Курсова робота на тему:
Жовтнева та Лютнева революції 1917 р.
Вступ
революція соціалістичний жовтневий лютневий
Можна вважати справедливою точку зору багатьох істориків, соціологів, філософів, політологів, які вважають значними для доль XX століття подій 1917 року. Є різні думки про причини, перебіг і наслідки лютому і жовтні. На рубежі століть дуже важливо для розуміння соціально-політичних змін у Росії, та й в усьому світі, розглянути події початку нашого століття, втім як і сучасної реальності.
У 2007 році виповнилося 90 років двом російським революціям (Лютневої та Жовтневої), що змінили долю Росії і залишили незгладимий слід на всьому двадцятому столітті.
Мабуть, сьогодні немає нічого більш заплутаного, ніж ці сторінки вітчизняної історії. У їх трактуванні містяться щонайменше чотири різні «правди»: Одна – єдино істинна – та, якими ці революції були насправді, чому вони розвивалися так, а не інакше; друга пояснює, як ці революції суб'єктивно сприймалися сучасниками та учасниками, чому вони керуються тим чи іншим розумінням, будучи авторами й акторами драми; третя – «правда», Яка протягом ряду десятиліть впроваджувалася в суспільну свідомість як «марксистсько-ленінської», хоча на ділі була сталінізмом; нарешті, четверта – це широко афішованого нині «правда», а на ділі відверта брехня, яку поширюють сьогоднішні супротивники Жовтневої революції, відверті вороги соціалізму.
Звичайно, було б великим зарозумілістю, пропонуючи власне бачення подій, претендувати подій, претендувати на істину в останній інстанції, а не на ще одну спробу наблизитися до адекватного відбиття того, що сталося – на що претендує кожен сумлінний суспільствознавець, що береться за перо і пише про вітчизняну історію. Ніхто не застрахований від помилок, але слід розрізняти мимовільні помилки, породжені приховуванням фактів або не досконалістю концептуального апарату, та навмисну брехню, нехтуючи фактами і свідомо вводять в оману співгромадян на догоду одномоментної користі або довготривалого холуйства перед можновладцями. Нині в суспільствознавстві не мало тих, хто перехід до ринку розуміє як торгівлю єдиним своїм надбанням – совістю. А як відомо, «чим менше совісті, тим більше всього іншого».
Серед цих останніх чимало ретроградів, які засуджують революції як такі, що не розуміють того, що революційні перевороти, супроводжують природно-історичний розвиток – засіб порятунку і множення суспільством продуктивних сил, а тому важливий момент прогресу. Есер Віктор Чернов свого часу писав: «Виправдання революції – не у виграші часу і в економії сил. Її виправдання, вища і безперечне, в тому, що вона є єдиним способом рушити вперед там і тоді, де і коли упертість командуючих груп і класів намагається глухою стіною відстоювати потужне і нестримний історичний рух». Саме такими і були революції 1917 року – це були тоді єдино можливі способи рушити вперед.
Мета даної курсової роботи – розглянути жовтневу революцію 1917 року та спробувати відповісти на питання про її значення в історії нашої держави. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
– Розглянути жовтневу революцію 1917 року, її умови, причини, можливості, через призму місця цієї події в історії;
– Розглянути роль і місце російської інтелігенції в революції;
– Сформулювати висновки і укладення.
Відзначимо, перш ніж приступати до виконання поставлених завдань, що саме питання про роль і місце революції має на увазі, напевно, не стільки однозначну відповідь, скільки його пошук. Занадто багато факторів, занадто багато подій, багато невідомого в усьому, що сталося тоді і дуже мало ще минуло часу для того, щоб дати однозначну відповідь.
1
. Жовтнева революція 1917 року: умови, причини, можливості
1.1 Умови і причини жовтневої революції 1917 року
До початку XX століття Росія не була країною класичного капіталізму. Запізнілий реформа 1861 року, хоча і дала значний поштовх розвитку Росії по буржуазному шляху, не дозволила їй вирішити багато завдань розвитку. «Тут в силу запізнілого вторинного та наздоганяю чого розвитку капіталізму, – пише академік П. Волобуєв, – як би наклалися один на одного різні історичні епохи, спресовані в часі і просторі. Зважаючи на це одночасно треба було вирішувати і аграрне питання основне для країни, де селянство становило більшість населення, і завдання капіталістичної індустріалізації, підйому культурно-освітнього рівня народу, і національну проблему, І проблему демократізаціі суспільно-політичного життя – заміни абсолютистської-бюрократичних порядків буржуазно-демократичними і т. п.
За всіх втрат прогресу країна відрізнялася високою концентрацією промислового виробництва, значним рівнем організованості і свідомості робітничого класу, складної багатопартійність і гострої ідейно-політичною боротьбою. Відмінною рисою було також те, що російська буржуазія не була революційною і боялася радикальних змін. Ще одна особливість полягала в тому, що обидві російські революції протікали в ході світової імперіалістичної війни – головного диригента багатьох подій. Без розриву з війною ніякі радикальні зміни в країні були неможливі, а необхідність такого розриву різко зближувала назрілі загальнодемократичні зміни з соціалістичними, з радикальними заходами боротьби проти імперіалістичних основ війни.
Як же політично свідома Росія зустріла цей виклик історії? На політичній арені країни було багато партій, рухів та лідерів, що давали свою відповідь на цей історичний виклик. Яку позицію зайняли ліві, ті, хто зіграв головну роль в революціях 1917 року?
Добре відомо, що, виступаючи за естественноісторіческій перехід до соціалізму, Маркс і Енгельс не раз попереджали революціонерів, що спроби передчасного і насильницького насадження нового ладу загрожують неминучим провалом, Ведуть не до дійсного, а до «казарменого комунізму» з його формальним усуспільненням, фактично не усуваючи капіталу і пов'язаних з ним стосунків. «Для такого комунізму, – писав К. Маркс, – спільність є лише спільність праці і рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, громадою як загальним алістом». Оскільки ж суспільство не в змозі ще забезпечити стерпне існування всім своїм членам, то в нього, якщо й не відновлюється повною мірою «боротьба всіх проти всіх», то зберігається вся «стара мерзота» боротьби за життєві блага з використанням сили і влади, що і перетворює суспільство в казарму, нерентабельно виробляє, Населену забитими громадянами та їх користолюбцями-правителями.
Ф. Енгельс двічі писав про те, що якщо комуністи отримають владу до того, як складуться умови панування акредитуючої ними класу, то це призведе до катастрофи, бо їх вождь виявиться перед нерозв'язною дилемою: «Те, що він може зробити протидії його попереднім виступам, його принципам і безпосереднім інтересам його партії, а те, що він повинен зробити, нездійсненно. Словом, він змушений представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, для панування якого рух вже достатньо дозріло в даний момент. Він повинен в інтересах самого руху відстоювати інтереси чужого йому класу і оброблятися від свого класу фразами, обіцянками і запевненнями у тому, що інтереси іншого класу є його власними. Хто раз потрапив у це помилкове положення, той загинув безповоротно». Це вкрай суворе попереджені було по-різному сприйнято меншовиками і більшовиками.
Для меншовиків усвідомлення цього стало першопричиною їхнього постійного небажання вступати в боротьбу, поки капіталізм не досяг зрілих форм. Боячись опинитися в цьому згубної положенні, вони закликали «не братися за зброю» в революції 1905 року; виступали проти активного втручання в управління країною після лютого 1917, наполегливо боролися проти підготовки збройного повстання у Жовтні: Їм всюди ввижалося перш ¬ тимчасове оволодіння владою без наявності об'єктивних умов. Саме з цих позицій вони критикували «авантюризм-волюнтаризм» і «соціалістична маячня» більшовиків, які прагнули до активних дій в умовах ще не дозрілого для соціалізму суспільства [2].
Принципово інший висновок зробили більшовики: Якщо російська буржуазія консервативна і не бажає здійснювати свою історичну місію, а Росія вже дозріла для радикальних буржуазно-демократичних змін, то в такій обстановці вождь робітничого класу «змушений представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, Для панування якого рух вже достатньо дозріло в даний момент», зрозуміло, не обманюючи свій клас, а роз'яснюючи йому ситуацію. Коротше, в жодному разі не можна» відсиджуватися», сидіти склавши руки в ході такої революції [3].
Переконання, згідно з яким соціальну революцію робітничого класу слід пасивно чекати до тих пір, поки капіталізм не вичерпає весь свій потенціал – помилково, бо соціально-економічні суперечності, викликаючи революційний вибух, і класовий характер виникаючої політичної влади, Її можливі дії і які проводяться перетворення не є жорстко, однозначно, нерозривно пов'язаними.
Будучи результатом революційної енергії мас, нова влада представляє собою відносно самостійну цінність, фактор, здатний прискорити прогрес. На фундаменті одного і того ж соціально-економічного протиріччя в залежності від ступеня невдоволення, рівня організованості та активності мас виникає влада може бути різною – менше або більш революційною. Так, результатом Лютневої революції, будучі по своїй суті буржуазною (але з широкою участю мас), були можливі, щонайменше, три варіанти: диктатура буржуазії, демократи чна диктатура пролетаріату і селянства і, нарешті, те, що відбулося на справі – двовладдя, поєднання того й іншого. Мало того, сама революційна влада за певних умов (скажімо, якщо це демократична диктатура пролетаріату і селянства, що виникає в ході буржуазно-демократичної революції епохи імперіалізму), може почати дії, що характеризують завдання вже другий – соціалістичної – революції. Однак завжди, спираючись на енергію створили її мас (їхнє невдоволення, порив, ентузіазм), революційна влада залишається тільки щодо самостійної; вихід за ці межі веде до відриву від мас, до термідора. Ця концепція якраз і дозволила Леніну по-новому підійти до перспектив революційної боротьби в Росії.
1.2 Лютнева революція 1917 року. Варіанти розвитку
23-27 лютого 1917 система соціально-економічних та суспільно-політичних протиріч, загострене нечуваними лихами імперіалістичної війни, вибухнула стихійними виступами мас. Почавшись із зіткнень у продовольчих магазинів та хлібних крамниць, з демонстрацій працівниць петроградських заводів проти війни і голоду, підтримають страйками на багатьох підприємствах, масові виступи громадян швидко переросли у загальний політичний страйк, в бої з поліцією, А з 26 лютого і в бої з викликаними в столицю військами, що вже 27 лютого призвело не тільки до відмови військ боротися проти населення, але й до масового переходу військ на бік народу, до захоплення урядових будівель повстали.
У результаті цих активних виступів робітників і солдатів, а також співчуваючих їм громадян революція здобула політичну перемогу – в Росії впало самодержавство, виникло двовладдя: З одного боку, влада створеного думським комітетом буржуазно-поміщицького Тимчасового правління, з іншого, влада Рад робітничих і солдатських депутатів як демократична диктатура пролетаріату і селянства.
Політична перемога буржуазно-демократичної революції в Росії поставила російське суспільство перед вибором: Чи піде Росія по шляху вирішиного усунення пережитків феодалізму і швидкого (за американським зразком) розвитку капіталізму, створення передумов більш високого гро ¬ венного пристрої АБО вона буде безупинно спотикатися об перешкоди, Дотримуючись прусського шляху – поступового вростання в капіталізм?
Сьогодні про Лютневої революції пишуть багато і саме різне. Але мало хто добирається до органічного протиріччя чи, якщо хочете, інтимного сенсу, осяює своїм світлом її драматичний перебіг і наслідки. Ця головна таємниця Лютневої революції (звана на Заході «смутною революцією»), полягає в тому, що, будучи за своєю природою буржуазної, вона не мала в своїй структурі такий суспільно-політичної сили, яка була б здатна повести Росію капіталістичним шляхом. Численні прихильники капіталістичної орієнтації, з піною біля рота осуджують більшовиків в тому, що вони своєю політикою і діями згорнули Росію з «загальнолюдського» шляхом, приховуючи цю органічну ваду революції, мовчать про те, Чому всі три Тимчасових уряду 1917 так і не здійснили назрілих завдань буржуазно-демократичної революції. Тому вельми дивно звучать слова доктора історичних наук, який заявляв: «Можливість продовження розвитку Росії з буржуазно-демократичним шляхом не тільки існувала, але й була, як мені здається, в умовах, що склалися найбільш вірогідною. Її забезпечували перемога Лютневої революції, збройне повалення царського ладу і істотне перетворення державного апарату, значна підтримка масами демократичного Тимчасового уряду».
Чому ж ця «найбільш вірогідна» можливість не реалізувалася? Згідно У. Старцеву, в усьому світі винувато Жовтневе збройне повстання бо «Тимчасовий уряд Керенського мало шанси довести країну до доданих зборів, якщо б не було повалено Жовтневим збройним повстанням у Петрограді» 7. Куди ж поділася «значна підтримка масами» цього уряду, як вона дійшла до того, що виявилося поваленим?
Такий результат Лютневої революції був з самого початку закладений в розстановці суспільно-політичних сил Росії, в революційності народу і нереволюційною буржуазії, в наростаючих бідах що ведеться війни, Порвати з якою Тимчасовий уряд ніяк не могло в силу своєї соціальної природи, що і визначило втрату ним авторитету.
У. Ленін краще, ніж будь-хто інший, розумів, що відразу після Лютого що склалася в країні ситуація, коли ні буржуазно-поміщицький уряд, і угодовські Ради не здійснюють назрілі заходи, а значить зберігають і загострюють невдоволення громадян, Таїть у собі смертельну небезпеку для рішучого завершення завдань буржуазної революції і тим бо «Тимчасовий уряд Керенського мало шанси довести країну до доданих зборів, якщо б не було повалено Жовтневим збройним повстанням у Петрограді» [4]. Куди ж поділася «значна підтримка маса ¬ мі» цього уряду, як вона дійшла до того, що виявилося поваленим?
Такий результат Лютневої революції був з самого початку закладений в розстановці суспільно-політичних сил Росії, в революційності народу і нереволюційною буржуазії, в наростаючих бідах що ведеться війни, Порвати з якою Тимчасовий уряд ніяк не могло в силу своєї соціальної природи, що і визначило втрату ним авторитету.
У. Ленін краще, ніж будь-хто інший, розумів, що відразу після Лютого що склалася в країні ситуація, коли ні буржуазно-поміщицький, і угодовські Ради не здійснюють назрілі заходи, а значить зберігають і загострюють невдоволення громадян, Таїть у собі смертельну небезпеку для рішучого завершення завдань буржуазної революції і тим самим виключає можливість розвитку Росії за звичайним капіталістичних ¬ ним шляху. Він усвідомлював і те, що врятувати революцію і перспективу радикального здійснення її буржуазно-демократичних завдань може зовсім не буржуазія, а революційний союз робітників і селян, очолювана ¬ неушкодженої свідомим пролетарським авангардом. Коротше кажучи, за іронією долі тільки революційні сили, очолювані більшовиками, могли рішуче реалізувати завдання «не свого класу», назрілою буржуазної революції, але для цього був необхідний новий (другий) етап. Іншими словами, вихід полягав в тому, щоб, мобілізувавши і організувавши кількість незадоволених, забезпечити новий класовий зсув. У ході цього другого етапу все тієї ж буржуазно-демократичної революції і повинна була встановитися більш радикальна політична влада, здатна впоратися з невирішеними завданнями буржуазної революції. Це повинна бути аж ніяк не соціалістична диктатура, а революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства чи навіть демократична диктатура пролетаріату (про такого різновиду революційно-демократичної влади Ленін писав ще під час революції 1905 року).
Але поки У. Ленін розробляв свою нову концепцію поглиблення революції в Росії і збирався повернутися в країну, життя не стояла на місці. Повернувшись із заслання в Петроград 12 березня (на 22 дні раніше Леніна) Й. Сталін і Л. Каменєв очолили Бюро ЦК РСДРП (б), підпорядкували собі редакцію «Правди» і, прагнучи орієнтувати трудящих в складній ситуації, стали у ряді статей викладати свою особливу, по суті, докорінно суперечить ленінському розуміння перспектив революції, його відносини до Тимчасового уряду, Радам, до питань війни і миру, – тобто з усіх ключових питань стратегії і тактики. Вінцем цього опортунізму стало березневе нарада більшовиків, про який і сьогодні залишаються в невіданні не лише студенти-історики, а й ціле покоління їхніх учителів-професорів.
28 березня 1917, всього за кілька днів до приїзду В. Леніна і квітневих конференцій, одночасно з нарадою представників найвпливовіших Рад, у Петрограді відкрилося Всеросійське нарада більшовиків, скликане бюро ЦК. Місяць, що пройшов не зменшила, а з-за плутаних статей в «Правді» і мінливих установок керівництва навіть підсилив розгубленість і розбрат в партійних рядах. Основний доповідач – Й. Сталін так характеризував сталося в Росії: «Влада поділилася між двома органами, з яких жоден не має повноти влади… Рада фактично взяв почин революційних перетворень, Зі ¬ вет – революційний вождь повсталого народу, орган, що контролює Тимчасовий уряд. Тимчасовий уряд узяв фактично роль закріплювача завоювань революційного народу. Рада мобілізує сили, контролює. Тимчасовий уряд, впираючись, плутаючись бере роль накопичувача тих завоювань народу, які вже фактично взяті нами». Тут кожна фраза – шедевр опортунізму.
Адже ще не так давно І. Сталін слідом за Леніним повторював знанню ідею про нереволюційною буржуазії в Росії, що вона не може бути ні двигуном, ні тим більше вождем революції, що вона – переконаний ворог, що в ході революції саме проти неї слід вести рішучу боротьбу, щоб реалізувати її завдання. Тепер же І. Сталін доводив щось прямо протилежне: він зображував взаємини між двома основними класами як поділ праці між двома «органами»: Поради, тобто робітники і солдати, здійснюють революцію, а уряд, тобто. капіталісти і ліберальні поміщики, «закріплюють» її! «Нам не вигідно форсувати зараз події, прискорюючи процес відколювання середньо буржуазних верств, щоб підготуватися до боротьби з Тимчасовим» [5]. Тут майже цілком зникає відміну сталінських позицій від.
Таким чином, всупереч сталінської історичної «правді», багато років видавав за «марксистсько-ленінську», зовсім не Л. Каменєв і Г. Зіновієв були головними глашатаями антиленінської лінії напередодні квітневої конференції більшовиків. Головним ідеологом був І. Сталін, якому потім тільки ціною неймовірних зусиль, «дозованої брехні», прямих фальсифікацій і напіввизнання, приховування протоколів і фізичного усунення свідків, надовго вдалося затуманити суть справи, покласти головну провину за скоєне на свого тодішнього союзника – Л. Каменєва. До цих пір історія пишеться так: Про березневому нараді більшовиків ні слова, про опортуністичному доповіді Й. Сталіна – мовчок, про його дивовижному хамелеонстві та непорядності – тиша.
Однак настав день, до Петрограда повернувся В. Ленін зі своєю концепцією поглиблення революції в Росії. Цю позицію він викладав перед більшовиками і меншовиками на нарадах, мітингах і конференціях, зустрічаючи заперечуючи не тільки з боку відкритих супротивників з табору буржуазії, від конкурентів-меншовиків, але й від багатьох колег-однодумців. Вивчивши не тільки суть ленінської концепції, але й характер численної її критики, я стверджую, що більшість опонентів Леніна, часто-густо, не зрозуміли його концепцію і по суті справи критикували не ленінську концепцію, а власну – фальшиву – її версію. Якщо кадет П. Мілюков стверджував, ніби Ленін і його партія робили висновок: до буржуазної революції соціалісти не повинні торкатися, то всі інші – від меншовика Г. Плеханова до більшовика Л. Каменєва – звинувачували Леніна за те, що він, нібито, пропонував залишити вже закінчилася буржуазну революцію і перейти до революції соціалістичної, виступав за безпосереднє переростання або «переродження» першої в другу і «введення соціалізму» в Росії. Ми ще повернемося до цих фальшивим звинуваченням, тут же з'ясуємо, як І. Сталін поставився до почався поворот більшовиків до нової ленінської концепції? «Особисто для Сталіна квітневе переозброєння партії мало вкрай принизливий характер. Із Сибіру він приїхав з авторитетом старого більшовика, зі званням члена ЦК, з підтримкою Каменєва і Муранова. Він теж почав зі свого роду «пере ¬ озброєння», відкинувши політику місцевих керівників як занадто заради ¬ музичних та зв'язав свої руки низкою статей в «Правді», доповіддю на нараді, резолюцією Красноярського Ради. У самий розпал цієї роботи, яка за своїм характером була роботою вождя, з'явився Ленін. Він увійшов на нараду, точно інспектор в класну кімнату і, схопивши на льоту кілька фраз, повернувся спиною до вчителя і мокрою губкою стер з дошки всі його безпорадні каракулі. У делегатів почуття подиву й протесту розчинялись в почутті захоплення.
У Сталіна захоплення не було. Були гостра образа, свідомість безсилля і жовта заздрість. Він був осоромлений перед лицем всієї партії незмірно більш тяжко, ніж на тісному Краківській нараді після його злощасного керівництва «Правдою». Боротися було б безцільно: адже він теж побачив нові горизонти, про які не здогадувався вчора. Залишалося зціпити зуби і за ¬ мовчати. Спогад про переворот, здійснений Леніним у квітні 1917 р., назавжди увійшло в свідомість Сталіна гострої скалкою. Він опанував протоколами березневого наради і намагався приховати їх від партії та від історії «[6].
Зовсім інакше реагував Л. Каменєв – друг і соратник Леніна: Він, свій принциповий підхід до справи, відкрито виступив проти ленінських тез. У чому полягала суть його позиції?
У своїх виступах і статтях Л. Каменєв, як і інші, звинувачував В. Леніна в тому, що той помилково вважав буржуазну революцію вже закінченою і виступав за безпосереднє переростання (за термінологією Л. Каменєва «переродження») буржуазної революції в соціалістичну, за передчасне націлювання мас на «кроки до соціалізму», тобто на передчасний перехід до соціалізму. Коли знайомишся з подібними звинуваченнями, що лунали в той час не від одного Л. Каменєва, мимоволі виникає питання: невже У. Ленін, неодноразово писав про недоступність змішання «реально-демократичного перевороту» з «уявно-соціалістичного ¬ ним», не бачив і не розумів цього?
Якщо уважно вивчити його тодішні роботи, промови та виступи, пов'язані з квітневими конференціями і тодішніми установками більшевікових, то очевидно наступне: Так, дійсно на цьому історичному переломі У. Ленін висунув вельми спірне для багатьох курс на новий політичний етап вже йде революції, курс, здатний на його думку, по-перше, забезпечити радикальне завершення завдань буржуазної революції, по-друге, націлити суспільство на більш віддалену іншу – соціалістичного ¬ ним – революцію, цілком розуміючи, Що в умовах незавершеності завдань буржуазно-демократичної революції про цю спірної перспективі мова варто вести не безпосередньо, а опосередковано, у вигляді здійснення ряду наближених війною «кроків до соціалізму».
Щоб досягти такого результату необхідна перегрупування класових сил, потрібен «класовий зрушення» в рамках буржуазної революції, зсув, забезпечують перехід від двовладдя до революційно-демократичної влади пролетаріату і біднішого селянства. З точки зору розвитку революції така влада повинна забезпечити здійснення двох цілей: Перше – в сформованих умовах розраховувати на реалізацію «старої формули» більшовиків, на затвердження демократичної диктатури пролетаріату і селянства було не можна, бо було невідомо, «чи може тепер бути ще в Росії особлива» революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства», Відірвана від буржуазного уряду». Саме допущення можливості такої влади (а вона ж орган буржуазної революції) – свідчення того, що Ленін і тут вважає завдання буржуазної революції не завершеними. А оскільки на невідомому базуватися в тактиці не можна, можливий тільки один шлях: «Негайне, рішуче, безповоротне відділення пролетарських, комуністичних елементів руху від дрібнобуржуазних». Існувало і друге міркування: ні одне завоювання демократії для завершення завдань революції не могло бути реалізованим без виходу з війни. Але розрив для цього імперіалістичних-капіталістичного ¬ чеських зв'язків Росії, безумовно, не вкладався в рамки завдань буржуазної революції: Це завдання було не під силу будь-кому, в тому числі самому демократичні буржуазному урядові, а тому вирішувати завдання могло тільки просування революційного процесу «трохи далі» звичайного буржуазно-демократичного, Що було під силу тільки новому – радикальнішого-етапу демократичної революції з її «майже соціалістичним» – диктатурою пролетаріату і біднішого селянства.
Повертаючись до реальної ситуації 1917 року – на відрізку між лютому і жовтні – є всі підстави стверджувати, що розмови про те, ніби Ленін і більшовики своєї націленістю на більш радикальний етап буржуазної революції зламали можливість поступального розвитку капіталізму в Росії, викликають тільки сміх, Бо в тодішній Росії ніхто не збирався вести країну по капіталістичному шляху, а точніше, тоді не було скільки-небудь впливовою суспільно-політичної сили, здатної повести країну по такому шляху.
Звичайно ж, сама російська буржуазія дуже хотіла швидкого розвитку в країні капіталізму, а разом з ним і свого процвітання, але вона не бажала необхідних для цього радикально-революційних заходів, боялася подібних заходів, не йшла на них. Це стало ясно вже після приходу до влади першого буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду, очолюваного князем Львовим. З кожним місяцем від лютого до жовтня ставало все ясніше, що буржуазія, прийшовши до влади не хоче і не може виконати своє історичне призначення: Дати світ народу, землю селянам, права і свободи всім громадянам. А значить чекати народу полегшення від цієї влади нічого, значить мали рацію Ленін і більшовики, давно заявляли, що російська буржуазія не хотіла і не могла вести Росію по капіталістичному шляху, що сама надія з її допомогою здійснити відродження країни – ні на чому не заснована утопія, Нереальна мрія вчорашнього і сьогоднішнього обивателя, філістра, наслухавшись байок про те, що якщо є буржуазія, то можливий і капіталістичний шлях розвитку, що будує своє розуміння історії не на реальних фактах, а на побажаннях на кшталт «от якщо б, та якби!».
Не тільки вчорашнім «друзям народу», але і сьогоднішнім «демократам», що експлуатують необізнаність простої людини щодо того, як робиться політика, а тому довірливо прислухається до тих, хто заявляє, що Жовтень був не потрібен, що слід було обмежитися лютим і йти капіталістичним шляхом, Задамо простенький питання: Чому ж буржуазний уряд, затвердити після «славного лютого», не повело Росію з цього сьогодні благословляється шляху? Хто йому заважав дати землю селянам, свободу громадянам, мир, і всьому народові? Хто заважав буржуазії, вже стояла у влади розрубати, цей гордіїв вузол найгостріших проблем, який затягувався дедалі тугіше, Нестримно захоплюючи країну до нового революційного вибуху?
Звичайно, висновок про відсутність для тодішньої Росії буржуазної альтернативою ¬ мотиви більшовицькому Жовтню можна оголосити повторенням комуністи ¬ чеський догматики, але тоді доведеться пояснити, хто і як міг здійснити цю альтернативу, Як спростувати подібну версію буржуазної історіографії, в тому числі антикомуністичної?
Один з найбільш відомих істориків і славістів, професор Каліфорнійського університету Мартін Малія, якого ніяк не можна запідозрити в симпатіях до більшовизму, Розглядаючи розвиток «сумнівної революції» 1917 року в Росії як «безперервне викривлення і притому виключно політичне», пише: «Після чотирьох місяців поразку двох легітимістських формацій, кадетів і помірних соціалістів, змушує нас зробити висновок, що ці дві сили в тій ситуації, яка була в 1917 році, не мали в своєму розпорядженні ніякої можливістю створити в Росії демократичний, конституційний, парламентський устрій. Жалкувати про це – значить просто втрачати час. У 1914 році, якщо б вдалося зломити монархію, може бути ці дві політичні сили мали б деякою можливістю створити демократичну державу за західним зразком, а пізніше вже немає… І той факт, що дві спроби в цілому тривали всього чотири місяці, дуже показовий». Але може бути це могло вийти у правоконсервативних сил: армії, правих кадетів? М. Малія відповідає, що праві розмірковували і діяли так: «Оскільки подвійна влада, поради і ця спроба здійснення народно-революційної війни, посіяли всюди лише
Мартін Малія, як і інші історики, справедливо заперечує можливість для Росії після лютого 1917 утвердитися на капіталістичному шляху, показує відсутність належних суспільно-політичних сил для цього. Більш того, учорашнім і сьогоднішнім «демократам», сумує з цього приводу, він говорить: «Жалкувати про це – значить просто втрачати час. У 1917 році це було неможливо». Невирішені проблеми Лютого, загострюючись і примножуючи, штовхали країну до революційних подій Жовтня.
1.3 Соціалістична революція
25 жовтня (7 листопада) 1917 року в результаті найгостріших суперечностей як успадкованих від Лютого, так і нових, нашарувалися за час восьми ¬ місячного розвитку країни в умовах тривала імперіалістичної війни, в понівеченій Росії стався революційний переворот. На відміну від лютого цей був аж ніяк не стихійний вибух невдоволення мас, а досить продумане і організований виступ озброєних загонів робітників, солдатів та матросів, що завершилося взяттям Зимового та арештом членів Тимчасового уряду.
У результаті успіху збройного повстання Жовтневою революцією була здобута політична перемога – буржуазний Тимчасовий уряд, очолюваний есером А. Керенським, було повалено, а державна влада була передана Другому Всеросійському з'їздові Рад, що створив і затвердив робочий-селянський уряд, очолений лідером більшовиків – В. Леніним. Перемога Жовтневого перевороту, потрясла не тільки країну, але і весь світ, поставила питання: Чия влада і в ім'я чого утвердилася в країні, куди вона має намір повести Росію?
Сьогодні, як і багато років тому, про Жовтневу революцію пишуть багато і різне. Ми живемо в цікаве час, коли вітчизняних фальсіфі ¬ індикатором нашої історії і в першу чергу Жовтневої революції набагато більше, ніж їх було за кордоном за все післяжовтневі роки. Але самим сумним є те, що цим ганебним справою сьогодні зайняті не тільки напівписьменні та неграмотні політичні крикуни і ласі на синекуру журналісти, яким наука і совість завжди були чужі, але також остепенений політики і політологи, філософи і економісти, – вчорашні марксистські ортодокси, А сьогоднішні «марксоеди», – яких у жодному разі не можна запідозрити в незнанні і неписьменності. Навпаки, є грунтовні причини звинувачувати їх у свідомої брехні, продуманому обмані своєї пастви. Звичайно, коли в країні все ламалося, перебудовувалася і реформувалося, можна зрозуміти, що дехто, намагаючись «потрапити в ногу» з швидко мінливій ситуацією, невдало пристосовуючись до кон'юнктури, «поспіхом» наговорити зайвого, непродумане. Але тепер, коли після того, що сталося пройшло достатньо часу, щоб висвітити наслідки змін, і коли з минулих нотаток та виступів починають ліпити концепцію вітчизняної історії, а кон'юнктурники так і не покаялися, не виправили своїх фальсифікацій, які можуть потрапити в створюваному ¬ мий варіант історії як істин, Як раз час назвати речі своїми іменами.
Одне з головних місць серед «новаторських» підходів до вітчизняної історії, підходів, які загрожують бути «пересадженими» в історичні підручники, займає спосіб фальсифікації фактів вітчизняної історії, який я називаю просталінскім. У чому його суть? Як відомо, І. Сталін в «Питаннях ленінізму», що видавались одинадцять разів, а також у своєму «Короткому курсі», теж виходив багатомільйонними тиражами, виклав свою – фальшиву – версію Жовтневої революції, свій варіант думок і дій Леніна і більшовиків під час цього ключового історичної події. Наша вітчизняна наука не змогла або не встигла свого часу ґрунтовно викрити брехню цієї версії, яка не тільки продовжує жити в головах мільйонів громадян, але і служить предметом сьогоднішніх інсинуацій. Адже нинішні політичні крикуни, не будучи в змозі сперечатися з В. Леніним і фактами історії – та вони й не знають їх – переписуючи історію нашого вітчизни, спростовують не те, що було насправді, а саме цю освоєну ними за радянських часів сталінську версію поглядів і дій Леніна, подаючи свою метушню зі сталінськими спрощеннями як «повалення» Жовтня.
Щоб не бути голослівним, проілюструю сказане однієї великої сталінської брехнею і трьома малими обманами трьох, як я їх називаю, «Сталін ¬ ських ретрансляторів» з двох питань: Чому Ленін виступав за Жовтень ¬ ський переворот? Як він оцінював суть і перспективи Жовтня?
Вихідна сталінська брехня така. Повернувшись до Росії після лютого і перемоги буржуазної революції 1917 року, В. Ленін сходу відкинув меншевістскую догму про соціально-економічну незрілості Росії і вже на квітневих партійних конференціях націлив більшовиків на безпо ¬ відного перехід від буржуазної революції до соціалістичної, на пере ¬ няють першої у другу. Розгорнувши широку агітацію в масах, використовуючи невдоволення громадян триваючою війною, більшовики зібрали необхідні сили і вчинили Жовтневий переворот як класичну соціалістичну революцію: Вони повалили владу буржуазії, затвердили диктатуру пролетаріату і тим відкрили шлях для реалізації ленінського плану переходу до соціалізму.
Якщо ми звернемося до сьогоднішніх спорах про Жовтень, то легко переконаємося в тому, що і друзі і вороги жовтня найчастіше ведуть свої дискусії в рамках цієї сталінської версії. В результаті за межами дискусії залишається головна правда про Жовтневу революцію. Увійшовши в суспільну свідомість як зразок класичної соціалістичної революції, ця революція насправді такою не була: дозволяючи різнотипні протиріччя. Жовтнева революція була за своєю соціальною природою органічною сполукою різнорідних соціально-економічних процесів.
Нерозуміння цієї головної правди жовтня пронизує статті як тих, хто, захищаючи жовтня, сподівається відстояти «марксистсько-ленінську» (а на ділі сталінську) «правду» про Жовтень, так і тих, хто, спираючись на яке в'їлося в обивательську свідомість сталінську брехню, заявляє, що спростовує Леніна і «розвінчує» Жовтень. Це особливо добре видно, коли вихідну сталінську брехню «сталінські ретранслятори» трансформують у свою конкретну брехня і її ж спростовують, видаючи все це за «розвінчання» Жовтня. Звернімося до цих конкретних оманам.
Обман доктора економічних наук Г. Попова: Ленін і більшовики, на думку цього колишнього ортодоксального марксиста, швидко перетворився на марксоеда, не бачили і не хотіли бачити неготовність Росії до соціалістичним перетворенням, вважали, що вона дозріла для цього. Дослівно: «Ленін більшовики переконали себе і країну, що економіка дозріла і навіть перезріла для переходу до соціалізму».
Обман доктора філософських наук А. Ципко. Цей автор, неодноразово виступав проти Леніна і Жовтня, стверджує, що Жовтневий переворіт – продукт вузької купки змовників, що через небажання росіян здійснювати соціалістичну революцію, «жадав влади» Ленін викличу ¬ дав маси, використовуючи такі одвічні людські слабкості як ненависть і заздрість. Дослівно: «Можна, звичайно, писати сотні і тисячі розумних статей про Леніна, про Троцького, про Маркса, але, на мій погляд, не можна не бачити якийсь загальний тип людей, який свідомо експлуатував таке вічне людська якість як ненависть». І це, мовляв, було основою Жовтня. І далі: «Справа в кінці кінців не в Жовтневій революції як такої, справа в моральному оздоровленні суспільства».
А ось брехня письменників О. Адамовича та В. Солоухін. Згідно звинувативальному вироком першого, В. Ленін і більшовики – змовники-авант Рісто: Штовхаючи маси до штучно викликаної революції, вони нав'язали громадянську війну, що призвело до мільйонів жертв. Співзвучно цьому і фраза:
Жовтень – це «авантюра 1917 року, яка обійшлася народу в мільйони життів». У тому ж дусі міркує В. Солоухін, який, благословляючи дореволюційні порядки, таврує більшовиків-властолюбців:»… Тільки заради влади були пролиті ріки крові. А страждання людей неможливо обчислити».
Перш ніж приступити до розгляду цієї псевдодемократичні брехні, наведу деякі міркування з цього ж приводу демократа-історика А. Ківи. Приблизно в той же час, коли його процитовані вище колеги вже встигли «розплювався з комунізмом» і перетворилися на актікоммуністов, а О. Ківа ще тільки наздоганяв їх, він писав: «Спрощення завжди шкідливі… Як би там не було, не можна погодитися з спотвореним зображенням Жовтня. Наприклад, з твердженнями, що це був вузький змова… Тим більше сміховинні твердження, що Леніним керувало прагнення помститися за свого старшого брата…, навряд чи личить дивитися на жовтень очима династії Романових, ідеалізувати останніх. Бо це суперечить істині, правді життя».
Щоб повернутися до правди життя і спростувати не тільки згаданих, а й багатьох інших сучасних фальсифікаторів Жовтня, поглядів і дій У. Леніна під час Жовтня, слід на час знехтувати згаданими шився «сталінськими ретрансляторами і розглянути вихідну сталінську версію, її брехня, бо без її викриття не можна зайняти правильну позицію відправну для викриття більш конкретних фальсифікацій.
2. Російська інтелігенції і революція
Загальновідомо, що Російська революція 1917 року, зумовлена цілим рядом історичних обставин, була дітищем російської інтелігенції. І мова йде не тільки і не стільки про революціонерів у вузькому сенсі цього слова. Інтелігенція в цілому жила очікуванням радикальних змін, прагнула до них, обґрунтовувала їх необхідність, хоча і розуміла характер цих змін по-різному. Революція представлялася як тотальний переворот всієї соціальної системи, як повне очищення від старих цінностей, від «распутінщіни», як створення нового на «чистому місці». Цей щирий порив історико-циклічний творення, сповнений всіх тих же крайнощів і непомірності, зіткнувся з витверезною реальністю.
І цією реальністю став швидко зміцнився в Радянській Росії бюрократично-тоталітарний режим. Інтелігенція, щиро не відаючи того, привела його до влади, освятила цей шлях. Але вона ж в очах режиму виступала з самого початку його найпершим соціальним супротивником. Перш за все не влаштовували притаманні інтелігенції критичного ставлення до дійсності, незалежність думки і дії як така. Це була соціальна група, найважче підпорядковувалася зовнішньому, бо, як відомо, духовні цінності мають властивість високої.
Всі зростаючий тиск на інтелігенцію, розвивалося по декількох напрямку ¬ данням (економічному, політичному і власне ідейно-морального) привело до виникнення нових парадигм (ідеальних соціальних типів), на які стала орієнтуватися російська інтелігенція післяжовтневого періоду [7]. Проілюструємо ці парадигми вельми силуетними портретами видатних російських інтелігентів, які волею долі уособити їх.
Парадигма перша. «Вихід». Еміграція на Захід стала для багатьох сотень тисяч російських інтелігентів епопеєю позбавлення і одночасно трагедією духовної безвиході.
Розглянута парадигма зумовлює драматизм, якщо не трагізм того, хто їй відповідає. Так в загальному сталося і з П.А. Сорокіним. Його науковий геній мав чисто російські характеристики, його численні соціологічні праці завжди містили в собі той самий моральний компонент «зайвими». Навіть будучи щирим «західником», Сорокін продовжував залишатися суто російським інтелігентом, світовими проблемами, долями людства, моральними еквівалентами соціологічних концепцій і пр. І тому очевидний глибокий дисонанс, який звучав у відносинах Сорокіна з сучасним йому інтелектуальним співтовариством на Заході. Повного розуміння у своїх відносинах вони все ж таки не досягли. У результаті ніким не заперечується авторитет Сорокіна все ж таки залишається трива Америки явищем суто історичним. Пророчий і моральний дар П.П. Сорокіна так і залишався незатребуваним.
Парадигма друга. «Відхід у печери». Тиск бюрократично-тоталітарного режиму, постійно посилювалося, змусило багатьох російських інтелігентів йти у внутріш ¬ ню еміграцію, створювати духовне підпілля, замикатися в собі, обмежуючи коло соціального спілкування. Життя і творчість А.Ф. Лосєва може бути яскравим, але одночасно і трагічною ілюстрацією цієї парадигми. З кінця 20-х років Лосєв практично припиняє свою основну викладацьку діяльність і починає писати «в стіл». Це співпадає з його першим арештом, допитами в ОГПУ і ув'язненням у табір на Соло ¬ Липовецького островах. Пройшовши «перевиховання» у таборі і внаслідок нового везіння вийшовши з нього живим, А.Ф. Лосєв повністю відмовляється від будь-яких форм суспільного діяльності і фактично стає чистим мислячим інтелектом, заточеним в печері вимушеної ізоляції. Лосєв затихає і зникає на десятиліття.
Вельми примітно, що А.Ф. Лосєв цілком свідомо залишився в Росії, навіть не розглядаючи можливість еміграції, яка у нього в принципі залишалася до середини 20-х років. Тема жертовності – непозбутня тема російської інтелігенції. Але у Лосєва вона позбавлена надривності та біснування: «Таке життя індивідуума – писав він, – є жертвою. Батьківщина вимагає жертви. Саме життя Батьківщини – це і є вічна жертва». Але непідробний і філософськи обгрунтований стоїцизм Лосєва тим не менше не може приховати від нас глибокого трагізму його «парадигми», що приводить російського інтелігента до ізольованості від зовнішньої соціального середовища і духовному самотності.
Парадигма третя. «Спроба гідного партнерства». Ця парадигма була пов'язана зі спробою інтелігенції встановити чесне і гідне спілкування з режимом і знайти хоча б якийсь модус їхнього співіснування при збереженні принципу і особистої незалежності морального самосприйняття. У якійсь мірі вона може стати поясненням життєвого шляху трьох видатних російських інтелігентів – М.А. Булгакова, Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича. В умовах усталеного після революції тоталітаризму М. Булгаков, в силу складу свого характеру і переконань, не міг і не хотів вибирати позицію добровільній ізоляції. Присвятив себе театру, він брав діяльну участь в літературних об'єднаннях, мистецькому житті Москви.
Парадигма «гідного партнерства» не принесла, однак, того, на що сподівався Бул ¬ гаків. Все більше і більше його творчість йшло врозріз з офіціозом, і він змушений був так чи інакше почати літературне «двойнічество», писати те, що свідомо не могло бути опублікована. Так, його найбільш великий твір, роман «Майстер і Маргарита» і став якраз «романом без майбутнього» (він був опублікований тільки в 60-ті роки). Приміятникового, що з соціологічної точки зору, світогляд подвійності, філософської розірваності сприйняття світу геніально втілилося в цьому романі. Парадигма «гідного партнерства» виявилася також виконаної внутрішнього драматизму і навіть трагізму, які проявляють себе як в колізіях особистої життя російського інтелігента, так і в його творчості. Ця обставина ще більш разюче виявило себе в житті Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича.
Парадигма четверта. «Помірне співпрацю». Поряд з дистанційованим парт ¬ нерством російська інтелігенція виробила ще одну стратегію свого ставлення до влади. Стратегія ця полягала в тому, щоб «чесно» приймати реалії соціального устрою Радянської Росії, але знаходити для себе такі області («лакуни») у творчості й інтелектуальної діяльності, які в найменшій мірі були пов'язані з компромісами. Оскільки режим встановився на багато сотень років і кінця йому, читалося, не було видно, а так само і іншої альтернативи йому немає, вважали вимушені прихильники такої парадигми, то слід, по-перше, шукати щось позитивне плюс у самому режимі, а, по-друге, Неї ж йти як можна далі від найбільш ідеологічно забарвлених тим і «зон».
На ранньому етапі формування цієї парадигми вона була сформульована у збірнику «Зміна віх». Поступово вона набула широкого поширення. У літературі її можна відзначити, наприклад, в житті і творчості к.с. Паустовського, пізніше – письменників «деревеньщіков». У кіно – це довгий список талановитих режисерів, які присвятили себе розробці етичних тим особистості.
Парадигма п'ята. «Самозабутньо сервелізм». Вельми значна частина російської інтелігенції з ентузіазмом і повним відстороненням від свого внутрішнього Я прийняла принципи і завдання офіційної ідеології і присвятила себе служінню її. Причини переходу до цієї парадигми бували різні, але підсумок, як правило, опинявся одним: Ідентифікація з офіційною ідеологією і «творче», то є щире служіння їй усією силою свого таланту і своїх здібностей. Так виникало «соціалістичне мистецтво» і «марксистське суспільствознавство», нерідко підтримували дуже обдарованими людьми (в цьому, як раз і полягає найбільша трагізм ситуації). У відносно парадигма «самозабутньо сервелізма» стала знаменням «нової, соціалістичної інтелігенції» («робітничо-селянської інтелігенції», «трудовий ін ¬ теллігенціі» – такими були головні ідеологеми).
Парадигма шоста. «Дисидентство». Дисидентство в середовищі інтелігенції радянського періоду було спробою радикального виходу за межі існуючої ідеології і прямої конфронтації з нею. Дисидентство – складне соціальне явище, проте його «парадигма» досить очевидна. Вона мала на увазі заперечення всього набору офіційних духовних цінностей і протиставлення йому або традиційних цінностей дореволюційної російської інтелігенції, або сучасного західного лібералізму. Дисиденти заперечували саму ідею співпраці з владою на який-небудь основі. І в цій непримиренності полягала сила моральної позиції і логіка соціальної дії. За своїм характером, однак, дисидентство було парадигмою опору, сила якої полягала в запереченні. Що стосується позитивної програми реконструкції російської культури, то, як показав подальший хід подій, пов'язаних з перебудовою і перебудовою, цієї програми в дисидентства, по суті, не було.
Розглянуті парадигми, що відображали розшарування російської інтелігенції в після ¬ революційний період аж до 90-х р., Між тим повинні бути доповнені одним ком ¬ коментарями. Складається він в наступному.
Якщо виходити з того, що російська інтелігенція виникла в XIX столітті як підсумок «ігри» соціальних факторів, які створили можливість існування цілого соціального шару, досить умовно пов'язаного з економічною доцільністю, то треба визнати, Що радянський режим на абсолютно інших підставах зберіг соціальні умови існування інтелігенції. Мабуть, радянський лад за інерцією успадкував просвітницький і гуманітарний характер дореволюційної культури. Але головне, повинно бути, полягала в тому, що інституціолізованої марксизм поставив собі за мету провести тотальну трансформацію свідомості людини, а це вимагало не лише таборів і рас ¬ стріли, але і більш тонких методів проникнення в серця і душі людей. Ось ця цілком прагматична соціальна місія і була уготована російської інтелігенції, що дозволило їй зберегтися, вижити – хай і в спотвореному вигляді, але продовжити культурну традицію.
Початковий моральний світ російської інтелігенції не міг зберегтися після революції 1917 року. Проте він все ж таки зберігався як спогад, як історично віддалена, але все ж існуюча система ціннісного відліку, як зразок, нехай і недосяжний. Роль подібних моральних орієнтирів, принципів в житті суспільства величезна. Окремі фрагменти старого світу цінностей можна було бачити розсіяними в тих чи інших областях радянської культури, немов залишки стародавніх міст, які включаються в сучасну забудову мегаполісів.
Нині нерідко роблять припущення про те, що б могло трапитися з Росією, не будь революції 1917 року, не станься вбивство Столипіна, не будь распутінщіни, не відречуся Микола II від влади і т.д. При цьому мають на увазі, що обрана історією альтернатива була свідомо найгіршою і що всі інші напевно б привели Росію до процвітання. Можливо, але далеко не обов'язково.
Висновок
На закінчення даної роботи ми, безумовно, відзначимо важливість розглянутого події, його величезне значення, але не зможемо дати йому оцінку, сказати, негативна вона чи позитивна. У роботі, відповідно в першій і в другій її частинах наведені, взагалі-то різні погляди на розглянуті події, не протилежні, а саме різні. Таких різних поглядів сьогодні безліч, більшість з них мають яку-небудь ідеологічне забарвлення, але є, звичайно, і дуже близькі до істини – неупереджені погляди. Чим далі, тим їх буде більше, можна бути впевненими в цьому. Коли пройде більше часу і ідеологічний слід буде не таким яскравим, коли вплив спадщини ідей і поглядів, які дісталися нам з часів СРСР стане слабше, тоді відповідь на питання про роль і місце, про значення жовтневої революції 1917 року, стане ближче. Поки ж є тільки нові питання….
З часу сталінського «Короткого курсу» в радянській і частково в закордонної історичній науці панує точка зору, згідно з якою жовтнева революція є класичну соціалістичну революцію, що повалила буржуазний Тимчасовий уряд, Який затвердив диктатуру пролетаріату і тим самим відкрила пряму дорогу для будівництва соціалізму, для всіх наступних «соціалістичних експериментів» пожовтневій Росії. Якщо прийняти цю спрощену і багато в чому фальшиву схему Жовтня, виникає ряд здивованими питаннями. Головні з них такі.
Жовтень був необхідний в першу чергу для того, щоб завершити буржуазно-демократичну революцію, чого не хотіла робити мала влада буржуазія. До речі, Л. Троцький теж писав про «самостійної боротьбі, хоча б тільки в ім'я демократичних завдань». Характеризуючи тодішню ленінську позицію, він стверджував, що з неї випливало: «Довершити демократичну революцію можливо лише при пануванні робітничого класу».
По-друге, ніякої прогрес в Росії не був можливий, поки вона брала участь в імперіалістичній війні, вимотує країну, що вела її до катастрофи. Але розрив імперіалістичних зв'язків Росії, безумовно, не вкладався в рамки звичайної буржуазної революції: таке завдання було не під силу будь-якому самому демократичному уряду. «Російська революція, – писав тоді У. Ленін, – поваливши царизм, повинна була незмінно йти далі, не обмежуючись торжеством буржуазної революції, бо війна та створені нею нечувані лиха виснажених народів створили ґрунт для спалаху соціальної революції. І тому немає нічого сміховинні, коли говорять, що подальший розвиток революції, подальше обурення мас викликано будь-якої окремою партією, окремою особистістю або, як вони кричать, волею «диктатора». Пожежа революції запалюється виключно завдяки неймовірним страждань Росії і всім умовам, створеним війною, яка круто і рішуче поставила питання перед трудовим народом: або сміливий, відчайдушний і безстрашний крок, або гинь-вмирай голодною смертю».
Як би відповідаючи своїм сьогоднішнім фальсифікаторам, які пишуть про «Спекуляціях революціонерів на людській ненависті», В. Ленін висміює тих, хто намагається зобразити Жовтневу революцію як результат підбурювання або «злої волі» партій та особистостей, називає сміховинної саму думку про те, що такий розвиток «викликано якоїсь окремої партією, окремою особистістю або, як іноді кричать, волею «диктатора»».
Потрібно підкреслити: Ленін усвідомлював той факт, що не повномасштабна соціальна революція робітничого класу, тотожна соціалістичної революції, а тільки «спалах соціальної революції», спалах, зумовлена війною і прагнення розірвати з війною, а значить і з імперіалістичною-капіталістичними зв'язками, відносинами. Ленін не ¬ одноразово підкреслював цей аж ніяк не загально соціалістичний, а характер Жовтневого перевороту, що, на його думку, обов'язково поставить цю революцію перед нечуваними труднощами. Так, він говорить, що «революція в країні, яка повернула проти імперіалістичної війни раніше інших країн, революція у відсталій країні, яку події, через відсталість цієї країни, поставили, звичайно, на короткий час, і, звичайно, в приватних питаннях попереду інших країн, більш передових, – звичайно, Ця революція неминуче засуджена на те, що вона буде переживати моменти найважчі, найважчі і в найближчому майбутньому самі безрадісні».
По-третє, Жовтнева революція була необхідна для того, щоб вирвавши Росію з імперіалістичної бійні і завершивши завдання буржуазної революції, створити сприятливі умови для поступових і опосередковуваних кроків до соціалізму. Якщо простежити історію 1917 року, починаючи з лютого, то виявимо, як У. Ленін наполегливо повторює основну думку: Росія не готова для «введення» соціалізму. У той же час він підкреслює й інше: життя змушує Росію, як і всі інші країни, здійснювати заходи, що представляють собою не безпосередній перехід до соціалізму, а підхід до нього, опосередковані «кроки до соціалізму».
Легка перемога Жовтня, сколихнули «наініжайшіе низи» суспільства, породила в масах віру в близькість соціалізму. Висловлюючи ці настрої мас, багатопартійної II Всеросійський з'їзд Рад декларував соціалістичного ¬ ний вибір подальшого розвитку країни. Вже 4 (17) листопада 1917 року Ленін казав: «Тепер ми скинули ярмо буржуазії. Соціальну революцію вигадали не ми – її проголосили члени з'їзду Рад, ніхто не протестував, всі прийняли декрет, в якому вона була проголошена». А ще через день Ленін писав: Ми будемо «проводити програму, схвалену всім Всеросійським Другим з'їздом Рад і складається в поступових, але твердо і неухильно кроки до соціалізму».
А як же з неготовністю Росії до соціалізму? Революційна ейфорія, мабуть, була головною причиною, що підштовхнула Леніна і більшовиків на згоду з подібними рішеннями. Наскільки сильна була в тогочасному суспільстві віра в близькість соціалізму, в необхідність такого вибору і такого шляху, свідчить і те, що навіть в Установчих зборах, що відкрився в березні 1918 року, партіям «соціалістичної орієнтації» (соціал-революціонерів та соціал-демократам) належало більше 85% місць. Оцінюючи цей факт, голова зборів есер В. Чернов говорив: «Країна висловилася, склад Установчих зборів – живе свідчення потужної тяги народів Росії до соціалізму». Есер спростовує А. Ципко, О. Ада ¬ мовіча, В. Солоухін та інших, які заявляють про те, ніби Ленін і більшовики насильно нав'язали народу курс на соціалізм. До речі, В. Чернов вважав, що це думка народу дуже важливо: «Воно означає кінець невизначеного коливного перехідного періоду». Констатуючи «потужну тягу народів Росії до соціалізму», не піддаючи сумніву соціалістичний вибір народу, В. Чернов пропонував своє бачення цього обраного народом шляху.
Російська революція відбулася за Достоєвським, Він пророчо розкрив її ідейну діалектику і дав її образи. Достоєвський розумів, що соціалізм в Росії є релігійне питання, питання атеїстичний, що російська революційна інтелігенція зовсім не політикою зайнята, а порятунком людства без Бога [8].
Вже зараз явно виявляє себе тенденція відділення класичного («інтелігентського») культурного населення від нової духовно-інтелектуальній і моральній ситуації в Україні кінця XX століття. Говорячи простіше, світ «зайвої» моральності, створений російською інтелігенцією XIX і початку XX століть і в перетвореній формі зберігши навіть в умовах тоталітарного ладу після жовтня 1917-го, нині втрачає свою соціальну основу й моральну стійкість. Він просто розпадається і йде зі сцени.
Справді, хіба герої «Війни і миру» або «Анни Кареніної» можуть знайти хоч який-небудь відгомін в душах не тільки учнів школи, а й їхніх молодих учителів? Адже суспільна мораль ґрунтується нині на принципово інших парадигмах, які жодним шляхом не поєднуються з класичними зразками інтелігентськими, Які б софістичних хитрощі при цьому не робили вчителі літератури. І тому класичну спадщину швидко перетворюється на музейний експонат, по-своєму привабливий і екзотичний. А у екзотики, зрозуміло, завжди знайдуться поціновувачі.
Список літератури
1. Белковец Л.П., Белковец В.В. Історія держави і права Росії. Курс лекцій. – Новосибірськ: Новосибірське книжкове видавництво, 2000. – 216 с.
2. Бердяєв Н.А. Духи російської революції. М. 1992.
3. Бердяєв Н.А. Роздуми про російську революцію. М. 1992.
4. Булгаков С.Н. Інтелігенція і Релігія. СПБ. 2000.
5. Волобуєв П. До питання про закономірності Жовтневої революції. / / Комуніст, 1999. №10. – С 21.
6. Воронін А.В. Історія Російської Державності. Навчальний посібник. М.: «Проспект», 2000.
7. Загальна історія держави і права: Навч. посібник / За ред. К.І. Батира – М.: Манускрипт, 1993.
8. Кірсанов В. Про інтелігенції в цілому, про російської інтелігенції зокрема. М. 2001.
9. Кузнєцов І.М. Історія держави і права Росії. М.: Амальтея. 2000.
10. Панарін А.С. Російська інтелігенція у світових війнах і революціях ХХ століття – М.: Едіторіал УРСС. 1998.
11. Покровскій н.е. Нові горизонти або історична пастка? / / СОЦИС, №11, 1994. – С. 119–128.
12. Старцев В. Альтернатива. Фантазії та реальність / / Комуніст, 1994, №15.