ЗМІСТ:
1.Вступ……………………………………………………………………………………………………………2
2. Причини кризового становища сільського господарства України у складі Російської імперії………………………………………………………………………………………………2
3. Аграрна реформа П.А.Столипіна та особливості її запровадження в Україні ………………………………………………………………………………………………………………………13
4.Висновки……………………………………………………………………………………………………18
5.Література…………………………………………………………………………………………………..23
ВСТУП
Актуальність теми. Дослідження процесу аграрного реформування на початку ХХ століття є актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Однією з головних особливостей України, починаючи з другої половини минулого століття, стали аграрні перетворення: селянська реформа початку 60-х років ХІХ століття; столипінська реформа 1906-1914 років. Цей ряд подій сам по собі свідчить про злободенний стан аграрного питання для України. Україна вступила в ХХ столітті як складова частина Російської імперії з усіма притаманними цій країні проблемами – з напівкріпацьким режимом на селі і, отже, зі зростаючою необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний вибух.
Предметом дослідження є виявлення характерних рис аграрної реформи в Україні на фоні проведення останньої в Російській імперії, а також її економічні і соціально-політичні наслідки для українського селянства. Хронологічні рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914 р., коли в зв'язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи поступово скорочуються. Територіальні рамки визначаються 9 губерніями України – Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською та Чернігівською.
Об’єкт дослідження є проведення аграрної реформи П.А.Столипіна на початку ХХ ст. в Україні.
Мета дослідження є наукове обґрунтування економічної необхідності реформування сільського господарства України на початку ХХ століття, особливостей проведення аграрної реформи П.Столипіна та доцільності запровадження приватного сектору в Україні.
ПРИЧИНИ КРИЗОВОГО СТАНОВИЩА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в Російській імперії феодальний спосіб виробництва повністю витісняє капіталістична форма. При зміні форми господарювання на перший план вийшов промисловий сектор. Але провідною галуззю господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхідні умови розвитку та визначало питому вагу всіх інших галузей господарства. Після реформи 1861 року в сільському господарстві активно вкорінюється система капіталістичних відносин. На зміну барщиній системі поміщицьких господарств прийшла нова система - з наймом робітників, які застосовували інвентар власника. Зростало застосування машин у поміщицькому господарстві, проходив процес концентрації виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, відбувалося зростання та загострення протиріч між підприємцями та робітниками. На жаль, відміна кріпацтва у 1861 р. не вирішила тих земельних питань, які набули гостроти вже в середині ХІХ століття. Основою цієї аграрної політики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого поміщицького землеволодіння. Як зазначає дослідник М.А.Рубач, при проведенні реформи поміщики відрізали у селян України близько третини найкращої землі.: до 1862 р. у дворянства 9 губерній України опинилося біля 19 млн. десятин землі. У 1877 році у 1937 тисяч селянських дворів було тільки 18,7 млн. десятин надільної землі, а 19 млн. десятин дворянської землі були головною соціально-економічною базою всевладдя дворян-поміщиків. До того ж, в результаті реформи десятки тисяч дворових, сиріт, городників та селян ряду інших груп кріпацького населення були або зовсім обезземелені, або наділені тільки садибами чи мізерними ділянками польової землі. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало наділи до 1 десятини на ревізьську душу. Задовольняючи поміщиків, які були зацікавлені в одержанні викупних платежів одноразово, уряд організував викупну операцію, за якою селянам при одержанні повного наділу виділялась позика в розмірі 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими відсотками селяни повинні були сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позик. Новий економічний устрій послідовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодіння у вигляді дворянських латифундій, надільного землеволодіння селян різних верств, казенних, удільних, церковних та монастирських земель. Але залишалась у пореформеній Російській імперії станова обмеженість землеволодіння та використання землі для кріпацьких засобів експлуатації селян. Однак, світова аграрна криза 1875-1895 років сприяла тому, що, наприклад, у Східній Україні поміщики почали продавати землю на ринку. В зв'язку з цим ціни на землю починають зростати – від 29 крб. в 60-х роках ХІХ століття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ століття. Звільнивши селян від кріпацтва, тодішній уряд нічого не зробив, щоб зрівняти їх у правах з іншими верствами населення. Навпаки, було створено всі умови для того, щоб якнайменше землі потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни і надалі знаходились в економічній залежності від поміщиків та вимушені були йти в кабалу до них. Особливо помітно це було на Правобережній Україні, де 90% землі належало російським поміщикам (до повстання 1863 року ці землі належали польським поміщикам).
Все це призвело до того, що на початку ХХ століття в Україні гостро постало питання малоземелля селянства. За матеріалами тогочасної періодичної преси, у багатьох губерніях України це питання було найактуальнішим. Київська губернія, наприклад, займала одне з останніх місць у Російській імперії за розмірами селянського землеволодіння на душу населення і за підрахунками на 1 чоловіка не приходилося навіть 1 десятини землі [1908. - 29 травня ]. У Полтавській губернії, за висновками аграрної комісії Полтавської громади сільських господарів, більше півмільйона сільського населення не мало не тільки орної, а навіть і присадибної землі (1906. - 2 червня). Середній селянський наділ по всіх повітах Харківської губернії складав не більше як 4 з лишком десятини (1907. - 1 березня). Але якщо придивитися уважніше, не у всіх районах України це питання стояло так гостро. На Правобережній Україні рівень аграрного перенаселення був значно вищим, ніж на Лівобережжі. Істотні відмінності у забезпеченості землею існували не тільки між великими регіонами України, а й у окремих губерніях між повітами: жителі м.Великий-Крупель Переяславського повіту Полтавської губернії, переважно козаки, володіли площами від 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше, заможні селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кількість безземельних селян не перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с.Ляменці Золотоношського повіту Полтавської губернії на сім'ю, яка частіше за все складалася з 10-12 душ, приходилося 6 чи 7 десятин [ 1906. - 20 серпня]. Всі ці протиріччя поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку ціну зберегти свою земельну власність. Незважаючи на те, що дворянські землі у той чи інший спосіб переходили у власність козаків, заможних селян, купців та міщан, на з'їздах великих землевласників підкреслювалося, що “частная собственность неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять велику потребу в землі, так і на початку ХХ ст. дворянство не змінило своїх поглядів на це питання. І тільки з початком революційних подій в Російській імперії, існуюча загроза поміщицькому землеволодінню змінила це ставлення. Аграрна політика поміщиків на початку ХХ століття ґрунтувалася на збереженні та підтримці сільської общини з невідчужуваністю надільної землі. Охороняючи общину, поміщики розраховували на темноту та несвідомість селян, - зазначає радянський дослідник П.Н.Єфремов . Община відігравала роль середньовічної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сільському господарстві, повинна була, на думку кріпосників, замінити собою владу поміщика, можливість експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сільська спільнота у цілому відповідала за справну сплату податків. Общинне володіння позбавляло можливості купівлі та продажу землі, перешкоджало переходу її від бідніших верств до заможних селян. У відношенні володіння надільною землею усі селянські спільноти поділялися на дві великі категорії: спільноти з общинним землеволодінням та спільноти з подвірним володінням землею. Общинне землеволодіння панувало на Півдні України, особливо в Катеринославській губернії (99,5%), воно переважало над подвірним по всьому Лівобережжю. В губерніях Правобережжя панувало подвірне землеволодіння (96,3%). У Подільській губернії общинні землі становили лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння. Як бачимо, старі общинні порядки, політика підтримки сільської общини з боку царизму та кріпосників були спробою затримати розвиток капіталістичних відносин. Всі ці причини, а також станові обмеження, які лежали на надільних землях (обмеження купівлі-продажу, застави землі), обставини товарного виробництва, у якій господарювали селяни, вимоги розподілу землі та вільної її мобілізації створили революційну ситуацію. Селянські страйки, які почалися ще у 1905 р., продовжували зростати. Газети щодня друкували повідомлення про зіткнення між селянами та поміщиками, про відмови селян виходити до поміщиків на роботу, про суди над селянами за погроми маєтків і т. інше. Вимоги селян під час страйків були різними. Це і підвищення плати за роботу на поміщицьких землях, і зниження орендних цін на землю, і вимоги віддати поміщицьку землю. Майже щоденно українські газети друкували повідомлення про революційні події, що охопили майже всі губернії України. Часто поміщики використовували війська для “утихомирювання” селян [1906. - 1 травня; 1906 - 19 квітня; 1906 - 2, 7, 9, 11, 13, 19, 21, 23, 26 липня; 186, 1907. - 19 травня; 153, 1906. - 2 червня;1907. - 4, 27 липня]. Офіційні джерела дещо стриманіше висвітлювали революційну ситуацію. Так, у Звіті та огляді по Київській губернії за 1905 рік губернатором зазначалося, що аграрні виступи мали місце, але завдяки енергійним діям поліції, вони не переростали у "відкриті грабежі та розгроми поміщицьких маєтків".Уряд і поміщики всіляко намагалися придушити революційний настрій селянства. Побоюючись об'єднання окремих селянських виступів, уряд вдавався до рішучих заходів, навіть до судових справ за участь у аграрних страйках. У пресі в розділах "Судова хроніка" постійно друкувалися звіти про судові справи над селянами. Ці офіційні звіти показують, як уряд боровся за збереження “свого спокою”. Наприклад, з 42 звинувачених селян с.Бігача Чернігівського повіту за погром у маєтку поміщика Мортона, тільки 8 виправдано, а останніх засуджено до ув'язнення. Найдовший термін - 4 роки. Справа про 9 селян с.Голикова Чигиринського повіту - 4 з них були визнані винними і присуджені до тюремного ув'язнення [1906. - 2 травня;1906. - 15 вересня]. Як бачимо, царський уряд був налаштований будь-якими засобами припинити руйнування великого поміщицького землеволодіння.Оскільки селянське малоземелля призводило до поширення найманої праці, поміщики використовували це в своїх інтересах. Плата за найману працю була дуже низька. Часто селяни наймалися до панів за оплату своєї праці харчами. Під час революційних заворушень однією з селянських вимог було підвищення плати за роботу в панських маєтках. В різних місцевостях вимоги про оплату були різними. Так, у Конотопському повіті в с.Тинице селяни зажадали за свою працю на бурякових плантаціях не по 70 копійок, а по карбованцю в день. Оплати по карбованцю за копу або за третій сніп вимагали селяни с.Вербки на Поділлі. Дещо більшої оплати домагалися селяни с.Тростянця Канівського повіту - третій сніп або 5 карбованців за робочий день [1906. - 8 червня, 1906. – 3,4 липня]. Взагалі у пресі дуже багато дописів про вимоги селян до панства про підвищення заробітної плати, особливо під час жнив [1906. - 11 травня; 39, 1906. - 8 липня; 1907. - 26 травня]. Селяни відмовлялися йти на роботу, поки поміщики не задовольнять їх вимоги про підвищення денної заробітної плати. Однак, найчастіше вимоги селян не задовольнялися, а поміщики вдавалися до наймання нових сільськогосподарських робітників за таку ж, або меншу заробітну плату, оскільки аграрне перенаселення українських земель давало таку змогу.Зустрічаються навіть вимоги селян про збільшення харчів. Селяни відмовлялися працювати на плантаціях князя Орбеліані (с.Часниківка Лохвицького повіту), поки не поліпшиться якість харчів [ 1907. - 1 липня; 1907. - 7 липня]. Все це свідчить про те жалюгідне становище селянства, в якому воно опинилося на початку ХХ століття. Малоземелля та безземелля селян змушувало їх на активні дії для покращення умов свого існування. Користуючись гострою потребою більшості селян у землі, поміщики здавали частину своїх земель в оренду на виключно несприятливих для орендарів умовах. За даними науковця С.М.Сидельникова, на протязі 35 пореформених років орендна плата збільшилася у середньому втричі, а у малоземельних районах - у 5 і більше разів . Залишки кріпацтва в сільському господарстві України мали значне місце на початку ХХ століття. Як зазначає М.А.Рубач, біля 3,5 млн. десятин дворянської землі здавалося в оренду селянам. Значна частина поміщицької землі аж до 1917 р. оброблялася селянським інвентарем. На Полтавщині 66% приватної землі здавалося в оренду. На початку ХХ століття в Російській імперії існувало два типи оренди, які суттєво відрізнялися за характером виробничих відносин, і виникали при користуванні орендною землею:
1) голодна (продовольча) оренда найбідніших мас селянства;
2) підприємницька оренда землі заможними селянами.
При другому типі оренди заможні селяни знімали землю на декілька років з грошовою сплатою, при цьому плата за землю коштувала їм дешевше при довгостроковій оренді та оренді великими ділянками.
Перший тип оренди носив кріпосницький характер, бо малоземельне чи безземельне селянство, не маючи достатньо коштів для оренди землі великими ділянками та на тривалий строк, змушене було орендувати поміщицькі землі, щоб не вмерти з голоду на своїх клаптях землі, щоб уникнути штрафів за потраву власницьких земель, якщо такі були в безпосередній близькості від селянських вигонів, щоб мати можливість користуватися ближніми поміщицькими землями. Ось один з дописів власного кореспондента у газету “Рада”: “Переяславський повіт. Поміщики в нашому повіті, які мають чимало землі і які раніш обробляли її самі, тепер стараються роздати її “мужикам”. Але як роздати? Читач може й справді подумати, що наші пани роздають свою землю на корисних для хлібороба умовах. Зовсім ні, землю вони роздають, аби скоріше здати в оренду на те, щоб мати наперед гроші...” ( 1906. - 26 вересня). З газетних повідомлень можна дізнатися як зростала орендна плата на українських землях по різних губерніях: агрономічний відділ Київського губернського земського управління повідомляв, що орендні ціни на землю у 1906 р. скрізь були вищі, ніж за два попередніх роки. Особливо піднялися ціни в Черкаському, Чигиринському, Канівському повітах (мало не на 4 крб.), а в решті повітів - більше, як на 2 крб. Орендні ціни на землю в Харківській губернії, за повідомленням статистичного відділу Харківської губернської управи, за час від 1903 до 1907 рр. збільшилися майже на 75%. Так, наприклад, у 1903 р. пересічна орендна ціна на орну землю була 9 крб. 24 коп. за десятину; у 1904 р. під озимину земля вже коштувала по 13 крб.; у 1905 р. - по 14 крб.; а у 1906 р. - доходила до 16 крб. 40 коп. У 1909 р., повідомляє газета “Рада”, орендні ціни на землю встановилися на 3-4 крб. вище, ніж у попередні роки [1906. - 5 серпня; 1907. - 20 жовтня; 1909. - 11 травня]. По окремих випадках оренди землі також можна зробити висновки, як здирницькі підходили до цього питання поміщики. Селяни с.Красногорівки відправили до Катеринославського губернатора клопотання, щоб поміщик Нестеренко найняв їм свою землю за "людську" ціну. В с.Новоалександрівці Павлоградського повіту селяни вимагали від баронеси Корф, в якої вони орендували землю, брати з них не по 10 крб. за десятину, а по 5. Така ж сама історія в Павлоградському повіті. Селяни вимагали від купця Руссова брати з них не по 18 крб. за дес., а дешевше. У с.Ситківці Липовецького повіту на Київщині оренда землі коштувала селянам 18-20 крб. за десятину [1906. - 9, 15 серпня; 6 жовтня; 1908. - 19 березня]. В деяких губерніях умови оренди землі були ще важчими. У Валківському повіті Харківської губернії, наприклад, поміщики віддавали землю селянам лише на відробітки. За 1 десятину оренди селянин мусив: виорати 2 десятини економічного хліба, скосити 1 десятину сінокосу та скласти 3 копиці сіна. Впереводі на гроші, ця робота коштувала 20 крб. [1907. - 10 березня]. Але зустрічаються у газетах повідомлення й іншого змісту. З Полтави повідомляли, що князь Кочубей здав селянам 3000 десятин землі в оренду по 6 крб. на рік. В повіті середня ціна орендної плати дорівнювала 12 крб. Селяни с.Петрівки та Смолянівки найняли у панів Сульпина та Клещеєва землю по 5 крб. Раніше за цю землю вони платили по 14 крб. [ 1908. - 28 квітня;1906. - 26 вересня]. Такі одиничні повідомлення свідчать про те, що великі землевласники, побоюючись революційно настроєних селян, вважали за доцільне знизити орендну ціну на землі, ніж лишитися її зовсім. І все-таки, це були лише поодинокі випадки. Більша частина поміщиків, навіть налякана революційними виступами селян, вважала за доцільне застосовувати військову силу, або продавати землю за підвищеними цінами через банки. Зустрічаються в газетах повідомлення і про зовсім інші види оренди. Їх не дуже багато, але вони теж мали велике значення, оскільки свідчили про використання селянського малоземелля Селянським Банком. Так, у с.Козерогах Чернігівського повіту сіножать наймали арендатори, і вже від себе наймали її селянам. Ціна на землю - по 18 крб. за десятину. Поміщик Купянського повіту Харківської губернії продав свій маєток Селянському Банку, а Банк пропонував селянам орендувати землю по 9 крб. за десятину [1906. - 9, 28 липня]. Це було свідченням того, що користувалися малоземеллям та безземеллям селянства не тільки поміщики, а й державні структури - Селянський Банк, і заможні селяни, які мали гроші для довгострокової оренди поміщицької землі. Джерела показують, що селяни орендували не тільки поміщицькі землі. Газета “Киевлянин” наводить дані відносно оренди удільних земель у Південно-Західному краї. У Київській губернії удільні землі здавалися в оренду в середньому по 8 крб. 21 коп. за десятину. В Подільській губернії - в середньому по 5 крб. 34 коп. за десятину. У Волинській губернії - по 3 крб. 45 коп. за десятину [1906. - 14 липень]. Таким чином, у Південно-Західному краї майже половина земель, яка належала удільному відомству, здавалася селянам за цінами набагато нижчими, ніж приватновласницькі землі. Окрім того, за повідомленням газети "Киевлянин", у Київській та Волинській губерніях земля, яка здавалася повітовим селянам, сплачувалася по більш низьким цінам, ніж земля, яка здавалася приватними орендарями. Пояснюється це тим, що після революційних подій 1905 р. уряд був дуже стурбований подальшею долею поміщиків-землевласників. Щоб якось пригасити хвилі селянських повстань, доводилося вишукувати будь-які шляхи для того, аби хоч частково подолати ту земельну тісноту, яка існувала у таких аграрно перенаселених губерніях як Київська, Волинська та багато інших. Про злиденність та важкі умови праці селянства можна дізнатися також і з наступних газетних повідомлень. В одному з номерів “Полтавской земской газеты” був надрукований витяг з договору між наймачем та працівником однієї з економій графа Потоцького. “Я крестьянка села N с собственного согласия нанялась в N-скую экономию графа Потоцкого на сельскохозяйственную работу, какую бы мне не поручили, всего на 144 рабочих дня, на своих кормах, с платою за все время 34 руб. (т.е. по 23,5 коп. в день!), из каковой суммы в виде задатка я получила 10 руб., а остальные деньги должна получать по частям, сколько заслужу...“ [ 1906. - 6 серпня]. Далі газета наводить обов'язки, які повинні виконуватися робітниками. Характерним є те, що автори замітки лише коротко розповіли про відносини керуючого маєтками з селянами, охарактеризувавши їх двома словами “крепостное право”. Сам же договір, на думку авторів, коментарів не потребував. Отже, з наведених даних можна зробити декілька висновків. По-перше, реформа 1861 року не тільки не покращила становище селян, а, навпаки, загострила його. На початку ХХ століття потреба селян в землі стала нагальною, оскільки за роки після реформи 1861 року сільське населення зросло більше ніж у 2 рази, а загальна кількість селянських надільних земель залишалася майже незмінною. Існуюча система землеволодіння (наявність великих поміщицьких латифундій) не давала можливості селянам скільки-небудь покращити свої земельні справи. По-друге, малоземелля, що було результатом особливого розподілу землі при кріпосницькому господарстві, в умовах розвитку капіталістичних відносин ставало суттєвим гальмом для селянських господарств. Скарги на малоземелля були головними при багатьох селянських виступах проти поміщиків під час революційних подій 1905 року. Оренда земель, яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ століття, також не могла розв'язати проблеми малоземелля. Великі орендні ціни на землю не задовольняли селян. До того ж, не всі поміщики вважали за доцільне здавати свої землі в оренду селянам. На півдні України була, наприклад, розповсюджена здача великої кількості землі на довгостроковий термін буряково-цукровим концернам. Напівкріпацьке поміщицьке землеволодіння гальмувало розвиток сільського господарства, створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сільського господарства також його низьке технічне забезпечення.
З розвитком революції 1905 р. перед царським урядом постало питання про земельні реформи. Невирішеність цього питання призводила до того, що селяни в ході революції могли відібрати поміщицькі землі. На сторінках періодичної преси відбувалися дискусії про причини кризового стану та можливі шляхи його вирішення. Деякі з їх учасників вважали, що малоземелля не є перешкодою до вирішення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статті “Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачів з цифровими даними, які характеризують стан селянського господарства в черноземній смузі взагалі і по окремих губерніях. Ці дані були взяті з книги П.Н.Соковніна “Культурный уровень крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе” [1906. - 3 травня]. Автор цієї книги методом порівняння даних про збір зерна, валового доходу, цін на врожай та ін. в губерніях черноземної та нечерноземної смуг намагався довести, що пропозиція "демократизації" землеробства мала руйнівне значення.Висновку про те, що благоустрій селянського населення в Росії не знаходиться ні в якій залежності від їх земельного забезпечення, приходить і С.С. Бехтєєв, автор книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила газета “Киевлянин” [1906. - 12, 13, 27 червня]. Він категорично не згодний з тим, що питання малоземелля - це хвороба селянства, і вважав за необхідне вирішити, наскільки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходів для змін його на краще. На захист великого та середнього землеволодіння в Російській імперії виступав франзуцький вчений Леруа-Больє. Він вважав, що нічим не можна замінити великого та середнього сільського власника, який би мав освіту, до деякого ступеню широку, і який би мав середній обіговий капітал та деякі запасні засоби. На його думку, цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цілому [ 1906. - 11 червня]. Цілком незгодний з додатковим наділенням землею селян невідомий автор ще однієї статті у газеті “Киевлянин”. На його думку, вся справа не в малоземеллі, а у неправильному користуванні землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодінні, він намагався довести, що все залежить від правильного використання землі [1906. - 6 липня]. Справою покращення сільськогосподарської техніки був стурбований невідомий автор статті у газеті “Южный край”. Він вважав, що покращення сільськогосподарської техніки - це основний козир аграрної програми та аграріїв, а також і промисловців. На його думку, сільськогосподарська машина допоможе селянину перейти до інтенсивного господарства і він перестане мріяти про “примусове відчуження” [1909. - 24 березня]. Погоджуючись з тим, що не останню роль у підвищенні сільськогосподарського виробництва відіграє застосування техніки, в
АГРАРНА РЕФОРМИА П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ
Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хутірського та надільного земле господарювання. Під впливом нового суспільного устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес – концентрація землі в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого – цілковите розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів в оренду). Надільне землеволодіння і община стали гальмом на шляху нових економічних процесів у господарстві, які вимагали організації землеробства на землі, котра була б вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від часів кріпацтва (землі колишні власницькі, казенні, удільні, землі колоністів, козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського. У своїй промові на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив наступні докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России". Земельна громада – община була організацією селянства при натуральному господарстві в умавах екстенсивного, переважно трипільного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та відповідній якості на кожний двір. При кріпацтві земельні переділи через общину відігравали двояку роль. З одного боку, вони збільшували кількість робочої сили, а з іншого – зменшували наділ на кожну робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам посилювати експлуатацію селян, і не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села прибутковий продукт. Уряд, підтримуючи великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких латифундій проходив незалежно від намірів уряду. Ще після реформи 1861 року в Україні спостерігався процес зменшення площі панського землеволодіння. Це свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів пристосуватися до нових економічних умов, незважаючи навіть на урядову підтримку. Столипінська реформа, наміром якої було впровадження міцного прошарку заможних селян, підсилювала позиції аграрного капіталізму пруського типу. В кінці ХІХ століття поміщики поступово втрачають свої землі. Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився – з 1902 по 1907 роки він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи – вже 8,2%.
П.А.Столипін вбачав єдиний вихід з революційної кризи – впровадження міцного, незалежного від суспільства селянина. "Социальная смута вскормила и вспоила нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П.А.Столипін необхідність впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промові на засіданні Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував він, - потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом". Окрім основної мети – соціально-політичної – створити на селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відокремивши їх від основної маси селянства, вони повинні були стати перепоною на шляху зростання революції на селі; існувала ще й соціально-економічна – зруйнувати общину, насадити приватні господарства у вигляді відрубів та хуторів, а надлишок робочої сили спрямувати в місто, де її поглине промисловість; та економічна – забезпечити підйом сільського господарства та подальшу індустріалізацію країни, з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Перший крок в цьому напрямку був зроблений в 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалось за рахунок селян, які платили поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб зміцнити свою владу та владу поміщиків, знов намагався вирішити аграрне питання за рахунок селянства. Розпад общини у другій половині ХІХ століття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусім у поступовому скороченні, а потім припиненні земельних переділів. На початку ХХ століття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої він підтримував консерватизм та патріархальність села; виникла нагальна потреба у реформуванні аграрного устрою і саме на це була спрямована столипінська реформа – зруйнувати селянську общину, не зачіпаючи поміщицького землеволодіння. Указ від 9 листопада 1906 року мав для більшості губерній України формальний характер, він оформлював юридично остаточне знищення общини. Кількість селян, які закріпили в українських губерніях землю у приватну власність до загальної кількості селян має такий вигляд (у відсотках): Волинська губернія – 95,7%, Катеринославська – 87,1%, Херсонська – 87%, Полтавська – 79,1%, Подільська – 78,9%, Київська – 70,6%, Харківська – 59%, Чернігівська – 52%.
Таким чином, столипінська реформа узаконювала існуюче в Україні індивідуальне селянське господарство, які існувало напередодні реформи. Ще більше значення мав указ 9 листопада 1906 року в тих районах, де зберігалася община з переділами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сільського господарства, бо мала обов'язковий для всіх членів общини характер господарювання. Особливо шкідливі були часті переділи, за яких використання землі носило виснажуючий характер. Не варто вважати, що столипінська аграрна реформа розпочалася тільки після виходу указу від 9 листопада 1906 року. Царський уряд змушений був піти на деякі поступки селянам у покращенні їхнього становища ще раніше. Одним з перших законів у цій справі можна вважати закон від 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения". Для полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий закон "О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного банка". І тільки 9 листопада 1906 року вийшов в світ указ"О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения". Указ від 15 листопада 1906 року "О выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель" був доповненням до указу від 9 листопада. Указ від 9 листопада 1906 року після затвердження Державною думою та царем став законом від 14 червня 1910 року. З цим законом було тісно пов'язане видання правил про землеустрій 4 березня 1906 року (які пізніше стали законом 29 травня 1911 року). Суть указу від 9 листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володів надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати укріплення за собою в приватну власність частини землі, яка йому належить. Згідно указу, кожен домогосподар міг закріпити за собою у приватну власність ділянки общинної землі, які були до цього в його постійному користуванні.. Ті, хто закріплював "надлишки", повинні були сплатити общині їх ціну, яка була зазначена під час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закріпив за собою землю у приватну власність, мав право в будь-який час вимагати виділення йому общиною відповідної ділянки, зведеної до одного місця (тобто хутори та відруби). Для переходу всієї общини до ділянкового (хуторського чи відрубного) господарства, необхідно було ухвалення більшістю (двома теритинами) селян, які мало право голоса. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну політику царського уряду. Отже, можна сказати, що закон від 9 листопада 1906 року був одним з найважливіших у всій системі столипінського аграрного законодавства. Відповідно, дуже багато уваги приділялося цьому закону у пресі. В липні 1906 року "Киевлянин" опублікував урядове повідомлення про земельний устрій, тобто проект майбутнього закону [1906. - 2 липня]. Газета "Світова зірниця" подала передрукований з газети "Рада" матеріал з коментарями та роз'ясненнями для селян суті нового "тимчасового" закону (тобто указу від 9 листопада) [1906. - 23 листопада]. Та ж "Світова зірниця" ще в жовтні 1906 року опублікувала статтю про постанову Ради Міністрів про "громадське володіння землею", його значення для Поділля та інших губерній України та Росії. [ 1906. - 5 жовтня]. Ряд статей про новий "закон", його значення для селян, основні пункти його положень, роз'яснення про селянську общину і її місце в українському селі публікувала газета "Рада". "…Цей закон має загальнодержавне значення, але для місцевостей, заселених нашим українським людом, він має найменше ваги, бо в нашім краї володіння землею переважно й тепер поосібне, … хоч поруч із тим деякі села мають ще таку надільну землю, що володіє нею ціла громада" [1906. - 5 листопада; 20 грудня; 1907. - 25, 27, 28 січня; 1908. - 19 листопада]. Роз'яснення щодо нового законодавства не обійшли своєю увагою і багато інших українських видань: "Як думає правительство допомогти селянам?", роз'яснення Волинського губернського по селянським справам присутствія, "О значении закона 9 ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии" [ 1908. – 2 листопада;1907. - 30 червня]. Треба також зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подіях не скінчилася. Надалі газети повідомляли про хід подій в селі: вихід з общини, закріплення землі в приватну власність, виділення на хутори і відруби. Частіше за все газети публікували офіційні дані, але увага приділялася і дописам власних кореспондентів про хід подій. Це дає можливість порівняти офіційні дані з поглядами "очевидців" на хід аграрної реформи. Публікації в газетах цікаві ще й тим, що в них публікувалася не тільки статистика, але й коментарі і робилося це на сторінках газет частіше, ніж в офіційних повідомленнях. Треба зазначити, що за часів столипінської реформи приватне селянське землеволодіння значно зросло у порівнянні з дореформеним періодом. Починаючи з 1906 року площа приватного селянського землеволодіння в Україні постійно зростає – від 139,5 тис. десятин в 1906 році до 391,8 тис. десятин в 1910 році, тобто майже в три рази. Отже, не зважаючи на протести селян, виділення з общини все ж відбувалося, хоч і дуже повільними темпами. Як зазначає радянський історик С.М.Дубровський, існувало декілька причин, які примушували селян закріплювати за собою землю, і вони були дуже різні. У відповідях кореспондентів на анкету . Вільно-економічної громади зазначаються 3 основних мотиви:
1) побоювання загубити надлишки землі, які налічувалися при найближчому переділі;
2) намагання продати землю;
3) бажання вести самостійне господарство .
ВИСНОВКИ
1. Столипінська реформа була складним, часто суперечливим процесом у розвитку тодішнього суспільства, і наслідки її не були однозначними для різних прошарків населення. В умовах капіталізму не могло бути однакового розвитку всіх селянських господарств; кожне представляло собою окрему господарську одиницю з певним складом мислення господаря, стереотипами, своєю багатовіковою економічною спадщиною, кількістю членів сім'ї тощо. Подвірне землеволодіння поступово привчало селянина до відчуття себе господарем свого наділу, психологічно підготувало селян до закріплення землі в особисту власність та покращання умов свого життя. Досвід впровадження реформи в життя показав, що для налагодження нової системи землеволодіння та піднесення продуктивності господарств необхідний певний період, а також ініціатива та постійні зусилля кожного селянина покращанні методів господарювання. Крім того, реформа виявила необхідність надання селянам агрономічної допомоги, посилила увагу до цього з боку держави та місцевих органів влади. Значну роль у збільшенні селянських наділів відіграв Селянський Поземельний банк, який був одним з важливих механізмів реалізації нової аграрної політики. Він сприяв перерозподілу землі у напрямі її більш ефективного використання новими землевласниками-селянами, які мали певний господарський досвід, бажання та можливості поступового поліпшення свого добробуту. Розглянуті в роботі особливості реалізації столипінської реформи у цьому регіоні ще раз підкреслюють необхідність використання регіонального підходу при її аналізі, з урахуванням історичних та економічних особливостей різних районів України.
2. Столипінська аграрна реформа позитивно вплинула на розвиток сільського господарства Правобережжя України. Порівняльна вигідність заняття землеробством виявилося ще наприкінці Х1Х ст. внаслідок розвитку ринкових відносин, що збільшило попит на зернові та технічні культури. Після 1906 р. ці тенденції не тільки посилились, але й стали набувати більш стійкого характеру, оскільки індивідуалізація селянського землеволодіння призвела до збільшення кількості господарств, які задовольняли цей ринковий попит. Зростання селянського землеволодіння шляхом купівлі-продажу вимагало великого напруження сил від тих, хто отримував довгострокові кредити, привчало більше цінувати придбане важкою працею. Реформа викликала підвищення уваги селян до правильного ведення своїх господарств на прикладі показових агрономічних заходів, сприяючи поступовим змінам у психології різних верств селянського населення, вирішуючи і старі проблеми (наприклад, страхування від градобою). Розвиток агрономічної справи на Правобережжі у цей період свідчив, що поряд із закріпленням землі в особисту власність, ці заходи мали не менш важливе значення: без цього не було б прогресу у розвитку одноосібних селянських господарств. Там, де вчора не відчувалась гостра потреба у цих вдосконаленнях, з початком реформи вони стали загальною необхідністю. Орієнтована спочатку на заможні верстви селян, агрономічна допомога з боку земств та землевпорядних комісій стала поступово поширюватись на все селянське населення, що відбивало настрої та прагнення селянства в цілому у цьому регіоні. Підвищення рівня сільськогосподарських знань стало вимогою часу і питанням подальшої перспективи господарювання. Активізація особистісного фактору у справі господарювання була одним з найважливіших результатів реформи. Новий позитивний досвід просував поступово вперед кожну господарську одиницю на селі. Стійкість цих процесів, на наш погляд, мала майбутнє, оскільки індивідуалізм психології українського селянства сприяв копіткій, тривалій праці з досягненням певних результатів.
3. Перехід до відрубно-хутірської системи землеволодіння, агрономічні заходи сприяли, в свою чергу, посиленню зв'язків між сільським господарством та промисловістю Правобережжя. Зв'язок цей набував більшого значення і через те, що переважну частку промисловості складали виробництва, пов'язані з переробкою сільгосппродукції. Так, приміром, селянські цукробурякові плантації мали головним завданням постачання продукції цукровим заводам, які заохочували у цьому селян; заведення хмільників у заможних селянських господарствах мало тісний зв'язок з виробництвом пива, розведення молочних господарств - з розвитком маслоробної промисловості тощо. Зв'язок між збільшенням виробництва у промисловості та запитами сільського господарства внаслідок індивідуалізації землеволодіння селян поширювався і на інші її галузі. Через зростання земської торгівлі покрівельним залізом, іншими будівельними матеріалами простежується вплив столипінської реформи на розвиток промисловості будматеріалів. Промисловість в цілому через декілька років після початку реформи переживала піднесення. Збільшення потреб внутрішнього ринку внаслідок аграрних перетворень сприяло більш стійкому розвитку промисловості, орієнтації на ці потреби. Це посилювало процеси подальшої монополізації у розглядуваних галузях промисловості.
4. Аграрна реформа 1906 р. привела до позитивних зрушень у розвитку торгівлі і транспорту Правобережжя та України в цілому. Підвищення активності селян у справі покращання свого економічного становища змушувало їх шукати різні форми найвигіднішого збуту своєї сільгосппродукції. В першу чергу, це відбилося на розвитку хлібної торгівлі, яка набула нових форм через збутову діяльність селянських кредитних, сільськогосподарських кооперативів. Ці кооперативи поступово набували торговельного досвіду, включаючись до названих процесів. Долаючи труднощі через відсутність досвіду, кооперація поступово вирішувала проблеми у своєму розвитку, отримувала нові форми, об'єднуючись в союзи. Подібні процеси відбувались у земській торговельній діяльності. Життя ставило питання про перехід до екoномічних основ організації цієї діяльності. У розвитку зовнішньої торгівлі діяли свої механізми, пов'язані з дією, станом на світовому ринку, і тому коливання в експорті зернових по роках у досліджуваний період мало свої закономірності. Велику роль відігравав транспорт (залізничний, річковий, гужовий), значно збільшивши у 1906 - 1914 рр. об'єми своїх перевезень сільгосппродукції, продукції промисловості, яка знаходила все більше розповсюдження в селянських господарствах. Комісійно-позичкові операції під зернові вантажі на залізницях давали значні прибутки останнім. Збільшення вантажообігу різних видів транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленні, припливу капіталів у цю сферу.
5. Необхідно зазначити, що народне господарство Правобережної України в цей період, особливо починаючи з 1909 р. (коли реформа стала давати певні результати), становило собою більш здоровий організм, ніж до реформи, оскільки позитивні зрушення в аграрному секторі поступово підключали до себе діяльність в інших секторах (промисловість, торгівля, транспорт), які теж зазнавали позитивних змін. Посилення взаємозв'язків між різними народногосподарськими галузями у цей період виявило ще більшу взаємозалежність між ними, оскільки кожна галузь мала свою потребу у задоволенні тією продукцією або послугами, які їй надавала інша. Такі моменти у розвитку окремих галузей сприяли більш чіткому визначенню кожною з них свого місця у народногосподарському комплексі, а відтак і більш налагодженій та продуктивній його роботі. На те, що в ці роки відбувалось піднесення всього народного господарства, його окремих галузей, звертають увагу як монографічні дослідження, так і періодичні видання того часу. Це, в кінцевому рахунку, визначає і місце самої столипінської аграрної реформи у соціально-економічному розвитку України та всієї Російської імперії. Вищесказане відносно розвитку народного господарства у ці роки свідчить про те, що столипінська реформа була не лише бажанням уряду позбавитись невдоволення селянства, зруйнувати общину (як це стверджувалось у ряді досліджень) та розселити селян на хутори та відруби, оскільки перебудова психології селянина у напрямі розкриття власного потенціалу, агрономічні заходи, позитивні зміни у землеробстві, тваринництві, збільшення виробництва у різних галузях промисловості, прибутків, за які боролись монополії, пожвавлення торгівлі та зростання транспортних перевезень - все це в цілому приводить до висновку, що столипінські аграрні перетворення вирішували завдання реорганізації та стабілізації усього економічного життя, що, безперечно, тягнуло і зміни в політичному житті. Перешкодою цьому стала перша світова війна, яка дезорганізувала не тільки розвиток різних галузей народного господарства, але й саму свідомість суспільства, посилила негативне ставлення значної частини селянства до поміщиків, прокладаючи шлях до соціальних потрясінь у 1917 р. Вирішення аграрного питання шляхом націоналізації землі, як показав подальший хід історії, ще не означало позитивних, культурних змін у розвитку сільського господарства, в усвідомленні кожним селянином себе справжнім господарем своєї землі. Все це в цілому є свідченням того, що столипінська аграрна реформа не зазнала краху, а стала нереалізованим до кінця соціально-економічним явищем.
6. Історичний досвід впровадження агрономічних заходів у селянських господарствах Правобережжя, поступових змін у психології господарів на шляху до поліпшення життєвого рівня своїх сімей, створення та діяльності земських кас дрібного кредиту, збутових, кредитних, споживчих кооперативів, а також впливу столипінської аграрної реформи на окремі галузі сільського господарства, промисловості, на зміни у внутрішній та зовнішній торгівлі, транспортних перевезеннях, безперечно, є цінним сьогодні і на нашу думку, може використовуватись, в окремих своїх аспектах, при формуванні сучасної аграрної політики в нашій державі для прискорення реалізації тих завдань, які стоять перед сільським господарством в умовах переходу до ринкових відносин.
ЛІТЕРАТУРА
· Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. - М.: Политиздат, 1991. - 286 с.Аврех А.Я. Столыпин и Третья Дума. - М.: Наука, 1968. - 520 с.
· Вплив столипінської аграрної реформи на соціально-економічний розвиток Правобережної України (1906 - 1914 рр.). // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 9. - К., 1999. - С. 55-72. (0,5 а. а.)
· Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. – М.: Изд-во Акад. наук, 1963. – 599 с.
· Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. – Л.:Прибой,1925. – 238с.
· Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції.// Нариси з історії України. - К.: Вид-во АН УРСР, 1994. - Вип.11. - 140 с.
· Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії. Дис… канд. іст. наук: 07.00.01./Харків. держ. ун-тет. – Харків, 1997. – 195 л.