На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була однією з найбільш відсталих країн Азії. За даними перепису 1918 р. в ній проживало близько 600 тис. чол., із них 92,2% - арати, 7,8% - феодали. В країні налічувалось 780 монастирів, у яких перебувало 120 тис. лам при загальній чисельності чоловічого населення 237 тис. Кількість грамотних становила всього 1% населення. Існувала одна світська загальноосвітня школа, в якій навчалось 100 учнів. Кілька шкіл діяло при монастирях. У країні працював один професійний лікар.
З XVIIдо початку XXст. Монголія входила до складу «Цінської імперії. Після початку Сіньхайської революції в Китаq 1911 р. була проголошена її незалежність у формі теократичної монархії. Державу очолив лідер ламаїстської церкви Богдогеген Джебзун-Дамба Хутухта VIII. Так була відновлена монгольська національна державність. Проте Китай був категорично проти виходу Монголії з його складу. Міжнародний статус Так званої Зовнішньої Монголії остаточно визначила російсько-китайсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона визнаваласьавтономною державою в складі Китаю, що знаходилась під покровительством Росії, Китай визнавав її право на самостійну внутрішню політику, зобов'язувався не посилати туди війська і представників адміністрації. Монголія могла укладати з іншими державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і територіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Китаєм і Росією за участю її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично стала номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона проіснувала до 1919
р. Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу. Політичні функції глави ламаїстської церкви викликали незадоволення родової знаті, бо це було порушенням вікової традиції, відповідно до якої всемонгольським правителем міг бути лише нащадок Чингізхана. Уряд богдо-гегена складався з п'яти міністрів: закордонних справ, внутрішніх справ, збройних сил, фінансів і юстиції. До нього не ввійшов жоден князь ~ правитель аймаків. Члени уряду не мали високого походження і висунулись завдяки особистим якостям. За допомогою Росії почалося формування національної армії. В
листопаді 1919
р. війська північно-китайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Монгольська армія була роззброєна, національні органи влади розпущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р.Ф. Унгерна, який на початку 1921 р. оволодів столицею країни Ургою.
Основним заняттям населення було кочове скотарство. На початку XXст. в Монголії існував феодальний лад з кріпосним правом, численними повинностями селян на користь знаті і держави. Богдо-геген вважався верховним власником землі і мав у і своєму господарстві 16 тис. кріпаків і 50 тис. голів худоби. На , користь держави арати мали виконувати понад 20 видів податків, і повинностей, із яких найважчими були уртонний (поштово-транспортний), військовий (витрати, пов'язані з утриманням армії) і! хунс (утримання князів і чиновників). Так, для забезпечення уртонної повинності селяни безкоштовно виділяли 1700 юрт, 300 тис. коней, 50 тис. верблюдів, 500 тис. овець на рік.
Рівень розвитку господарства Монголії характеризує той факт, що з-за кордону ввозилися шкіри, вовняні тканини, вершкове масло, бо не було національної промисловості, яка б переробляла місцеву сировину на потрібну продукцію. В економіці провідні позиції захоплювали торгово-посередницькі фірми Китаю, Росії Великобританії, США та ін. Населення жило в страшних злиднях, вимирало від чуми, віспи, туберкульозу, поганого харчування, відсутності медичного обслуговування.
Патріотично настроєні сили монгольського суспільства ставили завдання політичного і соціального визволення, ліквідації відсталості, проведення реформ. У 1919 р. в Урзі виникло два революційні гуртки, організовані Д. Сухе-Батором і X. Чайбал-саном. Своєю метою вони ставили звільнення країни від іноземних загарбників, завоювання національної незалежності, досягнення для аратів-бідняків «щасливого життя без експлуатації людини людиною». В 1921 р. була створена Монгольська народна партія (з 1925 р.
- Монгольська народно-революційна партія). Монгольські революціонери сформували тимчасовий народний уряд і свої збройні сили на чолі з Д. Сухе-Батором, які одержали бойове хрещення під Маймаченом. Тимчасовий уряд звернувся до командування Червоної Армії більшовицької' Росії з проханням вступити на територію Монголи і взяти участь у боях проти білих військ. Радянський експедиційний корпус під командуванням К.А. Ней-мана і бійці монгольської армії, очолювані Д. Сухе-Батором, 6 липня 1921
р. звільнили Ургу. 11 липня 1921 р. Д. Сухе-Батор на всенародному мітингу проголосив перемогу народної революції в Монголії. Був утворений уряд на чолі з одним із керівників Народної партії Д. Бодо. Активну роль у створенні нової монгольської держави відіграли С. Данзан, Д. Догсом, Ц. Дамба-дорж, Бавасан, С. Буяннемах, Н. Жадамба, Д. Чагдаржав, Д. Посол, їх підтримала група патріотично настроєних діячів старого режиму: полководець, національний герой Хатан-батор Магсар-жав, колишній міністр закордонних справ в уряді богдо-гегена Б. Церендорж, вищий чиновник і відомий учений А. Амар та ін. В 1924 р.
була проголошена Монгольська Народна Республіка.
«Некапіталістичний розвиток» Монголії
Монголія розвивалась у тісному союзі з Радянською Росією, а потім з СРСР, взявши за зразок радянську модель суспільно-політичного і економічного розвитку. Радянське керівництво висунуло концепцію переходу відсталої феодальної Монголії до соціалізму, проминувши капіталізм. На практичне втілення цього теоретичного постулату виділялися значні кошти. Згідно з розробленою схемою Монголія мала спочатку пройти підготовчий період, в ході якого створити певні передумови переходу до будівництва соціалізму за радянською схемою в сталінському варіанті. Одразу будувати «основи соціалізму» заважали надзвичайно низький рівень виробництва і культури населення, стійкість докапіталістичних форм господарства, складна політична обстановка, вплив релігії, суперництво великих держав у регіоні.
В перші роки після революції ліквідовувалось кріпосне право, відмінялись особливі права і привілеї феодалів, вводилась рівність всіх соціальних груп перед законом. Була проведена націоналізація землі. Вводився податок на монастирські господарства. Стара адміністрація на місцях замінялась демократичними органами влади - народними хуралами. Позбавлялись власності іноземні компанії. III
з'їзд МНП (1924) записав у своїй резолюції: «Монголія не повинна повторювати шлях, пройдений іншими народами світу, який є шляхом тяжкого капіталістичного рабства, а повинна розвиватися в дусі справжнього народного ладу відповідно до сучасного міжнародного розвитку». В листопаді 1924 р. відбувся І Великий народний хурал, який прийняв першу в історії Монголії конституцію. Країна проголошувалась народною республікою, в якій влада належить трудящим.
На противагу концепції некапіталістичного розвитку в 1926-1928
pp. група діячів МНРП
висунула теорію «капіталістичного дозрівання» відсталих країн, відповідно до якої необхідно було створювати і всіляко підтримувати національне приватне підприємництво, розвивати товарність сільського господарства на приватній основі, яке мало виробляти сировину на ринок, заохочувати іноземні капіталовкладення. В суспільній сфері проводилась ідея єдності нації на противагу ідеї класового антагонізму, «єдиного монгольського кореня», що зміцнить країну. VII з'їзд МНРП (1928) визнав теорію «капіталістичного дозрівання» контрреволюційною, її прихильники зазнали переслідувань.
В результаті механічного запозичення радянського досвіду монгольське керівництво в кінці 20-х - на початку 30-х років спробувало провести колективізацію сільського господарства. Одночасно велась безпрецедентна «джасова компанія», спрямована проти ламаїстського духівництва. Закривались монастирі, звідки виганялись лами. Богослужіння заборонялись. Релігійні почуття віруючих не брались до уваги. В 1932 р. в Монголії розпочалось повстання проти режиму МНРП. III надзвичайний пленум МНРП оголосив колективізацію «лівацьким перекрученням», прийняв рішення про розпуск сільськогосподарських кооперативів і врегулювання господарських відносин з ламаїстською церквою.
Як і в Радянському Союзі, в Монголії тривав пошук «ворогів народу», які нібито заважали некапіталістичному розвитку і несли відповідальність за всі труднощі в житті країни. Й.В. Сталін неодноразово зустрічався з монгольськими прем'єр-міністрами 30-х років П. Генденом, А. Амаром, X. Чайбалсаном. Під час цих зустрічей постійно піднімалось питання про роль лам і монастирів у Монголії. Й.В. Сталін був упевнений у контрреволюційності релігійних діячів, вимагав ліквідувати ламство, а стосовно віруючих проводити «надзвичайно тверду» політику. Коли прем'єр П. Генден у 1934 р.
необережно сказав, що лами мають більший вплив на суспільство, ніж партія і уряд, а після п'ятої зустрічі з Й.В. Сталіним усе ще не міг уявити, як знищити понад 100
тис. лам, він сам був репресований. Місцеві спецслужби, щоб задовольнити радянських кураторів і мати солідні показники по виявленню «ворогів народу», нерідко пред'являли заарештованим безглузді, навіть фантастичні обвинувачення. Так, одному з них ставилось у вину те, що він на коні доскакав до Японії, отримав цінні вказівки і таким же чином повернувся. Інший нібито на аероплані долетів до вершини якоїсь сопки, де зустрівся з гітлерівськими агентами і одержав завдання. В
1938-1939
pp
.
у Монголії були закриті всі монастирі й ліквідоване ламство як соціальна група.
Радянська сторона
контролювала й господарські процеси в
Монголії. В 1923 р. між СРСР і Монголією
була укладена торгова угода. Виникали монгольсько-радянські акціонерні торгово-заготівельні і транспортні організації. Радянська сторона надавала пільгові кредити, сприяла організації Монгольського торгово-промислового банку і створенню національної валюти. МНР поставляла в Радянський Союз вовну, шкірсировину і живу худобу, а ввозила звідти бавовняні тканини, борошно, цукор, чай, тютюн, нафтопродукти. При технічному сприянні СРСР будувались всі промислові об'єкти Монголії. В 1931 р. почалося зведення першого великого промислового підприємства - промкомбінату в Улан-Баторі, який складався з шкіряного заводу, фабрики первинної обробки вовни, суконної фабрики.
Радянський Союз зробив значний внесок у підготовку монгольських національних кадрів. Молодь навчалась у Москві, Ленінграді, Іркутську, Улан-Уде, Кяхті. В 1930 р. в Улан-Уде був створений монголробітфак - навчальний заклад з підготовки до навчання в технікумах і вузах СРСР.
Зовнішня політика Монголії визначалась ситуацією в регіоні. В 1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила вогнище напруженості біля кордонів СРСР і МНР. У травні 1939 р. японські війська вторглись на територію МНР в районі р. Халхін-Гол.
В 1940 р. Xз'їзд МНРП (березень) і VIIIВеликий народний хурал (червень) констатували закінчення демократичного етапу монгольської революції і наявність передумов для переходу до будівництва основ соціалізму.
Французький Індокитай
Після завершення колоніальних війн XIXст. у цьому регіоні Франція об'єднала завойовані нею В'єтнам, Лаос і Камбоджу в одну колонію - Індокитайський союз. Адміністрацію очолював генерал-губернатор, резиденція якого знаходилась у Сай-гоні. При ньому існували дорадчі органи, в які входило кілька представників
в'єтнамської знаті. В
Північному В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі формально залишились місцеві династії, управління здійснювалось від їх імені, але реальна влада зосереджувалась у руках французьких резидентів.
З метою встановлення повного контролю над місцевим населенням колонізатори спеціально розробили кримінальний і цивільний кодекс. Для переїзду з однієї частини Індокитаю в іншу потрібно було отримати особливе посвідчення і дозвіл властей. Генерал-губернатор мав право без суду і слідства ув'язнювати будь-якого місцевого жителя і накладати на його майно арешт строком на 19 років. Французи не допускали корінне населення Індокитаю до вищих адміністративних, судових і військових посад, а на другорядні місця їх приймали з великим обмеженням. Створювалась привілейована верхівка з місцевої еліти, так звані натуралізовані жителі, які дістали французьке громадянство.
Різні частини Французького Індокитаю в господарському відношенні були нерівноцінними. Найважче було освоювати відсталі віддалені Лаос і Камбоджу, багато кращі умови складалися в Південному В'єтнамі. Перша світова війна позитивно вплинула на господарський розвиток Індокитаю, на 1918 р. загальна сума французьких інвестицій в його економіку перевищувала 1 млрд. золотих франків. Значні іноземні капітали вкладалися у видобуток мінеральної сировини, в обробну промисловість, торгівлю, транспорт. Створювалися великі плантації кави, чаю, гевеї. Виникло кілька банків. У В'єтнамі почалося формування національної буржуазії і пролетаріату.
У 20-30-х роках визвольна боротьба в Індокитаї відбувалася під патріотичними і буржуазно-демократичними лозунгами. У Лаосі і Камбоджі національно-визвольний рух знаходився в зародковому стані. Виникали невеликі організації просвітительського напрямку, які критикували колоніальні порядки і ставили своєю метою підготовку умов для майбутніх рішучих дій. У В'єтнамі боротьба набула більш широких і організованих форм. У ній узяли участь національна і дрібна буржуазія, інтелігенція, студенти, пролетаріат. Виник ряд політичних партій (Партія нового В'єтнаму, Партія молоді, Конституційна партія, Національна партія В'єтнаму), які вимагали реорганізації колоніального режиму, надання В'єтнаму статусу домініону, рівності французів і в'єтнамців у представницьких органах, демократичних свобод.
У 1930 р. була створена Комуністична партія Індокитаю (КПІК) на чолі з Хо Ші Міном, яка виражала інтереси революційно настроєних верств населення. її програма містила вимоги ліквідації феодальних пережитків, наділення селян землею, завоювання повної незалежності країн Індокитаю.
На початку 30-х років у В'єтнамі відбулися масові селянські ' виступи. В кількох районах селяни ліквідували владу колоніальної адміністрації і створили Ради. Почався переділ поміщицьких земель. Селянський рух був придушений шляхом жорстоких репресій.
В 1936-1939 pp. визвольний рух Індокитаю прагнув використати для вирішення своїх завдань перемогу Народного фронту у Франції. Різні класи і соціальні групи та їх партії виступали за скликання Індокитайського конгресу для вироблення спільних вимог до уряду Франції. За активної участі комуністів був створений Демократичний фронт (1937), який висунув вимоги щодо поліпшення життя народних мас, виступав проти фашизму і війни. Колоніальні власті змушені були провести в Індокитаї ряд реформ (амністія політв'язням, дозвіл на легальну діяльність заборонених політичних партій, проведення виборів у дорадчі органи). Після поразки у Франції Народного фронту і вступу її у Другу світову війну завоювання народів Індокитаю були втрачені. Після загарбання Індокитаю Японією у В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі виникли національні фронти з усіх патріотично настроєних сил, які боролись проти окупаційного режиму, колоніалізму, за здобуття національної незалежності.
Бірма
Захопивши цю країну в XIXст., Англія перетворила її на свою колонію. В адміністративному відношенні верховний комісар Бірми підпорядковувся віце-королю Індії. В роки Першої світової війни Бірма стала для метрополії важливим джерелом видобутку стратегічної сировини (вольфрам, олово, свинець, срібло) та виробництва сільськогосподарської продукції. Формування капіталістичних відносин тут відбувалось дуже повільно. Його специфікою було те, що зростання бірманської національної буржуазії затримувалось не лише англійським, але й індійським та китайським капіталом. Основну масу пролетаріату, що формувався, складали не бірманці, а індійці-іммігранти. В національно-визвольному русі брали участь інтелігенція, студенти, дрібна і національна буржуазія, селянство, пролетаріат, буддійські монахи. У 20-30-х роках основною метою руху було здобуття Бірмою статусу домініону.
Під тиском національно-патріотичних сил англійські власті двічі, в 1923 і 1925 pp., проводили адміністративні реорганізації за індійським зразком, які не зачіпали основ колоніального режиму. При верховному комісарі створювались залежні від нього дорадчі органи, бірманська еліта отримала деякий доступ до управління країною.
В 1930-1932 pp. Бірму охопив селянський рух під керівництвом таємної організації галонів. За бірманською міфологією галон - це казковий птах, який убив у поєдинку дракона. Галон символізував бірманця-патріота, борця за свободу, дракон - гнобителя-іноземця. Політичною метою руху була ліквідація чужоземного панування і створення незалежної держави на основі справедливості. Спочатку загони повстанців здійснили ряд відкритих сутичок з колоніальними військами, потім перейшли до тактики партизанської боротьби. Вони нападали на села, спалювали податкові списки, знищували боргові розписки тощо-Англія перекинула в Бірму війська з Індії і з великими зусиллями придушила селянське повстання. Одночасно були проведені щодо репресії політичних організацій.
На початку 30-х років у Бірмі виникла нова патріотична організація, яка зайняла провідне місце в національно-визвольному русі. В 1930-1931 pp. група студентів створила лівонаціоналістичне об'єднання «Добама асіайон» (Всебірманська національна ліга). її члени стали додавати до свого імені слово «такин» - пан, господар. Цим вони хотіли підкреслити, що саме бірманці, а не іноземці є справжніми господарями країни. Головною метою було здобуття Бірмою незалежності. Вони вимагали також відмінити колоніальну конституцію, відправити у відставку антинародний уряд, провести земельну реформу, прийняти трудове законодавство. «Добама асіайон» організувала масові акції непокори властям, бойкоти іноземних товарів, походи протесту з провінції на Рангун. Свою діяльність такини називали «Революція 1300 року» (за бірманським літочисленням). Видатну роль у цій організації відіграв Аун Сан. Ліве крило такинів сприйняло марксистські ідеї і створило комуністичну партію Бірми (1939).
Індонезія
На початок новітнього часу Індонезія залишалася колонією Голландії. Маленька Голландія не змогла запобігти проникненню сюди також; капіталів Англії, Японії, СНІА. Індонезія постачала на світовий ринок нафту, олово, каучук, тютюн, цукор, чай, каву, копру. Іноземні монополії отримували значні прибутки. На 1937 р. сукупні інвестиції великих держав у Індонезії перевищували 2 млрд. 264 млн. дол., половину з них складали капітали Голландії. країна південний східний азія
В Індонезії фактично не було великої національної буржуазії. Це пояснюється тим, що на внутрішньому ринку панував китайський капітал. Лише в деяких традиційних галузях виробництва (виготовлення плетених виробів, національної тканини - батику, національних сигарет) існував невеликий прошарок торгово-промислової буржуазії. Він не міг бути організуючою силою національно-визвольного руху. Цю роль в Індонезії відіграла інтелігенція, з її середовища вийшли керівники всіх політичних партій та патріотичних організацій.
Індонезією управляв голландський генерал-губернатор. Водночас колонізатори намагалися залучити до співробітництва вищі верстви індонезійського суспільства. У 1918 р. була створена Народна рада - дорадчий орган при генерал-губернаторі. Частина її депутатів обиралась, частина призначалась. Голландці ввели туди індонезійську еліту, а також найбільш популярних лідерів національного руху, які досить часто використовували її трибуну для критики властей.
У 20-30-х роках в Індонезії відбувалась консолідація політичних сил, створювались партії, організації, товариства. Деякі з них спирались на національно-релігійні традиції, інші дотримувались національно-демократичного напрямку. Вони мали різну ідеологію, різні погляди на методи боротьби - від консервативних до найрадикальніших. Спільним було те, що всі вони висували вимогу національної незалежності.
Певна частина населення з інтересом сприйняла комуністичні ідеї, була створена комуністична партія (1920). В 1920-1926 pp. вона діяла легально і ставила перед собою завдання одним ударом завоювати незалежність і встановити соціалістичний лад. У листопаді 1926 р. комуністи організували збройне повстання на о. Яві. Воно зазнало поразки. Власті провели масові арешти і страти. КШ була заборонена і надовго зійшла з політичної арени.
У 1927 р. виникла Національна партія Індонезії. Організатором її став син учителя, інженер Сукарно (1901-1970). Партія боролась за створення незалежної демократичної держави. Складалась вона переважно з селян, робітників, дрібних торговців. Засобами боротьби були широкі антиколоніальні виступи, відмова від співробітництва з властями. Сукарно висунув теорію мархаенізму - ідеології простої людини (від слова мархаен - проста людина). В ній поєднувались деякі ідеї соціалізму, теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика неспівробітництва). Передбачалось створення суспільства без класів і без капіталізму, захист інтересів робітників і землеробів та ін. За партією йшли національні сили. В 1930 р. Національна партія була заборонена за її нібито «комуністичний характер». Сукарно і ще троє її лідерів звинувачувались у «спробі насильницького повалення законного уряду* і були засудженні на різні строки ув'язнення. Партія відновила свою роботу під іншою назвою.
В 1939 р. було створене Політичне об'єднання Індонезії - федерація провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі за демократичні реформи, обрання парламенту і відповідального перед ним уряду. За таких поступок з боку Голландії об'єднання обіцяло підтримати колоніальні власті в їх діях проти загрози нападу Японії. Політичне об'єднання Індонезії можна вважати формою єдиного національного фронту.