Утворення Директорії

Курсова робота

Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.)

План:

Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

Природа режиму й політика Директорії.

Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

I Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

1.1. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української держав­ності.

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністично­го опору став Південь Росії. Вороги більшовизму зна­ходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського й кубанського козацтва. З усієї краї­ни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були пе­реконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або со­лідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, ін­ші — конституційну монархію або навіть республікан­ську форму правління. Суперечки із цього приводу зде­більшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави в довоєнних кордонах. Гасло «єдиної й неді­лимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої спра­ви», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спіль­ного. Утворений у столиці України «Київський націо­нальний центр», який стояв на білогвардійських пози­ціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Зі зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори не­припустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував оку­паційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві ка­дети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність Украї­ни зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеч­чини здавалася неминучою, а тому Скоропадський на­магався не відповідати прямо на антиукраїнські вихват­ки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних, і навіть воєнно-політичних організа­цій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не запере­чував проти виїзду їх на Дон, і всіляко намагався на­лагодити стосунки з Денікіним.

1.2. Утворення Українського Національного Союзу.

Ско­ропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Цент­ральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представни­ків українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїн­ських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабі­нету Скоропадський покладався не на партії, а на кон­кретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та націо­нальний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі із С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко кри­тикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з де­путатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, та­ємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погірши­лися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш по­мірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебіль­шував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, куль­турних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідаль­ної перед парламентом, і боротиметься за демократич­ний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродже­ної УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізу­вати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ЦК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомові, сторони обмежилися усною до­мовленістю.

1.3. Відречення гетьмана од гасла самостійної України.

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капі­тулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися пере­говори щодо програми кабінету, який мав бути сформо­ваний за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважли­віших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності Украї­ни, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поста­вили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими си­лами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під голову­ванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Ро­сією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної само­стійності гетьман розраховував здобути якщо не допо­могу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антан­ти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

Висновки:

Основними причинами падіння гетьманського режиму були: залежність стабільності країни від Німецьких військ; соціальна програма, яка збігалась із програмою білогвардійців та суперечила баченню незалежності інших політичних сил країни; відсутність дієздатної армії; наростання напруженості у суспільстві; поява політичної сили, дії якої спрямовані на знищення існуючого режиму; прагнення Скоропадського правити на власний розсуд і погані відносини із іншими партіями країни.

II Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

2.1. Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада в Киє­ві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і україн­ських січових стрільців. Присутні відхилили ідею не­гайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Рес­публіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Дирек­торії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державно­го українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього пе­редбачалося заново визначити форму державної органі­зації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Ди­ректорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стріль­ці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії за­йняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьма­на танули, а військові сили Директорії швидко зроста­ли. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала конт­роль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, пере­важно більшовиків та єврейських соціалістичних пар­тій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи.

2.2. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовт­невого перевороту в Петрограді країни Антанти поспі­шили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку проми­словість України було вкладено чималі французькі ка­пітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшови­ків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарні­зони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервен­ції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здій­снювати демобілізацію військ, що вже почалася стихій­но, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого роз­порядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Ру­мунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналеж­ністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в до­воєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати не­залежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лін­корів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у оде­ських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Ан­танти через свого уповноваженого, французького консу­ла в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та ре­організації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держа­ви Антанти стверджують свою непохитну волю підтри­мати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чо­ловік.

Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Ке­рівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 диві­зіями, щоб мати змогу зайняти основну частину Украї­ни, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існу­вало,— Директорія. Поки транспорти з військами со­юзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не зби­ралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмов­ляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над україн­ським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудово­го українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Ди­ректорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунто­ваність надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у від­чайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півно­чі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

12 грудня 1918 р. війська Директорії після коротко­часних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке коман­дування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтер­вентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноро­сійський» уряд і призначив свого військового комендан­та — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські вій­ська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи україн­ську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лі­нії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівни­цтво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних пере­говорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні по­ступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Оде­сі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішу­чий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервен­тами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизан­ські дії.

Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обко­мі КП(б)У було створено пропагандистську групу з пра­цівників, які досконало володіли європейськими мова­ми,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очо­лювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтер­вентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні фран­цузькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після три­валих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Висновки:

Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування дієздатної армії, та вчасно обраний момент для повстання. Проте становище на кордонах країни було дуже важке.

III Природа режиму і політика Директорії.

Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керів­ництву повстанням проти гетьмана. Її функції були ви­черпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства ро­зігнаної окупантами Центральної Ради, а також на не­гайному скликанні цього органу верховної влади.

Проте Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відо­мо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжна­родне і внутрішнє становище України також, здавало­ся б, свідчило на користь верховної влади у формі дик­татури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Проте побудова влади у формі диктатури Директо­рії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізу­валася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці «Відроджен­ня нації»: «...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру — П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. «Принципіально», в деклараціях, заявах, навіть у законах біль­шість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією про­вадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський».

Справді, фіктивність Директорії як «колективного» органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли геть­манська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна вла­да зосереджувалась у військових структурах, а точні­ше — у виборних отаманів напівпартизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У «Відродженні нації», перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, зма­льовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Вин­ниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським вій­ськам. Довготривала війна призвела до збільшення про­шарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильно­діючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окре­мі, не пов'язані між собою одиниці — майже не пере­формовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася не­сприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьман­ського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисель­ність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втрати­ла свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: «...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціаль­ні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ста­вили цензуру, вони забороняли збори».

Так, Балбачан на Полтавщині поров різками членів селянського губернського з'їзду за «більшовизм», тобто за намагання якнайшвидше поділити землю. На найви­щому, тобто «директоріальному» рівні, за який відпові­дав і Винниченко, влада декларувала відданість інтере­сам трудящих селян, але здійснювала надто поміркова­ну політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріа­ції, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження стату­су іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошува­лася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робіт­ничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж во­на або її отамани — часто без узгодження з вищою вла­дою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслід­ків — придушували страйки, забороняли робітничі орга­нізації політичного характеру, навіть розганяли проф­спілки. Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гину­ли. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися без­карними. Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визво­лителями України від гетьманщини й не довіряли про­фесійним політикам та політичним партіям. Відзначаю­чи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій «групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей». Справді, ці люди щиро прагнули утвер­дити самостійність України в розбурханому революцією й національно несвідомому суспільстві. Вони небез­підставно вважали головним ворогом української дер­жавності не білогвардійців, а більшовиків. Адже біль­шовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали біль­шовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російсько­мовні елементи суспільства — росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище

основ­ної частини українського селянства постійно підживлю­вало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла «Грабуй награбова­не!» перероджувалася в них у ненависть до всього ро­сійського.

Взявши за взірець шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською мо­вою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано негайно замінити на українські. Високопрофесійні уря­довці у міністерствах звільнялися тільки через те, що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як «витвір гетьманату».

Позиція українських партій. Трудовий конгрес. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії диску­тували про те, який лад треба встановлювати в Україні. На початку січня 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії, яку формально можна було б назвати урядовою — укра­їнських соціал-демократів. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Ди­ректорії В. К. Винниченко, хоча й з певними застере­женнями, виступив проти організації політичної влади у формі Рад. Він вважав, що Ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою Рад викличе конфронтацію з переважною частиною населення — селянством. До всього, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР В. М. Чехівський, навпаки, за­хищав радянську форму політичної влади і стверджував, що слабість Центральної Ради була зумовлена відсут­ністю територіальних баз на місцях у формі Рад. Він відстоював Ради в «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії. Дивним чином він робив протилежний Винниченковому прогноз у разі встановлення однакового з Росією політичного ладу: вважав, що це збереже за Україною її незалежність.

З'їзд, одначе, залишився на традиційно демократич­них позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення робітничої диктатури у формі Рад, за скликання парламенту і органів місцевого самовря­дування на основі загального виборчого права. Прибіч­ники Рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра був на фронті й не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення. У січні 1919 р. відбулася також конференція україн­ських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь в її підготовці, але не по­бажав увійти до керівництва. Конференція відзначила, що українська революція з національно-політичної роз­винулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів — Рад селянських і робітничих депута­тів. На відміну од соціал-демократів, які вважали Ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них пред­ставництво, яке відповідало б його соціально-економіч­ному значенню в житті суспільства. Тут їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР від­мовлялася од відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам увіходити в урядові органи.

Ліві українські есери разом із незалежницькою фрак­цією соціал-демократів зайшли у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманщини ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припи­нили боротьби, тепер уже проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які були названі трохи пізніше «боротьбистами», дуже небезпечними. Вони «збільшовизовували» війська.

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Кон­грес трудового народу України з метою організації вла­ди. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих класів. Петлюра хотів обійтися без цього законодавчого органу й стояв за зміцнення вико­навчої влади в її мілітаризованих формах, але все-таки підписав відповідну декларацію разом з іншими членами Директорії. Було намічено обрати 528 делегатів за кла­совою ознакою, поміж них 377 від селян, 118 — від ро­бітників і 33 — від трудової інтелігенції. Додаткові 65 місць надавалися представникам ЗУНР. Делегатські місця розподілялися між дев'ятьма губерніями України, Холмщиною і Підляшшям, а також профспілками за­лізничників та поштово-телеграфних працівників, які мали особливі заслуги в поваленні гетьманського режи­му. Вибори відбувалися по куріях — на повітових се­лянських з'їздах, губернських робітничих з'їздах трудо­вої інтелігенції.

16 січня 1919 р., коли виборча кампанія ще тривала, у Києві було скликано державну нараду в складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і удар­ної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади й рекомендувати її Трудовому конгресу. Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився проти як диктатури про­летаріату, так і військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш слушно зауважив: спочатку треба ма­ти військо, а вже потім говорити про військову дикта­туру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу, бо якраз цього вимагає трудовий народ. Нарада не ухва­лила жодного рішення І тільки підтвердила зростаючу ерозію влади в УНР.

Однією з перших, до всього без будь-якої участі біль­шовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, що розміщувалася в Святошині під Києвом. Петлюра не­гайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії. Він зажадав передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. У зверненні до Директорії вказувалося, що «озброєний народ силою зброї буде домагатися своїх прав». На з'їзді було обрано ревком, раду дивізії та її отамана — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розта­шувалася дивізія, війська для роззброєння бунтівників. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові під­розділи Директорії, дислоковані в цьому районі, й за­хопили Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Тут стала складатися нова адміністрація під проводом укра­їнських лівих есерів і незалежників.

Наприкінці січня 1919 р. «збільшовизувалися» части­ни Задніпровської дивізії, що були розташовані на ве­личезній території південної України. За наказом керів­ництва партії українських лівих есерів штаб дивізії у складі отамана М. Григор'єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького вийшов з підпорядкування Директорії й роз­почав під радянськими гаслами бойові дії проти біло­гвардійців та військ Антанти на фронті від Бесарабії до Перекопу. Дивізія Григор'єва поповнювалася за ра­хунок численних повстанських загонів селян.

Про підтримку Рад оголосили загони «батьки» Н. Махна (цей титул присвоїли отамани, які визнали його керівництво), що перебували в районі Гуляйполя. У Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорі­зький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та кор­пус січових стрільців під командою Є. Коновальця.

23 січня у Київському оперному театрі зібралися близько 400 делегатів Трудового конгресу. В обстановці війни у багатьох місцевостях вибори не відбулися, а де­які делегати не змогли приїхати в столицю. Основна ча­стина делегатів представляла контрольовану українськи­ми есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх де­легатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клап­тики паперу. Конгрес припинив роботу й саморозпустився.

Висновки:

Політика Директорії була суперечлива й недалекоглядна. Конкуренція між основними лідерами призвела до того – що хибно були розставлені пріоритети керування внутрішньою політикою країни, що призвело до ще більшої нестабільності в країні та хаосу.

IV Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

4.1. Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну.

11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про пере­мир'я, що означало її фактичну капітуляцію. Для ра­дянської Росії відкрилася можливість анулювати Брест­ську мирну угоду. 13 листопада ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає угоду недійсною.

У заяві вказувалося, що Російська Радянська Рес­публіка вітає трудящих окупованих областей і «...обіцяє їм повну, що йде до кінця, підтримку в боротьбі за вста­новлення на їхніх землях соціалістичної влади робітни­ків і селян». Курс на світову революцію, під гаслом якої відбувся жовтневий переворот, не перешкодив більшови­кам прагнути до встановлення радянського ладу в ме­жах кордонів колишньої Російської імперії. «Збирання» втрачених під час світової і громадянської воєн імпер­ських земель навколо єдиного центру Раднарком розгля­дав як першочергове завдання.

Заяву ВЦВК про недійсність угоди відділяло од по­відомлення про перемир'я на Західному фронті два дні. Але конкретні дії, що випливали з факту капітуляції Німеччини, Раднарком розпочав, не гаючи й такого ча­су. Вже 11 листопада він дав директиву Реввійськраді республіки у 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Того ж таки дня головком І. І. Вацетіс, тер­міново відкликаний із Східного фронту В. О. Антонов-Овсієнко і Й. В. Сталін зустрілися з українськими біль­шовиками В. П. Затонським, М. О. Скрипником і Епштейном (Я. А. Яковлєвим). Останні дали невтішну інформацію: без уведення в Україну значних сил Черво­ної армії не можна розраховувати не лише на успіх революційного руху, а й на саме його виникнення. За цих умов організувати успішний похід в Україну впро­довж десяти днів виявилося справою нереальною. Реввійськрада республіки не мала достатньої кількості ре­зервних військ.

Одначе підготовка до вторгнення розгорталася на повний хід. 17 листопада було створено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову ра­ду. До неї ввійшли И. В. Сталін, Г. Л. Пятаков, В. П. Затонський і В. О. Антонов-Овсієнко. 28 листопада, через два тижні після утворення Директорії, було проголо­шено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. Л. Пятакова (голова), В. К. Аверіна, Артема (Ф. А. Сергєєва), К. Є. Ворошилова, В. П. Затонського, Е. Й. Квірінга, Ю. М. Коцюбинського, М. І. Подвойського, О. Г. Шліхтера та ін. Один із перших декретів цього уряду присвячувався утворенню Української радянської армії.

Щоб передчасно не видати справжнє призначення стягуваних у цю армію військ, їх назвали групою кур­ського напряму. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати військові частини з резервної армії, що ди­слокувалася на Орловщині. Він включив у групу два полки ВЧК, три продовольчі полки, загони угорських Інтернаціоналістів, партизанські загони з-під Уфи, які складалися переважно з поволзьких татар, і три полки прикордонної варти, що раніше охороняли кордон Росії з окупованою Україною. Кістяк групи становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні». 1 грудня в газеті «Известия ВЦИК» з'явився мані­фест Тимчасового уряду України, в якому проголошу­валася його програма дій. Уряд заявляв, що стає на чолі мас, які повстали проти гетьманського режиму, обіцяв скликати після встановлення радянської влади на місцях Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селян­ських і червоноармійських депутатів, проголошував на­ціоналізацію промисловості та банків, повідомляв про безкоштовну передачу селянам усіх поміщицьких земель з реманентом.

Отже, більшовики мали намір перехопити керівни­цтво всенародним повстанням проти гетьмана і окупан­тів, хоч більша частина України вже перебувала під контролем Директорії. По суті, маніфест сконструйова­ного у Москві «українського уряду» заповідав конфрон­тацію з тією адміністрацією, яка утворювалася в ході повстання. Тим часом війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в Україну.

4.2. Неоголошена війна.

Перша і Друга повстанські ди­візії прийшли в рух ще до сформування Української радянської армії. 18 листопада частини Другої дивізії зайняли Ямпіль і Хутір Михайлівський, 20 листопада — Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення Тимчасового уряду України. На­прикінці листопада Перша дивізія зайняла Стародуб і ряд інших населених пунктів на Чернігівщині. І все ж, не маючи достатніх сил, ці дивізії були нездатні роз­горнути фронтальний наступ.

Посилаючись на анулювання мирної угоди з Німеч­чиною, заступник наркома іноземних справ Л. Карахан опублікував циркуляр, з якого випливало, що Раднарком Росії більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважа­ти документи, видані українською владою, недійсними. Таким чином, уряд ухилився від визнання української незалежності непомітним відомчим циркуляром. Без­сумнівно, це було зроблено, щоб швидше забути не­приємні для нього часи, коли з УНР, а потім з Україн­ською Державою підтримувалися офіційні дипломатич­ні відносини.

У грудні Перша повстанська дивізія, зміцнена інши­ми частинами, почала просуватися зі Стародуба на пів­денний захід. Перед нею стояло завдання захопити Чер­нігів і Київ. Друга дивізія наступала на Харків.

Найбільших успіхів радянські війська добилися на Лівобережжі. Це пояснювалося великою підтримкою з боку робітничого класу Харківщини. Під час перевибо­рів Харківської Ради робітничих депутатів абсолютна більшість місць дісталася більшовикам. Спираючись на Раду, вони почали готувати повстання проти Директо­рії. Коли ж отаман Балбачан розігнав Раду й заарешту­вав її керівництво, харківські робітники відповіли за­гальним страйком і добилися звільнення заарештованих. Робітничі загони зайняли Ізюм і Чугуїв. Одночасно Друга дивізія зіткнулася з петлюрівцями біля станції Козача Лопань і вщент розгромила їх. 1 січня 1919 р. харківські робітники повстали і два дні утримували міс­то. З січня в Харків увійшли частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд України.

Ще до підходу регулярних частин Червоної армії повстансько-партизанські загони почали активно дія­ти на значній території Катеринославської губернії. 27 грудня повстанці розгорнули наступ на губернський центр і після доби запеклих боїв оволоділи ним. Діставши підкріплення, петлюрівці вибили їх з міста, але пар­тизанам вдалося утримати контроль над усією лівобе­режною частиною Катеринославщини.

За який-небудь місяць стратегічна обстановка в північних районах України кардинально змінилася на ко­ристь радянських військ. Причина коренилася не стільки в масовому наступі регулярних частин Червоної армії, скільки в розкладі військ самої Директорії, що були вже нездатними протистояти натиску. Про це цілком відверто писав В. К. Винниченко: «І не російський радянський уряд виганяв нас з Украї­ни, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські радянські війська не могли б зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський радянський уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організовували повстанські війська й керували ними».

Розгром основних військових сил Директорії. На по­чатку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді ста­новили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з пар­тизанів, які покинули територію України після приду­шення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння зді­йснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім ке­рівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил ста­новила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава, Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніп­рі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви над­звичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету Украї­ни з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалеж­ність УНР.

Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзич­ливе ставлення. Д. Мануїльський, якому було доручено проводити переговори від радянської сторони, наполя­гав, щоб Україна оголосила війну Антанті. Мазуренко відстояв гнучку формулу прийнятного для радянської Росії українського нейтралітету. Було очевидно, втім, що переговори не мають перспективи. Радянська влада влаштовувала Раднарком в одній єдиній формі «дикта­тури пролетаріату», коли делегатам від робітничого кла­су в Радах надавалися штучні переваги порівняно з представниками чисельно переважаючого селянства. Обрана Директорією формула виборів до Трудового конгресу ніколи б не дала переваги більшовикам, а тому зовсім їх не цікавила. Про незалежність УНР, як уже дало зрозуміти відомство Чичеріна, не могло бути й мови. Нарешті, непопулярність Директорії серед трудя­щих мас України робила її в очах Москви партнером, з яким можна було не рахуватися.

Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, у Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. В. Чехів­ський, М. Грушевський, М. Шаповал та інші прибічники союзу з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, найбільш послідовним з-поміж яких був Петлюра, заговорили на повний голос. До них приєднав­ся Винниченко, і 16 січня Директорія офіційно оголоси­ла війну радянській Росії.

Зупинившись на короткий час у Харкові для переформування, радянські війська незабаром поновили на­ступ у трьох напрямах. Друга повстанська дивізія про­сувалася на Полтаву, група під командуванням П. Ю. Дибенка — на Катеринослав, група Ю. В. Сабліна — на Донбас. Загальна чисельність регулярних військ, зосереджених на Харківському напрямі, не перевищува­ла 11 тис. бійців, але вони спиралися на підтримку чис­ленних партизанських загонів.

Дибенко захопив Катеринослав 27 січня. Друга диві­зія увійшла в Полтаву і, не гаючи часу, просунулася до Дніпра. 1 лютого вона переправилася на правий берег в районі Кременчука. Група Сабліна тим часом зайняла донецькі міста і з'єдналася з радянськими військами, що стримували частини генерала Денікіна.

Одночасно з наступом на Харківському напрямі від­булося просування радянських військ на Київ. Основу військових сил тут становили три полки Першої пов­станської дивізії, полк Другої дивізії і частини при­кордонників. Богунський полк під командуванням М. О. Щорса 12 січня зайняв Чернігів і разом з Таращанським полком В. Н. Боженка наблизився до Броварів, де стояла 40-тисячна петлюрівська армія. Хоча чисельність радянських військ була майже вчетверо меншою, вони пішли у наступ. Після триденної битви Петлюра змушений був відступити, відкривши шлях на Київ. 5 лютого Перша повстанська дивізія захопила столицю Україну.

Причини успішних для Червоної армії воєнних дій схарактеризовано в оперативному зведенні командуван­ня військ Директорії за лютий 1919 р.: «Швидке захоп­лення більшовиками Лівобережної України, а також Києва і втрата нами майже всієї Херсонщини і Катеринославщини пояснюється, з одного боку, кращою орга­нізацією більшовицької армії, а з другого — співчуттям і активною допомогою місцевого українського населення більшовикам».

4.3. Реорганізація Директорії.

Спілка з Антантою. Біль­шість провідних діячів УНР не бажала йти на форму­вання єдиного з Антантою антибільшовицького фронту. Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшо­виків, у цьому не відігравали вирішальної ролі. Набага­то більше важило те, що Антанта була у тісній спілці з Денікіним, який рішуче заперечував існування само­стійної України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не давали результатів. Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від «буржуазно-націоналі­стичних» петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної ді­яльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівни­цтва своєї партії, що розглядало такий крок як дезер­тирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Ди­ректорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних мі­ністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Доб­ровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й пере­дав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справди­лися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уря­ду УНР стала Жмеринка.

Висновки:

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соці­альної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

Зростаюча невдоволеність населення України своїм становищем підштовхнула його до зміни своїх поглядів на владу. Це призвело до приєднання партизан до радянських військ та захоплення росіянами території України. Директорія припинила своє існування як реальна політична сила.

На мою думку – Україна могла б стати незалежною країною тільки за умов єдності народу. Роздробленість, конкуренція в гілках влади та в середині самих партій, неспроможність домовитись із самими собою та дійти компромісу – звели нанівець всі зусилля, які були покладені заради свободи та добробуту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія України. Нове бачення.Т.2. - Київ, 1996 р. - С.76. 2. В.Іванис. "Симон Петлюра - президент України". - Київ, 1993 р.-С.84. 3. Н.Полонська-Василенко "Історія України". - Київ, 1993 р. - С.305. 4. І.Нагаївський. "Історія української держави ХХ-го століття". - Київ, 1993 р. - С.200. 5. М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов "Історія України". - Київ, 1992 р. - С.112.