Реферат на тему:
Червоний терор в Україні 1917-1953 рр, боротьба з національно-визвольним рухом
Протягом тривалого часу в історіографії історії України тема про боротьбу репресивно-карального апарату тоталітарного совєтського суспільства з національно-визвольним рухом в Україні у 1917-1953 рр., яка десятиліттями проводилась методами червоного терору, започаткованого жовтневим большевицьким переворотом, була практично недоступною для дослідників минулого, оскільки пов'язані з нею документи, вкриті численними застережливими грифами, постійно перебували на збереженні в різноманітних „спецхранах" та „спецархівах".
Породжена соціяльною системою у формі большевицької державности жорстокість, вузькоклясове світосприймання, нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі, привели до непоправних деформацій соціяльної свідомости. За таких умов створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивно-каральний апарат з часом не лише не згортався, а навпаки — розгалужувався, зростав та вдосконалювався, набуваючи нових, значно ширших функцій.
Логічне підтвердження цього знаходимо у матеріялах Дванадцятої Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: „Репресії, які неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти кляси, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріятом позиції".1
Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивно-карального механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли в Україні на зламі історичних епох та боролись за власну національну державність. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники „білого" руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму, Директорії, в часи буття УНР. Вже це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту та репресій.
Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії для боротьби з буржуазною ідеологією. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УССР Манцева не потребує додаткових коментарів.2
Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого життя. Як визнав у 1925 р. прокурор Верховного Суду П. Красиков, „ ... через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих „переглядів" — по відношенню до політиків, термін яких закінчився і необхідно давати нові обмеження. Підставою для такого заходу соціяльного захисту служить не новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ".3
Репресії большевиками розглядалися також як один з основних дійових засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, советська влада широко користувалася різноманітними методами — від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над священнослужителями.
В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на українську інтелігенцію — головного носія знань і культурних традицій народу. Таким чином політичне керівництво тоталітарного суспільства намагалося спрямувати її на шлях співробітництва з совєтською владою.
Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції. Численні реорганізації наукових установ, вищих навчальних закладів, як правило, супроводжувались принизливими для людської гідности перевірками політичної благонадійности та чистками. Восени 1923 р. ЦК КПБ(б)У настійно рекомендував Народньому комісаріятові УССР при проведенні чисток неухильно керуватися клясовим принципом, „розвантажити" вищі навчальні установи від „ворожих антисоветських і спекулятивних елементів".4
Під тиском політичних репресій перебували також численні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як націоналістичні організації „Просвіти", що відігравали винятову ролю у розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову „Про Просвіти", в якій ставилося завдання їх „одержавлення", а в разі неможливости — ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р. кількість „Просвіт" скоротилась в дев'ять разів.5
В другій половині, особливо в кінці 20-х років, репресивні заходи проти української інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне керівництво большевицької неоімперії впровадило у повсякденну практику діяльности карального апарату використання провокацій та інсинуацій для нагнітання серед населення атмосфери суцільної гістерії, спрямованої на боротьбу з так званим „шкідництвом" та широким спектром дій, що кваліфікувались як „контрреволюційні злочини".
Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при складанні сценаріїв гучних політичних спектаклів, авторами яких являлись керівники ВКП(б), що перебували у Москві.
Головним дириґентом подібних спектаклів був сам „великий вождь народів", що уважно слідкував за ходом пропаганди їх наслідків в трудових колективах, на підприємствах, в організаціях та установах, попереджаючи про те, що „шкідництво буржуазної інтелігенції є одною з найбільш небезпечних форм опору соціялізмові".6
На рубежі 20-30-х років заведений большевиками механізм репресій набирав свої нові оберти. Його нищівну силу, зокрема, відчуло на собі українське селянство. Надзвичайні заходи у відношенні до нього почали застосовуватись з січня 1928 р. в процесі хлібозаготівель. Та особливої жорстокости репресії набули в період так званої „суцільної колективізації", покликаної докорінно змінити соціяльну психологію селянства, перетворити його в клясу, чия виробнича діяльність піддавалася б прямому регулюванню з боку тоталітарної держави.
Вже вкінці 1929 — на початку 1930 років за рішенням місцевих органів влади почали здійснюватися заходи для виселення за межі краю найбільш заможних селян з конфіскацією їх особистого майна. Правову основу під ці дії підвела спільна постанова ЦВК СССР та РНК СССР від 1 лютого 1931 р. „Про надання крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік права виселення куркулів з меж районів суцільної колективізації сільського господарства".7
Проведення подібних операцій мало свою, далеко не завжди зрозумілу з точки зору здорового глузду та правових норм, реґляментацію. Так, особи, віднесені до категорії куркулів, поділялися на три основні групи. До першої зараховувався так званий контрреволюційний актив — працьовиті селяни, що були большевицькою ідеологією названі куркулями, які активно протидіяли організації колгоспів, втікали з постійного місця проживання і переходили на нелегальне становище. До другої групи включали найбільш заможних селян, місцевих авторитетів, що являли собою економічну основу національно-визвольного руху опору на селі. Третя група включала в себе решту найбільш заможних селян, а також середняків, бідняків і навіть наймитів, що отримали ярлик ворогів совєтської влади.
Відповідно до визначених категорій відносились і покарання. Як правило, голів заможних селянських сімей, зарахованих до першої групи, заарештовували і їх долю вирішували „спецтрійки" у складі представників каральних органів ОДПУ, місцевих партійних органів та прокуратури. Розкуркулених селян з другої групи, а також членів сімей з першої — виселяли у віддалені райони імперії. Осіб, віднесених до третьої групи, частіше переселяли в межах области чи краю.8
На сьогоднішній день, на жаль, ще немає абсолютно повних і достовірних даних про наслідки репресій серед селянства. Тому привертають увагу наукові розвідки московського дослідника В. Земскова. Його підрахунки, здійснені на основі матеріялів НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СССР, свідчать про те, що в 1930-1931 рр. з України було виселено 63,817 сімей. З них у Північний край — 19,658, за Урал — 32,127, у Західній Сибір — 6,556, у Східній Сибір — 5,056, у Якутію — 97, на Далекий Схід — 323 сім'ї.9
Становище спецпереселенців було надзвичайно важким. Так, звертає на себе увагу довідка Верховного Суду СССР, підготовлена у 1931 р. після суцільного обстеження Наримського краю. В ній, зокрема, говорилося, що „ ... у більшості районів краю спецпереселенці у господарському відношенні влаштовані незадовільно... Житлове будівництво своєчасно розпочате не було. В наслідок цього у ряді селищ становище з житлом вкрай загострилося і переселенці на початку зими опинилися в куренях та землянках, не захищених від холодів та дощів. Це становище погіршується ще незабезпеченістю теплим одягом і взуттям більшости переселенців. Майже всі поселення, розташовані на великій відстані від водних шляхів, до кінця навігації продовольством забезпечені не були... Мережа медпунктів абсолютно недостатня. В наслідок цього спостерігається висока смертність серед осіб похилого віку та дітей. Так, по Порабельській комендатурі протягом літа (1931 р.) до 1 вересня померло 1,375 осіб. З них — 1,106 дітей. По Середньо-Васьюгівській комендатурі з моменту розселення спецпереселенців по 1 вересня померло 2,158 осіб, або 10.13 відсотків від загальної кількости".10
Подібною була трагічна картина і по інших районах.
Разом з тим жорстокі каральні заходи репресивного апарату для придушення руху опору та національної самосвідомости українського населення, як видно з документів вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та державного управління совєтської імперії, не давали жаданого ефекту. Опір селянства аграрній політиці посилювався, набуваючи найрізноманітніших форм — від невиходів на роботу до відкритої непокори совєтській владі, що органічно не сприймалась хліборобами. Широкого розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна, псування сільськогосподарського реманенту тощо.
Особливо активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної кампанії 1932 р. Про численні прояви „правоопортуністичних настроїв" доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіорові голова ДПУ УССР С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської ради на пленумі Ленінської сільської ради Білозерського району Дніпропетровської области, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у проведенні хлібозаготівель, заявив: ,,Ви захищаєте свої партійні квитки, але все рівно за цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо плян нереальний, хіба що будете людей заготовлювати в хлібозаготівлю. Все рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно, що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які виробляють пляни так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим підбурюють проти себе народ".11
За таких умов вище партійно-політичне керівництво та уряд країни не найшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи, в серпні 1932 р. ЦВК СССР схвалив Закон „Про зміцнення соціялістичної власности", власноручно написаний Й. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного Суду СССР, прокурора Верховного Суду СССР та ОДПУ щодо проведення цього закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру покарання. При чому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги соціяльне походження звинувачених.12
Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З них, близько 5 відсотків до розстрілу, а 55 відсотків до десяти років позбавлення волі.13
В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою большевицької партії совєтської імперії, слід розглядати і директивно-репресивні заходи її прислужниці — ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Адже саме політичне керівництво УССР рекомендувало Державному політичному управлінню України „проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по клясовому ворогові". Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні „контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів".14
На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій грунтовно обговорювались оперативні пляни проведення такої операції по кожній з областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3,425 громадян. З них, по лінії „української контрреволюції" — 1,180, по „білій контрреволюції" — 247, по польській контрреволюції — 341, по „національній контрреволюції" — 540, по „сільській контрреволюції" — 812, по „церковниках та сектантах" — 420, по „контрреволюційних групах промисловости" — 63, по „шкідництву в сільському господарстві" — 135".15
Загалом операція мала охопити 243 райони Української ССР.16
На думку голови ДПУ УССР С. Реденса, складність та масштабність операції вимагала мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів репресивно-карального апарату. Тому він 22 листопада 1932 р. звернувся до ЦК КП(б)У з проханням „...політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та совєтської роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного... результату".17
Голова ДПУ УССР С. Реденс ніскільки не сумнівався у підтримці ЦК КП(б)У, адже тільки репресивно-каральна система забезпечувала нічим не обмежену владу большевиків шляхом державного ціленаправленого терору, стверджуючи тоталітарний режим на території поневоленої України. Так, лише в листопаді 1932 — січні 1933 рр. органи ДПУ „ ... ліквідували 1,208 „контрреволюційних колгоспних" груп, заарештували 6,682 особи".18
Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій в Україні, необхідно зазначити, що з 1934 р. розпочинається своєрідний етап перегрупування сил, удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного обґрунтування дальших, ще більш маштабних за рамками та трагічних для українського народу за наслідками політичних репресій. Підтвердженням цього може служити реорганізація репресивно-каральної системи.
Так, постановою ЦВК СССР від 10 липня 1934 р. був утворений Народній комісаріят внутрішніх справ СССР (НКВС СССР), який перебрав на себе керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Принципово новим стало включення до нового народнього комісаріяту ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної безпеки НКВС СССР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за межі СССР.19
Таким чином, внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних органів червоної імперії вперше в історії з'явилося відомство, яке сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-політичних та репресивно-каральних функцій, мало прикордонні та внутрішні війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів внутрішніх справ.
Аналізуючи законодавчі і нормативні акти, відомчі інструкції, можна простежити основні етапи формування совєтських репресивно-каральних органів, функції яких повною мірою розкрилися в другій половині 30-х років.
Так, у правозастосувальних та правоохоронних органах (суд, прокуратура, НКВС, що фактично ніколи не виконували суто правоохоронних функцій, являючись складовими репресивної системи) з початку 30-х років почали формуватися спеціяльні підрозділи, зорієнтовані на придушення „будь-якого інакомислення і протесту, ліквідацію або ізолювання потенційних політичних противників, а також на постійне поповнення армії примусової праці".
В цей період також спостерігається відосіблення і обмеження прокурорського нагляду у боротьбі з так званими „контрреволюційними злочинами". В його структурі в особливому порядку створюються прокуратури військ НКВС, а також у справах спеціяльної підсудности в обласних, крайових та республіканських прокуратурах.
У 1934 р. для розбору справ, пов'язаних з „контрреволюційними злочинами" у складі Верховного Суду СССР, Верховних Судів союзних та автономних республік, крайових, обласних та окружних судів організовуються спеціяльні судові колегії, які розглядали справи без народніх засідателів, тобто з участю головуючого і двох членів суду.20
Але, як виявилось, період перегрупування сил тривав зовсім недовго. Новий період в кривавому літописі большевицьких репресій ознаменувало собою вбивство в листопаді 1934 р. С. Кірова, яке було використане вищим політичним керівництвом совєтської імперії для розгортання масового пляномірного терору проти політичної опозиції. Вже 1 грудня 1934 р. за ініціятивою Сталіна шляхом опитування була прийнята відома постанова ЦВК СССР, яка зобов'язувала слідство вести справи у підготовці і здійсненні терористичних актів прискореним порядком, судові органи — не приймати до розгляду клопотання про помилування, а НКВС — приводити виконання вироків до вищої міри покарання негайно.
Завдяки „большевицькій революційній пильності" у Києві в найкоротші строки була викрита „українська група терористів". 18 грудня 1934 р. преса оголосила вирок Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР у Києві, очолюваної горезві
На початку грудня 1934 р. репресивними органами НКВС УССР були проведені арешти у справі так званої „контрреволюційної боротьбистської організації". Сфабриковану справу боротьбистів розглянула Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СОСР під головуванням В. Ульріха 27-28 березня 1935 р. Сімнадцять осіб, серед яких — О. Полоцький, М. Любченко, Г. Єпік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М. Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінька — були засуджені до різних термінів позбавлення волі.22
Досить активно у відкритті „ворожих елементів" працювали місцеві репресивно-каральні органи, в тому числі обласні управління та районні відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. Шаповалом, свідчить про те, що в другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, розглянутих спецколегіями обласних судів, набагато збільшилась. Майже традиційним було звинувачення засуджених у „контрреволюційній та троцькістській агітації".23
Разом з тим маштаби репресій, які вже і на той час досягали свого апогею, явно не влаштовували вождів большевицької партії. Саме цим можна пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р. з Сочі до Москви за підписами Сталіна та Жданова: „Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення т. Єжова на посаду народнього комісара внутрішніх справ. Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-зінов'євського бльоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників НКВС". Дещо пізніше це знайшло своє відображення в рішеннях лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).
Необхідно зазначити, що Сталін не просто слідкував за ходом чергової вакханалії, а й всіляко стимулював її своїми „мудрими" зауваженнями, порадами, побажаннями. Зокрема, саме він покликав до життя ту масу колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі мільйонів громадян. Так, влітку 1937 р. Сталін без будь-яких застережень висловив незадоволення недостатньою кількістю сигналів з місць, що призвело, на його думку, до втрати пильности, вимагав ретельної перевірки таких сигналів, визначаючи, що коли „ ... в них буде правди хоча б на п'ять відсотків, то і це хліб".24
В умовах розгортання масової кампанії боротьби з „клясовими ворогами" відповідні вимоги висувалися перед репресивно-каральними органами НКВС. Їх працівникам постійно втлумачувалась теза про ту виняткову місію, що покладена на них в переломовий для країни період. Характерним у цьому відношенні є виступ народнього комісара внутрішніх справ СССР М. Єжова в 1937 році на прийнятті-бенкеті з нагоди нагородження чекістів урядовими нагородами: „...ми повинні зараз так виховати чекістів, щоб це була тісно спаяна і замкнута секта, безумовно виконуюча мої вказівки..." Розвиваючи думки свого шефа, його заступник Фриновський так наставляв керівників місцевих органів НКВС: „Ми повинні показати ЦК, що ми рятуємо країну від контрреволюційної небезпеки".25
У відповідності з поставленими завданнями удосконалювався і репресивний апарат. Так, в процесі проведення акцій у відношенні широких верств населення, що були зараховані до категорії „ворогів совєтської влади", наказом НКВС СССР від 30 липня 1937 р. були утворені республіканські, крайові, обласні трійки для розгляду справ на вказаних осіб, що поділялися на дві категорії. До першої належали „найбільш ворожі елементи", що підлягали розстрілові. До другої — всі останні, які мали бути ув'язнені на термін 8-10 років.
Цим наказом затверджувався персональний склад трійки, до яких входили народні комісари внутрішніх справ, начальники обласних, крайових управлінь НКВС, секретарі ЦК компартій союзних республік, крайових та обласних комітетів партії, республіканські, крайові та обласні прокурори.26
Списки осіб, які підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС ООСР від 11 серпня 1937 р. та 20 вересня 1937 р. розглядалися також „двійками" у складі народніх комісарів внутрішніх справ республіки чи начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи областей. Існував також порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних та свідків до суду так званою „вищою двійкою" з участю голови Верховного Суду СССР та прокурора СССР. Постанови цього органу могли відмінятися лише пленумом Верховного Суду СССР.
Одночасно директиви Прокуратури СССР орієнтували місцеві репресивно-каральні органи на більш широке використання такого позасудового органу, як особлива нарада у складі НКВС СССР, куди належало направляти „справи за якими немає достатніх документальних даних для розгляду в судах".27
Таким чином, у 1937 р. репресивний апарат являв собою розгалужений і злагоджений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювали його в грізну і в той же час безконтрольну зброю політичної системи тоталітаризму.
За всі роки буття совєтської імперії абсолютні цифри репресій приховувались від дослідників та широкої громадськости. Недавно відкриті та доступні на сьогодні певні архівні фонди Служби Безпеки України (колишньої філії КҐБ СССР в Україні), дають можливість внести ясність в це суперечливе питання, дати відповідь про маштаби та спрямування репресій в Україні.
Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних органів, в 1935 р. в Україні було заарештовано 24,934 громадян, в 1936 — 15,717, в 1937 — 159,573, в 1938 — 108,006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267,579 громадян.28
Із вказаної кількости останніх двох років засуджено 197,617 громадян (за шпигунство — 25,627, зраду батьківщини — 1,487, терор — 5,193, диверсії — 13,996, шкідництво — 7,731, повстанську контрреволюційну діяльність — 99,822, контрреволюційну агітацію — 22,315, інші злочини — 18,903. При чому потрібно взяти до уваги, що з другої половини 1938 р. у статистичній звітності НКВС УССР характер злочинів не враховувався).29
Протягом 1937-1938 рр. в Україні до вищої міри покарання було засуджено 122,237 громадян; на 25 років тюремного ув'язнення — 21, на 20 років — 33, на 15 — 99, на 10 — 3,758, на 5 — 119, на 25 років виправно-трудових таборів — 15, на 20 — 49, на 15 — 92, на 10 — 61,609, на 5 — 4,848, на 3 — 2,213; на заслання і вислання за межі СССР — 209; на заслання в межах СССР — 1,034; на вислання з прикріпленням — 32; інші міри покарання — 590. Звільнено з-під варти — 658 громадян.30
Репресії 1937-1938 рр. в Україні мали свої певні етапи і закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. — перша половина 1937 р.) маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей період в Україні було заарештовано 10,901 громадянин. З них 264 (3.4 відсотки) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 — виправдано.31
Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СССР та НКВС УССР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення „контрреволюційного елементу".
4 липня 1937 р. народній комісар внутрішніх справ СССР М. Єжов направив у всі підлеглі органи телеграму число 11926, якою наказував:
„Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1) найбільш ворожих елементів, що підлягають арештові і розстрілові в порядку адміністративного проведення справ через трійки; 2) менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СССР.
До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб першої і другої категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівки дам додатково.
Єжов".32
Вказана операція розпочалася 1 серпня 1937 р. і проводилась у надзвичайно великих маштабах. Вже напередодні НКВС СССР встановив НКВС УССР норму на арешт та вислання 28,800 громадян зазначених вище категорій. З них першої категорії (розстріл) — 8,008 громадян; другої (вислання) — 20,000.33
Та навіть цих „контрольних цифр" для репресивно-каральних органів НКВС УССР виявилось замало. Тому до кінця 1937 р. народній комісар внутрішніх справ республіки Леплевський тричі (5, 25 вересня та 11 грудня) звертався до НКВС СССР про встановлення додаткових норм для цієї операції. Його клопотання було підтримане центральним репресивним апаратом, внаслідок чого були встановлені такі остаточні ліміти: першої категорії — 26,150 осіб, другої — 37,800, разом — 63,950 осіб, або втричі більше, ніж було передбачено.34
Аналізуючи діяльність репресивно-каральних органів большевицької державности, необхідно зазначити, що виключною цинічністю, нехтуванням елементарних юридичних та моральних норм відзначався наказ НКВС ОССР від 15 серпня 1937 р., яким вимагалось при арештах зрадників батьківщини, право-троцькістських шпигунів арештувати їх дружин. Як і всі інші, цей наказ виконувався на місцях з особливою ретельністю.35
Однак, як свідчать документи, результати численних злочинних операцій аж ніяк не влаштовували керівництво НКВС. Тому 3 листопада 1937 р. Єжов направив у всі репресивні органи НКВС телеграму, в якій відзначалось, що операції щодо антисовєтських елементів проходять вкрай повільними темпами. Пропонувалось „формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб. ... провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи" і до 15 грудня 1937 р. представити підсумкову записку про те, „яких результатів ми досягли і які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє".36
Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій в Україні в другій половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з комплексом каральних заходів, розроблених народнім комісаріятом внутрішніх справ УССР.
На основі статистичних матеріялів НКВС УССР можна стверджувати, що в наслідок різноманітних загальносоюзних та льокальних репресивно-каральних акцій в другій половині 1937 р. в Україні було заарештовано 148,872 громадянина. З них засуджено 122,313 громадян (до розстрілу — 53,081).37
На початку лютого 1938 р. народнім комісаром внутрішніх справ Української ССР був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого ознаменувала собою новий етап у проведенні масових політичних репресій в Україні.
Представити нового народнього комісара приїхав до Києва сам народній комісар внутрішніх справ совєтської імперії М. Єжов. На оперативній нараді керівного складу НКВС УССР, проведеної з цієї нагоди, він охарактеризував всю попередню діяльність „як штукарство", удар по одинаках, вказував на відсутність роботи щодо викриття антисовєтського підпілля. Особливо незадоволеним залишився М. Єжов результатами викриття українського антисовєтського націоналістичного підпілля, польського, німецького і інших контрреволюційних центрів, що „призвело до наявності в Україні значної кількости петлюрівських, махновських, білогвардійських та інших антисовєтських кадрів".38
Виключною маштабністю відзначалися в першій половині 1938 р. репресивні заходи НКВС УССР для ліквідації кадрів „широкого підпілля Українського націоналістичного центру". За задумом авторів цієї чергової фальшивки до його складу входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та УПСР, об'єднаних в „бльок українських демократичних партій". В процесі ліквідації націоналістичного центру лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24,233 особи.
За цей же період всюдисущий репресивний апарат НКВС наніс трагічний удар по „Польській організації військовій", її окружних комендатурах у Вінниці, Дніпропетровському, Одесі, Харкові, Кам'янець-Подільському, інших населених пунктах України. Ця чергова злочинна акція скалічила долі 12,366 громадян, при чому не лише польської національности.39
Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалуженого підпілля була очевидна. Практично всі 89,000 заарештованих в першому півріччі 1938 р. входили до організацій з чітко визначеною структурою та політичною спрямованістю.
На початку 1938 р. соціяльна напруга в країні, викликана нагнітанням атмосфери суцільної гістерії, нескінченою кадровою чехардою, масовими політичними репресіями проти руху опору поневолених совєтською імперією народів, досягла своїх крайніх меж. Аналітичні архівні матеріяли НКВС, СССР та УССР зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та безконтрольністю репресивно-каральних органів. Розчавивши політичну опозицію фізично та морально, вирубавши, як це здавалося на перший погляд, будь-які паростки інакомислення, правляча большевицька еліта могла почувати себе більш спокійно. Що стосується відвертих та цинічних злочинів, які знівечили долю тисяч невинних громадян, то відповідальність за них вона була готова покласти на будь-кого, тільки не на себе. Таким чином, в політичний лексикон була знову введена заяложена теза про перегини, зловживання на місцях, відхилення від генеральної лінії партії.
В другій половині 1938 р. відновили свою пильність „трійки" в Україні, хоча до 13 травня вони вже повністю вичерпали відведені їм згори „ліміти" і засудили 36,000 громадян. Однак на цей період ще залишилось 22,272 заарештованих. Тому НКВС УССР клопотався перед своїм московським керівництвом про продовження дії „трійок" в Україні та дозвіл засудити за першою категорією ще 35,000 громадян.
Всі ці прохання були повністю задоволені. В червні 1938 р. в усіх обласних управліннях НКВС УССР затверджувався персональний склад „трійок", а у вересні злочинний конвеєр був вже на повному ходу. З архівних матеріялів довідуємося, що з 19 вересня до 14 жовтня 1938 р. „трійками" УНКВС було засуджено 26,476 громадян, з них за першою категорією — 22,508, за другою — 3,968 громадян.40
Після анексії території Західньої України, Північної Буковини і Бесарабії та поширення большевицької державности, увесь молох репресій був перенесений на населення цього краю, яке десятиліттями вело національно-визвольну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу.
Основні зусилля репресивно-каральних органів тоталітарного совєтського суспільства були спрямовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її збройного формування — УПА. При цьому пляномірно впроваджувались та використовувались підступні методи діяльности НКВС-НКДБ-МДБ у формі спеціяльних провокативних груп з метою спаплюження самої ідеї національно-визвольної боротьби українського народу. Вони супроводжувались масовими депортаціями населення у віддалені регіони імперії, цинічними діями МДС для знищення Української Греко-Католицької Церкви, що завжди відстоювала ідеали національної державности, про що автор детально розповів на сторінках згаданого наукового дослідження.
Сотні тисяч громадян України були репресовані каральним апаратом большевицької державности в роки Другої світової війни та у повоєнний час, коли репресії розглядалися як один із основних приводних пасів внутрішньої політики совєтського тоталітарного суспільства. Лише смерть Сталіна, арешт Л. Берії та його поплічників дозволили зробити певні кроки на шляху до лібералізації заідеологізованого суспільства кратократії, але Україна й надалі продовжувала залишатись на колоніяльному становищі в складі советської імперії ще довгі роки комуністичної темряви.
Сьогодні ми повинні сповна засвоїти ці трагічні лекції нашої гіркої, сфальшованої історії, щоб в умовах розбудови національної державности український народ не повторив фатальних помилок попередніх поколінь, вкотре не дав себе ошукати і втратити Українську Державу, що здобута дуже дорогою ціною життя буйного цвіту її волелюбної нації.
Література
1. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1989. — Т. 2. — С. 389-390.
2. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. — К., 1991. — С. 184.
3. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования — Вестник Московского университета. Серия. История. — М., 1989. — № 4. — С. 3-4.
4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні. — С. 181.
5. Там же. — С. 180-181.
6. Сталин Й. — Собр. соч. — Т. 11. — С. 63-64.
7. Известия. — 1931. — 2 февраля.
8. Реабілітовані історією. АН України. — Київ-Полтава, 1992. — С. 13.
9. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). — Социологические исследования. — 1990. — № 11. — С. 3-4.
10. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 26.
11. Архів Служби Безпеки України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 7. (Далі — АСБ України).
12. Там же. — Арк. 1.
13. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 25.
14. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 73.
15. Там же. — Арк. 74.
16. Там же. — Арк. 73.
17. Там же. — Арк. 100.
18. Там же. — Арк. 113.
19. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — М., 1989. — С. 59.
20. Там же. — С. 62-63.
21. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. — К., 1990. — С. 182.
22. АСБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 8. — Арк. 27-28.
23. Сторінки історії Компартії України. — С. 183.
24. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — С. 14.
25. Там же. — 23.
26. Там же. — С. 61.
27. Там же. — С. 61-63.
28. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 312. — Арк. 3.
29. Там же. — Арк. 8.