11. Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ ст.
Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.
Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.
Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" — ось заповідь педагогів братських шкіл.
Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.
Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.
При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.
Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів.
Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.
Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа.
Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при "тримових ліцеях" у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів ("Маргарит" Іоанна Златоуста, "Книжка о постничестві" Василія Великого).
Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.
1
2)
Дмитро
Іванович
Вишневе
́цький
(8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі. Народився в 1517 році в місті Вишнівці .Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом .Він мав задум побудувати на о. Мала Хортиця замок та розмістити у ньому сильний гарнізон для захисту українських рубежів.Байда прославився походами проти турецьких і татарських поневолювачів.Неодноразово здійснював спроби об’єднатисили христ.держав Європи в боротьбі проти Криму,але отримував лише порожні обіцянки.Сухопутні та морські походи тримали турків і татар у страху.У 1558 в тис.козаків під команд.Вишн. обрушилось на кримське ханство,а в 1559 спробував захопити Азов.Польский король зоборонив діяти самостічно,через загрозу ударів з півдня,після чого Байда з козаками пішов на службу до моск.царя Івана Грозного.Але у 1561 йому довелось тікати з Москви і повернутись в Україну. У 1562 під час одного з походів у Молдавію князь зазнав поразки-загін було розгромлено, а сам він потрапив у полон. Його доставили У Стамбул і в 1564 вбили, скинувши з фортеці на залізні гаки. Навколо життя Дмитра Вишневецького і його смерті створено багато легенд. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стричав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв турків та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із турків застрелив Дмитра з лука. Оповідали, що турки вирізали та з'їли серце Вишневецького, щоб перейняти його мужність та відвагу. Згодом з'явились нові подробиці: що султан зваблював полоненого Вишневецького у турецьку віру, обіцяючи за це всілякі блага, але Дмитро зневажив все те та ще й сам, висячи ребром на гаку, стріляв із лука в султана. В українській народотворчості ця легенда перетворилася на широко відому думу про козака Байду. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).
13) Культура України першої половини ХУІІ ст??
14) Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний
(1570, Кульчиці — †20 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.Навчався в Острозькій щколі,у школі Львівського братства.У 1596 р після Брестської унії написав твір «Пояснення про Унію»,піля того втік на Січ,через переслідування правосл.Під керівн.Сагайд. здійнили багато походів на Крим та Туреччину.1 1616 загін під цого команд. Взяли Кафу,Синоп та варну-найб.ринок рабів.У 1618 взяв участь у поході на Москву,захопивши ряд міст.Сагайдачний був відомий як захисник православ’я .У 1620 разом з усім Військ.Зап. вступив до Київського братства. І таємно відновив православну ієрархію,на чолі був поставлений Іов Борецький.Козаки на чолі з Сагайд. Відіграли роль у відбитті тур.навали на Польщу у 1621.Військо тур султана налічувало 300 тис турків і 100 тис. татар.Під час битви під Хотином Сагайдачний зазнав поранення отруєною стрілою і помер.він дістав прозвання «наставника козацтва»,похований у Богуславській церкві київськ.Братського монастиря.Перед смертю заповів усе своє майно на потреби православної церкви,освіти та благодійності. На смерть Петра Сагайдачного ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав «Вірші», в яких прославив його заслуги у справі захисту батьківщини від турецько-татарських нападів. Героїчна постать Сагайдачного — у центрі творів Данила Мордовця «Сагайдачний», Осипа Маковея «Ярошенко», Зінаїди Тулуб «Сагайдачний», у багатьох легендах і піснях.
15) Реформа Православної церкви за часів П. Могили.
У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори. Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства. Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника», «Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх. «Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо. Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви. Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.
16)Революція козаких повстань під проводом Хмельцького.
Козацько-селянське повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського. Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву. Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи. У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «позабирали ґвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю». Косинський із своїм загоном, який щодня збільшувався, на початку 1593 р. діяв на Волині. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні й споряджені військові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолі яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневенький. Біля містечка Щижи (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським військам, a в січні 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів. Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслідки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити поставлене Косинський питання, хоча й послав запорожцям гроші й припаси. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї. Проте Косинського підступно було схоплено слугами Вишневенького і вбито. Але й після смерті Косинського восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася боротьба повстанців. Повстання 1594—1596 рр С. Наливайка. У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Наливайко, виходець з м. Гусятина (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слугами напав на двір Наливайкового батька, який займався кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і побив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла до Острога. Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. «Це був красень,— писав сучасник польський хроніст Іоахим Бєльський (1550—1629 рр.), син Мартина Бєльського,— до того людина незвичайна... до того ж прекрасний гармаш». Повернувшись з Січі, Наливайко якийсь час служив сотником надвірних козаків у князя Острозького. Потім він набрав загін селян, козаків, міщан та всіх охочих, числом близько 2500 чол., і ранньої весни зробив похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведені до відчаю здирствами панів, об'єднувалися в загони, оголошували себе козаками й громили маєтки феодалів. Разом з наливайківцями й міщанами повстанці захопили м. Брацлав, змусивши втікати звідти шляхетський гарнізон. Щоб заручатися підтримкою і допомогою запорожців, Наливайко у червні 1594 р. направив на Запоріжжя своїх посланців. На чолі загонів запорожців, які вирушили на допомогу Наливайкові на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козаків, володів с Сошниками на Київщині, був одружений з шляхтянкою. Він виражав інтереси переважно заможного реєстрового запорізького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бідного, нереєстрового козацтва, всіх знедоволених — селян, міського плебсу, козацької сіроми. Це зумовлювало незгоди, неприязнь, а то й ворожнечу між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками. Особливо широкого розмаху набув антишляхетський рух восени 1595 p., коли Наливайко і Лобода повернулися з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській армії, що діяла там проти турків. Лобода повернувся через Поділля на Київщину, а Наливайко із Закарпаття через Мукачеве, Сваляву і Карпатські гори перейшов у Східну Галичину, звідти на Поділля, а потім на Волинь. На Поділлі він розгромив маєтки Калиновського, на Волині зайняв Луцьк, взяв контрибуцію з шляхти й купців і рушив у Білорусь. Спільно з білоруськими селянами-повстанцями загони Наливайка у листопаді 1595 р. зайняли міста Слуцьк, Бобруйськ, а в грудні — Могильов на Дніпрі. У Білорусі разом з білоруськими повстанськими загонами Савули і Панчохи діяв також загін Матвія Шаули, вихідця з міщан, який, відокремившись від загонів Лободи, з боями пішов угору по Дніпру і дійшов до м. Пропойська (на р. Сожі). Одночасно з українськими й білоруськими селянами на боротьбу проти феодалів стали підніматися й польські селяни. Повстанські загони виникли в Мазовії, в околицях Нейштадта. Отже, наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулись у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі. Під тиском шляхетських військ, очолюваних литовським гетьманом К. Радзивіллом, Наливайко залишив Могильов і наприкінці січня 1596 р. привів свої загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. Замойського виступив з коронним військом, що зібралося в Кременці, польський гетьман Станіслав Жолкевський. Наприкінці лютого 1596 р. Жолкевський швидкими переходами рушив на південь Волині, маючи на меті розгромити там Наливайка, не допустивши з'єднання його загонів із загонами Лободи, що діяли тоді на Київщині, і Шаули, який ішов з Білорусі. Проте Наливайко розгадав намір Жолкевського. З боями він відвів свої загони, що мали близько тисячі повстанців, на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Тоді ж, ранньої весни 1596 p., Лобода під Києвом об'єднався з Шаулою, який повернувся з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські ватажки об'єднали свої сили, що налічували 5—6 тис. чоловік. Після розгрому під Білою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону польсько-шляхетських військ повстанці під натиском переважаючих сил противника змушені були відходити до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, вони стали табором і дали бій, -в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї — старих, жінок і дітей, повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на схід. Деякі з їхніх керівників мали на меті перейти в межі Російської держави. Через Яготин і Пирятин повстанці вийшли до Лубен, звідки до російського кордону залишилося близько 100 км. Але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. Тоді за 3 км від Лубен, за Сулою, в урочищі Солониця повстанці спорудили укріплений табір, сподіваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожці і виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози і навколо влаштували рів і вал, всередині зробили дерев'яні зруби, наповнені землею, на які поставили гармати. 16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. У таборі спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не більш ніж 3 тис, усі інші — старі, жінки, діти, поранені. Повстанці оборонялися героїчно, але з кожним днем становище ставало дедалі скрутнішим. Не стало борошна й солі, не вистачало паші й фуражу. Повстанці були відрізані від води. Умирали жінки й діти. Гинула худоба. У таборі стояв сморід. Знову спалахнула ворожнеча між наливайківцями і прихильниками Лободи. Наливайківці обвинуватили Лободу в зраді, і його було вбито. Гетьманом повстанці обрали К. Кремпського. Оскільки становище коронного війська також було тяжким — люди втомилися, не вистачало продовольства й фуражу, а із Запоріжжя на допомогу обложеним вирушили запорізькі козаки, — Жолкевський почав переговори з козаками, обіцяючи амністію. Після дводенного безперервного обстрілу табору з гармат частина козаків, прихильники Лободи, схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Але після цього Жолкевський зажадав повернення всіх утікачів-кріпаків їхнім панам. Тоді повстанці заявили, що вони «воліють боронитися до останньої краплі крові». «Бороніться», — відповів Жолкевський. І жовніри, писав Іоахим Бєльський, «кинулися на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що на відстані милі або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалось з Кремпським не більше тисячі...» Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб застрахати народні маси. Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресивних письменників і поетів. Як мужнього борця за волю народну зображували його Т. Шевченко, К. Рилєєв, Іван Ле, М. Вінграновський (історичний твір «Наливайко»). К. Рилєєв, змальовуючи Наливайка як самовідданого борця проти гнобителів народу, вкладає в його уста такі слова: Известно мне: погибель ждет Того, кто первый восстает На утесните
17 )Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.
Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.
У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.
Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).
З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.
Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.
Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.
Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.
Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.
При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.
Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.
18) Історіографія Хмельниччини
.
Формування історіографічного (в даному випадку прижиттєвого) образу Задунайської Січі відбувалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: у період зародження й піднесення українського національного відродження, з одного боку, та за часів остаточної руйнації залишків внутрішньої автономії України, з іншого. Ці обставини спровокували формування двох протилежних типів відображення образу задунайського козацтва.
Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не затихли національні й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об'єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.
Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча "возсоєдіненія" Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов "кривим шляхом", став зрадником.
Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <...> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <...> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого "Слова о полку Ігоря" й другого "Літопису, откуда пошла єсть земля руськая", то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому".
Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті", писав він, "треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота".
Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.
У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити цілому поколінню українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. "Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам... Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це треба було створити, все це лежало на ньому...".
М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей - і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».
Коли ми бачимо таку розбіжність у оцінці Хмельницького в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих дум, в яких прославлено найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна дума «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди й панегірики, де порівнювали його з античними героями - Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.
Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.
При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.
Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції. На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе. Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.
20) Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького
. Богдан Хмельницький – видатний державний діяч та полководець. Ця загальновідома теза останнім часом слушно доповнюється тим, що він був ще й видатним дипломатом, який активно використовував різноманітні дипломатичні методи для досягнення власної мети. Козацька дипломатія до цих пір лишається маловідомою сторінкою історії для пересічного українця (попри те, що існують ґрунтовні наукові праці на цю тему.). Однак наша історія залишиться неповною без знання переговорних процесів, які доводять, що козаки не лише воювали, а й мали посольську службу, і дуже навіть успішну. Взагалі козацька дипломатія не є винаходом Хмельницького, вона виникла навіть до того, як була заснована Січ, вже тоді козаки намагалися налагоджувати контакти з сусідами. Але чим тоді вирізняється діяльність Хмельницького? Її вирізняє в першу чергу те, що Хмельницький був свідомим державником, і дбав не просто про вигоду козаків та Січі, він прагнув державності для України. А трут дипломатію ігнорувати не можна було аж ніяк. Однією з найважливіших ознак держави є міжнародне визнання. А його треба було ще отримати попри протидію Речі Посполитої. Також вмілі маневри між основними державами регіону мали б допомогти уникнути залежності від когось. Хмельницький не дозволяв собі просто іти курсом зближення лише з однією державою. Він намагався з усіма мати контакти. Це в подальші часи часто приховували, пояснюючи, що Хмельницький тільки того й прагнув, що "возз'єднатися" з Московією. Насправді ж на початковому етапі Хмельницький не полишав надії знайти компроміс навіть з поляками (!), про що свідчать його переговори з М. Потоцьким. Але Хмельницький був реалістом. І швидко зрозумів, що такий компроміс неможливий, бо поляки не проводили переговорів, обмежуючись ультиматумами. Готуючись до війни, гетьман також завдяки своїм здібностям до переговорів намагався вирішити проблему нестачі легкої кінноти. Це можна було вирішити, залучивши до війська татар. Годі навіть уявити, яке важке завдання стояло перед Хмельницьким. Але він блискуче виконав це завдання. Також налагоджувалися контакти з Доном. Перші посольства відправлялися саме на Дон, донські козаки вважалися побратимами запорожців. Але звідти допомоги не надійшло: московський цар заборонив. На підставі вищесказаного можна стверджувати, що козацька дипломатія не була зорієнтована на Московію, як пишуть навіть деякі сучасні історики. Навіть стосункам з Доном надавалося рівне значення поряд з багатьма іншими державами. Окрім успіхів Хмельницького як козацького лідера, важливо також розуміти, що ця людина мала неабиякий хист переговірника та оратора. Не можна забувати, як він вміло переконував козацьку спільноту на ранніх етапах своєї діяльності. Отже, крім дипломатичних знань володів ще й дипломатичними талантами. Але повернімося до міжнародної діяльності гетьмана. Тут слід зазначити, що в нього існувала посольська служба і посли були не просто гінцями з повідомленнями, а дипломатами, які могли самі приймати рішення в межах наданих їм повноважень, зрозуміло ж). На хвилі перемог під Жовтими Водами і Корсунем починається новий етап дипломатії Б. Хмельницького, який вирізнявся дуже цікавими діями. Зокрема, гетьман вів одночасно переговори з офіційним польським урядом, з деякими впливовими магнатами, які могли б підтримати козаків та навіть з Литвою (від останньої треба було добитися нейтралітету, щоб уникнути війни на два фронти). Влітку 1648 року гетьман звернувся і до московського царя, просячи військової допомоги. Хоча цього не було гарантовано, але козаки досягли домовленості про те, що Москва на боці Польщі не виступить. А тим часом козацькі посли вправно сіяли розбрат між претендентами на трон Речі Посполитої. І знову ж завдяки дипломатичним засобам. Хмельницький не залишався осторонь і європейської політики. Він приймав посланців від угорського князя та молдавського господаря (через останнього він шукав порозуміння з турками). Але найвидатнішим кроком дипломатичної служби Богдана Хмельницького є договір з Туреччиною. Він давав Україні найважливіше, що може бути в дипломатії – визнання. Рівноправний договір з однією з найпотужніших держав того часу означав тріумф гетьмана. З цього моменту можна казати, що козацька дипломатія стала визнаною в світі, як і держава. Наостанок слід зазначити, що Богдан Хмельницький мав всі риси, притаманні справжньому правителю. Був він і державотворцем, І полководцем, і дипломатом. Але от саме його дипломатична діяльність (яка, до речі, на мою думку, потребує детального вивчення на всіх рівнях) дозволяє зрозуміти причини і передумови всіх дій великого гетьмана.