Чернігівське князівство

2 Чернігівське князівство

Форма правління монархія

князі

- 1024—1036 Мстислав Володимирович

- 1054—1073 Святослав Ярославич

- 1094—1096 Олег Святославич

Історія

- Засновано ХІ ст.

- Припинило існування 1239

Чернігівське князівство — південно-східне руське князівство династії Рюриковичів, а з 14 столтіття — Гедиміновичів, на території сучасної Чернігівщини і Сіверщини з центром у місті Чернігів.

[ред.] Короткі відомості

Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).

До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024—1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, якийперейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.

Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.

Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князі Святослава Ярославича (1073 — 1076), його внуків Всеволода (1139 — 46) й Ігоря (1146 — 47) Ольговичів, Із'яслава Давидовича (1157 — 1161), Святослава Всеволодовича (1176 — 1194 з перервами), Всеволода Святославича (Чермного; 1206 — 12)), Михайла Всеволодовича (1238 — 46). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Ч.к.

Чернігівське князівство у XII столітті

У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.

Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.

У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.

18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернінігвським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).

У 1355—1356 роках литовський князь Ольгерд Гедимінович приєднав землі Чернігівського князівства до Литви та на удільних столах посадив своїх синів, і Чернігівське князівство як цілість перестало існувати.

[ред.] Джерела та література

* Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І — IV

* Голубовский Н. История Северской Земли до половины XIV ст. Київ 1882

* Багалій Д. История Северской Земли до половины XIV ст. К. 1882

* Андріяшев О. Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI в. ЗІФВ ВУАН, т. XX. К. 1928

* Kuczynski S. М. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Варшава 1936

* Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины. Л. 1940

* Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X — XVII w. Варшава 1965

* Зайцев А. Черниговское Княжество, древнерусские княжества X — XIII ст. М. 1975

* Ассев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980

* Dimnik M. Mikhail, Prince of Czernigow and Grand Prince of Kiev 1224 — 1246. Торонто 1981.

* Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

* Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Реферат на тему:

Розпад Давньоруської держави на окремі князівства - землі

Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов'яни, які об'єднались в єдину міцну державу, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на ХІІ-ХШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.

Для земель Давньоруської держави у ХІІ-ХШ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з'являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служитимуть їм.

Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві групи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої "належності" князеві з періодичною виплатою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.

У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв'язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники - колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.

Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.

Великому київському князеві важко було управляти великою країною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.

Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів набагато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася.

Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь.

Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолював землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князівства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Великого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також земельні князівські з'їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єдина православна церква з номінальним центром у Києві.

На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.

Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.), Ізяслав Мстиславич (1146- 1154 рр.), Юрій Долгорукий (1155-1157 рр.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 рр.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 рр.), Гліб Юр'євич (1169-1170 рр.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 рр.). У 1183 р. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об'єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб'як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.

Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Ольговичів - наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.

У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина Лавора. КняжичВолодимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає "Слово о полку Ігоревім".

Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.

Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об'єктом литовської експансії.

У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепадати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володимиро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Велике Гніздо у 1203 р., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці XII - на початку XIII ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні перемістився на Захід - до Галицько-Волинського князівства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К., 1990.

2. Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999.

3. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. - К., 1996.

4. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. - К, 1996.

5. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. -К., 1996.

6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). - Львів, 1996.

7. Вернадський Г. Русская история. - М., 1997.

8. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К., 1997.Історичний екскурс

Історія Чернігівщини сягає своїм корінням сивої давнини. Заселення її території почалося ще в епоху палеоліту – близько 100 тис. років тому, про що свідчать дослідження стоянки первісної людини біля с.Мезин Коропського району. У всі часи територія області була місцем інтенсивних контактів різноманітних етносів і культур.

На зорі нашої ери Чернігівщина входила в ареал формування східнослов’янської етнічної спільності. У другій половині І тисячоліття тут склався племінний союз сіверян. На рубежі VII-IX Чернігово-Сіверська земля увійшла до складу древньоруської держави – Київської Русі, де Чернігів за розмірами і значенням серед інших міст поступався лише Києву.

З 1024 року Чернігів – столиця великого князівства, територія якого простягалася від сучасного Підмосков’я на півночі до Тмутаракані на Азово-Чорноморському узбережжі.

Саме на чернігівській землі в м. Любечі в 1097 році відбувся перший в історії Київської Русі з’їзд князів, на якому було ухвалено рішення про припинення міжусобних війн.

В середині ХІІ століття від Чернігово-Сіверської землі відокремилось Сіверське князівство, столицею якого стало місто Новгород-Сіверський. У 1185 році новгород-сіверський князь Ігор здійснив невдалий військовий похід проти половців, що стало темою для видатного твору давньоруської літератури – „Слова о полку Ігоревім”.

У наступні періоди історії Чернігівщина не раз ставала ареною боротьби могутніх держав за володіння нею. У ХVII ст. населення краю брало активну участь у селянсько-козацьких повстаннях та визвольній війні українського народу. А у 1669р. містечко Батурин стало резиденцією гетьманів Лівобережної України і її останньою столицею.

Чернігівщина – давній культурно-історичний осередок нашої держави. Переживши декілька стрімких злетів і таких же несподіваних і глибоких періодів занепаду, Чернігівщина накопичує енергію для нового піднесення, що буде згенероване культурним надбанням століть.Зовнішньоекономічна діяльність

Унікальне географічне положення області на кордоні трьох слов’янських держав - України, Росії та Білорусі, доповнене розвинутою транспортною мережею, має стратегічне значення для розширення міждержавних виробничо-торговельних, культурно-наукових і туристичних зв’язків, а значний промисловий і науково-технічний потенціал регіону, орієнтація економіки як на внутрішній так і зовнішні ринки, наявність недорогої висококваліфікованої робочої сили, розвинута банківська система закладають надійний фундамент для налагодження взаємовигідних економічних відносин між підприємствами Чернігівщини і партнерами в Україні та за її межами.

7За легендою, князівна відзначалася дивовижною вродою, полюбляла їздити верхи, полювати, була прекрасною лучницею. Чутки про красу дівчини дійшли до хазарського Кагана – князя, котрому князь Чорний платив данину. Каган надіслав до Чернігова сватів з багатими подарунками та горда князівна відмовилася вийти заміж за ворога свого народу. Каган намагався захопити Чернігів штурмом і заволодіти дівчиною силоміць, але міщани мужньо відбивали атаку за атакою і хазарам нічого не залишалося, як спробувати взяти місто облогою. В той час князь Чорний посварився з великим Київським князем Олегом і чекати на допомогу йому не було звідки, тому він вирішив прорвати облогу поки людських сил , харчів і води в місті було ще достатньо. Та лише князь зі своєю дружиною і народним ополченням вийшов за міські мури, зграя зрадників увірвалася до кімнати дівчини. Вона жила на найвищому поверсі терема, котрий як оповідала легенда, був таким же високим, як старі дуби, що росли навколо нього. Князівні вдалося вбити кількох нападників, але коли закінчилися стріли, дівчина викинулася з вікна.

Та все ж якою б красивою не була ця легенда, назва міста з'явилася не тоді. Перша письмова згадка про Чернігів датується 860-м роком, тобто значно раніше за події описані у переказі. Дослідники схиляються до думки, що місто могло отримати назву від імені вождя місцевого племені або першого поселенця, якого звали Черніга або Чернега. Тим більше, що таке ім'я зустрічається у споріднених слов'янських народів – поляків і чехів. Інші історики вважають, що назва Чернігів походить від лісів, котрі колись оточували місто і були на стільки густими, що здалеку здавалися чорними.

У найвідомішій руській билині про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника описується битва богатиря з ворожою силою під містом Черніговом, а потім у густому лісі, із самим Солов'єм-розбійником.

Перші поселенці з'явилися тут ще в 4-му тисячолітті до нашої ери, а віднайдені тут в урочищах Яловщина і Татарська Гірка поселення епохи бронзи вказують на заселення території міста в 2-му тисячолітті до нашої ери. На крутих схилах Десни і Стрижня порізаних глибокими ярами вже в 1-му тисячолітті нашої ери існувало кілька поселень сіверян. У межах давньої центральної частини Чернігова на Валу, на Єлецьких і Болдіних горах, а також в іншим місцях. Поступово об'єднуючись, вони поклали початок Чернігову, котрий протягом Х-ХІІІ-го ст. був 2-м після Києва економічним, політичним і культурним центром Київської Русі.

Вперше Чернігів згадується у «Повісті минулих літ» у котрій зокрема йдеться про перший договір Русі з Візантією укладений в літку

860 року князем Аскольдом після успішного походу київського війська на Константинополь.

У списку руських міст, яким греки зобов'язувалися платити данину, Чернігів стояв на 2-му місці після Києва, що свідчить про важливе значення головного міста сіверян. Пізніше, близько 907-го року київський князь Олег у результаті іншого походу на Візантію зобов'язав греків: «даяти уклады на руские грады: первое на Киевъ, та же на Чернигов, на Переаславь, на Полтескъ, на Ростов, на Любечь и на прочая грады: по тем бо городамъ седяху велиции князи под Олгом суще». В договорі 944-го року підписаного з Візантією Ігорем, Чернігів також згадується на 2-му місці. Візантійський імператор Констянтин Багрянородний, серед найважливіших міст Русі, котрі в середині Х-го ст.

Торгували з Константинополем знову ж таки згадує Чернігів.

Швидкому зростанню Чернігова сприяло вигідне географічне розташування в басейні Десни і її приток Снов і Сейм. По Десні і Дніпру Чернігів підтримував зв'язок з Києвом і далі з Візантією. Десна крім того відкривала вихід до земель у верхів'ях Волги й Оки, а також до Новгорода. По волго-донському шляху Чернігів підтримував зв'язок з арабським сходом, основу господарського життя міста складали: ремесла, землеробство і торгівля. Давній Чернігів у період розквіту займав площу понад 200 га. Він складався з дитинця, окольного граду і третяка, передмістя і подолу. Найдавнішою частиною міста був добре укріплений глибоким ровом і земляним валом з дерев'яною стіною дитинець. Котрий мав 3-ри в'їзди: водні, київські і погорілі ворота. Тут розміщувався князівський двір, багаті маєтки феодальної знаті і головні собори міста. З півночі і заходу до дитинця прилягав окольний град – найбагатолюдніша ремісничо-торгова частина міста. Він також був оточений глибоким ровом, валом і дерев'яними стінами. Ці укріплення простягалися до річки Стрижень. Західну частину окольного граду в напрямку Єлецького монастиря називали третяк. Ремісниче-торгове передмістя швидко зростаючи до середини ХХІ ст. вийшло за межі укріплень. Так виникло передмістя, яке охоплювало дуже велику також зміцнену територію куди входила і площа сучасного міського ринку. Ремісничо-торгова частина міста була забудована одно і рідше двокамерними будівлями складеними у вигляді зрубу або глино-видними на дерев'яному каркасі. Та серед них зустрічалися і більш комфортабельні житла купців і багатих ремісників. Заможна частина населення зводила тут за свій рахунок кам'яні храми. У низинній заплаві Десни і Стрижня на південному-заході від дитинця розташовувався поділ - заселений простими людьми. Найбідніша частина мешканців подолу тулилась у тісних напівземлянках і землянках. Про могутність давнього Чернігова свідчить багато розташованих напівкільцем навколо міста курганів ІХ-Х ст. з похованнями князів і дружинників. Ще 100 років тому їх було понад 500-т. Світової слави набули кургани: «Чорна могила», «Гульбище» і «Безіменний». Віднайдена у кургані «Гульбище» зброя дружинника: меч, щит, кольчуга, сокира тощо,вражає своїми величезними розмірами. Видатною архіологічною пам'яткою Х-го ст. єдиним відомим похованням давньоруського князя є курган «Чорна могила». За народним повір'ям тут похований перший чернігівський князь Чорний, той самий з яким пов'язана одна з гіпотиз походження назви міста.

Наприкінці Х-го ст. великий київський князь Володимир завершив об'єднання східнослов'янських племен у складі давньоруської держави. Зміцнюючи великокнязівську владу Володимир Святославич замінив місцевих князів, які перебували у васальній залежності від нього своїми синами, призначивши їх намісниками.Після смерті великого князя у 1015 році, його спадкоємці вчинили криваву бійню. Почалося з того, що Святополк, якого прозвали Окаянним наказав убити своїх братів Бориса і Гліба і захопив великокнязівський престол у Києві.

Дізнавшись про це Ярослав Мудрий, котрий князював в той час у Новгороді здійснив похід на Київ і розгромив військо Святополка змусивши його втікати за кордон. Однак Ярослав не оселився у столиці, а став правити батьківськими землями з Новгорода до якого звик. Скориставшись відсутністю Ярослава до воріт Києва підійшов енергійний і заповзятий Мстислав Хоробрий, котрий князював у отриманій від батька Тмутаракані, теперішній Керчінський і Таманський півострови.

Він вимагав прийняти його, як великого князя, але як свідчить літопис: «не приняше его кияне». Тоді Мстислав пришов до Чернігова, де на той час не було свого князя. Тут його гостинно зустріли місцева знать і духовенство і запросили його на престол. Однак і Ярослава і Мстислава не полишала думка про об'єднання великої держави під власною владою. Використавши військову хитрість у 1024 році в битві під Листвином у 40 км під Черніговом Мстислав ущент розбив військо брата.

Для слов'ян ця перемога мала велике значення, оскільки армія Мстислава Хороброго складалася з його місцевих підданих, а у війську Ярослава служили вікінги, професіональні військові, котрі вважалися непереможними. Та не дарма Ярослав отримав прозвище Мудрий, того чого він не зміг домогтися силою, він частково досягнув дипломатією. Через 2-ва роки брати помирились і розділили Руські землі по Дніпру.

Чернігів став столицею князівства землі котрого сягали Оки, Дону й Азовського моря. З правлінням Мстислава Володимировича (Хороброго) почався «золотий» вік міста. Податки до князівської казни надходили з території, що дорівнювала сучасній Франції. У період свого розквіту Чернігів був одним з найбільших міст Європи. Його населення складало 25000 чоловік.

У цей час був зведений новий князівський терем, закладений Спасо - Преображенський собор, який став починаючи з Мстислава усипальницею чернігівських князів, а також заснований Єлецький монастир. Прокнязювавши у Чернігові 10-ть років Мстислав раптово помер і чернігівські землі відішли до Ярослава Мудрого. Той не задовго до смерті розділив землі Руські між своїми 3-ма синами: старший Ізяслав – отримав Київ, Всеволоду дістався Переяслав, а Чернігів Святославу. Котрий князював у ньому 19-ть років і заснував династію Святославичів. Деякий час брати жили в мирі, але після нападу половців і повстання 1068 р. в Києві їхній союз розпався. Почалася боротьба за великокнязівський престол. Святослав Ярославича підтримував великий церковний діяч уродженець Любеча Антоній Печерський. Він був засновником Києво-Печерської Лаври, а в Чернігові мешкав у 1069 – 1072 роках. Антоній оселився в печері на Болдіних горах де згодом виник печерний монастир с кількома ярусами галерей і підземних храмів. У 1073 році місце Ізяслава у Києві посів Святослав, а Чернігівським князем став Всеволод Ярославич. Після смерті Святослава у 1076 році міжусобиці спалахнули з новою силою в них крім Ізяслава і Всеволода активну участь брали син Святослава Олег і син Смоленського князя В'ячеслава Борис. У 1078 році після розгрому Олега і Бориса на Нежатиній Ниві (є версія, що на цьому місті сучасне місто Ніжин) чернігівський престол зайняв син Всеволода – Володимир Мономах. Однак через 16-ть років він все ж був змушений передати правління сину Святослава - Олегу. Той у 1094 році в союзі з половцями здійснив новий наступ на місто. Після 8-ми денної облоги Володимир Мономах залишив Чернігів і відступив до своєї вотчини Переяслава – котрий вже тоді був центром самостійного князівства.

Основна маса мешканців Чернігова, за винятком князівських, боярських і церковних ремісників і челяді була особисто вільною, але обкладалася різними зборами і виконувала повинності пов'язані зокрема з будівництвом міських укріплень. Повноважним представником князя в місти був тисяцький, котрий відав судом і командував міським ополченням – тисячою. Як і в інших давньоруських містах у Чернігові для розгляду найважливіших питань суспільно-політичного життя скликалася віче. В якому брали участь усі особисто вільні громадяни, але керували представники міської аристократії і духовенства.

В літописах, збереглася датована 1139-м роком згадка про чернігівське віче, яке дає певне уявлення про характер цього народного зібрання. «Люди черниговци» змусили князя Всеволода Олеговича припинити уособицю, що загрожувала черговим розоренням міста, й укласти мир зі своїм противником. Написи на ремісничих виробах і стінах кам'яних будівель вказують на поширення грамотності серед міщан. Один з таких написів, що належав вотраку: «Ионий из Чернигова» був віднайдений на стіні Софійського собору в Києві. Високоосвіченими для свого часу людьми були деякі з чернігівських бояринь і князів. Так Всеволод Ярославич знав 5-ть іноземних мов, грецькою і англійською мовами володів Володимир Всеволодович Мономах. Відомими книголюбами були Святослав Ярославич ХІ ст.і Святослав Давидович ХІІ ст.. Книги зібрані Святославом Давидовичем згодом стали основою бібліотеки Києво-Печерського монастиря.

У ХІІІ ст. розвиток Чернігова як і всієї давньої Русі був перерваний нашестям численних орд хана Батия.

У жовтні 1239 року до міста підступила орда хана Менгу. На допомогу оточеному місту намагався пробитися князь Мстислав Глібович 2-й брат чернігівського князя Михайла Всеволодича котрий не задовго до цього залишив місто. Під Чернігівськими мурами почалася запекла битва. 18 жовтня 1239 року орди Батия: «град взяша и запалиша огнем».9Короткі нариси історії Чернігова

На території, яку зараз займає сучасний Чернігів, виявлені сліди людської діяльності ІV тисячоріччя до нашої ери. На початку І тисячоріччя нашої ери тут осіли слов'янські племена. Їхні поселення розросталися і міцніли, у другій половині VІІ століття кілька таких поселень злилися, утворивши місто.

Топонім Чернігів уперше згадується в "Повісті врємєнних літ", у якій, зокрема , викладається перший договір Русі з Візантією, який було заключено влітку 860 року князем Аскольдом після успішного походу київського війська на Константинопопь. У списку російських міст, яким, згідно договору, греки зобов'язувалися платити данину, Чернігів стоїть на другому місці після Києва, що свідчить про важливість головного міста слов'янського племені Сиверян як економічного, політичного і культурного центра землі Російської.

Колишню міць Чернігова підтверджують літописи і билини. Цікавими пам'ятниками є численні кургани ІX-X століть - поховання князів і бояр-дружинників. У результаті розкопок цих курганів були виявлені предметні матеріали, що характеризують соціальні відносини, побут і культуру городян того часу і представляють великий науковий інтерес. Унікальним пам'ятником є курган Чорна Могила, що, по переказах, є похованням князя Чорного. У кургані лежали мечі, шаблі, списи, кольчуги, щит з мідним обкуттям, посуд. Самою коштовною знахідкою стали два роги тура, оздоблених сріблом. На Болдиній горі виділяються кургани Гульбище і Безіменний. Величезних розмірів меч, щит, кольчуга, бойова сокира та інше бойове спорядження, знайдені в кургані Гульбище, свідчать про те, що це було поховання величезного і могутнього воїна-богатиря.

На початку XІ століття Чернігів став столицею величезного і могутнього князівства. Відбулося це так. Наприкінці Х століття великий київський князь Володимир завершив об'єднання східнослов'янських племен у складі давньоруської держави Київська Русь. Зміцнюючи великокнязівську владу, Владимир Святославич замінив місцевих князів, що знаходилися у васальній залежності від нього, своїми синами, призначивши їхніми намісниками. Після смерті великого князя в 1015 році його спадкоємці вчинили криваву бійню. Розпочалося все з того, що Святополк (прозваний Окаянним) наказав убити своїх братів Бориса і Гліба і захопив великокнязівський престол у Києві. Довідавшись про це, Ярослав Мудрий, котрий княжив у той час у Новгороді, почав похід на Київ і розгромив військо Святополка, змусивши його бігти за кордон. Однак Ярослав не оселився в столиці, а став правити батьківськими землями з Новгорода, до якого він звик.

Скориставшись відсутністю Ярослава, до воріт Києва підійшов енергійний і заповзятливий Мстислав Хоробрий, котрий княжив у Тьмутаракані, яка дісталася йому від батька (нинішні Керчинский і Таманськ півострова, омивані Азовським і Чорним морями) і зажадав прийняти його як великого князя, але, як свідчить літопис, "неприняша його кыяне". Тоді Мстислав прийшов у Чернігів, де в той час не було свого князя. Тут він був гостинно зустрінутий місцевою знаттю і духівництвом, що запросили його на престол. Однак і Ярослава, і Мстислава не залишала думка про об'єднання великої держави під власною владою. Використавшись військовою хитрістю, у 1024 році в битві під Лиственом, за 40 кілометрів від Чернігова, Мстислав розгромив військо брата. Для слов'ян ця перемога мала велике значення, оскільки армія Мстислава Хороброго складалася з його місцевих підданих, а у війську Ярослава служили вікінги, професійні військові, котрі вважалися непереможними. Але недарма Ярослав одержав прізвисько Мудрий: того, чого він не зміг домогтися силою, він частково домігся дипломатією - через два роки брати помирилися і розділили російські землі по Дніпру.

Чернігів став столицею князівства, землі якого досягали Оки, Дону, Азовського моря. Прокняжив у Чернігові 10 років, Мстислав раптово вмер і чернігівські землі відійшли Ярославові Мудрому, котрий незадовго до своєї смерті розділив їх між своїми трьома синами. Чернігів дістався Святославові, що княжив у ньому 19 років і став засновником династії Святославичів. Час від часу суперечки князів за Чернігів ставали особливо гострими. У 1078 році тут осів Володимир Мономах, але через 16 років він був змушений передати правління сину Святослава Олеу. У 1097 році Любецький з'їзд князів визнав спадкоємні права на Чернігів і Чернігівські землі за Святославичами, що правили тут більше ста років.

Правління Мстислава Хороброго стало початком золотого століття Чернігова. Податки в князівську скарбницю надходили з території, рівної сучасної Франції. Бурхливо розвивалося мистецтво і ремесла, писалися літописи, виник власний чернігівський архітектурний стиль, були зведені прекрасні будівлі. Деякі з них збереглися до наших днів. У період свого розквіту Чернігів був одним з найбільших міст Європи, його укріплена площа перевищувала два квадратних кілометри, а населення складало 25 тисяч чоловік.

Проголосивши принцип династичного розділу Русі, Любецький з'їзд князів у такий спосіб документально закріпив процес її феодальної роздробленості, при якій російські князівства ставали усе дрібніше і слабкіше. Це полегшило полчищам золотоординського хана Батия захоплення російських земель. Чернігів узяв штурмом хан Менгу 19 жовтня 1239 року. Місто було розграбовано і спустошене настільки, що лише через чотири сторіччя виросли до тієї території, що він займав на початку XІІІ століття. Однак місту вже не призначено було повернути собі колишню славу.

Більш, ніж на чотири століття розтягся період застою й упадка. Із середини XІ століття містом володіли литовські феодали, на початку XV століття Чернігівські землі потрапили під владу князів Московської держави. У той неясний час місто неодноразово піддавався нападам кримських татар, особливо спустошливими були набіги хана Менгли-Гірея, що спалили місто в 1482 і 1497 роках. У 1618 році Московська держава уступила Чернігівські землі Польщі.11 1. Короткі відомості

Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир та інші.Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).

До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024—1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.

Чернігівське князівство у XII столітті У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.

2. Джерела та література