В Австрії XVIII ст. існували утворені ще в другій половині ХІV і на початку XV ст. станові сейми, які в переважній більшості складалися з представників вищого духовенства, шляхти і міст. Цей пережиток давньої середньовічної установи обмежувався в розглядуваний період самодержавством монархії. Ці сейми поруч з розпорядженням незначною частиною грошей, які надходили з податків і становила т.зв. крайовий фонд (Domesticalfond), запитувались тільки в справах накладування податків. Пропозиція уряду в податкових справах називалася постулатом, звідси виникла також назва на означення тих сеймів як постулатових. Пропозиція-постулат у той час не торкався вже питання, чи сейм погоджується на збирання податків, а виключно – справи, яким чином належить провести розподіл податків і як їх практично стягнути. Уряд не виступав перед сеймами з пропозицією про схвалення податку, а прямо з вимогою або постулатом його затвердження, звідси, як вже вказувалося, на означення сеймів на цій фазі їх розвитку виробилася окрема назва сеймів постулатових (Postulat – Landtage). Зрештою, монархи неодноразово розписували нові податки, а навіть встановлювали нові їх види цілком самостійно, не турбуючись навіть про формальну співучасть сеймів у цій справі.
У переважній більшості застосовано цей самий спосіб поведінки в питаннях законодавства, у властивому того слова значенні монархи видавали під назвою патентів, мандатів, едиктів, надворних декретів і т.п. низку законів, які регулювали найрізноманітніші відносини, починаючи від найважливіших і найбільш основних, а закінчуючи на дрібничках підрядного значення, з обов’язковою силою для окремих країв, всі без співучасті, навіть формальної, крайових сеймів. Від їх волі залежало виключно поставити такого роду справу на обговорення сейму, що, до речі, сказавши, зустрічалося досить рідко. Думка, яку висловлював у такому випадку сейм, не мала однак для них ніякої обов’язкової сили. Подібно виглядала справа і щодо самостійних пропозицій, які сейми представляли в крайових питаннях монарху. Він міг не тільки відмовити їм у затвердженні, але навіть самовільно змінити постанову, а навіть всупереч думці сейму вирішити те чи інше питання в інший спосіб. Монарх і сейми, таким чином, не були однаково уповноваженими факторами крайового і державного законодавства. Законодавча влада фактично знаходилася в руках монарха, сейми натомість брали в законодавчій діяльності тільки формальну участь, що зрештою було необов’язковою і властиво зовсім непотрібною справою.
Крім того, Габсбурги зуміли ввести в саму сеймову організацію фактор, який стояв тут на сторожі інтересів уряду, і успішно міг перешкодити будь-яким неприхильним для нього виступам. Коли ще в попередньому періоді керівництво в сеймі знаходилося в руках старост або крайових маршалків, то зараз, з другої половини панування Марії Терезії (1740-1780), керівництво сеймами переходило всюди до рук губернаторів, начальників крайового уряду, які призначалися безпосередньо монархом, ні у чому не залежали від сейму і, крім інших широких повноважень, користувалися навіть правом розпуску сейму.
Таким чином проходив і відбувся упадок давніх станових сеймів. Аж до введення нової, побудованої на зовсім інших засадах, організації крайових сеймів втрималися вони як залишок середньовічних установ станової держави, без будь-якого впливу на розвиток публічного життя, без поваги і значення не тільки у відношенні до уряду, але і в самому суспільстві.
У той час, коли Галичина була загарбана Австрією, з’явилася потреба встановлення тут подібного органу. Не було, однак, можливості оперти реформу на давніші польські установи, бо існуючі раніше в поодиноких, тепер загарбаних Австрією воєводствах Речі Посполитої сеймики були органічно зв’язані з інститутом польського вального сейму і тільки в зв’язку з ним могли теж відповідно діяти. Поряд з цим польські сеймикові установи, що надавали всій місцевій шляхті рішучий вплив на хід публічних справ, стояли в разючій суперечності з бюрократичним устроєм держави і абсолютистськими намаганнями Габсбургів. Один тільки раз – в 1773 році скликано по циркулах (австрійський уряд ліквідував поділ на воєводства і встановив у Галичині поділ на циркули спочатку 6, а пізніше 18) сеймики для виборів по два делегати, які в свою чергу, зібравшись у головному місті циркулу, повинні були вибрати зі свого середовища по шість делегатів для підписання у Львові акту про перехід галицьких земель під панування Австрії. На цих сеймиках прийнято для делегатів інструкції за давним зразком польських сеймиків, які, однак, не мали вже ніякого значення. Після цієї дати сеймики більше не зустрічаються.
Натомість вже в 1775 році утворено окремий сейм для Галичини, який через рабське тлумачення відповідного німецького слова ( Landstande ) одержав в офіційній галицькій термінології назву: галицьких крайових станів.
Галицькі землі, що опинилися під пануванням Австрії після розподілу Польщі в 1772 році під назвою провінції “Королівство Галичини і Володимерії” для формального підтвердження анексії включено австрійським державним актом, цісарським патентом (декретом) від 13 червня 1775 року, виданим Марією Терезією, до складу “Станової організації” австрійських провінцій на основах “Терезіанського статуту”.
Згідно з цим статутом, галицька провінція одержала своє місцеве представництво – галицькі крайові стани. Цей сейм мав представляти собою центральний орган для всієї провінції, а крім того, коли Австрія загарбала Буковину, яку в адміністративному відношенні приєднано до Галичини, встановлено, що обидва ці краї будуть мати спільний сейм з центром у Львові.
Роботу галицького станового сейму регламентували ординації 1775, 1782 і 1817 років. Крім того, в 1787 році був прийнятий окремий закон, яким визначено участь Буковини в цьому ж сеймі. Основне значення мала перша Терезіанська ординація 1775 року; пізніші були дальшим її розвитком і вносили незначні тільки зміни в подробицях.
Сейм повинен був складатися з представників трьох соціальних груп. До першої групи входили князі, графи і барони з Галичини, які сплачували щорічно не менше 75 золотих ринських податку від майна, а також архієпископи (два львівські – римо-католицький і вірменський), римо- і греко-католицькі єпископи та інфулати*
. До другої групи входило рицарство, тобто всі інші дворяни і кафедральні каноніки. До третьої групи, нарешті, мали входити міські депутати по два від найбільших міст (поки що надано право висилати їх тільки Львову), застерігаючи можливість поширити його в майбутньому також і на інші міста, що однак ніколи не сталося.
Цей сейм під керівництвом губернатора повинен був згідно зі статутом „в найнижчому послухові і покорі погоджуватись на всі побажання і вказівки уряду”. Ніякої ініціативи сейм не мав, а свої найбільш обмежені побажання і пропозиції міг висловлювати лише за посередництвом губернатора.
Виконавчим органом станового сейму була постійна колегія, яка складалася з 6 депутатів, обраних строком на 6 років. Головою цієї колегії був одночасно губернатор або найстарший за віком депутат зі стану магнатів. Канцелярія сейму складалася з двох службовців і двох копістів. “Крайові сейми повинні що два роки скликатися, – писав у 1786 році в своїй “Географії” Е. Куропатницький, – нічого на ньому не говорять і в тихій мовчанці вибирають представників... Сесії представників станів бувають в середу кожного тижня. Там вентилюють проекти, референти дають висновки на затвердження або відмову і висилають до Відня” [1, c.32].
Незважаючи на таку обмежену компетенцію, галицькі станові сейми не скликалися в призначені строки і “довгий час, – як писав хронікер Львова Ходиніцький, – були примушені залишатись в мертвій бездіяльності” [2, c.32].
Після цього імператор Йосиф ІІ (1741-1790) патентом від 20 січня 1782 року обновив “Терезіанський статут” і з незначними змінами ввів його в дію 11 вересня 1782 року. Ці зміни Йосифа ІІ у патенті ще більше обмежували значення і так інертного сейму. За час панування цього абсолютного монарха галицький сейм був скликаний всього два рази – в 1786 і 1788 роках для вислухання думки в питанні встановлення порядку обрання війтів і присяжних у сільських громадах. Реформи Йосифа ІІ в Австрії спричинили хаос, з якого намагався вивести монархію його наступник Леопольд ІІ. Він звертався до провінційних сеймів, шукаючи в них допомоги і підтримки. Під час його панування галицький становий сейм давав свій висновок у справі надання Галичині конституції т. зв. “Хартія Леопольдіна” і в справі реформи податкової системи, введеної Йосифом ІІ, яка сильно руйнувала край і особливо важким тягарем лягала на плечі широких народних мас.
За часів панування Франца І (1792–1835 рр.) аж до Віденського конгресу в часі наполеонівських війн, коли кордони Австрії (в Галичині) змінювалися декілька разів, не було ні станової організації, ні сейму. Щойно імператор Франц І патентом від 14 квітня 1817 року відновив “Станову конституцію” для королівства Галичини і Володимерії разом з Буковиною, якій ординацією 1817 року надано право брати участь у галицькому сеймі.
Ця нова “конституція” ввела замість трьох попередніх чотири стани: духовенства, магнатів, рицарства і королівських міст [6, c.299].
До першого стану зараховано єпископів, архієпископів та інфулатів. До другого стану – князів, баронів і графів, до третього – решту дворянства, яке могло підтвердити своє шляхетське походження згідно патенту Йосифа ІІ від 20 січня 1782 року і одержало затвердження в дворянстві. За королівське місто було визнано лише м. Львів і два депутати, які представляли його інтереси, мали тільки один спільний голос. Починаючи з 1820 року, ректор Львівського університету став депутатом сейму.
У засіданнях сейму не дуже охоче брали участь, так, що з’їжджалося звичайно ледве 50-70 членів і щойно під кінець існування сейму кількість учасників перевищувала 100 і дійшла раз навіть до 150.
На підставі ординації 1817 року галицький сейм охоплював і Буковину, об’єднану в адміністративному відношенні з Галичиною, як вже згадувалось, від 1787 року. Ординація також містила окремі постанови, які регулювали справу участі в сеймі буковинських станів, але на практиці участь Буковини була мінімальна.
Сейми повинні були скликатися на сесії кожного року, а у випадку необхідності навіть і частіше, але фактично і не кожного року вони скликалися. Головував у сеймі імператорський губернатор Галичини або в його заступництві (що зустрічалося тільки в перших роках введення в життя сейму) один з членів сейму, призначений імператором заступником. Губернатор міг від імені імператора у будь-який час розпустити сейм. На практиці утворився інститут імператорських комісарів, які при відкритті сейму в у
Будь-яке рішення, хоч би в найдрібнішій справі, могло вступити в силу лише після санкції імператора. Пропозиції сейму зустрічали небажання уряду і повільність австрійської процедури. Проходив місяць за місяцем, минали довгі роки, і не можна було дочекатися резолюції чи імператорського дозволу в справі, яка чим-небудь могла бути корисною для краю.
Так, у 1828 році галицькі стани просили про відкриття медичного факультету у Львівському університеті, на що імператор відповів, що існує лікарська школа у Відні, а при ній є кілька стипендій для галичан [1, c.16].
Тому, що обмежена була кількість учнів у львівських гімназіях, Стани просили її збільшити. Імператор відповів, що збільшення було б шкідливим, бо один учитель не в спромозі доглянути більше як 80 учнів [5, c.26].
Просили Стани в 1827 році про зниження земельного податку і про пільги в податках на випадок неврожаю; відповів імператор дня 22 червня 1829 року, що стани повинні заспокоїтися виглядом його турботи про благо Галичини [5, c.28].
Ще раніше подали Стани прохання про заснування кредитного інституту; імператор відповів через два роки, тобто в 1829 році, що це питання буде вирішене пізніше [6, c.46].
Пригадали Стани в 1829 році потребу заснування кредитного інституту; імператор відповів дня 29 січня 1829 року, що рішення буде прийняте пізніше [1, c.46].
У 1830 році Стани просили про зниження ціни солі, висока вартість якої не давала можливості в достатній кількості її використовувати; імператор відповів, що на це не погоджується, бо вже численні і значні заходи для підтримки Галичини з батьківською турботою обдумав [6, c.58].
У 1837 році Стани просили про анулювання заборгованостей по сплаті податків від 1821 по 1831 рік і зниження оплати від продукції горілки, на що імператор відповів негативно, посилаючись на інші добродіяння і полегшення, надані Галичині [8, c.38].
У 1841 році Стани просили, щоб Галичині було дозволено вносити позови і прохання до шляхетських трибуналів не тільки як дотепер латинською і німецькою мовами, але також польською мовою, і щоб у патримоніальних і міських судах, де судочинство ведеться польською мовою, вироки виносилися на мові сторін. Відповів імператор, “що в цій справі належить дожидати дальшого рішення” [9, c.35].
Просили Стани в 1842 році, щоб у школах початки німецької мови давалися рідною мовою. Імператор, розглянувши це питання, відповів 7 березня 1843 року, що не бачить ніяких підстав задоволити це прохання [9, c.36].
Звіти про роботу сеймів у наступних роках дають немало подібних прикладів. Уряд відразу погоджувався, коли йшла мова про вписання нового шляхтича до крайової метрики, вибір депутата, не затягував з призначенням нових чиновників, але коли ставилося питання про анулювання податкових заборгованостей, про поширення прав рідної мови, піднесення промислу льону і т.д., він не знаходив підстав погодитися або затягував з остаточною відповіддю, якої доволі часто не вважав потрібним давати взагалі.
У тісному зв’язку з поступовим упадком сеймів у неугорських володіннях Габсбургів, знаходилося також поступове обмеження влади виковавчого органу сейму. Вже реформа 1748 року, передаючи владі монарха значну частину податкових надходжень безпосередньо до урядової каси і визначення щорічних контингентів громадян, що підлягають призову на дійсну військову службу та утримання армії, відібрала від сеймів найважливіші функції, які дотепер вони виконували. Крім того, компетенція виконавчих органів піддавалася щораз більшим обмеженням з боку уряду. Нарешті, у 1783 році, Йосиф ІІ ліквідував зовсім сеймові виділи (комітети), передаючи їх функції місцевим губерніям; сеймом застережено лише право обирати зі свого середовища по два губернські радники, які поряд з імператорськими чиновниками брали участь в управлінні крайовим фондом. Однак і тут вибір міг випасти тільки на кандидатів, яких вказав уряд. Леопольд ІІ відновив сеймові виділи як самостійну владу, що виходить з вибору сеймів, однак прав їх ні в чому не поширив, а, навпаки, подібно як раніше їх діяльність піддав нагляду з боку урядової влади. На аналогічних засадах спиралося влаштування галицького сеймового виділу, введеного вже ординацією 1775 року. Складався він з шести депутатів, які обиралися сеймом строком на шість років по три від стану магнатів і стільки ж від рицарства. Ординація 1817 року, відокремивши в галицькому становому сеймі чотири стани: духовенство, магнатів, рицарство і міста, відповідно до цього встановила, що від трьох перших станів обираються до виділу по два депутати, а, крім того, додала ще одного міського депутата. Депутати могли приступити до виконання своїх функцій тільки після попереднього затвердження їх імператором. Керівництво у виділі передано галицькому губернатору і тільки у випадку будь-якої перешкоди з його боку тимчасово керівництво здійснював найстарший за віком депутат від стану магнатів. Хоч не було прямої постанови в ординації, уряд вимагав, щоб половина членів виділу володіла німецькою мовою. З огляду на слабке знання німецької мови серед шляхти було це значним обмеженням кола тих, з середовища яких можна було обирати членів виділу. Крайовий виділ виконував доручення сейму, наприклад, виготовляв меморіали для уряду, якщо сейм йому це доручав, завідував доместикальним фондом, вів шляхетські метрики, здійснював нагляд за фундацією ім. Оссолінських (сьогодні Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Стафаника), що була передана під контроль сейму і т.д. На вимогу давав висновки для уряду та іноді вносив свої пропозиції. Крайовий виділ під час роботи сейму звітував перед ним про власну діяльність та важливіші події, що стосувалися краю, і розпорядження уряду, які були прийняті в період між сесіями сейму.
Незважаючи на мінімальне значення станового сейму в Галичині, польське дворянство з покорою приймало цей “дар” монархії, бо він був знаряддям пригнічення широких і в першу чергу українських народних мас. Доказом цього може бути хоч би промова, виголошена на першому засіданні сейму головою сейму – львівським римо-католицьким архієпископом, графом Андрієм Алойзієм Скарбеком 16 червня 1817 року, в якій він, між іншим, зазначив: “Нинішній, повік пам’ятний день, який найдальші нащадки з найлюбішим спогадом найяснішого пана, якнаймилостивішого засновника Галицьких Станів в пам’яті своїй відсвіжуватимуть, відкриває найщасливіший вигляд майбутньому” 4, c.1].
І дійсно, цим актом було забезпечено польській шляхті панування над широкими масами трудящих українського і польського народів. Інакше і не могло бути в метерніхівській Австрії, абсолютизм якої спирався на феодалів.
Якраз у Галичині могла Австрія здійснювати свою політику “поділяй і пануй”, використовуючи класові відносини в Галичині, де основна маса населення – це українське кріпосне селянство, а все дворянство і рицарство – це переважно польська плутократія.
Революція 1848 року поклала кінець існуванню станового сейму, і зрозуміло, що в цей період історії галицьких земель українське кріпацтво було лише предметом експлуатації шляхти, вони не мали ніяких політичних прав і не брали ніякої участі в місцевих “представницьких” установах.
Від 1848 аж до 1861 року після розпуску станового сейму не було в Галичині крайового представництва. Революція в Австрії 1848 року скасувала феодальні повинності, але не обновила так званого самоврядування окремих коронних країв Австрії.
У 1861 році австрійський імператор Франц-Йосиф І, щоб зміцнити свою владу в Галичині і дещо замаскувати пригнічення трудящих західноукраїнських земель, створив тут Галицький крайовий сейм і т.зв. лютневим патентом від 26 лютого проголосив “Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським” [9, c.120-151].
Статут цей і виборча ординація кілька разів піддавалися ревізії по другорядних питаннях і, як виразник централістичних тенденцій, проіснували до початку Першої світової війни 1914-1918 років.
ЛІТЕРАТУРА
галицький сейм польський
1. Здерковський М. Права руської мови в ц.к. судах і державних прокуратурах. – Львів, 1909. – 41с.
2. Історія держави і права України: У двох томах./ за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – К., 2003. T.I. – 654с.
3. Історія держави і права України: У 2-х т./ за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.- 2000. – Т.1. – 648с.
4. История государства и права Украинской ССР. Том.1. – К., 1987. – 317с.
5. Казанский П.Е. Русский язык в Австро-Венгрии. – Одесса, 1912. – 79с.
6. Каутский К. Борьба национальностей и государственное право в Австрии. – К., 1906. – 232с.
7. Кокошкин Ф.Ф., Вышеславцев Б.П. Австро-Венгрия // Политический строй современных государств. Т. ІІ. – СПб., 1906. – 319с.
8. Кугутяк М. Галичина: Cторінки історії. Нарис суспільно- політичного руху (ХІХ ст. – 1939р.). – Івано-Франківськ. – 1993. – 288с.
9. Кульчицький В.С. Вплив російської революції 1905 року на реформу виборчого права в Австро-Угорщині // 50 років першої російської революції. – Львів. – 1955.- С.308-318.
10. Кульчицький В.С. Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального і національного пригнічнення трудящих (1861 – 1914рр.) // Питання теорії і практики радянського права. Випуск 4. – Львів, 1958 – С. 5-19.
11. Кульчицкий В.С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии. Автореферат...канд.юрид.наук.- М.- 1953.- 16с.
12. Кульчицький В.С. Галицьке намісництво та його антинародна діяльність (1849-1918 рр.).// Вісник Львів.ун-ту. Серія юрид. – Львів, 1975. С.32-37.
13. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.). – Львів. – 1965.- 68с.
14. Кульчицький В.С. До питання про Галицький становий сейм (1775-1848 рр). // Наук.зап.Львів. ун-ту. Том ХХХVІІІ. Сер.юрид.Вип.3. – Львів, 1956. – С.65-71.
15. Кульчицький В. Застосування кодексів австрійського права на території Галичини // Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація. – К., 1995. – 142с.
16. Кульчицький В.С. Органи державного управління Галичиною за конституцією 1867 року // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1966. – С.32-38.
*
Інфулати – особи, які мали звання єпископа, але не управляли єпархією.