти двох позитивних результатів. Вій заспокоїв фінансові кола, від яких залежала видача кредитів Росії. Французький, британський і німецький уряди вітали появу Маніфесту, бачачи в ньому запоруку конституційного режиму, яка нарешті приведе Росію на шлях парламентаризму. З іншого боку, М аніфест завершив розкол табору лібералів, який намітився вже в червні. Помірні ліберали, задовольнившись пертою перемогою, підтримали Маніфест. Що ж до радикального крила, яке якраз оформлялося в партію кадетів - конституційних демократів, - воно прийняло Маніфест насторожено. Соціалісти-рєволюціонери і соціал-демократи всіх відтінків не пішли па компроміс із самодержавством. Троцький писав тоді, що пролетаріат "не бажає нагайки, загорнутої в пергамент конституції".
Сили опозиції розділилися, У той час як ліберали віддавали пріоритет політичній боротьбі, робітники, з головою поринувши в жовтневий загальний страйк, все більше віддалялися від ідей ліберальної опозиції, які поділяли на початку 1905 р., і висували лозунг соціальної революції. Виявившись між двох вогнів - самодержавством, що не бажало йти на поступки, з одного боку, і натиском революції, яка несла в собі загрозу насильства, з іншого, -ліберали протягом всього 1905 р. так і продовжували "метатися" між царем і народом. Вони виявилися не здатними ні зупинити розгул насильства, ні рішуче очолити народну революцію. Вимушений тимчасово піти на поступки, царський уряд надалі зумів зіграти на розколі опозиційних сил і не стримав більшості обіцянок, даних 17 жовтня 1905 р
2. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
19 жовтня Вітте був призначений на пост прем'єр-міністра - посаду, створену заради зміцнення нового принципу міністерської солідарності. На нього покладалася задача забезпечити обіцяні Маніфестом 17 жовтня свободи, підготувати вибори в Думу, відновити порядок. З перших днів свого призначення Вітте виявився в ізоляції, зіткнувшись, з одного боку, із зростаючою неприязню Миколи II (який називав свого прем'єр-міністра "політичним хамелеоном") і двору, а з іншого - з недовірою навіть найбільш помірних лібералів, таких, як Шипов та Львов, що відмовилися увійти до складу уряду. Вітте не зумів втримати рівновагу між реформами і репресіями і пішов по шляху репресій.
Жовтневий маніфест являв собою значний етан в політичній боротьбі лібералів, яку вони вели вже більше року. Однак він не зміг обмежити революційні виступи і розрядити обстановку, яка особливо розжарилася в останні місяці 1905 р. Щойно закінчився загальний страйк у Санкт-Петербурзі і в Москві (21 жовтня), спалахнув заколот на військово-морській базі у Кронштадті (26-27 жовтня). Слідом за ним інший - на військово-морській базі в Севастополі. Під керівництвом лейтенанта П.Шмідта бунтівники створили Раду робітничих, солдатських і матроських депутатів, якій призначено було проіснувати всього лише з 1 і до 15 листопада. Тим часом безладдя охопило всю Транссибірську залізницю, збунтувалися військові частини, що очікували повернення додому після закінчення російсько-японської війни.
Витлумачивши Маніфест 17 жовтня як зняття всіх заборон і під впливом есерівських рішень II з'їзду селян (6-10 листопада, Москва), які підтверджували принцип націоналізації землі, почали бунтувати селяни. Кульмінаційної точки їхні виступи досягли в листопаді-грудні 1905 р. Рух охопив головним чином Симбірську, Курську, Чернігівську і особливо Саратовську губернії. У ряді місць були розгромлені всі поміщицькі садиби. Уряд вимушений був вжити суворих заходів - послати каральні війська, оголосити в багатьох місцях надзвичайний стан, - щоб зупинити безладдя, однак літом 1906 р. вони поновилися. У розпал заворушень консервативні сили організували так звані чорні сотні. До них набирали як селян, так і міських люмпен-пролета-рів, розпалюючи в них почуття антисемітизму. Користуючись прихильним заступництвом царської поліції, чорні сотні влаштовували численні погроми. Тільки за жовтень число їх перевалило за 150 - в основному в південних містах, де єврейське населення становило досить значний відсоток. 8 листопада за потурання Вітте з допомогою Трепова і нового міністра внутрішніх справ Дурново крайньо-празі кола створили "Союз російського народу" на чолі з О.Дубровіним і В.Пуришкевичем. Проголосивши лозунг "Православ'я, самодержавство і народність", вони закликали до боротьби проти "внутрішніх ворогів".
Найзначнішим випробуванням, що випало на долю уряду Вітте в останні місяці 1905 р., виявилося його протистояння Санкт-Петербурзькій Раді, а потім і Московській Раді робітничих депутатів. Санкт-Петербурзька Рада, яка сформувалася 13 жовтня під час загального страйку переважно з депутатів, обраних на підприємствах, і членів революційних партій, зуміла домогтися неухильного зростання свого впливу і, зрештою, стала представляти інтереси половини найманих робітників столиці. Так, після публікації Жовтневого маніфесту, адвокат-меншовик Хрустальов-Носарь, який очолював Раду, продовжував агітувати робітників не припиняти боротьбу аж до повної перемоги над царською владою. 2 листопада Рада закликала робітників до нового загального страйку, так і не домігшись поступок від уряду. Через деякий час Рада проголосила восьмигодинний робочий день на заводах, але власники оголосили локаут, і Раді довелося "тимчасово припинити" введення оголошених заходів. Ці невдачі викликали у робітників почуття безглуздості боротьби, чим скористався уряд для контратаки. 25 листопада влади арештували Хрустальова-Носаря; Раду очолило колективне керівництво, серед членів якого виділявся молодий талановитий оратор Троцький. З грудня під час засідання були затримані всі 267 делегатів Ради. Таким чином, Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів за п'ятдесят п'ять днів свого існування із звичайного страйкового комітету зуміла перетворитися на справжній робітничий парламент, де більшість робітників столиці, користуючись немислимою ще кілька місяців тому свободою зборів і слова, змогла познайомитися з політичним словником і поняттями, які раніше були в ходу тільки у небагатьох присвячених. Санкт-Петербурзька Рада продовжила досвід Іванівської Ради. До кінця 1905 р. в головних промислових центрах країни вже нараховувалося кілька десятків Рад,
У кінці листопаду робітничі заворушення в країні спалахнули з новою силою. Ідея Леніна, висловлена в книзі "Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції", про необхідність озброєного повстання для вступу в наступний етап революції, проникала все глибше в свідомість маси. її втілила в життя Московська Рада. Вона була заснована 22 листопада і об'єднала членів різних соціалістичних партій, обраних внаслідок багатоступінчастих виборів. Досить численні в Раді більшовики організували "бойові дружини". 2 грудня в одній із частин Московського гарнізону почалися заворушення. Рада вирішила, що настав час діяти, і призначила на 7 грудня початок загального політичного страйку і повстання, яке повинне було скинути царську владу. Незважаючи на підтримку значного числа страйкуючих Раді все ж не вдалося, як в жовтні, зупинити роботу життєво важливих галузей, зокрема залізничного транспорту. Повстання було приречене. За чотири дні (15-18 грудня) війська під командуванням адмірала Дубасова зуміли розправитися з осередками повстання, на чолі яких стояли бойові загони більшовиків, сконцентрованими головним чином в районі Пресні, на заході Москви. Незважаючи на невдачу, революціонери визнали, що підсумки повстання не були тільки негативними. Якщо ще рік тому робітничий рух був "політично аморфним і позбавленим класової свідомості", то досвід, набутий в ході повстання, повністю перетворив його, остаточно вбивши в робітниках патріархальні ілюзії і лояльність по відношенню до монархії. В історичній перспективі розгром Рад сприяв зміцненню в країні консервативних позицій, а жорстка політика репресивних заходів остаточно зупинила реформи і "мирне оновлення" Росії.
Власті, відчувши свою силу в боротьбі з соціальною революцією, зважилися переглянути свої обіцянки, дані 17 жовтня. Усього за кілька місяців вони перетворилися "в недосяжні золоті яблука саду Гесперід", як з гірким гумором писала газета "Право". Перша з обіцяних свобод - недоторканість особистості - була не більш ніж пустим звуком, бо повсюди йшли арешти підозрюваних. За один тільки грудень і 905
р. в столиці було арештовано близько 2 тис. чоловік. Навесні 1906 р. загальне число взятих у в'язниці і висланих перевищило 50 тис. чоловік. Такої кількості репресованих при царській владі ще ніколи не було.
З прийняттям 24 листопада "Тимчасових правил" преса користувалася відносною свободою. Однак через кілька місяців набагато жорсткіші правила знову обмежили свободу преси. Право на страйк фактично зводилося на нівець законом від 2 грудня, який забороняв страйкувати державшім службовцям, працівникам громадських установ і робітникам підприємств, "життєво важливих для економіки країни".
Про свободу слова варто було й говорити. Як могла вона поєднуватися із законом від ІЗ лютого 1906 р., згідно з яким можна було піддати переслідуванню будь-яку особу, винну в "антиурядовій пропаганді"? Прийнятий 11 грудня виборчий закон обманув надії ліберальної опозиції, хоча в порівнянні її законом від 6 серпня все ж являв собою крок уперед. Виборчий ценз став менш суворим, 25 мли. чоловік дістали право голосу. Однак вибори залиша-мюі багатоступінчастими, а права виборців - нерівними. Всі виборці ділилися па чотири курії (поміщики, міські власники, робітники і селяни). Кожна з них вибирала своїх вибірників у виборчі округи. Закон про вибори, дуже складний і заплутаний, прагнув насамперед забезпечити права поміщиків. І Іовповаження Думи заздалегідь сильно обмежувалися. Напередодні передвиборної кампанії уряд вирішив провести реформу Державної ради. З адміністративного органу вона перетворювалася на вірну владі верхню палату майбутнього парламенту і наділялася рівними з Думою законодавчими повноваженнями.
Одночасно з цими заходами 24 квітня, всього лише за три дні до відкриття Думи, були ухвалені Основні закони, які сильно обмежували її законодавчі, бюджетні та політичні права. Дума позбавлялася багатьох своїх повноважень. їй заборонялося обговорювати питання, які відносяться до "ведення государя", такі, як міжнародні, військові і внутрішні справи двору. Фінансові прерогативи Думи були ще більш куцими, ніж законодавчі. До її компетенції не входили всі витрати, пов'язані з питаннями "ведення государя", а також із державною заборгованістю; в кінцевому результаті половина бюджету країни не підлягала контролю з боку Думи. Государ зберігав "вищу самодержавну владу" (з офіційних документів було виключене лише слово "необмежену"); в перервах між сесіями Думи (а час сесій визначався государем) тільки він міг проголосити і затвердити новий закон, оголосити або відмінити надзвичайний стан, припинити по своїй волі дію будь-якого закону або цивільних свобод. Міністри призначалися і знімалися зі своїх постів згідно його побажанню і відповідали за свої дії перед ним одним. Таким чином, про парламентське правління не могло бути й мови.
Єдиною невдачею консервативної реставрації, яка блискуче проводилася Вітте, стали вибори в Думу. Закон про вибори робив ставку на монархічні і націоналістичні почуття селянської маси. Насправді ж селяни підтримали опозиційні партії. З урахуванням відсутності досвіду, вибори розтягайся на три тижні (з 26 березня по 20 квітня 1906 р.) і пройшли дуже погано. Власті мало втручалися в хід виборів; участь в них прийняла лише половина виборців.
Це були перші вибори за всю історію Росії. Багато які партії претендували на голоси виборців:
- Союз російського народу - партія, націоналістична за духом, дотримувалася монархічних і антисемітських поглядів.
Союз 17 жовтня (так звані октябристи) - представляв помірне крило ліберального руху, цілком задоволене обіцяними свободами і скликанням Думи.
- Партія конституційних демократів (кадети) - ліве крило лібералів, об'єднувало земських діячів, які стояли на конституційних позиціях, а також більш радикальних елементів з професійних союзів. На відміну від октябристів кадети вважали Маніфест 17 жовтня початковою стадією політичної боротьби, яку вони мали намір продовжити в самій Думі, з метою встановлення справжнього парламентського правління в країні. У зв'язку з тим, що більшість соціалістичних партій бойкотувала вибори, кадети зуміли залучити на свою сторону багато виборців, не тільки своїх співчуваючих - освічену буржуазію та середній клас, - але й представників національних меншин, на захист яких вони виступили, а також частину селян, яким вони обіцяли проведення земельних реформ.
Що стосується соціалістичних партій, вони загалом залишилися вірні тактиці бойкоту виборів. Однак позиції їх були різними. Найбільш послідовно політику бойкоту проводили більшовики, які не висунули в Думу жодного депутата. Меншовикам вдалося провести в Думу кількох депутатів, головним чином від Грузії. Есери бойкотували вибори, замість них були обрані депутати від близьких до есерів селянських кіл, які утворили згодом фракцію трудовиків.
Результати виборів були обнародувані 20 квітня. Виходячи з них, можна зробити декілька загальних висновків:
1. Незважаючи на всі захисні заходи, такі, як виборчий ценз і багатоступінчасті вибори, власті потерпіли відносну поразку на виборах. Праві партії та октябристи отримали всього лише 10% голосів. Вибори завдали жорстокого удару по основному догмату самодержавства - непорушній єдності царя й народу.
2. Більшість селян, замість того, щоб підтримати на виборах тих, хто вважав себе їх природними захисниками, поміщиків або місцевих державних службовців, проголосувало за своїх власних кандидатів або за кандидатів опозиції. Таким чином, в Думу були обрані близько 100 безпартійних депутатів, що виступали за аграрні реформи, і ще 100 депутатів - трудовиків.
3. Головну перемогу на виборах отримала партія кадетів, яка отримала більше третини всіх місць. Це був результат досить вмілої кампанії, яку провели кращі публіцисти й оратори країни. Конфлікт між опозиційно налаштованою Думою і государем, що претендував на роль носія історичної і монархічної законності, став неминучим. Ллє боротьба виявилася нерівною.
За кілька днів до відкриття Думи Вітте подав у відставку (14 квітня), отримавши перед цим дуже значну іноземну позику, більш ніж половину якої надав уряд Франції. Позика врятувала царський режим від фінансового краху. Вітте критикували як ліберали, так і консерватори. Останні звинувачували його у своїй невдачі на виборах. Відставка Вітте знаменувала собою серпочну поразку: оновлення самодержавства за прусською моделлю не вишино.
Дума урочисто відкрилася пишним прийомом, який Микола IIвлашту-пав для депутатів у Зимовому іалаці. Але не пройшло й тижня, як її представники прийняли (5 травня) адресу монарху, в якій знову висувалися основні вимоги лібералів: мова знову йшла про введення загальних виборів, про скасування всіх обмежень на законодавчу діяльність Думи, про особисту відповідальність міністрів, скасування обмежувальних законів, про Державну раду, про гарантію цивільних свобод, включаючи право па страйк, скасування смертної страти, розробку аграрної реформи, перегляд оподаткування, введення загальної та безкоштовної освіти, задоволення вимог національних меншин, повну політичну амністію. Цей документ був відображенням тактики депутатів від опозиції, які увійшли до складу Думи з метою розширити її повноваження і перетворити на повноправний парламент. Вони були переконані, що цар не посміє зачепити "народних представників", які вважалися "єдиними спасителямн Росії", внаслідок чого уявляли себе невразливими. Однак уряд, керований слухняним і посереднім прем'єр-міністром І.Горемикіним, категорично відкинув всі ці вимоги. Діставши відмову, Дума прийняла більшістю голосів (проти семи) вотум "повної недовіри" уряду і зажадала його "негайної відставки". Двох тижнів вистачило, щоб між урядом і Думою стався остаточний розрив. Уряд у свою чергу бойкотував Думу, подаючи на її розгляд лише закони другорядного значення. їй залишалося тільки використовувати право депутатів на депутатський запит. Протягом кількох тижнів 379 запитів були подані на адресу уряду, який відхилив або проігнорував їх. Депутатська асамблея прийняла також проект аграрного закону, згідно з яким селяни могли б за "справедливу компенсацію" отримати землі, які ними орендуються. Уряд визнав, що це питання не входить у компетенцію Думи, будучи занадто важливим для країни, і 9 липня розпустило Думу. Те, що приводом для розпуску Думи послужило саме аграрне питанн
Підпорядковувати опозицію і втихомирювати останнє революційне безладдя випало на долю П.Столипіна, який змінив на посту прем'єр-міністра Горемикіна, міністра внутрішніх справ у попередньому кабінеті. Борець за збереження монархії шляхом її модернізації, консерватор за переконаннями, колишній предводитель дворянства в Ковно, де, спостерігаючи життя польсько-литовських селян, став переконаним прихильником приватної власності, він спрямував свою діяльність на розв'язання трьох основних задач: придушення заворушень, контроль за виборами у Другу думу та аграрне питання.
Селянські бунти, що спалахнули під час обговорення аграрного питання на засіданнях Першої думи, були жорстоко придушені за допомогою спеціальних каральних загонів і масових репресій. Чудом уникнувши замаху з боку есерів (12 серпня 1906 р.), Столипін заснував військово-польові суди, які протягом восьми місяців винесли близько 1000 смертних вироків. Одночасно з цим у ході підготовки нової виборчої кампанії Столипін спрямував свої зусилля на підрив діяльності опозиційних партій. 260 щоденних і періодичних видань були призупинені з липня по жовтень 1906 р. Обіцяна в 1905 р. свобода слова була забута. Власті вдалися ще до одного досить дійового засобу боротьби з опозицією: опозиційним партіям було відмовлено в "адміністративній санкції", свого роду свідченні лояльності по відношенню до влади, без якої жодна партія не могла проводити публічних засідань. Скориставшись розпуском Думи, Столипін підготував два знаменитих земельних закони. Згідно із першим (від 5 жовтня 1906 р.), селянам нарешті надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права. Другий закон (9 листопада 1906 р.) дозволяв будь-якому селянинові, який обробляє землю на умовах громадського землекористування, в будь-який момент зажадати належну йомучастку у повну власність. Мета даного закону, який підписав смертний вирок віковій селянській громаді, - повернути аграрну проблему іншим боком: замість того, щоб експропріювати поміщиків - збезземелювати громаду, оскільки між селянами розподілялися землі, належні їй . Однак потрібна була ще згода останніх на руйнацію інституту, який тільки зміцнився в ході революційних подій. За цей час - поки складалися селянські запити і проходили земельні бунти - громада затвердилася як справжній орган селянського самоврядування. І знову в центрі конфлікту між урядом і Другою думою, яка зібралася 20 лютого 1907 р., постало земельне питання.
Передвиборна кампанія пройшла не без втручання і тиску на виборців з боку влади, однак Друга дума виявилася ще більш радикальною, ніж Перша. До неї увійшло більше 100 депутатів-соціалістів (37 есерів, 66 соціал-демократів, з них 2/3 меншовиків), близько 100 трудовиків, 100 кадетів і 80 депутатів від національних меншин з важко визначаємою політичною орієнтацією; октябристів було всього лише 19, монархістів - 33. У результаті кандидати від урядових партій склали в Думі дуже незначну фракцію, в той час як переважна більшість виявилася в опозиції.
Навчена попереднім досвідом, Дума вирішила діяти в рамках законності, уникаючи непотрібних конфліктів. Комісії приступили до розробки численних законопроектів. Після початкового періоду затишшя з березня по квітень 1907 р. суперечки розгорілися з двох питань: щодо аграрної політики і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд зажадав засудження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більше того, 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дій" поліції. Тим часом повсюди поновилися терористичні й антитерористичні акції (тільки за травень загинуло кілька сот чоловік). Під тиском консервативної преси, в якій Дума називалася "розсадником бунтів і непокори", "притулком єврейського мракобісся і тероризму", уряд вирішив оголосити про її розпуск, але, щоб не зв'язувати його знову з аграрним питанням, звинуватив багатьох депутатів у змові проти царської сім'ї. 1 червня Столипін зажадав виключення з Думи 55 депутатів (соціал-демократів) і позбавлення 36 з них парламентської недоторканості. Не чекаючи її рішення, Микола її сам оголосив 3 червня про розпуск Думи і призначив скликання чергової Думи на 1 листопада 1907 р. У маніфесті, який проголосив розпуск Думи, було також оголошено про корінні зміни в законі про вибори. Дана міра повністю суперечила Основним законам, прийнятим у 1906 р., згідно з якими будь-які зміни вимагали попередньої згоди двох палат - Думи і Державної ради. Новий закон розроблявся в умовах абсолютної секретності протягом кількох останніх місяців. Він посилював виборчий ценз основних виборців, скорочував представництво селян і національних меншин, збільшував нерівшсть у представництві різних соціальних категорій. Тепер голос одного поміщика дорівнював голосам 7 городян, ЗО селянських виборців або 60 робітників. Період, який відкривався Маніфестом 17 жовтня 1905 р., коли була зроблена перша в історії спроба поєднати самодержавний режим із конституційною формою правління, прийшов до кіпця. "Проклятий закон", як прозвали в народі новий закон про вибори, знову повертав країну до самодержавства.
На даному етапі перемога була, безумовно, на боці царської влади. Країна, втомлена від двох з половиною років безладдя, не прореагувала на прийняття нового закону про вибори. Уряд отримав покірну Думу, функції якої обмежувалися затвердженням представлених їй законів. Таким чином, державний переворот 3 червня 1907 р. знаменував собою поразку революції 1905 р. і явне відродження самодержавства, якому вдалося відмовитися від більшості поступок, вирваних під тиском опозиції 17 жовтня 1905 р. Однак 1907 р. в жодному разі не був поверненням до 1904 р. Зі слів Вітте, "революція в розумах" здійснилася, і сила її перевершувала силу існуючого режиму. Країна прокинулася до політичного життя, самодержавство не уявлялося відтепер єдино можливою формою правління, питання про вибір режиму стояло на порядку денному. Спочатку, в 1905 р. здавалося, що від такого політичного "пробудження" виграли ліберали. Вони краще за інших виявляли вимоги нижчих верств населення, але в 1907 р. їх час було упущено, і спроба вкоренити Думу на ґрунті нової державної законності провалилася. Концепція ліберальної парламентської революції, яка могла б привести мирним шляхом до конституційної демократії, зазнала поразки. Разом із тим ліберали хоч і не володіли реальною владою, але складали більшість в обох Думах і виявилися достатньо наближеними до влади, щоб тим самим дискредитувати себе в очах значної частини народних мас, керівництво якими вони не взяли на себе через страх перед люттю стихії. Народний рух все більше підпадав під вплив інших ідей, особливо соціалістичних. У результаті події 1905-1907 рр. не привели Росію до політичної інтеграції з демократичними режимами інших європейських країн. Вони лише підірвали довіру до лібералів і посилили конфронтацію між представниками крайніх течій.
3. Невдача просвіченого консерватизму
Звільнившись від опозиційної Думи, Столипін протягом чотирьох років (з липня 1907 по вересень 1911 р.) намагався проводити політику авторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну. З цією метою він скористався, і небезуспішно, зростанням націоналістичних настроїв у середовинп російської буржуазії. Згідно з концепцією Столипіна, модернізація країни вимагала трьох умов: перше - зробити селян повновладними власниками, щоб найбільш "міцні та сильні", звільнившись від опіки громади, могли обійти "убогих і п'яних"; друге - досягти загальної письменності в об'ємі обов'язкової для всіх чотирирічної початкової школи. Ще будучи пред-водителем дворянства в Ковно, Столипін писав з цього приводу, що тільки письменність допоможе поширенню сільськогосподарських знань, без яких не може з'явитися клас справжніх фермерів. 1, нарешті, третє - необхідно було досягти посиленого росту промисловості, підкріпленого розвитком внутрішнього ринку.
Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 рр.. які передбачали розпуск громад і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двох третин членів громади, як було раніше. Власті всіляко сприяли відокремленню селянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, воно називалося відрубом, якщо воно знаходилося поза його межами - хутором. Держава також допомогла багатьом селянським сім'ям у придбанні земель за допомогою Селянського банку. Банк продавав у кредит землі, що були скуплені раніше у поміщиків або належали державі. Між 1905 і 1914 рр. в руки селян перейшли таким шляхом 9,5 млн. га землі. Ця політика була дуже розумного у відношенні до найбільш прецездатної частини селян, вона допомогла їм встати на ноги, однак не могла вирішити аграрну проблему загалом. Селяпи-бідпяки не змогли скористатися реформами. Вони були вимушені найматися батраками, переселятися в міста, або виїжджати в неосвоєні регіони країни. Уряд всіляко заохочував, наприклад, заселення Сибіру. Кредити, що відпускалися переселенцям, збільшилися в чотири рази в порівнянні з періодом 1900-1904 рр. Однак це не виправдало надій уряду і не дало належних результатів. Переселенці вважали за краще влаштовуватися у вже обжитих місцях, таких, як Урал, Західний Сибір, аніж займатися освоєнням безлюдних лісових зон. Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн. чоловік виїхало в Сибір, близько 1 млн. з них повернулися в європейську частину Росії. Проте, якщо в 1897 р. в Сибіру нараховувалося 8,2 млн. жителів, то в 1917 р. їх було вже 14,5 млн.
Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна не вистачило часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося "звільнитися" з-під опіки сільської громади. Рух за скасування "мирського" правління на селі досяг найвищої точки між 1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне з таємних бажань багатьох селян - вийти з-під опіки "миру"). Однак згодом цей рух помітно скоротився. Випадки повного розпуску громади загалом були дуже рідкими (всього 130 тис). "Вільні" селянські землеволодіння становили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян, що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріплені за ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап, оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господаря достатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числа трудівників, але вони губилися в масштабах країни.
Не вистачило також часу для проведення в намічений десятирічний термін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908 р. (передбачалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р. нараховувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в 1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.
Для проведення своєї лінії Столипін уміло скористався економічними і політичними "козирями", які знаходилися в його руках.
У Третій думі, прозваній "поміщицькою", оскільки вона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшості правих, "урядовому блоку" (225 депутатів від націоналістів і октябристів), протистояла ослаблена новою виборчою системою опозиція (52 кадети, 26 депутатів від національних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів). Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очолив О.Гучков, онук кріпосного селянина, який розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися, каменем спотикання стало, передусім, питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представляли інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депутатів об'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану, утворивши нове угруповання - Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов. Це угруповання згодом перетворилося на "законодавчий центр" Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націоналістичний чад за ці роки розповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримували антисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність.
Столипін використав у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупська добре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себе громадянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину, вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, з власними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієї ідеології, яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Число членів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907 р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків, зроблених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики, проаналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно було надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне - не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр. переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більш прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовики вважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, - як показала невдача ліберального руху, у буржуазії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійснити докорінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянською біднотою, слідуючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити нову революцію.
Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лондон, травень 1907 р.) з'їздах партії збереглася лише зовнішня їх єдність. Полеміка розгорілася з особливою силою з питання про експропріації, здійснені підпільними більшовистськими загонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі 340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій. Ленін же відмовився від засудження цих "партизанських дій" і па V партійній конференції, що відбулася в Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх у бажанні "ліквідувати" підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, що виникла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як "ліквідаторську". Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії за зразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової організації, якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з "ліквідаторами" став сам уряд, з його безкомпромісністю і повною відсутністю будь-якої соціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися і з численними внутрішньопартійними фракціями. Суперечки виникали з будь-якого приводу: з питань теорії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися таким чином: з одного боку - уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися до загальних дій із меншовиками, з іншого - одзовісти, які вимагали відклику депутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всяку парламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними, називаючи їх "ліквідаторами навпаки".
Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, також знаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до минулого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально ці загони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їх складу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф, організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти відповідальний пост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточно дискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Протилежне крило есерів представляли трудовики. Вони, як і
раніше, брали участь в роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі.
В той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шляхів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, переживали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містицизму, естетики "чистого" мистецтва, тоді як інтерес до політики і соціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму або політиці стало поява збірки "Віхи", яка викликала широкий відгук і пристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думок збірника:"Любов до зрівнювальної справедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до істини". У той час як Бердяєв викривав "внутрішнє рабство" російської інтелігенції, Струве обрушувався на її безвідповідальність. Інтелігенція у всіх бідах Росії звинувачує уряд, писав він, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і
вони стосуються її лише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершував свою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості - деспотизм або диктатура натовпу.
Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалим розквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангарду як в області музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський, Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок), акмеїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-х рр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і сам віддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки "ганебним десятиріччям". Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, до яких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із запереченням буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирством інтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпінням і тривогою чекала останнього часу "буржуазної цивілізації". У багатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий "кінець світу". Чекали апокаліпсису - як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліпсисом повинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумам можливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло з горнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність. Столиця стала найбільш "сучасним" і, безумовно, найбільш вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей в художньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральний еклектизм - все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рівновагу освічених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей, суцільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному і
політичному житті.
Реалізації планів Столипіиа сприяли не тільки політична та ідеологічна ситуації, які він успішно використав, але й чудове економічне становище. Зростання промисловості в Росії поновилося ; небувалою швидкістю через сприятливу зовнішню кон'юнктуру. Завдяки масовому експорту продовольчих товарів (Росіііська імперія експортувала і ретину своєї товарної продукції зернових і була найбільшим у світі постачальником зерна), зовнішня торгівля була прибутковою, державний бюджет урівноваженим, навіть незважаючи на виплати по зовнішньому боргу. За п'ять років (1908-1913 рр.) промислове виробництво зросло на 54%, загальна кількість робітників збільшилася на 31% - це були конкретні показники росту промисловості. Всі галузі промисловості знаходилися на підйомі, особливо виробництво сталі, металургія, видобуток нафти, виробництво електроенергії, сільськогосподарських машин. До того ж у провідних галузях намітився небувалий процес концентрації виробництва, як в плані технічному (в Росії процент робітників, зайнятих на заводах, де працювало понад 1000 чоловік, - 40% загального числа робітників, - був вищим, ніж у США), так і в плані збільшення торгового обороту і грошового прибутку. Картелі, трести, концерни монополізували більшу частину виробництва та розподілу в найбільш сучасних галузях економіки. Концентрація забезпечувалася діяльністю кількох великих банків, які, як і в Німеччині, повністю керували ринком. У 1913 р. більше половини банківських операцій проводилося за допомогою шести найбільших ділових і депозитних банків Росії, які знаходилися у Санкт-Петербурзі. У столиці в цей час розквітла біржова та фінансова діяльність, чому сприяло помітне зростання курсу цінних паперів на біржі, особливо з 1909 р.
Досить важко визначити точно частку іноземного капіталу в російській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третина загального числа всіх акцій товариств, які діяли на території імперії, належала іноземним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними в металургійній і нафтовій промисловості, а також у банках. У 1914 р. 65% капіталу найбільшого Російсько-Азіатського банку належали французьким вкладникам. Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільш технічно розвинені галузі промисловості, такі, як електротехніка, кораблебудування, автомобілебудування. Якщо виходити із загальної суми капіталовкладень, французи займали перше місце серед інвесторів, особливо враховуючи суми, надані ними у вигляді позик. Частка французького капіталу сягала 12,5 млрд. франків, частка німецького капіталу - 8 млрд., частка британського - З млрд.
Національний прибуток країни збільшувався з кожним роком. Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати золотим віком капіталізму в Росії. Капітал щойно створених протягом цих років акціонерних товариств становив 41% загальної суми капіталу всіх товариств, створених після 1861 р. Більше 70% нових вкладень, починаючи з 1908 р., було зроблено вітчизняними фондами. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, було подвійне збільшення розмірів внесків в ощадних касах і на поточних рахунках у банках, а також те, що росіяни почали активно викуповувати цінні папери, які здавна знаходилися в руках іноземців.
Для того, щоб дати об'єктивну оцінку цій картині загального досягнення успіху, потрібно розі лянути її в світовому масштабі. У 1913 р. загальний рівень промислового виробництва в Росії залишався у два з половиною рази меншим, ніж промислове виробництво Франції, в шість разів меншим, ніж у Німеччині, в чотирнадцять разів - ніж в Америці. Тут постає одне важливе питання: чи сприяв курс економічного розвитку, взятий Вітте і продовжений Столипіним, докорінному перетворенню російської економіки і російського суспільства?
Р.Порталь у своєму дослідженні, яке вже стало класичним, відповідав на нього ствердно. Він вважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяв виникненню в Росії справжнього класу підприємців і ринку приватного попиту, здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіх секторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було б вважати, що Росія перед 1917р. наблизилася до західної моделі держави, як вважають деякі історики.
Однак твердження Порталя заперечувало багато яких англійських і інших дослідників, особливо такі, як Т.С.Оуен, Ж.Л.Вест і К.Гольдберг. Вони висували наступні доводи:
- У сільському господарстві передвійськове десятиріччя швидше сприяло сільським громадам (вони викупили 6 мли. га землі), аніж справжнім "селянам-підприємцям" (вони викупили лише 3,4 млн. га землі в особисту власність).
- У промисловості разом із закінченням кризи і поновленням виробництва збільшився попит в основному на металеві заготовки, що більше відповідало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам приватного підприємництва.
- Російська буржуазія, яка являла собою досить різнорідну групу підприємців, за своєю ідеологією була далека від норм Шумпетера: частина з них паразитувала на державній діяльності, інша - вихідці із "старообрядницьких" кіл - піклувалися про прибуток не ради нього самого, а як можливість "послужити країні" і затвердити російську могутність.
З цієї точки зору економічна політика Вітте - Столипіна не привела до якого-иебудь дійсного наближення до західної моделі. Нав'язана зверху, вона в певному сенсі випереджала методи, використані Сталіним у 1928 р.
У травні 1911 р. французький повірений у справах у Санкт-Петербурзі зазначав, що капіталісти Росії, які мають у своєму розпорядженні великі суми і заохочуються розквітом справ у країні, розпочали русифікацію промисловості. Ця тенденція енергійно під гримувалася міністром фінансів, який ніколи не робив таємниці із бажання звільнитися від вимог іноземного ринку.
Відбувалося посилення різних форм націоналізму. По-перше, націоналізму, спрямованого зовні імперії (пан- або нєославізм), що вже свідчило про прагнення до завоювання. Старі мрії про Константинополь, які в минулому базувалися на релігійних, містичних та ідеологічних мотивах, отримали тепер економічну основу: встановлення контролю над протоками Босфор та Дарданелами служило інтересам торговців, які могли б експортувати зерно та прокат чорних металів через південні порти країни. Чи не було це прагнення закріпити за собою, подібно усім великим державам, зону впливу, відчутним свідченням того, що Російська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністською політикою самодержавства та економічними інтересами національної буржуазії існувала повна відповідність. Кадети явно не прагнули до критики подібної орієнтації самодержавної політики.
Наступною формою вияву націоналізму можна, безумовно, вважати бажання буржуазії та чиновництва позбутися присутності іноземного капіталу в економіці. Бажання звільнитися було таким великим, що не тільки інтелігенція, але й ті, хто безпосередньо стикався з іноземною присутністю й конкуренцією, усвідомлювали російське відставання і залежність країни від закордону. З поширенням вищої освіти службовці все гостріше відчували ураженість свого положення, фінансову і ієрархічну дискримінацію, яких вони зазнавали в порівнянні з іноземцями, що працювали на тих самих підприємствах. Посол Франції у Санкт-Петербурзі М.Палеолог доповідав про новий стан розумів: "Мати іноземців як співробітників - будь ласка, але дати їм можливість стати господарями ринку - ні. Такий, здається, нинішній девіз". Дана форма національної самосвідомості росіян, видно, відповідала певному етапу розвитку економіки, переходу до більшої незалежності.
Третя форма вияву націоналізму в Росії, яка спричинила численні наслідки для режиму, - почуття переваги росіян над неросійськими народами, які проживали в імперії, що всіляко розпалювалося владою та самим Столипіним.
Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні та політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, які поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Прусії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, а соціальне законодавство лише робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодииний робочий день майже не застосовувався, так
само, як і закон 1903 р. про страхування робітників, які отримали каліцтва на підприємстві. Легальні профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довірою серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно й помітно росла. Нове покоління виявилося сприйнятливим до соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не розумів значення робітничого питання, яке з новою силою постало в 1912 р.
Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання: одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що почитає за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістську великоруську політику і, природно, налаштував проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипіна обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно із соціалістів та лібералів. У 1908 р. він безуспішно намагався обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів у країні колишні диктаторські методи. До 1914 р. неприязнь фінів до "російських окупантів" стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було єдиним. Частина поляків під керівництвом Дмовсь-кого намагалася, використовуючи панслов'янські симпатії уряду, добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах створив муніципальні установи з переважаючою кількістю службов-ців-росіян. На Україні, де преса й вищі учбові заклади зазнали насильної русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, засіювана на розумінні економічної могутності краю, який став житницею та індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українських націоналістів, які організували Союз звільнення України і знайшли притулок у Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини. Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко зашкодити російській владі в помсту за їх підтримку антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів Богемії та на Балканах. З тих же причин тюркські меншини на території Азербайджану, які об'єдналися в 1912 р. в партію Мусават ("Рівність"), рішуче пішли на зближення з оновленою після младо-тюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, яка проживала в Криму та на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрко-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання рівною із російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народи слаборозвинутими. Він також заохочував російську колонізацію Середньої Азії не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії та Африки.
Столипін здійснив помилку і в питанні про заснування земств у західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб поліпшити в них положення білоруського та російського населення, які складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала; однак Державна рада зайняла протилежну позицію - класові почуття солідарності із шляхтою виявилися сильнішими національних. Столипін звернувся із проханням до Миколи IIперервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи були припинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, яка продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть найбільш помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували тільки представники крайньоправих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно не подобався занадто енергійний міністр, звинувачений крайньоправими противниками, які користувалися впливом при дворі, в бажанні "експропріювати всіх поміщиків взагалі" за допомогою аграрної реформи.
1 вересня 1911 р. Столипін був убитий в Києві одним із подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку спроби свідомого й цілеспрямованого оновлення країни. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.
4. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння
Столипіна змінив міністр фінансів В.Коковцов, відомий своїм висловом "Слава Богу, у нас немає парламенту!" Він як не можна краще характеризував і самого діяча, і його програму. Добре розбираючись в технічних питаннях фінансової справи, він зумів успішно провести переговори з метою отримання другої великої позики від французької влади: 2,5 млрд. фр. терміном на п'ять років. На відміну від Столипіна у Коковцова не було ніякої політичної або соціальної програми, якщо не рахувати бажання зберегти статус-кво. Внаслідок виборів до Четвертої думи в жовтні 1912 р. уряд виявився в ще більшій ізоляції, оскільки октябристи відтепер твердо встали нарівні з кадетами в легальну опозицію. Соціальне бродіння досягло найвищої точки в 1912-1914 рр. Воно поновилося відразу після смерті Л.Толстого (7 листопада 1910р.) і почалося із студентських заворушень та численних маніфестацій, особливо проти смертної страти, за скасування якої боровся великий письменник. У січні 1911 р. міністр народної освіти Кассо заборонив будь-які збориу вищих учбових закладах. Студенти обурилися цим посяганням на автономно і відповіли загальним страйком, який продовжувався протягом багатьох місяців і охопив більшість університетів країни. Робітничі заворушення поновилися 4 квітня 1912 р. у зв'язку з трагічними подіями на сибірських золотих копальнях компанії "Лена голдфілдс", пов'язаної з великими банками і палацовими колами. У цей день війська розстріляли групу страйкуючих, які вимагали поліпшення умов праці. Загинуло 270 чоловік і стільки ж приблизно було поранено. На засіданні Думи міністр внутрішніх справ Макаров з приводу цих подій так відповів на депутатський запит: "Так було і так буде надалі". Громадська думка була обурена не тільки розстрілом робітників, але й переконаністю уряду в своїй правоті. 1 травня 1912 р. застрайкували сотні тисяч робітників. Число страйкуючих продовжувало невпинно рости, у першому кварталі 1914 р. воно досягло 1,5 млн. чоловік. Стикнувшись із жорсткою реакцією господарів (лише 38% страйків в 1913-1914 рр. досягли успіху), робітники діяли все більш рішуче. Ідея загального страйку знову заволоділа розумами. У травні і 914 р. на знак солідарності із страйкуючим Баку зупинили роботу підприємства Петербурга та Москви. В обох столицях спостерігалася значна радикалізація політичних поглядів робітників, соціалістична ідеологія та лозунги більшовиків все глибше проникали у свідомість. Із соціологічної точки зору тому був ряд причин. По-перше, в цих містах була вже достатня кількість робітників, які втратили зв'язок із селом; по-друге, за десять років помітно виріс рівень письменності, особливо серед молодих робітників, які легко піддавалися революційній агітації. Нарешті, по-третє, в столичних містах була сильна робітнича солідарність. Робітниче середовище остаточно розчарувалося в монархії та лібералах, ідеї соціалізму, і насамперед більшовиків, проникали в їхню свідомість. У січні 1912 р. більшовики остаточно порвали з меншовиками і "ліквідаторами"; вони створили свій власний Центральний Комітет, якому належало посилити легальну і підпільну діяльність в Росії. З іншого боку, під впливом Мартова і Троцького соціал-демократи інших напрямів утворили у Відні так званий Серпневий блок. У Думі фракція більшовиків складалася із шести депутатів, меншовиків було сім. Розкол між ними стався в жовтні 1913 р. Кожний табір мав свої сфери впливу: так, меншовики користувалися підтримкою в Грузії та на Україні, в той час як Санкт-Петербург, Москва й Урал підтримували більшовиків. У кожного були свої газети: у меншовиків - "Промінь", у більшовиків - "Правда". Щоденний друкований орган більшовиків став виходити з 5 травня 1912 р. в кількості 40 тис. примірників. "Правда" користувалася великим успіхом серед робітників столиці завдяки злагодженому ланцюжку розповсюджувачів, які самовіддано виконували своюроботу. Газету забороняли й закривали вісім разів, однак аж до липня 1914р. вона всякий раз виходила в світ під іншою назвою. Хвиля страйків, яка захлеснула переважно Москву та Санкт-Петербург у першій половині 1914 р., безсумнівно, загрожувала революційними подіями. Однак вона все ж не була, як про те писали радянські історики, передвісницею революції, неминучої та необхідної, йдучої в руслі історії. Доказом тому служить швидкість, з якою зліт патріотизму, з одного боку, і урядові репресії - з іншого, поклали кінець страйкам з початком війни в серпні 1914 р. Нездатність уряду до реформ ще раз продемонструвала себе в січні 1914 р. призначенням на пост прем'єр-міністра І.Горемикіна, який вже довів у 1906 р. свою повну некомпетентність; в цьому призначенні проявилася відсутність у влади можливості оновлення та її політична безперспективність. Модернізація економіки країни, її перехід до капіталістичної стадії передбачали мир як неодмінну умову. Це розуміли як Вітте, лютий противник російсько-японської війни, так і Столипін, і Коковцов. Зміна міністрів, проведена в січні 1914 р., розв'язала руки войовничо налаштованим ультраправим націоналістам. Війна з Німеччиною - "кращий подарунок революції" від царського уряду, писав Ленін відразу після цих подій. Його думка з даного питання співпала з прогнозами колишнього міністра внутрішніх справ Дур-ново, який вважав, що "конфлікт із кайзером може привести тільки до соціальної революції у самих крайніх формах і до повної анархії". Оголошення війни поклало початок шести рокам потрясінь, які завершилися такими радикальними перетвореннями, яких не випробовувало в такий короткий термін ще жодне суспільство.