Війна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угоди
Вроки Другої світової війни країни Французького Індокитаю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашистський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.
Японія встановила в країнах Індокитаю свій "новий порядок". Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продовольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За рахунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.
Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій боротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами.2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.
Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона ввела війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Робилися спроби відмовити в повному обсязі діяльність колоніальної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.
В 1945-1946 pp. комуністичний уряд ДРВ, королівські уряди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, добиваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який кілька разів особисто їздив у Париж, зустрічався з французьким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спочатку Франція зробила певні поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню угоду, яка ще підлягала ратифікації. Франція визнавала незалежність ДРВ у рамках Французького Союзу. ДРВ одержала право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтнаму, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референдум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти французькі війська терміном на п'ять років у кількості 15 тис. чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтнаму. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадійливі обіцянки.
Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась. Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга незалежності В'єтнаму (В'єтмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Камбоджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний національно-визвольний фронт (1951) для спільних дій.
У важкодоступних районах створювались визволені райони й опорні бази патріотів. їх основною тактикою була партизанська. Бої набули затяжного характеру. Французькі війська, проводячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 p., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Франція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імператором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкладення французьких капіталів.
в'єтнам лаос камбоджа американський
1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій частині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950
р. баодаєвський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. Намагаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамського міста Д'єнб'єнфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за незалежність його народів примусили Францію визнати свою поразку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.
З 26 квітня по 21 липня 1954 р. в Женеві відбувались переговори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІІІА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відповідних документів. Делегація США не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтримує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, французькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і контролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Дер-В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військових баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі намічалось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тимчасова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передбачалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.
Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаблення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побудувати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і США. їх суперництво на міжнародній арені та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного збройного конфлікту в Південно-Східній Азії.
В'єтнамо-американська війна
Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівництва "основ соціалізму" за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали з заявами про свою готовність надати підтримку "братній соціалістичній країні" в її боротьбі проти "світового імперіалізму".
В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Республіка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроєного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене будівництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орієнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі монополії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнорувалися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.
В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення демократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержував від них постійну допомогу, яка доставлялась "стежкою Хо Ші Міна".
Виникнення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сайгонський режим, і "життєві інтереси" США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: "Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залишитись". З середини 1961 р. США почали вести "особливу війну" у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у "стратегічні селища". Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху створювався "мертвий пояс" шляхом знищення рослинності сильними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і наступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.
У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Південний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил визволення. Застосовувались варварські методи ведення війни (напалм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари були завдані по портах.
За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефективну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 pp. над територією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.
В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчилися невдачею.
На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот СІЛА, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках - Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.
З кінця 1968 р. США почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею "в'єтнамізації війни", коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволених районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.
В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завершити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Американська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими - близько 300 тис. чол., витратили на війну 352 млрд. дол. "Брудна війна" викликала масові протести світової і американської громадськості.
27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму і США підписали угоду про припинення війни і відновлення миру. США зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони повинні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважати право народу Південного В'єтнаму на самовизначення.
Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапі
Після виведення американських військ у В'єтнамі розпочалася громадянська війна, яку ДРВ вела проти Республіки В'єтнам. Вона закінчилась перемогою комуністичної Півночі. 2 червня 1976
р. створена Соціалістична Республіка В'єтнам.
Розпочався демонтаж капіталістичної системи на Півдні. Головною метою стало будівництво соціалізму в масштабах усієї країни при неухильному дотриманні радянських догм і вказівок. На початку 80-х років комуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної і надзвичайно болісної для народу кризи, не маючи чітких орієнтирів виходу з неї.
В 1986 р. під впливом радянської перебудови Соціалістична Республіка В'єтнам розпочала реформи. В пошуках нового курсу, який би враховував конкретні умови країни, її специфіку, в'єтнамське керівництво розробило власну концепцію розвитку. Головна увага приділялась економічним перетворенням при збереженні в цілому старого політичного механізму. Перебудова господарства включала такі напрямки:
1) свободу діяльності і рівні права всіх секторів економіки: державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного, натурального;
2) декооперування сільського господарства, передачу землі в довготривалу оренду;
3) оздоровлення товарно-грошового обігу;
4) політику "відкритих дверей" по відношенню до іноземного капіталу.
Перші результати нової економічної політики виявились досить швидко. Відбулося насичення ринку товарами як національного виробництва, так і імпортними. Була подолана гіперінфляція, яка досягла 1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до 20-30%. Помітно зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Країна перестала завозити продовол
Одним із пріоритетних напрямків стало відкриття спеціальних експортних зон на взаємовигідній основі. Іноземні інвестиції направляються в розвідку і видобуток нафти і газу на континентальному шельфі, в будівництво нафтопереробних заводів, фармацевтичних фабрик, в здійснення новітніх проектів гірничодобувної галузі (освоєння багатих родовищ апатитів, залізної руди, бокситів). Значні кошти вкладаються також у налагодження промислового виробництва натурального каучуку, кави, чаю, тутового шовкопряда, агар-агару. Велику активність проявляють Франція, Німеччина, Англія, Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнам має реальні можливості використати іноземні інвестиції в національних інтересах і перетворитися з часом у країну, що динамічно розвивається.
Поряд з безсумнівними успіхами економічна ситуація залишається складною. Третина державних підприємств в умовах ринку працює неефективно. Зростає кількість безробітних. Негативно впливає на стабільність господарства його аграрний характер.
Керівництво Комуністичної партії В'єтнаму виступає за обережний підхід до політичних нововведень і демократизації суспільства. Вважається, що спочатку треба завершити економічні перетворення, підвищити життєвий рівень народу і тільки на цій основі переходити до політичних змін. Певні заходи в цьому напрямку проведені. Прийняті закони про громадянство, про місцеве самоврядування, про релігійні організації, про пресу. Всі ці процеси мають поступовий характер. В 1992 р. була прийнята нова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринкові зміни в країні. Водночас зберігалась монополія компартії на владу.
У зовнішній політиці В'єтнам проводить багатовекторний курс з акцентом на регіоналізм, деідеологізацію і розширення економічної співпраці з країнами світу. В'єтнам є повноправним членом АСЕАН. Поступово нормалізуються відносини з США.
Лаос
Внутрішня обстановка в Лаосі після підписання Женевських угод характеризувалась політичною нестабільністю, тривалим розмежуванням сил. Суспільна конфронтація привела до громадянської війни (1960-1975), в якій перемогли комуністи на чолі з Народно-революційною партією Лаосу (НРПЛ). Конгрес народних сил, в якому брали участь представники всіх політичних угруповань країни, прийняв відречення від престолу короля Сисаванваттхани без права передачі влади наступнику.
2 грудня 1975 р. була проголошена Лаоська Народно-демократична республіка. Під впливом в'єтнамської і радянської пропаганди нова керівна партія взяла курс на некапіталістичний розвиток, маючи намір перейти від раннього феодалізму і общинно-родового ладу до соціалізму.
Лаос був відсталою аграрною країною, в якій не існувало промисловості і налічувалось лише кілька десятків кустарних підприємств. Усі промислові товари, в тому числі й товари широкого вжитку, завозилися з-за кордону. В таких умовах комуністична влада почала типові перетворення. На селі створювались групи взаємодопомоги, кооперативи, держгоспи. Увага приділялась вирощенню експортних культур - арахісу, сої, квасолі, цукрової тростини, бавовни. Держава націоналізувала підприємства, власники яких виїхали за кордон. Був створений державний і державно-приватний сектор. Дрібні власники одержали пільги. Створювалась легка і переробна промисловість, велось активне будівництво шляхів. У середині 80-х років промисловість давала 10% національного доходу.
3 1989
р. слідом за В'єтнамом Лаоська Народно-революційна партія розпочала економічні реформи. В її документах зазначалось, що відтепер стратегічною метою партії і держави до 2002 р. є перехід із групи слаборозвинених країн у групу аграрно-індустріальних, перебудова напівнатурального господарства в товарне, піднесення життєвого рівня народу; побудова демократичної правової держави. Був прийнятий блок економічних законів, що регулювали порядок користування землею, водними і лісовими ресурсами, діяльність банків, державних, змішаних і приватних підприємств. За державою залишилась монополія на ввіз і вивіз стратегічних товарів (рис, нафтопродукти, олов'яний концентрат, деревина цінних порід, дорогоцінні метали, зброя, наркотичні медичні препарати та деякі інші). Найбільшими торговими партнерами Лаосу є Таїланд, Сінгапур, Японія, Китай, США. Новим джерелом валютних надходжень став екологічний і молодіжний туризм, який у середині 90-х років давав 70-75 млн. дол. прибутку на рік.
Основою економіки Лаосу, як і раніше, залишається сільське господарство. В країні нараховувалось близько 620 тис. селянських дворів, з яких 34% виробляли продукцію лише для своїх потреб, 18% обмінювали частину продукції на іншу в сусідів, 44% частину продукції реалізували на ринку. В 1991 р. була прийнята програма розвитку сільських районів, у першу чергу гірських. Селяни півночі країни до цього часу займаються підсічно-вогневим землеробством: випалюють ділянки лісів, використовують звільнену площу два-три сезони, а потім кидають через втрату родючості і переходять на нове місце. В 1976 р. такі покинуті ділянки займали площу 200 тис. га, в 1999 р. - 125 тис. га. Держава поступово переводить селян гірських районів на поливне землеробство в долинах. Паралельно скорочується кількість посівів опіумного маку і виготовлення опіуму-сирцю.
Лаос повинен перебудувати своє напівнатуральне господарство в товарне. Для цього всім секторам господарства надаються рівні права в їх економічній діяльності, передбачається залучити внутрішні і зовнішні джерела фінансування, іноземні інвестиції. В сільському господарстві введено сімейний підряд, але кооперативи не розпущено. Вони почали виконувати ті функції, які не під силу селянському двору. Це будівництво гребель, каналів, доріг, купівля техніки, організація постачання і збуту, перерозподіл землі, утримання шкіл і лікарень, турбота про старих та інвалідів. Селянські господарства платять державі натуральний податок в розмірі 50% урожаю і 15% урожаю вносять у фонд кооперативу. Такий підхід стимулює сільськогосподарське виробництво.
У 1999 р. Лаос уперше за післявоєнні роки повністю забезпечив себе рисом. Було зібрано 2 млн. т цієї культури, або ж 400 кг на душу населення при середній нормі споживання 350 кг. Цього вдалось досягти внаслідок розширення посівних площ, підвищення врожайності, збирання з деяких ділянок 2-х урожаїв на рік.
Лаос знаходиться на початковій стадії реформ, результати яких проявляться в недалекому майбутньому.
Камбоджа
Відповідно до рішень Женевської конференції щодо Індокитаю в 1955 р. в Камбоджі відбулися загальні вибори. Король Но-родом Сіанук відрікся від престолу на користь свого батька і став прем'єр-міністром. Його політичною опорою була Народно-соціалістична спілка (Сангкум) - масова організація з представників різних суспільних верств. Вона висунула націоналістичну теорію "кхмерського буддійського королівського соціалізму", яка на практиці означала побудову в Камбоджі буржуазної держави. Очолюючи уряд у 1955-1970 pp., Нородом Сіанук провів серію соціально-економічних реформ, спрямованих на подолання важкої колоніальної спадщини і відсталості. Створювались сприятливі умови для діяльності державного, приватного і змішаного секторів. Розвиток господарства будувався на плановій основі. Була здійснена "деколонізація" економіки - обмежені привілеї іноземних монополій, викуплені державою акції ряду зарубіжних компаній. Нородом
Сіанук зміг одержати значні безповоротні кредити від,-' СІЛА,
Франції, Японії. їх загальна сума в 1955-1963 pp. досягла І
400
млн. дол. За ці роки було збудовано близько 3 000 приватних І
національних підприємств. Здійснювалась обмежена аграрна ре - форма, в ході якої 80% селян стали дрібними землевласниками. На селі розвивалась кооперація в різних формах.
У своїй політиці Нородом Сіанук керувався принципом балансу політичних сил у країні і компромісу як найкращого засобу вирішення будь-яких проблем, навіть найскладніших. За такий підхід його постійно критикували і праві, і ліві. В 1970 р. група реакційних військових на чолі з генералом Лон Нолом здійснила державний переворот і захопила владу. їх політика мала антинаціональний, проамериканський характер. Народ Камбоджі виступив проти військового режиму. В 1975 р. він був скинутий. Скориставшись народним рухом, до влади прийшло лівоекстремістське маоїстське угруповання "червоних кхмерів" під керівництвом Пол Пота. В Камбоджі встановилась жорстока комуністична диктатура.
Пол Пот заявив, що в країні на практиці здійснюється "стопроцентна повна соціалістична революція", "перманентна швидка істинно соціалістична революція", "революція великого стрибка". Майбутню Камбоджу полпотівці бачили самоізольованою селянською країною, в якій не мало бути ні найменшого зовнішнього впливу. Для цього потрібно знищити міста і всі міські соціальні групи (підприємці, інтелігенція, студенти, службовці, торговці, пролетаріат та ін.). Досягнення науки і техніки, машини, устаткування, знаряддя праці теж знищувались з тієї ж причини. Зв'язки із зовнішнім світом припинялись, відносини підтримувались тільки з комуністичним Китаєм.
Спираючись на апарат насильства, полпотівці почали проводити свою "революційну" програму в життя. Населення примусово виселялось із міст і сіл і зосереджувалось у так званих комунах, які були фактично концтаборами з нелюдськими умовами життя і праці. Робочий день на рисових полях, будівельних та іригаційних роботах тривав 12 годин. Двічі на добу видавалась чашка рису. Тих, хто намагався протестувати, фізично знищували. Терор, репресії, страти, голод, відсутність медичної допомоги призвели до нечуваних жертв. З млн. населення (близько 40%) було вбито або загинуло від голоду, знущань, примусової праці. У грудні 1978 р. В'єтнам увів у Камбоджу свої війська.7 січня 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампу-чія, в якій встановився пров'єтнамський комуністичний режим на чолі з Хун Сеном. "Червоні кхмери" зазнали поразки у відкритих сутичках із в'єтнамськими військами, відступили в джунглі на кордоні з Таїландом і розпочали партизанські дії. Камбоджу охопила тривала громадянська війна, в якій жодна з сторін не змогла перемогти. В 1989 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі. Перебуваючи в еміграції, Нородом Сіанук організував центристську опозицію офіційному режиму і "червоним кхмерам", закликаючи ворогуючі сторони виходити з інтересів народу і сісти за стіл переговорів.
У 1990 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція по Камбоджі, яка запропонувала свій план урегулювання конфлікту, з яким погодилися всі камбоджійські політичні сили. Відповідно до прийнятих рішень у 1993 р. в країні під егідою ООН відбулися загальні вибори, на яких більшість здобули Народна партія Камбоджі (лідер Хун Сен) і Єдиний національний фронт за суверенну, незалежну, нейтральну і співпрацюючу Камбоджу (ФУНСИНПЕК), головою якої є принц Нородом Ранарит. Обідви партії сформували коаліційний уряд. Була прийнята нова конституція (1993). Відновлювалась конституційна монархія, держава стала називатись Королівство Камбоджа. її політичний лад визначався як "багатопартійний, ліберально-демократичний". Вищий законодавчий орган - Національна асамблея, складається з 122 чол. обирається терміном на 5 років. Главою держави є король, який вступає на трон за згодою Ради корони, що складається з глав парламенту, уряду і вищого духівництва.24 вересня 1993 р. Нородом Сіанук знову став королем Камбоджі.
Своїм завданням новий режим вважав досягнення внутрішньої стабільності і подолання тяжких наслідків багаторічної громадянської війни. В 1995 р. Паризький клуб кредиторів списав 67% камбоджійських боргів і надав пільги при сплаті тієї частини, що залишилась. У країні гостро стоїть проблема охорони здоров'я. Камбоджа займає перше місце в Південно-Східній Азії за рівнем захворювань на СНІД (близько 120 тис. ВІЛ-інфікованих); її територією пролягають шляхи транзиту наркотиків.
Політична ситуація залишалась нестабільною, тривала боротьба за владу. Народна партія Камбоджі і ФУНСИНПЕК вели постійне суперництво. В 1995 р. нелегально була створена Партія Сам Ренсі (Кхмерська нація), вплив якої швидко посилювався. В липні 1997 р. в Пномпені відбулися збройні сутички між прихильниками НПК і ФУНСИНПЕК. Виникла гостра політична криза, яка мала негативні наслідки і в міжнародному плані. Камбоджа була позбавлена права брати участь у засіданнях ООН. Було відкладено її прийом в АСЕАН. Свій внесок у дестабілізацію обстановки вніс і рух "червоних кхмерів". Проте він вичерпав себе як військова і політична сила. В 1996
р. капітулював один із найближчих сподвижників Пол Пота Ієнг Сарі, винний у геноциді. Він був амністований режимом і призначений губернатором особливого району Пай лин. Пол Пот помер в еміграції в ніч з 16 на 17 квітня 1998 p., так і не відповівши за свої злочини.
На парламентських виборах 1998 р. НПК одержала 64 місця, ФУНСИНПЕК - 43, ПСР - 15. Колишні прокомуністичні сили знову
прийшли до влади. Нині вони заявляють про бажання вести
перетворення в інтересах усього суспільства.