Українські землі під владою імперій кін. ХVІІІ поч. ХХ ст.

1. Соціально-економічний розвиток України у ХІХ – на початку ХХ ст. 2. Суспільно-політичний і національний рух у ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій. 3. Україна в період революції 1905–1907 рр. і Першої світової війни 1914-1918 рр. 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. Українські землі з кінця XVIII до початку XX ст. входили до складу різних держав - Російської та Австро-Угорської імперій, а отже знаходилися під впливом різних локальних цивілізацій. Економічні, політичні, соціокультурні процеси в кожному з регіонів у більшій мірі визначалися особливостями тієї держави, до якої вони входили, ніж етнічною єдністю українських земель. Необхідно зупинитися на особливостях російського історичного процесу в цілому, без визначення яких не можна зрозуміти розвитку українських земель, що входили до складу Російської імперії. За оцінками багатьох сучасних дослідників розвиток Російської держави не відповідає звичним для Європи схемам феодального та буржуазного розвитку Росія являла собою приклад відносно швидкої модернізації та трансформації традиційного суспільства. У першій половині ХІХ ст.. в українських губерніях Російської імперії помітно розвинулася промисловість, сільське господарство, торгівля. Якщо у першій чверті ХІХ ст. чисельність підприємств в Україні зросла на кілька сотень, то за 1825-1858 рр. кількість промислових підприємств збільшилась з 649 до 2473. Промисловість України з виробництва цукру та видобутку вугілля до середини 1950-х років почала набувати загальноросійського значення. Зрушення в промисловості сприяли розвитку сільського господарства, пожвавленню товарно-грошових відносин. Економічне зростання зумовлювалося політичною стабілізацією, припиненням набігів татар і майже регулярних війн чи повстань, втягуванням України у всеросійський ринок і визріванням у надрах старої натуральної системи господарства нових буржуазних відносин. Розвитку господарства сприяло приєднання і освоєння земель Північного Причорномор’я. Зокрема на місце запорозького паланкового центру Новий Кодак і селища Половиці був заснований Катеринослав. До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві. Масове зубожіння населення, загострення класових протиріч обумовили соціальні конфлікти – від стихійних бунтів до організованих виступів. Наявність кріпацтва стримувала розвиток як сільського господарства, так і промисловості. Тому царизм змушений був вдатися до реформаторської діяльності. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписує Маніфест про скасування кріпацтва і «Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Зауважимо, що в Австрійській імперії кріпацтво було ліквідоване ще в 1848 р. В результаті проведення реформи 1861 р. з скасування кріпацтва: - селяни отримували особисту свободу і цивільні права, можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати операції від свого імені, а не від імені поміщика, як це було раніше; - селяни звільнялися із землею (за викуп). - поміщики залишалися власниками більшості землі в державі; - в особисте користування селянин отримував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими спорудами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити у поміщика; - протягом 20 років селянин уважався «тимчасово зобов’язаним» і повинен був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.; - зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком, оскільки з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому; - для розв’язання суперечок було створено інститут посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «неупередженими примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків. Через явну недосконалість реформи, виникли чутки, що справжню волю поміщики приховали. Почалися селянські виступи. У комплексі реформ Олександра ІІ після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, шляхи сполучення тощо. Через кілька років за аналогією була проведена міська реформа. Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні позастановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Військова реформа ( 1874 р.) замінила рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6–7 років, заборонила тілесні покарання тощо. Незважаючи на обмеженість, реформи мали буржуазний характер і сприяли подальшому розвитку капіталістичного виробництва. У 1860–1880-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від ручної праці – до застосування парових двигунів та машин. Через скасування кріпацтва і розвиток капіталізму в Україні почалися зміни в соціально-класовій структурі населення – розшарування селянства, зросла чисельність буржуазії та пролетаріату, могутність дворянства поступово падала, але воно залишалося привілейованим станом. Розвиток сільського господарства після скасування кріпацтва відбувався «прусським шляхом», який передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм при збереженні напівфеодальної експлуатації селянства. Діяла відробіткова система, яка вела до розорення основної маси селянства, але з часом поширювалася грошова оренда. Перетворення землі на товар стимулювало продаж поміщицької землі, внаслідок чого відбулися зміни в розподілі земельної власності – витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Капіталізм стимулював в сфері сільськогосподарського виробництва застосування техніки, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, удосконалення знарядь праці тощо. Слід виділити такі особливості розвитку капіталізму в промисловості: 1. Чисельне зростання всіх трьох стадій розвитку капіталістичного укладу промисловості: дрібнотоварного виробництва, капіталістичної мануфактури, капіталістичних фабрик. У найважливіших галузях промисловості (цукровій, вугільній, металургійній та ін.) були створені великі підприємства, які діяли на машинній техніці і паровій силі, а також на новому більш економічно вигідному паливі – вугіллі. Про темпи зростання таких промислових підприємств свідчать такі порівняльні дані: якщо в 1865 р. в Україні було 5224 підприємства, які виробляли продукції на 47 млн. рублів, то через 30 років, в 1895 р. стало 30310 підприємств, що випускали продукції на 261 млн. рублів. 2. Крім традиційних галузей промисловості з переробки сільгосппродукції, в Україні стала формуватись найбільша вугільно-металургійна база Росії. На кінець ХІХ ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, які давали 51,8 % загальноросійської виплавки чавуну. Металургійна промисловість інтенсивно розвивалась в Катеринославській і Херсонській губерніях. 3. Бурхливий розвиток капіталізму вів до концентрації виробництва: у 1890 р. половина робітників України концентрувалась на великих підприємствах, що мали 500 і більше робітників. 4. Іноземний капітал в 1860-70-ті роки спрямовувався в основному на будівництво залізниць. З 1880-х років іноземний капітал вливається у важку промисловість. Основний потік іноземного капіталу йшов в основному з чотирьох країн: з Англії і Франції – в кам’яновугільну і металургійну промисловість, з Бельгії і Німеччини – в машинобудівну і металообробну. Курс реформ був перерваний убивством терористами-народовольцями царя-реформатора Олександра ІІ (1 березня 1881 р.). Його син і наступник Олександр ІІІ ініціював курс т.зв. контрреформ. Реформи 1860–1870-х рр. були непослідовними та незавершеними. Залишки феодалізму гальмували подальший розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві. Невирішеність аграрного питання поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому в Російській імперії з 1906 р. проводилася аграрна реформа, ініціатором якої став П.А. Столипін. Заходи Столипіна. 1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з общини і закріпляти землі в приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння. 2. Створення на селі хутірського і відрубного господарства. 3. Проведення переселенської політики. Здійснення реформи було покладено на губернські і волосні землевпроваджувальні комісії. Столипін хотів створити міцну мережу багатих господарств, які б служили опорою самодержавства на селі. В Україні до початку 1916 р. 13 % від загальної чисельності господарств стали хутірськими і відрубними, в Південній Україні з общини вийшло 34,2 % господарів, в Правобережній Україні – 50,7 %. Для надання допомоги селянам було створено селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі і продавав селянам. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру і Далекого Сходу. Правда, 70 % з тих, що виїхали, вимушені були повернутися в рідні місця. Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. Найбільший успіх вона мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Однак остаточно зруйнувати общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Аграрна реформа не реалізувала повністю свого потенціалу і не досягла поставленої мети. Довести до кінця свої наміри Столипіну не судилося: в жовтні 1911 р. у київській опері терорист Багров застрелив реформатора впритул. Таким чином, у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. на українських землях відбувався помітний розвиток господарства, зумовлений політичною стабілізацією, освоєнням земель Причорномор’я тощо. Ліквідація кріпацтва сприяла бурхливому розвитку капіталізму. 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ Криза феодально-кріпосницької системи обумовила зростання суспільно-політичного руху за ліквідацію самодержавства і кріпацтва. Яскравим прикладом організації, що мала на меті виконання саме цих завдань, було Південне товариство, утворене у 1821 р. Програмним документом товариства була «Руська правда», складена П. Пестелем. Одночасно з Південним товариством, але незалежно від нього в Україні діяло Малоросійське товариство на чолі з В.Лукашевичем, а також Товариство об’єднаних слов’ян, засноване 1823 р. в Новгород-Волинському офіцерами П. і О.Борисовими і польським революціонером Ю.Люблінським. Метою товариства було звільнення слов’янських народів від деспотизму та іноземного панування, об’єднання слов’янських країн у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва та станової нерівності. Восени 1825 р. Південне Товариство і Товариство об’єднаннях слов’ян злились. Після поразки повстання декабристів 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, члени Південного товариства 29 грудня 1825 р. підняли повстання Чернігівського піхотного полку. Але в перших числах січня 1826 р. повстанці зазнали поразки. Цілий етап у політичному русі України склало Кирило-Мефодіївське товариство, серед організаторів якого були М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, Т. Шевченко та ін. Головними завданнями товариства було: повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва, визволення слов’янських народів, у тому числі й українців, та утворення з них слов’янської федерації. Кожний слов’янський народ мав утворити окрему демократичну республіку (річ посполиту), а спільними справами повинен був завідувати спільний Собор. Доля товариства склалася трагічно: царський уряд розкрив і розгромив його, члени організації потрапили у заслання, Т. Шевченка було віддано в солдати. В пореформений період значно активізувався суспільно-політичний рух. Зрозуміти суспільно-політичне життя в Росії і Україні неможливо без розуміння феномену російської інтелігенції, виникнення якої було результатом процесів модернізації, західних впливів і водночас являло собою суто російське явище. Саме поняття інтелігенція виникає в 1860-ті рр. в Росії та вже звідси розповсюджується по всьому світові. Більшість сучасних дослідників оцінюють визвольний рух у Росії як однорідний у соціальному відношенні, процес, розпочатий і завершений опозиційною інтелігенцією. У другій половині ХІХ ст. на історичну арену виходить нове покоління інтелігенції, яка дістала назву різночинської. Інтелігенція гостро переживала відірваність від народу. Для інтелігентської свідомості було характерно схиляння перед народом, прагнення служити народу. Некритично засвоюючи різні західні вчення, очолюючи суспільні рухи, створюючи різні політичні партії, вона розхитувала традиційні підвалини масової свідомості і саму будову російської державності, створюючи несумісний з нею тип політичної культури, що тяжіє до західного. Слід виділити три основні напрямки суспільно-політичного руху. 1 Клерикально-монархічний (консервативний) напрямок. Він не мав чіткого організаційного оформлення, але його позиції були досить стійкі. Поширення гласності в результаті указу про скасування попередньої цензури викликано появу правої, наступально орієнтованої журналістики. Послідовники цього напрямку групувалися навколо таких видань, як «Московские ведомости», «Русский вестник», «Гражданин», «Новое время» та ін. Характерним для прихильників цього напрямку було негативне ставлення до

реформ 60-х рр., активне відстоювання самодержавства, церковності, суспільної ієрархії. Головну небезпеку вони вбачали в буржуазному лібералізмі та західних впливах. 2. Ліберальний рух в Росії бере початок від «західників», які відстоювали ідею розвитку країни за західноєвропейським зразком. Хоча в пореформений період західництво і слов'янофільство як окремі напрямки суспільної думки перестали існувати, порушені ними проблеми залишались актуальними. У 60-ті рр ліберальний рух проявлявся в діяльності земств. Кращою формою правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом. І хоча в XIX ст. лібералізм не відіграв значної ролі в політичному житті, він мав великий вплив на суспільну думку. На початку XX ст. утворилися ліберальні політичні партії. 3. Революційний рух, який на протязі 30 років домінував серед радикально настроєних представників російського суспільства. Він отримав назву революційно-демократичний, а згодом народницький. Після того як Росія, а разом з нею і основна частина України, стали на шлях капіталістичного розвитку, революціонери-дворяни практично вичерпали свої можливості. З'явилося нове покоління революціонерів, які піддали критиці капіталістичний лад і закликали до побудови нового, який вони називали соціалістичним. Вони вважали, що селянська община, яка ґрунтується на зрівняльному землекористуванні, може стати основою нового ладу. Народники вірили в революційну природу селянства, у можливість підняти його відразу на соціалістичну революцію. В народництві існували три основні течії: бунтарська, пропагандистська та змовницька. Можна виділити етапи революційного руху – період гурткової роботи та «ходіння в народ» (кін. 60-х – кін 70-х рр., утворення підпільної організації «Земля і Воля» (1876 р.), посилення пропагандистської роботи та перехід до індивідуального терору (друга половина 70-х рр.), розкол «Землі і Волі» на «Народну волю» та «Чорний переділ» (1879 р.). Вищим досягненням революційних народників стало вбивство царя Олександра ІІ 1 березня 1881 р. Після цього народництво йде на спад. Поступово домінуючі позиції у революційному русі переходять до марксизму. Протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як і в наступні періоди, в Україні відбувається поєднання революційного та національного рухів. Важливе місце в національному русі займали громади – культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.). Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. На українських землях, що входили до складу Австрійської імперії, етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські пани. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. Специфіка національного відродження на західноукраїнських землях полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. в Перемишлі виникла культурно-освітня організація – «Товариство священиків», яка стала активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. На початку 1830-х рр. у Львові виникло демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), яке бачило своє головне завдання в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, сприянні пробудженню національної свідомості українського народу. Революційна хвиля 1848–1849 рр., що охопила Європу, зумовила пожвавлення революційного руху і на західноукраїнських землях. У 1848 р. у Львові було утворено Головну Руську Раду, яка вимагала поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями, розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким, дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо. У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному у 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів. У 1860-х рр. австрійський уряд провів низку реформ. Реформи закріпили за польською елітою монополію політичної влади в Галичині. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Так, москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного великоруського народу», народовці стверджували етнічну єдність «галичан» і «наддніпрянців», виступали за союз з визвольним українофільським рухом Центральної та Східної України. У середині 70-х рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Так в українському таборі виникла радикальна течія. Останнє десятиліття ХІХ ст. було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці ХІХ ст. перших українських партій національна ідея проникає в маси. Перші українські політичні партії з’явилися у Галичині. У 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895 р.). У 1899 р. у Львові за участю частини народовців і радикалів утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП). Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що у 1899р. оформлюється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з М. Ганкевичем, Ю. Бачинським та С. Вітиком на чолі. Всі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розв’язання соціально-економічних завдань, були прибічниками політичної самостійності України. Отже, в 1890-х рр. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній Україні. Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних партій. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП), яка виникла в 1900 р. Фундатори партії – Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов та ін. Мета партії – соціальне та національне звільнення України. Вона відстоювала інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1902 р. утворилася Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним ідеям та орієнтації на російських есдеків-меншовиків і утворила Українську соціал-демократичну спілку. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. У грудні 1905 р. частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка було утворено Українську демократичну партію (УДП). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Гринченком, С. Єфремовим, Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол удалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію – Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Крім національних партій, в Україні активно діяли загальноросійські політичні партії. У 1898 р. було утворено марксистську Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), яка 1903 р. розкололася на фракції меншовиків і більшовиків. На початку ХХ ст. з неонародницьких гуртків створюється Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери). Після виходу царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., який дозволяв політичну діяльність, були створені ліберальні партії Конституційно-демократична партія (КДП, кадети), Союз «17 жовтня» (октябристи). На противагу революційному рухові виникають праві монархічні організації «Союз руського народу» й «Союз Михаїла Архангела» (чорносотенці). В містах України загальноросійські політичні партії користувалися значно більшим впливом, ніж власне українські. Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. помітно активізувалася діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними. 3. УКРАЇНА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ 1905–1907 РР. ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1914-1918 РР. Загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904–1905 рр., призвело до першої російської революції. Першим днем її стало 9 січня 1905 р., коли царські війська розстріляли мирний хід до царя робітників з петицією про поліпшення умов життя («Кровавое воскресенье»). Протягом весни й літа 1905 р. країну охопила наростаюча хвиля страйків. Її апогеєм став загальний жовтневий страйк. Поширювався селянський рух. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим з яких був заколот на панцирнику «Потьомкін» в одеському порту. В умовах наростаючого тиску цар 17 жовтня 1905 р. підписав Маніфест, у якому дарував народу політичні свободи – свободу особистості, свободу совісті, зборів, союзів, обіцяв зізвати законодавчу думу. Це було рівноцінно Конституції. Активну діяльність у ході революції розгорнули українські партії. Коли працювали І і ІІ Думи, українці організували парламентський клуб на чолі з І. Шрагом для обстоювання своїх інтересів. Вони добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни, українізації школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. 3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до ІІІ Думи. У виборчому законодавстві були обмежені права робітників, селян і народів національних околиць. Саме з цим днем пов’язують поразку революції Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч, прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутки за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту, бажання переділити колонії спричинили початок Першої світової війни. Основними воюючими угрупованнями були: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Троїстого союзу приєдналися Туреччина і Болгарія, а Італія у грудні 1915 р., прагнучи панувати в районі Адріатики, вийшла зі складу Троїстого союзу і перейшла на бік Антанти, внаслідок чого союз став тепер Четверним. Антанта (у перекладі – Згода) підтримала Сербію, а згодом до союзу приєдналися Румунія і США, Японія тощо. За своїм характером війна була несправедливою, загарбницькою з боку обох воюючих угруповань. Трагедія українського народу полягала в тому, що він усупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій – на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена у серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили Радикальна, Соціал-демократична та Націонал-демократична партії. За ініціативи Головної Української Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Водночас з утворенням Головної Української Ради емігранти з Наддніпрянщини – В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк створили у Львові проавстрійську Спілку Визволення України (СВУ), яка своєю метою проголосила відродження самостійної Української держави. Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей та віросповідань, із самостійною українською церквою. Частина українських політиків вірила, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Так, на початку війни Товариство українських поступовців (ТУП) підтримало Росію. Але коли після перших успіхів російських військ у Галичині стало зрозуміло, що царизм не має наміру надавати автономію Україні, тупівці оголосили про свій нейтралітет у війні. Емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції. Війна лягла важким тягарем на економіку України, важко ударила по сільському господарству. Великі матеріальні і людські втрати на фронтах, погіршення і без того важкого матеріального становища трудящих, розлад і хаос у народному господарстві вели країну до економічного колапсу, спричиняли могутнє бродіння в армії і на флоті, активізували боротьбу трудящих мас за свої права, наближаючи країну до нової революційної кризи.