Поділ Кореї на дві держави
В результаті анексії Кореї японським імперіалізмом (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим». Законодавча, виконавча і судова влада належала японському генерал-губернатору, який призначався з числа найбільш впливового генералітету. Колоніальний порядок забезпечували дві дивізії регулярних військ, ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис. жандармсько-поліцейських установ. Корейці не мали права займатися будь-якою громадською діяльністю, крім релігійної. Заборонялось вивчення корейської мови, літератури, історії. Посилено насаджувались ідеї покірного служіння і відданості «великій Японії». Корейські патріоти створювали підпільні організації, партизанські загони, боролись проти японського мілітаризму за межами країни.
На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамської (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і США. На Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, СІЛА і Великобританії в грудні 1945 р. було прийнято рішення про встановлення опіки над Кореєю на 5 років і сприяння політичним силам країни у створенні єдиної демократичної незалежної держави. Втілення цих постанов у життя покладалось на комісію з представників радянського і американського командування, яка працювала в 1946-1947 pp. Одночасно створювалась Тимчасова комісія ООН по Кореї, якій доручався контроль за проведенням вільних демократичних виборів у обох зонах.
І радянська, і американська військові адміністрації проводили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали союзників серед різних прошарків корейського суспільства. Формувалися органи місцевої влади, сили правопорядку, збройні загони. Спроби радянської сторони домовитися з місцевими націоналістичними угрупованнями, що вийшли з підпілля, зазнали невдачі. їх лідер Чо Ман Сик заявив, що він не бачить різниці між радянською і японською окупацією, яка заважає корейцям взяти власну долю у свої руки. Корейські комуністи, які в період Другої світової війни воювали проти японців у збройних формуваннях КПК, теж здавалися ненадійними і занадто самостійними. Вибір радянського керівництва для просування на пост лідера Кореї впав на командира партизанського загону в Маньчжурії, пізніше капітана Радянської Армії Кім Ір Сена і ту групу комуністів, яка жила в еміграції в СРСР. Американські власті активно залучали до співробітництва військових. Вони зробили ставку на Лі Син Мана, який багато років прожив у США і навіть створив «уряд Кореї в еміграції». Початок «холодної війни» і суперництво наддержав завадили демократичному об'єднанню Кореї. США і СРСР перейшли до сепаратних дій у своїх зонах відповідальності.
10 травня 1948 р. під патронатом американської військової адміністрації в Південній Кореї відбулися вибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. в Сеулі була проголошена Республіка Корея. Залежний від США режим очолив Лі Син Ман. 9 вересня 1948 р. була створена Корейська Народно-Демократична Республіка із столицею в Пхеньяні. Главою її комуністичного уряду став Кім Ір Сен.
Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В 1949 р. американські збройні сили теж залишили Південну Корею, проте залишились військові бази США. республіка корея соціалістичний
Корейська війна та її наслідки
Обидва корейські режими, спираючись на підтримку над-держав-покровителів, проголосили курс на об'єднання країни і її подальший розвиток «правильним шляхом». У районі 38-ї паралелі сторони провокували численні прикордонні сутички.
25 червня 1950 р. північнокорейська армія вторглась на територію Корейської Республіки і розгорнула успішний наступ на південь. Вже на 3-й день вона зайняла Сеул. Війна розпочалась з ініціативи Кім Ір Сена за підтримки Й.В. Сталіна і мала за мету об'єднання Кореї під комуністичною владою. В перебіг подій втрутилися США та їх союзники. Використавши відсутність радянського представника в Раді Безпеки ООН, який міг би накласти вето, 27 червня 1950 р. США провели резолюцію, що
засуджувала КНДР як агресора. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки ООН постановила ввести в Корею війська ООН. Вони на 90% формувались із американських частин. Невеликі контингенти направили ще 17 держав. Головнокомандувачем був призначений американський генерал Д. Макартур.
На кінець серпня 1950 р. північнокорейська армія контролювала 95% території півострова. Збройні сили Південної Кореї воювали неохоче і невміло. Режим Лі Син Мана перебував на грані падіння. Американські частини висадились в тилу військ КНДР і розгромили їх. Далі вони перетнули 38-му паралель, захопили Пхеньян і вийшли до кордонів КНР.
25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореї вступили китайські війська («китайські народні добровольці») під командуванням Пен Дехуая. Радянський Союз підтримував китайсько-корейські сили зброєю, боєприпасами, транспортом, пальним, продовольством, медикаментами. Його авіаз'єднання прикривали важливі об'єкти в Північно-Східному Китаї і Північній Кореї. На їх території перебували радянські військові радники. СРСР у разі погіршення ситуації збирався ввести в Корею п'ять дивізій.
ЗО листопада 1950 р. президент США Г. Трумен заявив про можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д. Макартур пропонував скинути 30-50 атомних бомб на військово-повітряні бази і тилові об'єкти КНР і КНДР. Він наполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії Чан Кайші. Головним фактором, який завадив виконанню цих планів, був страх перед адекватними діями СРСР.
Після тривалих і жорстоких боїв «китайські народні добровольці» відтіснили сили ООН до 38-ої паралелі. Північнокорейська армія діяла на другорядних ділянках фронту, забезпечувала охорону тилу. Війна набула характеру американсько-китайського конфлікту на корейській території. Жодна із сторін не змогла досягти повної перемоги.
27 липня 1953 р. в Пханмунджомі між китайсько-корейськими представниками і командуванням сил ООН була підписана угода про перемир'я. Бойові дії припинялись. Встановлювалась демаркаційна лінія по 38-й паралелі з невеликими відхиленнями відповідно до фактичного розташування військ. По обидві сторони від цієї лінії вводилась двокілометрова демілітаризована зона. Узгоджувався порядок обміну полоненими. Створювалась комісія з перемир'я з представників сторін і спостережна комісія щодо виконання умов із представників Польщі, Чехословаччини, Швеції і Швейцарії. Передбачалось через три місяці скликати політичну конференцію з проблеми об'єднання Кореї і виведення з її території іноземних військ.
У ході корейської війни 1950-1953 pp. загинуло близько 935 тис. корейців, 900 тис. китайців, 330 тис. американців. Війна завдала величезних матеріальних збитків і відволікла від вирішення першочергових економічних і соціальних проблем величезні кошти. Було зруйновано 8 700 підприємств, 600 тис. житлових будинків, десятки тисяч закладів освіти, культури, охорони здоров'я. Поділ Кореї на дві держави призвів до розриву господарських зв'язків, сформованих у попередній період. Наявні галузі промисловості - видобувна, хімічна, металургійна -розвивались на Півночі, південні райони спеціалізувались на виробництві сільськогосподарської продукції. Загалом Північ і Південь Кореї мали приблизно однакові умови для відбудови і подальшого розвитку економіки. Тяжкими були гуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилися розділеними. Між КНДР і РК розпочалась непримиренна ідеологічна конфронтація і військове протистояння.
Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом»
Лідери Корейської Народно-Демократичної Республіки обрали шлях будівництва соціалістичного суспільства за радянською моделлю і за допомогою СРСР. До середини 50-х років визначальну роль у житті країни відігравали радянські політичні і військові радники. Так, навіть всі призначення офіцерів на посади вище командира полку обов'язково узгоджувались з радянським посольством. Трудова партія Кореї орієнтувалась на радянську схему індустріалізації, кооперування сільського господарства, культурної революції за «керівної і спрямовуючої ролі марксистсько-ленінської партії». Відновлювалось зруйноване в ході війни господарство. Здійснювалась аграрна реформа на користь селянства, націоналізація засобів виробництва, ліквідація приватного сектора, в т.ч. і дрібнотоварного. В 1953-1958 pp. відбулось кооперування сільського господарства. Основна увага керівництва країни зосереджувалась на індустріалізації, розвитку важкої промисловості і технічній реконструкції наявних підприємств. За 1953-1960 pp. КНДР було надано субсидій і безвідплатної допомоги з боку соціалістичних країн на суму 750 млн. руб., в т.ч. Радянським Союзом - на 292 млн. руб. Соціалістичні країни безоплатно відбудували і побудували 50 великих підприємств. За 1961-1967 pp. в дію було введено 2,7 тис. промислових об'єктів.
В суспільно-політичній сфері формувався тоталітарний комуністичний режим і культ особи Кім Ір Сена, які утверджувались у боротьбі з опозицією. В північнокорейській політичній еліті існувало чотири угруповання: радянські корейці, направлені на роботу в державні, партійні і військові органи радянськими властями; колишні підпільники, які діяли на території Кореї в умовах японського панування; «яньаньці», або корейські комуністи, що перебували в районах, контрольованих КПК; партизанське угруповання - учасники партизанського руху 30-х років у Маньчжурії, до якого належав сам Кім Ір Сен. Він послідовно під різними приводами знищив або відтіснив від влади всі фракції, крім партизанської. Використавши погіршення радянсько-китайських відносин наприкінці 50-х років, Кім Ір Сен позбувся радянського диктату і усунув з високих постів «радянських корейців», частково їх репресувавши, частково примусивши емігрувати.
В 1958 р. Кім Ір Сен увів поділ усього населення на три класи за рівнем відданості режиму: основний; той, що хитається; ворожий. Статус конкретної людини в північнокорейському суспільстві залежав від особистої твердої віри в комуністичні ідеали, можливості використати її на певних посадах; класового походження до третього покоління; місця народження (Північ чи Південь Кореї, СРСР, Китай та ін.). Основний клас складався з трьох підгруп. Вища включала в себе Кім Ір Сена, його сина і наступника Кім Чен Іра, їх сімей і родичів. До другої підгрупи були віднесені керівники високого рангу, до третьої - «вірні послідовники» . Половина населення країни, «ті, що хиталися », з точки зору режиму мали щось «порочне» в біографії, що ставило під сумнів їхню цілковиту відданість правлячій еліті. Члени ворожого класу чи їх найближчі родичі і друзі або раніше перебували в опозиції, або мали зв'язки на Півдні чи за кордоном, або ж належали до «скинутих класів». Для «перевиховання» підозрюваних в нелояльності існували центри по виправленню, трудові табори, в'язниці. Практикувалась і смертна кара за «ворожі погляди».
Діяла добре продумана система ідеологічного перевиховання населення в потрібному напрямку і система виховання наступних поколінь. Велась пропаганда ідей чучхе - самодостатності і самозабезпеченості (чучхе - сам господар) північнокорейського народу. Заохочувались колективні форми роботи і дозвілля. Для різних категорій населення вводилась форма. Так, школярі носили синій одяг, студенти - блакитний, будівельники - зелений і т.д. Всі діти, підлітки і молодь були зобов'язані після навчання або роботи знайти собі корисне заняття і не тинятись без діла.
Vз'їзд ТПК (1970) констатував, що в результаті проведених економічних і суспільно-політичних перетворень КНДР перетворилась у соціалістичну індустріальну державу. Підсумки даного періоду закріплялись у новій конституції Північної Кореї (1972). Розпочалось будівництво «розвинутого соціалістичного суспільства».
В КНДР склалася система господарства мобілізаційного типу. Економіка розвивалась по екстенсивному шляху постійного розширення виробництва, а не його модернізації, універсального самозабезпечення, створення нових галузей і підприємств. Переваги надавались капітальному будівництву. В 1978-1984 pp. було збудовано 17,8 тис. нових господарських об'єктів: гідроелектростанцій, рудників і шахт, металургійних заводів і цехів, підприємств машинобудівної і хімічної галузей, іригаційних споруд. За допомогою СРСР було споруджено 64 об'єкти.
В рамках третьої семирічки (1987-1993) ставилась мета досягти «10 висот соціалістичного будівництва» за трьома програмами - енергосировинною, транспортною, «харчування, одягу і житла». Намічалось щорічно виробляти 10 млрд. кВттод електроенергії, 120 млн. т вугілля, понад 10 млн. т сталі, 1,7 млн. т кольорових металів, 22 млн. т цементу, 7 млн. т добрив, 1,5 млрд. м тканин, 15 млн. т зерна, 11 млн. т морепродуктів. Планувалось на 25% збільшити площу оброблюваних земель за рахунок терасування схилів сопок, осушення боліт і введення в обіг солончаків тощо. Для роботи на будівництві всіх цих об'єктів здійснювались трудові мобілізації. В КНДР будували «всією країною, всім народом, всією армією» - до участі в будівництві широко залучалась Корейська народна армія, діяли також постійні молодіжні будза-гони. Матеріальні стимули до праці практично не застосовувались, зате величезна увага надавалась моральним стимулам.
З 1972 р. почала набувати небаченого розмаху кампанія вихваляння Кім Ір Сена, який зусиллями північнокорейської пропаганди перетворився на найбільш возвеличуваного лідера сучасності. Всі повнолітні громадяни були зобов'язані носити значки із зображенням Кім Ір Сена. Його день народження (15 квітня) став головним державним святом КНДР, кожен кореєць цього дня
В 90-ті роки в Північній Кореї почалися серйозні труднощі. Далися взнаки технічна і технологічна відсталість промисловості і сільського господарства; обмеженість розвитку на базі жорсткого централізованого планування; економічна ізоляція; неврожайні роки (1995-1997). Розпад СРСР і соціалістичної системи позбавив КНДР значної допомоги. За оцінками ООН і міжнародних фінансово-економічних організацій, виробництво валового національного продукту в Північній Кореї скоротилось з 20,8 млрд. дол. в 1992 р. до 14 млрд. дол. в 1998 р. Дохід на душу населення знизився за цей час з 1 005 дол. до 429 дол. В 1997-1998 pp. ВНП КНДР складав близько 5% цього показника для сусідньої Республіки Кореї. В порівнянні з 1989-1990 pp. в країні вдвічі скоротився видобуток корисних копалин і виробництво електроенергії. Різко зменшились закупки нафти у Росії і Китаю. При річній потребі в 4 млн. т Північна Корея ввозить близько 1 млн. т. Це призвело до помітного скорочення виробництва. Найбільш важке становище склалося в сільському господарстві. Руйнівні повені 1995-1996 pp. завдали збитків на 17 млрд. дол., знищили врожай, вивели з обороту земельні угіддя. Збори сільськогосподарської продукції зменшились у 2,5 рази (з 4,6 млрд. дол. в 1992 р. до 1,6 млрд. дол. в 1996 р. і до 1,9 млрд. дол. в 1997 p.). З 1995 р. продовольчу допомогу КНДР почали надавати Міжнародний Червоний Хрест, ЮНІСЕФ, Південна Корея, СІЛА, КНР, Японія, країни Західної Європи. Після усунення найбільш тяжких наслідків стихійних лих сільське господарство Північної Кореї зможе виробляти лише 34-35% продовольства від потреби. Ситуація в економічній сфері вимагає проведення радикальних реформ.
«Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії
Після розколу в Республіці Корея встановився військовий режим Лі Син Мана (1948-1960), який орієнтувався на СІЛА. 1 жовтня 1953 р. дві країни підписали Договір про спільну оборону, що надавав американській стороні право мати на південно-корейській території військові бази і розміщувати війська. Демократичний рух режимом придушувався, опозиційна діяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівих сил. В 1960 р. Лі Син Ман був усунутий від влади в результаті народного повстання. Незабаром управління країною перейшло до рук чергового диктатора Пак Чжон Хі (1961-1979). Саме він при антидемократичній внутрішній політиці організував успішні економічні реформи, що вивели Південну Корею в групу «нових індустріальних держав».
На рубежі 50-60-х pp., Республіка Корея була надзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складав усього 87 дол. на душу населення. Економічне відродження здійснювалось під жорстким контролем держави і було спрямоване на формування і розширення ринкових відносин, завоювання зовнішніх ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створення текстильної промисловості з експортною орієнтацією. Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейські бізнесмени під наглядом держави вкладали в машинобудування, суднобудування, сталеливарну, електронну, хімічну промисловість. Режиму і приватним підприємцям вдалося добитися підтримки іноземних інвесторів, широко залучити у пріоритетні виробництва кредити і передові технології. Держава підтримувала і заохочувала національне підприємництво через систему субсидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямого втручання в економічні процеси. В південнокорейській економіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп, найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг», «ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почала поставлятися дешева і якісна високотехнологічна продукція. Розпочавши вивіз автомобілів лише у 80-ті роки, південнокорейські фірми в 1987 р. продали за кордон 300 тис. автомашин, в т.ч. майже половину - в США. Почалося вкладення капіталів у видобувну промисловість країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії. Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея була вкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вона штучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж у США, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Так, робітнику в промисловості в середньому платили 1,55 дол. на годину (в Японії - 9,5 дол., в США - 13,1 дол.). Навіть інженер у Південній Кореї отримував у 5 разів менше, ніж спеціаліст такого рівня у США. Робочий тиждень тривав 54,4 години при 11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.
В ході економічних перетворень зміцнювались позиції великої буржуазії і середнього класу, які прагнули брати участь в управлінні державою. Змін вимагала наймана робоча сила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволена інтелігенція. Найбільшу політичну активність проявляло студентство, яке неодноразово проводило антиурядові мітинги і демонстрації, йшло на сутички з силами правопорядку. В кінці 70-х - на початку 80-х років нові суспільні сили почали створювати опозиційні партії, які спочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегально. Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) владу захопило чергове військове угруповання, очолюване Чон Ду Хваном. В умовах наростання виступів опозиції його адміністрація пішла на поступки.
У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори, на яких переміг відставний генерал Ро Де У. На парламентських виборах більшість депутатських мандатів здобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності нова конституція Республіки Корея,яка розширила права парламенту, обмежила повноваження президента, зокрема, скоротила термін його перебування на цьому посту з семи до п'яти років, закріпила демократичні свободи. В конституцію включений пункт про небажаність участі армії в політиці. В 1992 р. пост президента вперше зайняв не колишній або нинішній військовий, а дисидент Кім Єн Сам. Південнокорейське суспільство вступило в період демократичних перетворень. Після парламентських виборів 2000 р. правлячою партією стала Демократична партія нового тисячоліття, а її лідер Кім Де Чжун є президентом Республіки Корея з 1997 р.
У результаті економічного ривка Південна Корея перетворилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисловістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє
- напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Середні темпи економічного зростання за 1962-1996 pp. складали 7,4% на рік, в окремі періоди вони досягали до 10-11% . Вартість експорту виросла з 14 млн. дол. до 130 млрд. дол. (в 3 170 разів). Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.
Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. На початку 90-х років купити автомобіль міг собі дозволити кожен 23-й громадянин країни, а в 1997 р. - кожен п'ятий. В середині 90-х років у користуванні мешканців Південної Кореї знаходилось 10 млн. автомашин при населенні в 45,7 млн. чол. Нові моделі побутової техніки жителі країни прагнули швидко обміняти на новітні. Середній американець купував собі автомобіль раз на 7-8 років, південнокореєць - раз на 3-4 роки. Період користування холодильником в Республіці Корея становив 7 років, пральної машини - 6 років, кольорового телевізора - 7 років (у США- відповідно 15, 13, 11 років).
В 1997-1998 pp. господарство країни зазнало негативного впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий продукт на душу населення знизився з 10 548 дол. в 1996 р. до 9 511 дол. в 1997 р. і 6 664 дол. в 1998 р. За роки кризи збанкрутувало 4 640 підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвована більш ніж на 50%. Понад 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи проводилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався порядок найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілізаційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.
Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог
Корейський півострів понад 50 років є джерелом напруги в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тут сходяться геополітичні та економічні інтереси таких країн, як США, Японія, Китай, Росія, зосереджені великі військові контингенти, існує небезпека розповсюдження ядерної зброї. Корейські держави розвиваються за різними моделями, мають великі розбіжності в економічних, політичних, ідеологічних системах. Лідери і КНДР, і РК неодноразово заявляли про свою готовність до співпраці у розв'язанні проблеми об'єднання Кореї.
Ще в 60-х роках КНДР висунула ідею конфедерації, яка тоді означала об'єднання шляхом проведення загальних виборів. У 1980 р. ця ідея була конкретизована, зміст її зводився вже до створення конфедеративної держави, в якій кожна частина розвивалась би своїм шляхом, і в той же час вирішувались би спільні проблеми. З другої половини 80-х років Північна Корея пропонувала ввести заходи довіри на Корейському півострові, які б включали обмеження військових навчань, заборону маневрів іноземних військ. Південнокорейські ініціативи зводились до розширення економічних і гуманітарних контактів. В 1990-1992 pp. міжкорейський діалог успішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівні прем'єр-міністрів двох держав. КНДР відмовилась від тези «дві делегації - одне місце», після чого обидві корейські держави були прийняті в ООН (вересень 1991 p.). КНДР і РК підписали Угоду про примирення, ненапад, обміни і співробітництво (грудень 1991 р.) і Спільну декларацію про без'ядерний статус Корейського півострова (лютий 1992 p.). Почало налагоджуватись економічне співробітництво. В цей час США звинуватили Північну Корею в розробці ядерної зброї (1993), хоча підтвердити факт наявності в неї військової ядерної програми не змогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГ ATE. США виходили з того, що країна мала ядерні реактори на АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу. Конструктивні міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.
У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великої національної консолідації всієї нації для об'єднання батьківщини» з 10-ти пунктів. Пропонувалось створити Демократичну Конфедеративну Республіку Коре, в якій співіснували б різні соціально-економічні, ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. На чолі об'єднання мала стати Верховна національна конфедеративна рада з рівної кількості представників КНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-за кордону. Спільний уряд координував би роботу обох регіональних урядів. Це об'єднання повинне було мати без'ядерний статус, на його території заборонялось розміщення іноземних військ, військових баз, виробництво, ввезення, застосування ядерної зброї. Корейський півострів навічно перетворювався в зону миру.
Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію двох систем перед об'єднанням, що означало б поглинання однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їхня система буде добровільно сприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, нинішній президент Республіки Корея Кім Де Чжун запропонував програму «Три принципи і три етапи». Трьома принципами об'єднання він назвав «мирне співіснування, мирні обміни і мирне об'єднання». Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в три етапи, по мірі створення необхідних умов: 1) конфедерація двох незалежних держав; 2) федерація двох регіональних частин; 3) об'єднання, при якому утворюється «одна країна, одна нація, один уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Коре. Виникла основа для пошуку компромісів і співпраці.
В 1995 р. «корейська ядерна криза» була врегульована. США зняли свої звинувачення в обмін на заміну північноко-рейських реакторів АЕС на ядерні легководневі реактори, що не здатні виробляти плутоній для ядерної зброї. Велику активність у розширенні господарських зв'язків виявляють найбільші корпорації Республіки Корея. Розпочато створення на території КНДР індустріальних комплексів. Компанія «Х'юнде» планує побудувати в провінції Хванхе-Намдо комплекс, де розмістяться об'єкти 850 південнокорейських фірм. Концерн «Самсунг» збирається випускати в Північній Кореї на базі новітніх технологій стереосистеми та іншу продукцію, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. У свою чергу, Республіка Корея готова імпортувати з КНДР метали, сталь, морепродукти, лікарські рослини. Триває міжкорейське співробітництво у сфері транспорту і торгівлі. Відкрите регулярне сполучення між південнокорейським портом Пусан і портом Наджином на Півночі, де планується створити спеціальну економічну зону. Розвиваються контакти в галузі туризму і спорту. Концерн «Х'юнде» будує в Пхеньяні спортивний комплекс загальною вартістю 57 млн. дол. Планується створення міжнародного курорту Кимгансан в Алмазних горах.
В червні 2000 р. відбувся міжкорейський саміт на найвищому рівні в Пхеньяні, в ході якого лідер КНДР Кім Чен Ір і президент РК Кім Де Чжун обговорювали подальші перспективи співробітництва.