Україна в постатях

Олена Теліга зуміла згуртувати всі патріотичні мистецькі сили столиці навколо святої справи відродження української культури. Стає головою Спілки українських письменників і лишається вірною їй до кінця. Адже знала про небезпеку і все ж пішла у той фатальний день на вулицю Трьохсвятительську в Києві, де містилась тоді Спілка. Там арештували її гестапівці. Очевидці згадують, що і кати дивувалися, як мужньо йде на смерть ця незвичайна жінка.

Вона мала рідкісний дар передчуття. Передчуття омріяного майбутнього України. Передчуття своєї ранньої жертовної смерті в ім’я того майбутнього. І впевненості в правильності обраного шляху. Інакше чи була б такою фанатично одержимою, рішуче осяяною в своїй любові до України? А йшла по життю, наче по лезу ножа.

Дитинство минуло в Петербурзі, де Олена народилася в 1907році в сім’ї вченого-гідротехніка Івана Шовгеніва, в середовищі високоосвіченому, але російськомовному. Вищу освіту здобувала на історико-філологічному відділенні Українського Педагогічного інституту в Празі.

Подружжя переїздить до Кракова, де випробує себе труднощами емігрантського життя. Там Олена стала членом ОУН (організації українських націоналістів), очотила мистецьке об’єднання «Зарево». Вона всіляко підтримувала культурницьку програму Олега Ольжича з відродження національної свідомості українців. Збирає кошти для видавничої діяльності, читає лекції, укладає антологію патріотичної лірики «Буде буря»!

Так, їй, українці за походженням і українці за само усвідомленістю, судилось жити більше поза ріднею землею.

А жаданий берег то наближався, то віддалявся, хоч завжди був священним.

У роки визвольних змагань, коли батько працював в уряді УНР, разом із родиною переїздить юна Олена до Києва. Але те повернення було короткочасним. Довшим і вже назавжди сталося в липні 1941, коли разом із Уласом Самчуком, виконуючи важливу патріотичну місію, переходить убрід річку Сян. Потрапляє до окупованого Києва в відразу ж поринає в кипучу діяльність української патріотичної інтелігенції.

Р.Мовчан

Климентій Зиновіїв

Люди бачили цього дивного, зодягненого в усе чорне чоловіка в містах і селах, зустрічали його в степах і в борах, скрізь на неоглядних просторах України, а потім і Росії, Польщі. Цей уже немолодий, сивобородий монах збирав милостиню для свого монастиря, і люди повсюдно подавали її, бо в ті далекі часи дуже шанували і монастирі, і ченців, що були уособленням знань і мудрості великої.

Часом люди розповідали монахові про свої біди і клопоти, подекуди прохали оглянути хворого й підказати, як його лікувати. І він усім прагнув допомогти – кому добрим словом і порадою, а з ким ділився своїми знаннями.

Певно, ніхто з людей не знав, що то – не просто звичайний монах, а видатний український поет Климентій Зіновіїв, що мине колись і сто, і двісті років по його смерті, а вірші стомленого подорожнього читатимуть далекі нащадки, знаходячи в словах поета цілющий мед мудрості.

Нам дуже мало відомо про життя Климентія Зіновіїва. Не знаємо навіть року його народження. Вчені вважають, що він навчався у Києво-Могилянській академії, бо тільки там міг здобути таку ґрунтовну освіту. Достеменно ж відомо, що Зіновіїв ще замолоду постригся в ченці і пройшов багато доріг, збираючи милостиню для монастиря. У ті часи часто посилали монахів у світ широкий з цією метою.

Климентій Зіновіїв під час своєї тривалої подорожі зустрічався і з селянами, і з козаками, із бурлаками, і з урядовцями, і з ремісниками. Чув, як і що говорить цей різношерстий люд, і записував од нього приповідки й усякі цікаві історії. Згодом усе те склало цілу книгу, після читання якої глибше уявляєш життя України на початку VXIIIстоліття. До речі, свої вірші він писав не латиною, не грецькою, не польською, як це часто бувало в наших поетів тих часів, а живою, розмовною українською мовою. Це ще за ціле століття до Івана Котляревського.

М.Слабошпицький

Устим Кармелюк

Постать Устима Кармелюка загадкова й легендарна. Історичні дослідження його біографії, коли їх зіставити, породжують більше запитань, аніж дають певний, однозначних свідчень про цю неординарну особу.

Оповиті туманом навіть ім’я та прізвище героя селянського руху. В судових актах, церковних записах та метриці іменують його по-різному: Устим, Августин, Юстіан, Василь. Існує й кілька варіантів звучання прізвища: Кармалюк, Кармелюк і навіть Карманюк. Сам він, переховуючись, інколи називав себе Василем Гавриленком.

Офіційні документи, які стосуються Устима Кармелюка, вражають насамперед розбіжністю характеристик, даних йому сучасниками, державними чиновниками, очевидцями та усною народною творчістю. За версією перших, в уяві постає похмуру, жорстока й немилосердна людина без строгих моральних норм. Народна ж традиція оспівує та возвеличує постать героя-месника, який увібрав у себе найкращі людські риси й уособлював ідеал мудрого, справедливого народного вождя.

Устим Кармелюк символізував свою епоху, також неодномірну, суперечливу й складну. Для одних він був утіленням непокори, мужності та героїзму, а для інших – бунту, кривавого, нещадного й безглуздого.

З’явившись на історичній арені якраз тоді, коли соціальна напруга в суспільстві загрожувала вибухом невдоволення з боку безправного й гнобленого селянства, Устим Кармелюк став провідником народних мас. За інших обставин не спалахнула б збройна боротьба тисяч і тисяч покривджених проти своїх визискувачів, а отже, й не з’явилася б потреба у вожді бунтівників.

Народився Устим Кармелюк у сім’ї кріпаків. З юних літ не хотів коритися панській сваволі та різним зловживанням управителів, беручи близько до серця не лише особисті кривди, а й гірку долю інших покріпачених селян. Устим був одружений з місцевою дівчиною-красунею Марією, яка народила йому трьох синів – Остапа, Івана й Тараса. Однак їхнє сімейне щастя було надто коротким. Кармелюк відверто дорікав панові за тяжкі умови життя й виснажливу працю, і той віддав його в солдати.

П.Киридон

Володимир Антонович

сковорода антонович кармелюк теліга

Видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національно-визвольного руху другої половини XIXстоліття Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 року.

Початкову освіту здобув у сім’ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, де Володимирів батько працював гувернанток. Від 1844 по 1849 хлопець навчався в пансіонаті й 2-й Одеській гімназії. Пристойне знання іноземних мов дало йому змогу ознайомитися з творами французьких просвітителів, під впливом яких формувався його світогляд. Вважаючи себе учнем французьких енциклопедистів, Антонович у всій подальшій діяльності керувався ідеями західноєвропейської літератури, наближаючись до французького позитивізму й агностицизму другої половини XIXстоліття.

Після гімназії юнак вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший у зв’язку з Кримською війною категорично заборонили, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. А заробивши трохи грошей, знову вступає до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує 1860-го року з кандидатським ступенем.

Ще в студентські роки читає Антонович козацькі літописи, твори Шевченка, Куліша та етнографічні збірки. Це помітно вплинуло на його життєву орієнтацію. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, - писав він у спогадах, - я докрив сам собою українство і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався втому, що відкриття моє не було зайвою вигадкою.»

У студентській корпорації, яка складалась переважно з польської молоді, Антонович наприкінці 50-х років висловлював думку, що дивно жити в краї, не знаючи ані його самого, ані людей. Разом зі своїми товаришами він під час літніх канікул пішки подорожує по Волині, Поділлю, Київщині, Холмщині, щоб побачити народ не в шляхетському освітленні, а таким, яким він є.

О. Киян