План
1. Американська дипломатія і Франція в 90-х роках XVIII ст.
2. "Добування" Луїзіани Сполученими Штатами
3. Характерні риси американської дипломатії перших десятиліть XIX ст.
4. Війна США проти Англії в 1812-1814 рр.
5. Політика США відносно сусідніх держав. Захоплення Східної Флориди
6. Позиція Сполучених Штатів в південноамериканському питанні і "доктрина Монро"
7. Подальша експансія США
1. Американська дипломатія і Франція в 90-х роках XVIII ст.
Сполучені Штати Америки в деякій мірі виявилися залученими в ті бурхливі події, які потрясли Європу в кінці XVIII і на початку XIX в. Договір, який США уклали з Англією, викликав велику незадоволеність у Франції. Була і інша причина напружених відносин між Францією і США на початку 90-х років XVIII в. Американські купці, скориставшись війною, що почалася в 1793 р. між Англією і Францією, стали швидко захоплювати в свої руки торгівлю Франції з її вест-індськими колоніями і торгівлю Англії і Франції з іншими країнами. Американські кораблі з Нью-Йорка, а потім з Бостона і інших портів стали з'являтися в Китаї. Наскільки великі масштаби придбала зовнішня торгівля США, видно з того, що ще в 1790 р. в один тільки Кронштадтський порт прийшли з Америки 22 кораблі. У той же період зав'язувалися і торгові зв'язки Росії з Америкою через Тихий океан.
Після того, як у Франції дізналися про зміст договору Джея (у січні 1795 р.), французький уряд, незадоволений англофільською політикою США, відкликав свого посла із США. У відповідь на від і США відкликали свого посла Джемса Монро з Франції (листопад 1795 р.). Призначений до Франції новий посол США - федераліст, відомий своїми симпатіями до Англії, Чарльз К. Пінкні не був прийнятий, і йому довелося покинути Париж. B цей же час уряд Директорії видав ряд указів, направлених проти американської торгівлі. У 1797 р. конгрес, бажаючи підсилити шанси Пінкні на визнання його у Франції, призначив у допомогу йому ще двох членів дипломатичної місії - республіканця Элбриджа Джері і федераліста Джона Маршала. У жовтні того ж року всі троє зустрілися в Парижі.18 жовтня до Пінкні з'явився хтось, що назвався паном X. Не вдаючись в подальші подробиці про самому себе, він повідомив, що діє від імені міністра закордонних справ Талейрана-Перігора і що той висуває наступні три умови визнання американських послів. По-перше, деякі різкі випади проти Франції в президентському посланні Джона Адамса конгресу повинні дезавуювати. По-друге, США повинні надати Франції позику, розмір якої поки не визначався. По-третє, і це, мабуть, в даній ситуації було головним, Талейран вимагав особисто для себе "douceur", тобто "для приємності", 250 тисяч доларів. В ході подальших переговорів пана X підтримали ще двох агентів Талейрана, що відрекомендувалися як пани Y і Z. Конгрес відкинув домагання таємничих посередників, що діяли за дорученням Талейрана, і опублікував докладне донесення Чарлза Пінкні про цей випадок. Після цього посольська комісія була відкликана з Франції. Відносини між США і Францією загострювалися все більш, головним чином із-за численних випадків захоплення американських торгових суден французькими під приводом наявності "військової контрабанди". У 1798 - 1801 рр. між США і Францією без оголошення війни відбувалися військові дії на морі. Конгрес наказав військовим суднам і озброєним купецьким кораблям атакувати і захоплювати озброєні французькі судна західної Частини-Атлантики і в Карибському морі.
Договір 1778 р. з Францією фактично не дотримувався з 1793 р., коли Франція оголосила війну Англії, а США не виконали своїх зобов'язань союзника в світі і війні. США заклали нові військові кораблі, заснували морське міністерство, створили "тимчасову" армію в 10 тисяч чоловік на додаток до регулярної. Вашингтона, що пішов у відставку, викликали, щоб покласти на нього командування військовими силами.
У війні на морі з 1798 по 1801 р. взяло участь з боку США більше 50 військових кораблів і близько тисячі "прайватирів", озброєних комерційних суден, які захоплювали французькі торгові кораблі.
Проте морська війна між США і Францією не розвернулася повною мірою: Англія достатньо зв'язувала руки Франції, і США могли вести широкі торгові операції в Європі і на Сході. Коли ж в Європі з'явилися російські війська на чолі з Суворовим, то для Франції зникла "всяка можливість війни проти США.
30 вересня 1800 р. було відновлене дипломатичне представництво США у Франції.
Під час неофіційної морської війни проти Франції сухопутна армія США, значно посилена в цей час, зовсім не була введена в дію. Проте заступник головнокомандуючого Гамільтон, що знаходився у контакті з південноамериканським революційним діячем Мірандою (пов'язаним з Лондоном і з Філадельфією), склав грандіозний план військових дій для захоплення тих, що належали тоді Іспанії Луїзіани і обох Флорид, Західної і Східної. Таким чином, ще останніми роками XVIII в. існував план нападу США на Іспанію для захоплення Луїзіани і Флорид. Ця обставина важливо для розуміння того, як відбулося "приєднання" цих обширних областей до США.
2. "Добування" Луїзіани Сполученими Штатами
У історичній літературі давно панує уявлення, що Луїзіана була куплена Сполученими Штатами завдяки збігу щасливих обставин. США, свідчить ця концепція, хотіли придбати маленьку територію, займану в гирлі Міссісіпі містом Новий Орлеан. А Наполеон I, що випробовував в цей час грошові утруднення, що зазнав поразки на Сан-Домінго від Гаїті, що очолювалося Туссеном Лувертюром, і що вирішив зосередити всі сили на боротьбі проти Англії, несподівано запропонував американцям купити не тільки район Нового Орлеана, але і всю величезну територію так званої Великої Луїзіани (не змішувати з невеликим сучасним штатом Луїзіана в гирлі Міссісіпі, на лівому її березі). В результаті мирним
шляхом, без яких-небудь зусиль з боку Сполучених Штатів, їх територія збільшилася удвічі. Проте за останні десятиліття підняті не вивчені раніше архівні матеріали, досліджений ряд складних питань, пов'язаних з переходом Великої Луїзіани від Іспанії до Франції, а потім негайно від Франції до Сполучених Штатів, і в останніх роботах американських істориків вже не мовиться про покупку (purchase) Луїзіани Сполученими Штатами або про придбання (acquisition) її. Відомий американський історик С.Ф. Беміс, наприклад, воскрешає термін "добування" (procurement) Луїзіани, яким оперував Едуард Чаннінг в IV томі своєї роботи "A History of the United States".
27 жовтня 1795 р. в результаті спеціальної місії до Мадрида Томаса Пінкніїм і Мігуелем Годоєм був підписаний в королівському палаці Сан-Лоренцо, поблизу Мадрида, договір. За цим договором США дещо відсунули на південь свою межу із Західною і Східною Флоридами (з 32° 28'
сівба. широти до 31°), а головне підтвердили своє право вільної навігації і торгівлі по Міссісіпі і в той же час на три роки забезпечили собі право безмитного перевантаження і зберігання товарів на складах в Новому Орлеані. При цьому іспанський уряд зобов'язувався у випадку, якщо не буде продовжене право перевантаження товарів в Новому Орлеані, надати американцям для цієї мети на березі Міссісіпі інше місце.
Зважаючи на те що володіння гирлом Міссісіпі мало важливе значення, прагнення до захоплення його виявилося у експансіоністських кругів не тільки США, але і Франції. Ще в 1793 р. посол революційної Франції Жене намагався сформувати легіон з американських західних поселенців для захоплення Нового Орлеана у Іспанії. Дещо пізніше, в 1795 р., французький посол у Філадельфії Фоше ставив перед Директорією питання про повернення Франції іспанської провінції Луїзіани, але переговори з Іспанією про це в Базелі в 1795 р. не привели до якого-небудь результату. У 1796 р. французький генерал Колло був посланий до Луїзіани з розвідувальною метою - для картографічної зйомки районів, важливих в стратегічному відношенні.
Переговори про повернення Луїзіани Франції велися і в 1797 р. Талейран, а потім і перший консул Бонапарт будували плани відновлення французької колоніальної імперії в Америці. Луїзіана, по їх думці, повинна була забезпечувати по Міссісіпі продовольством цукрові плантації на Сан-Домінго (частиною якого Іспанія поступилася Франції за договором в Базелі в 1795 р.) і інші вест-індійські острівні володіння Франції.
американська дипломатія флорида франція
До цього часу іспанський уряд вже не докладав особливих зусиль, щоб утримати за собою Луїзіану. Так, в листі іспанського міністра закордонних справ Луіса до Урквіхо, адресованому іспанському послу в Парижі, мовилося: "Між нами кажучи, це (провінція) обходиться нам більше, ніж стоїть.". Далі Урквіхо висловлювався за те, щоб Франція перетворила Луїзіану на бар'єр між іспанськими володіннями в Америці і Сполученими Штатами, де складалися плани завоювання іспанських колоній.
Цікаво, що в цей період експансіонізм американців представлявся іспанському уряду реальнішою загрозою, ніж плани Бонапарта. Торгівля в Новому Орлеані все більше переходила до США. До того ж іспанський королівський будинок погоджувався віддати Луїзіану Франції в обмін на королівство в Італії для зятя іспанського короля Карла IV. В результаті переговорів 1 жовтня 1800 р. Іспанія секретним договором в Сан-Ільдефонсо передала Франції Луїзіану. Наполеон же з свого боку зобов'язувався створити в Італії для зятя іспанського короля королівство Ерурію.
План створення французької колоніальної імперії в Луїзіані був тісно пов'язаний з володінням Сан-Домінго. Тим часом мулати і негри на цьому острові зробили "чудову буржуазно-демократичну революцію" яка, за оцінкою У.З. Фостера, склала "один з найбільш важливих епізодів визвольної боротьби нового часу".
До осінь 1802 р.50 тисяч французьких солдатів і офіцерів з числа посланих на утихомирення повсталих, на чолі з генералом Леклерком загинули в боях і від тропічних хвороб. Проте вождь повсталих Туссен Лувертюр, якого іноді називали "чорним Бонапартом", був заманений обманом нібито для переговорів в розташування французьких колоніальних військ, зрадницький захоплений і відвезений до Франції, де загинув у фортеці.
Відомо, що восени і взимку 1802/03 р. Наполеон зібрав флот в Голландії, щоб доставити війська до Луїзіани і підкріпити французькі сили на Сан-Домінго. Історики говорять, ніби експедиція не відбулася через те, що рання і сувора зима скула льодом голландські гавані. Проте Наполеон мав достатню можливість зібрати флот у іншому місці і здійснити свій план - не лід, очевидно, скув ініціативу французької буржуазної республіки, а інші обставини: перш за все крах французького владицтва на Сан-Домінго і відновлення в 1803 р. війни з Англією.
Вміст таємного договору в Сан-Ільдефонсо, підписаного 1 жовтня 1800 р., перший час залишалося невідомим в США. Тільки в березні 1801 р. посол США в Лондоні Руфус Кінг дізнався про договір і інформував про нього свій уряд. Одержавши цю інформацію, президент Томас Джефферсон 18 квітня 1802 р. написав лист послу США в Парижі Роберту Лівінгстону. Цей лист є одним з найважливіших документів американської дипломатії, оскільки воно свідчить про те, що США від порівняно пасивної політики першого десятиліття свого існування почали перехід до активної експансіоністської політики.
У цьому листі Джефферсон заявив, що звістка про перехід Луїзіани, а може бути і Флорид, до Франції відкриває нову епоху в політичному курсі країни. "На землі є одне місце, володар якого є нашим природним і звичним ворогом. Це - Новий Орлеан. З цієї миті ми повинні з'єднатися з британським флотом і державою". Джефферсон вважав потрібним підсилити флот США і в союзі з Англією узяти під контроль Центральну і Південну Америку, не допускаючи в цій сфері впливу інших держав.
Таким чином, Джефферсон, що завжди був франкофілом, висловлювався за війну разом з Англією проти Франції. Напруженість положення була посилена тим, що 18 жовтня 1802 р. іспанські власті, що фактично продовжували розпоряджатися у всій Луїзіані, заборонили перевантаження і зберігання американських товарів в Новому Орлеані.
Джефферсон став наполягати, щоб Іспанія відновила право американців перенавантажувати товари в Новому Орлеані (це право було відновлено 19 квітня 1803 р.), і послав Джемса Монро до Парижа, у допомогу послу Лівінгстону, для переговорів про покупку Сполученими Штатами у Франції території Нового Орлеана. Монро умисне зволікав свій від'їзд до Європи, сподіваючись, що відновлення війни між Францією і Англією полегшить виконання даного йому доручення схилити Францію до продажу Сполученим Штатам Нового Орлеана і обох Флорид за 50 мільйонів ліврів.
8 березня 1803 р. Монро відбув із США, а 11 квітня, під час переговорів з Талейраном, Лівінгстон одержав пропозицію, якій не відразу міг повірити. Талейран запропонував продати США не тільки Новий Орлеан, але і всю величезну територію Луїзіани.30 квітня 1803 р. Лівінгстон і Монро на свою відповідальність придбали у Франції всю Луїзіану за 60 мільйонів ліврів і, крім того, із сплатою Сполученими Штатами 20 мільйонів ліврів у вигляді відшкодування громадянам США за їх претензії до Франції.
Франція продала область, яка фактично ще не була навіть зайнята. Була виконана така процедура. На 20 днів Франція приєднала до себе Луїзіану, шляхом офіційної процедури, заснованої на договорі 1800 р., а потім французькі власті передали її властям США (хоча в 1802 р. перший. консул Бонапарт урочисто заявив, що ніякій третій державі Луїзіана не буде віддана).
Поза сумнівом, що намір США вступити у війну проти Франції на стороні Англії стало відомо французькому уряду, і цей момент зіграв свою чималу роль в "добуванні" Луїзіани Сполученими Штатами. Значення "добування" Луїзіани в американській історії С.Ф. Беміс оцінив так:". Луізіана стала передднем американської експансії до Флориди, Техасу, Нової Мексики, Каліфорнії, Орегона, Аляски" 1.
Цікавий
такий факт: всього через декілька років після приєднання Луїзіани, в 1805-1806 рр., колишній віце-президент США Аарон Берр і генерал Уїлкинсон готували на території Луїзіани вторгнення г, Мексику. "Добування" Луїзіани, поза сумнівом, з'явилося переломною віхою в історії американської зовнішньої політики і дипломатії, відкрило новий період зовнішньополітичної історії США.
У 1805-1815 рр. США вели першу війну в Африці - на її середземноморському побережжі. До цього часу купці Американської республіки розвинули значну торгівлю з Туреччиною. Вони купували там опіум за ціною 3 долари за фунт і продавали його в Китаї (у Кантоні) по 7 - 10 доларів. Багато опіуму збувалося американцями також в Індонезії і Індії. На рубежі XVIII-XIX вв. США добилися торгових пільг від імперії, Османа, а це полегшило їм узяття під свій контроль опіумних ринків Льованта.
В результаті двадцятирічної війни Англії проти Франції, що почалася в 1793 р., контроль над прибутковою середземноморською торгівлею, зокрема над торгівлею опіумом з країнами Сходу, перейшов в руки правителів Марокко, Алжіру і Тунісу. США, не бажаючи позбавлятися вигідної торгівлі і не маючи до кінця 90-х років XVIII в. військово-морського флоту, в період з 1787 по 1797 р. уклали з правителями Марокко, Алжиру, Тріполі і Тунісу договори, по яких зобов'язалися щорічно сплачувати цим арабським державам певні суми за право безперешкодної торгівлі американських купців в Середземномор'ї. Проте у міру того, як росла американська торгівля, збільшувалися апетити і претензії північно-африканських доївши. Договори інший раз порушувалися, американські судна піддавалися захопленню і грабежу, за полонених вимагали викуп. З 1805 р. США почали війну в основному за безперешкодну нечувано прибуткову торгівлю наркотиками з країнами Сходу. Як підготовка до цієї війни американські представники в Тунісі і Алжирі зайнялися організацією внутрішнього перевороту в сусідній Тріполітанії з метою зробити там правителем ставленика США. Першому міністру Тунісу було обіцяно 10 тисяч доларів за сприяння цьому перевороту. Лише укладення мирного договору США з Тріполі зупинило вже початий американцями переворот, на чолі військових сил якого стояв дипломат Ітон.
В результаті ряду воєн до 1815 р. США нав'язали кабальні договори північно-африканським державам і забезпечили величезні бариші американським купцям - Ширару, який став багатющою людиною в Америці, Астору і іншим.
Пізніше, в 30-х роках XIX в., США намагалися добитися від Королівства Обох Сіцілії (Неаполітанського королівства) передачі їм у власність як опорна база Сиракуз. Проте ці домагання не увінчалися успіхом.
3. Характерні риси американської дипломатії перших десятиліть XIX ст.
Характеризуючи дипломатію американської демократії капіталістів і рабовласників в першій половині XIX в., необхідно мати на увазі експансіоністський, загарбницький характер зовнішньої політики США в цей період, а також демократичні прикриття цієї політики, на зразок "доктрини Монро", і парламентську форму рішення найважливіших питань зовнішньої політики США, втім, що часто порушувалася на догоду правлячим класам - крупної буржуазії і рабовласникам.
Як вже мовилося вище, і рабовласники Півдні і буржуазія Півночі жадібно прагнули до територіальних захоплень і взаємно підтримували в цьому один одного. І ті та інші нелюдяно поводилися з корінним - індіанським - населенням Америки. У 1786 р. Томас Джефферсон заявив, що жодна п'ядь землі не повинна бути коли-небудь відняла у індійців без їх згоди. Проте па протязі всього XIX в. продовжувалися нещадні, криваві захоплення американцями індіанських земель. Видний представник американської демократії сенатор Бентон, що належав до буржуазно-рабовласницької партії вигів, вважав, що захоплення землі у індійців знаходиться в повній відповідності з намірами "творця", оскільки індійці - це "нижча раса".
Розширення державної території США відбувалося за рахунок володінь в Америці європейських держав, причому, як загальне правило, не шляхом покупок або "добувань", як у випадку з придбанням Великої Луїзіани у Франції в 1803 р., а безпосередньо шляхом захоплень. Як правило, "покупки" нових земель Сполученими Штатами, що затверджувалися конгресом, здійснювалися після того, як ці землі були вже анексовані насильницьким шляхом. Необхідно рішуче заперечити проти деяких тверджень, які часто висловлюються американськими державними діячами, ніби то Сполучені Штати не вели загарбницьких воєн.
Н.С. Хрущев вельми переконливе спростовує спроби американських імперіалістів перекрутити історію, спотворити суть зовнішньої політики і воєн Сполучених Штатів. "Пригадаємо хоч би брудну війну США проти Мексики. Хіба Мексика напала тоді на Сполучені Штати? Ні, то була найодвертіша агресія США проти свого слабкішого сусіда". Далі Н.С. Хрущев привів і інші приклади агресії США. Можна відзначити ще немало фактів, що характеризують загарбницьку, насильницьку зовнішню політику США в XIX в. і грабіжницькі війни, які Американська республіка почала вести ще в період домонополістичного капіталізму.
Специфічним для деяких методів американської дипломатії з'явилося те, що рабовласники США, захопивши іспанське володіння - Західну Флориду в 1810-1813 рр., коли в іспанських колоніях в Америці починався широкий національно-визвольний рух, зображали це грубе захоплення як нібито народний рух за звільнення від іспанського колоніального гніту. Насправді підготовку до захоплення Західної Флориди США почали ще з 1806 р., коли там була створена широко розгалужена агентура. У 1810 р. американські рабовласники, що переселилися до іспанської Західної Флориди, організували переворот в області між річками Міссісіпі і Перлової і захопили область навколо Батон Руж. На території, що відклалася від Іспанії, було інсценоване народне волевиявлення - проте не на користь самостійного існування цієї території або приєднання її до якої-небудь з тих, що відокремилися від Іспанії її колишніх колоній, що перетворилися тепер на самостійні держави, а на користь приєднання до рабовласницької держави, до Сполучених Штатів Америки. При цьому Західна Флорида була приєднана до тієї частини Сполучених Штатів, де повністю панувало рабство, плантації, де шляхом жорстокого терору здійснювалася диктатура рабовласників. Проголосивши частину Західної Флориди незалежної від Іспанії, американські поселенці негайно ж після цього звернулися до уряду Сполучених Штатів з проханням про допущення нової "незалежної" області в Союз. По розпорядженню президента Медісона війська США зайняли цю область, і вона в 1812 р. була приєднана до штату Луїзіана. Одночасно значна територія на схід від річки
Перлової аж до округу Мобіл була приєднана до території Міссісіпі. У 1813 р. і округ Мобіл був зайнятий американськими військами. При цьому дипломатією США була пущена версія про те, що Західна Флорида нібито складає частину Великої Луїзіани і на цій підставі захоплюється США. Наскільки необґрунтованим було це дипломатичне прикриття захоплення Західної Флориди, виявляється з того, що раніше сам уряд США не стояв на цій точці зору. Так, наприклад, в 1803 р. Т. Джефферсон, посилаючи Монро до Парижа і пропонуючи французам продати США область Нового Орлеана і обидві Флориди, зовсім не розглядав Західну і Східну Флориди як частина Луїзіани.
4. Війна США проти Англії в 1812-1814 рр.
Незабаром правлячі круги США зробили спробу захопити Канаду. У 1812 р., не оголошуючи війни, озброєні сили США вторглися до Канади з метою її захоплення. Війна США з Англією в 1812-1814 рр. була викликана агресивними діями обох сторін. Англія захоплювала американські судна (причому англійці затримали до 6 тисяч американських моряків і примусили їх служити на англійських суднах), а буржуазія США прагнула скористатися скрутним положенням Англії у зв'язку з успіхами французьких військ в Європі для анексії Канади. "Я горю нетерпінням не тільки приєднати Флориду на Південь, але і Канади на Північ нашої держави", - заявив Фелікс Гранді, один з членів палати представників. Член палати представників Гарпер напередодні англо-американської війни 1812-1814 рр. заявив: "Творець миру визначив нашою межею на півдні - Мексиканська затока, а на півночі - область вічного холоду".
Обґрунтування для захоплень висувалися різні, такі, що іноді взаємно виключають. Якщо одним американським експансіоністам було "абсолютно необхідно" приєднати землі сусідніх держав нібито для розповсюдження на них дії "американської свободи", то інші (рабовласники) головним завданням вважали введення на нових територіях рабства.
Проте деякі видні американські діячі розкривали справжні, загарбницькі цілі зовнішньої політики США.
Голова палати представників США Генрі Клей відзивався про прагнення до захоплення Канади таким чином:
"Ми замишляємо вторгнення па іноземну територію, на яку, ні на чию думку, не маємо ніякого права, крім того, яке належить придбати завоюванням. Це повинна бути війна на суші, зроблена одержати відшкодування за збитки, понесені на морі. Ми воюємо з Канадою, тому що вона вважається беззахисною, принаймні настільки, що її легко завоювати".
Яка мета війни? - ставив питання Клей. "Так, завоювання Канади, - а іноді, хоч і рідше, здалека і скоса поглядають і на Нову Шотландію". Канадців представляють "готовими до повстання, що мріють звільнитися від тиранічного уряду і прагнучими насолодитися благами свободи під дбайливою рукою Сполучених Штатів". Нітрохи не бувало! Канадцям живеться не гірше, а то і краще, ніж жителям США, і вони зовсім не зацікавлені в приєднанні до ним. Завоювати Канаду нелегко, затверджував Каей. "Почекаємо повернення миру до Європи, і тоді, якщо нам знадобиться Канада, її можна буде, не сумніваюся, купити менш ніж за чверть тієї суми, якої тепер коштуватиме її завоювання", - говорив Клей.
До часу початку війни між США і Англією міжнародний стан складався сприятливо для Англії. Наполеон в 1812 р. зазнав поразки в Росії; могутність французької буржуазної імперії було зломлено, і Англія змогла тепер направити до Північної Америки значні сили.
Військові дії американців проти англійців в 1812 - 1814 рр. були украй неуспішними. Американські війська терпіли одне за іншим поразки. У 1814 р. трьохтисячний англійський загін висадився на побережжі США і після невеликої сутички узяв Вашингтон. На морі війна теж була вельми невдалою для США. Американцям вдалося отримати тільки одну велику перемогу над англійцями - під Новим Орлеаном, де генерал Джексон зібрав сильну міліцію, за підтримкою якої 8 січня 1815 р. регулярні американські війська
Незабаром після початку війни Росія, що займала дружню відносно США позицію, запропонувала воюючим сторонам своє посередництво. Медісон, президент США, погодився його прийняти, але Англія відхилила російську пропозицію. Влітку 1813 р. Кестлрі, англійський міністр закордонних справ, запропонував почати безпосередні переговори представників воюючих сторін. Переговори відбулися в Ренті, де 24 грудня 1814 р. і був підписаний мирний договір.
Англія не дала формального зобов'язання припинити захоплення американських моряків і судів. Проте на ділі вона відмовилася від застосування насильницьких заходів для придушення американської торгівлі. Сполучені Штати не одержали жодного метра нової території, але незалежність їх була підтверджена.
Воюючи проти Англії, американські рабовласники і буржуазія в той же час будували плани захоплень в Латинській Америці. Так, в 1812 р., коли почалася війна між США і Англією і коли представник мексиканських революціонерів Гутьеррес де Лара звернувся до державного секретаря Джеймса Монро з проханням про допомогу проти Іспанії, той відповів згодою, але за умови, що Мексика, відокремившись від своєї старої метрополії, увійде до складу Сполучених Штатів.
5. Політика США відносно сусідніх держав. Захоплення Східної Флориди
У 1818 р. між Англією і США була досягнута домовленість з основних спірних питань. З боку Канади США не виявляли ніяких агресивних намірів, і після війни 1812 - 1814 рр. американо-канадська межа була демілітаризована, а на Великих озерах в прикордонній зоні були лише митні судна водотоннажністю не понад 100 тонн, озброєння яких обмежувалося одним малокаліберним знаряддям. Що стосується південного сусіда Сполучених Штатів - Мексики (що остаточно утворилася як самостійна держава до 1821 р.) - і Техасу (що відокремилося від Мексики в 1836 р.), то ніякої небезпеки від них Сполученим Штатам не загрожувало і загрожувати не могло.
Відносно відсталої Іспанії, яка мала суміжні із Сполученими Штатами володіння на півдні і втрачала їх в результаті національно-визвольних рухів, що ослабіла, США вели відкрито агресивну політику. "Негайно після війни, - пише американський буржуазний історик Баснел Харт, - . Сполучені Штати почали у всю свою силу натиск на південний захід і на Дальній Захід".
У 1817-1819 рр. США вели переговори з Іспанією про покупку Східної Флориди. Але ще до закінчення цих переговорів, не одержавши згоди Іспанії, США в 1818 р. ввели туди свої війська. Приводом для вторгнення американських військ до Східної Флориди з'явилося переслідування індіанського племені семінолів. "Провина" семінолів полягала в тому, що вони давали притулок рабам, що бігли з плантацій. Дійсною ж причиною вторгнення було прагнення плантаторів США захопити родючу Східну Флориду. Ярий експансіоніст плантатор-рабовласник генерал Ендру Джексон 6 січня 1818 р. в листі до президента Монро запропонував проект захоплення Флориди, обіцяючи здійснити його протягом 60 днів. Проект був прийнятий, і захоплення - саме захоплення, а не покупка Флориди - був доручений Джексону.
Справжні цілі вторгнення Джексона до Флориди розкривають дебати в палаті представників, які відбувалися 19 січня 1819 р. При обговоренні доповіді представника військової комісії Джонсона з Кентуккі виступив конгресмен, по прізвищу теж Джонсон, з Віргінії, який без праці довів, оперуючи листами Джексона у військове міністерство, що, займаючи Пенсаколу і Баранкас в Західній Флориді, американський генерал прагнув до територіальних захоплень. Голова палати Клей прямо заявив в дебатах, що у виникненні війни винні не індійці, а американці, і звинуватив Джексона у вбивстві захоплених обманом індіанських вождів, вказавши, що він страчував з відплати полонених індійців. Війну у Флориді Клей назвав "безславною".
За словами Толлмеджа (Нью-Йорк), обидва страчених Джексоном індіанських вождя були обманом заманені на американську канонерку, яка вивісила англійський прапор, щоб таким чином ввести індійців в оману.
Конгресмен Сторз висміював вихваляння Джексона за окупацію їм Східної Флориди. Сторз не вважав подвигом розгром семінолів. "Герою! Якщо заграва поселень, що горять, винищування їх нещасних мешканців, смерть полонених і знищення роду людського можуть дарувати славу і прославити нашу природу, то ці подвиги справді славні і благородні!. Ми вважаємо себе єдиною вільною державою на землі, - продовжував Сторз. - Перш за все, ми вважаємо себе християнами. Пройдіть же Флориди слідами цієї християнської армії. Сліди ці знайти легко. Кожен цей слід в крові. Шлях усіяний неблідими кістками і багровими трупами мешканців Флориди. Подивіться на це жахливе марнування людського життя, на страшні біди; принесені людському роду, до якого ми належимо, і скажіть, чи не будуть наші нащадки червоніти за своїх предків".
25 січня 1819 р. конгресмен Мерсер (Віргінія) вніс в палату представників резолюцію: зажадати у секретаря військового і морського департаментів документи про руйнування Negro Fort (на річці Аппалачикола) в Східній Флориді, оплоту тих, що бігли із США до іспанської Флориди негрів - -
рабів, що об'єдналися з індійцями семінолими і криками. Мерсер - доводив, що у війні з семінолими агресором були США. Цей акт захоплення негритянської фортеці з'явився, на думку Мерсера, початком війни з семінолими. Індійці семіноли і крики, що бігли до Флориди після того, як американці відняли у них
землю, піддалися в 1816 р. нападу американських військ, що зруйнували їх єдину фортецю, причому було убито 270 "нешкідливих негрів і індійців". Вступ США до війни з семінолими, затверджував Мерсер, без згоди конгресу є порушенням конституції "Хіба не очевидно, - заявив конгресмена Фуллер, - що в цій війні ми - агресори, в дуже великому ступені агресори? Що індійці піддалися нападу і що, навіть піддавшись нападу, вони не порівнялися з своїми загарбниками в актах дикої жорстокості?" Нарешті, член палати представників Хопкинсон (Пенсільванія) констатував:". виникнення нинішньої війни таке ж, як походження всіх наших індіанських воєн. Викоренити його неможливо, воно закладене в тому величезному злі, яке ми обрушили на нещасні народи цих країв. Я не можу відмовити їм в серцевому співчутті. Подумайте, чим вони були; і подивитеся, які вони зараз".
Проте, не дивлячись на різко критичні, викривальні виступи багатьох своїх депутатів, палата відкинула всі резолюції, запропоновані в засудження генерала Джексона.
Індійці семіноли протягом ряду десятиліть, сховавшись у флоридских болотах, мужньо чинили опір американським військам'. Частина семінолів була насильницький переселена на захід, на так звану Індіанську територію, причому під час цього переселення багато хто загинув. Що залишилися у Флориді семіноли тільки в 1926 р. визнали Сполучені Штати (відмітимо, що не Сполучені Штати визнали семінолів, а це індіанське плем'я визнало Американську республіку). Але до 1944 р. мужнє плем'я флоридських семінолів налічувало всього лише 586 чоловік.
Захоплення Флориди після тривалих переговорів з Іспанією було "узаконене" виплатою Сполученими Штатами Іспанії нікчемної компенсації, яка, до того ж, пішла не іспанському уряду, а американським громадянам, що жили в Східній Флориді, в погашення їх претензій до колишніх іспанських властей. Таким чином, відпадає версія навіть про фіктивну покупку Флориди.
Хоча в 1819 р. іспанський уряд дав згоду на поступку США Флориди, але тільки в 1821 р. кортеси ратифікували її відторгнення від Іспанії. У ці роки відбувалося загальне повстання іспанських колоній в Америці. Не маючи можливості подавити повстання в своїх колоніях, Іспанія тим більше не могла почати війну проти Сполучених Штатів із-за Флориди.
Уклавши в 1819 р. договір з Іспанією про перехід Східної Флориди до Сполучених Штатів, США добилися одночасно відмови Іспанії від всяких територіальних претензій на території, розташовані 42-й паралелі.
Реакційні історики використовують версію про "покупку" Флориди для антинаукових конструкцій. Американські буржуазні історики доводять, що на відміну від країн Європи, де держави захоплювали
території, США тільки "набували", "купували"
їх. Тим часом Західна і Східна Флорида, Техас, величезні території Нової Мексики і Каліфорнії і інші землі були не куплені, а захоплені США, причому ці захоплення заднім числом прикривалися актами "покупки" за вельми схожою ціною. Та ж практика застосовувалася і пізніше, при "покупці" Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і інших острівних володінь. Від неправильного освітлення історії окремих захоплень деякі американські історики йдуть до помилкової загальної концепції зовнішньої політики США, зображаючи її як мирну, незагарбницьку.
Представляючи всі захоплення США як "покупки", ці історики прагнуть вселити читачу, що в Північній Америці капіталізм нібито на відміну від відсталої Європи не знав і не знає непримиренних, антагоністичних суперечностей і що США не проводили захоплень, уникали зіткнень з іншими державами, не здійснювали агресій.
Ослаблення Іспанії і проголошення "доктрини Монро" дали новий поштовх до посилення експансіонізму в США. У серпні 1823 р. англійський міністр закордонних справ Каннінг запросив посланника Сполучених Штатів Раша, якому заявив про важливості-однодумності і сумісних дій Сполучених Штатів і Англії в питанні про незалежність колишніх іспанських колоній в Америці.
6. Позиція Сполучених Штатів в південноамериканському питанні і "доктрина Монро"
У неофіційному листі до посла Рашу Каннінг виклав позицію англійського уряду з цього питання. Міністр закордонних справ констатував, що американські колонії загублені Іспанією безповоротно і що Сполученим Штатам і Англії слід визнати їх незалежність. При цьому він завірив Раша, що Англія сама не має територіальних домагань на ці колонії, але і але допустить, щоб яка-небудь їх частина була захоплена іншою державою. У листі мовилося: "Якщо Сполучені Штати приймуть цю точку зору, то найбільш дійсним і найменше образливим (для інших) способом дій був би виступ обох країн з несхваленням проектів протилежної властивості".
Суть пропозицій Каннінга полягала в тому. що Англія, яка так довго була ворогом Сполучених Штатів, пропонувала їм тепер сумісні дії.
Одержавши депешу Раша про пропозицію сумісного виступу з Англією, президент Сполучених Штатів Монро зважаючи на важливість питання, перш ніж поставити його на засіданні уряду, послав копію цієї депеші Джефферсону і Медісону - двом своїм попередникам, що займали раніше пост президента Сполучених Штатів, - з проханням повідомити їх думку з даного питання. Відповідає Джефферсона мовилося:
"Наше перше і основне завдання - ніколи не втручатися в європейські сварки. Друга - не допускати ніякого втручання Європи в заатлантичні справи. Америка, Північна і Південна, має своє особливе коло інтересів, відмінне від європейських". Маючи Великобританію на своїй стороні, писав Джефферсон, ми можемо нікого не боятися у всьому світі. Джефферсон висловлювався тому за найтіснішу дружбу з Англією і навіть готовий був воювати спільно з нею. При цьому він вважав, що якщо Англія співробітничатиме з державами двох американських континентів, то навіть вся Європа не зважиться почати війну проти них, бо перевага на морі буде на стороні Англії і Америки. Джефферсон запропонував - також заявити протест проти дій "беззаконного" союзу, який себе іменує "Священним".
Інший радник президента, Медісон, теж вітав союз з Англією і пропонував заявити протест проти інтервенції Священного союзу в Іспанії. Крім того, він вважав потрібним протестувати проти спроби європейських держав перешкодити боротьбі грецького народу за незалежність.
З висновком Джефферсона і Медісона не погодився керівник зовнішньої політики США, державний секретар Джон Куїнси Адамі (син Джона Адамса), підтриманий деякими іншими членами уряду. Адамі зрозумів, що запропонований Каннінгом союз дав би Англії можливість втручатися в американські справи. Не бажаючи надавати Англії таку можливість, державний секретар США вважав потрібним відхилити пропозицію Каннінга про сумісний виступ.
Джон Куїнси Адамі вважав, що власні інтереси Англії примушують її зайняти по відношенню до Сполучених Штатів дружню позицію. Беручи до уваги, що Англія буде вимушена проводити дружню політику відносно Сполучених Штатів, Джон Куїнси Адамі запропонував, щоб Сполучені Штати виступили з питання про південноамериканські держави відповідно до побажань Англії, але тільки не разом з нею, а самостійно.
2 грудня 1823 р. Монро звернувся до конгресу з посланням. Основні ідеї послання президента були сформульовані Джоном Куїнси Адамсом, який і є насправді автором доктрини, "доктриною Монро, що звичайно називається". Послання починалося із заяви про те, що політичні системи Європи і Америки не тільки різні, але і протилежні один одному. Сполучені Штати заявляють, продовжуючи Монро, що вони не претендують на втручання у внутрішні справи європейських держав, але категорично заперечують проти розповсюдження політичної системи цих держав, тобто монархічної системи, на яку-небудь частину американських континентів. Монро заявляв далі, що США не допустять подальшого розширення колоніальних володінь європейських держав в Америці. "Американські континенти, - мовилося в посланні, - користуючись всіма умовами свободи і незалежності, якими вони володіють і які вони підтримують, надалі не можуть розглядатися як об'єкти для майбутньої колонізації якої-небудь європейської держави".
Монро мав на увазі Англію, Францію, а також і Росію, у зв'язку з тим що у вересні 1821 р. Олександр I видав указ, яким забороняв іноземним кораблям підходити ближче ніж на 100 миль до Тихоокеанського побережжя Америки на північ від 51° північної широти. Проте Олександр I незабаром відмінив свій указ і, таким чином, цей момент не грав істотної ролі. Розмови про інтервенцію Англії і Франції в Америці також, як показав хід подій, не мали реального значення, що повністю встановлено новітніми дослідженнями.
Монро обіцяв не робити замах на вже існуючі володіння європейських держав в Америці: "Ми не втручаємося і ніколи не втручатимемося в справи існуючих колоній", - свідчило послання Монро.
У подальшій частині свого послання Монро привласнював Сполученим Штатам "право" на втручання в справи всіх інших американських держав, причому ці домагання США в посланні Монро майстерно маскувалися боротьбою проти можливого втручання в справи Америки з боку європейських держав: "У разі якого-небудь втручання будь-якої європейської держави в справи тих урядів (американських держав), які проголосили свою незалежність, США, - заявляв Монро, - розглядатимуть це не інакше, як недружній акт" по відношенню до ним самим. Легко бачити, що під виглядом захисту держав Америки від європейського втручання США привласнювали собі свого роду контроль над взаємостосунками всіх інших американських держав з державами Європи. При цьому послання Монро не містило яких-небудь заяв про відмову самих США від загарбницької політики в Америці.
"Доктрина Монро" не тільки відкидала англійські домагання на вплив в Південній Америці, але і заявляла про експансіоністські устремління самих США у відношенні шпалерах американських континентів. Таким чином, в "доктрині Монро" було закладено і експансіоністський, агресивний початок. Ця доктрина легко могла привести США до зіткнення з Англією в боротьбі за Центральну і Південну Америку.
У "доктрині Монро" було закладено два початки: наступальне і оборонне. Основний її зміст - наступальне: Сполучені Штати не відмовилися, як цього вимагав Каннінг в своєму листі до Рангу, від домагань на території і від особливих прав в Латинській Америці. Сполучені Штати, надягаючи на себе личину захисника інших американських держав, претендували на панування над обома континентами, за винятком лише тих частин, які вже були колоніями інших держав. І це експансіоністське почало було домінуючим, хоча в тексті послання Монро на перший план висувалася ідея про протидію новим спробам європейських держав колонізувати яку-небудь частину Америки. На ділі існувала разюча суперечність між нібито оборонними, демократичними формулюваннями послання від 2 грудня 1823 р. (боротьба проти колоніалізму і монархічної системи) і об'єктивно загарбницьким, колоніалістським, в корені антидемократичним реальним змістом доктрини Монро.
Якщо в посланні Монро проголошувалося поняття про дві політичні системи: однієї - монархічної в Європі, інший - республіканської в Америці, то не це основне і не головне в його доктрині. У Америці була розташована частина Британської імперії - Канада, була Бразильська імперія (з 1822 р.), виникли вельми далекі від буржуазної демократії військові диктатури в Мексиці і інших країнах. Та і "демократичні" порядки США на Півдні, де свистів бич рабовласника, були жорстокішими, ніж навіть ті, які панували в країнах найтяжчого кріпацтва в Європі.
Кажучи про суть "доктрини Монро", треба мати на увазі не тільки формулювання її положень, але і застосування цієї доктрини на практиці. "Доктрина Монро", хоч і в найзагальнішій формі, мала на увазі схвалення республіканського ладу і засудження колонізації. Проте її демократична фразеологія залежно від обстановки могла бути використана не тільки правлячими класами США для маскування політики захоплень, але і прогресивними кругами в цілях боротьби проти експансії. У 1861^65 рр., коли Іспанія, Франція і Англія почали інтервенцію в Мексиці, коли Іспанія вторглася в Домініканську республіку і захопила її, і коли виникла - угроза англо-французької інтервенції для допомоги рабовласницької конфедерації, "доктрина Монро" використовувалася для боротьби проти вже початої або загрожуючої інтервенції європейських держав. Але такі випадки використання "доктрини Монро" опинилися в її історії виключенням. Надалі основним змістом зовнішньої політики США стали захоплення чужих територій.
Вельми цікаві визнання про перспективу застосування доктрини зробив сам Джон Куїнси Адамі, фактичний автор її. Він безумовно заявляв, що континент Північної Америки повинен бути володінням США. З того часу, як ми зробилися незалежним народом, говорив Адамі, стало прямим законом природи, що континент Північної Америки повинен стати нашим надбанням, подібно тому як Міссісіпі повинна текти до морю.
Захопивши Флориди, американські рабовласники і буржуазія спрямували свої жадання на Кубу.
Маючи на увазі перш за все Кубу, Адамі в 1823 р. в листі американському послу в Іспанія писав про вест-індських острови: "Ці острови по своєму місцеположенню є природним придатком до північноамериканського континенту".
У тому ж 1823 р. Адамі вимовив відомі слова про те, що "яблуко, відірване бурею від рідного дерева, не має вибору, воно може впасти тільки на землю", і що якщо Куба перестане бути іспанською, то "вона може тяжіти тільки до материнського лона, до Північноамериканського союзу".
Своєю заявою Адамі хотів сказати, що він не допускає і думки про незалежне існування Куби. Якщо Куба перестане бути іспанською, її захоплять і перетворять на свою колонію США. Американські плантатори і буржуазія заявляли, таким чином, що Куба може належати Іспанії, поки опа не захоплена США, але вона ніколи не повинна належати самим кубинцям. Саме в такому розумінні слова Адамса - раннього ідеолога американського експансіонізму - стали керівним початком американської політики по відношенню до Куби.
Джон Куїнси Адамі порівнював Кубу з яблуком, а державний секретар Медісон в 1805 р. сказав, що Канада - це груша, яка впаде в лоно США, коли вона дозріє. Лідер республіканців Сюард в 1869 р. сказав, що Антильські острови - слива, яка готова впасти в руки США, - і т, д.
Не дивлячись на свою демократичну фразеологію, "доктрина Монро" використовувалася надалі в цілях агресивної, загарбницької політики США, вона з'явилася прапором і в той же час прикриттям агресії американського капіталізму. "Доктрина Монро" з'явилася на світ в результаті порушення тодішньої системи держав і виниклого внаслідок цього нового співвідношення сил. Американська революція XVIII в. - вона ж в зовнішньому аспекті війна за незалежність - і, як її результат, появу на карті світу нової республіки спричинили за собою перший Етан порушення міжнародної системи, що раніше склалася, що виходило із західної півкулі.
Розгром Іспанії військами буржуазної Франції прискорив початок серії революцій в Латинській Америці, де виникли два десятки нових держав. Ці молоді держави зробилися об'єктом загарбницьких жадань буржуазії і плантаторів США, а рівно і правлячих кругів Англії і Франції.
Після перетворення Центральної і Південної Америки в сукупність незалежних держав співвідношення сил в світовій системі держав знов змінилося. Ці зміни, пов'язані з процесом капіталістичного розвитку Америки, і були основною причиною появи "доктрини Монро".
Указ Олександра I у вересні 1821 р. про режим мореплавання в Берінговому морі або позбавлені якого-небудь реального змісту розмови про втручання держав Священного союзу в революції в іспанських колоніях в Америці з'явилися для уряду США лише безпосередніми приводами або, швидше, приводами для формулювання "доктрини Монро", але самі по собі не пояснюють її виникнення. "Америка для американців" - так стисло передають зміст "доктрини Монро". Це гасло фактично означало претензію США на верховенство в системі тих, що капіталістично розвивалися двох з гаком десятків американських держав.
Проголошенням "доктрини Монро" Сполучені Штати заявили претензію на розпорядження долями народів обох американських континентів йод приводом "захисту" їх від перетворення в колонії європейських держав.
У 1825 р., коли Адамі вступив на посаду президента, виникла ідея скликання конгресу всіх американських самостійних держав. У зв'язку з цим англійський уряд вустами Каннінга заявив, що спроба утворення ліги держав Центральної і Південної Америки сама по собі не зустріне заперечень з боку Англії.
Проте Каннінг відзначив в той же час, що якщо США захочуть встати во главі такої ліги, то це буде несхвально зустрінуто британським урядом. Каннінг безумовно розраховував, що з часом іспанська Америка може стати сферою панування Англії; тому він негативно віднісся до домагань Сполучених Штатів на панамериканський месіанізм.
7. Подальша експансія США
Найближчим часом після публікації "доктрини Монро" Англія, користуючись своєю промисловою перевагою над США, зав'язала з колишніми іспанськими колоніями обширніші торгові зв'язки і уклала торгові угоди з великою кількістю держав Латинської Америки, чим США. Таким чином, у США виникло нове загострення відносин з Англією, так пізно і з такою працею налагоджених.
У перші десятиліття XIX в. експансія США прямувала інтересами плантаторів-рабовласників, що стояли у влади і підтримуваних впливовими кругами буржуазії. Ця експансія зверталася в ту пору по перевазі на південну частину північноамериканського континенту (захоплення у Іспанії Західної Флориди в 1810-1813 рр. і Східної в 1818 р.) і на о. Куба. Проте у зв'язку з протидією Англії захоплення Куби припало на довгий термін зняти з порядку денного.
В той же час збільшена торгівля США з країнами Сходу супроводжувалася активністю американського військово-морського флоту далеко за межами їх територіальних вод. І в 1799 р., під час війни проти Франції, і в 1816 р. - через рік після закінчення невдалої війни проти Англії - конгрес США асигнував засоби на споруду бойових кораблів. Після війни 1812 р. були сформовані постійні закордонні ескадри (наприклад, в 1815 р. - середземноморська). У 1822 р. військовий корабель США висадив десант на Кубі, і тоді ж була установлена постійна вест-індська ескадра як поліцейська сила в Карибському морі і Мексиканській затоці. У 1824 р. військові сили США напали на іспанську колонію Пуерто-Ріко. На початку 30-х років озброєні сили США захопили було Фолклендські острови, що були володінням Аргентини, і вторглися в Перу. У 1817 р. був посланий стаціонар США в Тихий океан, в 1822 р. - сформована тихоокеанська ескадра, первинним призначенням якої було "опікати" все західне побережжя обох американських континентів.
Поступово США вже починали підготовку і до захоплень на Далекому Сході.