Етнічна
територія України
Загальна характеристика
Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.
Українська етнічна територія має вельми складну історію. Вона займає південну частину східної Європи. Чорне і Азовське моря творять природний південний кордон української етнічної території: від північного передгір'я Кавказу на сході до устя Дунаю на заході. На південному заході Україна межує з Румунією, Молдовою і Угорщиною, на заході – зі Словакією і Польщею, на півночі – з Білоруссю та Росією.
Між країнами східної Європи українська етнічна територія творить досить виразно визначену географічну одиницю: вона простягається між 43° і 53° північної широти та 21° і 45° східної довготи. Характерним є її окраїнне, межове розташування у Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів зі сходу (з початком у Китаї) на захід і з півночі на південь. Переважаюча рівнинність, легка прохідність і багата річкова система об'єднує основну територію розселення українського народу в одне ціле. При цьому природа України відзначається розмаїттям ландшафтів (гірських, лісових, лісостепових, степових), багатством родючих ґрунтів, лагідним континентальним кліматом, пишною красою і привабливістю.
Та ці безперечні переваги української землі, її вигідне географічне розташування були не тільки джерелом добра для її жителів, але й великою мірою спричинювали трагічні події в історії українського народу. Згаданими магістральними шляхами йшли не тільки купецькі каравани з багатими товарами, а й завойовники. Особливу небезпеку становили набіги кочових народів, що прямували з Азії в Європу. Україна змушена була часто приймати на себе перші удари, героїчно боронити рідну землю.
Природна відкритість і незахищеність етнічних кордонів України робили її територію об'єктом зазіхань і близьких сусідів, особливо в часи знесилення народу-оборонця боротьбою з кочовиками та внутрішніми чварами. Головним масивом поселень народу, осередком формування його етнічної території були в давнину північно-західна і західна частина теперішніх українських земель – смуга лісів і лісостепу, що охоплювала Київщину, Чернігівщину,
Волинь, Полісся, Прикарпаття і Карпати. Захищені віковічними пущами, болотами і горами, ці землі давали притулок тим, хто полишив свої домівки під натиском ординців. Тут творилися певні стабільні форми побуту і культури.
Український народ упродовж століть намагався просунутись у смугу степів, зайняти їх і дійти до Чорного моря, щоб опертися на тривкий природний кордон і мати зв'язок зі світом, передусім з тим вогнищем цивілізації, яким за княжої доби була Візантія. Але від моря його постійно відмежовували навали кочових народів, які прямували на захід (мадяри, печеніги, узи, половці, монголо-татари). У період Київсько-Руської держави наші предки лише на недовгий час оволоділи Причорномор'ям. Залежно від результатів битв і змагань українського народу з азіатськими кочовиками і загарбницької експансії сусідів його етнічна територія то збільшувалася, то зменшувалася. Особливо негативний вплив мала монгольська навала XIII ст., яка спричинилася до занепаду Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинської держави. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич та захоплення кращих українських земель. Однак межі основної території розселення українського народу загалом зберігалися. Навіть українське Закарпаття, яке ще з кінця XI ст. перебувало під пануванням Угорщини упродовж майже дев'яти століть, донесло до нашого часу свою етнографічно-українську сутність. І, більше того, в умовах поневолення України Великим князівством Литовським, Польщею, Московщиною не припинялося розселення українського народу, розширення його етнічного ландшафту на південь і схід. Зменшення набігів кочовиків у XVI ст. послужило поштовхом до української колонізації. Особливо вона посилилася за часів козаччини. Тоді сильні й мужні люди, що могли протистояти татаро-турецьким нападам, продовжували заселяти дикі необжиті степи.
Тривалі козацькі війни з татарами і турками та переможний поступ Росії у другій половині XVIII ст. до Чорного моря звільнили північне Причорномор'я від татаро-турецької експансії. Це створило нові можливості щодо колонізації цього терену, в результаті якої наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. український народ знову дістався узбережжя Чорного моря.
У той же час колонізація Причорномор'я і східних провінцій України здійснювалася не лише українцями. Це було зумовлено нестачею достатньої кількості українського населення для освоєння степових просторів, а також відповідною політикою царського уряду в Причорномор'ї, куди активно залучались поселенці з Росії, а також колоністи з-поза її меж.
Українська колонізація була спрямована і на північне Підкавказзя. Наприкінці XVIII ст. у басейні ріки Кубань поселилася велика кількість українських козаків. Після скасування кріпацтва в Росії 1861 р. колонізація півдня України і Підкавказзя ще більше активізувалася. Переважаючу більшість поселенців у цих регіонах становили українці. Так, навіть за даними офіційної радянської статистики, з початку 30-х років у західній частині Підкавказзя (Кубанщина і Чорноморщина) українці складали майже 64% усього населення (у селах – 68,5%), а росіяни – 28,2%, на Донеччині – відповідно 76,8 і 20,6%, на Слобожанщині – 64,2 і 35,4%. У південній причорноморській степовій смузі кількість українського населення становила 66%, а на 34% національних меншин тут припадало 14,3% росіян, 7,1% євреїв, 4,4% молдаван, 3,7% німців, 1,3% греків, 1,6% болгар.
Сучасні державні кордони України загалом оперті на суцільні українські етнічні території. Але поза ними залишаються не тільки численні острови давніх корінних українських поселень, а й півострови материкової етнічної української території: в околицях Сучави і провінції Марамуреш у Румунії; продовження українського Закарпаття (Пряшівщина) у Словаччині; лемківський півострів у Польщі, корінне українське населення якої після другої світової війни було насильно депортоване, а також східна частина Холмщини і Підляшшя, де віддавна тривала польська асиміляція аборигенного населення; південна частина Берестейщини і Пінщини в Білорусі; західна смуга Курської і Воронезької областей Росії, де українці проживали компактними поселеннями і, згідно з даними Всезагального перепису населення Російської імперії 1897 p., становили в середньому 70–75% усіх жителів цього регіону. Слід також зауважити, що північна і східна етнічні межі України досить невиразні, оскільки колонізація цих регіонів проводилася одночасно українським і російським населенням з перевагою у відповідних місцевостях тих чи інших.
З теперішньої державної території України лише Кримський півострів не є корінною складовою її етнічного ландшафту. Його аборигенним населенням з XIII–XIV ст. були татари. Але як суміжна з Україною земля Крим у XIX–XX ст., особливо його північна степова частина, інтенсивно заселявся українцями. Навіть за дуже приблизними даними радянської статистики, з 1926 р. у Криму проживало 72–405 українців, себто 10,8% усього населення. Відчутно зріс приплив українців у Крим після другої світової війни, зокрема після офіційного приєднання його в 1954 р. до України.
Розміщення населення на етнічній території України нерівномірне. Найгустіше заселена її середня смуга, що розташована між українсько-польським та російським кордонами. Її умовну північну межу можна провести по лінії Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Ніжин – Глухів, а на півдні вона сягає степової України. Середня густота населення тут становить 90 осіб на 1 км2
. Це терен Лісостепу – найродючіших ґрунтів у Європі, що здавен освоювали для рільництва. Тому, хоча ця смуга займає менше третини української етнічної території, на ній скупчилося більше половини всього населення. Північна зона України має середню густоту населення 44 особи на 1 км2
, а в заболочених місцевостях Полісся вона ще менша – 10–25 осіб. У південній степовій Україні цей показник становить 50 осіб на 1 км2
.
Україна належить до густо заселених країн Європи. Ще донедавна природний приріст населення сягав тут найвищого європейського рівня. Так, за даними 1927 р., в Україні на 1000 жителів припадало 40,3 народжень, 17,8 смертей; природний приріст становив 22,5 особи. Але в наступні роки природний приріст населення України весь час знижувався і останнім часом сягнув від'ємної позначки. У 1990 р. коефіцієнт смертності в Україні перевищив народжуваність на 0,7%. Це найнижчий показник народжуваності в усьому світі. Особливо різко падає природний приріст населення у сільських місцевостях України. До середини нашого століття в Україні переважало сільське населення. Частка жителів міст на початку 30-х років становила лише 21%. Але в наступні десятиріччя внаслідок інтенсивної індустріалізації і міграції людей із сіл співвідношення сільського і міського населення різко змінилося: кількість першого зменшувалася, а другого стрімко зростала. За останнім переписом 1989 р., у селах України проживає 16,8 млн. осіб, а в містах і промислових осередках – 35,3 млн. осіб, себто відповідно 32 і 68%. У минулому за рахунок природного приросту населення освоювалися малозаселені регіони України. Значна частина населення виїжджала за межі своєї етнічної території. Те, що тисячі українців полишали рідну землю і шукали кращої долі в чужих краях, зумовлювалося національними утисками і антиукраїнською дискримінаційною політикою поневолювачів. У райони Сибіру і Далекого Сходу з 1871 р. до 1896 р. переселилося лише з українського Лівобережжя 725,6 тис. осіб. У наступні роки кількість переселенців зростала. Із західних земель українці цілими сім'ями емігрували до країн американського континенту. За кілька десятиліть кінця XIX – початку XX ст. тільки до СІЛА з цього регіону України прибуло понад 700 тис. осіб. У часи тоталітаризму до відносно добровільного виїзду українців з економічних мотивів додаються масове репресивне їх виселення у східні, північні й середньоазіатські регіони комуністичної імперії, а також численна політична еміграція в країни заходу. За, очевидно, дуже заниженими даними останнього перепису населення 1989 р., поза Україною у межах колишнього Радянського Союзу проживало 6,8 млн. українців, а в інших країнах Європи, північної і південної Америки, Азії, Австралії – понад 4 млн.
Етнічний
склад населення й
сучасні етнічні процеси в Україні
На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі – українцями здавна проживали представники інших народів. їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політичними, економічними чинниками, участю у процесі колонізації та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад національного населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних поневолювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль. В Україні налічується понад 52 млн. населення. З них 37,4 млн. – українці й близько 15 млн. – представники інших народів. Найбільшу частину національного населення України становлять росі
Особливо стрімко зросла за останні 60 років частка російського населення (більш як у два рази). Така динаміка зміни етнічного складу населення України і співвідношення його корінної та інонаціональної частин – реальний результат «найсправедливішої» у світі ленінсько-сталіянської національної політики.
В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократичної, ідеологічної і державно-репресивної машини український народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства – українського села, і про організацію голодоморів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх національного шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник – з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх закладів, дискримінацію и переслідування, виселення і переселення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася – здебільшого русифікувалася.
Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90%. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший – у середньому близько 67%. Населення інших національностей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI–XVII ст. на східних окраїнах України, на Слобожанщині, а з кінця XVIII ст. – на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживлення» росіян до органів державно-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселялися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.
Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князівства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах – польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20–30-х роках
XX ст. Кількість поляків в Україні значно скоротилася після другої світової війни у зв'язку з міждержавними угодами про репатріацію поляків з Радянського Союзу і українців – з Польщі. Тоді до Польщі переселилося з України близько мільйона поляків.
Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4% білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову.
До кількісно найбільших національних меншин в Україні належать євреї. Вони поселялися в Україні ще ^ часів Київської Русі, займалися здебільшого торгівлею та різними ремеслами і становили значний відсоток міського населення – понад 60%. Вони володіли також і чималими земельними маєтками, особливо в східній Галичині. У роки другої світової війни єврейське населення України дуже зменшилося через масове його винищення фашистськими окупантами, а в наступні десятиліття – внаслідок еміграції до Ізраїлю та інших країн. Тепер євреї розселені переважно в містах України, більшість з них вважає рідною мовою російську.
Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII – у перших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина – у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх південно-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблення своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.
Сучасні греки у південній Україні ведуть свій родовід ще з грецьких поселень у VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків формування грецької етнічної групи на території України зумовлювалося різними чинниками політичного й економічного характеру. Важливу роль ще з княжих часів відігравала спільність греко-візантійського віросповідання. У деяких містах Центральної України (Київ, Ніжин) теж існували окремі грецькі громади. Нині більшість греків в Україні асимільована, вважає рідною мовою російську. До найдавніших іноетнічних поселенців в Україні належать також вірмени. Поневолення Вірменії у X–XI ст. арабами і турками-сельджуками зумовило хвилі втікачів з цієї країни не тільки в Крим, а й на західноукраїнські землі. Тут виникли компактні вірменські поселення, а в ряді міст (Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Могилеві-Подільському) утворилися вірменські громади. У новіший час вірменські колонії в Україні втратили свою цілісність, розпалися, здебільшого асимілювалися. Уряди Росії і Австрії значною мірою стимулювали переселення в Україну вихідців з різних західноєвропейських країн, зокрема німців. Вони звільнялися від податків, військової служби, користувалися правом самоврядування та іншими пільгами. Так, у другій половині XVIII ст. виникли колонії німців на Чернігівщині, а в першій половині XIX ст. – у ряді місцевостей Півдня України, Поділля, Волині. З XVIII ст. німецькі поселення з'являються в Галичині, Буковині й Закарпатті. Наприкінці 20-х років нашого століття в Україні проживало більше півмільйона німців. У часи другої світової війни переважну більшість їх переселили у східні райони Радянського Союзу, а значна частина виїхала до Німеччини.
У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненському, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.
В Україні (здебільшого в південних районах) проживають поволзькі і кримські татари, караїми (колонії їх відомі ще з XIV–XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст – Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього
Радянського Союзу, в національній політиці якого надавалося особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню.
Отже, Україна, як і більшість сучасних європейських країн, – держава з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.
Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України і проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на території України.
У Декларації проголошено, що держава забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.
В умовах гострої економічної кризи, підступних і ворожих дій проти молодої Української держави учорашніх комуністичних правителів та їх слуг, багато з яких залишилося при владі і діє по-старому, все ж інтенсивно реалізуються визначальні принципи національної політики нової України. Виникають різні громадські культурно-просвітницькі товариства, які розгортають роботу щодо формування національної свідомості широких народних мас, відновлення історичної пам'яті, відродження кращих культурно-побутових традицій. Чимало зроблено за порівняно невеликий час для реформування шкільної освіти в Україні з тим, щоб вона краще служила потребам національно-культурного розвитку українців та інших національних груп населення України. Помітно пожвавилося освітнє і культурне життя національних меншин.
Утворення самостійної Української держави позитивно вплинуло на моральний стан і активізацію національно-культурного руху українців поза межами України. Передусім це стосується українців, розпорошених на території колишнього Радянського Союзу, які внаслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму були приречені на асиміляцію. Тепер вони створюють свої суспільно-культурні організації, налагоджують зв'язки з відповідними громадськими і державними структурами в Україні. Активно діють, наприклад, товариство української культури «Славутич» у Москві, таке ж товариство «Кобза» в Уфі, український культурний центр в Алма-Аті, українські громади в Литві, на Далекому Сході та в багатьох інших регіонах.
Дух національного відродження і державотворення є сьогодні найголовнішим чинником єднання українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.