Юридичне оформлення
приєднання
Галичини і Буковини
до
Австрії
У середині XVIII ст. Річ Посполита перебувала у стані глибокого економічного та політичного занепаду. За словами польського історика М. Бобжинського, „польська історія XVIII ст. – це приклад грубого матеріалізму, позбавлений світла. Непроглядна темрява захопила польські уми ... Королівські міста економічно занепали, а через насильство шляхти, в переважній більшості, втратили свою незалежність. Доля приватних міст не дуже відрізнялася від долі селянина, якого шляхтич вважав річчю, своїм рабом... Нижчі суди не мали жодної поваги, вищі ж, депутатів яких обирала шляхта, були знаряддям магнатської партії, яка перемогла на виборах... Та моральна іржа, яка поїдала простий люд, не щадила і магнатів. Народові залишалось єдине – релігія. Проте в часи загального падіння і релігія виродилася в руках наскрізь зіпсованого духовенства... Ні розкидування справедливістю, ні явний продаж батьківщини не змушували його вжити заходів, якими тільки воно ще могло розпоряджатися” [1].
Однак політика реформ, спрямована на усунення вад, які гальмували подальший розвиток країни, не відповідала стратегії сусідніх правителів. Останні намагалися зберегти існуюче становище Речі Посполитої як буферної держави. Коли ж з’ясувалося, що польський уряд та король не бажають зійти зі шляху реформ, Росія і Пруссія почали підтримувати ті політичні сили Польщі, які нетерпимо ставилися до будь-яких змін у державному устрої. Як привід тиску на польський уряд було використане так зване дисидентське питання: вимогу зрівняти у правах християн-некатоликів з римо-католиками. Небажання польської сторони поступитися у цьому питанні призвело до конфедераційного руху. Він спричинився до громадянської війни у країні [9].
Скориставшись з анархії в Польщі, австрійський уряд першим став на шлях анексії частини її території. Попередньо була підготована “правова” мотивація цих дій. Ще 1764 р., за рекомендацією канцлера В.-А.Кауніца, директор Віденського архіву Т.-А.Розенталь опрацював „Вивід прав” Угорської корони*
до Спиських міст [4]. Згодом радник угорського двору, пограничний комісар Й.-Т. де Шондро доводив, що колись Спиські та Опавські міста контактували між собою. З цього випливало, що Новотаргщина та Сончизна також належали до Угорського королівства. Результатом здійсненої анексії згодом став багаторічний прикордонний галицько-угорський спір про частину Татр, що іменувалася Морське Око. Тільки у 1902 р. він був розв’язаний міжнародним судом на користь Галичини. Адвокатом на процесі був відомий польський правник, професор Львівського університету О. Бальцер [10].
У 1769 р. під приводом запобігти проникненню з Польщі епідемії австрійські війська за наказом співправителя Марії Терезії Йосифа II зайняли область Спиш. Наступного року Австрія встановила так званий санітарний кордон на північному схилі Карпат. Таким чином австрійський уряд анексував територію Спиша, Новотаргщини та Новосончизни [60]. Фактично ці події дали поштовх до першого поділу Речі Посполитої.
Після цього правлячі двори Австрії, Пруссії та Росії у дипломатичних переговорах між собою порушили питання про наступний поділ Польської держави. Внаслідок проведених переговорів була підписана декларація, яка забезпечувала цим державам однакову участь і взаємну допомогу в поділі, який офіційно пояснювався потребою відновити „спокій і порядок у внутрішніх справах країни для того, щоб сусіди Речі Посполитої могли задовольнити свої вимоги – такі ж давні, як і законні” [10, с. 32]. Цю декларацію підписали у 1772 р. від імені Австрії Марія Терезія і Йосиф II (19 лютого), Пруссії – король Фрідріх II (28 лютого), Росії – імператриця Катерина II (5 березня) [12, с. 14]. Наступний документ з польського питання, з яким 18 вересня 1773 р. офіційно погодився польський уряд, був підписаний 5 серпня 1772 р. у Петербурзі [5].
З метою узаконити свої дії уряди Австрії, Пруссії і Росії опублікували цікаві і характерні документи – виводи прав. Історичні права Габсбургів на українські землі були обґрунтовані у „Виводі прав королівства Угорщини до Малої або Червоної Руси і Поділля та Чехії до князівств Освєнцим і Затор”. Цей документ підготував угорський історик І.Бенчур, а підписав канцлер В.-А.Кауніц*
. Необхідність юридичного обгрунтування належності українських земель до Австрії виводилася і з того, що треба було підкреслити нерозривність деяких адміністративних одиниць, на окремість яких виразно вказувала й старопольська територіальна номенклатура: воєводство Краківське, Сандомирське, Руське, невеликі частини Подільського та Волинського воєводств [2]. Таким допоміжним засобом для об’єднання різних частин мало бути загальне управління краєм і його новий адміністративний устрій [12, с. 2].
Історико-правове обгрунтування розпочиналося розлогим вступом, у якому стверджувалося, що „за свідченнями найдостовірніших польських та угорських істориків ХІ і ХІІ ст., а також багатьох інших автентичних документів, угорські королі були тоді і навіть ще давніше на підставі найправедніших прав володарями Королівства Малої, або Червоної Руси, а передусім двох частин цього Королівства – Галичини і Лодомерії, з яких одна простягається далеко з глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині, Перемишльські землі та інші значні території. Тому ці землі відтоді і аж по нинішній день належать до королівського угорського титулу ” [цит. за: 3, с. 14]. історичний право габсбурги українська земля
Автори „Виводу прав королівства...” виконали нелегке завдання. Це, зрештою, визнавав сам В-А.Кауніц, доповідаючи 8 жовтня 1772 р. Марії Терезії про результати роботи. „Важкі мали бути спроби, – зазначав він, – щоб таку складну, протягом століть занедбану і майже цілком забуту справу знову з’ясувати, детально висвітлити і підкріпити доказами, на підставі яких зрозумілою була б тепер обгрунтованість наших претензій” [8]. Однак, австрійський канцлер, мабуть, свідомо не згадав про те, що ці труднощі полягали насамперед у відсутності документальних доказів. Претензії Габсбургів були надуманими, а виготовлений документ повинен був створити видимість правомірності несправедливого акту поділу Польщі та участі у ньому Австрії.
Юридичною основою цього так званого обгрунтування був історичний факт короткочасного панування в Галицько-Волинському князівстві представників угорської династії Арпадів. Коли у війні з Польщею в битві під Завихвостом над Віслою у 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II, скориставшись правом опіки над вдовою і дітьми того, заволодів державою Романа і назвався її королем. Цей титул використовували в офіційних документах і його наступники [12, с. 14].
Як докази цього факту наводилися витяги з польських, українських й угорських хронік та літописів, лист угорського короля Андрія II до папи Інокентія III, лист папи Григорія III до Андрія II, печатки і документи давніх угорських королів, які містили титули і герби Галича та Володимира та ін. Для того, щоб довести законність прав Австрії на галицькі землі, автори „Виводу прав королівства ...” посилалися на деякі історичні факти, зокрема на:
договір між угорським королем Робертом і польським Казимиром Великим від 1352 р. (за іншими відомостями – 1350 р.), згідно з яким син угорського короля Людовик визнавався спадкоємцем польської корони (на випадок, якщо його дядько Казимир помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі). Проте Людовик, ставши угорським королем, віддав Галицько-Волинське князівство Казимирові із застереженням, що коли б у Казимира народився син, то згадана територія мала б повернутися до Угорщини зі сплатою ста тисяч угорських золотих. У випадку, якщо той не залишить спадкоємця, польська і руська корони повинні перейти до Людовика;
двостороннє зречення прав у 1394 р. – Сигизмунда на користь польської корони, з одного боку, і Ядвиги та Ягайла на користь угорської – з іншого;
приєднання до угорського королівського титулу додатка гех Galісiае еt Lоdоmегіаг, який використовувався аж до часів Марії Терезії [11, с. 21].
До „Виводу прав королівства ...” додавалося також 17 оригінальних документів, 12 з яких повинні були довести „права” Угорщини стосовно Галичини, 5 – „права” Чехії щодо князівств Освенцім і Затор.
Відповідь на усі згадані вище Виводи прав король Станіслав Август доручив дати польському історикові та економісту Ф.Лойкові, який відповідав також і на Виводи прав Пруссії та Росії. Той доволі швидко впорався з дорученням і вже 1773 р. з’явилася друком його „Відповідь на вступний Вивід прав угорської корони до Червоної Руси та Поділля, а чеської – до князівств Освенціма і Затора” [12, с. 4].
Однак ця відповідь Польщі на претензії Австрії до Червоної Руси, зокрема, до її частин – Галичини та Лодомерії була суто академічною і не мала впливу на подальший хід історії.
11 вересня 1773 р. Марія Терезія підписала декрет, за яким землі давнього Галицького князівства проголошувалися невід’ємною частиною Австрії як землі з відновленими правами. У ньому зазначалося: „Ми, Марія Терезія, королева Угорщини, Чехії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини і Лодомерії... розглянувши нинішній стан Польщі, разом з двором російської цариці і прусського короля дійшли думки, що деякі провінції цього королівства, на які кожному з нас окремо належать здавна права, слід відокремити та відібрати край цей як частину належної нам території” [1].
Далі визначалися кордони приєднаних земель як „правий берег Вісли від Силезького герцогства вище від Сандомира аж до місця впадіння Сяну у Віслу, звідти до Замостя і Грубешова аж до річки Буг. Потім поза горами до кордонів Червоної Руси, звідки розмежовуються Волинь і Поділля аж до кордонів Збаража. Звідти навпростець до Дністра, з малою часткою Поділля, яка потоком, що називається Подірше*
і в Дністер впадає, нарешті кордон, який Покуття від Молдавії відділяє” [2].
Таким чином колишня територія Руського (без Холмщини), Белзького, окраїн Подільського і Волинського воєводств, а також південні частини Краківського і Сандомирського та частина Люблінського воєводств були інкорпоровані у габсбурзькі володіння. Всі перелічені землі утворили окрему адміністративну одиницю – коронний край, повна офіційна назва якого – королівство Галичини**
і Лодомерії**
*
з великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським.
Цікавим є той факт, що на політичних картах володінь Габсбургів межі між Галичиною і Лодомерією спеціально ніколи не виділялися і жодним чином не позначалися. Це можна пояснити тим, що і колишнє Галицьке князівство розташовувалося у східній частині Австрійської держави, а Володимирське – поза територією монархії.
Землі, які перейшли до Австрії в результаті першого поділу Польщі (“належні нашим правам”, як зазначала у маніфесті імператриця Марія Терезія), складалася з двох частин – української та польської. Незважаючи на значні і тривалі відмінності між ними, Австрія об'єднала ці землі у єдину адміністративну одиницю – окремий коронний край [4].
Попри задеклароване небажання імператриці Марії Терезії брати активну участь у розподілі польських земель частка Австрії у ньому була найбільшою. Так, частина Краківського воєводства з Освенцімським і Заторським князівствами, Сандомирське, Руське, Белзьке, Подільське та Волинське воєводства загалом займали територію площею близько 81 900 км2
, де проживало майже 2,65 млн осіб, у той час коли російська і прусська частки разом становили 128 тис. км2
з населенням близько 1,9 млн осіб [9, с. 235].
У польських наукових джерелах існує думка, що імператриця Марія Терезія була схильна розглядат
Наступні територіальні здобутки Австрії походили з третього поділу Польщі 1795 р. Уже під час костюшківського повстання австрійське військо увійшло на територію Люблінщини та Волині. 3 січня 1795 р. була укладена австрійсько-російська угода і 24 жовтня того ж року підписані підсумкові домовленості у справі остаточного розподілу решти польських земель. Таким чином Австрія зайняла місто Краків, а також землі між Полицею, Віслою та Бугом до лінії, що проходила між місцевостями Карчев-Серок на схід від Варшави. То були ті частини воєводств, які залишилися в складі Польщі після 1772 р. – Краківського, Сандомирського, Люблінського, Белзького, Підгальського, Мазовецького та Волинського. Ці території отримали назву Нової, або Західної Галичини. Разом вони охоплювали 471 000 км2
і налічували приблизно 1,5 млн. осіб населення. Цього разу віденський двір уже навіть не намагався надати законного характеру цьому актові анексії [6].
Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією та Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.
Найважливішими міжнародними подіями, які спричинилися до окупації Буковини*
Австрією, були російсько-турецька війна 1768–1774 рр. та перший поділ Польщі 1772 р. Адже саме після приєднання Галичини в Австрії з’явився інтерес до Північної Молдавії, яка почала межувати з нею із півночі і заходу.
Швидка перемога російських військ над Туреччиною і їх приготування до наступу на Балкани занепокоїли Австрію і тому вона з радістю прийняла в 1771 р. пропозицію Туреччини бути посередником між воюючими сторонами. Австрія домовилася з Туреччиною здобути вигідний для неї мир. На знак подяки Османська імперія мала відступити Австрії північну частину Молдавського князівства.
Приводом до втручання Австрії в молдавські і волоські справи слугував той історичний аргумент, що до турецького завоювання ці землі були залежні від угорських королів. Марія Терезія як королева Угорщини запротестувала проти окупації цих країв Росією, що й спричинило проведення переговорів. Вони тривали досить довго і не мали жодних наслідків. Ситуація ускладнилася й тим, що 1773 р. воєнні дії між Росією та Туреччиною відновилися, а частина російських військ і надалі перебувала на буковинській землі.
Поза тим думка віденського двору про винагороду за посередництво між Росією і Туреччиною змінилася. Здобувши Галичину, Австрія намагалася якомога тісніше пов’язати цю нову провінцію з іншими своїми землями, зокрема, із Семигородським князівством (Трансільванією). Для цього особливо вигідним виявився шлях, який пролягав через північну частину Молдавії (теперішню Буковину). Автором цього стратегічного “заокруглення земель Австрійської імперії на її східних кордонах” був співправитель імператриці Марії Терезії Йосиф ІІ. Відвідуючи обіцяну Туреччиною західну Волощину, він пересвідчився, що ця земля не принесе значної користі монархії. Натомість Буковина давала великі стратегічні і політичні можливості для геополітичного й економічного зміцнення Австрійської держави. Вперше ці думки Йосиф ІІ висловив у листі до Марії Терезії 19 червня 1773 р.: “Ми оглянули частину зайнятої території. Це дуже глухий край, покритий прекрасними деревами, які, однак, гниють без жодної користі. Це придбання пожвавить нашу торгівлю, однак для цього треба буде збудувати дороги... “ [4].
План був схвалений імператрицею і канцлером В.-А. Кауніцом. Після цього австрійський посол у Константинополі барон Ф. фон Тугут розпочав відповідні переговори з турецьким урядом. Одночасно було вислано розвідувальні групи в окуповану росіянами Буковину. Їхнім завданням було встановити наявність відповідної дороги з Галичини до Семигорода. Для його виконання виїхали одночасно з Семигорода полковник К. фон Енценберг, а з Галичини – штабний офіцер майор Ф. Мег. Звіти обидвох посадовців були позитивними для планів Австрії, вони радили якомога швидше зайняти Буковину [4].
Восени 1773 р. відновилися російсько-турецькі переговори, на яких австрійські представники наполягали на отриманні північної частини Молдавії. Проте турецька делегація не погодилася з такою пропозицією. Тоді Австрія вирішила поставити Туреччину перед доконаним фактом. Цьому сприяв розвиток подій у російсько-турецьких відносинах. Між Росією і Туреччиною 10 липня 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким Росія повернула Туреччиі всю Бесарабію, Молдавію та Волощину. Загалом такий перебіг подій продемонстрував занепад Османської імперії та її військову слабкість. Цим скористалась Австрія, хоча стратегічно вона не прагнула ослаблення Порти. Зрештою, Австрія ніколи не мала послідовної програми дій щодо Туреччини, часто змінювала свої наміри залежно від міжнародної ситуації, легко переходила від “безкорисливої” дружби із султаном до планів поділу його володінь, будучи повсякчас готовою захопити прикордонні території Туреччини [2, с. 29].
Після укладення Кючук-Кайнарджійського договору австрійський уряд розпочав переговори з командувачем російськими військами П.Румянцевим, який згідно з досягнутою домовленістю, сконцентрувавши війська над Дунаєм, вивів у квітні 1774 р. військові частини з Буковини, давши змогу Австрії зайняти ці землі. Як приховану плату за вивід російських військ з Буковини він отримав від австрійського уряду 6 000 золотих гульденів та оздоблену діамантами золоту табакерку [6].
Офіційно перед Росією австрійський уряд мотивував необхідність анексії Буковини вибором зручної військово-стратегічної позиції проти турків, що, на його думку, повинно було відповідати інтересам Росії [1, с. 32]. У травні 1774 р. перші австрійські кіннотники під проводом майора Ф.Мега перейшли кордон поблизу Снятина і дійшли до Чернівців. Два наступні місяці минули в очікуванні. Лише 31 серпня австрійське військо під проводом генерала Г. фон Сплені вступило до Чернівців. В окупації Буковини взяли участь три полки кавалерії та п’ять батальйонів піхотинців. Від 16 до 19 листопада 1774 р. упродовж усього кордону були встановлені прикордонні стовпи з імперськими орлами [4, с. 36].
Окупувавши цю частину колишнього Молдавського князівства, Австрія відновила переговори з Туреччиною щодо її остаточної відмови від цих земель. Австрійський посол Ф. фон Тугут посилався на те, що Буковина історично була частиною Галицько-Волинської держави: „Австрійський уряд розглядає зайняту смугу землі (Буковину) як легітимну частину польських земель (Галичини), що відійшли до Австрії, і сповнений рішучості в міру потреби боронити її зброєю...” [9, с. 5].
У березні 1775 р. Туреччина згодилася відступити Австрії Буковину, а 7 травня 1775 р. у Константинополі була укладена конвенція про передачу Буковини, яку скріпили своїми підписами австрійський посол Ф. фон Тугут і великий візир Ізет-Мехмет-Паша [4, с. 38].
Для визначення нових кордонів була створена комісія, яка почала працювати у вересні 1775 р. Південну і східну межу аж до Чорнавки вдалося визначити легко, але за відтинок між Чорнавкою і Дністром розпочалася дискусія, що тривала понад рік. Австрія прагнула прокласти кордон до села Пригородок над Дністром, поблизу Хотина, але Туреччина не бажала втрачати Хотинський повіт. Переговори закінчилися 2 липня 1776 р. підпи-санням конвенції в Баламутці. Вона зафіксувала австрійсько-турецький кордон від Чорнівки до Онута над Дністром з тим, що Австрія отримала ще дев’ять сіл між Прутом і Рокитною [5, s. 26]. До тексту цієї конвенції додавався детальний опис кордону, що мало попередити можливі прикордонні спори. Йосиф ІІ 17 липня 1776 р. отримав рапорт про встановлення австрійських орлів по всьому кордону Буковини.
Спробу протистояти приєднанню Буковини до Австрії здійснив молдавський господар Грігоре Гіка, однак вона закінчилася невдачею. А самого бунтівника за непокірність і погрози Туреччині у 1777 р. було вбито.
12 жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам. Цю подію можна вважати завершенням процесу її приєднання до складу Австрії.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що європейська зовнішня політика часів абсолютизму була досить прямолінійною. Яскравий приклад цього – приєднання у 1772 р. Галичини до складу Австрії. Його офіційним обгрунтуванням стали політичні зв’язки і договори угорських королів з давньоруським Галицько-Волинським князівством. Однак викладені у цьому документі претензії Габсбургів щодо Галичини були звичайною фікцією, а він сам повинен був довести правомірність несправедливого акту поділу Польщі та участі у ньому Австрії. Тому, незважаючи на намагання австрійських політиків обгрунтувати правомірність анексії, австрійська влада не мала для цього жодних об’єктивних історичних та правових підстав.
Що ж до Буковини, то захоплення її Австрією у 1774 р. було зумовлене не династійними претензіями Габсбургів, а необхідністю зміцнити австрійські кордони та налагодити зв’язки між провінціями монархії. Австрійський уряд здійснив окупацію Буковини, а згодом і її юридичне закріплення за допомогою військової сили, вміло використавши сприятливу міжнародну ситуацію.
Відтак Австрія анексувала Галичину і Буковину передусім з метою розширення власної території та зміцнення кордонів, а тому не мала на меті сприяти політичному та соціально-економічному розвиткові цих земель.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бальтазар Гакет і Україна: Статті і матеріали / Авт.–упоряд. М.А.Вальо. – Львів, 1997. – 152 с.
2. Бальтазар Гакет – дослідник Південно-Східної і Центральної Європи: Дослідження і матеріали / За ред. М. Кріля і М. Вальо. – Львів, 2000. – 318 с.
3. Борис В. Документальні матеріали про ставлення селян Галичини до аграрної реформи 1848 р. // Архіви України. – 1966. – № 1. – С. 56-63.
4. Історія держави і права України: Хрестоматія. – Київ, 1996. – 224 с.
5. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835–1849 / Упор. К.Студинський. – Львів, 1909. – 463 с.
6. Матеріали до культурного життя в Галичині в 1795–1857 рр. / Замітки і тексти видав К. Студинський. – Львів, 1920. –
431 с.
*
Після 1526 р. Угорське королівство увійшло до складу володінь Габсбургів, а угорським королем до 1918 р. незмінно ставав представник цієї правлячої династії.
*
Цей документ уряд опублікував 1772 р. у Відні латинською, німецькою, французькою і польською мовами. Витяги з нього навів І. Кревецький [116, с.19-24].
*
Річки з такою назвою у Галичині на той час не було. Можливо, йшлося про р. Збруч.
** Назва походить від міста Галич. Серед дослідників немає єдиної думки щодо назви самого міста. Найбільш правдоподібно, вона виводиться від грецького слова “гальс”, що означає “сіль”. Це припущення підтверджується тим, що на Галицькій землі дійсно були соляні джерела, а в самому Галичі містилися склади солі, яку купці відправляли аж до Києва. Першу історичну згадку про Галич знаходимо в літописі 1113 р., у якому йдеться про те, що у зв’язку з повстанням у Києві купці з Галича і Перемишля, які везли сіль, туди не впустили.
***
Лодомерія – це спотворена назва м. Володимира – центру давнього Волинського князівства. Територія останнього до складу володінь Австрії так і не увійшла. За третім поділом Польщі 1795 р., вона стала російським територіальним надбанням.
*
Історична назва території сучасної Чернівецької області України. Назва походить від слова “буковина”(буковий ліс), яким вкрита велика територія між річками Прут і Сірет. Вперше назва Буковина зустрічається у грамоті молдавського господаря Романа І від 30 березня 1392.