Селянські реформи в Україні ХІХ ст

Рефератна тему:

Селянські реформи в Україні ХІХ ст.

Зміст

1.
Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян.

2.
Особливості здійснення селянської реформи в Україні

3.
Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і Західній Україні.
У другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України.

В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені:

— селянська реформа 1861 року;

— земська реформа 1864 року;

— міська реформа 1870 року;

— фінансова реформа 1864 року;

— судова реформа 1864 року;

— шкільна реформа 1860—1964 років;

— військова реформа 1864—1874 років;

— поліцейська реформа та інші.

Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян.

У першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стри­мувало розвиток ринку і селянського підприємництва.

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної сис­теми в Росії. За період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років.

Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.

У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр її, який у бе­резні 1856 р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян, він сказав: "набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу". Після цього з'явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.

19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо конкретних положень селянської реформи. Були прийняті цент­ральне й місцеве положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж положен­ні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорно­земна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рів­ня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища .і нижча) земельних на­ділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів” розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у по­ложенні.

Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пус­тирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.

Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користувати­ся наділом, залишаючись "тимчасово зобов'язаними".

Викупний договір між поміщиком і селянською общиною зат­верджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Піс­ля затвердження договору всі відносини сторін (поміщик - селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб'єктом власності в більшості регіонів ставала община,, у дея­ких районах - селянський двір. В останньому випадку селяни одержу­вали право спадкового розпорядження землею.

Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.

Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25 % викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цін­ними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачу­вати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду по­винен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування ре­форми були створені Селянський і Дворянський банки.

У період "тимчасової зобов'язанбсті" селяни залишались відок­ремленими в правовому .відношенні станом. Селянська община зв'я­зувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і..при гарантії', що другу половину виплатить община.. Можна було піти з общини знай­шовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов'язко-вий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі. Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування .індивідуальним, розподіл землі на постійні спадкові частини, про переділ, вилучення із общини їїчленів.

Староста був фактичним помічником поміщика, (в період тимча­сового зобов'язаного існування), міг накладати на винних штрафи або

піддавати їх арешту.

Волосний суд вибиравсяна один .рік і вирішував незначні майнові спори, а також незначні проступки.

Негативними наслідками реформи стало наступне, наділи, селян зменшились порівняно з дореформними, а платежі, (порівнюючи зі старим оброком) виросли, община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, і водоймами, селяни залишались

Особливості здійснення селянської реформи в Україні

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимагали перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст. посилю╨ться занепад поміщицьких господарств. Праця селян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство велося традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з тим промислова революція та початок індустріалізації в країнах Західної ╙вропи та в Росії вимагали збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, зерна насамперед. Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола Росії.

Проти кріпосного права виступили селяни ≈ найважливіша і найчисельніша суспільно-політична сила імперії. Упродовж чотирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській губерніях селянські бунти ставали все частішими. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів панських маєтків.

В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших рег

іонах Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужинцями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю. Масові селянські рухи 1855-1856 рр. справили великий вплив на панівну верству і значною мірою визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про необхідність його ліквідації.

Проти кріпосного права виступила ліберальне настрої╨на інтелігенція, яка вважала його анахронізмом, антигуманним явищем. Промисловці та фабриканти також були проти кріпосництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі і промисловості. Твори Т.Шевченка, Марка Вовчка були суцільним звинуваченням проти кріпацької неволі.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонованих проектів. У комісію входили і брали активну участь у її роботі українські поміщики з Чернігівщини Василь Тарновський та Григорій ╔ала╢ан. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала ╚Положення╩, яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були обнародовані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України ≈ з 9 березня до 2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Селяни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 138 млн. крб. Таким чином, селяни фактично викуповували не тільки землю, але й свою волю.

Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох років самому визначати і оформити у т.зв. уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни перебували у становищі ╚тимчасово зобов'язаних╩, змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В багатьох місцевостях таке становище продовжувалося багато років. Дворові селяни взагалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.

Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і Західній Україні.

Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили у склад Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації. Тривалий час панщина була вигідною панівним верствам Австрійської монархії ≈ німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель в цілому. Галичина була ╚хлібною коморою╩ для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських ма╨тків, що приносило чималий зиск. Разом з тим, сільське населення Східної Галичини періодично голодувало. ╡ головна причина цього голодування у тому, що 43% орної землі належало польським та іншим панам-дідичам, яких налічувалося дещо більше, ніж 50 тис., тоді як на майже 2 млн. 700 тис. селян припадало 57% орної землі. Не дивно, що у першій половині XIX ст. по Західній Україні прокотилося ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної ╙Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці. Вони звільнялися від опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т.ін.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі добровільних угод з ними. Патент 1853 р. почав регулювати сервітутні відносини, але мало чим допоміг селянству: більшість сервітутних судових процесів селяни програли поміщикам.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю, селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило ╞х залежними від панів у господарському відношенні.

Невирішеним залишалося питання ╚права на пропінацію╩. Пани зуміли обійти закон від 7 вересня 1848 р. і дальше використовували ╚право пропінації╩ у своїх корисних цілях. Так, у 1860 р. дохід від пропінації становив 5 млн. римських щорічно. А у 70-их роках селяни змушені були викупляти право на пропінацію.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

Список літератури

1. Всеобщая история государства и права. Под редакцией К. И. Батыра, М., «Былина», 1995.

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. : Харків. Право, 1999.

3. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі, 1995. стр. 92-95

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994 стр. 8-29.

5. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ, 1995, стр. 23-58.

6. Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000, стр. 19-25.

7. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001. Ч.1. стр. 18-