Міністерство освіти і науки України
Національний університет ім. В. Н. Каразіна історичний факультет
кафедра історії України
Місце Київської Русі в історії українського народу
Курсова робота
Харків 2010р.
Зміст
Вступ
Розділ 1 Історіографічний огляд концепцій походження державно політичного утворення Київська Русь
Розділ 2 Політична історія Київської Русі
Розділ 3 Соціально-економічна історія Київської Русі1
Висновки
Список літератури
Додаток
Вступ
Актуальність роботи. Давньоруська держава, або як її ще називають – Київська Русь, була однією з могутніших держав Європи IX-XIII ст. Вона відіграла велику роль в історії слов'янських народів, сприявши їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Її історичним центром було середнє Подніпров’я, де існували певні традиції політичного життя. Через те, що центром нової східнослов’янскої держави був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.
Займаючи величезну територію[1]
– від Балтики до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту. Вивчення історичної спадщини даного періоду є необхідним для розуміння подальшого розвитку українських земель.
Щодо практичної актуальності нашого дослідження зазначимо наступне. Київська Русь як державне утворення є знаковою віхою у історії українського народу. Протягом своєї епохи Київська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, її історія дала багато яскравих прикладів єднання, розумного правління, бажання піднести свою державу до високого світового рівня, що не завадило б і нашим теперішнім державним діячам.
Історіографічна база роботи. Вивченню історії Київської Русі присвячено значну кількість наукових досліджень. В працях російських та українських істориків кінця XVIII[2]
– першої половини XIX ст., як-то В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича та ін. була розгорнута широка аспектація думок щодо розвитку першої східнослов’янської держави. У XX ст. їх традиції було продовжено радянськими істориками Костомаров М. І.,Ключевський В. О., Рыбаков Б. А[3]
, їх наукові інтереси лежали перш за все в площині соціально-економічних питань. За часів незалежності історіографія дослідження давньоруської проблематики поповнилась новими іменами Толочко П., Греков Б. Д., Тихомиров М. М.. Сучасні дослідники розглядають проблему під новим кутом зору, застосовують міждисциплінарні пошуки.
Джерельна база. Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Основу давньоруського літописання становить „Повість минулих літ” начебто укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі у 1110 р[4]
. З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Вище названі джерела доповненні матеріалами археологічних розвідок складають джерельний комплекс, що дозволяє провести наше дослідження.
Об’єктом дослідження курсової роботи є Київська Русь, хронологічні межі які охоплюють IX – XIII ст. Нижня межа дослідження пов’язана з появою державного утворення відомого під назвою Давньоруська держава. Верхня межа обумовлена політичним знищенням Давньоруської держави спричиненим монголо – татарським вторгненням.
Територіальні межі дослідження – територія Київської Русі яка охоплювала землі від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат.
Метою даної роботи є всестороннє дослідження історії Давньої Русі, в її політичних, соціальних, економічних аспектах, визначення місця нашої держави в тогочасній європейській спільноті.
Виходячи з поставленої мети визначено основні завдання дослідження:
- висвітлити історичні концепції щодо епохи історичного спадку Київської Русі;
- дослідити політичний устрій держави утворення Київської русі;
- дослідити соціально-економічний ти культурний розвиток Київської Русі;
- визначення особи розвитку держави і її місце в історії українського народу та Європейської спільноти.
Структура роботи відповідає меті із завданням дослідження і побудована за проблемним принципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. У першому розділі розглянуто історіографічне походження державно-політичного утворення. У другому розділі ми розглядаємо політичну історію Київської Русі. У третьому досліджували соціально-економічну історію Київської Русі. У висновках підводяться підсумки дослідження.
Розділ 1. Історіографічний огляд концепцій походження державно-політичного утворення
У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку склалась одна з найбільших держав в Європи - Русь. Існування київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Політична форма держави на першому етапі розвитку( до 30-ті роки XII ст.) є ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризується подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацію окремих князівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру, Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.
В працях істориків В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича розгорнуто широкий розвиток Київської держави. Згідно істориків, Русь була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду який володів країною.
М. І. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови , віри, побуту і князівського роду.
М. Грушевський1
у своїй праці „ Історія України-Руси” присвятив два томи Київській Русі. Він показав всю суперечливість її історичного розвою. М.М. Покровський вважав, що Русь була феодальною державою, політична структура якої впродовж X-XIII ст. не зазнала кардинальних змін.
У працях Б. Д. Грекова2
, С. В. Юшкова. М. М. Тихономирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка створена нова концепція історії Русі, розвиток якій визначався феодальною системою. Щодо державного устрою то тут погляди істориків розійшлися.
Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі з економічним занепадом середнього Подніпров’я, що спостерігається з середини XII ст. С.В. Юшков крім економічного чинника, причиною держави вважав міжусобиці князів. Коли у 1169 війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своє існування.
М. М. Тихомиров[5]
визначає процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, і підкреслював , що вона і у XII-XIII ст. продовжувала бути значною міжнародною силою на сході Європи. Згідно з Б.О. Рибаковим що час з 1132 по 1241 рр. потрібно називати періодом феодальної родробленості, а початковим етапом феодалізму, кристалізації самостійних князівств-королівств.
В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою нічього нового для Русі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської Держави і були її структурними одиницями. На його думку єдність Русі трималась на міцних економічних з’язках, матеріальної і духовної культури.
З поглядів В.Т. Павлушко і Л. В. Черепніна Давньоруська держава, політична система якої заснована на знаті та різних форм данини народів, проіснувала до 30-х років XIII ст.
Знаменитий російський вчений Михайло Ломоносов[6]
першим угледів в норманській теорії акцент на німецькому впливі і натяк на нездатність слов'ян до державного будівництва. Він виступив з гнівною відповіддю німецьким ученим і намагався обгрунтувати першочергову роль слов'ян. Зауваження Ломоносова лягли в основу так званої антинорманської теорії і поклали початок дискусії, що триває до цього дня.
У XIX — на початку XX ст здавалося, що норманісти близькі до перемоги, адже серед них були більшість західних і цілий ряд видатних російських істориків. Не дивлячись на це, переконаними антінорманістамі залишалися два ведучих українських історика — Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Зате справжній контрнаступ розвернувся в радянській історичній науці 1930-х років. Норманська теорія проголошувалася політично шкідливою, бо вона “заперечувала здатність слов'янських народів створити незалежну державу”. Сам Нестор-літописець (легендарний чернець XI в укладач “Повісті тимчасових років”) був оголошений тенденційним і суперечливим автором. При цьому його новоявлені критики намагалися спертися на дані археологічних розкопок, нібито що не підтвердили скільки-небудь значної скандінавської присутності в Київській Русі. Звідси робився вивід: Київську Русь заснували самі слов'яни.
На соціально-економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток Русі норманни, таким чином, не зробили великого впливу. Вони виступають не творцями російської державності, як це намагаються довести деякі історіки-норманністи, а лише учасниками тих якісних змін в суспільно-політичному житті Русі, які були підготовлені багатовіковим соціально-економічним розвитком східного слов'янства.
Згідно ж антинорманської теорії, “Русь” походить від назви річок Рось і Русна в Центральній Україні. Є у розпорядженні антінорманістов і ще однієї гіпотези: “Русь” пов'язана з кочовим плем'ям роксоланов, назва якого походить від іранського “rhos”, що означає “світло”. У всіх перерахованих гіпотез є серйозні недоліки, і жодна з них не отримала загального визнання.
В усякому разі в літописних джерелах, що дійшли до нас, слово “Русь” спочатку з'являється як назва народу, а саме варягів (скандінавів), потi—землі полян (Центральної України), а згодом — і всього політичного новоутворення — Київської Русі. Попутно відзначимо, що вже в 1187 р. в літописах з'являється і термін “Україна”, але для позначення саме лише околиць Київської Русі. Коротше кажучи, історики так до цих пір і не прийшли до згоди ні з питання про походження слова “Русь”, ні по ширшої проблеми скандінавських або слов'янських заслуг в створенні Київської Русі.
Розділ 2. Політична історія Київської Русі
У IX-X кінці ст. відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі.
Київська Русь[7]
– ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.
У період феодальної[8]
роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сеймах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, до цивільних форм правління та під посилення централізму, до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення).
Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя[9]
впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.
Важливі громадські та державні справи вирішувало віче[10]
-- народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів.
У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим -- голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.
Князь, боярська рада, віче[11]
– це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління -- монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
Першим князем був Олег[12]
(882-912). Завоювавши у 882р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (право збирати данину) на сусідні племена. Найважливішими із яких були древляни. Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств які визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося воювати з деревлянами і сіверянами.
Там же, підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь.У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні несловянські народи.
Обєднуючи землі навколо Києва[13]
, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав цьому край, завоювавши ці племена. Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів.Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.
Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією - за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу. Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив у 907 р.
Наступник Олега князь Ігор[14]
( 912-945 ). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. З початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Перший проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років в нього пішло на те, щоб знову примусити сплачувати данину.
Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор[15]
змог узятися за широкомаштабні далекі походи.Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією , укладена ще Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього це закінчилось катастрофою. Візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря[16]
до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944р. він був змушений укласти угоду з Візантійським імператором. Князювання Ігоря закінчилося повстанням древлян. Древляни влаштували засідку, в якій загинув Ігор зі своєю дружиною.
Після смерті Ігоря до влади прийшла Ольга [17]
(945-962). Скоро після того як був мир з Візантіє, відбулась одна з подій історії Русі Х ст. – древлянське повстання 945 р. Причиною якого стала спроба Ігоря запровадити в збір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й вирушили на Київ. Однак Ольга зуміла обхитрити їх і згодом розгромила.
Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.
Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із Візантійським імператором. Переговори виявилися не вдалими. Але так як імператор зустрівся з Ольгою, це свідчить про зростаюче значення Києва.
Святослав[18]
(962-972). Святослав був князем-воїном. Безперервно воюючи , Святослав полюбляв грандіозні і славетні справи. Його правління ознаменувало вершину ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.
У 964 р. двадцятидворічний шанолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його метою є підкорення вятичів- східнослов’янського племені. Це призводить до гострої сутички з хозарами. У цій битві Святослав завдає поразки Хозарам і знищує столицю Ітіль. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці походи мали перспективні наслідки.
Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в постійну виснажну слабість .
Володимир Великий[19]
( 980-1015 ). Зайнявши Київський престол у 980 р. Володимир започаткував нову добу в історії Київської Русі. Він упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. Володимир Великий – правитель, котрий утвердив мир на Русі після тривалої боротьби за владу. Успадкована від Святослава держава за часів його правління була не лише об'єднана, остаточно централізована, а й розширена. За часів правління Володимира Київська держава сформувалася як імперія, до складу якої увійшли різні народи. Володимир — перший наш князь, якого можна назвати монархом Русі.
Дуже важливу реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах . він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили до Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв’язок з Києвом.
Найголовнішим досягненням Володимира було впровадження на Руських землях християнства[20]
. Як свідчить хрещення Ольги, християнство було започатковане в Києві.Прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінити політичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнство було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до уподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити його і з цієї важливої сторони якнайближче. У 988 р. Прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ , Володимир наказав загнати киян у притоку Дніпра р. Почайну і там всіх разом охрестити.
Прийняття християнства[21]
мало позитивні наслідки для внутрішнього життя країни. В суспільстві Київської Русі з’явилась активно діюча установа, що не лише забезпечувала духовне і культурне єднання, а й справляла великий вплив на культурне і господарську життя. Завдяки епохальному вибору Володимира, Русь стала пов’язаною з християнським заходом. Цей зв’язок зумовив її історичний , суспільний і культурний розвиток. Володимир Великий прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід’ємною складовою процесу формування європейської цивілізації.
Ярослав Мудрий[22]
(1034- 1054 ). Дуже рано Ярослав розпочав політичну кар’єру. Період князювання Ярослава позначився піднесенням Давньоруської держави. Ярослав продовжував розширювати кордони. Завдяки його підтримці швидко зростала церква, заснувалися монастирі. Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він почав будувати міста по Русі й остаточно здолав печенігів. За часів Ярослава Мудрого на Русі було засновано перші монастирі- Свю Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Одним із провідних напрямків політикі Ярослава було поширення книжності й освіти.
За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилась на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською мовою багато книг. У Сіфії Київській діяли бібліотека і школа , а також було створено приміщення для перекладання творів з іноземних мов. Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Також було засновано митрополію.
Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона
За часів Ярослава була розпочата кодифікація давньоруського права так званої «Правди Ярослава», що становить найдавнішу частину кодексу «Руська Правда»[23]
.
Також розвинутою була зовнішня політика. Він уникав війн, загалом підтримуючи з європейськими країнами добрі відносини. У зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.
Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільскогосподарського й ремісничого виробництва. Активно розвивалася торгівля в межах усієї країни. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету- срібник і золотники.
Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. Влада на Русі зосереджувалася в руках феодалів. Окремим класом було духівництво, яке поділялось на біле і чорне. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних та рабів. На Русі існував спеціальний інститут –віче, загальне зібрання міської маси вільних городян. Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень.
Міста Київської Русі поділялись на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу. За часів правління Ярослава Мудрого його княжіння пройшло без внутрішніх конфліктів.
Володимир Мономах[24]
( 1113-1125 ). До того як зійти на престол , він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторів. Гучну славу завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Особливо вдалими були походи 1103, 1107, 1111 рр. Вони стали найвизначнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Після смерті Всеволода кияни повстали вимагаючи , щоб Мономах зайняв престол, хоч він і не був спадкоємцем. Володимир Мономах став великим князем київським у похилому віці, 1113 р., йому виповнилось шістдесят. Головною метою князювання Володимира Мономаха полягала у зміцненні великокнязівської влади та посилення державної єдності Русі. У його володіннях був не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів пізніше. Для налагодження мирних відносин між руськими князями він використовував шлюбні відносини.
Діяльність Мономаха сприяла стабілізації внутрішньополітичного становища. За його правління практично всі правителі повністю залежали від великого князя. В у
Наприкінці свого князювання Володимир[25]
подумав про долю суспільства . Він бажав передати величезний досвід нащадкам, прагнучи , щоб вони взяли з нього найкраще й не повторювали помилок. Так було створено Мономахом „ Повчання дітям”. У „Повчанні” він описує походи війни, не приховує поганих вчинків , яких припустився у своєму житті.
Невдовзі по написанні «Повчанні дітям» Володимир Мономах помер. Роки його правління вважаються в історичній літературі часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин одну з найбільших держав Європи до епохи феодальної роздробленості.
Розділ 3. Соціально-економічна історія Київської Русі
київська русь князь
Давньоруська держава із центром у Києві[26]
відкрила новий феодальний період в історії східних слов’ян. Головну особливість цього раннього етапу становила данина форма робочого населення. Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці.
Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.
У господарстві східних слов’ян періоду Київської Русі[27]
X - початку XII ст. Провідною галуззю було землеробство і скотарство. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.
В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло[28]
. Ремесло в державному житті давньоруського суспільства відводилось важливе місце. У давньоруських містах були головні центри ремісничого виробництва. Чорна металургія була провідною галуззю ремесла. Разом з землеробством вони становили основу економічного розвитку країни.
Давньоруські міста здійснювали зв'язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту та ін. Високотехнологічна досконалість була властива давньоруським емалям. Ця техніка запозичена Руссю в Х-ХІ ст. Центрами виробництва емалей були Київ, Новгород, Галич. Майстерні цих міст виготовляли вироби з срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, князівські діадеми, хрести.
Гончарне виробництво виробництво поставляло на ринок великий асортимент продукції. На межі Х-ХІ ст. почали виробляти поливяні вироби. Значне місце на Русі, серед матеріалів була кістка. З неї виготовляли ручки дзеркал, гребінці, наконечники стріл, писала, ґудзики.
Високого рівня розвитку досягла будівельна справа[29]
. Для будівництва виготовляли цеглу,а також використовували дерево, граніт, мрамур, шифер.
Дуже важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Торгівля значною мірою визначала господарське обличчя давньоруських міст. Торгівля[30]
міст IX-XIII ст. розгорталася в умовах панування натурального господарства і слабкої потреби в товарах, що привезли. Тому торгівля з країнами іноземців була долею в основному великих міст, дрібні міські пункти були пов'язані лише з найближчою сільськогосподарською округою, будучи для неї центрами ремесла і торгівлі. У місто поступали і деякі продукти сільського ремесла. У інших великих давньоруських містах торговіще також було основним місцем торгівлі.
Внутрішня торгівля була повсякденним явищем.
Поряд із внутрішньою торгівлею широкого розвитку набула міжнародна торгівля. Зовнішня торгівля в цілому обслуговувала потреби феодалів і церкви; лише у голодні роки хліб становився товаром, що доставляється заморськими купцями.
Зовнішня торгівля[31]
зосереджувалася в містах, і притому найбільш значних, але товари, що привезли, хоч і в обмежених розмірах, доходили і до села. У великій мірі село було постачальником експортних товарів: мед, віск, хутра, льон, доставлялися в місто з села, яке таким чином втягувалося в торгівельний зворот, хоча ці предмети і поступали на ринок не шляхом безпосереднього продажу, а у складі оброку або дані. Основними торговельними контрагентами Київської Русі виступали Візантія, Волзько-Камська Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандинавські, центрально- й західноєвропейські держави. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми. За часів Володимира (978-1015) почали карбуватися руські монети з срібла і золота. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися в II-III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю – куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця -- гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті -- гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160--196 г. Лише наприкінці XIII ст. з'являється карбованець -- срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники -- перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.
За доби Київської русі в соціально-економчній[32]
сфері розпочався процес становлення феодальних відносин –формується система приватного землеволодіння, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.За доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин -- формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку
У Київській державі сформувалась і досягла високого рівня культура[33]
. Вона представлена фолькльорними , писемними та речовими пам ятниками , що збереглися до нашого часу. Культура Давньої Русі розвивалась в епоху ранньофеодального суспільства. Одній з передумов для розвитку культури було поширення письменності і освіти. . Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом -- IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря – тодішньою праукраїнською мовою. У давніх слов’ян у IX ст. після прийняття християнства з’явилося дві азбуки[34]
: глаголицька і кирилицька. Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Князь Ярослав запровадив обов’язкове навчання для молоді станів. Шкільною справою займалась церква, що надало освіті певної однобічності. Наприкінці X та XI ст. київські князі сприяли сприяли поширенню писемності і освіти серед князів, бояр, духовенства. Ярославом Мудрим було засновано бібліотеку при Софіївському соборі в києві, а Володимир Мономах написав повчальні твори. Писемність поширювалась і серед простих людей.. Крім Софіївської бібліотекіи в інших містах існували монастирські і приватні бібліотеки. Багату бібліотеку мав Києво-Печерський монастир.
У період Київської Русі розвивалась оригінальна література[35]
. Оскільки Київська Русь прийняла християнство то й за греко-візантійським зразком перші церковні книги були візантійського походженням.
В першу чергу переписувалась і перекладалась біблійна література. Біблійні книги були обов’язковою церковною літературою. До Київської Русі потрапила незначна частина біблійних книг із Моравії та Болгарії перекладених на слов’янську мову. Особливу увагу приділяли Псалтирю, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширенню також Паралійник, Євангеліє які були основним джерелом утвердження церковної ідеології. Найдавнішими євангеліями, переписані на Русі була кирилична частина Реєітського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромирове євангеліє (1092р.).
Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його "Притча про людську душу і тіло" засвідчує опозицію автора до діянь Андрія Боголюбського. У "Слові про царя" автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.
Прикладом високого книжного письма є "Ізборники"[36]
(1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому -- Спас на престолі. На третьому аркуші -- зображення орнаментованого триглавого храму, далі -- чотири портретні мініатюри. На берегах книги -- знаки зодіаку. Крім історичних творів, до нас дійшли також твори інших жанрів. Вершино літературної творчості було „Слово о полку Ігоревім”, яке було написане 1185 році в Києві. В „Слові” широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї. Народ відтворював історичні події також у казках, билинах, піснях.
Значного розвитку Київської Русі набула архітектура[37]
. Разом з християнством на Русь прийшла монумельтальна культова архітектура. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст -- кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Перша кам’яна будівля з’явилася наприкінці X ст. Десятинна церква в Києві, споруджена за приказом князя Володимира Великого. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989-996 рр.).
Новий етап розвитку архітектури на Русі репрезентують будівлі „міста Ярослава”. У 1037 р. Був побудований Софіївський собор. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори. У другій половині XI ст. будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі і в них зводяться нові кам’яні храми.
У другій половині XI ст. культове будівництво[38]
набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві -- це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм (1108р.).
Наприкінці XII-XIII ст. монументальна архітектура Київської Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають висотні композиції й нагадують башти. У цей час на Київщині появляються церкви : Трисвятительська 1187, Св. Василія 1190
Починаючи в 30-х років XII ст. культова архітектура[39]
Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розміщуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.
Окремо розглянемо Борисоглібський собор у Чернігові. Шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пілястрами з наггівколонами і аркатурними поясами та розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу, виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.
З культовою архітектурою тісно пов’язано такі види давньоруського мистецтва[40]
, як живопис, художнє різьблення, майоліка.На ранньому етапі розвитку монументальної споруди поєднували мозаїку та фрески, пізніше запанувала тільки фрескове опорядження. У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Мозаїки і фрески[41]
Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.
З середини XII ст. в самостійних князівствах - Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському -- створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.
Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" -- одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих -- Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.
Розвиток живопису[42]
підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078--1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".
Великою славою користувалися київські ювеліри[43]
за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
київський русь державний політичний
Висновки
Важко переоцінити історичне значення Київської Русі. В цей період склалася давньоруська народність, обєднавша всі східнослов'янські племена в нове, більш високорозвинену етнічну освіту.
Це говорить про те наскільки велике значення Давньоруської держави в історії Східної Європи. Але цим не закінчується значення Древньої Русі у вітчизняній і світовій історії.
Спадщиною київської пори, що дійшла до наших днів і внесла свій вклад до скарбницю культур всіх сучасних східнослов’янских народів, являються безцінні, багаті перші російські літописи, що є не лише літературними пам'ятками, але і справжніми історичними працями. Дивовижно яскравий фольклор, великі архітектурні пам'ятники, досконалі художні витвори.
Ця спадщина витримала всі випробування часу розповсюджувавши вшир і охоплюючи з часом усе більш широкі верстви населення.
Давньоруська культура зробила величезний вплив на культуру не слов'янських племен і народностей Східної Європи, що як входили, так і не входили до складу Київської Русі. Разом із давньоруською культурою широко розповсюджувалась давньоруська мова.
В період Київської Русі у східних слов'ян склалися феодальні стосунки, затвердився феодальний спосіб виробництва, що було кроком вперед по шляху історичного розвитку в порівнянні з первіснообщинним ладом.
Феодальному суспільному устрою відповідає феодальна держава. На тому етапі історії східних слов'ян була ранньофеодальна Староруська держава.
Староруська держава на Сході зіграла ту ж роль, яку на Заході Європи зіграла імперія Карла Великого. Воно поклало початок державності не лише слов'янських, але і неслов'янських народів Східної Еропи, що вперше почали своє політичне життя в державних формах у межах Київської Русі.
Київська Русь стала стіною на дорозі просування орд степових кочівників, ослабивши їх натиск на Візантію і країни Центральної Європи.
Русь зіграла велику роль в стосунках між Заходом і Сходом, виступаючи східним форпостом європейського феодального християнського світу. Яскравою і різноманітній культурою, багатством своїх земель, могутністю і доблестю своїх наполегливих сил Русь проклала дорогу в ряди могутніх і впливових країн Заходу і Сходу.
Київська Русь - обширна, багата і могутня держава східного слов'янства, країна на території якою склалася давньоруська народність, залишила після себе безцінний спадок і зіграла величезну роль в російській всесвітній історії.
Список літератури
Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників.-Київ: Абрис, 1997.
Ричка В. М Формирование территории Киевской земли /ІХ - первая треть ХІІ вв./ - Киев, 1988.
Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – Киев: Лыбидь, 1991.
Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси. Москва: Наука, 1968
Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів. Київ: Генеза, 1997
Котляр М. Історія України в особах .–Київ: Україна, 1993
Ричка В. Формирование территории Киевской земли /ІХ - первая треть ХІІ вв./ - Київ:, 1988.
П.П. Толочко Давня Історія України –книга 2.Київ: Либідь, 1995р.
Рыбаков Б.А Давняя Русь: сказания, былины, летописи. Москва: АНСССР, 1963.
Рыбаков Б.А Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. Москва: Наука, 1982
Котляр М. Історія України в особах IX-XVIII ст.Київ: Україна 1993р.
Тихономиров М.Н. Дреанерусские города. Москва: Госполитиздат 1956р.
Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. Київ: Наукова думка 1989р.
Греков Б.Д. Киевска Русь. Москва 1953р.
Грушевський М. Історія України-Руси XI-XIII-Т2 Київ: Наукова думка, 1992р.
Романов Б.А. Люди и нравы Древнеу Руси. Львів: ЛГУ, 1947.
Насонов А.Н. Русская Земляи образование территории древнерусского государства- 1951р.
Попович М.В. Нариси історії культури україни Київ: Артис, 1999р.
Толочко П.П Древний Киев. Київ: наукова думка, 1996р.
Мицик Ю.А. Історія України: Навчальний посібник для старшокласників 2005р.
Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі. - Київ, 1969.
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації. Історичний журнал. 2002.
Каргер. М. К. Києво-Печерський Патерик. Київ:1991.
Махновець Л. Є. Літопис Руський. Київ:1989.
Толочко П. П. Історичні портрети. Київ:1990
Довжук І. В. Історія культури України . Луганськ: СНУ ім. Далія, 2009.
Моця О. П. Київська Русь від язичниства до християнства. Київ: Глобус, 1996.
Мавродин В. В. Образование Древнерусского государства и формирование Древнерусской народности. Москва, 1971
Літопис Руський. Київ: Дніпро, 1989
Повість временних літ. 1989
Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. Москва: Юрайт, 1998
Історія світової культури. Либідь, 1994
Асеев Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. Київ: Мистецтво, 1979
Історія української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. - Київ: Лібiдь, 1994.
Русские писатели и поэты. Краткий биографический словарь. Москва, 2000. с Лебедев Е.Н. Ломоносов. Москва, 1990
Додаток
Карта Київської Русі у X ст
[1]
.Греков Б.Д. Киевска Русь. Москва 1953р. с. 15
[2]
П.П. Толочко Давня Історія України –книга 2.Київ: Либідь, 1995р. с. 83
[3]
.Рыбаков Б.А Давняя Русь: сказания, былины, летописи. Москва: АНСССР, 1963. с. 5
[4]
Романов Б.А. Люди и нравы Древнеу Руси. Львів: ЛГУ, 1947. с. 55
1
Толочко П. П. Давня історія України:, кн 2 с 84
2
Там же 86
[5]
.
Русские писатели и поэты. Краткий биографический словарь. Москва, 2000. с. 55
[6]
Лебедев Е.Н. Ломоносов. М., 1990. с.56
[7]
Толочко П. П. Давня історія України: У 2кн., кн 2 с 80
[8]
Бойко О. Д Історія України. Київ. 1999. с 25
[9]
Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси с 155.
[10]
Ричка В. Формирование территории Киевской земли /ІХ - первая треть ХІІ вв./ - Київ:, 1988. с. 82
[11]
Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників.-Київ: Абрис, 1997. с. 92
[12]
1.Котляр М. Історія України в особах IX-XIII вв.21с.
[13]
Попович М. В. Нарис історії культури України. 1999-там же с 38
[14]
Давня Історія України –книга 2-П.П. Толочко -1995р с 103
[15]
Котляр М. Історія України в особах IX-XIII вв.1993-там же с 32
[16]
Грушевський М. С. Історія України – Руси6 В 11 т., 12 кн, Т 1 с 446.
[17]
Котляр М. Історія України в особах IX-XIII вв.1993-там же с 42
[18]
Попович М. В. Нарис історії культури України. 1999-там же с 40
[19]
Мицик Ю. А. Історія України 6 Навчальний посібник для старшокласників. Там же.
[20]
Моця О. П. Київська Русь від язичниства до християнства. Київ: Глобус, 1996. с. 90
[21]
Толочко П. П. Давня історія України: У 2кн., кн 2 с 108
[22]
Котляр М. Історія України в особах IX-XIII вв.1993-там же с
[23]
Мицик Ю. А. Історія України 6 Навчальний посібник для старшокласників. Там же.с 37.
[24]
Котляр М. Історія України в особах IX-XVIII с 80
[25]
Котляр М. Історія України в особах IX-XVIII там же с 83.
[26]
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації. Історичний журна
[27]
Рыбаков Б.А Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. с. 474
[28]
Тихономиров М.Н. Дреанерусские города. с. 71
[29]
. Довжук І. В. Історія культури України . Луганськ: СНУ ім. Далія, 2009. с. 45
[30]
Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. с. 155
[31]
Тихономиров М.Н. Дреанерусские города. с. 99
[32]
Тихономиров М.Н. Дреанерусские города. с. 102
[33]
Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі. - Київ, 1969. с. 52
[34]
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації. Історичний журнал. 2002.
[35]
Попович М.В. Нариси історії культури україни Київ: Артис, 1999р. с. 110
[36]
. П.П. Толочко Давня Історія України –книга 2.Київ: Либідь, с.
[37]
. Довжук І. В. Історія культури України . Луганськ: СНУ ім. Далія, с. 47
[38]
Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі. - Київ, 1969. с. 64
[39]
Попович М.В. Нариси історії культури україни Київ: Артис, 1999р. с. 120
[40]
. Асеев Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. Київ: Мистецтво, 1979. с. 216
[41]
Історія світової культури. Либідь, 1994. с. 320
[42]
Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. Москва: Юрайт, 1998
[43]
. Попович М.В. Нариси історії культури україни Київ: Артис, 1999р. с.