ТЕКСТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» ДЛЯ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ СТАЦІОНАРУ
Лекція 1. Вступ до курсу історії України
План.
1. Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу.
2. Періодизація історії України.
3. Джерела та історіографія курсу історії України.
1. Курс історії України в системі гуманітарних наук. Предмет, мета та завдання курсу.
У процесі вивчення будь-якої науки неприпустима плутаниця. А тому перш ніж говорити про предмет і мету курсу історії України, необхідно з’ясувати що ж означає термін “історія
”. Він давньогрецького походження і в перекладі означає розповідь, оповідання. З грецької мови цей термін перейшов до латинської і разом з нею поширився в усіх країнах Європи.
Є кілька визначень поняття “історія”. По-перше, в широкому розумінні слова “історія” – це загальний процес розвитку. Зокрема, так ми говоримо про історію всесвіту, історію при роди, історію техніки, історію культури, історію архітектури, історію живопису тощо. По-друге, під історією у вузькому значенні слова ми розуміємо життя та розвиток людського суспільства, тобто маємо на увазі сукупність конкретних різноманітних дій і вчинків окремих людей, людських колективів, людських спільнот, усього людства в цілому.
У свій час К.Маркс зазначав, що ми знаємо тільки одну єдину науку – науку історію, яку можна розділити на історію природи та історію людей. Вони обидві нерозривно пов’язані між собою, бо тільки з появою людини ми вступаємо в сферу історії. Але є і різниця між історією людей та історією природи, яка полягає в тому, що люди самі роблять свою історію і роблять її свідомо.
Якщо мати на увазі історію нашої країни то предметом курсу історії України
є вивчення розвитку людського суспільства на українських землях з найдавніших часів, тобто з часу появи людини і до наших днів.
Головна увага при викладанні курсу історії України приділяється розгляду проблем про виникнення і формування українського народу та його держави, інших народів, що проживають на території України та їхні відносини із сусідніми державами. Особливе місце відведено економічному розвитку, соціальним і політичним процесам, процесу науки, розвитку освіти та культури, ознайомленню з діяльністю видатних особистостей тощо. Разом з тим вивчення запропонованого курсу допомагає з’ясувати місце історії України у світових цивілізаційних процесах. Як бачимо, курс історії України достатньо великий і складний за обсягом проблем. Й усі їх потрібно опанувати.
Отже, метою курсу історії України
є: надання знань про сутність соціально-політичних та економічних процесів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності.
Завданнями курсу
історії Україниє:
а) вироблення вмінь аналізувати й оцінювати явища політичного розвитку українського суспільства в контексті світової історії; б) зіставляти історичні процеси з епохами, в) застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів; г) формування свідомості громадянина й патріота України.
Історичне пізнання відіграє в суспільстві ту ж роль, яку в діяльності індивіду має пам’ять. Людина, що лишилась пам’яті, лишається особистої самосвідомості, розпадається як особистість, перестає ототожнювати себе з самим собою. І це зрозуміло, бо пам’ять зберігає великий обсяг корисної інформації про події, знайомих людей, про правила поведінки, виробничої, суспільної чи політичної діяльності. Завдяки пам’яті людина у змозі зберегти і передати відомості про все побачене і почуте. Відсутність чи втрата пам’яті веде до неможливості здійснення будь-якої соціальної індивідуальної діяльності. Так само і з історичною пам’яттю. Тільки глибоке вивчення історичного шляху свого народу допоможе нам повернути почуття національної гідності, честі і поваги. Не дивно, що той же В.Й.Ключевський відмічав, що кожен із нас повинен бути трішки істориком, щоб стати свідомим і сумлінно діючим громадянином”.
Узагальнивши все сказане вище, можна виділити окремі соціальні функції
, які виконує курс історії України. Виділимо кілька головних:
-інтелектуально-розвивальна (Вивчення історичного шляху України – копітка робота. Один з найосвіченіших людей свого часу М.Г.Чернишевський підкреслював – “Історичний шлях – це не тротуар Невського проспекту….”)
-практично-політична (Попередні покоління жили для нас, бажали, щоб наше життя було кращим. Вони робили помилки . Але їх досвід дає уроки. У кожного покоління є свої ідеали. Але вони не придатні для всіх, завжди і всюди. Щоб знати, які з них і в якій формі можуть бути здійснені в даному суспільстві і в потрібний історичний час, потрібно добре вивчити накопичений суспільством досвід, старанно зважити й оцінити його)
-світоглядна (Погляд на світ, суспільство, закони його розвитку можуть бути науковими чи ненауковими. Науковим світогляд буде лише тоді, якщо наука спирається на об’єктивну реальність. В суспільному розвитку об’єктивна реальність це перш за все історичні факти. На історичній безграмотності спекулювали і продовжують спекулювати різного роду “пророки”, прибічники догми і “Лженауки” про суспільство, бо, не знаючи історичних фактів, люди змушені сприймати різні ідеологічні постулати і гіпотези на віру. Щоб історичні висновки були дійсно науковими – потрібно вивчати всі факти, що відносяться до даного процесу, або явища без винятку і в їх сукупності. Лише тоді можливо отримати об’єктивну, адекватну дійсності картину)
-морально-виховна (Історія володіє гігантським виховним потенціалом. Знання історії свого народу, ненависть до ворогів, загарбників, розкривають роль і місце особи в історії, дозволяють пізнати моральні і навчальні цінності людства, зрозуміти такі категорії як борг перед людством, перед суспільством, людське щастя, доброту, а отже й також бачити вади, ганебність суспільства і людей, їх вплив на людські долі. Отже, говорячи словами наших предків, ми повинні розуміти, що той хто не пам’ятає уроків історії – приречений пережити їх ще не раз).
Отже, з усього сказаного можна зробити висновок: історія – це наука про те, як виникла, передавалася від покоління до покоління культура, як зростала цивілізація, якою, при тому, була доля народу. Ця наука й зветься історією чи окремої країни, чи всесвітньої. Історія України – складова і невід’ємна частина всесвітньої історії. Саме з таких теоретичних засад ми й будемо вивчати історію України . Але при цьому потрібно пам’ятати, що історія хоча і користується математичними методами дослідження минулого – ніколи не була точною наукою.
2.
Проблеми періодизації курсу історії України
Одним з найбільш проблемних питань, що намагаються вирішити історики, є питання про історичну періодизацію. Існування єдиної точної періодизації дає можливість не заплутатися при вивченні як Всесвітньої історії, так і історії України.
Зі шкільного курсу ви ознайомлені з періодизацією всесвітньої історії Д.Леддока. В основу цієї періодизації був покладений матеріал, з якого робили знаряддя праці в той чи інший історичний період. Так, нам відомі такі періоди, як: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік, залізний вік. Керуючись критерієм Леддока, наш час називають атомною добою або віком інформації. Найбільш відомими є періодизації всесвітньої історії Ж.Ж.Руссо, Ф.Енгельса, К.Маркса, М.С.Грушевського.
Як складова всесвітньої історії свою періодизацію має й історія України. Для полегшення вивчення багатовікової історії України ми пропонуємо наступну періодизацію:
Перший період – “Первісна доба на території України. Історичні корені українського народу”. Цей період охоплює час від появи людини на території України до утворення Київської держави (1 млн. р. до н.е. – VIII ст. н.е.). З’ясовується питання появи людини на території України та історичні предки нашого народу.
Другий період – “Київська Русь. Галицько-Волинська держава (IX – перша пол. XIV ст.)”. Період охоплює час від виникнення до розпаду перших великих українських держав та зародження передумов складання української народності.
Третій період – “Литовсько-польська доба” (Латентна (прихована) доба) в історії України (друга пол. XIV-сер. XVII ст.). Це час, коли українські землі інкорпорувалися до Великого Литовського князівства, а потім потрапили в залежність до Польщі та інших держав. Це час коли виникло запорозьке козацтво.
Четвертий період – “Національно-визвольна революція українського народу середини XVII ст. Складання державності України. Гетьманщина”. Він охоплює час від початку національного визвольного руху в Україні до знищення російським царизмом української державності наприкінці 18 ст. Його основний зміст – духовне та національно-культурне відродження українського народу, складання українсько-козацької держави і втрата власної державності.
П’ятий період – “Українські землі під владою Австро-Угорській та Російської імперії”. Він охоплює цілу епоху в історії України від кінця XVIII ст. до лютого 1917 р. Це час коли економічний розвиток і соціально-політичні процеси призвели до утвердження ринкових відносин та розгортання національно-визвольного руху, який переріс у революційний. Чималою мірою цьому сприяла Перша світова війна під час якої Україна перетворилася на арену запеклої боротьби двох великих світових угрупувань держав за українські землі.
Шостий період - “Українська національно-демократична революція. Боротьба за відродження державності України (1917-1920 рр.)”. За цей час було створено Українську Центральну Раду, проголошено автономію, а потім і незалежність УНР. Діяли гетьманський режим П.Скоропадського та Директорія. Відбувся акт злуки УНР і ЗУНР. Разом з ним український національно-визвольний рух був придушений більшовицькою Росією.
Сьомий період – “Українська РСР в добу модернізації народного господарства (20-30 рр. XX ст.)” або “Україна у міжвоєнний період” (1921-1939 рр.). Це період, коли в Україні почала випроваджуватися нова економічна політика, невдовзі згорнута; українізація; набуло поширення масове розселянювання, довершене катастрофічним голодомором 1932-1933 рр.; відбулося утвердження тоталітарного ладу.
Восьмий період – “Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)”. Для періоду характерні возз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР та початок їхньої радянізації більшовицьким режимом, народ Німеччини та окупація нею України, виникнення і розвиток Руху Опору.
Дев’ятий період – “Повоєнний розвиток України (друга пол. 40 –80-х рр.)”. Період який охоплює час ідеологічного наступу сталінізму та хрущовської “відлиги”, рух “шістдесятників” та дисидентів, наростання системної кризи комуністичного ладу, формування парламентської опозиції та прийняття Декларації про державний суверенітет України тощо.
Десятий період – “Утвердження незалежної України”.
Отже, як бачимо, якщо підійти саме з таких позицій до історії своєї Батьківщини й чітко її періодзувати, то буде значно легше опанувати даний курс та отримати відповідні знання і скласти відповідну атестацію.
3.
Історичні джерела та історіографія курсу історії України.
Історичні джерела – це різноманітні пам’ятки того чи іншого історичного періоду в житті народу, залишки минулого життя суспільства, або матеріали сучасної дійсності, що свідчать про історію людського суспільства і використовуються при дослідженні процесів соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства.
Якщо звернутись до періодизації історичних джерел, то умовою їх можна поділити на кілька видів:
-Джерела матеріальної культури (будівлі, знаряддя і предмети праці, побуту).
-Прикладні джерела (твори прикладного мистецтва, карти, креслення, малюнки).
-Етнографічні джерела (дані побуту, звички людей).
-Лінгвістичні джерела (дані історії мови, топоніми тощо).
-Усні джерела (билини, історичні пісні, прислів’я, приказки тощо).
Як історичні джерела, все більше значення набувають статистичні матеріали, кіно-фоно-фото-документи, договори між державами. До історичних джерел, у певному розумінні, відносять також наукові праці, твори художньої літератури тощо.
Одні джерела опубліковані, інші зберігаються в архівах. Існує певний порядок здачі та зберігання документів в архівах установи, підприємства, району, міста, області, держави. Є навіть спеціальна історична наука – джерелознавство. Вона вивчає походження історичних джерел, їх достовірність, розробляє класифікацію джерел і методи їх критичного аналізу.
Історіографія історії України.
Спираючись на перераховані та інші джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події чи діяльність окремих осіб. Твори істориків складають історіографію історії України. Іншими словами, історіографія
– це сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України. Історіографія
– це також спеціальна галузь знань, яка вивчає історію і закономірності розвитку історичної науки, еволюцію її теоретико-методологічних, джерелознавчих принципів, а також повноту дослідження її проблем.
Ознайомившись з поняттям історіографія, ми можемо проаналізувати історичну літературу, присвячену історії України.
Першими писемними матеріалами з історії України є Літописи.
Їхня назва походить від того, що велися вони за роками і розпочиналися словами “в літо таке”. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”. Ця пам’ятка свідчить про високий розквіт культури Київської імперії. Точної дати, як і точного авторства твору на сьогодні встановити неможливо. Щодо цього – існує кілька версій. Зокрема, одні історики стверджують, що твір створено за часів князювання Ярослава Мудрого, інші – наполягають – на рубежі XI-XII століть, а треті – називають 1113-1116 рр. Авторство ж приписують вченим – монахам – Нестору, або – Силовестру.
Літописи створювалися не тільки в XI-XII ст. Для XIV-XVII ст. цінними історичними джерелами є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський та ін. літописи. В них розповідаються важливі події того часу – селянсько-козацькі повстання.
Козацько-старшинські літописи
складають окрему групу літописів XVII-XVIII ст., найвідоміші з яких - “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка”, “Літопис Григорія Грабянки” - розповідають про українську народну революції XVII ст. та інші події.
Важливе історіографічне значення мають такі джерела, як Спогади.
До нас дійшли спогади XVI-XVII ст., написані як українцями, так й іноземцями. Серед них зазначимо записки посла Литви до Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військовика Якова Собеського та ін.
Цінними джерелами є історичні пісні та думи. У XVIII ст. з’явилися історичні твори, що поєднували козацько-гетьманську добу з княжою добою Київської русі. Зокрема, 1730 року Василь Рубан видав “Краткое описание Малороссии” Олександра Безбородька. Цікаві історичні твори видавали Григорій Покас, Петро Симоновський, Опанас Шафанський, Михайло Антоновський, Яков Маркович, Георгій Кониський, Григорій Полетика тощо.
Виходили праці, присвячені історії України і за кордонаом. Зокрема, наприкінці XVIII ст. вийшли дослідження Жана-Бенуа Шерер, Каола Гаммерсдорфера та Йогана-Хрістіана Енгеля.
Важливою пам’яткою історичної думки кінця XVIII – поч. XIX ст. стала “Історія Русів”. Довгий час цей патіротичний твір поширюдвався в копіях. Ним користувався Т.Г.Шевченко, О.С.Пушкін, М.В.Гоголь.
Систематичний курс історії України від найдавніших часів і до кінця XVIII- ст. знайшов відображення в “Истории Малой России” в 4-х т. (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського. І хоча в дослідженні широко використані документи московських архівів, сама праця написана суб’єктивно в дусі лояльності до російської держави. Микола Маркевич в “Истории Малороссии” в 5-ти т. (1842-1843 рр.), використав також великий документальний масив, навпаки, історію України висвітлив з національно-патріотичних позицій. Відзначимо й “Історію України” Олекси Мартоса, яка відома тільки в уривках.
Ще більшу увагу вивченню історії та публікації історичних праць почали приділяти в другій половині 19 ст. Так ректор Київського університету Михайло Максимович (1865-1873 рр.) пише розвідки, присвячені історії козаччини, Йосип Бодянський видає багато джерел з історії України, Микола Закревський – досліджує історію Києва, Аполлон Скальковський стає першим істориком Одеси, автором численних праць з історії Запорозької Січі на півдня України.
У цей час набули поширення історичні товариства. Зокрема, 1839 року в Одесі засновано “Общество истории и древностей Российских”, що видавало свої “Записки”. Активно працюють на ниві історії Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Олександр Лазаревський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький та ін.
У XIX - на поч. XX ст. історію України також вивчали деякі російські та польські дослідники. Щоправда їхній підхід до Української історії був суб’єктивним і тенденційним. З російських істориків виділимо Сергія Соловйова, Геннадія Карпова, Олексія Шахматова, Олександра Преснякова, Бориса Грекова, а з польських – Михайла Грабовського, Кароля Шайноху, Олександра Яблоновського, Тадеуша Корзона, Людовика Кубаля, Стефана Кучинського.
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) створив на початку ХХ ст. науково обґрунтовану схему історії українського народу на заселеній ним території як суцільний і нерозривний процес. Він закликав вивчати не тільки російську, але й українську та білоруську історію, тобто історію східних слов’ян, яку російські історики виставляли як суто російську історію. Разом з тим, М.С.Грушевський закликав вивчати історію “кожної народності” (української, російської, білоруської) окремо, в її генетичному у зв’язку від початків до сучасності. М.С.Грушевський переконливо довів, що український народ має свою самобутню мову, історію, культуру, а за своїми антропологічними, психофізичними і культурними прикметами він відрізняється від інших народів. Історичним часом його появи можна вважати IV ст., коли він був зафіксований у візантійських джерелах. Свої ідеї М.С.Грушевський реалізував у створеній ним багатотомній “Історії України-Руси”, а його концепція лежить в основі сучасного викладання курсу історії України.
Поряд з М.С.Грушевським у Києві та Харкові працювали відомі історики Д.Багалій, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Романовський, В.Барвинський, М.Горбанья, А.Козаченко. У цей час владний режим все більше афішує марксистський напрям М.Яворського та його співробітників і учнів – М.Рубчаса, З.Гуревича, М.Свідзинського. Але невздовзі його школа зазнала цькування як “буржуазно-націоналістична “ і була знищена.
Стосовно Західної України – в 20-30 – х рр. там працювали відомі історики, обєднані навколо наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка (НТШ) – І.Крип’якевич, М.Кардуба, С.Томашівський, С.Терлецький, В.Герасимчук, М.Чубатий, М.Андрусяк та ін. По Другій світовій війні історична наука в Україні фактично перестала існувати. Як в цілому в СРСР, так і в Україні зокрема, у 30-50-ті рр. історична наука була підпорядкована на владі і перетворена на інструмент утвердження тоталітаризму. Тільки хрущовська “відлига” започаткувала деяку лібералізацію громадського життя. І лише з середини 80-х рр., так звані перебудовчі процеси в СРСР розчистили дослідницький простір від догматизму й стереотипів. Хоча ці роки, на фоні нечисленних виважених історичних досліджень, позначені безліччю непрофесійних популярних “розвідок”, які відсунули справжню науку на другий план.
Разом з тим, перебудова сприяла підвищенню інтересу до власної історії. З’явилися праці в яких неупереджено розкривалися складні сторінки історії України, з якими ми будемо знайомитися протягом вивчення курсу історії України. А зараз я хочу познайомити вас з деякими головними підручниками і посібниками, якими ви маєте користуватися при підготовці до семінарських занять і модульних контрольних робіт.
Література:
Аркас М.М. Історія України-Русі. –К., 1990
Баран В.К., Грицак Я.Й. Ісаєвич Я.Д. та ін. Історія України. –Львів, 1996
Бойко О. Історія України. –К., 2004
Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. –К., 1996
Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гурій О.І. Історія України. –К., 1997
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. –К, 1996
Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 11 т. –К., 1991-2002
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. – К., 1993
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. У 2 т. –К., 1991
Полянська-Василенко Н.Д. Історія України. У 2 т. –К., 1995
Субтельний О. Україна: історія. –К, 1993
Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. –К., 1999
Український історичний журнал
Лекція 2. “Первісна доба та період стародавніх цивілізацій на території України”.
План.
1. Періодизація історії первісного суспільства та її характеристика.
2. Стародавні цивілізації на теренах України.
3. Перші держави на українських землях.
4. Ранні слов’яни, їх матеріальна та духовна культура.
1.
Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України.
Сьогодні ми розглянемо перший період в історії України – давню історію, тобто первісну добу і період перших державних утворень на території українських земель.
Взагалі перша людина на Землі з’явилась понад 2-2,5 млн. років тому. Про це розповідають археологічні знахідки, зроблені в Ефіопії, Кенії, Танзанії. Саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки, чим звільнила передні для здобування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці. Поступово розвинулись та поглибились й інші особливості, що відрізняють мавпу від людини: прямоходіння, сформована розвинута рука з протиставленим великим пальцем, збільшений до 800 см3
об’єм мозку, зародки членоподільної мови.
На українських землях первісна людина з’явилася пізніше, в період, що датується часом від 1 млн. до 150 тис. років тому (Справа в тому, що історики мають різні точки зору щодо того, коли тут з’явилась первісна людина. Так, історик О.Бойко та В.Борисенко говорять, що це відбулось близько 1 млн. років тому, О.Субтельний, що 150 тис. років тому, М.Котляр та С.Кульчицький, що близько 300 тис. років тому, авторський колектив підручника “Історія України: нове бачення” під керівництвом В.Смолія сходяться на тому, що це відбулось в “ашельську епоху”, тобто від 1,5 млн. до 150 тис. років тому). Вірогідніше, що сюди найдавніші люди – архантропи прийшли з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу.
Історію первісного суспільства вчені поділили залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці на кілька періодів (епох):
o КАМ’ЯНИЙ ВІК
· Палеоліт (від грецьк. “палайос” – стародавній та “літос” – камінь. Тобто “давньокам’яний” (1 млн. років до н.е. – 13 тис. до н.е.)
- Ранній палеоліт (1 млн. до н.е. – 150 тис. до н.е.)
- Середній палеоліт (150-40 тис. років до н.е.)
- Пізній палеоліт (40-11/10 тис. років до н.е.)
· Мезоліт (середній кам’яний вік) (10-6 тис. років до н.е.)
· Неоліт (новій кам’яний вік) (6-4/3 тис. до н.е.) – виробнича “неолітична” революція
· Енеоліт (мідно-кам’яний вік) (4-3 тис. до н.е.) – Трипільська культура
o БРОНЗОВИЙ ВІК (ІІ – І тис. до н.е.)
o ЗАЛІЗНИЙ ВІК (І тис. до н.е. – перші століття нашої ери (закінчуючи сарматським періодом, приблизно ІІІ ст.. н.е.) ).
Розглянемо, яким було економічне, духовне життя та родоплемінні відносини людей цього періоду на українських територіях.
Ранній палеоліт
є “колискою” людства. В цей період зароджуються колективи для спільного полювання та спорудження простішого житла. Створюються первісні стада людей – перші форми людських об’єднань за принципом кровнородиних зв’язків. Основними знаряддями праці були: ручне рубило (оббитий й загострений з двох боків камінь), скребла, гостроконечники (з кременю, обсидіану, сланцю, андезиту), що використовувались для ударно-ріжучих дій. Споруджувалися найпростіші житла. Переважав теплий поміркований клімат, що сприяло збагаченню флори й фауни. Люди жили невеличкими групами, постійно пересуваючись з місця на місце. Заняття – збиральництво, охота.
Стоянки палеоліту на території України: поблизу с.Луки-Врубловецької (Хмельниччина), м.Амвросіївка (Донбас) і ще близько 30 стоянок.
У середньому палеоліті
люди продовжують заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, проте посуватись далі їм заважало періодичне похолодання, яке спонукало їх кочувати між зонами холоду й тепла й пристосовуватись до таких кліматичних умов. Клімат став трішки сухішим. Більша частина Центральної Європи в цей час була закута в льодовий панцир товщиною понад 600 метрів. Збільшилась кількість представників фауни - з’явились мамонти, шерстисті носороги, печерні ведмеді, північні олені, через що традиційне збиральництво все більше поступалось своїм значенням полюванню.
Змінюється технологія виготовлення знарядь праці. Люди навчились робити проколюючи знаряддя, удосконалили рубило та інші знаряддя, зробили їх зручніше. Скреблами обробляли шкури тварин, гостроконечники використовували як вістря для списів. Люди опановують печери, будують наземні житла, одяг із шкур. Навчаються використовувати й добувати вогонь, тобто менше залежать від зовнішніх умов.
Змінився антропологічний вигляд людини, яка стала відомою від назвою неандертальця, й була більше схожа на сучасну людину, ніж її попередник пітекантроп. Намітився поділ праці між жінками та чоловіками. Родинні зв’язки ведуться по материнській лінії. Закладаються першооснови духовного світу – поховання в Криму неандертальців свідчать про зародження релігійних уявлень, а різьблені кістки на стоянках, намальовані на них контури тварин і людей – про зародки образотворчого мистецтва.
Найдавніші стоянки неандертальців цієї доби в Україні: у печері Кіїк-Коба поблизу Сімферополя, с. Антонівка на Донеччині, смт. Королево на Закарпатті і ще близько 200 стоянок.
Докорінно змінилося життя під час пізнього палеоліту
з наступом льодовика й різким похолоданням. Зникли теплолюбні рослини й тварини, частина тварин відійшла на південь. Натомість розповсюдились мамонти, вівцебики, песці, бізони, дикі коні та інші великі холодостійкі тварини.
Головним заняттям людини стало полювання. Вдосконалились знаряддя праці та охоти. Почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики. Людина оволоділа технікою обробки кісток й рогів, з яких виробляли гарпуни, шила, голки тощо. Люди відмовились від міграції та осіли, жили на берегах річок, будували землянки та напівземлянки, а також яранги з дерева, кісток, рогів, шкур тварин. Житла ділились на окремі приміщення та опалювалися.
Змінився і зовнішній вигляд самої людини. Тепер вона мало відрізнялась від сучасної й дістала назву гомосапієнса, або кроманьйонця (від грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістки подібної людини). Середній вік життя цієї людини становив 20-23 роки.
Змінилися й суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного стада з’являється рід - об’єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Заборона шлюбних відносин всередині роду змушувала людей встановлювати контакти з представниками інших родів. Роди родичались і об’єднювались у племена. Почалось утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали: кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння знаряддями та результатами праці. Причинами матріархату було те, що жінка займала панівне становище в суспільному виробництві (ткацтві, гончарстві), була хранителькою вогню, лише вона знала, хто отець її дитини.
Набуло розвитку й духовне життя. При розкопках зустрічаються фігурки птахів та стилізовані статуетки, “палеолітичні Венери”, в тому числі у танцювальних позах, музичні інструменти з кісток тварин. Виникають перші форми релігії: тотемізм (віра в походження людини від єдиного предка – птиці, рослини чи тварини); анімізм (віра в існування душі та духів, які є наявними у будь-якої істоти чи предмету); фетишизм (віра в надзвичайні можливості предметів, поклоніння їм); магія (чаклування перед мисливством або проведення обрядів для захисту від чогось; відома й любовна магія – щоб приворожити чоловіка).
На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок. Серед них: Радомишльська на Житомирщині, Межиріцька на Канівщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині.
Початок мезоліту
хронологічно збігається з закінченням льодовикового періоду. Після того, як льодовик розтанув, майже зникли мамонти й шерстисті носороги. Основною здобиччю стали тварини сучасного вигляду. Люди починають заготовляти про запас молюсків, рослинну їжу, ловити рибу, поступово приручати тварин.
Удосконалюються знаряддя праці. Зменшились і стали більш зручними кремінні вироби, були винайдені нові інструменти – долото, сокира, тесло, вкладишеві знаряддя – ножі, списи; гачки, сіті з поплавками тощо. Створюють метальні знаряддя, лук і стріли. Внаслідок цього людина змогла полювати самотужки, відпала необхідність у великих колективах. Зростає роль парної сім’ї.
На території України – близько 1000 стоянок мезоліту: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Журавська на Чернігівщині.
В епоху неоліту
відбулась виробнича (неолітична) революція. На зміну традиційним мисливству, збиральництву, рибальству приходять відтворюючі форми господарювання – землеробство й скотарство. Основними рисами цього періоду були: винайдення та поширення нових видів виготовлення та обробки знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління); виникнення нових видів виробництва та нових виробів (вироблення крем’яних сокир, великих ножів, виготовлення керамічного посуду для зберігання зерна; виникнення прядіння, згодом - ткацтва); перехід до осілого способу життя; виникнення та розвиток землеробства (культивували просо, пшеницю, жито, вика); розвиток скотарства (використання скота як тяглової сили. Приручення бика, свині, кози, вівці); демографічні зміни (збільшення поселень, середній вік життя 30-32 роки; збільшення кількості населення (з 5 до 80 млн. осіб).
В українських землях знайдено близько 500 стоянок неоліту: смт. Саврані на Одещині, Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, с.Бондариха на Сіверському Дінці та інші.
Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт
)
був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Люди навчились обробляти мідь, робити з неї знаряддя праці. У цей період послаблюються родові зв’язки і починається формування територіальної общини.
Найяскравішою археологічною культурою доби неоліту була трипільська культура
(назва походить від с.Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст.. археологом В.Хвойко винайдено її пам’ятки). Походження її остаточно не з’ясовано: одні вважають, що її залишили місцеві племена, інші – що її принесли племена з Балкан чи Східного Середземномор’я, дехто вважає її результатом злиття автохтонної та принесеної культур. Племена цієї культури мешкали на території Молдови, Румунії, Побужжя, Київщини, частини Лівобережної України. Трипільці мешкали в глинобитних одно-та двоповерхових будівлях з глиняними підлогами, оштукатуреними та пофарбованими стінами. Фактично це були протоміста з населенням в кілька тисяч чоловік. Переважно трипільці займалися землеробством. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, вику й горох. Користувались мотиками, ралом, серпом. Розводили переважно велику рогату худобу, синей, частково коней. Вирощували фрукти (аличу, сливи, абрикоси). Виготовляли вироби з міді. Робили чудовий глиняний посуд з плоским дном, який прикрашали орнаментом білого, червоного, чорного й жовтого кольорів. Доля трипільців остаточно не з’ясована.
Наступний період має назву бронзового віку
(кінець ІІІ – І тис. до н.е.) і знаменується перш за все винайденням та поширенням виробів із бронзи. Бронзові вироби були твердіше, ніж з міді, і поступово замінили останні. Зі сплавів міді й олова, цинку та інших компонентів роблять серпи, голки, мечі, стріли тощо. Іншими характерними рисами періоду були наступні: суспільний поділ праці – відокремлення скотарських племен від інших; заміна матріархата патріархатом (у зв’язку з перевагою важкої фізичної праці та переходом головних функцій до чоловіків, родинні зв’язки починають вестися по батьківській лінії); зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення продуктивності зброї та знарядь праці завдяки бронзі; активізація міграційних процесів; збільшення майнової та соціальної диференціації (внаслідок появи додаткового продукту); відокремлення малих сімей; зароджуються елементи раньокомплексного суспільства з окремими соціальними групами, їх відносинами, союзами племен, органами керівництва та влади.
На території України в епоху бронзи існували наступні археологічні культури: ямна (Михійлівка на Херсонщині, Ковалівка на Луганщині), катакомбна (Донецька, Харківська, Миколаївська області), зрубна у степовій зоні; племена культури шнурової кераміки в лісостеповій та поліській зонах, тшинецько-комарівська в Північній Україні, бондарихінська в лісостеповій зоні Лівобережжя, білогрудівська в лісостеповій зоні Правобережжя.
Відкриття та поширення заліза започаткували нову епоху – залізну
. Характерними ознаками цієї епохи стали: значні міграції, посилення торгівельних зв’язків, становлення приватної власності, посилення майнової диференціації, витіснення родової общини територіальною, виділення військової еліти, утворення воєнно-політичних союзів і, нарешті, зародженням державності. Як відбилися ці особливості на житті мешканців українських земель ілюструє історія створення й розвитку перших етнічних та державних утворень на території України.
2.
Стародавні цивілізації на теренах України
У І тис. до н.е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти, серед яких виділяються степні кочові племена. Вони вміють обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, мають навички верхової їзди, складні луки т.зв. “скіфського типу”, займаються переважно кочовим скотарством.
Найдавнішим з цих племен, що з’явились на території України, були кіммерійці (ІХ - перша половина VII ст. до н.е.). Давньогрецький поет Гомер у поемі “Одисея” писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: “Закотилось сонце й покотилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських...” Реальність цього народу підтверджують й ассірійські джерела, що зафіксували у 722-715 рр. до н.е. перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.
З’явившись на теренах України близько ІХ ст. до н.е., іраномовні племена кіммерійців
зайняли територію між Тіром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський острови. Основу господарства їх становило кочове скотарство, насамперед, конярство, через що вони елліни називали кіммерійців “молоко їдами” та “доярами кобилиць”. Це були войовничі племена, є навіть припущення, що їх назва походить від слова “марра”, що означало “смерть”, яке кіммерійські воїни кричали, рушаючи в бій. За іншим припущенням кіммерійці уявляли з себе своєрідний військовий орден і назва їх походить від санскритського “kimarya” – “котрі арії”, або “kim marya” – “народжені вмирати”. Озброєння кіммерійського воїна складалось з лука, кинджала або меча та списа. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на супротивників. У них були вожді й царі, але повноцінну державу їм так і не вдалося утворити. Відомо, що вони воювали з Урарту, Ассирією і не встояли перед скіфами. У VII ст. до н.е. вони остаточно зникли з політичної арени.
Протягом ХІХ-ІІІ ст. до н.е. у Криму жили таври
(від. Грецького “таброс” – тур, бик). Перші згадки про таврів подає Гомер. Таври займались скотарством у горах, землеробством у долинах, рибальством у прибережних районах. Мали розвинуті гончарство, ткацтво. У другій половині І тис. до н.е. у них почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Таври мали складні стосунки з сусідами скіфами, сарматами, Херсонесом. За ім’ям таврів сьогодні називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврією.
У VII ст. до н.е. на території півдня України з’явились незнані досі войовничі племена скіфів
, які слідом за кіммерійцями прорвались у Середню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до кордонів Єгипту. Після цього лідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів та перебив їх. Після цього залишки скіфів повернулися у Північне Причорномор’я, яке вважали батьківщиною. Там вони утворили політичне об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Геродот так описує в своїй “Історії” момент появи скіфів в українських землях: “із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали й завдали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи...прибули в Кіммерію... Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її”.
Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоча використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був і бойовий кінь. Основною зброєю був складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовували списи, дротики, сокири, кинджали й, передусім, короткі мечі.
Все населення Скіфії, як писав Геродот, поділялось на скіфів-кочівників, скіфів-хліборобів, царських скіфів й скіфів-орачів. Панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. До скіфів-хліборобів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України; вони платили данину скіфській державі, вели осілий спосіб життя й займались переважно сільським господарством. В зоні Правобережного Лісостепу мешкали скіфи-орачі. Їх назва свідчить про наявність рільництва із застосуванням дерев’яного плуга у цих районах. З культур вони переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито; горох, часник, цибулю, нуту, чуфу, сочевицю. Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним, давало м’ясо, молоко, “іппаку” (сир з кобилячого молока), вовну шкури. Вони розводили крупний рогатий скот, якісних овець і коней, іноді й верблюдів. Така структура суспільства була ідеально пристосована до умов кочування й ведення війни. Сусідами скіфів окрім греків-колоністів були також племена калліпідів (пониззя Південного Бугу), алазони, неври, меланхлени, гелони, андрофаги та інші (Лісостеп та Полісся).
Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких.В основі управління суспільством лежала “варварська демократія”. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Суспільство було досить дефиренційованим. Про розшарування і рівень багатства верхівки свідчать численні кургани скіфських володарів (в нижній течії Дніпра), пограбовані ще в давнину.
У ІІІ столітті до н.е. почався занепад скіфської держави. Зазнавши невдач від сарматів племена царських скіфів відступили й осіли в Нижньому Подніпров’ї та Криму, де утворили нову державу – Малу Скіфію
з столицею Неаполем. Мала Скіфія припинила своє існування лише на поч. ІІІ ст. н.е.
Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища, до пантеону входили також: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька всього роду; Гойтосір – бог сонця; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – родоначальник скіфів; Фагімсад – бог водної стихії та конярства.
Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так зв. “звіриний стиль”). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами. У скіфських курганах також знаходять кубки й прекраси (пектораль) з сюжетами скіфського життя.
Сармати
– іраномовні племена, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час посідали широкі простори – від каспійських степів до Паннонії. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їхню агресивність й войовничість. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою вони користувались арканами й довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. У військовій справі сармати випередили навіть скіфів. Удар сарматської кінноти, вдягнутої в залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо (Тацит).
Назва “сармати”, або “савромати” походить від іранського “саоромант” і означає “підперезаний мечем”.
Цікавою є легенда про походження сарматів. Згідно з легендою, яку розказав Геродот, сармати або савромати народились від шлюбу скіфських юнаків з амазонками. В цьому прийнято бачити відображення високого становища й статусу жінок у сарматському суспільстві.
Сарматське суспільство перебувало на перехідному періоді від родоплемінних відносин до ранньокласових, мало в собі пережитки матріархату. Але повноцінну власну державу сарматам створити так і не вдалося. Сарматська культура нагадує скіфську. Як і скіфи, сармати почитали вогонь, поклонялись Марсу у вигляді меча, який встромляли в землю.
Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. Вже з І ст. до н.е. історики називають ці території не Скіфією, а Сарматією. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматський період закінчився в серед ІІІ ст. н.е. внаслідок експансії готів і гунів
.
3.
Перші держави на українських землях
Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
З кінця VII ст. до н.е. греками, в більшості своїй вихідцями з Мілету, на Північному узбережжі Чорного моря (Борисфену) починають засновуватися торгові факторії (колонії), які виростають у міста-держави: Тіру (устя Дніпра), Ольвія (устя Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (місце Севастополя) та інші. Найкрупнішою з них була Ольвія, а єдиним містом з монархічною моделлю управління – Боспорська держава.
Цілий комплекс причин обумовив процес колонізації греками величезних територій й, зокрема, території Північного Причорномор’я й Приазов’я. Ці причини за їх характером можна розбити на окремі групи:
- аграрна (настача землі в метрополії);
- сировинна (невистачання в Греції продуктів сільського господарства та сировини – металів, лісу тощо);
- торгівельна (Греція мала потребу в ринках збуту та в обміні своїми продуктами виробництва – олія, вино, кераміка та інші);
- демографічна (демографічний вибух тих часів у Греції, що спричинив перенаселення);
- політична (внаслідок боротьби в грецьких містах демоса і аристократії й перемоги демосу в окремих містах (або реставрації аристократичної влади) багато людей змушені були тікати зі своєї Батьківщини і шукати нових перспектив життя та процвітання);
- воєнна (до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів).
Ці колонії зовнішньо виглядали як місто, огороджене міцними стінами, та сільських округ, які починалися за стінами міста. В середині знаходились заселені квартали, в центрі міста – центральна площа – агора, на якій влаштовувались ярмарки, народні зібрання, свята. Біля агори знаходились суд, школа, органи управління, місця для релігійних зібрань, іноді – театр. Чеканились й свої монети, на яких зображували символіку місць (дельфін з орлом в Ольвії, зерно у Боспору).
Майже тисячолітню історію античної цивілізації в Причорномор’ї поділяють на два великих періоди: грецький (друга половина VII- сер. І ст. до н.е.) та римський (середина І ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Лише варварська експансія, що двома хвилями пройшлася по чорноморським узбережжям (у ІІІ ст. готів та у 4 ст. гунів), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав після цього зійшли з політичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.
Грецькі колонії мали назву міст-держав, або полісів (з республіканською формою правління). Лише в одному з них – Боспорському царстві існувала монархічна форма правління. Боспорська держава виникла у V ст. до н.е. Законодавча та виконавча влада в Боспорі концентрувалась в руках царя (династії Персіадов, Митридатов та ін.).
В інших полісах існувала республіканська форма правління. Законодавча влада належала народним зборам, до яких мали право входити усі вільні чоловіки - громадяни полісу. Виконавча влада магістратам (обраним посадовим особам, серед яких – жреці, гімнасіарх, секретарі) та колегіям, які займались різними видами справ (військові, фінансові, господарчі), а також архонтам, які обирались із міської знаті. Раби не знаходились у приниженому стані, але й не мали прав вільних громадян – захищати місто, брати участь в управлінні.
Міста-держави займались переважно землеробством, ремеслом, виноградарством, але й розводили скот, займались рибальством. Торгували у двох напрямках. З греками (в Грецію вивозили зерно, скотину, шкіру, пушину, рабів; з Греції привозили вино, оливкове масло, зброю, тканину, мармур, предмети мистецтва) та зі скіфами (скіфам продавали вино, ювелірні вироби, кераміку, купували у них скот, хліб, пушину, рабів, лук). У полісах панувала антична релігія, але кожне місто мало найбільш шанованого бога, наприклад, у Боспорі відправляли культ Аполона, Ольвійці шанували Деметру, Аполона-Дельфінія тощо. Розвиненими були в містах фізична культура, художнє мистецтво (чорнолаковий та червоно лаковий розпис, теракоти, скульптура, монументальне мистецтво), музика, театральна справа, освіта. Дітей вільних громадян навчали писати, читати, рахувати, фізичним вправам і видам спорту. Читали риторику, філософію, музику.
Таким чином, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. Вони принесли на причорноморські землі найбільш розвинену на той час культуру, сприяли виникненню нової культури, яка виробилась тут з синтезу грецької та місцевих (скіфської) культур.
4.
Ранні словни, їх матеріальна та духовна культура.
В історичній науці однією з центральних проблем є проблема походження та прабатьківщини слов’ян, з східної гілки якого вийшли українці. Час народження східнослов’янського етносу досі не відомий науці. Деякими археологами, такими як Б.Рибаков робилися спроби “удревнити” слов’ян, відносячи їх народження як етносу до початку І, а то й ІІ тис. до н.е. Проте такі концепції залишаються лише гіпотезами.
Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венедів” лише у І ст. н.е. Згадка про них міститься в “Природничій історії” римського вченого Плінія Старшого (24 – 79 рр. н.е.). Він розміщує венедів поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Римський історик Тацит у праці “Германія” (98 р.н.е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький історик Птоломей (ІІ ст. н.е.) також розміщав венедів вздовж Балтійського моря (Венедської затоки). Сам же термін “слов’яни” з’явився у творах європейських істориків VI ст.: готського Йордана, візантійських Прокопія, Агафія, Менандра. Так, наприклад, Йордан пише у своїй праці “Гетика”, що в VI ст. існувало вже три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) та склавини (Подунав’я).
Й до сьогодні не вщухають наукові суперечки щодо того, чи були слов’яни автохтонним населенням, чи прийшли до Європи з Азії. Адже слов’яни належать до індоєвропейців, батьківщиною яких різні вчені визнають то Європу в цілому, то Балканський півостров, то Передню Азію.
Умовно можна виділити серед наукових концепцій дві теорії: міграційну теорію та теорію автохтонного походження.
а) згідно з міграційною теорією
слов’яни є прибульцями.
- за дунайською
теорією на основі “Повести временних лет” стверджується, що слов’яни спочатку жили по Дунаю “где есть ныне Венгерская земля и Болгарская”;
- згідно з вісло-одерською
теорією (В.Сєдов, І.Русанова) - слов’яни вийшли з Пражської культури;
б) за теорією автохтонного походження
(М.Шахматов, Б.Рибаков, С.Шелухін) слов’яни від початку є мешканцями Європи від Дніпра до Вісли.
У свою чергу чеський вчений Нідерле прийшов до висновку, що походження слов’ян не може бути з’ясованим через брак достовірних, науково обґрунтованих джерел.
Східну гілку слов’янства складали анти. Прокопій Кесарійський та Йордан розміщали їх між Дніпром та Дністром й називали частиною слов’ян-венедів. Грушевський та Щербаківський прямо називали антів предками українського народу (першими українцями), Брайчевський пише, що самі анти називали себе “полянами”, а сармати їх – антами, тобто “крайніми”. Перша згадка про антів зустрічається 375 році, остання – у 602 році.
Вони мали своїх князів і наприкінці ІV заснували державу “Антське царство”. Спочатку анти займали землі між Дністром та Дніпром, а з VI ст. розселилися на просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. Візантійські джерела багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Їх зображували високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили спеку й холод, різні злигодні й нестачі. Їх племена були об’єднані в постійні союзи, які жили у народоправстві (як писав Прокопій). У антів була військова демократія, управлялись вони народним зібранням, але в момент небезпеки на чолі свого об’єднання анти ставили царя (рекса). Серед їх царів відомі Бож, Мезамир, Ардагаст, Доброгаст та інші.
Ремесло у антів було відділено від сільського господарства. В їхніх поселеннях були знайдені печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Сільське господарство та тваринництво мали допоміжну роль. Мали торгівельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами.
Як вказують археологічні матеріали, часу існування антських племен хронологічно та територіально відповідають кілька археологічних культур. Серед цих культур – черняхівська (ІІ-V ст., територія – від Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті до Нижнього Дунаю та Чорного моря. Культура черняхівців сформувалась на ґрунті культури зарубинецьких племен); київська культура (ІІІ- перша половина V ст. Сформувалась як самостійна на базі зарубинецької на просторі від Подніпров’я до курського Посейм’я); у V-VII ст. на місці черняхівської культури утворюються самостійні празька (від Прип’яті до Верхньої Вісли й Дунаю), колочанська (у басейні Десни, Сейму, Сожу) і пенківська (Середнє й частково Нижнє Подніпров’я, басейн Дніпра та Південного Бугу) археологічні культури. Це свідчить про відносну обособленість окремих територій антського державного утворення. На території празької культури проживали древляни, волиняни, дуліби, колочинської – сіверяни й частково радимичі; пенківської – поляни, улічі, тиверці. Поступово племена празької, колочинської, пенківської культури стають схожими на племена київської, хоча з певними особливостями. Але в цілому матеріальна культура праукраїнців починає уніфікуватися. Етнічним центром консолідації праукраїнців стають племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я.
Матеріальна культура слов’ян мала спільні риси. Їх поселення розміщувались на схилах річок, жили анти у напівземлянках або землянках з плетеними, або зрубними стінами, мали пічі-кам’янки. Кераміка їх була ліпною, іноді прикрашалась врізними узорами.
На початку VII ст. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Після чого східні слов’яни розселяються у важкодоступних районах сучасної України, Білорусії, Росії, де слов’янізують місцеві балтійські, угро-фінські та інші племена.
Література
Баран В. Давні слов’яни. – К., 1998.
Баран В. та ін. Історія України. – Львів, 1996. – С. 3–23, – С. 33–45
Білецький А.О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. – 1991. – № 1. – С. 148–151.
Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001. – С. 9––40.
Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 5–37
Бунятян К.П. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – С. 5––328.
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С. 30–63.
Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
Крижицький С.Д. та ін. Античні держави Північного Причорномор’я. – К., 1998. – С. 5–343.
Петров В. П. Походження українського народу. – К., 1992.
Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. – К., 1993.
Станко В.Н. та ін. Історія первісного суспільства. – К., 1999.
Лекція 3. Українські землі в добу раннього середньовіччя.
(VII
-
XIII ст.)
План
1. Виникнення держави у східних слов’ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Руси.
2. Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство.
3. Утвердження християнства на Русі та його історичне значення.
4. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.
1.
Виникнення держави у східних слов’ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі.
Після розпаду антського об’єднання на початку VII ст. у східних слов’ян починають формуватись нові політичні утворення. Племена дулібів (волинян) утворили в VII ст. на Волині, Верхньому Подністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу державу волинян. Не менш успішно відбувалась етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї, де головну роль відігравали племена полян. Їх рання історія пов’язана з іменем легендарного Кия, а також його братів Щека, Хорива та сестри Либіді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V – у першій половині VI ст., інші – на століття пізніше. Згідно з сказанннями, Кий начебто вчився в Константинополі, потім зробив спробу сісти на Дунаї, де заснував місце Києвець з дозволу візантійського імператору, але не втримався в ньому й повернувся на Дніпро, де й заснував Київ. Як би там не було, поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони знаходились майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгівельних шляхів. Через їх землі здійснювались зв’язки між Сходом та Заходом, а в центрі їх володінь в V ст. було засновано столицю – Київ.
Етногенез полян остаточно не з’ясовано, але він безпосередньо пов’язаний з терміном “Русь”. Батькj українського літописання Нестор писав у XII ст.: “Поляни, яких тепер зовуть Русь”.
Про першочергове відношення терміну “Русь” до українців свідчать топоніми й гідроніми: назви річок Рось, Росава, Роставиця у Середньому Подніпров’ї. Можливо, що цей термін походить і від сарматського rhos – світло. Але існує й північна версія походження терміну “Русь”, згідно якої його виводили від фінської назви шведів ruotsi й відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен.
До полян за економічними, політичними та етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян та древлян, з якими у VII ст. поляни об’єднались у федерацію племен. Вже у VII ст. праукраїнську державу сучасники називали Руссю. Наприкінці VIII – у першій половині ІХ ст. утворилось стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Арабські джерела тих часів згадують три слов’янські протодержави VIII-IX століть – Куявію, Славію й Артанію. Окремі дослідники вважають, що це майбутні Київське, Новгородське і Ростово-Суздальське (або Причорноморська та Приазовська Русь) князівства. Найбільшою з них була Куявія з центром у Києві.
Вона міцнішає й за часів останнього нащадка династії Києвичів Аскольда утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Але на півночі триває боротьба за владу між слов’янськими племенами, яка закінчується тим, що старійшини у 862 році запросили для наведення порядку варяга Рюрика з одноплемінниками.
І ось тут треба зупинитись для того, щоб зазначити, що існують дві точки зору на походження саме Київської Руси: норманська теорія та теорія природно-історичного створення Київської Руси.
1) Норманська теорія (наголошує на несамостійному розвитку руської державності (Байєр, Міллер, Шльоцер – XVIII ст.). Спирається на:
- “Повість временних літ”, в якій переказується легенда про запрошення слов’янськими племенами Рюрика, Синуса й Трувера – варягів за походженням для управління ними;
- першими правителями Київської Русі були нормани – Рюрик, Олег; більшість імен руських послів мають скандинавське походження (Веремуд, Карл); також деякі географічні назви мають давньонорманське походження;
- у творах римських істориків та інших неслов’янських джерелах йдеться про дикість та відсталість східно-слов’янських племен, що ніби свідчить про нездатність без зовнішньої допомоги заснувати таку могутню державу, як Русь;
- Русь отримала назву від “Руотсі” (так фіни називали шведів);
2) теорія природно-історичного процесу заснування класів та держави у східних слов’ян (М.Ломоносов):
- для цього існували всі необхідні економічні передумови: достатньо високий розвиток виробничих сил (археологічні знахідки залізних знарядь праці, відділення ремесла від с/г, майнова диференціація); багато чисельні успішні військові походи давали великий доход й стимулювали процес класоутворення; захват общинних земель старійшинами говорить про зародження феодальних відносин;
- у літописах наступних століть нормани не згадуються, що свідчить про їх мало чисельність та слов’янизованість;
- археологічні знахідки свідчать, що кількість поховань воїнів-норманів дуже мало чисельна у порівнянні з похованнями руських воїнів;
- порівняльний аналіз останків зброї норманів й слов’ян показує, що вони стояли приблизно на одному рівні розвитку виробничих сил;
- у літописах згадується, що ще до приходу варягів у Києві правив 1-й князь-слов’янин Кій;
- жодного племені чи народу під назвою “руси” не відомо в Скандинавії.
Висновок:
з норманами, чи без них східні слов’яни були готові в 9 ст. зробити останній крок для створення феодальної держави. І зросла вона саме на місцевому соціально-економічному та культурному ґрунті.
2.
Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство.
Запрошення у 862 році князя Рюрика прийнято вважати початком давньоруської державності, хоча походження князя й характер привнесеного ним порядку залишаються дискусійною проблемою. Київська Русь являла собою комплекс територій з відносною централізацією. Але головною внутрішньою проблемою великокнязівської влади була боротьба з племінним сепаратизмом. Він викорінювався шляхом ліквідації місцевого княжіння й запровадження намісництва на чолі з представниками київської династії Рюриковичів. Київські князі, як правило, роздавали інші землі своїм синам, і відносини, які між ними встановлювалися нагадували відносини васалітету. Великий князь був першим поміж рівними. Договори, які заключались між великим князем та його васалами – “світлими князями” й оговорювали їх права та обов’язки, називались “хресними грамотами” (тому що при заключенні договору цілували хрест, присягали).
Політичне управління.
Керував державою великий князь
зі своєю дружиною: князь ходив збирати данину, судив населення, відбивав напади ворогів, ходив у військові походи, укладав міжнародні договори.
Дружина
складала основу державного апарату й військової організації давньоруської держави. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці “вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього”. Спочатку дружина мешкала на княжому дворі на повному утриманні князя й поділялась на старшу й молодшу. До старшої входили досвідчені, привілейовані воїні, які нерідко служили ще батькові князя. Ц е була еліта, з якої призначали на ріні посади – тисяцькі, сотників тощо. Верхівку старшої дружини називали боярами, “мужами”. Молодша дружина (“отроки”, “детскіе”) постійно перебувала при князеві й зливалась з його челяддю, займаючи нижче становище. В цю дружину могли входити як діти самого князя, так і діти його дружинників, чи світлих князів. Там вони отримували свого роду освіту. Вони охороняли князя, слідкували за порядком, збирали данину тощо.
У ІХ-Х ст. існувала Рада при князі,
до якої входили найбільш впливові представники знаті, старші дружинники. З ХІ ст. раду стали називати Думою.
Усі головні питання (війни, миру, управління) вирішувались великим князем у пораді з боярами, але Дума все ж таки залишалась лише радою при князеві й носила дорадчий характер.
Віче
.
Віче існувало ще до створення держави й потім продовжувало виконувати свої функції. У кожному племінному центрі було своє віче, яке являло собою зібрання міщан, вирішальне слово на якому належало феодальним верхам – боярам й градським старцям. Іноді віче обирало князів. Відомо, що з 50-ти князів, які займали київський престол, 14 були запрошені віче. З середини ХІІ ст. віче вже не запрошує князів, а однією з його функцій залишається формування народного ополчення й вибір його керівників – тисяцького, сотських, десятських. Тисяцький
очолював народне ополчення й обирався, а потім призначався з феодальної верхівки. З часом ця посада набула спадкового характеру. У мирний час тисяцький виконував різні функції, найчастіше поліцейського характеру. У ХІ-ХІІ ст. тисяцькі стають керівниками військових сил певних князівств чи округів й концентрують у своїх руках усю адміністративну владу: фінансову, судову, поліцейську. Вони стають носіями влади на місцях, помічниками князів в управлінні. Сотські були прямими помічниками тисяцьких, командували військовими підрозділами – сотнями, після перетворення тисяч у територіальні округа вони виконують фінансово-адміністративні функції.
Феодальні з’їзди
були ще одним органом влади, й скликались у надзвичайних випадках для вирішення найважливіших політичних питань.
Місцеве управління.
Територія Руси була величезною, й осівши у стольному граді Києві, князь призначав у різні землі своїх посадників. Посадники здійснювали нагляд за суспільним порядком, вели боротьбу з грабіжниками й розбійниками, судили місцеве населення, збирали данину й таможенне мито. З середини ХІІ ст. ця посада витісняється посадою намісників.
Суспільний лад
Феодальне господарство ґрунтувалось на експлуатації різних залежних груп населення. Найчисленнішу групу становили смерди. До середини ХІ ст. значна частина смердів була відносно вільною й сплачувала князям данину, потім чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу були перетворені на феодально залежних людей. Феодально залежні смерди мали своє приватне житло й господарство, проте їх майнові права були обмежені. Якщо смерд умирав, не залишивши сина, його майно переходило до князя.
Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв’язку з договором – “рядом”. Однією з категорій рядовичів стали закупи. Так називали смердів, які розорилися й потрапили у кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала “купу”, тобто позичку грошима й одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп залишав землевласника, він повинен був повернути позичку. За одержану “купу” закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину, користуючись знаряддями праці, що належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої – люди, що загубили свій соціальний статус через вигнання з общини та позбавлення права користуватися общинними землями й не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитись від рабства за викуп. Джерелами рабства були: полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа також були рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку. Феодали часто саджали своїх рабів на господарство і вони переходили до категорії залежних селян.
Міське населення поділялось на дві основні групи: міську аристократію і міські низи. До аристократії належали: князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів зі смердами.
Законодавство.
У ІХ-Х ст. у Київській Русі існувала система усного звичаєвого права. Суспільні відносини регулювались звичаями, але з часом внаслідок розвитку державності деякі норми звичаєвого права стали трансформуватися у норми писаного права. Найбільш відомим збірником норм звичаєвого права є “Руська Правда”, створена Ярославом Мудрим в першій половині ХІ ст. Цей новий кодекс законів узаконював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей.
Важливими пам’ятками законодавства Русі є також Церковні устави та Уставні грамоти (серед останніх можна виділити Устав князя Володимира та Устав князя Ярослава). Основу князівських уставів складають головні постанови князів, як, наприклад, в Уставі Володимира йдеться про дарування церкві десятини, про звільнення церковних людей від підсудності княжого суду, про надання церкві права контролю точності ваги та міри; в Уставі Ярослава встановлювались покарання за злочини, які входили в компетенцію церковного суду. З прийняттям християнства прийшли на Русь й грецькі збірники церковного права, т.зв. Номоканони. Перекладені номоканони на Русі називали Кормчими книгами.
Головною цінністю за часів феодалізму була земля, а відповідно, чим більше землі мала людина, тим більше вона мала привілеїв та прав. Першопочатково діяло право першого захвату землі. Й уся земля належала общинам, які, мешкаючи на певних територіях з давніх давен вважали їх своїми. Князі, захопив землю, давали її у право користування без права володіння. Земля, яка належала боярам і князям мала назву вотчинної й передавалась у спадок. Крім того, її власники мали пільги і звільнялись від податків, могли утримувати в залежності населення цих земель. Верховна власність на землю належала державі в особі представників династії Рюриковичів. За Руською Правдою, смерди та інші залежні групи селян на правах власності володіли скотом, птицею, с/г знаряддями праці, предметами домашнього обходу.
Нанесення комусь матеріальних, фізичних, моральних втрат вважалось злочином. Відповідальність за нього залежала від становища постраждалого (за вбивство вільної людини – 40 грн., за княжого мужа – 80 грн., за залежного селянина – від 5 до 12 грн.). Життя жінки й чоловіка захищалось однаково. У Руській Правді виділялись злочини: проти особи, тілесні пошкодження, проти гідності, майнові злочини, проти церкви й проти родини. Суд здійснювали: князь (за його наказом могли судити бояри та тіуни – княжі слуги), посадники, суд общини (у віддалених сільських місцевостях), Церква (за умикання, зґвалтування, церковну татьбу та інші), боярські суди (над підвладними бояринові людьми).
Економічний розвиток
Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство, в якому головну роль відігравало землеробство. Головними знаряддями праці були рало (дерев’яний плуг), борона, серп, коса; користувались й ралом, сохою, заступами, мотиками. Використовували 2-3-польну систему, вирощували пшеницю, овес, рож, ячмінь тощо. Система обробки землі залежала від географічних особливостей місцевості (вирубна, перелогова, підсічно-вогнева системи тощо). Панувало натуральне господарство, при якому все необхідне вироблялося не для продажу, а для внутрішнього споживання. Займались скотарством – розводили волів, коней, корів, овець, свиней, кіз. Допоміжними галузями с/г були: бджільництво, мисливство, рибальство.
Високого розвитку набуло ремесло. На Русі відомо до 60 видів ремесел: ковальське, ткацьке, гончарне, ювелірне, шкіряне та багато інших. У внутрішній торгівлі був розповсюджений обмін ремісних виробів на продукцію с/г. Намітилась спеціалізація районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня – хліб, скот, з півночі – хутра. Була розвинена й зовнішня торгівля, яку забезпечувало функціонування торгових шляхів, “із варяг у греки” (по Дніпру), “шовковий” – з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.
Йшов процес урбанізації та розвитку міст, яких вже у ІХ - Х ст. було близько 20. Не випадково варяги й інші сусіди називали Русь “Гардаріками”, тобто країною міст.
Поряд з іноземною монетою з’являється й своя монета. Спочатку застосовували т.зв. “куни” (довгі шматочки хутра), потім Володимир Святославович почав карбувати власні злотники й срібляники. А з ХІ ст. основною грошовою одиницею стає гривня (злиток срібла від 95 до 195 г).
Таким чином, в соціально-економічній сфері за часів Київської Русі розпочався процес становлення феодальних відносин, що включав в себе формування приватної власності на землю, майнової та соціальної диференціації суспільства, ускладнення владної ієрархії, кодифікацію юридичних норм.
Політичну історію Київської Русі можна умовно поділити на три періоди. Перший – швидкого зростання (від князювання Олега до смерті Святослава (882-972 рр.)); другий – зміцнення Києвом своїх завоювань й досягнення найбільшої політичної могутності (княжіння Володимира Великого та Ярослава Мудрого (980-1054 рр.)); третій – феодальна роздробленість (кінець XI ст. – середина XIII ст.)
3.
Утвердження християнства на Русі та його історичне значення.
За часів князювання київського князя Володимира Великого та завдяки його старанням у 988 році сталась епохальна в історії Київської Русі подія – запровадження християнства.
На такий кардинальний крок, як реформування релігійної системи, його змусили піти наступні причини:
а) саме язичництво суперечило процесу єднання Руси, до якого прагнули князі, відчуваючи необхідність в укріплені феодальних відносин і посиленні централізації;
б) ймовірне прийняття однієї з Візантією релігії дало б міцного союзника Русі на півдні;
в) прийняття християнства сприяло б піднесенню міжнародного авторитету Русі, яка в очах Європи та Візантії виглядала як “язичницька, поганська, дрімуча”;
г) прийняття християнства давало можливість зблизитись з високорозвиненою візантійською культурою.
Cпочатку Володимир зробив спробу реформувати язичництво, суть якого полягала в запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна на чолі пантеону інших богів. До цього кожне окреме плем’я шанувало найбільше якогось свого бога –Хорса (бог місяця), Дажбога (сонця), Стрибога (бог вітру й війни), Мокш (богиня плодючості й домашнього вогнища) тощо. Тепер же, як свідчить літописець, князь “поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажбога, і Стрибога, і Смарагда, й Мокош”. Але релігійна реформа не дала своїх результатів – вона не сприяла зміцненню й єднанню держави; стара язичницька віра все одне не відповідала новим реаліям часу.
У цей час зовнішньополітична ситуація склалася на користь Володимира. До Києва прибуло візантійське посольство з проханням надати їх імператору військову допомогу в боротьбі з внутрішніми заколотниками. Володимир дав згоду, але за це зажадав руки принцеси Ганни. Імператор відклонив цю умову, але потім під тиском політичної кризи погодився за умови, що князь прийме хрещення. Між ними було укладено угоду, князь охрестився в Києві й надав 6-ти тисячне військо у допомогу імператору. Русь виконала свої зобов’язання. Але принцеса Ганна так і не з’явилася. Імператори зміцнили свою владу, але про свою обіцянку “забули”. Тоді Володимир пішов походом на Корсунь – головну житницю Візантії в Криму. Він задумав силою примусити візантійців поважати себе. Цілих 6 місяців не міг Володимир узяти місто. Коли ж його війська увійшли до міста візантійці погодились віддати за нього Ганну і вона приїхала до Корсуня. Володимир вивіз із Корсуня мощі святого Климента – четвертого папи римського, якого церква канонізувала як мученика.
Першим актом на шляху християнізації було хрещення киян. Володимир, повернувшись до Києва, наказав понищити язичницьких богів. Найбільше досталося Перунові – його прив’язали до хвоста коневі й тягли Боричевим узвозом до Дніпра, а 12 дружинників йшли слідом та били його залізними киями. Наступного дня наказав Володимир усім киянам зібратись на березі Дніпра. “Хто не зайде завтра в ріку, - казав напередодні князь, - багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом”. На ранок зійшлися усі городяни до річки. За наказом князя зійшли вони у воду, хто по шию, хто по груди. Ближче до берега стояли отроки й тримали дітей на руках. Священики благословляли їх золотим хрестом.
Звичайно, процес хрещення започаткував дуже тривалий і болісний процес християнізації Русі. Народ не звільнився ще від язичницької віри і ще багато десятиліть поклонялись деякі люди язичницьким кумирам. І, знаючи це, наказав Володимир ставити церкви на місцях, де стояли раніше капища язичницьких богів. На пагорбі, де стояв раніше Перун, було поставлено церкву святого Василя. І почав після цього Володимир запроваджувати на Русі “ученіє кніжноє” й будувати церкви.Так, історик Тітмар Мерзебурзький свідчить, що відразу по смерті Володимира у Києві було 400 церков. І хоча це явно перебільшення, але наслідки запровадження християнства були вражаючими.
Прийняття християнства сприяло укріпленню Русі (оскільки тепер в ній була єдина віра й єдиний Бог); підняло авторитет Русі на міжнародній арені; укріпило її зв’язки з Візантією, сприяло розповсюдженню писемності й розвитку культури (образотворчого мистецтва – живопису, архітектури; освіти).
4. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.
На початку ХІІ століття в результаті розвитку й поглиблення феодальних відносин у Русі наступає криза, при якій стара форма об’єднання земель вже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною. Настав період феодальної роздробленості, унаслідок якої знизилась обороноздатність країни, що в умовах монголо-татарської експансії привело к трагедії руських земель. Спочатку Русь розпалась на 12 князівств, найкрупнішими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське й Новгородська республіка.
Державотворчу місію українського народу в 1199 році перейняло на себе майбутнє Галицько-Волинське князівство. Його територія простиралась від Карпат та Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та половецького степу на сході.
Це князівство до 1199 року складалось з двох окремих земель – Галицької й Волинської, кожна з яких мала свої характерні особливості. Наприклад, в Галичині, яка ще в 1097 році відділилась від Києва, сильною була влада бояр, які походили від племінної знаті й отримували володіння шляхом захвату. Їх економічну базу становила торгівля сіллю, посилювала незалежність віддаленість від Києва. Вони знаходились в опозиції до князя, й орієнтувались на польську й угорську знать. Об’єднав усі галицькі землі князь Володимир Володаревич (1127-1153), а Ярослав Осмомисл (1153-1187) значно розширив ці території.
Інша ситуація склалась у волинських землях, де бояри вели походження від княжих дружинників і отримали ці землі від них за службу, через що були опорою князю. Князь Мстислав Ізяславович зміцнив ці землі, а справу його продовжив Роман Мстиславович, який у 1199 році об’єднав Галичину й Волинь у єдине князівство. У 1203 році він навіть оволодів Києвом, але після його смерті у 1205 році князівство розпалося, оскільки трималося головним чином на його авторитеті. Його малі діти Данило й Василь разом з його дружиною втекли й перебували у вигнанні, поки князівством керували спочатку бояри (боярин Кормильчич), потім поляки й угорці. Нарешті в 1238 році на Волині утверджується син Романа Данило, який потім відвойовує й Галичину, а в 1240 займає Київ. Починається розквіт князівства. Причинами цього були:
- вигідне географічне положення (прикордонне, балто-черноморський торговельний шлях Буг-Дністер);
- землі Галичини були багаті солеварними промислами; мали розвинуте сільське господарство, що сприяло розвитку торгівлі;
- сусідство із сильними Польщею й Угорщиною змушує проводити гнучку політику й розвивати зовнішні зв'язки;
- вплив європейського магдебурзького права (на розвиток міст);
- шлях дипломатії в зовнішній політиці + династичні шлюби (син Лев+ дочка угорського короля, син Шварно+донька литовського князя Міндовга; донька + мазовецький князь, син + сестра австрійського герцога Фрідріха ІІ і т.д.)
- князівство менше постраждало від татар.
Завдяки цим факторам князівство укріплюється, Данила будує нові міста, зокрема, Львів, який заселяють ремісники з Польщі й міст Русі. Столицю було перенесено до неприступного Холму.
Посилення Галицько-Волинської держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 року наказав Динилі: “Віддай Галич!” Щоб зберегти свою владу й інші міста, Данила був змушений віддати його. Він почав шукати союзників проти Орди і звернувся до Папи Інокентія IV. Папа довго тягнув з рішенням, але потім у 1245 році надіслав Данилі королівську корону і запропонував надати допомогу у боротьбі з ординцями та корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під покровительством папи. У 1253 р. Папа Римский виступив із пропозицією організації коаліції (Польща, Чехія, Моравія, Сілезія і померанські князівства), на що Данила погодився і після чого коронувався в Дорогочині. Але папа так і не організував коаліцію.
Після смерті Данили у 1264 році, на Волині керував його брат Василько (до 1270), а в Галичині його діти Лев (до 1301), Мстислав та Шварно. Потім владу над Галицько-Волинським князівством перейняв на себе князь Юрій Львович (онук Данили), який заснував нову столицю у Володимиро-Волинському, відновив Галицьку митрополію, набув статусу короля.
У 1308-1323 рр. князівством правили його сини Андрій та Лев ІІ, які загинули у битві з військами хана Узбека. Після цього пряма династії Рюриковичів обірвалася. У 1325 році головою держави був обраний мазовецький князь (онук Юрія І), який прийняв християнство й ім’я Юрій ІІ Болеслав. Проте в часи його правління держава занепала, й після його смерті у 1340 році Волинь відійшла до Литви, Галич – до Польщі, а з 1370 по 1386 рік Галичина перебувала під владою Угорщини.
Історичне значення Галицько-Волинського князівства:
- зберегло слов’янство від асиміляції,
- стало центром політичного й економічного життя після занепаду Києва,
- збагатило культуру українців завдяки європейському впливу,
- продовжило дипломатичні традиції Русі,
- модернізувало державну організацію.
Лекція 4. Українські землі в добу пізнього середньовіччя (XIV-XVI ст.)
План
1. Утворення Великого князівства Литовського. Інкорпорація українських земель до його складу.
2. Соціально-економічний розвиток українських земель.
3. Литовсько-польські унії та їх вплив на подальшу долю українського народу.
1. Утворення Великого князівства Литовського. Інкорпорація українських земель до його складу.
Період XIV-XVI століть значно відрізнявся в історії української державності від попередніх етапів. Саме в XIV ст. на міжнародну арену виходять нові, достатньо сильні держави – Литва, Польща, Росія, Кримське ханство, які в майбутньому будуть впливати на державність і територіальну цілісність України. Ці держави будуть вести боротьбу за дуже важливі в економічному та геополітичному плані українські землі.
З XIV століття починається процес включення (інкорпораці
ї) українських й білоруських земель до складу Великого князівства Литовського. Цей процес перебування українських земель під ВКЛ історик О.Бойко умовно поділив на чотири етапи
: І етап (1340-1362)
– “оксамитове” литовське проникнення;
ІІ етап (1362-1385)
– “ослов’янення” литовських правителів;
ІІІ етап (1385-1480
) – втрата українськими землями залишків автономії; ІV етап (1480-1569)
– посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”.
Якщо повернутись ще до початків майбутнього литовського князівства, то слід сказати, що грунт для його утворення становила литовська група племен, яка складалася з прусів; ятвягів; литовців; жмуді; лотишів та інших племен. Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних князів. Релігією їх було примітивне поганство, великий вплив на населення мали жерці. Країна була бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головнимчином, ятвяги, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походипроти них. Наприклад, перший значний похід проти ятвягів Володимира Великого датується 983 р. Аналогічні події були й на західних границях литовських племен на поморській та польській границях.
З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тиснути на них починає Тевтонський й Лівонський лицарські ордени.Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман. Крім волинських князів нападали полоцькі. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єднуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об’єднання, невідоме, літопис називає його просто "великим королем". На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує літопис імена князів, синів "великого короля": Мендовга та Довспрунка. Сила Мендовга
(1230-1263), що стає на чолі Литовського князівства з часом міцнішає, він починає боротьбу за землі з Данилом Галицьким, і хоча протягом певного часу їм вдається порозумітись, але Мендовг починає походи проти Смоленщини, мріє про загарбання Чернігівщини. Тобто проникнення литовців в українські землі починається ще за часів Мендовга в першій половині 13 ст.
Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час велике князівство Литовське перейшло до сина Данила Шварна (р. 1267), але українські та білоруські землі поволі почали опинялися під владою Литви. Князь Гедимін
(1316—1341) знов об'єднує велике князівство Литовське, поширює владу й на північну частину Київщини. Його син стає князем Волині. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими Гедимін увесь час підкреслював, що він е спадкоємцем руських князів, і називав себе "королем Литовським та Руським".
Після смерті Гедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд (1341—1377),
який виявив себе дуже талановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніальним. Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та південний схід. Його девізом стає: "Уся Русь повинна належати литовцям". Ольгерд захоплює з 1345 по 1377 роки велику частину українських земель. Саме в цей період литовці ведуть наступ на Київщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Поділля (після перемоги над татарами) (друга половина 14 ст.); загострюється й боротьба з Польщею за Галицькі землі. Особливість цього етапу перебування українських земель під Литвою є те, що руські землі зберігали автономію, місцеве населення не чинило опір щодо Литви, а остання толерантно ставилася до українців.
З 1362 року починається процес “ослов’янення” литовців (ІІ умовний етап
). Він характеризується збереженням старої системи управління, поширенням православ’я в Литві, утвердженням “Руської правди” у якості головного джерела права в Великому князівстві Литовському, розповсюдженням староруської мови (має елементи української й білоруської), яка стає офіційною мовою держави. Девізом литовських правителів цієї доби по відношенню до українства було правило: “Старого не змінювати, нового не впроваджувати”. Офіційний титул литовського князя пишеться як “Великий князь Литовський і Руський”. Більше того литовці перейняли у слов’ян військову організацію, систему будівництва фортець, досвід праці адміністрації, ведення господарства. Литовці після завоювання українських земель залишились тут жити, поступово засвоюючи місцеві звичаї, культуру й через одно-два покоління мало чим відрізнялись від українців. М.Грушевський навіть писав, що з часом “литовці самі забували, що вони не українці, а литвини, і люди цього не пам’ятали і вважали їх за своїх”. Така політика Литви дала підстави частині істориків (Єфименко, Полянська-Василенко, Субтельний, Борисенко) говорити про “відтворення Руської держави”, а Литву вважати руською державою (самі литовці називали свою державу “Великим князівством Литовським, Руським і Жемантійським”). Інша частина істориків (Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, О.Гурій, М.Котляр, В.Смолій) навпаки, не вважали цю державу литовсько-руською, оскільки місцева еліта з династії Рюриковичів була усунена від влади, а остання була необмеженою у представників династії Гедиминовичів, через що українсько державність цієї доби можна вважати ілюзорною.
Вже з правління Ягайло (1377-1392)
ситуація дещо змінюється – починається централізація держави. У 1385
році Ягайло заключає Кревську унію
, після чого починається втрата українськими землями залишків автономії (ІІІ етап). Згідно унії Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою і стає королем Польщі; Литва приймає католицтво, віддає Польщі скарбницю, повертає загарбані землі, приєднує українські й литовські території до Польщі.
Така політика зумовила виникнення опозиції русько-литовського населення, яку очолює князь Вітовт Кейстутович (1392-1430
). Це протистояння між центром – Польщею й Вітовтом закінчується компромісом: у 1392 році Ягайло Визнає Вітовта довічним правителем Литви. Щоб укріпити свою державу Вітовт починає жорстку централізацію: ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське князівства, надсилає в ці землі для управління своїх намісників. Підсилює авторитет і владу Вітовта й виграна в 1410 році сумісними зусиллями поляків, литовців і татар у хрестоносців Тевтонського ордену Грюнвальдська битва. Після неї у 1413 році була підписана нова Городельська унія, згідно якої литовські католики були зрівняні в правах з польськими, участь православних в державному управлінні була обмежена: “...Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... жалуються тільки сповідникам християнської [католицької] віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні...”. Унія також передбачала постійну автономію Литви, уніфікацію адміністративно-територіального устрою, король єдиної держави обирався при згоді й Литви, й Польщі. Таким чином нова унія свідчила про посилення дискримінації православних.
Новим князем всупереч Городельській унії без згоди польського короля литовські феодали обрали брата Ягайла – Свидригайла (1430-1432
). Сам Свидригайло не відрізнявся талантом політика, але був популярний у російсько-литовських колах. Свидригайло відразу взяв курс на незалежність Литви, й України в її складі, від Польщі й зміг очолити визвольні змагання на Волині. Однак незабаром литовська знать організувала змову, внаслідок якої він втратив престол, узурпований молодшим братом Вітовта Сигізмундом, який влаштував державний переворот серед ночі, захопив дружину Свидригайла і перебив його дружину (сам Свидригайло зміг втекти).
Сигізмунд Кейстутович
(брат Витовта) (1432-1440
) у результаті перевороту був проголошений Великим князем. Він відновив унію, визнав верховенство польського короля Ягайло, повернув Польщі втрачені міста.
Свидригайло, скинутий з престолу, не склав зброї. Під його керівництвом українські землі відокремилася від інших територій за назвою "Великого княжіння руського" (Східне Поділля, Волинь, Київщина, Сіверщина, Смоленщина, Вітебщина, Полоцька земля), в якому розпочалась розбудова української держави. Лише у 1435 році литовсько-польським військам вдалося отримати перемогу над військами Свидригайла під Вількомиром, після чого Свидригайло із загоном у 30 чоловік втік і невдовзі відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя “Великого княжіння Руського” і від’їхав на Волинь.
Після смерті Сигізмунда внаслідок заколоту литовським князем обрали Казимира ІV Ягеллончика (сина Ягайла) (1440-1492, з 1445 - король Польський
), який на престол зійшов тринадцяти років від роду, віддавши Свидригайлу Волинь, Київщину - Володимиру Ольгердовичу Олелько і давши Чорторийському гарантії особистої безпеки. Здавалося, Україна ніби знову відновила свою автономну державність. Але польська шляхта після загибелі свого короля Володислава ІІІ у битві з турками обрала Казимира своїм королем. Після цього він посилює владу ВКЛ над українськими землями, перетворюючи їх поступово на провінції Литви і ліквідуючи окремі князівства. З проникненням Польщі вглиб українських земель, на них поширюється воєводський устрій. Згідно з цим устроєм, території поділялись на воєводства (в яких керували сейміки, воєводи й підвоєводи); воєводства складались з повітів або земель (керували ними сеймик, староста та підстароста). Вже з середини XVIст. українські землі були територіально поділені на 6 воєводств: Руське воєводство (складалось з 5 земель: Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької, Хомської); Белзьке (поділялось на три повіти: Бурський, Городельський, Грабовський); Волинське (три повіти: Владимирський, Луцький, Кременецький); Подольське (3 повіти: Каменецький, Червоноградський, Летичевський); Брацлавське (Брацлавський і Вінницький повіти); Київське воєводство (Київський, Овруцький, Житомирський повіти).
З 80-х років XV століття, за часів сина Казимира – Яна Ольбрехта (Короля Польщі з 1492) й польського короля Сигізмунда ІІ Августа починається посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі” (4-й етап
). Цей етап характеризується піднесенням Московського князівства, що висуває претензії до Литви щодо українських земель, війнами за ці землі між Литвою та Москвою, переходом під владу Москви Чернігово-Сіверських князів й, нарешті, підписанням між Литвою та Польщею у 1569 році Люблінської унії, яка остаточно поховала усі надії українців на відновлення своєї державної автономії.
2.
Соціально-економічний розвиток українських земель.
У XIV столітті на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалась на експлуатації залежної робочої сили. Зрушення в економіці були тісно пов’язані з соціальними процесами. В соціальній сфері на українських землях формувалася станова організація суспільства (поділ на стани) на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків кожного зі станів [c
тани
– соціально-правові групи людей, що розрізняються обсягом прав і обов’язків по відношенню щодо держави]
Соціальна структура:
1. Шляхта (військово-службовий стан) перебувала на вершині соціальної ієрархії. Її складали представники різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Юридично оформилася (відокремилася від селянства) у першій половині 16 ст. Основу шляхти складали князівські роди (близько 30 родів з литовської і давньоруської династій) -Острозькі, Вишневецькі, Збарські та ін.
Наступною ланкою шляхти були пани (до їх числа належали члени великокнязівської ради і найбільш заможні феодали). Нижчий шабель займала дрібна шляхта (земляне) - тисячі вихідців із селян і міщан, що за свою службу одержали статус шляхти і земельні володіння
2. Духівництво (не підлягало світському судові, а судові єпископа, часто духовні посади переходили в спадщину):чорне (ченці і високі ієрархи) i біле (священики).
3. Міщани (складався цей шар з купців і промисловців, бюргерів - середніх міщан, і плебсу - ремісників, дрібних торговців, селян).
4. Селяни:
- Чиншеві, або данники (сплачували феодалові натуральну і грошову ренту (чинш). Особисто вільні й економічно незалежні);
- Тяглі (господарювали на землях феодала, відпрацьовували панщину, платили державні податки, відбували державну повинність (будівництво мостів, доріг і т.д.);
- Службові - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, що обслуговували двір феодала. Платили данину й відбували панщину, керувалися сотниками і об’днувалися в сотні.
Поступово селян прикріплюють до землі й обмежують у правах і волях. У зв’язку з розвитком фільваркової системи виникає необхідність в величезній кількості робочої сили, що привело до розвитку панщини. З Галичини вона поширюється на інші українські землі. Селян прикріплюють до землі, вони стають не тільки економічно, а й особисто залежними. У 1435
році галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса. Привілей 1447
року прив’язував селянина вже не до земельного наділу, а до феодального володіння. Продовжили обмежувати особисту свободу селян Литовські статути (1529, 1566), "Статут на волоки" (1557) (2-денна панщина), а "артикули" польського короля Генріха Валуа (1573) і 3-й Литовський статут (1588) - узаконили кріпосництво остаточно.
Литовський статут 1588
року остаточно закріпачив селян і закріпив за шляхтою її володіння: “Хочемо і постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за прародителів наших... держали і володіли, щоб їм такі маєтки вічно і від нинішнього часу і в прийдешні часи держати і володіти, і їм самим, і потомкам...” Шляхтичи отримали також право фізично карати й карати на смерть кріпаків, а селян-утікачів розшукувати до 20 років.
5. Козацтво - нова соціальна група, що оформилася в XVI ст., починає формуватися вже у XV столітті (у XVII ст. 3 категорії козацтва: реєстрове (городовое); запорізьке (низове); нереєстрове прикордонне.
Господарське життя
Основу господарського життя фільварків складало сільське господарство, розвиток якого призвів до того, що у другій половині XVI ст. Україна стала годувальницею всієї Європи. Вирощували традиційно пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, просо, горох. У тваринництві також спостерігався прогрес. Розводили ялівок, овець, волів, свиней.
Складову частину панського господарства становили промисли: полювання, бортництво, рибальство; активно велося видобування поташу на Волині, Чернігівщині, Київщині, Житомирщині. На Прикарпатті вигідним промислом стає видобуток солі.
Визначаються головні торговельні шляхи і напрямки зовнішньої торгівлі: Дніпровський шлях (з'єднував Москву з Золотою Ордою), торговельний шлях “полем” з’єднував Крим з Москвою. З Орди в Північно-Східну Русь везли східні товари, килими, фарби, одяг, зброю, пряності, мило; з Північно-Східної Русі в Орду везли: шуби, хутро, шкіри, з західної Європи (через Галич і Волинь) на Русь везли: сукно, атлас, дорогоцінні камені, полотнина; з Русі в Західну Європу везли: віск, мед, зерно, шкіри, хутра, сіль, рибу і т.д.
Серед головних тенденцій соціально-економічного розвитку цього періоду можна виділити наступні:
- зміна торговельної кон'юнктури: величезний попит у Європі на продукти скотарства і землеробства привела, по-перше, до зміни в с/г технологіях, розширення асортименту с/г культур (квасоля, петрушка і т.д.); по-друге, до авиникнення питання про земельну власність і форми організації праці й засоби виробництва.
- зростання феодального землеволодіння (більш 100 магнатських родин і тисячі шляхтичів - власники великих латифундій на поч. 16 ст. Великі магнати - Острозькі, Чорторийські, Радзивілли, Потоцькі тощо)
- тиск на селянську громаду, поневолювання селян (вільних общинних земель майже не залишилося на початок 16 ст.); перехід до фольваркової системи.
Фольварки - багатогалузеві господарські комплекси, що базуються на постійній регулярній панщині залежних селян і орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігають деякі риси натурального господарства
- Урбанізація (міста України зберігають ще феодально-аграрний характер), спеціалізація ремесел (на початку 17 ст. до 270 спеціальностей). Становлення внутрішнього ринку - організація ярмарків (Львів, Київ, Луцьк, Галич і т.д.).
- розвиток Магдебурзького права (сутність М.П. - у звільненні міста від керування і суду феодалів, право на самоврядування, визначену автономію). Мала "+" (соціальна база короля розширилася за рахунок міщан, можливість захисту від феодала, формування нових рис ментальності) і "-" (поляки і німці стали швидко витісняти місцевих українців з органів міського самоврядування, а королівські й великокнязівські намісники втручаються в справи міст)
3.
Литовсько-польські унії та їх вплив на подальшу долю українського народу.
Унія (від лат. "єдність, об’єднання) - вид об’єднання, союзу; об’єднання двох монархічних держав під владою одного монарха (бувають особисті унії в економіці, міжнародні; у політиці - персональні і реальні).
Як ми з’ясували в першому пункті лекції, що з початку XV ст. у руських провінціях було введено польське право, адміністративний апарат, територіальний поділ, шляхетське самоуправління.
Крім того, в цей період відбувається поляризація інтересів шляхти (еліти) ВКЛ та розділення на дві протидіючі групи: Перша група – це великі землевласники-магнати (економічно незалежні, вони мають політичні і юридичні привілеї - право займати державні посади, підлягати суду великого князя, а не адміністрації); друга група – середні й дрібні землевласники (вони мають менше прав і земель, бажають зрівнятися у правах з польською шляхтою).
Велике князівство Литовське на початку XVI століття опиняється у стані серйозної політичної кризи. Причинами
цього були: протистояння з Московським царством (невдачі в Лівонській війні), два вторгнення татар, постійна боротьба за великокнязівський престол. Ця криза штовхає ВКЛ до розглядання питання про унію з Польщею, яка могла б врятувати Литву від остаточної військової й політичної катастрофи. У січні 1569 року в Люблині розпочинає роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Проти такого рішення виступили литовські й руські магнати, зокрема, Кшиштоф Радзивілл і князь Острозький виступили проти Унії і залишили сейм у знак протесту. Друга група – середньої та дрібної шляхти - підтримала сейм і унію (дрібна шляхта Волині і Києва також приєдналася до унії).
Після того, як литовські, українські й білоруські магнати намагалися саботувати рішення про унію і, щоб зірвати сейм таємно залишили його, польський король не розгубився і видав ряд таємних універсалів про відділення Волині, Київщини, Підляшшя і Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Було навіть підняте питання про початок бойових дій проти Литви. Литовська делегація змушена була повернутися в сейм, але було вже пізно.
Люблинська унія 1569 проголосила: об’єднання Польщі і Литви в одну державу - Річ Посполиту; Річ Посполита мала: єдиного виборного короля; сейм; грошову систему; податки; зовнішню політику; ВКЛ зберігало: місцеве самоврядування; військо; скарбницю; систему судочинства; до Польської корони відходили всі українські землі, що раніш належали Литві: Волинь, Брацлавщина (частина Поділля), Київщина. Частина Чернігово-Сіверської землі вже була в складі Росії, Закарпаття -Угорщини, Буковина - Молдавського князівства.
Берестейська унія
Доля церкви дозволяє поглибити уявлення про положення України в складі Речі Посполитої.Поляки хотіли, щоб католицизм став пануючим у середовищі українського православного населення, і намагалися вселити українським магнатам ідею про церковну унію вже давно. Сигізмунд, наприклад, був ревним католиком і вважав, що католицтво зв’яже українське населення з Річчю Посполитою. Але тільки частина української еліти прийняла католицтво, а народ продовжував залишатися православним. Як не дивно, але заклик до унії пролунав із православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Гедеон Балабан зібрав на таємну зустріч єпископів, де обговорили це питання. Ініціаторами унії стали священик Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Вони сподівалися, що після унії в церкві встановиться порядок; зросте престиж єпископів серед духівництва і мирян; православні і католики будуть зрівняні в правах; єпископи одержать однаковий статус з католицькими ієрархами і зможуть брати участь у роботі Сенату. Терлецький, Потій і ще два єпископи поїхали до Риму, де папа Климент VІІІ проголосив офіційне прийняття унії.
Суть Берестейської унії:
- Проголошувався верховний авторитет Рима у всіх справах Рима й основні догмати католицької Церкви;
- Зберігалися православні обряди;
- Богослужіння церковнослов'янською мовою;
- Право священиків одружуватися .
В Україні виникло обурення. Багато людей були розгнівані способом прийняття унії. Для врегулювання конфлікту в 1596 році в місті Бересті був скликаний Церковний собор. Він проходив бурхливо і розпався на два табори: православний собор (не визнав законність унії і собору) і уніатський. Після собору, що затвердив унію, польський король ухвалив вважати унію обов'язковою для всіх православних територій Речі Посполитої. Спроба об'єднати християнські церкви закінчилася їхнім повним розділенням, замість двох церков з'явилося 3: католики, православні, уніати. Почався масовий тиск на православну церкву.
Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладання Люблінської унії, був переможно завершений з прийняттям унії Берестейської. Унії стали засобом посилення польської влади в українських землях, поширення католицизму й остаточного ополячення українців.
Лекція 5. Доба козаччини
Частина І. Козацтво та його роль в історичній долі українського народу (2 години).
План
1. Виникнення козацтва.
2. Запорозька Січ та її устрій.
3. Заняття, звичаї та побут козаків.
4. Боротьба проти національного та соціально-релігійного гніту. Селянсько-козацькі повстання.
1.
Виникнення козацтва.
Одну з найкращих сторінок в історію України вписало козацтво. Про нього написано багато наукових праць, але досі історики не можуть прийти до єдиного висновку щодо проблеми походження українського козацтва.
При чому проблема походження козацтва має кілька аспектів:
Перший аспект – питання про справжню етимологію й походження самого слова „козак”. Більшість істориків вважає, що саме слово “козак” має тюркське походження. Мешканці Середньої Азії називали так людину неосілу, завжди готову до переміщення, схильну до війни, грабежу й розбою. Лінгвістично слово “козак” складається з двох коренів: “кай” –легко, “сак” – в’юк, тобто “легков’ючний”.
· Вперше це слово з’являється в “Таємній історії монголів” (1240 р.) і означає людину одиноку, яка не має родини.
· У половецькому словнику за 1303 рік це слово означає “вартового”, “людину, яка перебувала на сторожі”.
· Термін “козаки” означав також нижчий прошарок татар.
· Слав’янські джерела тих часів даних про козаків не мають.
· Польські історики 17 ст. Пясецький і Коховський виводили термін “козак” від слова “коза” (ніби козаки на конях були такими ж швидкими, як і дикі кози).
Другий аспект проблеми – питання про витоки такої суспільної категорії як козацтво. Яким чином і звідки з’явилися люди, яких називали козаками? Чи є вони субетносом, осколком якогось етносу (Субетнос
– етнічна система, що є елементом структури етносу; частина етносу зі специфічними рисами культури, яка виникла внаслідок культурного відособлення), чи уявляють собою суспільний прошарок або професійну страту, не пов’язану з конкретними етнічними коренями?
· Наприклад, український історик П.Симоновський вважав, що корені козацтва слід шукати у середньовічній країні Гірканії (Козланії) на Кавказі, звідки гірканці (козаки) переселились у Дике Поле.
· Деякі історики намагались довести походження козаків з якого-небудь етносу: торків, берендеїв, татар, половців, хазар. У ряду прихильників теорії походження козаків від чужоземних народів
· М.Карамзін, який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків.
· Від хозарських племен виводили козаків Григорій Граб’янка і Олександр Рігельман, від кавказьких народів – Г. Міллер і П.Симоновський.
· Деякі сучасні українські історики пов’язують появу козаків з так званими “бродниками” чи “берладниками” (“бродники” - човняри, чи поромники, які долали броди на річках; термін “берладники” пов’язують з містом Берладь, яке на Русі вважалось скупченням “темного люду” – вигнанців із суспільства).
· Історики Гійом Левассер де Боплан, Самійло Величка, В.Антонович, М.Костомаров, П.Куліш, Д.Яворницький, М.Грушевський та інші намагались обґрунтувати походження козаків з місцевої людності. Наприклад, Антонович вважав, що козаками називали селян Червоної Руси, які у 1491 р. повстали на захист своїх прав.
· Історик О.Бойко у своїй „Історії України” наводить 10 версій походження козацтва (хозарську, чорно-клобуцьку, черкаську, татарську, автохтонну, болохівську, бродницьку, угодницьку, захисну, соціальну), кожна з яких має право на існування й частково розкриває причини появи козацтва.
Проблему ускладнює й те, що саме козацтво не було однорідним і в українських землях існувало кілька різновидів козацтва. Вперше на українських землях з’явились татарські козаки. За словами польського історика Длугоша, в 1469
році багато чисельне військо татарське, сформоване з утікачів й ізгоїв, що називались козаками, пройшло від Волги за Дніпр й спустошило Подолію . У 1492 році згадувалися ординські козаки, а в 1501 році Іван ІІІ скаржився турецькому султану на азовських козаків, від яких сильно страждали купці й посли.
Слідом за згадками про татарських козаків у джерелах з’являються відомості про українських козаків. Більша частина істориків вважає, що перша згадка про козаків на українських теренах датується 1489 р. (коли вони допомогли полякам наздогнати татарський загін на Брацлавщині), хоча за думкою Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні з 1471 року, коли Київське князівство було перетворено на воєводство). Документальне свідоцтво про існування українських козаків
вперше зустрічається в 1499
році в уставній грамоті великого князя литовського Олександра, що була дана київському війту й міщанам, в якій мова йшла про оподаткування козаків, які торгували в містах своєю здобиччю.
Отже з кінця ХV ст. козаки все частіше згадуються у офіційних документах, листах державних діячів, спогадах сучасників. Особливо українські козаки відзначились у 20-х років
XVI
століття
, здійснивши низку нападів і походів на татар, зокрема на турецький. З цього часу козаки стають добре відомими.
І, нарешті, третім аспектом проблеми виникнення українського козацтва є з’ясування причин і умов його виникнення. Отже, можна виділити наступні умови появи козацтва:
- Наявність великого масиву вільних територій
(степів Дикого Поля), окраїнних, прикордонних, неконтрольованих земель;
- досвід освоєння південних територій
добитчиками, угодниками, бровниками;
- поява великої кількості людей,
змушеної внаслідок погіршення умов життя мігрувати на вільні землі.
Окрім умов існували також конкретні причини - фактори що стали поштовхом для виникнення в степових прикордонних районах українського козацтва. Фахівці з історії козацтва (Д.Яворницький, О.Апанович, В.Смолій, В.Щербак) виділяють наступні причини
:
- Зміна поземельних відносин в українських землях
після їх включення до складу Литви й Польщі. У Литві активно розвивалась приватна власність на землю, землі роздавались за службу феодалам разом із селянами, що змушувало їх нести тягло не тільки на користь держави, але й феодала. Використовуючи право переходу, велика кількість населення намагається втекти на окраїнні землі, де тягла було б менше. Т.ч. зростання великого феодального землеволодіння стимулює процес колонізації нових земель.
- Економічна причина
. До середини XVI ст. у ВКЛ цінними вважались землі, де були ріки, ліса, озера (де можна було полювати, ловити рибу), а чорноземні землі вважались менш цінними, тому що вимагали додаткових зусиль для їх обробки. Тому до Люблінської унії аж (1569 р.) литовські поміщики відмовлялися від чорноземних земель і уряд віддав їх у користування селянам, які повинні були їх самі й захищати від войовничих сусідів.
- Сусідство кримських татар
.
Одним із занять татар було людоловство – вони нападали на слов’янське населення і забирали у полон (ясир), потім продавали у рабство (за підрахунками Шашкевича з XV по XVII ст. вони взяли у полон від 2 до 2,5 млн. українців при загальній чисельності останніх в 4 млн.). Тому територія півдня України мала назву Дике Поле й була незаселеною. Щоб протидіяти татарам потрібно було не поступатись їм у військових навичках, стати сильніше їх. Отже для захисту своєї території прикордонне населення займалися вдосконаленням військової майстерності й тими видами господарства, які не так страждали від ворожих нападів (мисливство, рибальство, бортництво);
- Причина етнографічної подоби
(архетип) полягала в тому, що в українців з давніх-давен існували свої традиції (віче, самосуд, общинне самоуправління), а в Литві переважали феодально-аристократичні порядки. Тому українці хотіли жити, як і їх діди на засадах самоуправління, а козацька община вповні відповідала їх прагненню, відновлювала втрачені общинно-вічові порядки.
- посилення соціального й національно-релігійного гніту, остаточне закріпачення (1529, 1566, 1557, 1573, 1588 рр.)
стало нарешті основною причиною й поштовхом для виникнення українського козацтва.
У окремий суспільний прошарок козацтво виділилося лише в середині 16 ст. (1545 р.), однак при цьому все козацтво цього періоду поділялося на дві категорії:
- міське
(з’являється наприкінці 15 ст. і виконує функції охорони прикордонних земель; ці козаки наймалися на державну службу й керувалися старостами чи воєводами) (своєрідний аналог майбутнього реєстрового козацтва);
- низове
козацтво (вільне, яке нікому не підкорялось і яке мешкало переважно в низов’ї Дніпра, звідки й виникла назва – низові козаки). Вислів “ходити в козацтво” означав виходити в поле чи “на низ”, на здобич. Яскравою ілюстрацією цього служать слова Рейнольда Гейденштейна – секретаря Стефана Баторія: “Великі простори полів, безліч землі залишаються там необробленими та незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, ... оскільки серед них переважають чисельно християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів), насамперед до татар, і не раз давали допомогу польським королям. Оскільки вони займають нижню частину Польщі, яка прилягає до річки (Дніпра), то й називаються... низовими...”.
2.
Запорозька Січ та її устрій.
Спершу вільні, низові козаки не мали організації, вони діяли спонтанно, невеличкими групами - “купами”. Заснування козацького війська почалось з появою ватажка козаків, який вперше об’єднав їх усіх заради загальної мети – боротьби з татарами, й заснував козацьку столицю – Січ. Першим таким ватажком став Дмитро Іванович Вишневецьки
й
.
Саме з його ім’ям пов’язують історики будівництво першої Запорозької Січі в 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця
. Слово “Січ
”(від січа, секти) походить від старослов’янських слів “рубити”, “висікати”, і означає фортецю, обнесену високим частоколом. Січ була не одна, й існували січі на Запоріжжі не одночасно. Коли руйнувалась одна січ, будували іншу, але, як правило, будували січі на о.Хортиця і Томаківка.
Територіально уся козацька спільнота поділялась на Січ (столицю) й паланки (поселення поруч з Січчю, укріплення), кількість яких коливалась у різні часи від 5 до 10. У військовому відношенні січ поділялась на 38 куренів (кількість їх завжди була постійною). Слово “курінь” мало два значення: житло та військова одиниця (полк).
Система управління в запорізькому війську була представлена козацьким самоуправлінням. Його здійснювала так звана січова Рада – народне зібрання – тобто вищий адміністративний, законодавчий і судовий орган, в роботі якого брали участь усі козаки. Найбільшою повнотою влади після Ради володіла Військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман (старший гетьман), кошовий суддя, кошовий осавул, писар, 38 курінних отаманів. Кошовий отаман
мав військову, адміністративну, судову і духовну владу, він: затверджував поділ земель, ділив військову добичу, приймав нових та відпускав старих козаків, вів дипломатичні стосунки з сусідами тощо. У військовий час мав диктаторські повноваження. Кошовий суддя
мав судити на основі звичаїв та вікових порядків; писар мав виконувати функції військового міністра та міністра іноземних справ, лише він міг вести рахунки витрат та доходів, вести дипломатичне листування, складати ділові папери від імені старшини. Військового осавула
називали “правою рукою та правим оком кошового отаману”, він спостерігав за порядком на Січі, виконував судові рішення, заготовлював продовольство на випадок війни, забезпечував охорону приїжджих, займався розвідкою і так далі. Курінні отамани
обирались у своїх куренях, до їх завдань входило піклування про козаків. По статусу за курінними козаками йшли “батьки”, “знатні радці”, “старики”, які мали авторитет і вважались носіями козацьких звичаїв. Така досить оригінальна форма управління козаків дала підстави історику М.Костомарову назвати Січ “християнською козацькою республікою”.
Усе козацтво ділилися на:
· січових (що жили на Січі);
· зимових (мешкали в паланках, за межами Січі) козаків.
Січові козаки представляли собою цвіт козацтва, називались “лицарством” або “товариством”, лише вони мали право обирати старшину, ділити добич, отримувати грошове й хлібне жалування. Їх заняттям були військові дії, займатись землеробством й скотарством вони вважали нижче своєї гідності.
Зимові козаки складали податну верству січовиків – верству сімейних козаків, головним зайняттям яких було “годування себе й Січі”. Вони займались скотарством, землеробством, ремеслами, торгівлею, промислами. На Січ вони допускались, але жити в ній не могли. Жили вони в зимівниках, хуторах і слободах. Їх називали “гречкосіями”, “баболюбами”, “гніздюками”, “сиднями”. Вони жили з сім’ями, але у випадку війни повинні були нести військову службу, мати при собі зброю та амуніцію. У мирний час вони охороняли кордони. Зимових було в 10 різ більше, ніж січових козаків.
Спочатку термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а рід занять, спосіб життя певної верстви людей, але з кінця XVI ст. ситуація змінюється. З’являється категорія “реєстрового козацтва”. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування, і 300 козаків були прийняті на державну службу й записані в реєстр (список), реєстрові козаки отримали правовий статус регулярного війська. З часом кількість реєстрових козаків зростає: від 1 тис. у 1590 до 8 тис. у 1631 році. Таким чином, на початку 17 ст. окрім запорізького й прикордонного, нереєстрового козацтва, з’являється реєстрове козацтво, що являло собою групу міських, заможних, привілейованих козаків, які перебували на державній службі в Речі Посполитій.
3.
Заняття, звичаї та побут козаків.
Вступити до запорізького війська міг будь-хто, аби він міг прийняти 5 головних умов
:
бути вільним і неодруженим; говорити козацькою (малоросійською) мовою; сповідувати православ’я, пройти навчання, і присягнути на вірність російському царю (пізніша умова). Будь-хто міг назвати себе вільним, доказів ніхто не просив, але, якщо козак приводив на Січ жінку, його страчували. Те ж стосувалося й віри. Нових козаків навчали порядкам, бойовим мистецтвам, а потім вже записували до числа дійсних товаришів. На навчання уходило до 7 років.
Через розвинуте почуття гумору у козаків, а також і для того, щоб сховати минуле того, хто приходив на Січ, новачку давали жартівливе нове прізвище
, яке характеризувало людину з якогось боку. Наприклад, один з козаків був прозваний Бараном за те, що в п’яному вигляді завжди бушував, й двері шинків відкривав, чи просто вишибав виключно головою. Такі прізвища, як Перебійніс, Пробейголова, Семишапка, Шмат, Часник та інші в далекому минулому були козацькими прізвищами. Таким чином, якщо польський чи російський уряд розшукував якогось Шевченка чи Войнович, і питали, чи нема таких на Січі, їм говорили, що нема, а є н, наприклад, Задерихвіст, який потрапив на Січ в час, про який йде мова. Вихід з Січі був також вільним, як і вхід до неї.
Одягались козаки більш, ніж скромно, що навіть слова “голитьба” й “козак” були синонімами. Сидячі у лісах, степах, в очереті по кілька годин, вони не дуже піклувались про одежу – “ни одежды, ни рубах почти до сносу не меняли, а мыть их и вовсе не знали”. Сорочку й шаровари носили, поки ті не розпадалися на шматочки, а щоб їх не турбували комахи, одежу пропитували риб’ячим жиром і вижарювали на сонці. Покрой одежі вони позичили у татар і турок: високі шапки, широкі “шальвари”, довгі каптани, широкі пояси. Така одежа не заважала рухам й підходила до жаркого, степового клімату. В цілому похідна, буденна одежа козаків була бідною. Але нарядна була розкішною – з дорогих тканей (шовку, шкіри, саф’яну). Голови козаки голили і мазали милом. А чуприну залишали довгою й намотували на вухо.
Військові сили
козаків складались з кінноти, піхоти, артилерії (займались нею пушкарі). Розповсюдженим засобом захисту від ворога був табір.
Він уявляв з себе чотирикутний або круглий ряд возів, що захищав військо, яке знаходилось в середині. Табором пересувались запорожці і коли переслідували ворога у відкритому степу. Поставивши кілька возів у ряд, козаки змикали колесо з колесом залізними ланцюгами, в середині робили глибокі балки, у кутках ставили пушки. Відстрілювались з табору, немов з фортеці. Іноді навкруги табору робили ще канали, вали і ями. За словами Боплана, для ворога запорожці у таборі були непереможними: він сам бачив, як 500 татар були не в змозі перемогти 50 козаків, що сховались у таборі. Козаки також часто застосовували систему засік
і використовували ландшафт
в своїх цілях. Їх легкі судна – “
чайки”
давали змогу бути мобільними на морі та ріках, а система вартової служби і передачі інформації (в основі її були “фігури”) не давала змогу зненацька застати козаків.
4.
Боротьба проти національного та соціально-релігійного гніту. Селянсько-козацькі повстання.
У другій половині XVI ст. шляхта посилює експансію на відносно вільні землі, колонізовані запорожцями. Але тут її інтереси зіткнулися з інтересами козацтва й вільних поселенців. У той же час відбувається остаточне закріпачення селян (Литовський статут 1588 р.), збільшується економічний (надмірні податки, експлуатація) й національно-релігійний гніт з боку поляків. Ситуацію ускладнює й намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Навіть реєстровці скаржилися королю на те, що місцеві воєводи і старости стягували великі податки, захоплювали майно померлих, без причини арештовували й кидали до в’язниць багатьох козаків. Реакцією на такі події стали народні повстання кінця 16 – початку 17 ст., основною рушійною силою яких стало козацтво. Козацько-селянські повстання мали два етапи: перший (1591-1596) і другий (1652-1638).
· Перше велике повстання під проводом гетьмана Кшиштофа Косинського
розпочалось у 1591
році. Приводом
до нього стало захоплення білоцерківським старостою Костянтином Острозьким козацьких земель. У відповідь на це Косинський із загоном козаків напав на Білоцерківський замок й захопив його. Протягом наступного року повстанці успішно діяли на території Київського, Брацлавського, Волинського й Подільського воєводств. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Однак у 1593 р. під час переговорів Косинський був убитий, а повстанці розбиті.
· У 1594
році починається повстання під проводом Северина Наливайка
. Наливайко, який брав участь у придушенні повстання Косинського, відчувши свою провину й повернувшись з успішного походу на Молдавію, закликав запорожців об’єднати сили у боротьбі проти польського панства.
Особистість Семерія (Северина) Наливайко обкутана легендами. Віддавши дане його військово-політичним здібностям, його сучасники прозвали його "царем Наливаєм" за його бажання жити власним самостійним життям та автономістські плани. Він одержав гарну освіту в Острозькій Академії, де викладав його старший брат Дем'ян. Потім подався на Січ - одержувати військове практичне уміння. Брав участь у багатьох походах, сам очолював походи на турецькі фортеці, в окуповане турками Молдавське князівство. Успішно використовував систему розвідки і контррозвідки.
Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр.
селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Особливо занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем. Повстання набуло такого розмаху, що загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Польський уряд кинув усі сили на придушення повстання. У Трипілля в 1596 році відбулась дуже жорстока битва, після якої частина козаків вирішила перейти кордон й тікати в Росію, зібравши з собою дітей і жінок. Цей величезний обоз гальмував просування козаків, через що їх наздогнали під Лубнами й оточили польські війська. Частина старшини підписала капітуляцію і склавши зброю, видала полякам Наливайко. У 1597 р. він був страчений у Варшаві.
Після цього повстання уряд скасував усі козацькі привілеї й права. Проголосив їх “ворогами держави”, в Україні встановився польський терор.
Þ Протягом майже 50 років після цих подій великих повстань не було, що пояснюється потребою Польщі у військовій допомозі козаків. Спалахи воєнної активності козаків були пов’язані в цей період з ім’ям гетьмана Самійла Кішки
(1600-1602), який відзначився морськими та сухопутними походами на Туреччину, і Петра Сагайдачного
– видатного гетьмана, завдяки якому здійснено низку вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство, виграно Хотинську війну в 1621 році.
Він багато зробив для розвитку багатьох нових тактичних прийомів ведення бою. Турецький султан Осман ІІ так постраждав від дій козаків, що заявив: "Не буду ні їсти, ні пити, поки того Сагайдачного не приведете". Чекати довелося не довго – одного разу Сагайдачний сам на чолі елітного війська увірвався у ворожий табір. До найбільш відомих нововведень і військових хитрощів Сагайдачного можна віднести: спорудження "бліндажного типу", що витримували 5-годинний гарматний обстріл; тактику масового шквального залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані; традиційну козацьку тактику нічних атак (використовувалася часто в битві під Хотином).
Але він не тільки прославився військовими походами. В умовах заборони православної церкви боровся за її відтворення (1620 р. – відновлення православної митрополії), приймав Ієрусалимського патріарха Феофана, який висвятив Київського митрополита і 5 єпископів.
· Друга хвиля
козацько-селянських повстань розпочалася в 1625 році
з повстання під проводом Марка Жмайла
. Безпосереднім приводом до нього стало небажання учасників Хотинської війни повернутися на вимогу властей до стану селянства. Зібравшись на Південній Київщині, вони відмовились підпорядкуватись місцевій владі. На придушення повстання влада кинула 30-тисячне військо С. Конецьпольського. Тоді повстанці об’єднали свої сили з запорожцями. Найбільша битва між ними відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, в якій жодна з сторін не отримала перемоги. Різке похолодання змусило Конецьпольського почати переговори з повстанцями. Згодна на них частина козаків скинула Жмайла з посади ватажка, а замість нього обрала Михайла Дорошенка. У той же день була підписана Куруківська угода
, за умовами якої повстанцям оголошувалась амністія, козацький реєстр збільшувався 3 до 6 тис., щорічна палата реєстровцям збільшувалась до 60 тис. злотих, за козаками зберігалося право обирати старшого; але їм було заборонено робити походи на Крим і Туреччину та втручатися в релігійні справи в українських землях.
· нове повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) розпочалось у 1630 р. Поштовхом до нього стало відправлення у Київське воєводство значної частини польського кварцяного війська (8 тис. чол.) й запровадження в січні 1630 року подимного. Селяни і міщани активно протистояли введенню нового оподаткування. До цілей боротьби додали й гасло “боротьби за віру” – проти католицизму та уніатства. Повстанці здобули Корсунь, зробили рейд по Подніпров’ю, організували укріплений табір поблизу Переяслава. Зазнавши значних втрат коронний гетьман Конецьпольський погодився на переговори. 8 червня 1630 року була підписана Переяславська угода згідно з якою були зроблені деякі поступки козацтву: збільшення реєстру до 8 тис., амністія повстанцям; але інтереси селян і міщан, які мусили повертатися в панські маєтки, були зраджені.
· повстання під проводом Івана Сулими
1635 року. Приводом стало прибуття польських жовнірських загонів на Київщину в 1631 році. У 1635 році поляками було закінчено будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, що блокувало шлях втікачам на Запоріжжя. Тоді гетьман Іван Михайлович Сулима зібрав 3-тисячний загін, й знищив козацький гарнізон, зруйнувавши фортецю. Але надіслані поляками реєстровці схопили Сулиму з помічниками, й відправили до Варшави, де його було страчено (1635 рік).
· Справу Сулими продовжив Павло Бут
(повстанський рух 1637-1638
рр.), більш відомий в народі як Павлюк
, свого часу засуджений поляками до смертного вироку за участь у повстанні 1635 року, й обраний новим гетьманом у 1637
році. Він зібрав під свої знамена майже 10 тис. козаків. Як писав білоцерківський староста князеві Станіславу Любомирському: “на Запорожжі зібралося безліч люду і ледве не більше такого, який не має ні самопалів, ні іншої зброї”. Повстанці поширили свій вплив на все Подніпров’я, але наприкінці 1637 року у вирішальній битві під Кумейками
поблизу Черкас козацьке військо втратило п’яту частину, а невдовзі, козаки, розраховуючи на прощення, видали Павлюка польському командуванню. Повстанці капітулювали. Акт капітуляції від їх імені підписав писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький. Але вже у березні 1638
року почався другий етап
повстання, коли самовільно обраний козаками гетьман Я.Остряниця
звернувся до народу із закликом продовжити боротьбу. Після багатьох боїв, вважаючи програною чергову битву, Остряниця відступив у Слобідську Україну під захист Росії. Залишені ним повстанці обрали гетьманом Дмитра Гуню
. Після кількох поразок, повстанці змушені були капітулювати й у серпні підписали угоду, згідно якої козаки здавали артилерію, визнавали призначених їм старшин і відправляли в панські маєтки селян.
На основі цієї угоди була складена так звана “Ординація Війська Запорозького реєстрового”(1638р.),
яку ухвалив сеймі під тиском поляків визнали реєстрові козаки. За “Ординацією” скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр обмежувався 6
тис., козаки мали право селитися у трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд призначав свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.
В Україні знову запанував польський терор. Як пише історик В.Борисенко, “козацтво принишкло, наче ліс перед бурею”.
Значення повстань
: стали новою формою національно-визвольної боротьби; об’єднали різні прошарки українського населення (козацтво, селян, міщан, духовенство); продемонстрували здатність козацтва бути провідником визвольного руху; поширили серед українців ідею національного визволення.
Література
Апанович О.М. Розповідь про запорозьких козаків. – К., 1991.
Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.
Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.
Антонович В.Б. Коротка історія Козаччини. – К., 1991.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
Гуржій О.І. Українська козацька держава у другій половині 17 – 18 ст. Кордони, населення, право. –К., 1996.
Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану. –К., 2000.
Яворницький Дмитро Іванович. Історія запорозьких козаків: У 3 т. –К., 1990.
Лекція 5. Доба козаччини
Частина ІІ. Українська національна революція ХVІІ ст.
(
2
години
)
План
1. Причини, характер та рушійні сили, хід та особливості української революції.
2. Договір з Московією. “Березневі статті” 1654 р., їх умови, правове та історичне значення.
3. Доба Руїни.
1.
Причини, характер та рушійні сили, хід та особливості української революції.
“Ординація Війська Запорізького” 1638 року ліквідувала чимало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козацтво починає збирати сили для нового виступу проти польського панування.
Головними причинами зростаючого незадоволення українців політикою Речі Посполитої були: посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.
Головним організатором національно-визвольної боротьби проти поляків став Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький. І це не було випадковістю, оскільки саме особисті мотиви разом із довго виношуваними планами стали безпосереднім приводом для збирання військових сил козацтва й початку повстання. Під керівництвом Хмельницького запорозькі козаки у січні 1648 року вигнали польський гарнізон і обрали Богдана гетьманом. З цього моменту Січ стала центром збирання повстанських сил для визвольного руху.
До Хмельницького приєднувалися величезні маси населення з різних суспільних верств, які стали рушійними силами цього руху. Серед них: селяни і міщани, що терпіли від феодальної експлуатації, невдоволене своїм становищем реєстрове козацтво, запорозькі нереєстрові козаки, православне духовенство, постраждале від національно-релігійного гноблення.
Історики довгий час не могли прийти до єдиного визначення цього національно-визвольного руху, називаючи його то повстанням, то війною, то революцією. Історик О.Бойко прекрасно аргументував доцільність використання тут терміну “національна революція”, оскільки народне повстання 1648 року, охопивши великі території, переросло у визвольну війну, а війна зумовила докорінні зміни в суспільстві, що вилилось в революцію.
Українська національна революція 1648 - 1676 рр. має кілька етапів: перший (лютий 1648-серпень 1657) – найбільшого піднесення національно-визвольних змагань і соціальної боротьби; другий (вересень 1657-червень 1663) – громадянська війна і поділ України на два гетьманства; третій (червень 1663-вересень 1676) – боротьба за возз’єднання Української держави. Ця війна мала національно-визвольний, релігійний і соціальний характер.
Злякавшись повстанців, Польща кинула великі сили на придушення національного руху, але не змогла.
Протягом першого року війни повстанці отримали блискучі перемоги під Жовтими Водами (5 травня 1648), під Корсунем (26 травня), під Пилявцями (20 вересня).
Успіхи повстанців в першій же битві пояснюються в значній мірі двома вдалими кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва й укладенням союзу з кримськими татарами, які в допомогу йому дали 3 тис. воїнів
Але причиною перемог козаків в багатьох битвах були також особисті, професійні якості Хмельницького, його талант стратега й тактика, багато чисельні козацькі хитрощі.
У короткий час були визволені значні території України - Лівобережжя, значну частину Правобережжя, Білорусії. Звістка про те, що Богдан наближається до Львова призвела до того, що “майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило в путь”, не було нікого, “хто б не думав про порятунок свого майна й свого життя. Але, після перемоги під Пилявцями 20 вересня 1648 року і укладення перемир’я під Замостям, Богдан повертається до Києва, де його зустрічають як “українського Мойсея”. Цей поворот був зумовлений виходом козацьких військ на етнографічні українські кордони, необхідністю надання війську відпочинку, його поповнення й озброєння, а також потребою в певному часі для створення чіткої політичної програми подальших дій.
Це не задовольняло Польщу, яка вже в травні 1649 року розпочала наступ на українські землі. Внаслідок вмілих тактичних дій, козацьким військам вдалося оточити великі сили поляків під Збаржем (червень) і Зборовом (серпень). Це була військова катастрофа для поляків, але у вирішальний момент союзник козаків кримський хан Іслам-Гірей, підкуплений поляками, зрадив Хмельницького. Під тиском обставин Хмельницький погодився на укладання 8 серпня 1649
року Зборівського мирного договору
. За договором зберігались вільності З.В.; реєстр збільшувався до 40 тис. осіб; проголошувалась амністія учасникам війни; гетьманська влада у Київському, Чернігівському, Брацлавському воєводствах; польській шляхті поверталися усі її маєтності. Ця угода виявилась нетривкою і нетривалою. Обидві сторони, невдоволені цим договором, невдовзі знову розпочинають війну.
У лютому 1650 року польські війська вдерлися на Поділля. Найбільш вирішальним моментом бойових дій стала наступна битва, що відбулась у червні 1651 року під Берестечком.
Сили сторін були приблизно рівними, але Іслам-Гірей у найбільш вирішальний момент знов-таки вивів війська з бою, та й ще взяв у полон Хмельницького, який намагався їх затримати. Через деякий час гетьмана звільнили за викуп.
Ця поразка змусила Хмельницького підписати новий Білоцерківський договір 18 вересня 1651 року.
За ним в Україні відновлювалась польсько-шляхетська влада; польській шляхті повертались маєтності; реєстр - 20 тис.; козацька територія обмежувалась Київським воєводством; гетьман був позбавлений права дипломатичних відносин, і мав розірвати союз з кримським ханом.
Богдан виводить війська з Чернігівщини й Брацлавщини, виконуючи умови договору, але Польща відмовляється затвердити реєстр. В той же час повернення польської шляхти до маєтків спричиняє новий вибух народних мас. Війна продовжується. 1-2 червня відбулась битва під Батогом
, в якій повстанці вщент розгромили 2-тисячне польське військо і загинув польський гетьман Калиновський. Лише на кінець 1652 року Польща оговталася від поразки. В жовтні-грудні 1653 року відбулась жорстка битва під Жванцем на Поділлі, в якій хан Іслам-Гірей втретє зрадив Богдана і уклав договір з поляками, що врятувало їх від поразки.
2.
Договір з Московією. “Березневі статті” 1654 р., їх умови, правове та історичне значення.
Ще починаючи з 1648 року Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням надати допомогу в антипольській боротьбі. Але Москва не хотіла розривати миру з Польщею й займала вичікувальну позицію. Побачивши, що козацтво можна використати як міцний військовий чинник і проти Польщі, й проти Туреччини, російський цар погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Як зазначив цар Олексій Михайлович у грамоті своїй до Богдана Хмельницького від 22 червня 1653 року: “І ми, великий государ, увірувавши в Бога благою ревністю і побажавши, аби християнська віра у вас не перевелася... дозволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку...”
1 жовтня 1653 року у Москві
відбулося засідання Земського собору
, в роботі якого взяли участь патріарх Никон, митрополити й інші духівники і представники інших верств населення. Собор постановив розпочати війну проти Польщі. Через кілька днів для підписання договору з Москви виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. 8 січня 1654 року
в Переяславі
відбулася всенародна рада. На ній були присутні Хмельницький, генеральний обозний Федір Коробка, судді, осавул Михайло Лученко, писар Іван Виговський. Прибули й полковники: полтавський, ніжинський, миргородський та інші. У раді брали участь представники київських, переяславських та інших міщан. Бутурлін передав Хмельницькому грамоту про взяття України під “монаршу” руку з обіцянкою захищати її від ворогів. Після обіду козацька старшина попрямувала до Церкви Успення складати присягу. Богдан зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя присягнув не порушувати прав і привілеїв українського населення, але останній заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився присягати. Проте сам таку обіцянку дав. Після короткої наради Хмельницький та старшина (близько 200 осіб) склали присягу на вірність союзу з царем. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями. Але не всюди присяга проходила гладко. Відмовились присягати козаки Уманського й Брацлавського полків, полковники Іван Богун та Іван Сірко, виникли воління в Полтавському й Кропивнянському полках.
Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України. В лютому 1654 генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження так звані “Просительні статті” з 23 пунктів. У них містилося прохання зберегти маєтності, права й привілеї Війська Запорозького та української шляхти, встановити реєстр в 60 тис. осіб, плату старшині й козакам, право обрання гетьмана, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, невтручання царських воєвод у внутрішні справи, права зносин з урядами зарубіжних країн, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання українських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і турок, матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку тощо. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Ці “Просительні статті Богдана Хмельницького”, затверджені 21 березня 1654 року, царські укази до них та деякі інші документи пізніше отримали назву “
Березневих статей
”. Оригінали їх не збереглися, відомі лише чернетки та копії. “Березневі статті” визначили статус України в союзі з Росією і містили такі важливі пункти: військо мало право обирати гетьмана і лише інформувати про це царський уряд; гетьман і військо мають право зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною – під контролем царського уряду; реєстр визначався у 60 тис. осіб; зберігались права станів, світських і духовних; в містах зберігалось виборче управління; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони і т.д.
Історики і досі сперечаються щодо оцінки цього договору, його характеру, й значення для України за його умовами. Російський історик Василь Сергеєвич назвав угоду персональною унією між Москвою та Україною; Венедикт М’якотін та М.Грушевський вважали Переяславський договір формою васальної залежності; історик В.Липинський – тимчасовим військовим союзом проти Польщі, історик В.Сергейчук назвав його рівноправним військовим союзом; інші історики називали його актом “Возз’єднання” (радянські вчені). Але справа не у назві державного акту. Головне – невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська сподівалася на збереження автономії.
Входження України під протекторат Росії не відповідало інтересам Польщі, вона направила до Москви посольство з вимогою розірвати Переяславську угоду. Отримавши відмову, почала знову воєнні дії. На захист України виступила Росія. Наступні значні битви відбулися у 1654 році під Острогом, Уманню, Ахматовим, Городком і принесли перемогу українсько-російським військам. Внаслідок цього українські землі були звільнені аж до кордонів Галичини й Холмщини, але закріпити ці перемоги не вдалося – напад татар змусив відвести війська до Подніпров’я.
3.
Доба Руїни.
„Руїною” називають трагічний період занепаду Української козацької держави в другій половині XVII століття й страшного спустошення і знелюдгнення Правобережної України (термін висунений М.Костомаровим)
Постійні порушення Москвою умов договору, заключення за його спиною миру з Польщею змусили Хмельницького шукати нові політичні вектори й нових союзників. Він активно веде переговори з Прусією, Швецією, Молдавією, Семигородщиною, Валахією, але створити коаліцію йому так і не вдається. У 1657 році він помирає, заявивши однак перед смертю, що звільняє свого спадкоємця, синя Юрія від присяги, даної в Переяславі. Після смерті гетьмана починається боротьба старшинських угрупувань за владу: одну з них очолив генеральний писар Виговський з пропольською орієнтацією, іншу – Пушкар і Барабаш, які хотіли збереження союзу з Московією. Восени 1657 року старшина обирає гетьманом опікуна 16-ти річного Юрія Хмельницького – Івана Виговського
.
16 вересня 1658 року він укладає з Польщею Гадяцьку угоду
. Згідно цієї угоди Україна під назвою “Великого князівства Руського” поверталася до складу Речі Посполитої на правах автономії; магнатам і шляхті поверталися маєтки, відновлялася феодальна повинність; козацько-старшинська верхівка мала привілеї і поступки в релігійних питаннях; Виговський отримував посаду київського воєводи.
Однак частина старшини виступили проти і за допомогою Москви підняли ряд повстань проти гетьмана. В результаті у 1659 році він зрікається булави і від’їжджає до Польщі, де через 5 років був звинувачений у зраді й розстріляний.
Новий гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663)
під тиском воєвод підписує 17 жовтня 1659
року новий договір з царським урядом, що мав назву “Переяславських статей”
.
За договором, український уряд позбавлявся права самостійної зовнішньої політики; права переобирати гетьмана без відповідної згоди і наказу царя; гетьман не міг призначати й усувати генеральну старшину, яка складала присягу на вірність російському царю; царські воєводи вводилися до крупних міст (крім Києва), в Ніжині, Переяславі, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги. Україна набула статусу адміністративної автономії у складі Росії. Цей договір був дуже невигідним для України і фактично перетворював Україну на автономну частину Росії.
Наступного року розпочався новий етап російсько-польської боротьби за українські землі, що привів до поразки росіян під Чудновим. Тоді Ю.Хмельницький підписує 17 жовтня 1560 року Слободищенський трактат
– угоду з польським урядом, за яким Україна повністю втрачала політичну незалежність і перетворювалася на провінцію Польщі, позбавлялася права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувалася надавати військову допомогу шляхті. Магнатам поверталися маєтності, відновлювались феодальні повинності селян. Найгіршим наслідком підписання цього договору був початок територіального розколу України. Розуміючи свої помилки, Хмельницький зрікається булави й у 1563 році уходить в монастир, а на Правобережжі гетьманом обирають Павла Тетерю. Лівобережжя, яке знаходиться в цей час під патронатом Москви, обирає в Ніжині (на “Чорній раді”) гетьманом Івана Брюховецького (1663-1668). “Руїна” сягає свого апогею.
У 1663 році 17 листопада Брюховецький
підписує разом з членами російського уряду Башмаковим і Фроловим “Батуринські статті
” (як додаток до Переяславських), згідно яких Українська сторона зобов’язувалась утримувати російські війська в Україні, повертати до Росії втікачів, упорядкувати козацький реєстр в 60 тис. осіб; заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі, та вивозити тютюн і горілку в Росію (не порушувати державну монополію). У 1665 році
Брюховецький їде до Москви, де 11 жовтня
укладає нові, ще більш невигідні для України Московські статті
. Статті містили такі умови: керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося в руки царських воєвод за винятком козацького стану; збільшувалась кількість російських військ у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, їх утримання місцевим коштом за рахунок податків; вводилися російські воєводи з військами у Полтаву, Канів, інші міста та фортеці Кодак на Січі; збирання податків з українців здійснює царська адміністрація у царську скарбницю; Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху (статті були денонсовані у 1669 році).
Розкол в Україні ще більше поглиблювався, але були й люди, що хотіли зупинити руйнівну тенденцію й об’єднати Україну. Їх прагнення очолив П.Дорошенко
(1666-1677), якого у 1665 році обрали гетьманом Правобережної України. Його плани суттєво ускладнило в 1667 році завершення російсько-польської війни за Україну, внаслідок чого в селі Андрусово було підписано перемир’я строком на 13,5 років, згідно з яким у складі Росії залишались Лівобережжя з Києвом, повертались Смоленськ і Сіверщина; до Польщі відходило Правобережжя. Запорожжя переходило під спільне керівництво Польщею і Росією.
Тоді Дорошенко, заручившись підтримкою Туреччини, змушує Польщу визнати суверенітет Правобережжя, а потім з військом рушить на Лівобережжя, яке дається йому мирним шляхом. Навпаки, його прихід активізує повстання проти Брюховецького, з яким розправляються козаки. Дорошенко стає гетьманом всієї України. Дізнавшись про загострення обстановки на Правому березі, він призначає на Лівобережжя наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1671), а сам рушить до Чигирина. Многогрішний у 1668 році
на вузькій старшинській раді обирається гетьманом і визнає верховенство царя. Змушений додержуватись проросійської політики, він 16 березня 1669 року підписує Глухівські статті
- 27 статей, що обмежували українську автономію (Зберігалося воєводське урядування, хоча кількість воєвод зменшувалась (у 5 містах), а їхні функції зводилося до командування гарнізонами. Україні заборонялась самостійна міжнародна політика. Козацьке військо – 30 тис.).
Дорошенко з тих обставин посилює протурецьку орієнтацію, погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 року він разом з турками відновлює військові дії проти Польщі. Але від перемоги Туреччини він нічого не виграє: за Бучачським мирним договором до турків відходить Подільське воєводство, Туреччина тисне на гетьмана, вимагаючи руйнації усіх фортець, сплати данини й т.д. Внаслідок цього Дорошенко втрачає авторитет і у 1676 році складає гетьманську булаву й здається Росії. Тоді новим гетьманом Правобережжя знову обирають Ю.Хмельницького (1677-1681). На Лівобережжі в цей час при підтримці російського уряду гетьманом обирається Іван Самойлович
(1672-1687), який після обрання підписав з московським урядом Конотопські статті (як додаток до Глухівських
),
які обмежували гетьманську владу: гетьман не мав права судити і на карати представників козацької старшини; заборонили гетьману зносини з іноземними монархами і листування з правобережним гетьманом П.Дорошенко; встановлювався чіткий кордон з Польщею, який козаки не мали права порушувати; зумовлювали вільне пересування російських військ водними шляхами, знищуючи козацькі греблі. В 1674 році 10 правобережних полків, які відступилися від Дорошенка, паралельно йому своїм гетьманом визнали Самойловича (він став гетьманом усієї України). Підтверджуючи свою лояльність Росії, Самойлович підписує Переяславські статті 1674 року
, які повторювали Глухівські і Конотопські, а також встановлювали, що: без царського дозволу гетьман не міг надавати допомогу при нападі на Польщу будь-якій з сторін без царського дозволу; гетьман не міг без згоди старшини когось карати чи судити; не мав права посилати послів на переговори з польськими чи кримськими послами.
Останню крапку в процесі поділу України між сусідніми державами було поставлено після підписання в 1686 році
між Росією та Польщею “Вічного миру”
.
За “Вічним миром” за Москвою визнане Лівобережжя, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверська земля; за Польщею – Північна Київщина, Волинь і Галичина; нейтральною незаселеною зоною ставали Брацлавщина та Південна Київщина.
У 1687 році гетьман Самойлович був арештований і засланий на Сибір, а замість нього поставлений проросійський гетьман Іван Мазепа (1687-1708). Отримавши булаву, він підписав 25 липня 1687 року Коломацькі статті
- 22 статті, які обмежували економічну, політ., соціальну політику України: влада гетьмана зводилася до поліційних функцій; українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі та торгувати з Кримом; українці зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; гетьман не мав права заміняти без царського дозволу вищу старшину; в Київ вводився стрілецький полк; козацьке військо – 30 тис., Україна мала брати участь у військових російських експедиціях; заборона міжнародних відносин; листи і документи від сусідніх держав мали надсилати до Москви; заохочувались україно-російські шлюби заради злиття українців з росіянами.
Іван Мазепа, освічений і досвідчений політик, один з найбільш багатих представників аристократії, мріє про об’єднання усіх українських земель і створення держави західноєвропейського зразку на зразок Речі Посполитої. Окрім того, централізація Російської держави за часів Петра І поставила під загрозу автономію українських земель (Гетьманщини). І тоді Мазепа розпочинає пошук політичних альтернатив. Він веде таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ, і під час Північної війни Росії зі Швецією, Мазепа у найбільш вирішальний момент Полтавської битви зі своїм військом перейшов на бік шведів. Але битва завершилася повною перемогою російської армії. Дізнавшись про це Петро І наказує знищити столицю гетьмана –Батурин та його мешканців. По країні покотився терор і пошук мазепинців. Новим гетьманом за наказом Петра був обраний Іван Скоропадський (1708-1722).
У липні 1709 року він надіслав до Петра І так звані “
Просительні статті
”, які лягли в основу підписаних обома сторонами Решетилівських статей
, що складались з 14 пунктів. У статтях йшлося про: прохання залишити укр. козаків у походах під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів; віддати урядові гармати, забрані царськими військами у Батурині; заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України; звільнити укр. населення від обтяжливих постоїв московських військ та ін. Петро І наказав воєводам не втручатися у внутрішні справи і загалом підтвердив “права і вольності”, але встановив російський контроль за збиранням податків та витратами на козацьке військо та ін. А також на Україну був призначений міністр-стольник Ізмайлов з інструкціями стежити за тим, щоб не було зради, з правом втручатися в усі українські справи, а також стежити особисто за гетьманом.
Роки правління Івана Ілліча Скоропадського увійшли в українську історію як часи атрофії влади, розгулу старшинського самовладдя і анархії.
У 1722 для
управління Гетьманщиною створюється Малоросійська колегія
,
яка діяла у складі президента, кількох членів і прокурора, що призначались з росіян. Колегія здійснювала контроль фінансів, суду, нагляд за стосунками старшини і козацтва тощо. Гетьманом в Україні в цей час стає Павло Полуботок
(1722-1724), який, прагнучи нейтралізувати дії Малоросійської колегії, проводить судову реформу (колегіальність суду), виступає за автономію, веде боротьбу з хабарництвом.
В 1727 році Малоросійську колегію було ліквідовано, було дозволено обрати гетьмана (з 1724 року його не було), яким став Данило Апостол (1727-1734).
В день коронації Петра ІІ Данило Апостол отримав і підписав “
Решительні пункти
”, за якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами введені посади 2 підскарбіїв (українця і росіянина), мито за товари, ввезені в Україну надсилається у російську скарбницю.
Реформи, здійснені Д.Апостолом мали позитивний характер: були здійснені ревізія землеволодіння, реформа судочинства і заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу Гетьмана повернуто Київ, зменшилося переселення селян на Правобережжя.
Після смерті Апостола нового гетьмана не обрали. Заснували тимчасовий державний орган “Правління гетьманського уряду
”(1734 р.) (3 росіянина, 3 українця), з князем О.Шаховським на чолі. “Правління” свавільно втручалось в суспільне життя, здійснювало терор (робота “Таємної канцелярії”), русифікацію, експлуатацію людських і матеріальних ресурсів (участь у російсько-турецькій війні) тощо.
Цей орган було ліквідовано лише у 1750 році
з обранням нового гетьмана Кирила Розумовського
. За часів Розумовського – фаворита Єлизавети, за словами О.Субтельного, “Гетьманщина переживала “золоту осінь” своєї автономії”. Саме в цей період починає узаконюватись кріпацтво (1760 – Універсал Розумовського про заборону переходу селян від пана і 1783 – указ Катерини ІІ). У 1764 році (з приходом до влади Катерини ІІ) гетьманство було ліквідовано, а вся повнота влади зосередилась в руках ІІ Малоросійської колегії
на чолі з графом Румянцевим.
Було взято курс на жорстку централізацію й русифікацію українських земель. У 1775 році було знищено Запорозьку Січ, а у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництва за російським зразком.
Таким чином, здобуті протягом визвольної війни досягнення української державності, були зведені нанівець тотальним наступом російського царизму на залишки української автономії наприкінці 18 століття, який проявився спочатку - в обмеженні козацьких прав і вільностей, русифікації, централізації, цілеспрямованому розколі українського суспільства (заохочення свар між старшиною і гетьманом, селянами і старшиною), експлуатації людських і матеріальних ресурсів України, і нарешті – остаточній ліквідації її автономії.
Лекція 6. Українські землі під владою Російської та Австрійської
імперій (кінець XVIII
-
початок XX ст.)
План.
1. Соціально-економічне та політичне становище українських земель в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
2. Основні етапи українського національно-культурного відродження.
3. Революційні події 1905-1906 рр. в Україні та їх наслідки.
4. Україна в Першій світовій війні.
1. Соціально-економічне та політичне становище українських земель в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
Кінець XVIII ст. став періодом зміни географічних кордонів деяких європейських держав, що відбилося й на долі українського народу. Майже вікова боротьба Росії з Туреччиною за Крим завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року (після війни 1768-1774 рр.), згідно якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Після ІІ русько-турецької війни 1787-1791 рр. з підписанням Яського договору Турція остаточно визнала приєднання Криму до Росії. На території Приазов’я і Причорномор’я розпочалось активне будівництво нових міст і промислових центрів: Одеси, Маріуполя, Миколаїва тощо. У 1784 році на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область.
Внаслідок експансіоністської політики Росії втрачає незалежність польський народ. Територія Польщі поділена між її найбільш агресивними сусідами – Росією, Австрією та Прусією. З ініціативи цих держав відбулось три поділи Польщі – у 1772, 1793 і 1795
рр. – після чого польсько-литовська держава припинила існування. Після третього поділу до Росії відійшла Правобережна Україна і Західна Волинь й Східна частина Холмщини; до Австро-Угорщини –Галичина і Буковина й більша частина Холмщини. Україна знову залишилась розчленованою між імперіями. З цього моменту її політичний, економічний, культурний розвиток йде у різних напрямках, що зумовило існування й сьогодні суттєвих відмінностей між цими частинами України.
Українське населення у складі обох імперій відчуває як феодальний (збільшення феодальних повинностей, жорстока експлуатація і безправ’я селян), так і національно-культурний (заборона української мови в школах Галичини, заборона друку українською мовою і русифікація, закриття та перейменування культурних і навчальних національних закладів, наприклад, Києво-Могилянської Академії) гніт.
У всіх українських землях цього періоду вже в першій половині ХІХ ст. починає спостерігатись процес занепаду феодально-кріпосницької системи внаслідок суперечливої боротьби відсталої кріпосницької системи, яка стає мало ефективною, з новою, капіталістичною, яка тільки починає визрівати і базується на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки. Ця тривала боротьба приведе врешті-решт до ліквідації кріпосного права в 1848 році в Австро-Угорщині, а в 1861 році - В Росії.
Основні тенденції соціально-економічного розвитку в українських землях у 18 ст. –
на початку ХІХ ст.:
1) У сільському господарстві:
- розширення земель російських поміщиків (в т.ч. за рахунок відвойованих земель Криму і Північного Причорномор’я);
- господарська спеціалізація регіонів (Лівобережжя і Слобожанщина – жито, Північне Причорномор’я – пшениця, Полісся – льон і коноплі); розширення кількості сортів с/г культур (картопля, тютюн – на Запоріжжі, виноград, кавуни – на Слобожанщині, Херсонщині, Катеринославщині, кукурудза, соняшник, буряк – Південна і Західна Україна); промислова спеціалізація: Харківщина – килими, Чернігівщина – вироби з дерева, рибальські сіті, Київська губернія – мішковина.
- удосконалення знарядь праці (плуги, борони і сохи з залізними зубцями);
- розвиток племінного тваринництва (селекційна робота); розвиток вівчарства (для забезпечення мануфактур) – Запоріжжя, Слобідська Україна.
2) Промислове виробництво:
- на початку XIX ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. З часом вони набувають чіткішого буржуазного вигляду.
Мануфактура – капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці.
Ще у 1719 році перша суконна мануфактура в Україні була заснована у с.Глушково. У 1782 р – на Лівобережжі і Слобожанщині – 240 мануфактур. На Правобережжі темпи розвитку мануфактур були повільнішими. Мануфактури Російської імперії до закріплення кріпацтва у 1783 працювали на базі вільнонайманої робочої сили, на Правобережжі і Західній Україні домінувала залежна праця на мануфактурах; зростання чисельності робітників. Але з початку 19 ст. поширюється використання вільнонайманої праці. З 40-х років 19 ст. фабрична продукція активно витісняє з ринку мануфактурну.
- активно освоюються вугільні залежи Донбасу, зростає роль важкої промисловості (в 50-ті роки в Україні діяло 11 чавунолітейних, 32 залізоробних і 16 технічних заводів). Розвивається винокуріння, селітровий промисел.
- продуктивність праці в промисловому виробництві настільки зростає, дає поштовх для промислового перевороту, який розпочався в 40-і роки з впровадженням нового облаштування на цукрових заводах.
- Зростає кількість міських жителів (за першу половину 19 ст. – майже в три рази)
- Формування ринку робочої сили - відхід збіднілого населення на тривалі заробітки;
3) Економічні зв’язки:
- ярмарки (найбільш важливі і відомі ярмарки у Харкові, Полтаві, Києві, Сумах, Бердичеві тощо; велика кількість дрібних базарів, торгів, ярмарок – до 12 тис.);
- формується український національний ринок, що було зумовлено зростанням кількості українського купецтва і розвитком чумацтва (торгово-візницький промисел, що спеціалізувався переважно на перевезенні солі, риби, сухих фруктів, спецій тощо; найбільше їм займались селяни); започатковується створення морського пароплавства.
- Пожвавлення старих і створення нових торгових шляхів (Київ-Харків; Харків-Полтава-Херсон; транзитна торгівля з Західною Європою і Ближнім Сходом).
4). Еволюція соціальної структури:
- нівелювання козацтва, зрівняння їх у статусі з державними селянами - на кінець 18 ст. стан козацтва зникає;
- українське селянство за структурою наближається до російського, його становище погіршилось. У кращому стані перебували селяни Півдня України. Поширення панщини. На Правобережжі – відробіткова рента теж зростає, як і панщина на Лівобережжя. Збільшення податків з селян (Кріпацтво узаконено: 1760 Універсал К.Розумовського про заборону переселення на нові землі, 1783 – указ Катерини ІІ про заборону переходу селян).
- відбувається формування національної буржуазії: з старшини (Ханенки, Марковичі, Політики), з купців, які вкладали капітал у виробництво, і навіть з селян (брати Яхненки. Федір Симиренко з Черкащини).
- Формування української інтелігенції (інженерна, викладачі навчальних вищих, середніх та початкових навчальних закладів; технічна, медична тощо), яка справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.
2.
Основні етапи українського національно-культурного відродження.
Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, яка базувалась на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям нового і зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості охопив і Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання в українських землях. Національно-культурне відродження, яке розпочалось в українських землях в другій половині XVIII ст., мало кілька етапів: фольклорно-етнографічний, літературний (культурний) і політичний
.
Процес національно-культурного відродження супроводжувався вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури, активним збиранням і публікацією історичних джерел, створенням культурних товариств, написанням історичних праць. Не бажаючи цього, російський уряд, став каталізатором цього процесу, коли почав вимагати від старшини документального підтвердження її прав на дворянства, а та, в свою чергу, почала активно збирати документи, цікавитися своїм родоводом, вивчати його історію.
Першими історичними працями вважаються “Історія Русів” анонімного автора та “Історія Малої Росії” Д.Бантиш-Каменського. Це були перші спроби узагальнити українську історію. Згодом з’являються дослідження з фольклористики й мовознавства: “Опис весільних українських обрядів” Григорія Калиновського, збірник українського фольклору Миколи Цертелєва, етнографічна праця Максимовича “Малороссийские народные песни” та деякі інші.
В 40-і роки починається політичний етап національно-культурного відродження. У 1846
році у Києві засновується політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство, фундаторами якого стали В.Бєлозерський, М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш та інші. Активну участь в роботі КМТ брав і Т.Шевченко. Свої програмні цілі вони сформулювали в “Книзі буття українського народу”: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпацтва, утвердження демократичних прав і свобод, право на розвиток національної культури, поступове поширення християнського ладу на увесь світ. Навесні 1847 року після доносу студента О.Петрова, члени товариства були заарештовані і потрапили у заслання.
Процес національного відродження охоплює й західноукраїнські землі. З початком XIX ст. в Галичині активізується культурна-освітня діяльність: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський (обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров’я, зібрав 3 тис. пісенних текстів); митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, звертався до галицького губернатора з проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (у 1816 заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав “Граматику язика словено-руського”. Але його починання не мали успіху в народі); історик Денис Зубрицький (“Нарис з історії руського народу в Галичині” на польській, “Історія древнього Галицько-Руського князівства”).
На початку 30-х-40-і роки: у Львові утворено напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування “Руська Трійця”. Фундатори його студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Ідеї
:
визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Їх діяльність
складалась з вивчення традицій, історії народу, зібрання фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, видання альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників (“Читанка” Шашкевича) і т.д. Вони видали збірник перекладів і поезій “Син Русі”, збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів “Зоря”(ідея збірнику – засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко тощо), альманах “Русалка Дністрова” (видана у Будапешті, розкриває героїчне минуле, культуру, традиції українського народу). Після переслідувань влади і церкви “трійця” розпалася: у 1843 помер Шашкевич, Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Головацький до москвофілів у 1867 році.
На розвиток національного руху в західноукраїнських землях суттєво вплинула революція 1848 року в Австрії. У Львові була заснована перша політична організація -Головна Руська Рада
(як представник інтересів українського населення; склад – 30 членів з інтелігенції, духовенства; очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкований орган – газета “Зоря Галицька”. Виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. Результат діяльності: у 1849 році відкрито кафедру укр. мови при Львівському ун-ті, її професор – Головацький; скликала “Собор руських учених”, який заснував культурно-освітню організацію “Галицько-Руську матицю”, завданням якої було поширювати і видавати книжки для народу).
В цей період знову активізується український національно-культурний рух в Російській імперії. Члени колишнього товариства Кирила і Мефодія повертаються із заслання і у 1859 році створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію
. Громади виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найбільш відомою була Київська громада. Незважаючи на суто культурний характери діяльності громад, царський уряд починає реагувати на їх активізацію.
В другій половині ХІХ ст. російський уряд посилює тиск на національно-культурні права українців. У 1863
році виходить так званий Валуєвський указ
,
що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв так прямо і заявив: “ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Подальшим кроком у цьому напрямку був Емський указ
,
виданий у 1876
році царем Олександром ІІ, який забороняв друк і поширення книжок українською мовою. Після цього була ліквідована автономія університетів, закриті деякі недільні школи і культурні товариства (Західний Відділ Географічного Товариства, що вивчав українську етнографія, історію, мову тощо).
В західноукраїнських землях український національний рух у другій половині 19 ст. виявився в появі двох суспільно-політичних течій: народовців і москвофілів. Народовці
(В.Барвінський, А.Вахнянин та інші) виникли у 60-ті роки і вели культурницьку роботу: видавали журнали “Русалка”, “Мета” та інші, організували у Львові літературне (1873), а потім і наукове (1892) товариство ім.. Т.Шевченка; у 1868 році ними була організована перша культурно-освітня організація “Просвіта”. На противагу їм москвофіли
(лідери – А.Добрянський, Д.Зурицький, Г.Купченко) об’єднували промосковські кола населення (духовенство, сільська буржуазія), що сподівались на допомогу Росії у боротьбі проти поляків, угорців і румун. Вони видавали російськомовну газету “Слово”, ряд журналів.
Т.ч. в другій половині 19 ст. на противагу національному гнобленню збоку імперської влади в українських землях набирає силу розпочатий наприкінці 18 ст. національно-визвольний рух. Його результатом стало не тільки зростання самосвідомості українського народу, але й створення передумов для виникнення національних політичних партій.
3.
Революційні події 1905-1906 рр. в Україні та їх наслідки.
Початком революції 1905-1907 року стали події 9 січня 1905 року
в Петербурзі, які увійшли в історію під назвою “
кривавої неділі”. До цієї події привели економічні, соціальні й політичні проблеми 1901-1905 рр., які характеризувались посиленням діяльності терористів, невдачами у російсько-японській війні, селянськими безпорядками і т.д. З 1902 по 1904 рр. зареєстровано було 670 спроб повстань, переважно в Україні та Поволжі. Селянство вимагало отримання землі. Молода російська промисловість, що використовувала західні європейські кредити, постраждала від загальноєвропейського спаду виробництва у 1899-1903 рр., через що зросли процентні ставки. Почалася ланцюгова реакція банкротств у російській промисловості. Разом з тим посилилась і хвиля страйків робітників, які були доведені до злидарського стану. У 1903 році страйкувало більш, ніж 200 тис. робітників. Демонстрації робітників викликали зіткнення з поліцією і жорстоко подавлялись. Однак до “кривавої неділі” робітники ще продовжували вважати Государя головним арбітром у їх відносинах з промисловцями і навіть захисником.
У цей час великий вплив в робітничому середовищі мав священик Г.А.Гапон
, відомий оратор і харизматична особа. Він написав від імені робітників петицію Царю, під якою підписались 150 тис. чол. Текст петиції складався з опису безправ’я робітників і уявляв з себе зворушливу мольбу про допомогу до Царя-заступника. Дізнавшись про вірогідну демонстрацію і петицію, наляканий можливістю терористичного акту, цар залишив столицю і поїхав у Царське Село. Що було далі добре відомо: мирна процесія робітників з сім’ями, іконами, царськими портретами і петицією, разом із представниками духовенства, були розстріляні на Царській площі. Пальбу поліція продовжувала навіть по тим, хто тікав, не зважаючи на стать і вік людей. В результаті було вбито близько 1 тисячі людей, поранено більш ніж 2 тис. Серед убитих були і священики, а також кілька поліцейських, що супроводжували процесію і не підозрювали про можливість розстрілу демонстрації.
Події 9 січня призвели до найважливіших подій. Країну охопив хаос. Розпочався загальний страйк. Страйкували навіть чиновники, городові й надзирателі. В Україні протягом квітня-серпня 1905 р. відбулось понад 300 робітничих страйків.
За масштабами селянських виступів Україна займала одне з перших місць в Російській імперії. В ході революції почали виникати Ради робітничих депутатів
у Києві, Катеринославі, Луганську, Горловці, Єнакієве.
Найбільш відомими збройними повстаннями стали повстання на броненосці “Потьомкін” 14 червня 1905 р
.
(керівник – більшовик Г.Вакуленчук загинув. Через брак вугілля їжі та прісно
.
Повстанці вимагали скликання Установчих зборів. Було подавлено, керівники розстріляні. 18 листопада у Києві
на демонстрацію вийшла тисяча озброєних солдат на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським
. До них приєдналось 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація розстріляна. У грудні озброєна боротьба в Україні досягла свого апогею – відбулись повстання у Харкові, Катеринославі, Горловці, Запоріжжі, які, однак, були подавлені.
Лише силою цар був не в змозі зупинити революційний рух, через що він змушений був йти на поступки. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Височайший Маніфест про дарування народу Росії громадських свобод
– недоторканості особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів тощо), декларувалось скликання російського парламенту – Державної Думи. Однак в Маніфесті не згадувалось про конституцію. Маніфест був поштовхом для посилення політичної й культурної активності в Україні. Була заснована перша україномовна газета “Хлібороб”, культурно-освітня організація “Просвіта”, кілька суспільно-політичних журналів (“Дзвін” та ін.), відбувається пожвавлення роботи українських партій (РУП – Революційної української, з якої формується УПСР, УСДРП, Народної української партії, есерів тощо). Розгортається кооперативний рух.
Навесні 1906 року розпочала роботу І Державна Дума
, до якої увійшли також представники від України. Дума була незабаром розпущена, її замінила ІІ Державна Дума, в якій також була представлена українська думська громада. Українці обстоювали право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви, місцевої адміністрації. Але через 102 дні роботи Дума знову була розпущена, а українські проблеми залишились не вирішеними. В ІІІ і ІV Державних думах українці не були представлені, та й самі думи вже були покірними цареві радним органом, що складався з обмеженої верстви населення (80% населення не мали виборчих прав по закону про вибори до ІІІ Думи). Ідея ліберальної парламентської монархії зазнала поразки.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченнями у політичних злочинах з 1907 по 1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. Посилився й національний гніт. Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджено в роки революції. Були закриті українські клуби, наукові й культурні товариства, “Просвіти”. Було навіть заборонено вживати термін “Україна” на сторінках друкованих видань.
1906 рік ознаменувався також здійсненням аграрної реформи
, запровадженої прем’єр-міністром П.Столипіним
. Реформа скасовувала селянську общину, дозволяла селянам отримувати землю в приватну власність, ініціювала переселення селянства в малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Більший успіх ця реформа мала в Україні, де завжди було прагнення до індивідуального господарства, ніж у Росії, де реформу сприйняли вороже майже усі верстви. Через це реформа не була здійснена в повному обсязі, не ліквідувала поміщицьке землеволодіння й зазнала поразки.
Таким чином, революція 1905-07 рр. зазнала поразки і сприяла посиленню репресій, національного й соціального гніту. Така ж доля чекала і реформаторські дії П.Столипіна, вбитого у 1911 року в Київській опері анархістом Богровим. Цей постріл був останнім пострілом у політичну мішень перед війною. Наступний постріл пролунає вже у 1914 році в Сараєво.
4.
Україна в Першій світовій війні.
1 серпня 1914 року
спалахнула Перша світова війна,
приводом
до якої послужило вбивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом. У відповідь на це Австро-Угорщина висуває Сербії ультиматум, положення якого заперечують суверенітет Сербії. Остання не в змозі їх прийняти, і тоді Австро-Угорщина об’являє їй війну. В країнах Антанти (Англія, Франція, Росія) й Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) починається мобілізація, а незабаром усі вони стають учасниками світової війни.
Але вбивство в Сараєві були лише приводом, якого довго чекали. Бо причини війни визріли вже давно. Це були наступні причини
:
прагнення країн ствердити своє домінування у світі, встановити контроль над ринками збуту та джерелами сировини, загарбання чужих територій, спроби урядів деяких країн сконцентрувати увагу народу на зовнішній загрозі, щоб зняти внутрішнє соціальне напруження тощо.
Протидіючі сторони у своїх стратегічних планах відводили чільне місце “українському питанню
”, особливо це стосувалось Росії та Австро-Угорщини, у складі яких перебували українські землі.
Яким же чином хотіли воюючі держави розіграти “українську карту”? Плани держав були наступними. Росія
хотіла силою доказати “споконвічність” своїх прав на руські землі – Східну Галичину, Північну Буковину і “Карпатську Русь”, розглядаючи українців як “частину єдиного руського племені”. Австро-Угорщина
навіть не припускала думки про втрату цих територій і висувала претензії щодо регіону Волині й Поділля. Німеччина
прагнула до розширення життєвих інтересів Великої Німеччини, в сферу якої взагалі підпадала вся Україна. Вона розглядалась як плацдарм для розширення на схід і потенційна сировинна колонія. Поляки
розраховували на відновлення польської державності в ході війни і розглядали західноукраїнські землі як “історично польські” (на це, до речі погоджувалась і Австрія, за її варіантом до польської території повинно було приєднати Холмщину і Підляща, які були у складі Росії, а до неї приєднати етнічно польські землі, відірвані від Росії). Про приєднання до себе Бессарабії і частини Буковини мріяла Румунія
. Англія і Франція
хотіли так спрямувати події, щоб в результаті українського сепаратистського національного руху послабити їх ворога - Австро-Угорщину. Швеція, Німеччина і Туреччина
добивались того ж самого, але по відношенню до Росії.
Трагедія ж українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнений у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Не випадково про українців кажуть, що напередодні війни вони опинились “між чумою й холерою”. Оскільки ні Австрія, ні Росія не додержувались про української лінії. Однак позиція Австрії
була більш благосприятливою для українців. Галичина у цей час навіть набуває назви “Українського П’ємонту” і стає центром українського культурного відродження. Активна політика австро-угорського уряду по відношенню до українців призвела до того, що відразу після початку війни 1 серпня 1914 р. у Львові була сформована австрофільськи налаштована Головна Українська Рада
(ГУР) на чолі з К.Левицьким
. У своєму маніфесті ГУР заявила: “Перемога Росії може принести українському народові австро-угорської імперії те саме ярмо, в якому стогнуть 30 млн. українців... Сучасний момент закликає український народ... виступити проти царської імперії... Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою”. ГУР організовує Українську бойову управу, яка починає створення озброєних сил – легіону січових стрільців.
4 серпня 1914
року група українських емігрантів із наддніпрянської України на чолі з Д.Донцовим і Д.Дорошенко створюють “Спілку визволення України
” (СВУ
) – представницький орган Центральної і Східної України. Їх метою
проголошується створення самостійної української держави, з конституційним монархом, демократичним устроєм, вільним розвитком усіх національностей тощо. Прокламація СВУ “До українського народу Росії” закінчується словами: “Зкинемо ж раз і назавжди прокляте московське ярмо.. Тільки коли буде розбита Росія, підійметься вільна Україна!” Проголосивши себе представником інтересів “Великої України” СВУ починає вести переговори з центральними країнами – Німеччиною, Турцією, Болгарією, Швецією та іншими. В цей же час австрійський уряд проводить ряд зустрічей з українськими політичними діячами і обіцяє виділення після війни усіх українських провінцій Австрії разом з частиною Волині у окрему адміністративну одиницю з широкою автономією. Але членів СВУ підтримувала, в тому числі й грошима, переважно Німеччина. Австрія ж неохоче допускала навіть суто культурницьку діяльність СВУ. В ході війни члени СВУ добились виділення українців-військовополонених в окремі табори, в яких велась культурницька робота – створювались хори, школи, театри, виходили періодичні видання.
Однак протягом війни західноукраїнські політики, розчарувавшись в обіцянках Австро-Угорщини, змінили свої політичні погляди й програмні цілі. Вже у 1915 році один з лідерів СВУ О.Жук писав: “Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, якщо ми самі цього не візьмемо...Однак ми бажаємо розгрому тієї в’язниці, в якій томиться наш народ більше 250 років”.
Таким чином, Перша світова війна стала важким випробуванням для розчленованого українства, яке було змушено брати участь у братовбивчій війні (3.5 млн. воювали – за Росію, 250 тис. - за австрійців), керуючись марними обіцянками. Війна економічно виснажила Україну, призвела до соціальної напруги в суспільстві, що скоро виллється в піднесення революційного та національно-визвольного руху.
Лекція 7. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за відродження української державності (1917-1921 рр.)
План
1. Утворення Центральної Ради. Її внутрішня та зовнішня політика.
2. Держава гетьмана Скоропадського.
3. Відродження УНР. Політика Директорії.
4. Доля ЗУНР.
5. Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.
1. Утворення Центральної Ради. Її внутрішня та зовнішня політика.
Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії співпала в часі з початком української національно-демократичної революції. Отримавши звістку про падіння самодержавства, найбільш активні українські політичні партії й організації, серед яких УПСР, УСДРП, Товариство українських поступовців, УПСФ та інші вирішують створити спільну політичну організацію, яка б мала на меті досягнення національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Росії. 3 (17) березня 1917
року представники різних партій, товариств, професійних груп (робітничих, кооперативних, культурних тощо) створюють Українську Центральну Раду
, а її головою обирають М.Грушевського (він мешкав у Москві і відразу після цього виїхав в Україну). Обрана Ц.Р. відразу видає відозву “До українського народу”, де й зазначає свою політичну мету. До складу Ц.Р. увійшли представники 15 українських партій, найбільш впливову роль мали УСДРП (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш), УПСР (П.Христюк, М.Ковалевський, М.Шаповал), УПСФ (Д.Дорошенко, С.Єфремов).
Наступним важливим кроком у політичному житті українців стало скликання Всеукраїнського національного конгресу 4 квітня 1917 року
, в якому взяли участь 900 делегатів від різних організацій з усієї України. Можна вважати, що Конгрес став своєрідними установчими зборами, які надали Ц.Р. владних повноважень і функцій своєрідного парламенту. Конгрес визнав право визнання української автономії у складі Федеративної Росії й державного ладу Росії за російськими Установчими зборами, а також обрав депутатів Ц.Р. Протягом квітня-червня в Україні відбулись партійні, військові, робітничі, селянські з’їзди і зібрання (І Всеукраїнський Військовий з’їзд 5-8 травня і ІІ-й – 10 червня; травень-червень – Всеукраїнський селянський з’їзд, Всеукраїнський робітничий з’їзд), які виступили на підтримку Ц.Р. і делегували їй владні народні повноваження, таким чином, легітимізувавши її статус і повноваження. Місцеві органи – міські Ради делегували до складу Ц.Р. 52 особи від різних губерній. Починається українізація армії та адміністрації.
Прагнучи визнання автономії України Тимчасовим урядом, делегація Ц.Р. їде до Петрограду. Але Тимчасовий уряд категорично відмовляється визнати автономію України і легітимність Ц.Р. Тоді робить рішучий крок: своїм І
Універсалом 10 (23)червня вона проголошує автономію України
і приступає до формування виконавчої влади. Ц.Р. називає себе “вибраним органом” українського народу і перебирає функції передпарламенту. Вона обирає зі свого складу Комітет (Мала Рада)
,
якому належать законодавчі функції між пленумами Ц.Р. Виконавчі функції вона поклала на Генеральний Секретаріат
(В.Винниченко – голова, секретар внутрішніх справ, П.Христюк – генеральний писар, Х.Барановський – генеральний секретар фінансів, С.Петлюра – військових справ і т.д.). Така активність Ц.Р. викликала занепокоєння у Петрограді, через що до Києва незабаром прибула делегація Т.У. на чолі з О.Керенським. В ході переговорів був досягнутий компроміс – Ц.Р. і Т.У. визнавали один одного, Ц.Р. і Генеральний секретаріат ставали вищими органами влади в Україні, але відмовлялись від однобічного проголошення автономії та якихось кроків по її здійсненню до Усеросійських Установчих Зборів; Ц.Р. зобов’язувалась розширити свій склад за рахунок нацменшин, зокрема, росіян. Ці положення і складали зміст ІІ Універсалу Центральної Ради від 3(16) липня 1917 року
. Цей універсал спричинив, як урядову кризу в Росії (проти універсалу виступили кадети), так і збройний виступ самостійників які 4-5 липня в Києві, яких підтримали солдати ІІ українського полку ім. П.Полуботка. Нова правова база взаємовідносин Т.У. і Ц.Р. була оформлена в прийнятому Малою Радою “Статуті вищого управління України”, проте Т.У. відмовився його затвердити і 4 серпня видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату
”, яка суттєво обмежила права України (позбавлення Ц.Р. законодавчих прав, Генеральний секретаріат стає органом Т.У., українська територія обмежена Київською, Полтавською, Подільською, Волинською й Чернігівською губерніями тощо). Такі суттєві порушення прав українців дали потім історикам привід назвати ІІ Універсал “кроком назад”. Вже на цей час стало чітко видно основні помилки Ц.Р.: не можливість організувати ефективне керівництво в Україні, не надання належної уваги вирішенню аграрного питання, що спричинило зниження її авторитету, прорахунки у воєнній політиці – нерішучість у справі створення власної національної армії (В.Винниченко казав про це: “Не своєї армії нам треба... а знищення усіх постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!”, теж казав Грушевський Скоропадському, який пропонував Ц.Р. підтримку армії), відмова від співробітництва і підтримки духовенства (у грудні 1917 делегація духовенства на чолі з архієпископом Олексієм пробились до Грушевського з проханням відкрити Секретаріат церковних справ у Ц.Р. на чолі з І.Огієнком. Грушевський тоді відповів: “Обійдемось без попів!” і відмовився говорити далі. Оце “обійдемось без попів” пішло по усьому Києву).
Серпень став часом наростання анархії і водночас багатовладдя в країні. Загострюються відносини Ц.Р. з Т.У., сам Тимчасовий уряд відчуває важку кризу (і навіть проголошує Росію республікою і створення Директорії (на чолі з Керенським). Водночас група консервативно налаштованого офіцерства на чолі з генералом Корниловим влаштовують заколот з метою встановлення військової диктатури. У відповідь більшовики на чолі з Леніним починають готувати державний переворот з метою захоплення влади. При Петроградській Раді створюється Військово-Революційний Комітет (очолив Троцький). Розуміючи, що у Тимчасового уряду немає сил, щоб подавити повстання, Ленін нарешті вирішує ризикнути. Справа в тому, що 24 жовтня Тимчасовий уряд отримав пропозицію Австрії про сепаратний мир (таким чином, Німеччина втрачала головного союзника і її поразка ставала лише питанням часу). У ніч на 25 жовтня Ленін виїжджає у Смольний
. Він наказує частинам військово-революційного комітету захопити вокзали, електростанції, банки, телефонну мережу, арештувати у Зимовому палаці членів Т.У. Тимчасовому уряду був пред’явлений ультиматум.
25 жовтня відкрився ІІ З’їзд Рад, який за сценарієм більшовиків повинен був підтримати переворот. Але меншовики, есери та інші представники з’їзду переворот засудили, після чого у знак протесту залишили залу, а більшовики, що залишились проголосили, що “з’їзд бере владу до своїх рук”, прийняли Декрет про мир і Декрет про землю. І наприкінці роботи створили свій уряд – Раду Народних Комісарів. Законодавчим органом більшовиків став Усеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК).
Усі царські та інші органи влади були ліквідовані, а Установчі Збори, що відкрились нарешті 5 січня 1918 року біли розігнані.
У відповідь на події в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 року Центральна Рада прийняла свій ІІІ Універсал
, в якому проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), до складу якої увійшли Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія без Криму. Проголошувались демократичні засади: свобода слова, друку, страйків тощо, встановлювався 8-й робочий день, право контролю робітниками підприємств, національні меншини отримували нац.автономію, скасовувалась приватна власність.
Не маючи переважної підтримки в Україні, більшовики посилюють свою активність відносно України. Вони розгорнули широку агітаційну кампанію, налаштовуючи маси населення проти “буржуазної” Ц.Р. Нарешті 3 грудня Ц.Р. отримує ультиматум Ради Народних Комісарів
.
В цьому документі визнавалось право УНР на самовизначення, Ц.Р. звинувачувалась в “буржуазній політиці” і невизнанні радянської влади, висувались вимоги: припинити дезорганізацію загального фронту (утворення Українського фронту); не пропускати з фронту військові частини, які направляються на Дон, Урал та інші місця; надавати допомогу більшовикам у боротьбі з контрреволюційними проявами; припинити роззброєння радянських полків на території України, повернути їм зброю. У разі неодержання позитивної відповіді на Ультиматум в 48 годин, РНК проголошувала війну Ц.Р. В цей момент,4 грудня в Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’їзд Рад
.
Більшовики планували бути на ньому в більшості і захопити т.ч. владу мирним шляхом, розраховуючи на рішення з’їзду. Але, дізнавшись про це, Ц.Р. надіслала багато своїх представників, внаслідок чого серед 2,5 тис. учасників з’їзду більшовики складали невеличкий відсоток. Їх надії не виправдалися. З’їзд затвердив резолюцію про підтримку Ц.Р. і кваліфікував ультиматум РНК як замах проти УНР. Тоді більшовики залишили з’їзд і перебралися до Харкова, де 11-12 грудня провели свій з’їзд
, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. Після відхилення Центральною Радою Ультиматуму, більшовики розпочали військовий наступ в Україні. Діями радянських військ керували М.Муравйов, В.Антонов-Овсієнко та Г.Орджонікідзе. На початку січня 1918 року розпочався наступ на Київ. Більшовики мали вирішальну перевагу в силах і засобах. В цих умовах Ц.Р. на своєму засіданні 9(22) січня IV Універсалом проголошує Україну вільною, незалежною, суверенною державою
. Після цього Ц.Р. евакуюється до Житомиру, бо більшовики вже знаходяться на підступах Києва.
16 січня 1918 року в битві під Крутами
, де вирішувалась доля Києва, проявився увесь трагізм ситуації, оскільки проти сил більшовиків не було кого виставити. Захисниками Києва стали кілька сотень студентів, гімназистів та юнкерів, які майже усі полягли в цій битві проти 5 тисячної армії Муравйова. Перемозі більшовиків сприяло і розпочате на заводі “Арсенал” збройне повстання київських робітників. 26 січня війська Муравйова увійшли до Києва.
2. Держава гетьмана Скоропадського.
Поразка національно-демократичних сил не була ні повною, ні остаточною. Поповнені війська Центральної Ради вели бої за Правобережну Україну, її члени перебували у безпеці і продовжував свою законотворчу роботу.
9 грудня з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією і Німеччиною у Бересті-Литовському. Ніким не визнана Україна, що на усіх картах була зображена частиною Росії, була налякана таким поворотом справ. Тоді уряд УНР звернувся до усіх воюючих і нейтральних держав із нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати від імені України і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Німеччина і союзники прихильно поставилися до такої заяви. 19 грудня до Брест-Литовська прибула делегація УНР
у складі Всеволод Голубовича і ще 5-х представників. Радянську Росію на переговорах представляв Л.Троцький, Німеччину – Ріхард фон Кульман, Австро-Угорщину – граф Чернін. Були присутніми й делегації від Турції й Болгарії. 27 січня (9 лютого) між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір.
Останні зобов’язувались допомогти УНР встановити контроль над усіма її територіями, а уряд УНР зі свого боку повинен був постачати до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби, картоплю, сало, с/г продукцію. Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли надати Україні с/г техніку, вугілля, сіль тощо. Так і не домовившись про мир з більшовиками, німці розпочали наступ на них в Україні. Вже 2 березня Ц.Р. повернулась до Києва. А наступного дня Радянська Росія все ж таки підписала мирний договір з Німеччиною, за яким вона повинна була визнати УНР і звільнити від своїх військ Україну й Фінляндію.
Однак, Ц.Р. вже не мала колишнього авторитету у населення. Так і не змігши створити ефективний адміністративний апарат, вона починає зривати поставки до Німеччини с/г продукції, окрім того, німці, що прийшли в Україну “визволителями” швидко перетворюються на “експлуататорів” і окупантів, що викликає незадоволення в населення Ц.Р. в якій бачать “зрадницю національних інтересів”. Незадоволені Ц.Р. і колишні крупні власники. Як писав у звіті про ситуацію в Україні німецький публіцист Росс: “Повний хаос, у краю немає ніякої центральної влади, що мала би під собою якусь більш-менш точну територію”. Все це призводить до змови невдоволеної зривом поставок Німеччини з консервативними колами українського суспільства, що заснували партію “Українська Громада”, на чолі якої став Павло Скоропадський – нащадок представників старовинного аристократичного роду, генерал-лейтенант, отаман Вільного козацтва, російський дворянин, колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ.
24 квітня 1918 року керівники німецької адміністрації зустрілися з генералом Скоропадським і дали згоду на створення і підтримку українського уряду “сильної руки”, за що генерал обіцяв відмовитись від скликання Установчих Зборів, відновити приватну власність на землю, оплачувати перебування окупаційних військ на території України тощо.
29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд землевласників (Хліборобський Конгрес
),
на який прибуло близько 8 тис. делегатів. Коли в приміщенні цирку, де проходив з’їзд з’явився Скоропадський, залунали вигуки: “Хай живе гетьман!”. З’їзд проголосив гетьманат і обрав гетьманом України П.Скоропадського, на цьому і завершився. Після цього усі делегати перейшли до Собору Св.Софії, і там владика Никодим звершив обряд помазання новообраного гетьмана на володаря України, і відслужив молебень.
У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана захопили усі державні установи, зокрема, приміщення, де засідала Центральна Рада. Незважаючи на охорону Ц.Р. військами січових стрільців за кілька днів до цього німці арештували кількох її членів і провели обшук. Останнім рішенням Ц.Р. було прийняття 29 квітня демократичної Конституції УНР і обрання Президентом УНР Грушевського
. В Конституції Україна проголошувалась суверенною демократичною парламентською державою, гарантувала широкі громадянські права й свободи, в тому числі, нацменшинам. Але було вже занадто пізно. Цікавий парадокс в тому, що відповідно Конституції Україна ставала класичною парламентською республікою і не передбачала посади Президента. Це дивне обрання на цю посаду – спроба ствердити свої позиції, але Рада вже була приречена.
Відразу після приходу до влади, Гетьман видав “Грамоту до українського народу” і “Закон про тимчасовий державний устрій України”, в яких заявив, що взяв на себе тимчасово усю повноту влади. Нова гетьманська держава отримала назву “Українська держава”, назва УНР була скасована, як і усі закони та установи Ц.Р. Однак усі службовці, окрім вищого апарату, повинні були продовжувати працювати.
Гетьман відразу приступив до формування нової влади. Він запевнив усіх в тому, що не збирається ставати самодержцем, а лише тимчасово бере на себе виконавчі й законодавчі функції. Був сформований уряд
під керівництвом Ф.Лизогуба, який отримав назву Рада Міністрів
.
Судова система складалась з Генерального Суду (пізніше – Державного Сенату), та системи загальних і військових судів. Місцеву адміністрацію представляли старости, земські урядники.
- Аграрна політика
: головним змістом аграрної політики гетьмана стало відновлення поміщицького землеволодіння;
- В соціальній політиці
: збільшення робочого дня до 12 годин, заборона страйків.
- Військове будівництво
: розпочалась підготовка до розбудови власної армії, яка мала складатися з 8 корпусів і відповідати кількості округів. Спеціальним універсалом відновлювалось вільне козацтво. Але окупаційна німецька влада не дозволила формування української армії;
- Культурна політика
: створив умови для розвитку освіти і культури; відкрив більш ніж 150 гімназій, університети у Києві та Кам’янець-Подільському; Академію наук (24 листопада), Національний архів, державна бібліотека; у школах було введено викладання українською мовою.
- Зовнішня політика
: встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами (Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія, Румунія, Швейцарія, Фінляндія та інші); переговори з Радянською Росією; контакти з білокозацьким Доном; постійна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалась анексувати Холмщину і Галичину.
Але серед прорахунків гетьмана
були: орієнтація на вузьку соціальну базу в лиці землевласників і буржуазії; залежність від німецької сили, окупаційний характер дій німецьких військ в Україні, а опора на Німеччину не була твердою, оскільки в Німеччині назрівала революція; застосування насильницьких методів для наведення порядку; відмова включити до складу уряду представників деяких впливових партій; відсутність підтримки в колах національної інтелігенції (більшість його оточення – колишні царські чиновники, русифіковані, що мріяли про “велику і неподільну Росію”).
Таким чином, соціальна база Скоропадського і його уряду була дуже вузькою, оскільки сама особистість гетьмана була неоднозначною, а його політика – суперечливою. Пізніше, Скоропадський, виправдовуючи створений ним державний переворот і свою політику, у спогадах напише: “пом’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не було б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства”.
2.
Відродження УНР. Політика Директорії.
В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилась восени 1918 року, активізувались політичні партії та групи, що виступали за відновлення УНР. Ще у серпні місяці у Києві вони створили Український національний союз (УНС)
, до складу якого увійшли есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, ряд громадських організацій. До того ж 3 листопада 1918 року в Німеччині спалахнула революція
і німецькі війська починають залишати Україну. Гетьман залишається в ізоляції, тоді він здійснює останні політичний крок – 14 листопада він видає гетьманську Грамоту, яка закликає до створення Федерації України і не більшовицької Росії. Цей крок пояснюють надією гетьмана на допомогу білогвардійських лідерів Росії, але в будь-якому разі не більшовицької Росії офіційно не існувало в природі, а цей крок розцінили як зраду інтересів України.
В цей же час – у ніч з 13 на 14 листопада засідання УНС
приймає рішення про збройну боротьбу проти гетьмана і створює Директорію
УНР – меж партійний колегіальний орган виконавчої влади, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський. 17 листопада Директорія закликала народ до боротьби і підписала з представниками окупаційних військ угоду про їх нейтралітет. 18 листопада під селом Мотовилівка війська Директорії отримали перемогу над гетьманськими військами, більша їх частина перейшла на бік Директорії.
Гетьман 14 грудня надіслав на ім’я міського голови телеграму, в якій зрікався влади. Сам гетьман від’їхав до Швейцарії, а згодом перебрався до Німеччини. Колишній гетьман розгорне активну діяльність під час ІІ Світової війни, буде сприяти звільненню військовополонених українців, зокрема, Мельника, Бандери й Левицького, і в дуже літньому віці випадково загине під час бомбардування.
Внутрішня політика Директорії:
- Сформувала уряд УНР – Раду народних міністрів на чолі з В.Чеховським; владу на місцях представляли повітові та губернські комісари, призначені Директорією; питання про верховну владу й майбутній устрій України повинен був вирішити т.зв. Трудовий конгрес, відкриття якого планувалось на січень 1919 року. Сам конгрес повинен був стати передпарламентом. Конгрес повинен був складатися з вибраних представників усіх регіонів України, обраних за куріальним принципом (від робітників, селян, інтелігенції, крім поміщиків і буржуазії). Але виникла проблема вже при класифікації населення, бо до категорії “трудової інтелігенції” не увійшли інженери, юристи, письменники, викладачі вузів на підставі, що вони “не мають безпосередніх стосунків з народом” і позбавлені виборчих прав, як і буржуазія. І лише у січні ця проблема була вирішена на користь інтелігенції. Відкриття Конгресу відбулось пишно й церемоніально. Він видав “Закон про форму влади в Україні”, за якою верховна влада в УНР належала Директорії.
- прийняла закон про ліквідацію приватної власності на землю (але зберігалась власність на землю іноземними поданими, а в “Декларації” Директорії зазначалось “всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються”, але ж які саме господарства вважати “трудовими”, відповіді не давалось)
- проголошувався 8-годинний робочий день; робочий контроль на підприємствах (але збережені позиції приватного капіталу в промисловості); не були оговорені й можливі форми торгівлі, проте створені були “комісії боротьби зі спекуляцією”.
Всі ці політичні заходи мали вельми суперечливий характер, що зумовило виникнення у Директорії наступних проблем і прорахунків
:
- втрата соціальної бази внаслідок непродуманої, непослідовної політики: великі маси народу, що забезпечили перемогу Директорії швидко розтанули. В її діяльності розчарувались селяни, які так і не отримали відповіді на запитання, коли вони отримають землю; робітники, які так і не відчули покращення життя і не стали господарями виробництв; інтелігенція, що була ображена політикою Директорії, буржуазія і землевласники, які ніколи її не підтримували.
- Внутрішній розкол в Директорії: ще після приходу до влади Директорія опинилась перед альтернативою: або брати “європейську модель” з принципом парламентаризму, поділу влад, або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і “республіки Рад”, яка нагадувала більшовицьку модель. За “європейську” модель виступав С.Петлюра, за радянську – В.Винниченко. Окрім того, Петлюра першочерговим завданням вважав укріплення незалежності шляхом посилення армії і адміністративних органів, Винниченко виступав за вирішення в першу чергу соціальних проблем). Їх суперечки згодом лише посилились. Іншою причиною суперечок і, врешті-решт, виходу з Директорії Винниченка і відставки Чеховського, стане питання про методи боротьби і зовнішньополітичної орієнтації (в обмін на матеріальну допомогу Антанта, з якою велись переговори, вимагала відмінити закони про ліквідацію приватної власності на землі).
- Недооцінка національного (єврейські погроми), релігійного (не були підтримані Церквою) факторів, та проблем в армії (на чолі стояв Петлюра, але великі маси підкорялись отаманам, унаслідок чого виникло явище “отаманівщини”.
- Проблема зовнішньополітичної орієнтації.
Становище влади Директорії в Україні відразу було важким і опинилось під загрозою.
3.
Доля ЗУНР.
У жовтні 1918 року в Австро-Угорщині спалахнула революція, яка спричинила посилення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. 16 жовтня з’явився маніфест імператора з обіцянкою надати автономію цим землям, але відразу виникло питання про претензії і поляків, і українців на галицькі землі. Представники обох народів активізували свої зусилля і почали створювати політичні організації. Так, 18 жовтня у Львові на загальному зібранні політичних діячів Галичини і Буковини була утворена Українська Національна Рада, яка мала на меті об’єднання західноукраїнських земель в єдину Українську державу. 28 жовтня у Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія, метою якої було забрати владу у австрійських органів влади. Тоді українські офіцери, члени Центрального військового комітету, створеного ще у вересні, на чолі з Д.Вітовським організують Штаб з підготовки повстання, який в ніч з 31 жовтня на 1 листопада здійснює повстання, захоплює Львів і передає владу в краї Укр. Нац. Раді. Рада створює уряд –Тимчасовий Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким, а 18 листопада 1918 року Рада проголошує створення ЗУНР (західноукраїнської народної республіки). Президентом ЗУНР був обраний Євген Петрушевич. Політика уряду ЗУНР:
- проведення аграрної реформи (експропріація земель великих землевласників, декларування наміру поділити поміщицькі земель між незаміжніми селянами);
- введення 8-го робітничого дня на виробництві;
- створення власної армії - Української Галицької Армії – УГА;
- формування органів місцевого врядування із австрійських органів влади;
- забезпечив права національних меншин;
- 22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з УНР
, Акт з’єднання цих земель отримав назву “Злуки”. ЗУНР стала автономною областю УНР (ЗО УНР).
Невирішеність аграрного питання відштовхнула від влади ЗУНР багатьох селян і робітників, внаслідок чого свій вплив у краї посилили комуністи, почалось створення Революційних Рад (Совєтів).
ЗУНР не була визнана Антантою і Польщею, яка розпочала війну проти українців. Війна почалась із сутичок між Польською організацією військовою (ПОВ) у Львові й українцями. З листопада розпочався наступ польської армії під керівництвом Ю.Пілсудського. У грудні 1918 року значна територія ЗУНР була окупована поляками. В цей же час Румунія окупувала частину Буковини, а Угорщина – Закарпаття. Найбільш вдалою військовою операцією українців в цій війні стала т.зв. Чортківська офензива – наступальна операція у червні 1919 року, коли 25-тисячна українська армія змусила відступати по усьому фронту 100-тисячну польську армію. Але через брак боєприпасів і виснаження армії призвело до контрнаступу поляків.
Одночасно окремі війська УНР, очолювані Ю.Тютюником і М.Омеляновичем-Павленко переходять до партизанської війни і здійснюють зимовий рейд по тилах денікінців і Червоної Армії (І Зимовий похід військ УНР – грудень 1919 – травень 1920). Перебуваючи у безнадійному стані, коли УНР знаходиться у “трикутнику смерті” між польськими, денікінськими й радянськими військами, після контрнаступу більшовиків в жовтні 1919 року, Петлюра, що присвоїв собі усі владні повноваження (диктатура), їде до Варшави, домовлятися і просити допомоги у боротьбі з радянськими військами. У квітні 1920 року він від імені УНРпідписує Варшавський мирний договір з поляками
. За угодою Польща визнавала УНР і її незалежність, одержувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся; таємна військова конвенція, підписана після договору, передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків. Розпочалась радянсько-польська війна. Польща швидко захопила Білорусь, Правобережжя і Київ. Війна йшла з перемінним успіхом польської і радянської армії, але після виснаження обох, вони пішли на переговори і 12 жовтня 1920 року підписали перемир’я.
Для УНР це означало розрив відносин з Польщею, українці продовжили війну самостійно. Після виснажливих боїв українські війська відступили. Останньою спробою антирадянської боротьби став так званий “
листопадовий рейд” або ІІ Зимовий похід військ УНР у листопаді 1921
року. Його очолив Ю.Тютюнник і Ю.Отмарштейн. Після важкої битви і оточення під містечком Базар більша частина військ потрапила у полон і була розстріляна. Так закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.
18 березня 1921 року між Польщею і Радянською Росією був підписаний Ризький мирний договір
.
Польща визнавала існування Української Соціалістичної Радянської республіки (яка була офіційно проголошена 6 січня 1919 року). До складу Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, інші українські правобережні землі увійшли до складу УРСР.
5. Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.
Причини поразки усіх національних урядів цієї доби були зумовлені наступними факторами. По-перше, об’єднане ідеєю самостійності українське суспільство було, однак, розколоте у питанні про політичний устрій України, про соціально-економічний лад (серед прихильників української незалежності були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою). Одні стояли на буржуазних позиціях, інші – на соціалістичних, чи навіть комуністичних. Їм не вдалося прийти до компромісу, замість цього вони ще розпочали боротьбу між собою. Цей розкол зумовив послаблення національно-визвольного руху, звів його нанівець. По-друге, усі уряди мали вузьку соціальну базу, не були підтримані широкими масами населення протягом довгого часу через хиби і недоліки своєї суперечливої, непослідовної і недалекоглядної політики (перш за все страждала соціальна сфера, не було надано необхідного значення питанню про створення власної армії, релігійному й національному питанню). По-третє, зовнішньополітична ситуація (інтервенція Антанти, поляків, білогвардійців) послабляла становище і сили національних урядів України.
Уроки національно-визвольних змагань:
- для досягнення незалежності необхідним є об’єднання усіх національних сил;
- українська державність є можливою лише в соборності української нації та її території;
- боротьба за незалежність вимагає гнучкої політики, вміння йти на компроміси для досягнення внутрішньої єдності;
- необхідність зовнішньої підтримки;
- надання великого значення питанням соціальної політики.
Лекція 8. Міжвоєнний період (1921-1939 рр.)
План
1. Радянська Україна у 1920-х рр.
2. Суспільно-політичний та економічний розвиток УРСР у 30-х рр.
3. Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. ХХ ст.
1.
Радянська Україна у 1920-х рр.
Громадянська війна стала важким випробуванням для України. Київ протягом війни багато разів переходив із рук у руки воюючих сторін. Микола Полетика у своїх спогадах пише, що протягом громадянської війни влада в Україні перемінилася 12 разів
, і кожний новий режим вважав своїм законним правом мобілізувати на свій захист і підтримку під погрозою розстрілу будь-яку людину, здатну носити зброю. А тому при кожній зміні влади мобілізований повинен був відповідати перед новою владою. Тільки радянські війська протягом 1918-1919 рр. (ще до радянсько-польської війни) аж три рази брали столицю України: 26 січня 1918 року
, 5 лютого (по серпень) 1919 року, наприкінці грудня 1919 року
. Невипадково становище українського уряду і армії влітку 1919 року називали “трикутником смерті” – з одного боку наступали більшовики, з іншого – поляки, з третього – білогвардійці. Трагедія українського мирного населення полягала в тому, що він страждав від приходу будь-якої влади, оскільки більшовики відразу вводили “червоний терор” (система наложництва, розстріли, грабежі), денікінці – “білий терор” (повернення старих порядків, терор проти місцевого населення), поляки на відвойованих територіях встановлювали польський окупаційний режим (свої органи управління, вивіз сировини і обладнання, встановлення поміщицької власності на землю). Вигнані з Києва у травні 1920 року поляками, радянські війська вже 12 червня 1920 знову увійшли до столиці. Протягом 1920 року більшовики захопили західноукраїнські області, Крим, ліквідували залишки армії УНР під м.Базар, у 1921 році – розправилися з усіма загонами Махна.
Встановлення радянської влади в Україні розпочалося ще з листопада 1918 року, коли на території Радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, а маніфестом від 29 листопада проголошувалось відновлення Рад в Україні, замість УНР встановлювалась нова назва – УСРР. Політика більшовиків в цей період складалась з таких напрямків:
- ліквідація попередніх органів влади, впровадження своїх – Ради Народних Комісарів (Х.Раковський)(в цей орган перейменували Тимчасовий робітничо-селянський уряд), Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (як законодавчого органу, що діє між Всеукраїнськими З’їздами Рад), Всеукраїнської надзвичайної комісії, надзвичайних органів влади – революційних комітетів (ревкомів);
- державотворча робота- у березні 1919 року відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що затвердив І Конституцію УСРР;
- створення добровольчої робітничо-селянської армії (загальна воїнська повинність з червня 1918);
- впровадження в усіх сферах життя політики “військового комунізму”: в с/г – введення продовольчої диктатури (конфіскація у селян залишків хліба по твердим держ.цінам), проведення продрозкладки (плани здачі хліба для губерній); в промисловості – націоналізація усіх підприємств, централізація управління, загальна трудова повинність; в сфері торгівлі і розподілу – заборона приватної торгівлі й перехід до товарообміну при повній інфляції грошей, карткова система розподілу продуктів за класовою ознакою, зрівнялівка у зарплаті, відміна плати за житло, комунальні послуги, проїзд у трамваї тощо. “Військовий комунізм” був вимушеною мірою в зруйнованій державі й повинен був сприяти введенню залізної дисципліни, прогодувати армію й державу, врятувати промисловість від повного краху;
- політика “червоного терору” проти ворогів більшовизму (введений постановою Рад наркому 5 вересня 1918 як відповідь на білий терор, вбивство Урицького (голова Петроградської НК), замах на життя Леніна, спроба залякати населення і розквитатися з класовими ворогами). Відомо, що у 1919 році радянська влада заохочувала населення “арештовувати усіх, хто виступає проти радянської влади, брати заручниками багатих й у випадку контрреволюційного виступу розстрілювати їх; піддавати селища із захованою зброєю воєнній блокаді; а після здачі зброї проводити повальні обшуки і розстрілювати тих, у кого знайдуть зброю, накладати контрибуцiю, виселяти ватажків повстань, конфісковувати їхнє майно на користь бідняків”(С.Мельгунов). Радянська влада дуже важко встановлювалася в деяких регіонах (Г.Куромія пише, що у грудні 1921 у Донбасі не було й натяку на утвердження радянської влади), особливо сільськогосподарських (наприклад, Старобільський повіт), через що вважала головними ворогами селян, які підтримують “банди”. Й застосовувала до них “червоний терор” із превеликим задоволенням.
Утворення СРСР. Входження до нього УРСР.
Не зважаючи на те, що на чолі держави перебували більшовики, після закінчення громадянської війни радянська Україна юридично не входила до складу жодної держави, мала свої власні органи управління, була незалежною. І хоча більшовицька партія з центром у Москві повністю контролювала діяльність українського радянського уряду, вона не могла розпустити або поглинути його, тим більш, що деякі групи українських більшовиків виступали за самостійність української радянської держави. Зрозуміло, що таке становище справ не могло задовольнити більшовицьку верхівку, яка розглядала усі національні рухи як “буржуазні елементи”, що не мають нічого спільного з інтересами робітничого класу. Тому спроби обмежити суверенітет України були зроблені вже протягом громадянської війни під приводом об’єднання загальних зусиль для перемоги у війні. Так, спочатку склався військово-політичний союз між радянськими Україною і Росією, що мав спільну армію, єдине військове керівництво, яке діяло за вказівками і під контролем ЦК РКП(б). З початку 1920-х років за двостороннім договором між РСФРР і УСРР відносини між радянськими республіками визначались як федеративні у формі т.зв. “договірної федерації”. Об’єднувались найважливіші наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, народного господарства. Але навіть наркомати, що офіційно не підпорядковувались центру, відчували втручання Москви і нехтування своїми правами. Центральний уряд, навпаки, прагнув до більшої централізації і її юридичного оформлення. З 1922 року розпочалась активна робота по підготовці союзного договору. Серед проектів побудови майбутньої держави можна виділити два головних. Перший: план “автономізації”, висунений Сталіним, який виступив з пропозицією створення унітарної централізованої держави шляхом входження до складу Російської федерації усіх інших республік на правах культурної автономії. Проти такого плану виступив Ленін і представники неросійських республік (особливо грузинської і української), зокрема Раковський, Затонський, Скрипник. Вони вважали, що майбутній союз повинен будуватися на конфедеративній основі, Ленін пропонував, щоб усі республіки ввійшли на рівних правах у нове державне об’єднання. Під тиском Леніна пленумом ЦК РКП(б) був затверджений “федеративний” план, але фактично в майбутньому він нічим не буде відрізнятися від сталінського.
30 грудня 1922 року на І з’їзді Рад СРСР
Російська і Закавказька федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Україна і Білорусія підписали договір
, згідно з яким створювався Союз Радянських Соціалістичних Республік, затверджений з’їздами Рад цих республік. 31 січня 1924 року на ІІ з’їзді Рад була затверджена Конституція СРСР
, а через кілька місяців нова українська. Вже той факт, що спочатку приймалась союзна конституція, а потім республіканська, свідчив про те, що союз будувався зверху вниз, як унітарна держава. Конституція закріпила входження УСРР до СРСР, у республіканському веденні залишались наркомат внутрішніх справ, юстиції, с/г, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. До союзно-республіканського управління переходили продовольча справа, фінансові питання, робоча сила, промисловість, політику яких визначав центр. Інші наркомати перебували виключно у союзному віданні (зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, засоби зв’язку). Конституція передбачала право виходу союзних республік із союзу, але механізм реалізації цього права прописаним не був. По суті, колишня Російська імперія перетворилась на нову – Радянську.
“Українізація”: причини, особливості впровадження, наслідки.
Розуміючи, що без задоволення хоча б мінімуму національних потреб українців, їх влада завжди буде під загрозою, більшовики пішли на впровадження так званої політики “українізації” (загалом вона була складовою політики “коренізації”, яка проводилась в усіх союзних республіках). Прийнята на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 році політика “коренізації” передбачала: впровадження рідної для населення мови в роботу партійного, радянського, господарчого апаратів, розширення навчальних закладів із національною мовою навчання, розвиток національної культури, виховання й просування професійних кадрів з представників корінної нації. Політику “українізації” підтримували нарком освіти Г.Гринько, О.Шумський, М.Хвильовий. Проти виступали: перший секретар ЦК КП(б)У Є.Квірінг, другий секретар ЦК Д.Лебідь, Л.Каганович.
Саме в цей період деякими діячами культури, політики й науки розповсюджується ідея націонал-комунізму. Її підтримали письменник М.Хвильовий (в літературі “Геть від Москви!”, за орієнтацію на Європу), нарком освіти О.Шумський, економіст М.Волобуєв (доказував, що характер української економіки має колоніальний характер). В решті-решт більшість прихильників націонал-комунізму були звинувачені в т.зв. “націонал-ухильництві”, синонімами якого стали ярлики “шумськизм”, “хвильовизм”, “волобуєвщина”, а активні прибічники політики “українізації” - в “українському шовінізмі”, звільнені з посад й зазнали утисків.
НЕП: причини, сутність, наслідки.
Незважаючи на успіхи в справі централізації держави, більшовицький уряд на початку 20-х років опинився перед глибокою кризою в державі, яка виявилась у таких проявах, як: повна економічна розруха внаслідок 6-річної війни (параліч економіки, промисловість і с/г не задовольняють потреб населення – у промисловості виробляється 1/10 довоєнного рівня; голод у великих містах; повна інфляція грошей – знецінення їх в 13 тис. разів); політична криза (незадоволення селян політикою “воєнного комунізму” призвело до багатьох випадків повстань, зокрема, повстання Антонова на Тамбовщині (“антоновщина” розповсюдилась на повіти також Воронезької й Саратовської губерній), матросів у Крондштаті тощо), скорочення пролетаріату – соціальної бази радянської влади; страйки шахтарів і робітників у Донбасі (злиденність, відмовлялись від роботи просто тому, що не було в чому працювати – Куромія); ускладнення міжнародного становища; внутрішньопартійна криза - розбіжності всередині РКП(б) щодо виходу з кризи й шляхів майбутнього розвитку (виникнення 10 платформ з різними пропозиціями виходу з кризи); голод 1921-1923 рр. (внаслідок катастрофічної посухи і неврожаю 1921 р. у Поволжі, Північному Кавказі й Південній Україні, й посилився в Україні від надмірного вивезення хліба в голодуючі райони Росії, центр і на експорт.
Сам термін “нова економічна політика” прозвучав 16 червня 1921
року на Всеросійській продовольчій нараді у промові В.Леніна. При цьому Ленін підкреслював, що НЕП впроваджується “всерйоз і надовго”, але не назавжди. У заключному слові на останньому в своєму житті публічному виступі 20 листопада 1922 р. Ленін пообіцяв: “З Росії непівської буде Росія соціалістична”. Незважаючи на критику деяких партійних опозиційних течій (троцькісти, представники “робочої опозиції”, децисти) Х з’їзд РКП(б) затвердив у березні 1921 року пропозицію Леніна “Про заміну розверстки натуральним аналогом”, яка й поклала початок новій економічній політиці.
Сутність і головні заходи нової економічної політики:
- в с/г: заміна продрозкладки продподатком (він був в 2 рази менше й завчасно, до посівної був відомий селянинові, який був зацікавлений виробити більше й продати залишки на ринку); ліквідовувалась кругова порука – кожний селянин розраховувався самостійно.
- в промисловості: ліквідація системи главків, замість них створювалися трести (переводилися на госпрозрахунок); створення єдиного центру планування – Держплану (дозволяв регулювати доходи, розходи, ресурси держави); продаж у приватні руки дрібної й середньої промисловості, дозвіл працювати приватним підприємствам; відмова від зрівняльної оплати праці й перехід до відрядної (здільної) системи оплати; відміна загальної трудової повинності і перехід до добровільного залучення робочої сили; залучення іноземного капіталу (здача в аренду підприємств, землі тощо), змішаних спілок.
- в торгівельній сфері: перехід до вільної купівлі - продажі на ринку; організація окрім місцевих базарів, ярмарок; відкритті у крупних містах торгових бірж (оптові операції з цінними паперами)
- в сфері фінансів: випуск “червонця” (дорівнював 10-ти царським карбованцям), конвертованість якого забезпечувалась завдяки росту виробничих сил системою постійного поповнення держбюджету (введено 86 видів податків, плата за комунальні, поштові, транспортні послуги, регулярні держзайми тощо).
Обмеженість НЕПу полягала в тому, що “непмани” (нова соціальна верства) були позбавлені політичних прав і не допускались до управління державою; діяльність Рад мала декларативний характер; переслідувались представники інших партій. Вміло використавши здобутки НЕПу, радянський уряд вже у 1928 році починає його згортання, причинами
чого були:
- несумісність двох основ НЕПу – риночних відносин в економіці й адміністративно-командної системи в політиці;
- уряд країни ніколи не приховував, що НЕП – лише тимчасова політика;
- НЕП заважав планам лідерів РКП(б) по встановленню однопартійної диктатури.
Таким чином, вже у 1926 році почалася заміна НЕПу тоталітарним режимом, що проявлялося в економічних утисках приватних підприємців (впровадження руйнівного для непманів одноразового податку, підвищення на 50-100 % тарифів на залізничні перевози для приватників); вилученні хліба у селян, закритті ринків, арештах за приватну торгівлю, введенні карткової системи тощо.
Підсумки й значення НЕПу:
- при ньому були досягнуті найбільш високі темпи розвитку держави за всі роки радянської влади;
- в короткий час було відновлено господарство країни;
- виріс життєвий рівень населення.
Індустріалізація
Використавши НЕП для відбудови країни й накопичення певного капіталу, радянська влада вже у грудні 1925 року (ХIV з’їзд ВКП(б) ) взяла курс на індустріалізацію. Впровадження індустріалізації, що уявляла з себе систему заходів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості в цілях технічного переозброєння економіки й укріплення оборонидержави, мало цілу низку причин: 1) необхідність технічного переозброєння економіки; 2) створення воєнно-промислового комплексу; 3) створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності держави в умовах міжнародної ізоляції; 4) технічна підготовка для кооперування села (випуск машин, тракторів тощо); 5) зміна соціально-класової структури населення в бік збільшення кількості пролетаріату (селянство складало 80%).
Особливостями індустріалізації
було те, що вона: розпочалась з важкої промисловості, а не з легкої; могла розраховувати лише на внутрішні джерела; здійснювалась за планом (п’ятирічки); мала високі темпи, але не мала досвіду і необхідної кількості кваліфікованих спеціалістів.
Етапи здійснення:
1) 1926- жовтень 1928 – початок індустріалізації й підготовка до форсованої індустріалізації (реконструкція старого виробництва; будівництво нових електростанції, зокрема, Дніпрогесу; зростання капіталовкладень в економіку в 3,4 рази)
2) І-а п’ятирічка (жовтень 1928-1932)- форсований ривок у розвитку важкої індустрії (розвиток с/г машинобудівництва (ХТЗ, харківський завод “Серп і молот”, запорозький завод “Комунар”); встановлення жорсткої централізації управління економікою (введення карткової системи, заборона ініціативи збуту товарів, зарплата призначалась “зверху” тощо)
3) 2-га п’ятирічка (1933-1937) - наростання при знижених темпах індустріалізації (побудовані нові підприємства: Харківський турбінний завод, Ново краматорський важкого машинобудування, Горлівський азотний тощо; соцзмагання досягло апогею – стаханівський рух (Стаханов, Ізотов, машиніст славянського депо Кривоніс).
9 травня 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про соціалістичне змагання”. Перший рекорд був здійснений на кадіївській шахті “Центральна-Ірміно”. У ніч на 31 серпня 1935 р. робітник Олексій Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. Він вирубав за зміну 102 т. вугілля – в 14,5 разів більше за норму. Абсолютний рекорд встановив у лютому 1936 р. М.Ізотов на шахті “Кочегарка” (за зміну 607 т. вугілля при 12 кріпильниках).
4) 3-я п’ятирічка (1938-1942)- спад виробництва (викликаний репресіями проти спеців, страхом проявити ініціативу, відсутністю матеріальної зацікавленості при постійній експлуатації моральних стимулів). Була зупинена війною.
Наслідки індустріалізації
: перетворення країни в індустріально-аграрну; укріплення обороноспроможності держави; перевага підприємств важкої промисловості; ліквідація безробіття; зниження життєвого рівня населення.
Колективізація
Потреба в великих коштах, робочій силі й забезпеченні міст хлібом для проведення індустріалізації стали головними причинами, що призвели до впровадження більшовиками нової політики на селі – колективізації. Ще ХV з’їзд партії у 1927 році взяв курс на кооперування села, щоб вже через рік перейти до суцільної колективізації, яка проявилась у: заміні продподатку насильницьким вилученням хліба; забороні приватної торгівлі; тиску на “куркульство” – заможне селянство з метою його ліквідації (“розкуркулення”); звільненні з посад сільських партробітників за м’якотілість “у боротьбі з куркульством”. Колективізація проводилась позаекономічними, насильницькими методами. Окрім економічних колективізація мала й політичні цілі: по-перше, владі простіше було контролювати кілька тисяч колективних господарств, ніж кілька мільйонів селянських господарств; по-друге, така політика змушувала селян, що розорялися і не бажали йти у колгоспи, ставати пролетарями; по-третє, ліквідовувалась багатоукладність в економіці, що суперечила головним постулатам адміністративно-командної системи. Політика розкуркулення й об’єднання усіх селянських господарств в колгоспи здійснювалась в кілька етапів, але вже в середині 30-х років була завершена (колективізовано було 90% господарств). У 1935 році був прийнятий новий устав колгоспів, за яким земля закріплювалась за колгоспами; регламентувалась оплата праці по трудоднях, розміри присадибного господарства (до 0,5 гектари = 50 соток); вводились обов’язкові для колгоспів поставки хліба державі.
Наслідки колективізації
: отримані засоби для продовження індустріалізації; встановлення державою повного контролю над селянами, зігнаними в колгоспи; знищення в селянинові почуття хазяїна; репресії проти куркулів і середняків (більше 860 тис. виселено на Північ і до Сибіру); скорочення чисельності селянства і відповідно зростання міського населення і урбанізація (наприкінці 30-х кожний 3-й був мешканцем міста); голод 1932-33 рр.
2. Суспільно-політичний та економічний розвиток УРСР у 30-х рр.
Голодомор 1932-33 рр.
Західні історики вважають, що основними причинами голоду 1932-33 рр. були не стільки економічні, скільки національно-політичні чинники. Так, Дж.Мейс і Р.Конквест пишуть, що Сталін з прибічниками свідомо прагнув до знищення українського селянства як свідомої національної верстви шляхом штучного голоду. Російські, українські і деякі західні історики (Іваницький, Марочко, Верт) бачать причину в економічному чиннику – “насильницьких хлібозаготівлях”. Історики Даниленко, Касьянов, Кульчицький схильні об’єднати ці дві теорії. До таких масштабів голодомору призвели безпосередньо такі чинники:
вилучення у 1931 році усього зерна (включаючи посівний фонд); погано організована посівна 1932 року; зменшення врожаю 1932 р.; насильницьке вилучення усіх продовольчих припасів у сільського населення; введення жорсткої заборони допомоги голодуючим (“закон про 5 колосків”, міліцейські кордони). Внаслідок голодомору за різними даними померло від 3,5 до 9 млн. чол
.
Але кількість загиблих від голоду важко підрахувати, оскільки часто голод був не прямою причиною смерті, а викликав важкі захворювання, які приводили до смерті людей
Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Репресії.
У громадсько-політичній сфері 30-ті роки ознаменувались утвердженням сталінського тоталітарного режиму, що проявився в наступних тенденціях:
- утворення репресивних і каральних органів
, розширення їх функцій: створення “трійок” у 1930 р. в усіх обл. центрах; у 1934 р. створений НКВС і Особливої наради при ньому (позасудовий орган, що мав право висилати за межі країни, виселяти до таборів на 5 років тощо); для ізоляції “ворогів народу” створено ГУЛАГ (за підрахунками Конквеста 1937 року в таборах і тюрмах сиділи 5 млн. чол
., а з 1 січня 1937 по 31 грудня 1938 р. було арештовано 8 млн., з яких 1 млн. були страчені, 2 загинули по іншим причинам; дослідник П.Байрак подає, що по таборах і тюрмах в 1938 році в СРСР сиділи 20 млн.чол.)
- відбулися зміни в національному питанні – згортання “українізації” і початок боротьби з “українським буржуазним націоналізмом
”
; загострення класової боротьби супроводжується чистками і репресіями – Додаток№3;
- політичні процеси і репресії
(посилились після вбивства С.Кірова у 1934)– з 1930 по 1937 рік було “викрито” 15 “підпільних терористичних організацій” (СВУ, Український Націоналістичний Центр та інші); новий виток репресій – 1937 рік. Жертвами терору стали половина складу КП(б)У (Квірінг, Косіор), члени українського уряду (Раковський, Затонський, Чубар), військові (Якір, Федько та ін.) – Дивись Додаток №4 за Солженіциним;
- репресії проти діячів освіти, науки і культури (“розстріляне відродження”)
– репресовані діячі мистецтва М.Бойчук, М.Хвильовий, Л.Курбас, М.Зеров. В ці роки з 240 українських письменників 200 було знищено, з 85 вчених-мовознавців – ліквідовано 62. Найкращі представники інтелігенції потрапили до таборів.
Репресивні заходи проти інтелігенції розпочались ще з приходом радянської влади. Спочатку це були переважно виселення (за кордон, або до північних районів Росії). Так, вже у 1922 році з України за кордон та на Північ було примусово вислано 77 чоловік, в тому числі 47 працівників вузів, з яких 32 – професори. З початку 20-х рр. в середовищі технічної інтелігенції розповсюдилося таке явище як “спецеїдство”, що стало реакцією робітників на підвищення вимог до них збоку спеціалістів під час переходу до НЕПу. Офіційно влада боролася із “спецеїдством”, фактично – стимулювала його. В середині 20-х років почалися показові процеси над інтелігенцією, найперше над технічною (добре відомі процеси над спецами Кадіївського рудоуправління, Дніпропетровського заводу та інші). Звинувачення були стандартні: шкідництво і шпигунство. У 1928 р. відбулась “шахтинська справа”, спрямована проти “шпигунів” і “шкідників” Донбасу, тривала майже 4 місяці. Одинадцять чоловік засудили до розстрілу, трьох – до 10-річного ув’язнення, двох – до строку від 4 до 8 років, 10-від 1 до 3, вісім були засуджені умовно, або виправдані. З початком 30-х розпочалась драма творчої інтелігенції, що отримала назву “розстріляного відродження”. ЇЇ перший акт розпочався вже в 1930 році справою СВУ (Спілка визволення України), в яку потрапили письменники М.Івченко, Л.Старицька-Черняхівська та ін., звинувачені в “шкідницькій підривній націоналістичній діяльності, зв’язках із світовим капіталом та польською розвідкою”, і характеризувався масовим фізичним нищенням цвіту української інтелігенції. Протягом лише 1933 року в науково-дослідницьких установах Наркомосвіти УСРР і університетах репресіям було піддано 270 вчених і викладачів, у педінститутах – 210. В’язень радянських таборів С.Підгайний у своїх спогадах зазначає, що “до середини 1937 року на Соловках було зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл”. Так, Касьянов зазначає, що із літературної творчості було вилучено в 30-ті роки 80% усіх українських письменників. Вже сама належність не до робітничо-селянського класу стає злочином, слово “інтелігент” стає образливим.
- Знищення церкви
. Ще на початку 20-х більшовики видали «Декрет про відокремлення церкви від держави...», але самі ж і не стали його дотримуватися, розпочавши боротьбу з релігією. Під тиском ДПУ у січні 1930 року на надзвичайному Церковному соборі рішення про “самоліквідацію” прийняла УАПЦ, але більшість священиків були звинувачені у зв’язках з СВУ і піддані репресіям. Деякі дослідники вказують, що під час процесу СВУ знищено було 32 єпископи, та майже 10 тис. священиків. У вересні 1932 року генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін спеціальним рішенням проголосив “безбожну п’ятирічку” - до 1937 року в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні вияви релігійності. В результаті терору радянської влади, розгорнутого проти духовенства, наприкінці 20-х і протягом 30-х років в Україні було репресовано 2 тис. священиків, в тому числі, 4 митрополита, 23 єпископи та архієпископи.
Таким чином, 30-ті роки були ознаменовані посиленням класової боротьби. Але згодом й сам “образ ворога” народу стає дуже розмитим, класово-нейтральним. До “ворогів” стали зараховувати й спеців, й куркулів, й євреїв, й націоналістів, й “шкідників”, й троцькістів. У 1936-38 рр. був розпочатий великий терор (його очолив голова органів безпеки призначається М.І.Єжов, що активно проводив цей терор). Тоді було репресовано багато відомих партійних і державних українських діячів (члени уряду Х.Раковський, В.Затонський, В.Чубар, застрелився Голова Рад наркому УРСР П.Любченко тощо).
Конституція 1937 року
В середині 30-х років державне керівництво заявило про необхідність прийняття нової Конституції, оголосивши про перемогу соціалізму. 5 грудня 1936 року VIII з’їзд Рад одноголосно затвердив проект нової Конституції СРСР. 30 січня 1937 року Надзвичайний з’їзд Рад УРСР затвердив Конституцію УРСР. За цим документом, Україна проголошувалася “соціалістичною державою робітників і селян”. Вказувалося, що політичну основу УРСР становлять Ради депутатів трудящих, а економічну – соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної або кооперативно-колгоспної власності. Зазначалося й право виходу з СРСР, але не було його механізму. Вищим органом влади ставала Верховна Рада – єдиний законодавчий орган республіки. Виконавчим органом був Раднарком УРСР, який мав приймати свої рішення на основі постанов і розпоряджень РНК СРСР. Вищі і місцеві державні органи мали обиратися на основі загального виборчого права. Йшлося й про права на свободу слова, друку, мітингів тощо, а також про монопольне становище більшовицької партії – КП(б)У, яка являє собою керівне ядро всіх організацій, як громадянських, так і державних. Але більша частина проголошених у Конституції засад не відповідала дійсності.
3. Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. ХХ ст.
Населенню західноукраїнських земель пощастило не набагато більше, ніж українцям радянської України, бо вони також опинились у складі і під міцним тиском трьох держав - Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Українські землі у складі Польщі.
За умовами Ризького миру 1921 року і згідно з рішеннями Ради послів великих держав у 1923 році до Польщі відійшли такі етнічно українські території, як Східна Галичина, Посяння, Холмщина, Лемківщина, Західна Волинь, Полісся, Підляшшя, які складали близько третини території Польщі (причому три останніх території до І Світової війни належали до Російської імперії).
Соціально-економічний розвиток. Кількість українців у Польщі становила 6 млн. чол., з яких 80% складали селяни, 8% - промислові робітники. Самі ж українські території являли з себе нерозвинені аграрні окраїни, чи внутрішні колонії, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, а замість цього купували за великі кошти готові товари. Інтелігенція складала близько 1% працюючого населення. Зростання кількості освічених людей серед українців штучно стримувалось польським урядом; інтелігенція могла заробляти на життя практично лише учителюванням та службою в кооперативах, оскільки служба в державних установах для українців була недоступною.
Усю політичну історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період можна поділити на три періоди:
І період (1919-1923)
– період повоєнної стабілізації (за О.Бойко – період “невизначеності”). Польща, яка у 1919 році перед державами Антанти гарантувала українцям культурну автономію, обіцянок не виконала. Українці Галичини в цей період не визнають польської влади, відстоюючи ідею української державної самостійності, й бойкотують парламентські вибори 1922 року. У відповідь на польський терор (з 1919 р. існували концтабори для українців), з метою збройної боротьби за самостійність, вони утворюють у 1920 році Українську Військову Організацію (УВО) під керівництвом колишнього полковника Євгена Коновальця. Засобом їх боротьби став революційний терор. Інша частина українців - переважно мешканці Волині, Полісся, Підляшшя – прийняли участь у виборах і обрали 25 представників у польському сеймі, заявивши про парламентські методи відстоювання ідеї державної самостійності.
ІІ період (1923-1930)
– період реорганізації політичних структур. В цей період втрачаються усі ілюзії українців щодо продовження війни, уряд ЗУНР в екзилі заявляє про саморозпуск. Політичні сили починають вирішувати проблему участі у польських законодавчих органах. У 1925 році з різних політичних сил виникає Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Дмитром Левицьким. Ця ліберальна політична сила виступає за конституційну демократію, самостійність України, політику аграрних реформ і “органічного розвитку”; намагається нормалізувати україно-польські відносини. УНДО контролює газету “Діло”, має найбільшу кількість мандатів у сеймі. На його підтримку виступає сам митрополит УГКЦ Андрій Шептицький.
Певного впливу в народі набирають інші українські партії – Соціалістично-радикальна (Лев Бачинський), соціал-демократична (Лев Ганкевич), Українська католицька народна партія (Єпископ Григорій Хомишин, 1930). Про радянської орієнтації додержуються нелегальна КПЗУ і легальні Українська партія праці (1927-30) і “Сільроб”. Завдяки їх про радянській пропаганді багато представників інтелігенції у цей час емігрують до УРСР (де майже усі будуть знищені у 30-ті роки).
У 1929 р. у Відні створюється нелегальна Організація Українських націоналістів (ОУН) – революційно-політична структура, яка базується на націоналістичній ідеології, яку очолив Є.Коновалець.
ІІІ період (1930-1939)
- період боротьби між політикою “нормалізації” та революційної дії. У 1930 році польський уряд у відповідь на активізацію і ріст радикальних політичних сил українства бере курс на посилення репресій. В Галичині вводиться т.зв.“пацифікація
” – серія жорстких репресивних заходів проти українців силами армії і поліції. Проводяться арешти, погроми, ліквідація культурних українських установ. У 1934 році у Березі-Карузькій створюється концтабір для українців, нова конституція 1935 р. суттєво обмежує права парламенту, Польща стає авторитарною державою. В цих умовах, щоб позбутись багаточисельних жертв, УНДО намагається здійснити політику “нормалізації” відносин з польським урядом, але останній вимагає від УНДО засудити дії антиурядової опозиції і розірвати з нею зв’язки. Рейтинг УНДО в народі падає, а репресії поляків посилюються. З 1938 року починаються відкриті антиукраїнські погроми з боку польських шовіністів. Політика “нормалізації” зазнає поразки, Польща стає державою з поліцейським режимом. І в цей час з’являється і набуває популярності новий різновид ідеології українського націоналізму – інтегральний націоналізм Д.Донцова і ОУН., як втілення цієї ідеології.
Загалом цей період український національно-визвольний рух в регіоні набуває двох форм: легальної (УНДО, Українська Парламентська репрезентація) і нелегальної. Представники першої застосовують мирні, реформаторські методи, другої – революційні методи. Нелегальні форми боротьби, в свою чергу, поділялись на помірковано-революційні (КПЗУ) й радикально-саботажні, терористичні (ОУН). ОУН, крім сотень актів саботажу, організувала більше 60 замахів і вбивств польських і радянських державних і політичних діячів (міністр внутр. справ Перацький, радянський представник Майлов, педагог Іван Бабій). КПЗУ напередодні ІІ світової війни майже не існувала, оскільки була поступово знищена ВКП(б), КП(б)У і Комінтерном. З початком придушення “українізації” в УРСР лідери КПЗУ були звинувачені в “націоналізмі” і виключені з партії, потім проведена чистка 2/3 її складу, її представники викликались до Москви, де були знищені, а у 1938 році вийшла постанова про розпуск Компартії Польщі та її складової – КПЗУ.
Культурний розвиток.
Поляки розвивали, головним чином, систему початкової освіти, систематично закриваючи україномовні школи. Наприклад, в Галичині з 2400 українських шкіл у 1912 році на 1937 рік залишилось лише 352. Середньою освітою займалася просвітницька спілка “Рідна школа”, яка до 1938 року заснувала близько 40 гімназій, ліцеїв, профшкіл. В системі вищої освіти спостерігається дискримінація українців. Але у 1920 році без дозволу польської влади у Львові був відкритий підпільний університет, що мав 3 факультети. Він був ліквідований поляками у 1925 році.
Культурними справами займались і так звані “Просвіти”, що видавали книжки, засновували курси, дитсадки. Активну діяльність намагалась вести й українська греко-католицька церква, яка володіла мережею молодіжних і жіночих організацій, а у 1928 році заснувала Богословську академію, очолену Йосипом Сліпим. Права цієї церкви були захищені конкордатом між Ватиканом і польським урядом, тому поляки не відважувалися тиснути на греко-католиків. Православна церква, навпаки, зазнала переслідувань. Під час кампанії масового окатоличення було знищено 200 православних храмів, 150 передано греко-католикам. Але масового переходу в католицтво серед населення так і не відбулося.
Українські землі у складі Румунії.
За Сен-Жерменським договором 1919 року між Антантою і Австро-Угорщиною Буковину було передано Румунії, а у 1920 році країни визнали й захоплення Румунією Бессарабії. На цих територіях була ліквідована колишня система управління, на чолі повітів тепер ставилися префекти – представники міністерства внутрішніх справ. У міжвоєнний період на цих землях відбувались наступні процеси:
- переслідування на мовно-культурному ґрунті, державною стала румунська мова, українська була заборонена для вживання у державних і муніципальних органах; відбувалось закриття укр. Шкіл, гімназій, культурно-освітніх установ;
- румунський патріархат підпорядкував собі православну єпархію Бессарабії та буковинську метрополію. Українські священики не допускались до вищих церковних посад, права українців обмежувались при вступі до семінарії;
- економіка цих територій мала колоніальний характер;
- Діяльність політичних партій в цей період була переважно заборонена. Лише з 1927 року по 1938 рік діяла Українська національна партія, схильна до компромісів з румунською владою і легальних методів боротьби.
Закарпаття у складі Чехословаччини.
Закарпаття багато століть перебувало у складі Угорщини і разом з нею опинилося в Австро-Угорській імперії. У 1919 р. русини хотіли приєднатися до УНР, але після окупації України більшовиками, вирішили приєднатись до Чехо-Словаччини. Сен-Жерменський договір, підписаний у вересні 1919 року санкціонував передачу Закарпаття Чехословаччині і гарантував автономію Підкарпатській Русі.
Українці складали 3,8% населення Чехословаччини. У своїй економічній політиці остання поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Була проведена земельна реформа. Велось будівництво мостів, доріг, електрифікація краю.
В культурній політиці спостерігалась певна двоїстість: з одного боку, становище українців було кращим ніж у Польщі і Румунії, з іншого боку, українська мова була визнана “чужою” рішенням адміністративного суду в 1925 році, активізувалось розповсюдження чеських шкіл.
Українці не мали своїх національних політичних партій. В політичному житті брали участь лише “Общество ім. О.Духновича”, що займали москвофільські позиції, русини. Входили українці і до складу Християнської Народної партії, що була складовою частиною Чехословацької людової партії.
Лише у січні 1939 року було засновано Українське національне об’єднання, яке перемогла на виборах до Сойму Карпатської України. В цілому, становище українців у складі Чехословаччини було дещо кращим, ніж українців інших західноукраїнських земель.
Таким чином, національна нерівність, соціально-економічного характеру, культурний і політичний тиск на українців, посилення нацистської Німеччини і більшовицького СРСР, призвело до розчарування в демократичній політичній моделі й зростання авторитарних тенденцій, політичного екстремізму в усій Східній Європі, й західноукраїнських землях, зокрема.
Література
Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939). –К, 1999 (Серія: Україна крізь віки)
Костюк Г.Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). –К., 1995
Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. –К., 1993
Пащенко В. Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-30-х років. –К., 1994
Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм в Україні (20-30-ті роки)
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. –К., 1993
Лекція 9. Україна в роки Другої світової війни (1939
-
1945 рр.)
План.
1. Українське питання напередодні Другої світової війни.
2. Початок війни, включення західноукраїнських земель до складу УРСР.
3. Напад Німеччини на СРСР. Спроба відновлення Української держави.
4. Окупаційний режим та Рух опору в Україні
5. Визволення України від окупантів.
1. Українське питання напередодні Другої світової війни.
Напередодні ІІ Світової війни “українське питання” чи “українська карта” знову набула чільне місце в політичних планах кількох європейських держав. Ці держави умовно можна розподілити по трьом групам відповідно до їх ставлення щодо вирішення майбутньої долі українських земель. До першої групи можна віднести держави, до складу яких входили етнічно українські території, а саме: СРСР, Польщу, Румунію і Чехословаччину. Кожна з цих країн в майбутньому прагнула втримати належні їй українські території і по можливості приєднати нові. До захоплення певних українських територій прагнули також Угорщина і Югославія.
Так, Польща й Угорщина розглядали Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи” і планували встановлення спільного польсько-угорського кордону в Карпатах із створенням під їх керівництвом так званого “інтермаріуму” – блоку середніх і малих держав між Балтійським і Чорним морями. Сама ж Польща претендувала на територію Радянської України, аби мати вихід до Чорного моря.
Румунський уряд робив заяви про “історичне право Румунії посідати Південь України від Буковини до Одеси” і просив Гітлера, щоб майбутня Українська держава (після війни) не була надто великою, інакше вона “чинитиме тиск на Румунію та інші Європейські країни”. В той же час, Румунія, як і Югославія, боялася зміцнення Угорщини і була зацікавлена в урегулюванні закарпатського питання, бо хотіла отримати невеличку територію Закарпаття, де мешкали кілька тисяч румунів, а також прагнула до встановлення контролю над залізницею, що зв’язувала Чехословаччину з Румунією.
Угорщина ж, яка була незадоволена умовами Тріанонського договору 1920 року, активно прагнула повернути під свою владу Закарпатську Україну.
Чехословаччина намагалася зберегти хоча б ті території, які залишилися в її складі після відокремлення Судецької області, бо Угорщина вимагала відділення від неї території, населеної угорцями і надання словакам і українцям права на “самовизначення”.
СРСР прагнув повернути і возз’єднати з УРСР ті західноукраїнські землі, які відійшли на початку 20-х років під владу інших держав.
Друга група країн – Англія, Франція і США (тобто країни-творці Версальско-Вашингтонської системи). Своїм втручанням у проблему вирішення українського питання, чи, точніше, своїм дипломатичним нейтралітетом у цьому питанні, вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Намагаючись відвести від себе загрозу агресії з боку Німеччини й спрямувати її на схід, зіштовхнувши між собою нацизм і більшовизм, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову 1938 року, яка поклала початок руйнації Чехословаччини. Західні країни були переконані, що Гітлер має намір створити “Велику Україну”, а реалізація цих планів неодмінно повинна викликати воєнну протидію з боку СРСР. Німеччина прохала Англію дати їй “свободу рук на Сході” взамін “замирання” Німеччини на заході. І Англія схилилась до угоди з Німеччиною та Італією, забезпечивши собі спокій за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи та СРСР, який мав бути вилученим з європейських комбінацій.
До третьої групи слід віднести Угорщину, Югославію (про плани їх сказано вище) й Німеччину.
Німеччина, яка планувала розширення свого “життєвого простору”, також активно претендувала на українські землі. Гітлер виходив з того, що німецькому народові (що належав до “вищої раси”) потрібний “життєвий простір” – lebensraum. Таким ідеальним простором вважалася Україна. Але сам Гітлер довго не мав точного плану, що робити зі Сходом Європи після встановлення там контролю німців. Цей план виробив Альфред Розенберг. Його план передбачав розділення СРСР на п’ять частин: Велику Фінляндію, Балтійський протекторат, Українську державу, Кавказьку Федерацію й Росію. Україна, однак, розглядалася не як етнічна чи національна одиниця, а лише як територія реалізації економічних інтересів Рейху. Це була теорія, що працювала на майбутні перспективи. Але й були проблеми, що вимагали скорішого вирішення. Серед них – дуже важливе для Німеччини питання про Закарпаття, бо саме скрізь призму закарпатського питання Німеччина розглядала свою політику в східноєвропейських територіях. Закарпаття для неї було предметом торгів, козирною картою, яка при вмілому використанні багато могла вирішити у політичній грі. Наприклад, німецький політик Є.Вьорман бачив найбільш оптимальним такий розвиток, при якому за сприятливих умов була б проголошена незалежність Закарпаття, що дозволило б Німеччині під проводом захисту українського народу розгорнути активну політику проти СРСР, Польщі і Румунії. Але ці погляди на дане питання з часом змінилися.
Виникнення Карпатської України.
Після Мюнхенської змови (30 вересня 1938) чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії. 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стає федерацією народів – чехів, словаків і українців. Наступного дня чехословацький уряд офіційно надав автономію прикарпатській Україні й визнав її новосформований уряд, який очолив проугорськи налаштований політик Андрій Бродів (голова автономно-землеробського союзу).
Але вже 2 листопада 1938 року у Відні Рібентроп та італійський міністр іноземних справ Г.Чіано в присутності угорської й чехословацької делегацій оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Чехословаччини і частини Закарпатської України (з Ужгородом, Мукачевим і районами, що прилягали до них, де мешкав 1 млн. 100 тис. чол.) (так званий “віденський арбітраж”). Столицю було перенесено до Хусту. Але, розраховуючи на більше, хортисти зробили спробу 20 листопада організувати інтервенцію в Закарпаття й поставити німців перед доконаним фактом. У відповідь Німеччина демонструє прихильне ставлення до автономного Закарпаття і пожвавлює діяльність у краї. З посади голови уряду був зміщений Бродій, новим прем’єр-міністром став пронімецьки налаштований доктор теології А.Волошин. У Закарпатті відкривається німецьке консульство, “Німецько-українське культурне товариство”. У грудні між Німеччиною й Карпатською Україною була підписана угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти до Німеччини деревину, шкіру, хутра, вовна, вина тощо.
Уряд Волошина сприяє консолідації національно-патріотичних сил, розпочинає підготовку до виборів у регіональний парламент –
Сейм, формує першу роту Української національної оборони. 15
березня 1939 року розпочинає роботу Сейм
,
що проголошує Карпатську Україну незалежною
, суверенною республікою з президентською формою правління, затверджує держаний герб, гімн, прапор. Вперше за історію Закарпаття стає незалежним.
Як раз в цей час Німеччина, нарешті, визначається з політикою щодо Чехословаччини й вирішує віддати Закарпаття Угорщині. Напередодні відкриття Сейму угорському послу Гітлер заявив, що Німеччина не буде проти анексії всього Закарпаття Угорщиною. В ніч на 14 березня 1939 року угорська армія розпочинає агресію проти Карпатської України. Опір її військам чинить новосформована армія Карпатська Січ, що налічує від 10 до 15 тис. чол. (її перший загін сформував у лютому 1938 року Дмитро Климпуш). Для поповнення армії потрібні були кошти й Волошин звернувся за допомогою до української еміграції. В Канаді навіть було створено Комітет допомоги Карпатській Русі, але за три дні угорці окупували все Закарпаття, хоча на окупованих ними територіях ще тривалий час діють партизанські загони. З а різними даними у боях за Карпатську Україну загинуло від 2 до 6 тис. воїнів. Характеризуючи позицію Рейху в цих подіях Волошин сказав кореспонденту агентства “Рейтер”: “Німці ганебно нас обманули”.
Плани ж Німеччини, навпаки, стають більш чіткими і рішучими, майбутня агресія Німеччини на схід стає очевидною. У розмові з німецьким журналістом радник управління міністерства закордонних справ Кляйст 13 березня 1939 року сказав: “...Війна проти Радянського Союзу лишається останнім і вирішальним етапом німецької політики успішного втілення німецьких планів... Тому можливо, що Польща зазнає спочатку територіального поділу (відділення регіонів, що колись належали Німеччині й утворення Західноукраїнської держави під німецьким протекторатом) і буде зорганізована політично ... до того, як можна буде розв’язати війну проти Росії з допомогою Польщі і через Польщу...”
Співпраця СРСР і Німеччини. Пакт Рібентропа-Молотова
В той же час, після окупації Закарпаття угорськими військами з дозволу Німеччини, СРСР виступив з нотою, де засуджував ці дії. Проте це був лише дипломатичний жест, насправді ж радянський уряд зітхнув з полегшенням: “Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз’єднання – приводом для стрибка на Радянську Україну. Гітлер же починає готувати напад на Польщу. Він заграє з представниками ОУН, заручається їх підтримкою, обіцяючи їм створення Української держави після поразки Польщі. Але його дуже хвилює можлива реакція СРСР на агресію у Польщі. Окрім того, знаючи про інтерес Сталіна до західноукраїнських земель, Гітлер починає схилятись до політичного альянсу з СРСР. Різко припиняється публікація в німецькій пресі антирадянських статей. Це було помічено в Москві, й дало початок зближенню між СРСР і Німеччиною. Через свого посла в Берліні СРСР запевняє керівництво Німеччини в тому, що “немає причин, здатних завадити нормальним взаємовідносинам” обох країн. Вночі 23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписують радянсько-німецький пакт про ненапад терміном на 10 років
. Був підписаний також таємний додатковий протокол до договору, в якому йшлося про те, що у разі територіально-політичних змін межа сфер інтересів цих держав буде проходити по лінії рік Нарев – Вісла – Сан. До сфери впливу СРСР відходили Фінляндія, Естонія, Латвія, східні території Польщі – Західна Україна, Західна Білорусія, Люблінське воєводство й частина Варшавського, Бессарабія (була у румунському володінні), Литва ж перебувала у сфері інтересів Німеччини, але після підписання 28 вересня
Таємного додаткового протоколу “Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною” (під яким Сталін сам поставив свій “тріумфальний” 58-метровий підпис), до сфери інтересів СРСР була передана Литва, а до Німеччини – Люблінське і частина Варшавського воєводства.
Ще у серпні, після підписання пакту про ненапад розпочалось німецько-радянське співробітництво. На конференції після підписання Сталін урочисто проголосив тост за Фюрера, а після захоплення Польщі радянські й німецькі війська, які увійшли до Львову, пройшлись по місту спільним парадом. У вересні 1939 року Ріббентроп, посилаючись на дефіцит у Німеччині нафтопродуктів, запропонував передати їй Дрогобицько-Бориславський район. Сталін відмовився, але висловив готовність взамін постачати Німеччині нафтопродукти в обсязі 300 тис., а потім і 500 тис. тонн на рік. В решті-решт було досягнуто домовленості, що додаткові радянські поставки сягатимуть річного виробництва Дрогобицько-Бориславського басейну, при цьому одна половина цього обсягу мала вивозитися безпосередньо з цього басейну, а друга – з інших районів СРСР. В результаті протягом сімнадцяти місяців Німеччина отримала із Радянського Союзу 865 тис. тонн нафти, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн міді, 3 тис. тонн нікелю, 101 тис. тонн бавовни-сирцю, понад 1 млн. тонн лісоматеріалів, багато тонн льону, фосфати, платину і майже півтора мільйони тонн зерна. Через радянську територію здійснювався транзит стратегічної сировини і продовольства з країн Тихоокеанського басейну. СРСР фактично перетворився на невоюючого союзника Гітлера. Торгівельні відносини країн було скріплено додатковим торгівельним договором 11 лютого 1940 р.
2. Початок війни, включення західноукраїнських земель до складу УРСР.
Підписаний між Німеччиною і СРСР пакт фактично розв’язав руки Гітлеру для початку війни. 1 вересня 1939 року
німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило про початок ІІ Світової війни. Франція й Англія оголосили війну Німеччині. Сталін намагався перекласти відповідальність за цю агресію на Гітлера й мешкав з вводом військ на територію Польщі, що було оговорено домовленістю з Німеччиною. Щоб змусити його це зробити німецький уряд повідомив Сталіна телеграмою від 15 вересня, що “якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка”, в якій можливим стає утворення нових держав (це було натяком на можливе створення в західноукраїнських землях української держави під егідою ОУН). Це були не просто слова, оскільки німців не залишала думка про можливе повстання українців Галичини і створення ними після поділу Польщі своєї маріонеткової держави. Тому, так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави, Сталін віддав наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939
року, коли радянські війська увійшли на землі Польської держави
, Українська РСР фактично вступила у ІІ світову війну. Свою агресію Москва пояснила у ноті до польського посольства таким чином: 1)“Віддана сама на себе і залишена без керівництва Польща перетворюється на зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР”; 2)“Радянський уряд не може... байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті на призволяще, залишились беззахисними”.
Західна Україна увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до СРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя – етнічно українських земель, що опинилися під німецькою окупацією. У 1940 році радянський уряд поставив і питання про Бессарабію, звернувшись офіційно до Румунії. Німеччина, налякана тим, що у разі радянсько-румунського конфлікту може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і нафти, порадила Румунії піти на поступки і віддати Бессарабію і Північну Буковину союзу (як сказав Гітлер: “Віддайте, я скоро поверну!”). 28 червня 1940 року румунський уряд дав згоду на повернення цих території СРСР.
Вже 2 серпня 1940
р. Верховна Рада СРСР затвердила рішення про включення Північної Буковини і Південної Бессарабії до УРСР, а з решти Бессарабії й Молдавської автономної республіки 15 серпня
було створено Молдавську РСР. На території Західної України було утворено 6 областей: Львівську, Станіславську (пізніше – Івано-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівенську й Дрогобицьку.
Політика радянської влади в цих районах такою ж, як і в західноукраїнських землях, відірваних від Польщі. Вона отримала назву політики радянізації
й мала свої як позитивні, так і негативні риси. Позитивними заходами
були: поширення мережі українських навчальних закладів; покращення житлових умов, введення безкоштовного медичного обслуговування; націоналізація промисловості, вилучення землі у польських землевласників; українізація системи судочинства, державних установ; створення системи соціального забезпечення, ліквідація безробіття. З іншого боку (негативні риси радянізації): була зруйнована політична й культурна інфраструктура, створена місцевою українською інтелігенцією (закриті усі українські об’єднання, “Просвіти”, Наукове товариство ім..Т.Шевченка, спілка “Рідна школа”, професійні, жіночі організації); проведена насильницька колективізація (на зразок тієї, що відбулась в УРСР в 20-30 рр.); ліквідація церковної організації (репресії проти духовенства, закриття церков тощо); масові репресії проти місцевого населення (у зв’язку із боротьбою проти ОУН), масові депортації із західної Білорусії і Західної Україні у північні райони Росії (Сибір, Кольський півострів) (депортовано близько 10% населення).
Таким чином, усі позитивні політичні, соціально-економічні й культурні заходи радянської влади в краї були перекреслені її репресивною, нищівною й уніфікаторською політикою.
3. Напад Німеччини на СРСР. Спроба відновлення Української держави.
22 червня 1941 року
без об’явлення війни після сигналу “Дортмунд” фашиська Німеччина раптово напала на СРСР, для якого в цей день почалась Велика Вітчизняна війна. У ВВВ виділяють три періоди: 1) червень 1941-листопад 1942 (оборонні бої, поразки радянської армії, окупація України німцями); 2) листопад 1942-кінець 1943 (контрнаступ під Сталінградом, вирішальний перелом у війні, початок визволення України); 3) січень 1944 - 8 травня 1945 (визволення СРСР від німецьких окупантів). Згідно з планом “Барбаросса” проти СРСР передбачалося нанести блискавичну поразку (план бліцкригу). Сконцентровані у мобільні групи “Північ”, “Центр” і “Південь” німецькі армії планували просування по трьом напрямкам: на Москву, Ленінград і Київ.
Важко визначити причини такого раптового кроку Німеччини. Покладаючись на міцність пакту про ненапад й дружні стосунки з Німеччиною, Сталін не очікував такого кроку, розуміючи водночас, що війна на два фронти (один з яких – СРСР) може стати для Гітлера самогубством. Саме тому він не вірив донесенням радянської агентури в Німеччині про можливість й навіть про точний час нападу Гітлера на СРСР. Традиційною для вітчизняної історіографії стала думка, що причиною такої масштабної агресії стала політика умиротворення агресора з боку США. Англії, Франції, внаслідок чого Німеччина спочатку напала на Балканські країни, потім прагнула розправитись з країнами західної демократії, й, нарешті, розбити СРСР.
За три тижні війни 3/5 радянських військ, що перебували у західних округах, було знищено. Радянські війська почали відступ, за 2 тижні німці вже опинились біля Києва. Невдачі радянської армії в перший період війни були зумовлені цілим комплексом причин
:
- Раптовість німецького нападу й дезинформація радянським урядом українського населення про те, що Німеччина не збирається нападати, а такі відомості – “плітки” ворогів;
- Матеріальна непідготовленість до війни – незавершеність процесу переозброєння, будівництва укріп районів уздовж західного кордону (в плані “Барбаросса” лише півгодини відводилося на знищення радянських прикордонних комендатур);
- Відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу;
- Розпорошення сил Червоної армії на кордонах;
- Масові репресії проти військового командування наприкінці 30-х рр.. і зруйнована система управління обороною країни; (знищено 43 тис. чол.. командного складу);
- Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва (влітку 1941 р. 75% командирів і 70% політпрацівників займали посади менше року);
- Населення західноукраїнських й прибалтійських земель, мешканці якого внаслідок радянізації, були негативно налаштовані до радянської влади, часто зустрічали німців як визволителів.
Спроба відновлення Української держави.
З приходом німців у західноукраїнські землі у Львові відбулась дуже важлива подія. Ще у передвоєні часи активність в цих землях посилила Організація Українських націоналістів – ОУН. Але у 1939 р. на ІІ зборі ОУН організація розкололась
на дві групи, які мали однакову ціль – незалежність Української держави, але наголошували на різних способах боротьби за цю мету. Група, яку очолив А.Мельник, розраховувала на суттєву допомогу Німців у вирішенні українського питання (ОУН-м), група, очолена С.Бандерою вважала, що українська держава може бути встановлена внаслідок національної революції, в ході якої можна розраховувати лише на власні сили (ОУН-Б або ОУН-Р). Так виникло дві концепції боротьби – політика “непередрішеності” ОУН-М і “політика доконаних фактів” ОУН-Б. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії зробили ставку на Німеччину. За допомогою німецького командування ОУН-Б створює “легіон українських націоналістів”, що складається з підрозділів “Нахтигаль” і “Роланд” (чисельність – 600 осіб). Бандера вбачав у них ядро майбутньої української армії, німці ж використовували для каральних акцій і охорони на окупованих територіях. З початком бойових дій бандерівці перейшли до рішучих акцій. При підтримці Легіону, що першим увійшов до Львову, в окупованому німцями місті, вони провели Національні збори й 30 червня 1941 року ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано українське державне правління на чолі з Я.Стецьком. ОУН-мельниківців від цієї акції відмежувалися. Керівництво ОУН-Б розраховувало на підтримку німців, одночасно ставлячи їх вже перед здійсненим, доконаним фактом. Проте бандерівці помилилися. Невдовзі німці арештували Стецька, Бандеру та інших оунівських лідерів (300, з яких 15 розстріляли). Після відмови відкликати Акт про незалежність Української держави Бандера півтора роки провів у берлінській в’язниці, а потім до 1944 році у концтаборах. 25 жовтня гестапо отримало директиву, за якою наказувалося заарештовувати і розстрілювати бандерівців під виглядом звинувачень у грабунках і бандитизмі. Внаслідок репресії ОУН-Б загубила 80% керівних кадрів й пішла в підпілля, очолена М.Лебедем. У вересні вона провела нову конференцію й вирішили відкрити новий фронт – проти німців.
4. Окупаційний режим та Рух опору в Україні
Український напрямок був для Гітлера одним з головних. Вже 18 серпня він припиняє наступ на Москву і переорієнтує вістря агресії на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на Київ – стратегічне завдання. Зміна акцентів була зумовлена наступними факторами:
- економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (чавун, вугілля, залізна руда тощо);
- воєнними – окупація України створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер назвав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”;
- морально-політичними – взяття Києва підняло б рейтинг Німеччини й внесло б упевненість у переможності німецьких військ.
На території України групі армії “Південь” (36% німецької армії), якою керував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого й Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали невелику перевагу в живій силі (1:1,4), але значно поступались у техніці (у радянських військ у 4,9 разів більше танків, в 1,3 – гармат і кулеметів, в 2,4 – літаків). Проте німців спинити не вдалось. У липні 1941 році найбільш вирішальні бої точилися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Більше двох місяців до 19 вересня тривала оборона Києва. Після чого величезні сили радянських військ опинилися у оточенні, і лише після цього керівництво наказало залишити Київ. У полон потрапило 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів, загинув командуючий фронтом М.Кирпонос. Залишаючи Київ, радянські війська нищили усі важливі стратегічні, економічні об’єкти, зривали церкви і пам’ятки культури, щоб нічого не залишати ворогові. Окрім цих руйнівних дій, санкціонованих центром, які застосовували завжди при відступі радянські війська, особливо війська НКВС, з 16 серпня 1941 р. набув поширення Наказ Ставки Верховного Командування Червоної Армії №270, за яким “командирів і політпрацівників, які під час бою... здаються у полон” належало вважати злісними дезертирами, “сім’ї яких підлягають арешту”...
Важливе стратегічне значення мала й оборона Одеси (тривала 73 дні – з серпня по жовтень), що дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро, а також оборона Севастополя (30 жовтня 1941 – 4 липня 1942). Але після широкомасштабного наступу 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошиловградської області, після чого під їх окупацією опинилась уся територія України.
Окупаційний режим
Дотримуючись класичної формули всіх завойовників “розділяй і володарюй” німці значно посилили розчленування українських земель після їх остаточної окупації.
Закарпаття ще у 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина і “Трансністрія” (Задністров’я – землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до створеного німцями на польській території “Генерал-губернаторства”; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат “Україна”; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнного керівництва.
Рейхскомісаріат “Україна” очолив Еріх Кох. Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Окупаційний режим нацистів мав три завдання: забезпечити продовольством і матеріальними і людськими ресурсами потреби нацистської воєнної машини; звільнити від українського населення шляхом винищення, депортацій та вивезення на роботи до Німеччини т.зв. “Лібенсраум”; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими колоністами. Гітлер та його соратники планували використовувати українців на чорнових роботах, а з їх земель створити сировинний придаток, пильно стежачи за тим, щоб на цих територіях не розпочався процес національного відродження. Навпаки, українське населення повинно було деградувати й лише працювати на користь Німеччини. Наприклад, у книзі Розенберга зазначалось: “в Україні потрібно розвивати лише сільське господарство й видобуток сировини, дозволяти працювати лише тим виробництвам, продукція яких вимагає для свого виробництва лише низької чи середньої кваліфікації..., Україна повинна розгрузити Німеччину від шкідливих виробництв. Ми зможемо закрити частину німецьких металургійних заводів, перенести вагу металургійного виробництва з Руру до Кривого Рогу, звернути видобуток вугілля за рахунок ввозу дешевого вугілля з Донбасу”... Як і Гітлер, Розенберг вважав, що в Україні треба дозволити усе, що заборонено в Німеччині. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було “Центральне товариство Сходу”, яке мало 300 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями “Товариства” були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких с/г фірм.
Велику надію покладали німці й на українську промисловість. Але поставити собі на службу промисловий потенціал України у повному обсязі їм не вдалося: якщо до війни у Донбасі добувалося 95 млн. тонн вугілля на рік, то при німцях – 3-4,8 млн. тонн. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.
Важливим економічним ресурсом було населення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Спочатку їй підлягали люди від 18 до 45 років, а незабаром – від 14 до 65 років. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених до Німеччини, 2,4 млн. були вихідці з України. Їх називали “остербайтерами”.
Характерною ознакою “нового порядку” був терор. Іноді німці спалювали цілі села (такі акції були проведені у 250 населених пунктах). 7 грудня 1941 року вийшов декрет Гітлера, за яким кожний, хто чинив опір, мав зникнути: страчувався, або потрапляв до концтабору. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів (Київ, Львів, Дніпропетровськ та інші). Під час окупації українське населення скоротилося на 13,6 млн. чол.
Перші шляхи германізації шляхом колонізації українських земель були здійснені в 1942 році. У цей час у 486 українських селах мешкало 45 тис. німецьких колоністів.
Спиралися німці в проведені своєї політики на каральні органи – державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони СС, службу безпеки СД тощо. З місцевого населення створювали допоміжну адміністрацію (бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція).
Рух опору німецьким окупантам
був представлений різними силами й формами боротьби. Найбільш поширеною формою став партизанський рух, в якому виділяли кілька течій:
- радянський партизанський рух
(його дії не були активними до квітня 1942 року; 30 травня 1942 при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (УШПР) під керівництвом Тимофія Строкача.В кінці року вже діяли великі й сильні загони О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Форми боротьби: рейди у німецькі тили, “рейкова війна” – підрив ешелонів, мостів; знищення загонів німців та загонів ОУН; співпраця з розвідниками (М.Кузнєцов) ).
- “Поліська Січ” Бульби-Боровця
(територія дії – Полісся і Волинь; армія Боровця – УПА – виникла ще у 1941 році, захищала соціально-економічні інтереси місцевого населення, забезпечуючи базу визвольного руху. Підтримують стосунки з ОУН-М та урядом УНР в Варшаві. Суто партизанську війну у підпіллі починає у 1942 році, до чого намагається домовитись з німцями, які, однак, відмовили у наданні статусу національного збройного об’єднання УПА. Після створення УПА бандеровців у 1943 році перейменована на Українську національно-революційну армію (УНРА). Не знайшли загальної мови з бандерівцями, після чого окремі їх загони були підпорядковані УПА, інші були роззброєні).
- ОУН-Б
восени 1942 року створила свою армію – УПА, яку очолив Роман Шухевич. Її загони діяли по трьом напрямкам: Північ (Полісся, Волинь), УПА-Захід (західноукраїнські землі і Закарпаття) і Південь (Поділля). Боролися і з німцями, і з радянськими партизанами, і з бульбівцями. У 1944 році ОУН-Б скликала у Галичині збори представників колишніх західноукраїнських партій, й створила Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) (координаційний воєнно-політичний центр). Армія УПА згодом стала набирати національні загони з представників різних націй – вірменів, грузинів, татар та інших.
- ОУН-М
: переважно вела агітаційно-політичну й культурницьку роботу в окупованих районах, куди надсилала своїх представників (осередки у Києві організували місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. О.Теліга, О.Ольжич та інші. Зазнали репресій від німців)
Велику роботу проти німецький окупантів вели й підпільні організації
в селах та містах. Найбільш відомі “Молода гвардія” у Краснодоні, “Партизанська іскра” на Миколаївщині
та багато інших. Вони здобували важливу інформацію про розташування німецьких сил, про плани німецьких заходів, яку поставляли партизанам чи радянському керівництву; вели агітаційну антифашиську роботу, влаштовували напади на біржі труда, знищуючи документи, на збройні склади і т.д. Таким чином, німці наштовхнулися на міцний опір населення України, хоча випадки колабораціонізму як і в усякій війні також мали місце, але в невеликих масштабах.
5. Визволення України від окупантів.
Завершальний етап визволення України перепадає на 1944-1945 рр.Передумови для швидкого наступу радянських військ створили вирішальні битви під Сталінградом (17 липня 1942-2 лютого 1943), битва на Курській дузі (липень-серпень 1943). Вже 18 грудня 1942 р. був звільнений перший населений пункт України – село Півнівка Луганської області. У вересні 1943 р. було звільнено Донбас. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. Вирішальне значення мало оточення і повний розгром Корсунь-Шевченківського угрупування німецьких військ, що закінчився у січні 1944 року. Успішно діяли радянські війська в ході Криворізької операції (березень-квітень 1944), Луцько-Ровенської (лютий 1944). 27 липня 1944 р. був визволений Львів, Карпатсько-Ужгородська (жовтень 1944) операція стала завершальною операцією по визволенню України. 28 жовтня від окупантів було звільнено Закарпаття. Територія України була визволена. Велика Вітчизняна війна закінчилась 8 травня 1945 р. з підписанням акту капітуляції Німеччини.
У 1944 році була проведена ратифікація кордонів з Румунією, встановлених у 1940 році, а 29 червня 1945 р. було підписано угоду з Чехословаччиною про приєднання Закарпаття з УРСР. У серпні 1945 року було підписано договір з Польщею про кордон по річці Буг, після чого до Польщі протягом 2 років було депортовано майже мільйон поляків, а з Лемківщини, Посяння і Холмщини – етнічно-українських районів українців депортували до УРСР. Українці нарешті опинились у кордонах однієї держави. Війна закінчилась, розпочалась післявоєнна розбудова.
Література
Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. –Львів, 1993.
Сергійчук В. Правда про “золотий вересень” 39-го. –К.: Українська Видавнича Спілка, 1999
Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-53 рр. –К., 1998.
Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. –К., 1963.
Зайцев Б.П., Мигаль Б.К., Посохов С.І. Харківські студбатівці.-Х.: Бізнес-Інформ,1999.-68с.
Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). –К, 1999.
Мірчук п. УПА: документи й матеріали. –Львів, 1991
Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни. –К., 1996
Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. -К., 1990
Лекція 10. Радянська Україна у 1945-1991 рр. (4 год.)
План
1. Повоєнна відбудова і розвиток України у др. пол. 40-х – на початку 50-х рр.
2. Економічний розвиток і соціально-політичне життя в Україні у другій половині 50-х – на початку 60-х рр.
3. Радянська Україна в умовах загострення кризи комуністичного ладу та спроб оновлення соціалізму (60–80 рр.).
4. Україна в роки “Перебудови”.
1.
Повоєнна відбудова і розвиток України у др. пол. 40-х – на початку 50-х рр.
Величезних людських і матеріальних втрат завдала війна Україні. Людські втрати українців (воєнного й мирного населення) склали до 9 млн. осіб. Гітлерівці знищили 3,9 млн. мирних жителів, з 6 млн. українців-учасників Великої вітчизняної війни загинув кожний 3-й, кожний 2-й став інвалідом. Без житла залишилось 10 млн. осіб. Було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, більше 16 тис. промислових підприємств.
У березні 1946 року Верховна Рада прийняла 4-й п’ятирічний план (на 1946-50 рр.), завданням якого було відновлення виробничих потужностей України, збільшення довоєнного промислового рівня продукції на 113%. Це було важке завдання, оскільки економічна відбудова здійснювалась, спираючись лише на внутрішні сили і ресурси.
В процесі відбудови пріоритет віддавався відновленню важкої промисловості, електроенергетики, транспорту за рахунок сільського господарства, соціальної сфери і легкої промисловості. В результаті на початок 50-х років промисловість України вийшла на довоєнний рівень, але в сільському господарстві така політика призвела: по-перше, до повільних темпів його відновлення, по-друге, до голоду 1946-47 рр. Серед причин голоду були як об’єктивні (зменшення посівних площ внаслідок війни, малосніжна зима, посуха у центральних і південних районах, неврожай, занепад матеріальної бази колгоспів, брак спеціалістів та робочої сили), так і суб’єктивні (завишенні плани хлібозаготівель і насильницьке вилучення запасів хліба у сільського населення, експорт зерна протягом голодних років у Східну Європу – допомога братським країнам, ігнорування самого факту голоду сталінським керівництвом, посилення кримінального переслідування “розкрадачів хліба” (за Ст. 131 Конституції СРСР кваліфікувалися як “вороги народу”).
Голод 1946-1947 рр. вразив значну частину України, зокрема Донбас, а також Молдову, Західний Сибір, Південний Урал, нижнє і середнє Поволжя і частину Чорноземного району. Як пише Г.Куромія: “На відміну від голоду 1932-33 рр., цей голод зачепив нечорноземний район і такі великі міста, як Москву, Ленінград. Щоб створити достатні резерви зерна, уряд запровадив нереально високі заготівельні завдання для ослабленої війною колгоспної системи. Коли колгоспи вкрай потребували робочих рук і тяглової худоби, їх змушували віддати більше зерна, ніж вони могли. Не було достатніх стимулів збільшувати посівні площі. В будь-якому випадку селянам платили дуже мало. Тому вони були більше зацікавлені обробляти власні ділянки, що давало їм змогу вижити. Кількість селян, яким вдалося заробити мінімальну суму трудоднів, досягла 1946 року рекордного рівня. Становище ще погіршувалося тим, що на значній території країни, зокрема й на Донбасі, була посуха…” Хрущов отримував повідомлення про вбивства і канібалізм з причини голоду в Україні, до 1947 року в Україні було зареєстрована майже 1 млн. хворих на дистрофію. Хрущову, який був тоді першим секретарем ЦК КП(б)У і звертався до Сталіна з приводу голоду, останній відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють... Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси”.
Як і Перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, багато місцевих керівників боролися за порятунок голодних. Засвоївши науку 1932-33 рр., деякі голови колгоспів ризикували життям, приховуючи зерно, щоб годувати селян. Щоб унеможливити заготівлю, голова колгоспу ім. Рози Люксембург в Сталінській області дав наказ зламати сушильну машину. Керівництво Амвросіївського району Сталінської області навіть заборонило колгоспам здавати державі зерно без їхнього письмового дозволу. Такі сміливі дії місцевого начальства задля пом’якшення наслідків голоду траплялись повсюди. Наслідками таких вчинків були репресії… Наприклад, у 1946 і в першому кварталі 1947 кожен шістнадцятий голова колгоспу в Україні був засуджений за “протиправні дії”. Серед цих людей були ветерани Радянської армії та інваліди війни, що стали керувати колгоспами після демобілізації.
Події, пов’язані з голодом 1946-1947 рр. викликали негативні настрої у населення. Як і до війни, після неї в країні точилися розмови на побутовому рівні про те, що колгоспи – це нова форма кріпацтва. Щоб позбутися можливих небажаних настроїв серед населення і змусити активно працювати українських селян, 21 лютого 1948 р. було видано указ про “виселення з Української РСР усіх індивідів, що злісно уникають діяльності в сільському господарстві й ведуть паразитичне життя”.
Радянізація Західної України. Операція “Вісла”.
Найбільш жорстоких заходів зазнали мешканці Західної України, в якій була продовжена припинена війною “політика радянізації”. Паралельно з нею продовжувалась озброєна боротьба радянської влади з членами ОУН, яка в деяких районах тривала аж до початку 50-х років. Це була безкомпромісна війна, що призвела до багатьох тяжких жертв: лише з січня 1944р. до червня 1945 р. серед націоналістів були вбиті в боях 93 166 чоловік, а серед радянських сил – понад 10 000. Ця боротьба супроводжувалась посиленням репресій проти місцевого населення, яке підозрювалось у зв’язках з націоналістами. Ще у 1944 році вийшло розпорядження НКВС СРСР, в якому наказувалось “усіх виявлених посібників на території України заарештовувати з конфіскацією майна й відправляти до Чорногорського спецтабору”, у наступному розпорядженні наказувалося “сім’ї, у складі яких є оунівці...а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”. Жертвами репресій ставали в першу чергу члени оунівських сімей, інтелігенція, куркулі, священики-грекокатолицької церкви, діяльність якої була заборонена (т.зв.Львівський собор 1946 р.про возз’єднання церкви з Православною). У східні райони країни було виселено більше 200 тис. чол.
Цими ж методами здійснювалась і так звана операція “Вісла” (1944
-
1947 рр.)
,
що проводилась радянською владою разом з польським урядом. Вона полягала в переселенні українського населення із території Закерзоння (прикордонна 50-тикілометрова смуга) (Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини) в УРСР; а з 1947 року польський уряд здійснив масове насильницьке переселення українців та членів україно-польських сімей вглиб Польщі з обов’язковим їх розпорошенням для подальшої асиміляції. Таким чином було здійснено “очищення” прикордонних районів УРСР і Польщі від етнічних західних українців.
Сама ж політика радянізації
була продовженням довоєнної радянської політики і складалась з наступних напрямків:
- індустріалізація (промислове виробництво складало на 1951 р. 10% загальнореспубліканського);
- колективізація (завершена на початку 50-х рр.);
- створення місцевого державно-адміністративного і партійного апарату шляхом відрядження з інших районів Росії й України в ці землі партійно-комсомольських і державних робітників, що зайняли усі ключові пости в місцевому апараті;
- розвиток вищої й спеціальної освіти з метою формування місцевих робітничих кадрів спеціалістів.
Суспільно-політичне і культурне життя в 1946-53 рр. “Ждановщина”
Складним й суперечливим виявилось і суспільно-політичне життя українців у післявоєнні роки. В лютому 1946 року Сталін публічно оголосив, що “наша перемога означає передусім перемогу нашого суспільного устрою, що радянський суспільний лад успішно витримав випробування у вогні війни й довів свою цілковиту життєздатність”. Це свідчило про відновлення курсу на посилення командно-адміністративної системи управління.
Бажаючи “відкинути згадки про війну”, Сталін 1947 року “знизив статус Дня Перемоги з державного свята до рівня звичайного робочого дня”. Він навіть заборонив публікацію деяких ганебних наказів, виданих під час війни, і посилання на них: наказ №270 (16 серпня 1941), який прирівнював “ потрапляння в полон до державної зради і погрожував сім’ям військовополонених тяжкими наслідками”; наказ №227 (28 липня 1942) – наказ “жодного кроку назад”. Сталін боявся показу своїх помилок у мистецтві і літературі, й боявся оправдано, появи опозиційних настроїв у широких мас населення. Адже війна породила критичні погляди в населення, розширила його світогляд і заохотила людей думати інакше. Проживання під владою німців десятків мільйонів радянських громадян, а також те, що військовополонені солдати та остарбайтери побачили й спробували життя на Заході, стало зовсім новим чинником у політичному житті Радянського Союзу. Критичні погляди, однак, не призвели до обговорення реальних альтернатив радянському режимові. Не сталось і декабристського повстання. Попри це, люди стали вимагати кращого життя і стали менш боязкими у вияві своїх політичних поглядів. Радянські громадяни після війни стали висловлюватись вільніше, ніж раніше. У зв’язку з цим влада поширює репресивні заходи проти різних категорій населення: селян, партійців і радянських державних кадрів (особливо у 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович), інтелігенції, представників національних меншин – німців, кримських татар, західних українців (Навіть у Донбасі, широко застосовували репресивних заходів: за даними Г.Куромії, у повоєнні роки кожен десятий житель Сталино (Донецька) посидів у в’язниці).
Посилення тоталітарного режиму в СРСР відбилося і на культурній сфері, і в першу чергу, у вигляді такого явища як “ждановщина
”. Для утвердження сталінської ідеологічної доктрини посилюється пропагандистська обробка населення і тиск на інтелігенцію, який активно здійснював головний ідеолог А.Жданов. Під гаслом боротьби з “націоналізмом” і “космополітизмом” розпочалось цькування мистецької і наукової інтелігенції. Критики зазнали історики УАН за відродження історичних концепцій Антоновича і Грушевського, журнали “Перець” і “Вітчизна”, М.Рильський (за твори “Київські октави” та ін.), В.Сосюра (за вірш “Любить Україну”), О.Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), Ю.Яновський (за роман “Жива вода”), театральні критики О.Борщагівський, А.Гозепунда (за “космополітизм”); генетики академік М.Гришко, професори С.Гершензон, І.Поляков та інші.
Всі ці політичні та ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання “холодної війни” та формою зміцнення тоталітарного контролю за усіма суспільними процесами, а також засобом реанімації образу “внутрішнього ворога” – важливого фактору існування тоталітарного режиму.
Все це відбувалось в Україні на фоні активізації її зовнішньополітичної діяльності
,
що проявилось у: створенні у 1944 р. Народного комісаріату закордонних справ УРСР (голова – Д.Мануїльський), вступі республіки до ООН, її обранні до складу Економічної і соціальної ради і головного органу ООН – Ради Безпеки. Але при цьому функції Міністерства закордонних справ УРСР залишались “декоративними” і “символічними” і повністю відповідали зовнішньополітичній лінії СРСР.
2. Економічний розвиток і соціально-політичне життя в Україні у другій половині 50-х – на початку 60-х рр.
Курс нового керівництва на часткову лібералізацію комуністичного режиму
5 березня 1953 року помер Й.Сталін. Розпочалась боротьба за владу в вищих ешелонах керівництва. Один з головних претендентів на роль нового диктатора, голова органів державної безпеки Л.Берія влітку цього ж року був заарештований, звинувачений в антипартійних та антидержавних діях і незабаром розстріляний. Натомість зміцнив свої позиції М.Хрущов, якого у вересні 1953 року обрали першим секретарем ЦК КПРС. В країні почалась нова епоха. І.Еренбург влучно назвав цей новий період радянської історії “відлигою”, бо здійснені з метою лібералізації суспільства заходи першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова призвели до значного пом’якшення політичного режиму.
Зміст політики лібералізації
:
- У червні 1953 року першим секретарем Компартії України став О.Кириченко (перший українець на цій посаді). Тоді ж були ліквідовані інструменти масових “чисток” і терору – воєнні трибунали МВС і Особлива нарада при МВС. В той же час, можливість проведення політичних репресій владою отримала свою законодавчу базу (1958 – закон “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”, введення до Кримінального Кодексу статті “антирадянська агітація та пропаганда”).
- Реабілітація громадян, звинувачених у співробітництві з нацистами в роки війни, людей, засуджених у післявоєнний час жертв сталінських репресій. До 1957 року було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з діяльністю оунівців.
- Політика “десталінізації”: у лютому 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому Хрущов виступив з доповіддю про культ особи Сталіна, що поклало початок розвінчанню культу особи.
Розуміючи, що в державі без Сталіна можуть розпочатись небажані процеси, Хрущов розуміє необхідність певних змін у суспільно-політичній й економічній сфері. Він не збирався змінювати принцип однопартійної політичної системи, але усвідомлює, що злочини сталінського режиму, за які він також ніс відповідальність, потрібно якось пояснити народові й виправити. Чим він і зайнявся. ХХ з’їзд, на якому Хрущов виступив із розвінчанням сталінських злочинів, відбувся 14-25 лютого 1956 року. Досі невідомі психологічні мотиви, які штовхнули його на цей крок. Тут змішались і політичні міркування, і образа за страх минулих років і смерть сина Хрущова. Цікавий парадокс: відкриваючи з’їзд, Хрущов запропонував почтити вставанням пам’ять Й.Сталіна. Доповідь Хрущова вважалась секретною й читалась в ніч з 24 на 25 лютого. Вона була сумбурна, неповна й вибіркова. Вперше депутати почули про політичний заповіт Леніна, злочини вождя, сфабриковані їм заговори, воєнну некомпетентність, що призвела до катастрофи 1941-42 рр., репресії. Але “жертвами культу особи Сталіна” були названі лише члени партії, а не народ, і про відповідальність партії перед суспільством за ці злочини також не було сказано ні слова, як і про колективізацію, голод 1932-33 рр., мільйони репресованих людей. Хрущов на з’їзді одержав перемогу. Весь наступний рік в Президії ЦК проти нього готувався заколот. 7 з 11 членів Президії (Каганович, Маленков, Булганін ті інші), скориставшись поїздкою Хрущова в Фінляндію, зажадали його відставки. Однак Хрущов домігся скликання Пленуму ЦК, на який Жуков привіз на воєнному літаку місцевих секретарів обкомів – членів ЦК, які були своїм становищем винні Хрущову. Пленув засудив “фракційну діяльність антипартійної групи” Кагановича та інших, і врятував Хрущова.
Рішучість у розвінчання культу особи Сталіна була продемонстрована на ХХІІ з’їзді КПРС у 1961 році, коли один з депутатів негадано запропонував винести з мавзолею тіло Сталіна. Захоплені зненацька депутати одноголосно проголосували “за”. До закриття з’їзду тіла Сталіна у мавзолеї вже не було.
Але впроваджені Хрущовим політичні заходи створювали лише ілюзію перетворень, й не зачіпали основ тоталітаризму. У критичних випадках застосовували сталінських методів, як, наприклад, розстріл демонстрації у Новочеркаську в 1962 році. Замість культу особи Сталіна поступово формувався новий культ особи.
Важливою політичною акцією цього періоду стала передача Криму УРСР. Президія Верховної Ради СРСР на честь 300-річчя “возз’єднання Росії з Україною” 19 лютого 1954 року прийняла таке рішення, мотивуючи його спільністю економіки тісними територіальними, господарськими й культурними зв’язками Криму й України.
Пошуки нових економічних методів господарювання
Важливі зміни відбулися й у соціально-економічній сфері. До реформ спонукали такі причини, як відставання від провідних капіталістичних країн по якісним економічним показникам, диспропорційний розвиток економіки (перенасичення економіки України промисловими підприємствами), зниження темпів зростання виробництва й продуктивності праці в промисловості. Окрім того, потрібно було нагодувати, одягти людей, покращити їх життєвий рівень, що у післявоєнний час залишався дуже низьким, зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєнь.
Початок реформуванню було покладено у 1953 році на вересневому Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на розвиток сільського господарства. Позитивне значення мали такі заходи, як підвищення закупочних цін на с/г продукцію (м’ясо, молоко, масло, зерно) в 2-5 разів; списання боргів; зменшення обсягу обов’язкових поставок державі с/г продукції, зниження податків; укріплення матеріальної бази колгоспів; ліквідація системи трудоднів, введення грошової оплати праці; паспортизація села. Ці заходи дещо оживили вмираюче сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників, але вдарили по міському населенню. В той же час деякі заходи в силу своєї непродуманості або суперечливості носили негативний характер. До них слід віднести реорганізацію МТС. У 1958 році МТС були ліквідовані, а трактори і сільськогосподарські машини належало передати у власність колгоспів. Але колгоспи мали викупити цю техніку. Бідні колгоспи, яких була більшість, було розорені таким рішенням. Іншим негативним кроком уряду стала боротьба з присадибними господарствами. У 1955 році розміри цих господарств було зменшено вдвічі, потім встановлено податок на утримання худоби в містах, і нарешті було заборонено тримати худобу в містах і робітничих селищах, селянам же належало продавати своїх корів колгоспам. В цей же час розпочалась політика укрупнення колгоспів з метою індустріалізації с/г, з’явились “неперспективні” села, скоротилась кількість колгоспників. Ця реформа принесла шкоду господарствам і викликала незадоволення селян.
Негативно відбилися на с/г й економіці УРСР в цілому так звані надпрограми М.Хрущова, які носили волюнтаристський характер (волюнтаризм – соціально-політична практика, яка ігнорує об’єктивні закони історичного процесу й керується суб’єктивними бажаннями або довільними рішеннями осіб, що її здійснюють). Першою надпрограмою у 1954 році стала програма освоєння цілинних земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю і Південного Уралу. Молодь з ентузіазмом відправлялась на освоєння цих земель. Цілинний хліб дав короткочасну, хоча й суттєву надбавку до врожаю кріїни. Його частка у рекордному 1956 році становила 126 тонн або 50%. Це суттєво підняло авторитет Хрущова. Але цілинні землі з тонкими чорноземами не спроможні давати постійно високі врожаї, а екстенсивне освоєння цілини заважало інтенсифікації с/г. Окрім того, величезні матеріальні засоби й людські сили були спрямовані на цю програму, яка вичерпувала з України усі ресурси й послаблювало місцеве с/г.
Іншою надпрограмою стало поспішне й невиправдане розширення площ посівів кукурудзи –“цариці полів” й “диво-культури”. У 1955 році Хрущов наказав повсюдно сіяти кукурудзу, почалась кукурудзяна лихоманка. Цю південну культуру саджали навіть в Архангельській області. Але ця програма не тільки не вирішила зернову проблему (після неврожаю 1963 р. зерно почали імпортувати з Канади та США), а ще більше погіршила ситуацію в с/г.
Третьою надпрограмою (1957 р.) став проект Хрущова у галузі тваринництва. Проголошувалась мета: у найближчі часи, за 2-3 роки потроїти виробництво м’яса, й відповідно висувався лозунг: “Наздогнати й перегнати Америку щодо виробництва м’яса, масла і молока на душу населення”. Але за півтора роки м’ясна продукція зросла на 8%. Був навіть випадок, коли в запалі ентузіазму, секретар Рязанського обкому пообіцяв потроїти продукцію за 1 рік, отримав авансом орден Леніна, а потім наказав забити весь приплід 1959 року, частину молочного стада, особистий скот колгоспників і скот, куплений у сусідніх областях, щоб здати його й стримати слово. Коли його афера була розкрита, він покінчив з собою. Гонка за лідером закінчилась тим, що виробництво продукції тваринництва у 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.
Ці надпрограми та інші непродумані заходи призвели до того, що з 1958 року у с/г виробництві розпочався спад.
До важливих змін в промисловій сфері
призвела реформа управління
, яка включала в себе низку наступних заходів:
- передачу багатьох підприємств і установ в підпорядкування УРСР, (частка республіканської промисловості зростає з 30 до 76%);
- скорочення управлінського штату і відомств;
- ліквідацію у 1957 році галузевого, вертикального центрального управління, впровадження системи раднаргоспів (територіального планування і управління у рамках адміністративно-економічних районів). Ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських, 11 промислових і будівничих міністерств з метою подолання хиб галузевої системи управління (Приклад: Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м.Пінськ БРСР, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат не знав, куди збувати свою фанеру). Створені адміністративно-економічні райони: Київський, Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський (у 1960 році створено ще Кримський, Полтавський і Черкаський раднаргоспи), у яких створювались Ради народного господарства (раднаргоспи).
Розвитку промислової сфери сприяли й такі заходи
, як:
- Формування нових паливних баз: Львівсько-Волинський вугільний басейн, буро-вугільна промисловість Правобережжя, район газової промисловості в Харківській області, нафтопромисли в Чернігівській і Полтавській.
- Реконструкція та модернізація шахт Донбасу – об’єднання, закриття нерентабельних.
- Виникнення нових виробничих об’єднань і комплексів (Львів - взуттєва фабрика “Прогрес”)
Нова система управління мала позитивні наслідки
: сприяла кооперації і розподілу праці в межах економічного регіону, прискорила формування виробничої та соціальної інфраструктури; давала можливість повніше використовувати місцеві ресурси. Але водночас вона мала серйозні недоліки
: неспроможність забезпечити єдність технічної політики, гальмувала впровадження нової техніки, зберігала принцип централізованого планування тощо. В цей період спостерігаються такі економічні тенденції, як: зростання обсягу промислового виробництва (з 1959 по 1963 – на 56%), зростання продуктивності праці (на 29%), занепад легкої промисловості.
З 1962 року посилюються централізаторські тенденції в управлінні, об’єднання раднаргоспів. Країну було поділено на три великі економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний, у яких діяли ради з координації і планування. Але ці заходи не ліквідували недоліків системи, після чого знову почав набирати сили централізм в управлінні. У 1965 році відновлено республіканські й загальносоюзні міністерства, ліквідовано раднаргоспи.
Таким чином, намагаючись децентралізувати управління економікою, Хрущов не розумів, що комуністична система, що породила цю економіку, в принципі не може бути реформована і вимагає лише централізованої економіки.
Зміни в соціальній сфері та культурному житті
- Соціальні зміни: покращення матеріального становища трудящих; підвищення зарплати робітників і службовців; збільшення пенсій (на 80%); був скорочений робітничий день до 7 годин; збільшення капіталовкладень у житлове будівництво (малогабаритні квартири – “хрущовки”); пенсійний вік жінок знижений до 55 років, чоловік – до 60 років; збільшена тривалість відпусток; у 1958 році припинена система держзаймів у населення. Але грошова реформа 1961 року призвела до вилучення грошових накопичень у населення, були підвищені ціни на продукти харчування.
В культурній сфері спостерігалися такі тенденції
:
- Державні асигнування на освіту, науку, культуру, мистецтво; розширення системи спеціальної освіти;
- Русифікація (особливо шкільної системи, ЗМІ);
- Антицерковна кампанія (закриття православних храмів – закрито 46% за 1957-64 рр., антирелігійна агітація);
- Поява і розвиток нових тенденцій в літературі та мистецтві (І.Драч, О.Довженко, Л.Костенко, О.Заливаха, А.Горська, В.Стус, В.Симоненко та інші)
- Зародження дисидентського руху – “шістдесятників” розпочалось з “культурництва”, яке бере початок у 1955 році, коли О.Довженко закликав “розширювати творчі рамки соціалістичного реалізму”.
Висновки
:
реформи Хрущова мали як позитивні, так і негативні моменти. Внаслідок їх половинчатості й непослідовності позитивні моменти багато в чому зводились нанівець, оскільки ці реформи не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Й сама постать Хрущова була дуже суперечливою. І найкраще усього це зрозумів гнаний Хрущовим видатний скульптор Е.Нєізвєстний, що створив пам’ятник на могилі Хрущова. Він представлений бронзовою скульптурою М.Хрущова на фоні білого і чорного мармуру.
3. Радянська Україна в умовах загострення кризи комуністичного ладу та спроб оновлення соціалізму (60–80 рр.).
Політичні проблеми
У жовтні 1964 року внаслідок змови Хрущова було усунено від влади. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Суть консервативного курсу нового керівництва визначається словом “стабілізація” і символізує брежнєвську епоху. В Україні у 1972 році з поста першого секретаря ЦК КПУ був знятий П.Шелест, а на його місце прийшов брежнєвський ставленик В.Щербицький. Цей період характеризувався створенням нового культу особи Брежнєва, підбором кадрів за принципом особистої відданості, посиленням ідеологічного диктату партапарату, посиленням русифікації й популяризацією ідеї про “злиття націй”, зростанням масштабів бюрократичного апарату, підміною справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, згортанням гласності, зосередженням усієї влади в руках КПРС, прийняттям у 1977 році нової Конституції СРСР і у 1978 році Конституції УРСР (закріпила привілейоване становище партії).
Соціально-економічний розвиток УРСР
На середину 60-х років економіка набула цілу низку проблем,
головними серед яких були такі:
- планова економіка перестала себе виправдовувати (план семирічки 1959-65 рр. не був виконаним);
- витратний характер економіки;
- зниження приросту промислового виробництва;
- відстала структура виробництва;
- неефективне використання виробничих фондів;
- уповільнення росту продуктивності праці;
- криза колгоспної системи;
- диспропорції у розвитку різних галузей народного господарства;
- велика собівартість продукції.
Для вирішення цих проблем у 1965 році Пленум ЦК КПРС проголосив нову економічну реформу. Розпочата у 1966 році реформа передбачала низку заходів
:
- у с/г
: збільшення купівельних цін на продукцію с/г; встановлення твердих планів державної купівлі цієї продукції; украплення матеріально-технічної бази колгоспів; перерозподіл частини національного доходу на користь аграрного сектору; розвиток соціальної інфраструктури села.
- у промисловості
: покращення наукового планування економіки; створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання, розширення госпрозрахунку; оцінка діяльності підприємств по обсягу реалізованої продукції, а не по загальному валу; ліквідація раднаргоспів і заміна їх галузевими міністерствами.
У результаті
:
хоча 8-ма п’ятирічка (1966-70 рр.) й була названа “золотою” через нібито підвищення “економічних показників”, як зазначалось в офіційних засобах масової інформації, насправді офіційна статистика показує, що економічні показники (валовий суспільний продукт, національний доход, продуктивність суспільної праці) знизились. Було пожвавлено сільське господарство, покращилось постачання міст продовольством, але в цілому реформа не вирішила існуючих проблем, оскільки базувалась на двох взаємовиключних процесах: посиленні централізму в економіці й спробі задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Окрім того, економіка продовжувала мати екстенсивний характер розвитку, досягнення НТР впроваджувались вельми повільно, продукція мала низьку якість.
У цей період виникає і ціла низка суспільних проблем
: зниження природного приросту населення; криза організації праці – нездатність влади забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів; наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті й різкий розрив між рівнем життя робітників і номенклатури; уповільнення зростання реальних доходів населення; дефіцит на товари постійного попиту; житлова проблема, погана якість медичного обслуговування.
Екологічні проблеми
Соціально-економічні проблеми посилювалися екологічними
: великою концентрацією в Україні промислових гігантів з застарілими технологіями, невиправданою хімізацією, нераціональним використанням земель, розміщенням господарських об’єктів без врахування геологічних особливостей місцевості. Результатом цього стало зростання площі непридатних для с/г земель, погіршення здоров’я населення, зростання смертності і зменшення народжуваності; техногенні катастрофи (Чорнобильська аварія 26 квітня 1986 р.)
Активізація української інтелігенції. Феномен “шістдесятництва”
Загострення економічних, соціальних, політичних, культурних проблем в державі призвело до активізації дисидентського руху, що виник на базі так званого “шістдесятництва”, породженого ще хрущовською відлигою. Поштовх дали реабілітаційні процеси: з тюрем і таборів почали повертатися засуджені раніше з політичних процесів діячі культури, несучі з собою нонконформістські ідеї. Ці ідеї починають розділяти представники нової генерації інтелігенції, ті, хто в силу свого віку, формувався як особистість в умовах відносної лібералізації, “відлиги”. “Духовна розкутість, творча індивідуальність, непересічна обдарованість, прагнення відродити людську гідність, певний романтичний ідеалізм, індивідуалізм – такі риси відрізняли нову генерацію. Вона стала основою такого унікального явища, як шістдесятництво, цього духовного бунту проти офіціозу, ідеологічного диктату, заангажованості й тотального пристосуванства”, - писав про цих людей Г.Касьянов.
Еволюцію дисидентського руху можна поділити на чотири етапи
: культурництво
(1955-59 рр.); інакомислення
(кінець 50-х – початок 60-х рр.); політичне дисидентство
(кінець 1964 – середина 70-х рр.); правозахисний рух
(1976-початок 80-х років).
- І етап: поява клубів (Клуб творчої молоді), творчі вечори, реабілітація й творче відродження репресованих письменників, поетів, культурних діячів;
- ІІ етап: політизація інтелігенції, виникнення літературного самвидаву;
- ІІІ етап: тиск на незгодних, початок репресій (кінець 1964-1966 рр.) - арешт І.Светлічного, В.Мороза та інших; активізація дисидентів; трансформація самвидаву в політичний орган (В.Чорновіл “Лихо з розуму”, В.Мороз “Замість останнього слова”, “Репортаж із заповідника імені Берія”, І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В.Симоненко “Доля рідної мови”); акції протесту проти репресій (листи підписантів – “Лист 78”; акція 4 вересня 1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” – промова Дзюби, що проінформував присутніх про арешти і виклик із залу “Хто проти тиранії – встаньте!”), виникнення каси взаємодопомоги; нові масштабні репресії 1972-73 рр. “другий покос”.
Але посилення репресій, що розпочались у 1964 році лише більше активізували діяльність дисидентів. Виник парадокс: чим сильніше ставали репресії, тим більше людей йшло до руху опору й тим сильнішим він ставав. Ім’я цьому парадоксу – феномен незнищенності. Його дуже добре пояснив дисидент Валентин Мороз, звертаючись у своєму есе “Замість останнього слова” до тих, хто репресії запроваджував: “Ви внесли до сучасного етапу українського відродження те, без чого він був ще вогким і незрілим: ви внесли елемент жертовності. Віра виникає тоді, коли є мученики. І ви дали їх нам... Кожний раз, коли на українському небосхилі з’являлось щось живе, ви кидали у нього каменем. І кожного разу виходило, що то не камінь, а бумеранг. Він обов’язково повертався й вас же бив. Що відбулося? Чому репресії не дають звичайного ефекту?... Час змінився – ось й уся відповідь. У Сталіна було достатньо води, щоб загасити вогонь... Вам довелось жити в епоху, коли резерви вичерпалися... Ви взяли палку в руки, щоб розкидати багаття – але замість того тільки розворушили його. На більше не вистачає сили... І кожна нова репресія буде новим бумерангом”.
- ІV етап: правозахисний рух з’явився у 1976
році у відповідь на підписання Прикінцевого Акту у Гельсінкі. Був втілений в УГС
(Українська група сприяння виконанню гельсінських угод в Україні) – постійний орган, що видавав документи й інформацію про порушення прав людини. Голова – Микола Руденко. Після масових арештів 1980 рух пішов на спад.
У дисидентському русі в Україні умовно можна виділити три головних течії
: національно-визвольне (виступало за самостійність України, національні інтереси українського народу, розвиток національної культури. До цього напрямку належать І.Дзюба, В.Мороз, С.Караванський, В.Чорновіл та інщі); правозахисне (пріоритетна ціль – сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, розвитку демократичних принципів. Лідери: П.Григоренко, М.Руденко, Л,Лук’яненко, І.Кандиба); релігійне дисидентство (виступали за свободу віросповідання. Й.Тереля, І.Гель, В.Романюк).
Вірус дисиденства державі майже вдалося придушити, пересаджавши усіх учасників руху опору на початку 80-х рр. Але після цього сама система вже не могла врятувати себе від внутрішньої кризи, про яку її попереджало дисидентство і каталізатором якої було.
Література
Алексеєва Л. "История инакомыслия в СССР" -Вильнюс-Москва, 1992
Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.). – К., 1999. – С. 17–62
Бунич И.Золото партии
Касьянов Г."Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років"
Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 60-х рр. ХХ ст.). – К., 1994.
Мороз В. "Шістдесяті роки в Україні"
Новодворская В. Над пропастью во лжи
Панченко П.П. та ін. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. – К., 1997. – С. 3–11, 68–72, 115–125, 132–137, 146–167.
Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. -К., 1998.
Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-53 рр.
Українська Гельсінкська група. 1978-1982. Збірник документів і матеріалів
Український правозахисний рух. Збірник документів і матеріалів
Чорновіл В. Лихо з розуму
Лекція 11. Україна – суверенна незалежна держава
План
1. Україна в роки “Перебудови”.
2. Українська національна антикомуністична революція 1989–1991 рр. Формування інститутів державності.
3. Соціально-економічні проблеми державного будівництва.
4. Зовнішня політика України наприкінці XX ст. – на початку XXI ст.
1.
Україна в роки “Перебудови”.
Загострення кризи радянської системи в середині 80-х років вимагало негайних змін в усіх сферах суспільного життя. Це добре розумів новий генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов, що посів цю посаду у березні 1985 року. Розпочатий ним процес оновлення та модернізації усіх сфер суспільного життя, що тривав з квітня 1985 по 1991 рік, отримав назву “перебудови”. Головними рисами цього процесу стали так зване “прискорення” в економіці, корінна перебудова суспільно-політичної сфери, політика гласності в сфері ідеології. В цілому, загальна криза радянської системи була обумовлена системою певних чинників, до яких належали:
· Недосконалість політичної системи:
- підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, що вело до пасивності і безініціативності, відчуження народу від реальної влади;
- ігнорування принципу розподілу влад і узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою (Рада Міністрів);
- обмеження діяльності громадських організацій, їх одержавлення, обмеження гласності й інформованості суспільства;
- політична монополія і керівна роль в державі КПРС.
· Криза в соціально-економічній сфері:
- економічна відсталість країни, падіння економічних показників, загострення соціальних проблем – повільне зростання доходів населення, житлова проблема, падіння рівня охорони здоров’я;
- розростання бюрократичного апарату, що приводило лише до збільшення витрат;
- деформування структури розміщення продуктивних сил, що призводило також до погіршення екологічної ситуації, нерівномірний розвиток регіонів;
- зростання корупції та тіньової економіки;
- зрівнялівка в оплаті праці, поглиблення кризи організації праці – нераціональне використання робочої сили;
- фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, погіршення якості та конкурентноспроможності продукції на світових ринках;
- ускладнення демографічної ситуації (зниження природного приросту, старіння населення і т.д.)
· у міжнародній сфері:
- реальна загроза стадіального відставання: світ вже вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної;
- загострення міжблокового протистояння, активізація гонки озброєнь, що підривало економіку й посилювало соціальне напруження в державі;
- участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані (призвела до міжнародної ізоляції, демографічних, матеріальних, моральних втрат).
· У духовній сфері:
- ідеологічний диктаті антирелігійна політика призвели до деформацій і обмеженості духовного розвитку;
- посилення процесу русифікації гальмувало національний розвиток народів СРСР.
- Наявність певних надбань і досвіду боротьби у вигляді дисидентства 60-80-х років, яке стало каталізатором занепаду радянської системи.
Усі ці чинники приводили до наростаючого невдоволення існуючими порядками і готовності частини суспільства до реформ.
Політика “перебудови” мала кілька етапів. Існують кілька періодизацій “перебудови”. Наприклад, О.Бондаренко виділяє три періоди
: 1) квітень 1985-1986
– усвідомлення суспільством необхідності корінної реорганізації життя; 2) січень 1987-1988
– утвердження гласності й демократизація; 3)1989-1991
– спроба здійснення радикальних реформ в економіці й політичній сфері. О. Бойко виділяє шість етапів перебудови
:
1) квітень 1985-січень 1987 – визрівання політичного курсу перебудови.
2) Січень 1987-літо 1988 – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування й розширення її соціальної бази;
3) Літо 1988 – травень 1989 – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз
4) Травень 1989-лютий 1990 – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил
5) Лютий-грудень 1990 – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.
6) Грудень 1990-серпень 1991 – кінець перебудови.
В економіці
:
політика “перебудови” проявилася в розширенні сфери діяльності приватного сектору й розширенні самостійності державних підприємств. Вже у квітні 1985 року пленум ЦК КПРС проголосив курс на “прискорення економічного розвитку” на базі науково-технічного прогресу, що спочатку полягав просто у покращенні планування, укріпленні виробничої дисципліни й порядку, підвищенні відповідальності кадрів. У 1987 році на пленумі ЦК КПРС був взятий курс на відмову від адміністративних методів ведення господарства, створення поряд з державними кооперативних, орендних, акціонерних, приватних підприємств тощо; створення механізму управління ринкового типу. У 1989 році розпочалось створення на селі альтернативних форм господарювання – фермерських господарств, різних видів оренди. Реформи не дали бажаного результату: падіння виробництва продовжувалось; інфляція зростала; економічна криза поглиблювалась.
В суспільно-політичній сфері
перебудова відбилась в таких процесах, як:
політична реформа (січень 1987 – пленум ЦК КПРС “Про перебудову і кадрову політику партії” – відновлення ролі Рад як органів політичної влади; вибори народних депутатів у 1989 р. на альтернативній основі (лише 1/3 – від КПРС, ВЛКСМ та інш.); демократизація й лібералізація життя суспільства (видання незалежних газет, зокрема антирадянської спрямованості, нові публікації, критика Сталіна, критична переоцінка минулого); поява і активізація неформальних суспільних і політичних організацій (“Рух”, “Зелений світ”, “Меморіал” тощо); звільнення політв’язнів.
2. Українська національна антикомуністична революція 1989
-
1991 рр.
Процес перебудови, розпочатий у 1985 році, призвів до створення революційної ситуації, що проявилася в наступних процесах:
I. Поява рушійної сили, яка б могла революцію очолити і повести за собою широкі маси.
- Такою рушійною силою майбутньою революцій стала соціальна база “перебудови”: неформальні організації – Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), Народний союз сприяння перебудові (Одеса), Комітет підтримки перебудови (Ворошиловград), Товариство української мови імені Т.Шевченка, українознавчий клуб “Спадщина”, студентське об’єднання “Громада”. У жовтні 1989 року у Львові була створена перша політична партія – Українська національна партія ( лідер – Г.Приходько);
Спочатку соціальна база була ще вузькою, і складалась переважно з інтелігенції, мало було селян і робітників. Але незабаром ситуація змінилась. 1 жовтня 1990 року відбувся Всеукраїнський політичний попереджувальний одноденний страйк, 30 жовтня – 100-тисячна маніфестація у Києві, 2-17 жовтня 1990 – голодування студентів у Києві. Вимогами були: відставка уряду, надання Декларації про Державний суверенітет, нові вибори на багатопартійній основі тощо. Скоро з’явились нові партії: Укр.республіканська партія, Укр.народно-демократична партія, УХДП, Укр. селянсько-демократична партія, Партія зелених тощо.
II. Погіршення становища широких народних мас (економічна криза)
- виникнення робітничого руху – виступ шахтарів Кузбасу. Страйки шахт “Ясинувата-Гдибока” (15 липня 1989). Вимоги: економічна самостійність шахт, підвищення зарплати, заміна місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився після задовольняння майже усіх вимог, вибори на альтернативній основі, багатопартійність, ідейний і політичний плюралізм, розширення прав союзних республік. Попереджувальний страйк 11 липня 1990 року (256 підприємств республіки. Новий страйк – весна 1991 року.
- спад в економіці: зниження валового продукту і національного доходу.
III. Неможливість “верхів” контролювати ситуацію в країні, правити “по-старому” вилилась в політичну кризу влади. Адже в цей період КПУ та КПРС вже немає вже такого впливу, її чисельність зменшується, опозиція КПУ у Верховній Раді хоч і складає третину, але починає відігравати помітну роль. Невипадково серед головних вимог народу того часу були: скасування 6 статті Конституції СРСР, ліквідація органів КДБ, військової повинності, лібералізація життя. Про політичну кризу свідчили й такі події:
- 1988 рік (червень-липень) - ХІХ Всесоюзна конференція КПРС поставила питання про необхідність глибокого реформування політичної системи;
- 1989 рік –перша політична демонстрація у Львові і перший політичний страйк;
- Установчий з’їзд Народного Руху України у вересні 1989 року (280 тис. громадян;
- Березень 1990 – ІІІ з’їзд народних депутатів СРСР обрав Горбачова Президентом, відмінена стаття 6 Конституції;
- 16 липня 1990 року прийнята Декларація про Державний суверенітет;
- Загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного строю. Щоб зірвати цей політичний акт реакційні кола КПРС (Г.Янаєв, В.Павлов, В.Крючков, Д.Язов, Б.Пуго та інші) 19 серпня 1991 року зробили спробу здійснити державний переворот, створивши Державний комітет з надзвичайного стану – “ГКЧП”. В країні був введений надзвичайний стан. Члени ГКЧП направили ультиматум Л.Кравчуку про введення і використання військ в Україні у випадку спротиву їх владі. Компартія України підтримала заколотників, інші партії осудили путч. За цих умов 24 серпня 1991
року позачергова сесія Верховної Ради УРСР й прийняла Акт проголошення незалежності України
, і одним з законів припинила діяльність КПУ. Ці рішення свідчили про крах перебудови в СРСР і розвал остаточний розвал Радянського Союзу.
3. Політичні й соціально-економічні проблеми державного будівництва.
Одночасно з проголошенням незалежності й виданням низки постанов про політичну обстановку в Україні та негайні заходи, прийняті для запобігання військового перевороту, сесією Верховної Ради було прийнято Закон про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України. З0 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про заборону діяльності Компартії України. У новітній історії України розпочалася доба незалежності.
Відразу після проголошення незалежності перед Україною постали нагальні проблеми державного будівництва: створення відповідних органів управління та інституцій, перехід від тоталітарного до демократичного і громадянського суспільства, від командно-адміністративної економіки до вільного ринку, забезпечення умов для розвитку всіх націй, які проживали на українських землях, досягнення міжнародного визнання, інтеграція до світового співтовариства тощо. 2 грудня 1991 р. Україну визнали Польща і Канада, 4 грудня - Литва і Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія, 19 грудня - Швеція, 24 грудня - Норвегія, 25 грудня - Сполучені Штати Америки. Всього протягом першого року незалежності Україну визнали понад 140 держав світу. Поряд з міжнародним визнанням в Україні проводився активний процес державного будівництва. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила закон про громадянство. Право стати громадянином України одержав кожний, хто проживав на її території на час проголошення закону. 1 листопада 1991 р. було проголошено Декларацію прав національностей України, яка гарантувала всім народам та національним групам, що проживають на території України, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.
Головними подіями політичного життя доби незалежності також стали:
- Референдум 1 грудня 1991 р
.(90% - за незалежність України). Коментарій результатів референдуму у американському тижневику “Тайм”: “Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”. Одночасно в Україні відбулися вибори першого президента незалежної України. З шести кандидатів перемогу здобув Леонід Кравчук
. 15 і 28 січня 1992 р. вищий законодавчий орган країни затвердив гімн і прапор, а 19 лютого - малий герб України. 25 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон про національні меншини України, в якому гарантувалися права громадянам усіх національностей на вільний розвиток національної свідомості та самовиявлення. Значно активізувалося політичне життя. Тривав процес творення політичних партій. У 1994 р. кількість зареєстрованих партій сягнула понад 30.
Однією з основних політичних тенденцій першої половини 90-х років стало протистояння уряду Верховній Раді, а Верховної Ради Президентові. Кабмін ставав своєрідним політичним громовідводом (Верховна Рада 12-го скликання протягом свого існування змінила 4 уряди – В.Масола (травень-жовтень 1990), В.Фокіна (листопад 1990-жовтень 1992), Л.Кучми (жовтень 1992 – вересень 1993), Л.Кравчука-Ю.Звягільського (вересень 1993-червень 1994). (Інші уряди очолювали: В. Масол (червень 1994 – березень 1995), Є.Марчук (березень 1995-травень 1996), П.Лазаренко (травень 1996-липень 1997), В.Пустовойтенко (з липня 1997- грудень 1999), Ющенко (з грудня 1999 - квітень 2001), Кінах (травень 2001), Янукович (з 2002 по грудень 2004), Азаров, Ю.Тимошенко (січень 2005), Єхануров (вересень 2005).)
- Президентські Вибори 1994 року
. Червень 1993 –референдум з питання недовіри президенту Кравчуку і Верховній Раді. Були призначені дострокові вибори. 26 червня відбувся перший тур виборів (кандидати - Кравчук, Кучма, Лановой, Мороз, Плющ, Таланчук). У другому турі переміг Л.Кучма
.
- 27 березня 1994 відбулись вибори у Верховну Раду (перевага лівих сил; голова – Мороз; прем’єр-міністр В.Масол).
- Прийняття Конституції 1996 року
. 28 червня 1996 р. після тривалого і напруженого конституційного процесу вищий законодавчий орган країни прийняв Конституцію України. У січні 1997 р. розпочав роботу Конституційний суд України. Конституція має 15 розділів, визначає Україну суверенною, незалежною. Демократичною, соціальною і правовою державою.
- Вибори 1998 року до Верховної Ради
.
Перевага (24,7%) у компартії, Народний Рух - 9,4%, потім - блок Соціалістичної та Селянської партії, Партія зелених, “Громада” тощо.
- Президентські Вибори 1999 року
.
15 претендентів, з яких у ІІ тур вийшли лідер комуністів П.Симоненко і Л.Кучма. У другому турі переміг Кучма
, що набрав 56,3% голосів..
- Події 2000 року: формування парламентської більшості
. До неї увійшли 237 депутатів з 11 фракцій (“Батьківщина”, “Громада”, “Відродження регіонів”, НРУ, СДПУ(о) та інші. Нове політичне об’єднання продемонструвало підтримку курсу реформ уряду, який очолив Ющенко у грудні 1999 року. Восени – загострення політичного протистояння у зв’язку з “касетним скандалом” і вбивством журналіста Гонгадзе. Студенетська акція у грудні – створення наметового містечка опозиціонерів.
- Події березня 2001 року
.
Стали продовженням подій грудня 2000 року. Сформувалася опозиція у складі Форуму національного порятунку (ФНП), організації “Україна без Кучми”, Громадського комітету опору “За правду!”. Однак один з лідерів опозиції В.Ющенко 13 лютого 2001 року підписав “Звернення до українського народу”, в якому говорилося про “рішучу протидію усім антидержавним силам”, що викликало у лавах опозиції справжній шок. У Вікторі Ющенко вони бачили справжнього місію, а після того, як він підписав “звернення трьох”(Кучма, Плющ, Ющенко), зрозуміли: він не збирається очолити противників Кучми. Тоді лідер організації “Щит Батьківщини” Д.Корчинський саркастично помітив: “це “трагедія нації, яка вирішила покохати бухгалтера”, а один з лідерів ФНП заявив, що опозиція програла через те, що її зрадив Віктор Ющенко. Усі вважали що тим самим Ющенко “перекреслив своє політичне майбутнє”. Події мали продовження 9 березня, в день святкування річниці з дня народження Т.Шевченка, у вигляді масових зіткнень у стін Адміністрації Президента опозиціонерів з органами правопорядку. У лавах натовпу першими йшли члени ФНП і бойовики УНА-УНСО. Але через кілька днів рух пішов на спад. Середина березня – активізація лівої комуністичної опозиції, що мала наслідком відставку Ющенка у квітні 2001 року. “В його обличчі багатьом бажалось бачити того, ким він ніколи не був, не міг і не хотів бути”, - напише потім преса. Події призвели до кризи парламентської більшості. Новим прем’єром став А.Кінах.
- Парламентські вибори 2002 року
. Відбулись на основі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи. Більшість голосів набрали блок “Наша Україна”, КПУ, виборчий блок “За єдину Україну”, виборчий Блок Ю.Тимошенко, СПУ, СДПУ (о).
- Вибори Президента 2004 року
.
Відбулися вибори 31 жовтня, з 24 кандидатів у другий тур вийшли два кандидати – В.Ющенко і В.Янукович. За Ющенка проголосували 39,87%Ю за Януковича – 39,32%. 21 листопада відбувся ІІ тур виборів, за підсумками якого Центральна виборча комісія оголосила Президентом В.Януковича. Прихильники Ющенка звернулись до Верховного Суду, який скасував ці результати виборів. 26 грудня 2004 року відбулось повторне голосування ІІ туру, за підсумками якого Президентом став В.Ющенко.
Соціально-економічні проблеми
Ставши незалежною, молода Українська держава зіткнулася з серйозними економічними проблемами. Розривалися усталені економічні зв'язки, загострювалися проблеми енергопостачання. В українській індустрії, тісно пов'язаній за радянських часів із загальносоюзним військово-промисловим комплексом, відбувалося стрімке падіння обсягів виробництва. Панувала гіперінфляція. Першочерговим завданням було призначено перехід від командної до ринкової економіки, який був розпочатий ще до проголошення незалежності, що й засвідчено у “Законі про економічну самостійність України” (серпень 1990) та постанові Верховної Ради “Про проекти концепції та програми переходу УРСР до ринкової економіки”(листопад 1990).
Але свою першу модель переходу до ринку України обирала не сама. У січні 1992 року російський уряд Є.Гайдара, дотримуючись концепції “шокової терапії”, зняв державний контроль над ціноутворенням. Оскільки Україна була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, Кабінет Міністрів В.Фокіна зробив теж саме. Вже навесні 1992 року в Україні з’явились усі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20-30-ті роки. Скоротився на 14,1% обсяг продукції промисловості, виробництво товарів народного споживання знизилось на 20%, продовольчих товарів – на 32%. Це спричинило відставку кабінету Фокіна восени 1992 р.
Новий уряд Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Паралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникнення ринків валюти, нерухомості, активізація процесів роздержавлення. Але у фінансовій сфері ситуація залишалась критичною. Інфляція змушувала постійно піднімати ціни. Новий виток інфляції спричинило подорожчання енергоносіїв та спад виробництва у 1993 році. У вересні 1993 р. Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л.Кравчука. Уряд очолив Ю.Звягільський. Йому вдалося влітку 1994 р. загальмувати динаміку інфляції, але переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. Але негативні економічні тенденції лише набрали сили: майже в двічі зросли темпи спаду виробництва.
Влітку 1994 р. на других президентських виборах в Україні переміг Леонід Кучма і незабаром проголосив програму економічних реформ
. Протягом 1995 р. завдяки суворій монетарній політиці вдалося подолати інфляцію. 2
-
-16 вересня 1996 р. в Україні було успішно проведено грошову реформу
,
введено у грошовий обіг національну валюту -гривню
. Вийшли постанови уряду про підвищення зарплат, пенсій, стипендій, лібералізацію цін та експорту. За підтримки зарубіжних партнерів в Україні проводилася конверсія, переорієнтація військової промисловості на виробництво товарів широкого вжитку. Розпочато земельну реформу і приватизацію підприємств.
У квітні 1995 року Президент визнав потребу коригування реформ
. Основними положеннями його нової програми стали: прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестійного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, перехід аграрного виробництва до його інтенсифікації, піднесення рівня ефективності енергоресурсів, економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери. За роки реформ в економічній сфері намітилися певні якісні зрушення, сформовано атрибути національної економіки – фінансову, податкову, митну, банківську та інші сфери.
Світова фінансова криза 1997-98 рр. стала для української економіки серйозним випробуванням, але завдала слабшого удару, ніж економіці інших держав. З 2000 року починається поступове зростання базових економічних показників: ВВП (валовий внутрішній продукт) зріс на 6% у порівнянні з попереднім роком, обсяги промислового виробництва – на 12,9%, виробництво валової с/г продукції – на 7,76%, експорт товарів і послуг – в 1,2 рази.
Але певні негативні тенденції і явища
в українській економіці ще залишились. Серед них слід навести наступні:
- збереження та поглиблення структурних деформацій (частка базових галузей – металургійної, хімічної, енергетичної, паливної становлять 58%, що не є перспективним);
- катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів;
- неефективне використання реального економічного потенціалу (за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць);
- низький рівень економічної свободи та високий – економічного ризику (внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку);
- загроза безпеці держави у сфері енергопостачання (Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів задовольняє свої потреби лише на 47%. Національні родовища забезпечують лише 10-12% потреб у нафті, 20-25% у природному газі);
- “тінізація” та криміналізація економіки (на 2001 р. тіньовий сектор становив 60%, 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи);
- загострення проблем у соціальному секторі (за індексом людського розвитку –ІЛР-який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти і здоров’я, серед 175 країн Україна посіла 95- місце);
- проблема зайнятості населення.
Зовнішня політика України наприкінці XX ст. – на початку XXI ст.
8 грудня 1991
р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити СпівдружністьНезалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та Прибалтійських держав). Таким чином СРСР і припинив своє існування.
Основні принципи зовнішньополітичної лінії України були викладені у схваленому 2 липня 1993 року Верховною Радою документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, де вказувалось, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва із зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи їх блоків. З проголошенням незалежності відразу постали й міжнародні проблеми.
Протягом 1992-1994 рр. між Україною і Росією
велися складні, напружені переговори стосовно долі Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя, постачання нафти та газу, пасивів та активів колишнього СРСР тощо. Підсумком переговорів стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною. Наступного року було підписано Програму довгострокового економічного співробітництва до 2007 року.
Протягом певного часу залишались напруженими стосунки з Румунією, яка визнавши суверенітет України, висувала територіальні претензії щодо Північної Буковини і Бессарабії. Після знайдення компромісного рішення сторони підписали у 1997 році Договір про відносини добросусідства і співробітництва.
У 1995 році було підписано Договір про добросусідство та співробітництво з Республікою Білорусь, в тому ж році було укладено Меморандум про тристороннє співробітництво між Україною, Туркменістаном та Ісламською Республікою Іран, Договір про поглиблення економічної інтеграції з Узбекистаном, низку документів з Казахстаном.
Активні кроки робила Україна й у західному напрямку
. В цьому напрямку важливою залишалась проблема ядерного роззброєння. Тривали консультації про долю ядерного потенціалу, який залишився в Україні з радянських часів. Врешті-решт були підписані угода СНД з питань ядерних роззброєнь (у 1991 році) та Лісабонський протокол (травень 1992), а 14 січня 1994 р. в Москві Президенти України, США і Росії підписали угоду про ліквідацію ядерної зброї в Україні та про виплату компенсацій за вартість урану в ядерних боєзарядах, розміщених на її території. Крім того, уряди США і Росії обіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес роззброєння, що Україна і виконала у 1996 році. 16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Восени 1995 р. Україну було прийнято до Ради Європи
. 9 липня 1997 р. на самміті Північно-Атлантичного альянсу в Мадриді було підписано Хартію проособливе партнерство між Україною та
НАТО
. Впродовж 90-х рр. Україна брала активну участь у діяльності ряду міжнародних інституцій, зокрема у миротворчих місіях під егідою ООН у Боснії та на Близькому Сході. У вересні 1997 р. у складі міжнародного екіпажу здійснив космічний політ перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.
У 1999 р. Кучма проголосив стратегію багатовекторної зовнішньої політики, серед пріоритетних напрямків значилися США, ЄС, Росія. Україна продовжила проведення активної зовнішньої політики, співпрацю з міжнародними інституціями та організаціями. У вересні 2000 р.
українська делегація на чолі з Президентом України Леонідом Кучмою взяла участь у самміті тисячоліття в Нью-Йорку
. Розширювалися міжнародні економічні та наукові зв'язки України, зокрема у космічній сфері. Прикладом успішного співробітництва в освоєнні космічного простору стала участь України у міжнародній програмі "Морський старт".
Протягом останніх років активізувались україно-британські й україно-німецькі економічні відносини
.
Німеччина, Британія, США, Голландія і Росія є найбільшими зовнішніми інвесторами України. Розвиваються й контакти України з Італією, Францією, Австрією, Канадою, а також країнами Східної Європи (Угорщиною, Словаччиною та іншими). На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу.
Політичні події в Україні останнього року призвели до зближення України з Грузією й Польщею, активізації її діяльності на міжнародній арені. Але, не зважаючи на цю активність, зокрема, участь українських миротворців у вирішенні Іракського конфлікту, поки що не дає очікуваних результатів. ЄЕС поки що не має на меті прийняття України до числа своїх членів.
Викладач: Чумак М.М.
Зав. кафедри: Климов А.О.