Вульфіла (готск. Wulfila, лат. Ulfilas, Vulfilas, Gulfilas, Ulphilas) – перший єпископ готів, легендарний творець готського алфавіту. Родився Вульфіла близько 311 року. За свідченнями Філосторгія (початок V століття), він не був чистокровним готом, а походив від полонених християн, вивезених дунайськими готами близько 267 року під час одного з набігів на Малу Азію, з містечка Садоголтини, в Каппадокії. Не підлягає сумніву, що його сім’я цілком зжилася з новим середовищем, так що Вульвіла, який народився та був вихований в країні готів, цілком може вважатися членом готської народності. На це вказує і його чисто-готське ім’я (Wulfila, зменшувальне від Wulfs, вовк).
По словам його учня Авксентія, єпископа доростольського, Вульфіла до тринадцятирічного віку був лектором при одній з малочислених християнських церков в землі вестготів.
Близько 341 року він брав участь у посольстві, посланим його співвітчизниками до імператора Констанція. Під час перебування у Константинополі він був вибраний єпископом готів і висвячений Євсенієм Нікомедійським весною 341 року.
Повернувшись на батьківщину Вульфіла активно взявся за проповідь християнства. Коли близько 348 року в країні вестготів розпочалися переслідування християн зі сторони Атанаріха, могутнього вестготського князя, то Вульфіла став на чолі своїх єдиновірців та вивів їх через Дунай до Мезії. Імператор Констанцій прийняв переселенців дуже ласкаво та відвів їм землі біля Нікополя, де ті заснували общину з патріархальним устроєм, на чолі якої стояв сам Вульфіла. В 360 році він, ймовірно, приймав участь в аріанському синоді в Константинополі.
Коли православ'я стало знову брати верх над аріанською єрессю, Вульфіла, по його особистим словам в заповіті, все своє життя марно старався схилити імператора Феодосія до скликання собору для рішення суперечки між православ’ям та аріанством. В 381 році був виданий закон, за яким аріанам заборонялися диспути з питань віри. Тим не менше, в 383 році Феодосій зробив останню спробу примирити єретиків з православ’ям, скликавши синод в Константинополі, – до якого був запрошений і Вульфіла. У Константинополі, найімовірніше, він і помер, літом 383 року. Існує і інша думка, менш ймовірна, його смерть наступила вже в 381 році.
Вульфіла грає визначну роль в історії свого народу. Його, апостола готів, імператор Констанцій, син Костянтина Великого та його сучасники цінували Вульфілу за його мудрість та називали його «Мойсеєм готів». Блискуче обдарування і широка вченість (він писав та проповідував трьома мовами: готською, грецькою та латинською) поєдналися в ньому з надзвичайною енергією. Не обмежуючись пастирською діяльністю, він грав і визначну політичну роль. Але найбільш визначною його справою, що принесла йому безсмертя, був переклад Священного Письма на готську мову.
Слідом, його літературні та культурні погляди повність визначались його ідеологічною приналежністю. А на питання, яка була культурна атмосфера в аріанському середовищі, можна сміливо дати відповідь: письменники та апологети аріанства відзначалися своєю пристрастю до так званого атицизму. Під атицизмом розуміється літературний, стилістичний та мовознавчий напрям, який процвітав в грецькому світі приблизно від олександрійської епохи аж до пізнього Середньовіччя. Атицизм проголошував культ старовини, звеличував мовний класицизм і проголошував в якості свого ідеалу аттичну прозу V–IV століття до н. е. Автори-атицисти з наміром вводили в свої твори деякі риси грецької мови, які в той час вже давно були втрачені в розмовній мові. Аріани були запеклими атицистами, що і не є дивно, адже цей релігійний рух зародився та отримав розповсюдження саме в інтелектуальному середовищі богословів. Вульфіла може бути по праву віднесений до верхівки аріанської інтелігенції. В Константинополі він навчався в найбільш видних представників аріанства, таких як, наприклад, єпископ Євмоній кизикийський.
Однією з найхарактерніших рис атицизму є дуаліс (двоїна). В Аттиці ця граматична категорія була витіснена множиною вже наприкінці класичної епохи (кінець IV століття до н.е.), а в інших діалектах вона зникла ще раніше. Справа в тому, що двоїна добре представлена в готській мові: дієвідмінювання в дієслові та в системі особових займенників (за винятком третьої особи займенника та дієслова та також всієї парадигми медіа пасиву). Як відомо, дуаліс являється одним із тих архаїзмів, що відрізняють готську мову від усіх інших германських мов (не рахуючи окремих реліктових форм в рунічному, давньоанглійському тощо). У зв’
Маючи Священне Письмо та богослужіння рідною мовою, готи могли звідувати облагороджуючий культурний вплив християнського вчення. Переклад Вульфіли отримав широке поширення і перейшов до всіх інших готських народів. Уривки, що дійшли до нас, відносяться до початку VI століття і написані в Італії, в епоху високого процвітання остготської влади на півострові. Коли саме Вульфіла взявся за переклади Священного Письма, на жаль, не відомо.
Той факт, що він із лекторів – низької церковної посади – був призначений безпосередньо єпископом, оминувши ступені диякона та пресвітера, вказують на те, що до цього (341 р.) він вже звернув на себе увагу якоюсь визначною справою, можливо це і був переклад Священного Письма. Ми не знаємо також, чи він переклав всю Біблію. До нас дійшли значні уривки всіх чотирьох Євангелій (Євангелія від Марка повністю) і Послання (2-е послання до Коринфян повністю), але лише незначні залишки Старого Завіту.
Деякі факти, однак, вказують на існування перекладу П’ятикнижжя Мойсея, книги пророка Іезекііля та книги Маккавеєві. За переказом, Вульфіла переклав все Священне Письмо, за винятком книг Царств, так як він не хотів збуджувати ще більше і без того войовничий дух свого народу. Уривки Нового Завіту, що збереглися, в усіх своїх частинах проявляють однакову майстерність перекладу і повну тотожність у вживанні слів, побудові періодів тощо. Вони, без сумніву, належать тому самому перекладачу, тобто Вульфілі, який, звичайно ж, повинен був розпочати роботу з Нового Завіту, як найбільш важливої для нього частини Священного Письма. Готський Новий Завіт, як літературний твір, створювався під впливом літературних та стилістичних моделей того часу, в рамках якого жив і творив єпископ Вульфіла.
З другої сторони, уривки Старого Завіту, що дійшли до нас, так сильно поступаються у фразеології тощо від Євангелії та Послань, що не можна не впізнати в них руку іншого перекладача. Звичайно ж, можливо і те, що відхилення внесені в текст пізнішим опрацюванням. Безперечно лише те, що Вульфілі належить заслуга за переклад Біблії на готську мову і що він особисто переклав Євангелія та частину Послань. Є сумніви, що він довів розпочату справу до кінця, ймовірно він виховав собі учнів та помічників, які продовжували роботу, яку він розпочав. Близько 390 року два готські священики звертаються до св. Ієроніма з проханням пояснити їм деякі питання, що стосуються тексту і перекладу Псалтиря. Розпочата ними робота була далеко не легкою.
Потрібно було, перш за все, створити азбуку, яка могла би передати звуки готської мови та власних імен, що зустрічаються у Священному письмі. Готи мали вже рунічне письмо, але його, з однієї сторони, було недостатньо, а з іншої – його зв'язок з обрядами язичницького культу робив при перекладі Біблії небажаним. Внаслідок цього Вульфіла створив власну азбуку, в основі якої лежать грецькі письмена його часу, доповнені деякими знаками латинського та рунічного алфавітів. Не знаючи єврейської мови, Вульфіла переклав Старий Завіт з грецького перекладу (Септуагінта), а Новий – з грецького оригінала, при чому помічається деякий вплив і латинського перекладу.
Судячи з уривків перекладів, що дійшли до нас, Вульфіла майстерно справився зі своєю складною задачею та поборов всі перешкоди, що склалися головним чином, з однієї сторони, неопрацьованість готської мови, а з іншої – в образності та глибині біблійської мови. Його переклад дуже близький до оригіналу, але і сліпо не підпорядковується йому. Помилки та невірні тлумачення зустрічаються дуже рідко. Вульфіла зумів скористатись для своєї праці всіма багатствами та різноманітними формами готської мови і створив, таким чином, зразкову германську прозу, що лягла в основу розвитку готської писемності.
вульфіла готський ідеологічний мова
Література
1. Беликов, «Христианство у готов» (Казань, 1887)
2. leksika.com.ua
3. ru.wikipedia.org/wiki
4. www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.php