Халхін–Гол 1939 року в оцінці істориків і політиків різних країн
В травні 2009 року виповниться 70 років бойовим подіям на монгольській річці Халхін–Гол. В травні – вересні 1939 р. тут відбувалися бойові дії між частинами Червоної і Квантунської армій, посилених, відповідно, монгольськими і баргутськими ( баргути – жителі Внутрішньої Монголії, яка входила до складу Маньчжоу–го) частинами. За радянськими офіційними джерелами, на час вирішальної бойової операції в серпні 57 тисячній радянській армії протистояла 75 тисячна, добре оснащена японська. З кожного боку були задіяні сотні літаків, танків і гармат. І хоча дипломатичні відносини між СРСР і Японією не були розірвані, це була справжня віна з багато чисельними для обох сторін жертвами.
Цей конфлікт відносився до числа тих міжнародних подій, які на протязі багатьох років привертали і продовжують привертати увагу дослідників не тільки в країнах, які безпосередньо брали участь у збройному зіткненні, але й багатьох інших державах. Але до цих пір не поставлена остаточна крапка в оцінці подій того часу, причому в силу не стільки військових, скільки політичних і ідеологічних причин.
Під час кровопролитних боїв на монгольсько – маньчжурському кордоні у пресі СРСР і Японії публікувалася про це надзвичайно скупа інформація. У нас – тільки короткі повідомлення ТАРС. Ні одного опису бою, ні однієї кореспонденції із Монголії, ні в червні, ні липні, ні в серпні не появилося. Тільки 6 серпня всі центральні газети опублікували Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Н – ської танкової бригади орденом Леніна і про присвоєння їй імені комбрига М.П. Яковлева. Але не вказувались ні номер бригади, ні за які військові досягнення її нагородили вищим орденом країни. В тексті було присутнє лише загальне формулювання: «за виключні заслуги при захисті Батьківщини.» І лише пізніше стало відомо, що була 11- а танкова бригада, яка нагороджувалася за активну участь у боях на горі Баін – Уаган.
30 серпня в центральних газетах були вперше опубліковані укази про присвоєння звання Героя Радянського Союзу учасникам бойових дій на Халхін – Голі. До того ж у формулюваннях указів за звичаєм використовувалися тільки загальні фрази, такі як: « за зразкове виконання бойових завдань», і «за видатний героїзм. Проявлений при виконанні бойових завдань», за якими важко було зрозуміти, про які битви іде мова. І тільки вже потім про бої на Халхін – Голі стали писати вірші і пісні, знімати кінофільми, всіляко показуючи образ радянського воїна.
Одним із перших про халхін–гольські бої відкрито заговорили літератори оспівуючи мужність і героїзм радянських солдат. У перші ж тижні після перемоги радянських військ у Монголії відомий поет Костянтин Симонов, який побував на полях боїв як спецкор «Красной звезды», написав під сильним враженням від побаченого поему «Далеко на Сході», уривок з якої був надрукований в журналі «Япония сегодня» за серпень 1999 року.
Військовим же спеціалістам потрібно було майже рік, щоб розпочати аналіз та оцінку цих подій. В 1940 р. появилися праці П.І. Другова «Із досвіду дій АБТВ на р. Халхін–Голі», «Бойові дії авіації в Монгольській Народній Республіці», « «Бій у Халхін–Гола» та ін. Генеральний штаб РСЧА опублікував монографію «Дії 1-ї армгрупи в халхін – гольській операції» (травень–серпень 1939 р.). Слідом за цими книгами з’явилося декілька десятків історичних досліджень, спогадів учасників боїв, творів документальної прози, інших матеріалів.
Досить оперативно відредагували на події на Халхін–Голі і за кордоном. В ті роки в іноземній пресі появилося декілька публікацій, написаних по гарячим слідам подій, але без використання будь–якої документальної основи. Не випадково, більшість із них не тільки не прояснювали суті конфлікту, але і включали наспіх зроблені оцінки.
Наприклад, згідно однієї із найбільш поширених в ті роки в іноземній пресі версій, конфлікт на річці Халхін–Гол спровокував рейд радянсько – монгольського кавалерійського загону, який порушив кордон Маньчжоу – Го в районі Номон–Хан–Бурд–Обо. За цією версією, коли японські частини відкинули «порушників, росіяни ввели у справу великі сили, які знаходилися бойовій готовності на Уралі, і влаштували японцям настояну «м’ясорубку».
З початком військових дій в Європі у вересні 1939 ці події надовго відійшли на задній план. Тільки після капітуляції Японії дослідники знову повернулися до аналізу халхін–гольських подій, тим більше що і Міжнародний військовий трибунал в Токіо не вніс ясності у пояснення халхін–гольських подій.
Після капітуляцій Японії і встановлення окупаційного режиму на японських островах американські окупаційні власті створили при штабі головнокомандуючого Д. Макартура спеціальні органи., які повинні були займатися узагальненням досвіду збройної боротьби в Азійсько–Тихоокеанському регіоні у воєнний і передвоєнний період. Представники військово–історичної служби армії США прийняли рішення залучити до цього високопоставлених генералів і старших офіцерів колишньої японської армії, а також японських військових істориків. Ці генерали і офіцери у свій час працювали у ставці, генеральних штабах армії і флоту, штабах Квантунської і Корейської армій.
Пророблена цими людьми величезна робота була завершена в 1960 р. Вона включала 184 монографії по загальним проблемам і 13 спеціальних досліджень, які стосувалися тільки Маньчжурії. До цих документальних матеріалів були додані карти і довідкові таблиці, іменні показчики і т.д. Документальні матеріали доповнювалися багаточисельними особистими записами і спогадами. Все це було передано штабу генерала Д. Макартура і сьогодні зберігаються у архіві Центру військової історії у Вашингтоні.
В кінці 70-х із цих документів було відібрано декілька десятків найбільш важливих монографій, і в 1980 р. в США з’явилося 15 – томне видання «Війна в Азії і на Тихому океані. 1937–1949 рр.». Перші 12 томів цієї праці включили 47 японських монографій і спеціальних досліджень, які перекладені на англійську мову.
Найбільш авторитетним із західних дослідників даної проблеми до цих пір вважається професор А. Кукс, який після закінчення війни працював в апараті американської окупаційної адміністрації і мав доступ до багатьох японських документів. В 1950 р. під його керівництвом були підготовлені і видані 5 монографій. Матеріали, які стосувалися подій на річці Халхін–Гол, займали в них два томи. Ці монографії, незважаючи на помилки і неточності, були визнані в той час найавторитетнішими публікаціями англійською мовою.
А в 1985 р. вийшла монографія самого А.Кукса під назвою «Номонхан: Японія проти Росії. 1939р.» в двох томах обсягом близько 1250 сторінок. Не дивлячись на те, що деякі висновки автора не зовсім точні, дослідження американського історика безперечно відноситься до числа найбільш глибоких, систематизованих і об’єктивних праць по історії даного періоду. Поряд із власними висновками і роздумами, А. Кукс на основі документів проаналізував роль Квантунської армії в подіях біля річки Халхін–Гол і оцінив їх як «… поворотний пункт японської історії, які приблизили в кінцевому рахунку війну проти західних держав на Тихому океані».
В СРСР, до речі, список наукових досліджень, присвячених цим подіям, теж вражає. Всі вони більш або менш повно розкривають діяльність керівних органів СРСР і Монголії по підготовці та відбитті агресії, особливості, хід і наслідки бойових дій, масовий героїзм радянських і монгольських воїнів.
Але найбільш суперечливі моменти цих подій залишилися за межами цих досліджень, оскільки пропагандистські цілі часто переважали над історичною достовірністю: героїчне, довгі роки занадто вихвалялося, а негативне і помилкове, якого було набагато менше, але воно все таки було, – соромливо замовчувалося. Оцінюючи ці події з позиції сьогоднішнього дня, слід визнат
Наприклад, у всій радянській літературі замовчувався перший травнево–червневий етап бойових дій, який продемонстрував слабку підготовку сухопутних частин і особливо авіації 57 особливого корпусу РСЧА. Архівні дані свідчать про розгубленість командного корпусу, про втрату ним здатності налагодити оперативне і чітке управління військами в бойових умовах. Якраз даними обставинами в основному обумовлена повна заміна командування корпусу через місяць після початку конфлікту.
Статистичні дані про результати боїв на Халхін–Голі також були піддані корекції радянською офіційною історіографією. Згідно нашої статистики, радянсько–монгольські війська втратили 2 413 вбитими, 10 020 пораненими і 216 полоненими. Але ці цифри дуже занижені. Згідно інших джерел, наші втрати склали 10 тисяч, потім їх підняли до 18,5 тисяч чоловік. На основі останніх досліджень російських військових істориків, радянські війська в ході боїв на Халхін–Голі зазнали слідуючих втрат особового складу: 7 974 чоловіка, загальні санітарні втрати 15 926 чоловік.
Японія офіційно оголосила, що її втрати вбитими, пораненими і хворими склали 18 тисяч із 76 тисяч чоловік, які брали участь у бойових діях. За підрахунками японського історика С. Хаяси, загальні японські втрати склали не менше 73 % які брали участь у конфлікті, тобто близько 55 тис. чоловік.
В радянських донесеннях стверджувалося, що в боях на Халхін–Голі було збито більше 600 японських літаків. Насправді японці втратили всього 164 літаки, в тому числі 90 – в боях і 74 в р результаті катастроф, знищених на землі, зовсім пошкоджених.
Японські історики консервативного напрямку, заперечуючи запланований характер конфлікту, вперто називають халхін–гольські події «випадковим прикордонним інцидентом місцевого значення», відповідальність за виникнення якого часто покладається на СРСР. Це ми знаходимо у японській «Офіційній історії війни в Великій Східній Азії».
Така оцінка зовсім не виключає думки інших японських істориків, які називають події на Халхін–Голі «другою російсько–японською війною». Дослідники в своїх працях також говорять про них, як про «неоголошену» або «локальну війну» оскільки бої були надзвичайно жорстокими і напруженими і продовжувалися майже півроку – з травня до середини вересня 1939р.
Хто ж був ініціатором військового конфлікту в районі річки Халхін–Гол – політичне і військове керівництво країни, або це була в значній мірі самостійна акція Квантунської армії, які ніби вийшли із підкорення Генеральному Штабу, що до цих пір стверджує значна частина японських дослідників, в тому числі і К. Танака?
В радянській історичній науці на протязі майже п’яти десятиліть не дивлячись на відсутність прямих доказів стверджувалось, що ті загальні агресивні задуми Токіо у відношенні СРСР і МНР мають пряме відношення до подій в районі річки Халхін–Гол. В числі прихильників такого підходу є військовий історик Е.А. Горбунов, який викладає ці плани в своїх книгах «20 серпня 1939» і «Крах планів «Оцу». При цьому особливо підкреслювалося, що цей план був розроблений і затверджений восени 1938 р. не командуванням Квантунської армії, а якраз Генштабом імператорської армії. Такої ж точки зору дотримується і А. Кошкін.
Іншої оцінки дотримуються сьогодні і ряд російських вчених. У підручнику по історії Японії, наприклад, відмічається: «Як і при конфлікті у озера Хасан, в цьому випадку мала місце самовільна акція командування Квантунської армії. Не поставивши до відома Токіо, вони розробили план захоплення частини монгольської, а потім і радянської території з виходом до транссибірської магістралі.»
Одним із перших проти односторонньої трактовки цих подій виступив військовий історик В. Вартанов в своїй статті «Халхін–Гол: що під позолотою?». Як і всі інші дослідники, він не висловлює сумніву в агресивності і антирадянській направленості японських планів по відношенню до СРСР в ті роки. Але аналіз обстановки в регіоні і внутрішнього положення в Японії якраз на середину 1939 р., на його думку, свідчить про те, що втягнення у відкритий широкомасштабний збройний конфлікт з Радянським Союзом японським правлячим колам було невигідно, і вони спеціально цього не планували. Японська регулярна армія була глибоко втягнута у війну в Китаї, вже на протязі двох років вела важкі бої на два фронти – проти регулярних військ Чан Кайші і могутнього партизанського руху в тилу. В Японії вичерпувалися сировинні ресурси, росли втрати особового складу, посилювалися антивоєнні виступи в самій армії і в країні і т. д. Хіба можна було серйозно розраховувати на завоювання МНР, вторгнення в СРСР, окупацію Забайкалля з двома піхотними полками і частинами посилення – в загальній кількості трохи більше 10 тис. чоловік, а якраз ці японські частини брали участь в початковій стадії конфлікту? Подібну точку зору поділяє і О. Кириченко.
«З нашої точки зору, – пише В.Варопанов, – бойові дії, як це не здається несподіваним, носили випадковий характер і були обумовлені нерозберихою в цьому районі з лінією кордону. Протягом ряду років між монгольською і маньчжурською сторонами з цього приводу проводилися консультації; але єдиної точки зору вироблено так і не було».
Таку ж позицію в своїй статті «СРСР і японська агресія 1937–1941 рр.» займає В.П. Сафронов. Автор вважає, що цей конфлікт виник як черговий прикордонний інцидент із–за розходження сторін у визначенні кордону чи то по картах чи на місцевості.
На основі цього ряд російських вчених стверджують, що тодішні претензії японців були обґрунтованими, а винні в конфлікті монгольські власті, які розмістили на спірній території прикордонні пости. Відомий японський військовий історик І. Хата на основі власних досліджень теж приходить до висновку що «… з об’єктивної точки зору, радянський підхід у відношенні кордону здається більш переконливим».
На початку конфлікту обидві сторони розглядали його як звичайний інцидент. Вони обмінялися декількома взаємними протестами – перший із них був адресований уряду МНР. Але навряд чи буде правильним розглядати конфронтацію випадковим збігом обставин. Вона визрівала ще і тому, що часті і дрібні прикордонні інциденти нагромаджувалися і створювали сприятливий грунт для протистояння.
Важко не погодитися з думкою російських дослідників, що конфлікт на Халхін–Голі, крім військово–силового, мав явно політико–дипломатичний вимір. Розв’язавши крупно масштабні бойові дії, і Радянський Союз, і Японія прагнули здобути для себе максимальну політичну користь і, в першу чергу, продемонструвати свою боєздатність перед потенційними союзниками, оскільки в Європі і США існували досить серйозні сумніви у здатності СРСР і Японії виступити в якості надійних і боєздатних партнерів у майбутніх коаліціях, склад і конфігурація яких тоді ще не були остаточно прояснені. Послідуючі дипломатичні кроки як Радянського Союзу так і Японії підтвердили ці висновки російських дослідників. Кожна із сторін шукала можливі виходи із ситуації.
халхін гол бойовий армія монгольський
Джерела та література
1. Касатонова Е. Правда и вымыслы о Халхин–Голе // Азия и Африка сегодня. – 2007. – №12. – С. 59–69.
2. Кириченко. Халхин–Гол: завеса тайны спадает // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 8–9.
3. Симонов К. На той, необъявленной. Из дневников «Далеко на Востоке» 1948–1968 гг. // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 10–11.
4. Лазарев А. на пути к большой войне // Япония сегодня. – Август 1999. – С. 14–15.
5. Афанасьев В. Халхин–Гол в ретроспективе большой войны // Отечественная история. – 1995. – №5. – С. 67–85.
6. Кошкин А. Японский фронт маршала Сталина. Тень Цусимы длиною в век. – М., 2004. – С. 46–65.