Внутрішня і зовнішня торгівля України на поч. ХІХ ст.

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля. Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт знаходився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 раза, за 10 років (1895—1904) — з 4250 до 5600. Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взимку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удосконалених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспортування найбільші торгові операції на ярмарках проводили у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шляхи були найбільш зручні для транспортування вантажів. Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн крб., а продано — на 56,7 млн крб. На початок 1895 p. продаж товарів зріс в 1,25 раза. Протягом 1895—1904 pp., за значно заниженими даними, сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх — 972 і великих — 8. У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з 34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські — 9/10. Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти. Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома днями. Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики. Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо). Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти. На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які становили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались. Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівліпродажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя). Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмолинцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаштування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшення базарних днів там, де вже були базари. На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень — у 13 і щоденно в 9 містах. Серед містечкових виділилися базари в містечках Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ставищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому продавали товарів на суму 25—ЗО тис. крб. Значний торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумовлений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників. Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом. Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки базари відкривали переважно в містах, то у 80—90-х роках — і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів. У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі — по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, дедалі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній. У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб. В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. — майже 87 тис. В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універсальних і багатофілійних магазинів. Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо. У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 p. — 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось. Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі проводили операції з купівлі-продажу зерна. У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'яновугільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня України, а з іншого — недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в економіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугілля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організацію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування на внутрішньому ринку монархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо великими були операції "Продамета" і "Продвугілля". Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки (1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177, 1 343 000 крб. Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів. Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816— 1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %. Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів. Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко, тобто право безмитного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію, через Кавказ — в Персію. В Одесі організовували банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багатіти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у 1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон. Україні та Росії належала велика роль у російському експорті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморськоазовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%. Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896— 1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи. Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p. — 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — ЗОЇ млн крб. Протягом 1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту — 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб. У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі імперії Романових з України вивозили пер'еважно продукти сільського господарства, в Росію — промислову сировину й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 pp. становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна давала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українському експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість становила 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарі

в, які вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України. У системі заходів царського самодержавства, спрямованих на колоніальне узалежнення України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміцнення корінної російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю. Головна мета цього тарифу, незважаючи на численні доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його положення позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед вироби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909—1911 pp. становила 471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн. Проте продукція текстильних підприємств України становила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі українські ярмарки — київський, харківський, лубенський, полтавський та інші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами. Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі належала купцям, чисельність яких протягом 1816—1856 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капіталів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60— 70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо на 1861—1862 pp. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними даними, 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема, у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст. — вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільшилась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну торгівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській губернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близь-ко 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 p. — відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів. На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розвивалися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків. Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, найменше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що безпосередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах. Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знамениті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі — великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні. На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісоматеріали. У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897—1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901—1905 pp. — 130 тис., у 1906—1910 pp. — 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора. Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля. у ЗО—40-х роках XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Делятин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові. На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'язок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асортимент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію. Торги і базари мали важливе значення у реалізації продуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів. Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі — стаціонарна. У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850—1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870—1911 pp. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в 1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів. Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купціввласників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Наприклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма. Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Topгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис. золотих ринських, то в 1849 p. — майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів. У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла. В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калійну сіль. Із західних провінцій монархії-імпортували у країни Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фабрично-заводської промисловості. Крім товарів для задоволення побутових потреб населення, особливо міського, тканин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також деяких харчових продуктів — цукру, кондитерських і тютюнових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними промисловими виробами. Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати. Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838— 1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнаціями. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Наприклад, у 1831—1839 pp. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо. У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825—1835 pp. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, 1840—1850 pp. — майже 47,6 тис. волів. Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова. Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку. Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрянськими українцями сприяло зміцненню свідомості етнічної єдності всього українського народу. Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.