Зміст
Вступ
1. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
2.Політика німецьких загарбників щодо радянських військовополонених на території України
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала 1418 днів і ночей і забрала життя понад 27 млн. радянських людей, в тому числі більше 8 млн. українців.
На початок війни фашистська армія налічувала 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Італія, Румунія, Угорщина і Словакія. Війна з боку фашистської Німеччини та її сателітів проти СРСР була загарбницькою. З боку ж Радянського Союзу справедливою, вітчизняною. В ній СРСР захищав не лише свою територію, а й інтереси всього прогресивного людства.
Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану "блискавичної війни" і створення умов для корінного перелому.
Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.
1. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
Відповідно до гітлерівського плану "Барбароса" війна з СРСР повинна була закінчитись за 6-8 тижнів. Проти України була зосереджена група армії "Південь", в яку входило 13 корпусів і 57 дивізій.
До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибину вторгнення на головних напрямках 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій були розгромлені, а ще 72 дивізії втратили 50% і більше особового складу – це 3/5 військ, що знаходились у західних військових округах. Уже 16 липня Гітлер поставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було навіть призначено губернаторів.
Основними причинами поразок Червоної Армії у початковий період війни були: раптовість фашистського нападу; різний ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії; масові репресії кінця 30-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва.
Український напрямок для Гітлера був одним із ключових, і це чітко виявилося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 вересня 1941 року фюрер припинив наступ на Москву і переорієнтував головні удари на Ленінград і Київ, підкреслюючи, що наступ на столицю України – "безпосереднє стратегічне завдання".
Така зміна акцентів була зумовлена цілим комплексом чинників: економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі 48,9%; лише Харкові за півроку виготовлялось стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу "нейтралізувати" Крим, який Гітлер називав "радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунським нафтовим свердловинам"; морально-політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у Червоній Армії.
На території України групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. На цьому напрямку ворог мав лише незначну кількісну перевагу у живій силі (1:1,4), але значно менше мав техніки. В радянських військових частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази – танків і в 2,4 рази літаків. Але навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалось. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлерівці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України. Внаслідок прорахунків радянського командування в кільце оточення потрапили дві радянські армії - 660 тис. чоловік, де 60 тис. складали командири. Не дивлячись на ці катастрофічні наслідки, оборона Києва мала велике стратегічне значення: до осені затримала наступ ворога на центральному напрямку.
Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси, що тривала 73 дні, та битва за Кримський півострів на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.
Після перемоги під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 р.) в СРСР була проведена нова мобілізація, що дало можливість сформувати майже 400 нових дивізій. За вказівкою Сталіна на початку 1942 року було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених операцій за визволення Донбасу та Харкова. Наступальна операція в районі Харкова (травень 1942 р.) спочатку розвивалась успішно, але в результаті допущених помилок, нестачі досвіду, німецьке командування зуміло оточити три армії і захопити в полон 240 тис. червоноармійців і командирів.
У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м. Керч. У ворожому полоні опинилося близько 200 тисяч радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушканські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 року, блоковані ворогом із суші, моря та повітря після 250-денної оборони, за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.
Таким чином, за рік тяжких боїв була втрачена по суті вся територія України. Але знекровлені радянські воїни, які були поставлені у неймовірно скрутне становище, мужньо і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Завдаючи постійних ударів ворогові, вони тримались до останнього, створюючи передумови перелому в ході війни. Нині відомо, що на українській землі у перший рік війни вермахт втратив більше одного мільйона чоловік. Радянські воїни, які воювали за Україну, внесли гідний вклад у зрив плану німецького "бліцкригу".
Коли гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора – генерала Антонеску дозволив "навічно" включити до складу Румунії Чернівецьку й Ізмаїльську області. У серпні 1941 року гайуляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий "дистрикт Галичина", куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства.
12 центральних областей республіки склали рейхкомісаріат "Україна", який було передано в безпосередню опіку так званого східного міністерства. Очолював його сумнозвісний А.Розенберг. Чернігівська, Сумська, Харківська, Донецька і Луганська області, на території яких в кінці 1941- першій половині 1942 рр. проходила лінія фронту, залишалися в юрисдикції вермахту й відділялися від інших територій зоною якнайсуворішого режиму.
2. Політика німецьких загарбників щодо радянських військовополонених на території України
війна гітлерівський трансністрія рейхкомісаріат
Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації. З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а ук
Концентровано політика "освоєння" східного простору була викладена у плані "Ост". Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану "Ост", розрахованого на 30 років і побудованого на "теорії" расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно "виселяли" українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі "Г—Г" ("Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим"), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера ("Вер-вольф"), Гімлера ("Хагевальд"), Герінга ("Форстонш-тадт"). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося "велике переселення нордичної раси".
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої "Трансністрії", створеної румунами.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як "німецький простір". Видаючи себе за представників "нордичної раси", гітлерівці називали окуповані райони України "німецькою Індією", а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена "неповноцінною". Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово "Україна". Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.
Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.
Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.
Крім Києва, найбільшими "фабриками знищення" були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250. Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.
За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.
Висновок
Ось так, розчленувавши Україну, розмежувавши її кордони гітлерівці сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Жорстокий окупаційний режим – "новий порядок" – позбавляв населення українських земель будь-яких громадянських прав. Грабувалися і нищилися матеріальні і культурні цінності. Ешелонами відправлявся до Німеччини український чорнозем. З музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи. Місцеве населення підлягало витісненню в північні райони або знищенню. Так, протягом 103 тижнів окупації Києва у Бабиному Яру було розстріляно більше 200 тис. чоловік. Серед них були євреї, українці, росіяни, поляки, цигани та представники інших народів. Бабин Яр став однією із найбільших інтернаціональних могил. У червні 1943 р. перестало існувати Львівське гетто, де було страчено 130 тис. чоловік.
Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій "новий порядок", гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
Список використаних джерел
1. Бойко О.Д. Історія України. – Київ; Академія, 1999.
2. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Укр.іст.журнал – 1992. - № 1. – С.29-44.
3. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993. – С. 221-246.
4. Деревянкин Т. Великая Отечественная война: цена Победы // Экономика Украины. – 2000. - № 5. – с. 52-58.
5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 116-139.
6. История Украины. Курс лекций. Харьков: военный университет, 1994. – С. 277-299.
7. Історія України: Нове бачення. У 2-х томах. – Київ, 1995. – Т.2. – С.281-328.
8. Історія України з давніх часів до наших днів: соціально-політичні аспекти. В.І.Ніколаєнко та ін. Харків: ХДПУ, 1994. – вип.3. – С.81-102.
9. Історія України. – Київ: Альтернативи, 1997. – С.307-325.
10. Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С.284-351.
11. Історія України. Курс лекцій. Київ: Київ.політех. ін-т. – Ч.2. – С.138-151.
12. Історія України: Посіб. Терноп. Ін-ту нар.госп-ва. – Київ: НМК, 1991. – С. 174-181.
13. Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. //Укр.іст.журн. – 1990. - № 3. – С. 88-95.