Смерть Б.Хмельницького, який був значною мірою гарантом існування Української козацької держави, прискорила процес розколу серед козацької старшини і спричинилася до конфронтації двох орієнтацій / партій/ : промосковської та пропольської. Провідником пропольської лінії в державній політиці виступив Іван Виговський - генеральний писар Війська Запорізького. Дії гетьманського правління не залишилися поза увагою ні полкової старшини, ні російського уряду. В Малоросійський приказ на Виговського посипалися доноси старшини із звинуваченнями в намаганні повернути Україну під владу Польщі й зрадити Росію. Підвело голову і Запоріжжя, роль якого була зведена Хмельницьким нанівець аж до позбавлення власного голосу при вирішенні загальноукраїнських справ Кіш Запорізький не визнав обрання гетьманом Виговського й повів боротьбу за його усунення. У міжусобній боротьбі найближчі сподвижники Хмельницького забули про Україну, розділилися на ворогуючі табори й тим самим прирекли український народ на горе і страждання. Восени 1657 р. почалися відверті сутички. Стосунки між цими опозиційними силами були з'ясовані в кривавій битві в якій переміг І.Виговський, але, як часто буває в історії, такі коштовні перемоги виявляються “пірровими”. Однак подальший хід подій не дозволив І.Виговському розвинути свій успіх. У державницькій діяльності І.Виговського помітною була спроба відокремити Україну від Московської держави, що фактично перекреслювало всі попередні угоди та домовленості. У боротьбі з Росією Виговський зробив основну ставку на Річ Посполиту. Наприкінці літа 1658 р. спеціальна комісія розпочала переговори з польськими комісарами щодо умов українсько-польського зближення. Українська сторона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства Руського й надання йому таких же прав, як і Великому князівству Литовському. Особливе місце в цьому процесі посідає Гадяцький трактат чи “гадяцькі статті”, підписані на тристоронній основі між Польщею, Литвою та Україною в 1658 році. Цей договір передбачав створення на місці Речі Посполитої конфедерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України. В тексті документу зазначалося, що Україна стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського. Не виключалося і приєднання і Росії до договору як четвертого члена конфедерації. Чисельність козацького війська пропонувалося встановити в 60 тис. осіб. Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Однак більшість з них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними. В остаточному варіанті підписана 6 вересня У Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівства й входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Щодо внутрішнього устрою Великого Князівства Руського, то передбачалося утворити вищий законодавчий орган - національні збори, обрані від усіх земель князівства. Гетьман уособлював вищу виконавча владу. Посада ця, згідно зі статтями договору, повинна була бути виборною на все життя і затверджувалась королем. Гетьман ставав воєводою з правом першого сенатора. Що стосується останнього, то він мав також обиратися при спільній участі суб'єктів федерації й мав символізувати єдність конфедеративної держави. До атрибутів національно-державної незалежності України (Князівства Руського) належали: судочинство й діловодство українською мовою; власні фінанси; монетна система; військо. Але польська влада вирішила що вона пішла на занадто великі поступки Україні, і скасувала досить велику частку попередніх домовленостей. Внаслідок цього відбулись значні зміни. З боку польського уряду у соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що існували до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. Козакам “як людям лицарським” підтверджувалися усі їх права й зольності, вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції. За гетьманським клопотанням по 100 козаків з полку могли отримати шляхетство, однак мали право проживати тільки в традиційно козацькому районі — на півдні Київського воєводства. Відновлювалися права православної церкви. Щодо унії, то в одному акті передбачалося її збереження, а іншому — скасування. Оскільки польський уряд вважав, що зробив надто великі поступки, то до часу ратифікації договору (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч осіб, унія залишалася, За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних відносин. Православні могли обіймати посади урядників лише у Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – поперемінно з католиками.