Курсова робота
«Євген Петрушевич»
Вступ.
Розділ 1. Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
1.1. У переддень повстання.
1.2. Боротьба за головне місто Східної Галичини.
1.3. Початок польсько-української війни.
Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР.
2.1. Основні віхи біографі Є. Петрушевича.
2.2. Діяльність Є.Петрушевича на чолі уряду ЗУНР.
Розділ 3. Процес творення західноукраїнської державності
2.1. Будівництво національної держави.
3.2. Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР.
Висновки.
Література.
Вступ
Актуальність теми дослідження. У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії – справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Освоєння в історії "білих плям" заполонило не тільки уми фахівців, а й широкого громадського загалу, членів різних політичних об'єднань. Історична тема, як і тема культурно-національного відродження, домінує в багатьох публікаціях і рефератах на наукових конференціях, посідає важливе місце на сторінках публіцистики.
Історія – це пам'ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення, виховання прийдешніх поколінь. На жаль, у часи тоталітарного режиму цілі пласти нашого минулого були сфальсифіковані або знаходились за сімома замками. Тому особливо серйозних досліджень чекає літопис українського народу. "Читати українську історію треба з бромом, – писав у травневі дні 1918 року прем'єр Української Народної Республіки Володимир Винниченко, – до того, – це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, застрашена нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування".
Напередодні Першої світової війни значна частина українських земель – Східна Галичина, Буковина та Закарпаття – перебували у складі Австро-Угорщини. В жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Рішучі заходи зі створення власної держави почали робити й українці на західноукраїнських землях.
Викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.
Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільно-політичне життя України в період Української революції 1917-1921 років.
Предмет дослідження – діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР.
Метою курсової роботи є об'єктивне і всебічне висвітлення діяльності Євгена Петрушевича як президента ЗУНР.
Відповідно до мети поставлено такі завдання:
– з'ясувати основні віхи біографії Євгена Петрушевича;
– дослідити основні моменти революційно-визвольного руху на західноукраїнських землях;
– дослідити процес творення західноукраїнської державності.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період Української революції 1917-1921 рр.
Наукова новизна роботи полягає у спробі цілісно дослідити проблему діяльності Євгена Петрушевича як президента ЗУНР. Автор використав широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вітчизняної та зарубіжної фахової літератури.
Наявне використання таких методів дослідження як аналітичний, порівняльний, описовий, статистичний.
Розділ 1. Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях
1.1. У переддень повстання
Із завершенням Першої світової війни на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всі етнічні українські території, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органічну частину перетворень, які докорінно змінили обличчя Центральної та Східної Європи, всього континенту, врешті, цілого світу.
Українці, як і всі інші народи Австро-Угорщини, домагалися ліквідації ненависної чужоземної влади на своїх землях. Зробивши чималий внесок у розвал віденської імперії, революційні виступи в Східній Галичині, на Буковині, Закарпатті, а також на Волині одразу ж переросли в оборонну війну, спрямовану проти військ новопосталих держав (передусім Польщі) й тих, котрі існували раніше (насамперед Румунії). Особливої гостроти та міжнародного розголосу набула збройна боротьба в Прикарпатті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру – Львова – в історичному житті України, а також їхнім місцем у територіальних домаганнях Польщі, якій переможна Антанта відводила першорядну роль у перебудові Центральної та Східної Європи.
Західноукраїнські землі вступили в новий етап свого розвитку, обтяжені перебуванням у багатовіковому колоніальному ярмі. Невигідне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини. Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневолених народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р., який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу. Як твердять деякі активні учасники тодішнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужів довір'я".
Імперії лишалося існувати лічені дні, а депутати парламенту, єпископи, члени сеймів і лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібралися у Львові, далі дотримувалися курсу на залишення західноукраїнських земель під владою Відня. Він обґрунтовувався невизначеністю позиції Антанти, з одного боку, та становищем у Великій Україні, з другого. Головний документ зібрання, що проголосило себе Українською Національною Радою – вищим органом західноукраїнських земель, проголосив: українські землі імперії становлять "одноцільну українську територію", що "уконституйовується як Українська держава", представники котрої мають брати участь у "майбутній мирній конференції. Останній пункт декларації забороняв "теперішньому австро-угорському міністру заграничних справ Буріану" вести переговори "іменем сеї української території". Переводячи це рішення на зрозумілу народові мову, К.Левицький на мітингу 20 жовтня заявив, що воно означає "утворення Української держави в межах Австро-Угорщини". Він та його однодумці вбачали у створенні "коронного краю" чи королівства в складі Австрії альтернативу польській владі над Східною Галичиною [10, 270].
Лідери УНРади не наважилися виступити з позицій загальноукраїнського руху, бо знали про наміри Антанти й США зберегти Австро-Угорську імперію, позбавивши її польських та деяких інших земель.
Проте подібна позиція не знайшла підтримки в колах політично змужнілого галицького суспільства, яке остаточно втратило сподівання на прихильну чи бодай нейтральну позицію Відня в боротьбі проти польського засилля в Східній Галичині. Ще 19 жовтня – відразу після того, як керівники "з'їзду мужів довіри" відмовилися навіть обговорювати внесену соціал-демократом М.Ганькевичем резолюцію, що вимагала об'єднання всіх українських земель у єдину самостійну державу, – прихильники соборної України вдалися до рішучих дій. За свідченням О.Кузьми – сотника УГА й найретельнішого історика подій осені 1918 р. у Львові – "невдоволені таким поладнанням справи прихильники соборницької концепції без ріжниці партій зібралися того самого дня на окрему нараду і рішили... вислати до Києва депутацію з заявою про прилучення австро-угорських українських земель до наддніпрянської держави" [10, 271].
На значенні цього кроку наголосив відомий західноукраїнський дослідник, політичний діяч і дипломат М.Лозинський: "Так почав зарисовуватися між українським громадянством поділ на прихильників платформи Української Національної ради і прихильників проголошення з'єдинення. До першої групи належали провідники національно-демократичної і радикальної партії; до другої – часть національних демократів і радикалів, соціальна демократія, студентство і Січові Стрільці". Тим часом розвиток внутрішніх і зовнішніх подій вимагав швидкого подолання роздвоєності в цьому чи не найважливішому для українського революційно-визвольного руху питанні. Згадуваний вище О.Кузьма відзначив, що "через десять днів після державного перевороту український уряд прийняв соборницьку резолюцію як одно із своїх найближчих завдань". Та перед цим слід було створити українську владу в Східній Галичині.
Центральний уряд відмовився од обіцяного поділу Галичини на польську й українську частини. 31 жовтня він підтримав створену в Кракові Польську ліквідаційну комісію, яка претендувала на владу над усім регіоном. Іншим було ставлення до українських прагнень. Фактично заперечувалася можливість установлення української адміністрації навіть в окремих внутрішніх повітах Східної Галичини.
Неприхильну позицію центру підживлювало негативне ставлення до возз'єднання українських земель. Ще 15 вересня 1918 р. намісник у Галичині генерал К.Гуйн звернув увагу старост і директорів поліції у Львові й Кракові на те, що в Тернопільському, Збаразькому та інших повітах "деякі члени... легіону (січових стрільців) провадять серед сільського населення пропаганду у великоукраїнському дусі".
Та як у селах, так і в містах щораз діяльнішу підтримку здобували ті, хто закликав до возз'єднання з Великою Україною. Орієнтації на Відень суперечив досвід світової війни 1914-1918 рр., яка від перших днів і до самого свого кінця кривавила Галичину, Буковину та Волинь. їхніми територіями зі Сходу на Захід, а потім із Заходу на Схід прокотилися армії обох воюючих угруповань із єдиною метою – загарбати нові українські землі. Жорстоких випробувань зазнали й українці Закарпаття. Швидко позбуваючись ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, маси чимдалі свідоміше прагнули згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати й військовополонені, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Молоді політичні й соціальні сили, перебравши ініціативу в революційно-визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської військової адміністрації, перш ніж вона передасть владу в Східній Галичині полякам [11].
Подібні тенденції виявилися й при формуванні Української Національної Ради. Соціал-демократи відмовились увійти до її складу. Настрої УСДП здобули підтримку політично активного студентства й молоді, а також солдатів, котрі повернулися з російського полону. Рішуче обстоювали державницькі прагнення українські січові стрільці.
Ці верстви західноукраїнського суспільства віддзеркалювали його соціальну психологію, радикалізовану у вирі світової війни. Остання вкрай загострила як національні, так і соціальні суперечності. Опозиція галицької молоді та соціал-демократів угодовським діям старих політичних авторитетів зумовлювалася не лише їхнім національно-державним патріотизмом, а й прагненням соціальної справедливості. Відбиваючи глибинні настрої суспільних низів, ці тенденції перетворювалися на важливий чинник громадсько-політичного життя, який наближав визрівання революційної ситуації. Потрібна була лише іскра, щоб уся Західна Україна спалахнула полум'ям усенародного національно-визвольного повстання. І воно вибухнуло 1 листопада 1918 р. у Львові. Ця визначна подія заслуговує на особливу увагу.
1.2. Боротьба за головне місто Східної Галичини
Рішучий виступ українців у Львові пришвидшили воєнні приготування польської сторони. Вірна німцям Регентська рада у Варшаві 23 жовтня призначила головнокомандувачем і начальником генштабу відомого своїм екстремізмом уродженця Калушчини генерала Т.Розвадовського, який негайно почав формувати військові частини для дій на Сході. Дедалі активніше до цього підключалася "Польська організація войскова"(ПОВ). Польське командування готувалося 1 листопада перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К.Гуйна, а солдати й офіцери польського походження, звільнені від присяги австрійським імператором Карлом, повинні були присягнути Варшаві. На території Галичини створювалися два військові округи. Особлива роль відводилася Львівському, новопризначений командувач якого вирушив до Львова разом із представниками Польської ліквідаційної комісії. Прихильність Відня провіщала "легальний" перехід влади у Львові до рук новоспеченої польської адміністрації.
Е.Старчевський, президент створеного в липні 1917 р. в Києві Польського демократичного об'єднання, наголошував, що Польща не має права на Львів, рівно як і на Вільно. Ці міста, вважав він, "розташовані, безперечно, в оточенні непольських територій... і є історичними столицями: Вільно – держави литовсько-руської, а Львів – західної гілки українців". Розважливий ідеолог вважав володіння цими містами навіть некорисним для майбутньої Польщі. "В інтересах польського духу, – зазначав він, – цілком достатньо, аби ці міста і території, що їх оточують, перебували під урядуванням влади, нехай чужої в національному відношенні, але цивілізованої та правової" [10, 272].
На жаль, чималий досвід співпраці демократичних сил України й Польщі, підкріплений 1917 р. наданням польському населенню Наддніпрянщини культурно-національної (персонально-національної) автономії, наприкінці 1918 р. було перекреслено в Східній Галичині та на Волині.
Урядова Варшава не прагнула мирного врегулювання. Плани будь-що оволодіти Львовом диктувалися ключовим значенням міста в розширенні кордонів Польщі на Південному Сході. Це мало стати запорукою успіху в боротьбі за Східну Галичину й Волинь, звідки відкривався подальший шлях у глиб України. Забезпечувалися важливі передумови для іноземного панування над іншими західноукраїнськими землями – Буковиною та Закарпаттям, що втрачали важливий культурно-політичний і стратегічний осередок, до якого тяжіли віками. Створювався ґрунт для змови – мовчазної чи відкритої – про новий поділ західноукраїнських земель.
У західних столицях добре знали, хто і як викликав польсько-українську війну. Авторитетні аналітики вже в листопаді 1918 р. подали своїм шефам конкретні факти й міркування про перебіг подій. Доповідь основного експерта з польсько-українських взаємин Л.Бернштейна-Неміра, розроблена в надрах англійського Міністерства закордонних справ, констатувала: "Збройні дії у Східній Галичині розпочалися після того, як Польська ліквідаційна комісія обрала місцем свого перебування Львів замість Кракова, який протягом [світової] війни залишався центром політичної активності поляків у Галичині; це було зроблено, попри виразні застереження соціалістів про нерозумність створення "fait accompli" для розв'язання польсько-українського конфлікту. Більше того, ця комісія взяла за правило взагалі не вдаватись у своїх діях до спроб досягти порозуміння з українцями. З огляду на це, цілком очевидно, яка саме сторона спровокувала збройний конфлікт. І навіть за таких умов перші кроки українців були скеровані проти австрійських властей [губернатора Гуйна й командувача військових сил генерала Пфайфера], а не проти поляків. Інакше кажучи, українці робили в Східній Галичині те саме, що й поляки в Західній Галичині. Той факт, що населення Львова переважно польське, є такою ж нещасливою обставиною, як і німецький характер Риги або Катовиць..." [10, 272]
Цей висновок видатного англійського історика підкріпив хіба що небажання прем'єр-міністра Великобританії Д.Ллойд Джорджа беззастережно йти за своїми французьким, американським та італійським колегами – Ж.Клемансо, В.Вільсоном і В.Орландо. Його ж партнери по керівництву Паризькою мирною конференцією, дбаючи про власні інтереси у великій міжнародній грі, аж ніяк не прагнули серйозно й відповідально вникати в суть територіальних суперечок, які охопили завжди переобтяжену національними конфліктами Центрально-Східну Європу, та сприяти врегулюванню цих конфліктів мирними засобами [7].
Домінування політики доконаних фактів і хижацького права дужчого цілком влаштовувало режим, який встановлювався в Польщі. В одному з перших інтерв'ю його глава Ю.Пілсудський одверто заявив: "Як усі військові, не маю великої довіри до вирішення військових справ за допомогою плебісциту або тих чи інших виявів громадської думки".
18 жовтня 1918 р. очолюваний Р.Дмовським Польський національний комітет заявив претензії на Познанщину, Західну Білорусію та Галичину, "їх окупація, – зазначалось у відповідному зверненні, – гарантуватиме Польщі безпеку на сході й може послужити в майбутньому базою воєнних акцій союзників у Росії".
Якщо повернення Познанщини було важливим кроком до об'єднання польських етнічних земель, то окупація Східної Галичини перешкоджала здійсненню такої ж одвічної мети українського народу. Повоєнне розв'язання проблем Східної Галичини та Львова стало яскравим прикладом кричущої суперечності між проголошенням права націй на самовизначення й реаліями його втілення. Боротьба за Львів перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 – перших місяців 1919 р. Обставини склалися так, що розв'язати його можна було лише силою.
Ретельно опрацьований польський сценарій оволодіння Львовом був перекреслений. У ніч на 1 листопада 1918 р. в головному місті Східної Галичини встановилася українська влада. Орієнтуючись на відому поведінку керівництва УНРади, такого мало хто чекав. Але цього разу справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії та поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Молоді старшини діяли натхненно й сміливо. Головна увага приділялася роботі в зосереджених на території Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених на Буковині загонів січових стрільців. Одночасно зміцнювалася співпраця з населенням міст і повітів, де існували осередки українського офіцерства.
Головною ланкою революційного вибуху став Львів. Організатори виступу мали в своєму розпорядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5 тис.) солдатів-українців у складі розміщених тут австрійських частин. Оволодіти 200-тисячним містом із такою незначною силою було неможливо. Але йшлося не про військовий переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася переобранням влади у Львові. Визвольна революція мала відновити – після майже 600-літньої перерви – національну державність на західноукраїнських землях. Здійснити це споконвічне прагнення здатна була лише воля всього західноукраїнського населення, а захистити його від неминучого й скорого нападу могла тільки вся Україна.
Перше історичне завдання вдалося успішно розв'язати. Повстання у Львові знайшло активну підтримку з боку українського населення міста, всієї Східної Галичини. Солдати-українці оволоділи міською цитаделлю, військовими казармами й складами. За участю цивільних добровольців – молоді, тамтешнього та навколишнього робітництва – було усунуто намісника, повстанці заволоділи ратушею, банком, поштою, залізничним вокзалом.
Встановлення української влади проходило безкровно, без жертв як серед військовиків, так і серед мирного населення. Те саме відбулося в інших місцевостях Східної Галичини.
У відозві від 1 листопада Українська Національна Рада проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: "Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка"; вона становить "українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош". Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.
1.3. Початок польсько-української війни
Західноукраїнська державність відразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Вона розгорталася в двох напрямах. Бригада генерала Б.Роя мала просуватися на Львів через Перемишль. Із Любліна через Раву-Руську на той же Львів виряджалась інша бригада. Нею командував один із найближчих соратників Ю.Пілсудського полковник Е.Ридз-Смигли. Початок ІІ-ї Речі Посполитої характеризувався швидкою зміною урядів. Соціальні верхи й політичні кола, що приходили до влади, намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після повернення втраченої понад 120 років тому незалежності в п'янкій атмосфері омріяного багатьма поколіннями відновлення польської державності такі заклики зустрічали широкий відгук. Воднораз територіальні претензії кожного нового уряду ставали чимдалі категоричнішими [10, 273].
Було апробовано основні пропагандистські версії подій у Західній Україні та шляхи розв'язання конфлікту, які фігурували на міжнародній арені протягом усієї польсько-української війни. 4 листопада Польська ліквідаційна комісія звернулася до урядів Антанти й США. Пани з Кракова волали: "Українські банди за допомогою прусських та австрійських військ зайняли частину Східної Галичини і столичне місто Львів, сіючи смерть і руїну" – й просили "коаліційні уряди надіслати до Галичини через Одесу та Румунію польсько-американські й польсько-французькі сили".
Одночасно до Белграда, де наразі розмістилася штаб-квартира антантівських військ у Східній Європі, відрядили спеціальну місію. Вона просила надіслати до Львова представників Антанти для "врегулювання польсько-українського конфлікту й наведення порядку". Для цього війська союзників мусили захопити Львів, Станіслав і Борислав, а в усій Східній Галичині мала бути створена польсько-українська адміністрація під орудою антантівського комісара. Місію запевнили: союзне військо вже марширує на Київ, маючи на меті ще до Нового року "здобути Росію і заступити більшовикам шлях на Польщу", а Франція "плекає надію на відновлення Польщі в її історичних кордонах".
Теоретично попередні англійські й американські розробки мирного врегулювання нібито не позбавляли українців Східної Галичини можливості задовольнити свої національні прагнення. Так, "Офіційний американський коментар до "14 пунктів", із певною мірою об'єктивності підготовлений восени 1918 р. й тоді ж у цілому схвалений Верховною радою Антанти, підтверджуючи право Польщі на незалежність, констатував: "Те, що визнано правильним для поляків, безперечно, доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо, й для українців". Заторкувалося також питання суперечностей "між поляками й українцями на південному сході (й у Східній Галичині)". Ці взаємини, як і стосунки між поляками, білорусами й литовцями, зазначалося в документі, "грубо кажучи, є ставленням поміщика до селянина. Отже, якщо внаслідок евакуації (військ Центральних держав – авт.) виникне класова війна, цілком можливо, вона набуде й форми конфлікту між народностями. Ясна річ, в інтересах доброї згоди важливіше з'ясувати думку основної національності на кожній території, аніж правлячого й імущого класу" [10, 274].
Дещо пізніший британський "Меморандум Говарда", що підсумовував розробки фахівців "Форін офісу", був спеціально присвячений територіальним проблемам Польщі. її південно-східний кордон мав проходити вздовж р. Сан. Цей "Меморандум" з'явився 9 грудня 1918 p., коли вже точилися бої за Львів, тому його автори не могли обминути питання про майбутнє головного міста Східної Галичини. Вважаючи Львів "важливим польським анклавом", вони констатували, що він лежить "відносно далеко од визначеного вище кордону Польщі". Звідси випливала рекомендація: залишити місто в "непольських руках, але якщо буде гарантовано збереження польських наукових і релігійних установ".
Прагнучи будь-що подолати небажані для себе ліберально-демократичні тенденції повоєнного врегулювання, польські владні кола не гребували нічим, щоб очорнити в очах Заходу український визвольний рух та його державницькі цілі. Вони не виявляли особливої винахідливості, розгортаючи антиукраїнську кампанію, оскільки добре знали, якими аргументами слід маскувати зазіхання на українські землі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками. В умовах розколу світу на супротивні суспільно-економічні системи й така невибаглива тактика здебільшого спрацьовувала [7].
Гарячковість і збентеженість, що охопили Варшаву, зрозумілі. Навіть нетривале функціонування української влади у Львові підважувало польську експансію на Сході.
Вже вдень 1 листопада досі безкровні події перетворилися на запеклі вуличні бої. Польська сторона за підтримки угорських частин, розташованих на околицях, здобувала чимдалі відчутнішу перевагу. Що ж до січових стрільців з Буковини, то їхній невеликий загін дістався до Львова зі значним запізненням і не зміг виправити становища в районі вокзалу, захопленого поляками. Контингенти, що надходили з навколишніх повітів, також виявилися нечисленними. До всього, прибулі, як й більшість українських вояків, котрі боролися за Львів, були селянами й почувалися ні в сих ні в тих серед кам'яниць великого міста. Хоча молоді українські офіцери, віддані національній справі, виявляли ентузіазм і йшли на самопожертву, їм не вдалося уникнути серйозних прорахунків в організації опору незрівнянно досвідченішому противникові. Та й командуванню забракло витривалості. Через день подав у відставку Д.Вітовський, недовго протримався і його наступник Г.Коссак.
Повсталий Львів утратив політичне керівництво. Більшість членів Виконавчої делегації УНРади перебувала поза Галичиною, а тим, хто залишився в місті, бракувало досвіду. Вони опинилися в ізоляції.
Чи не найболючішого удару справі втримання Львова й усій національній революції в Західній Україні завдало те, що в українському державницькому таборі не було солідарності й тісної співпраці. Гіркими розчаруваннями обернулися вже перші спроби послати на допомогу Львову основну масу січових стрільців, зосереджених у Білій Церкві. Цього не забажали ані гетьман, ані Національний союз – саме тоді боротьба за владу між ними досягла апогею. Нічого не змінилося й після перемоги Директорії.
Ю.Пілсудський не приховував принципово різного ставлення до представників Директорії та до властей Східної Галичини. Американський військовий розвідник передав таке з почутого від "начальника держави": "Легше вести переговори з Петлюрою в Києві, ніж домогтися чогось у районі Львова, бо становище в Києві стабілізувалося – там існує порядок" [10, 275].
Використовуючи соціальні й регіональні розбіжності між УНР і ЗУНР, Польща намагалася розділити дві держави, послабити й ізолювати їх на міжнародній арені. Цей курс вписувався в зовнішньополітичні концепції великих держав-переможниць, котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й національно-визвольні прагнення українського народу, підтримували, з одного боку, плани польської експансії на Сході, а з другого – сили "єдиної й неділимої" білої Росії. Якщо вони (зрідка) і вступали в діалог з українськими представниками, то хіба що під кутом зору зміцнення антибільшовицького фронту та боротьби з "червоною Москвою". Члени іноземних місій, "згладжуючи" конфлікт у Східній Галичині, нехтували прагненнями українського народу жити самостійно.
Тактика агресора протягом усієї війни 1918-1919 рр. запишалася доволі простою. Заперечуючи саме існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. Притому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу.
З посиленням збройної боротьби заворушилися лідери колишніх "москвофілів". До французького емісара Вілема звернувся від галицько-руської "Народної ради" В.Курилович. Недавній депутат рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей орган, "незважаючи на протидію представників національного сепаратизму – українців, також є виразником інтересів російського народу, який населяє Галичину, Буковину й Угорщину". Адепти російської монархії, маючи, очевидно, на увазі останні кроки гетьмана П.Скоропадського, запевняли: "Нині у визволеній від пруссько-австрійської окупації південній Росії стався вирішальний поворот під гаслом "Єдина і неділима Росія". Ці твердження, далекі від сподівань українців, розминалися з дійсністю й були на руку польським претендентам на Львів та їхнім покровителям.
Позиція представника Антанти, на справедливість і безсторонність якого покладалося стільки надій, відіграла не останню роль у схваленні трагічного рішення – залишити Львів, хоч новий український командувач Стефанів заявив про можливість наявними силами утримувати місто ще протягом двох тижнів. Внаслідок цього не вдалося провести організованої евакуації. Були й інші, куди серйозніші негативні наслідки раптового залишення Львова – головного міста Східної Галичини: надзвичайно ускладнився подальший перебіг революційно-визвольної війни, а польські експансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й морально-політичні переваги.
Прикметним для подій у Східній Галичині було установлення української влади у Львові без жодного пострілу. Протягом свого існування вона виявляла толерантність до жителів міста, зокрема його, неукраїнського населення. І навпаки, зміна влади (це визнавали авторитетні польські діячі) відразу ж призвела до єврейських погромів і розгулу бандитизму, що обурило громадськість.
Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР
2.1. Основні віхи біографі Є. Петрушевича
Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина [21].
Хоча широко розгалужений рід Петрушевичів сягає сивої давнини, задокументованим родоначальником його галицької вітки вважається о. Миколу Петрушевича, пароха села Цетулі, пов. Яворів, який народився правдоподібно у 1710 р. в околиці Ковна на Литві. Його син, о. Григорій Петрушевич (1740-1801) був прадідом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906), батька Євгена.
Отець Омелян ("Емиль") Петрушевич, який від 1860 р. був парохом Буська (Бужська, колишньої столиці Бужського князівства), а від 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем, дарма що рідний брат його батька – о. Антін Петрушевич, крилошанин і кустос Митрополичої Консисторії та історик, був "стовпом" москвофілів. Отець Петрушевич цікавився різними ділянками знання, але найбільше історією, археологією і літературою, а в його великій бібліотеці були твори галицьких, як і наддніпрянських авторів.
Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і мав трьох синів: Степана, Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у 1920 р. недалеко Бірзулі як духівник Української Галицької Армії (УГА). Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камінці Струмиловій і повітовим комісаром за часів Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Весною 1940 р. забрало його НКВД і слід по ньому загинув.
Євген Петрушевич народився в Буську 3 червня 1863 р. Після закінчення Академічної Гімназії у Львові, студіював право на Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був активний у студентському житті і якийсь час очолював "Академічне Братство". Одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости, мама якої була з роду Коцюбів. Від цього подружжя народився у Львові 1892 р. син-одинак, Антін, який закінчив правничі студії у Львові в 1915 р.
Після відбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином засновано в Сокалі Т-во "Просвіта", казино "Руська Бесіда" (якого був головою), казино для українських міщан "Народне Міщанське Казино", бурсу для селянських дітей "Шкільна Поміч" (також був головою), "Повітове Кредитове Товариство" (був першим його директором), Т-во "Січ" та збудовано "Народній Дім". Завдяки йому засновано в повіті багато кас, "Січей" і читалень "Просвіти". Він їздив по селах з доповідями та був дійсним оборонцем селян. Брав він також активну участь у політиці цілого краю і став членом екзекутиви Національно-демократичної Партії, заснованої при кінці 1899 р. [21]
Оцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92% усіх голосів у виборах до австрійського парламенту в 1907 р. у виборчій окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи в 1911 р. і він залишився послом австрійського парламенту аж до розвалу Австро-Угорської монархії.
За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию і посла до галицького сейму, Петрушевич перенісся до Сколього, де також був активний як у місті, так і в своєму повіті. Д-р Олесницький мав намір зректися свого посольського мандату і на своєму місці хотів бачити Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом галицького сейму. Уважливий до інших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний і один з кращих промовців у парламенті та галицькім сеймі, Петрушевич скоро зайняв провідне місце серед наших послів.
Ставши заступником голови Українського Сеймового Клубу (головою був д-р Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісну боротьбу за права українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної зміни крайового статуту й досягнуто згоди австрійського уряду на заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р. Здавалося, що може врешті українці осягнуть свою ціль – відділення польських земель від історичної Галичини та створення окремого коронного краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслідник Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію держав поодиноких народів Австро-Угорщини. На жаль, Франц Фердинанд загинув у Сараєві та розпочалась Перша світова війна.
Коли в травні 1915 р. постала у Відні з представників галицьких і буковинських партій та Союзу Визволення України Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довірливою і лояльною, він згодом виступив зі ЗУР, щоб не брати відповідальності за її політику.
Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про відокремлення Галичини, що перекреслювало надії українців на поділ Галичини та створювало для поляків можливість евентуального прилучення Галичини до Польського Королівства. Ці події викликали гостру критику політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв'язання ЗУР. Політичний провід перейшов знов до Української Парламентарної Репрезентації (УПР), головою якої на місце К. Левицького став знов Юліян Романчук, що мав загальну пошану та був від 1910 р. віцепрезидентом австрійського парламенту. В 1917 р., однак, маючи 75 років, Романчук рішився віддати провід у молодші руки. Головою УПР став д-р Євген Петрушевич, брат дружини Романчука [21].
Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости (Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван Горбачевський, член Палати Панів – міністром здоров'я). Полонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном, який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось пізніше. Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плануючи її прилучити до Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські плани, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні проекти, некорисні для українців.
2.2. Діяльність Є.Петрушевича на чолі уряду ЗУНР
Надії на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.
Маючи на увазі реалізацію цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужів довір'я всіх українських політичних партій, який мав обговорити дві важні справи, а саме: творення українського коронного краю та організацію національної оборони на непартійній базі. В ухвалених резолюціях з'їзд, між іншим, домагався, щоб, згідно з національними й історичними правами українців, уряд відділив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, від польських земель і створив з Галичини та Буковини окремий державний організм. В справі організації національної оборони на непартійній базі зайшли розходження і остаточно обов'язки в цій справі перебрав на себе Народній Комітет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комісію Народної Оборони.
Тому що під тиском поляків австрійський уряд анулював тайний договір з УНР, а цісар Карло стримувався з перетворенням Австро-Угорської монархії на федерацію національних держав, Петрушевич рішився вже довше не ждати на рішення цісаря. Він 10 жовтня рішив скликати до Львова на 18 жовтня Українську Конституанту (УК), яка мала вирішити долю австрійських українців.
Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців [21].
Після довгих нарад, які тягнулися до 4-ої години ранку 19 жовтня, УК прийняла більшістю голосів внесок Петрушевича. Опісля УК перемінилася на Українську Національну Раду (УНР), президентом якої на основі раніше ухваленого статуту став д-р Євген Петрушевич. На назначених на 19 жовтня зборах поіменно запрошених найвизначніших представників Галичини, Буковини і Закарпаття, які несподівано перемінились на віче, Петрушевич виголосив промову, після якої проголосив створення української держави на українських землях Австро-Угорщини.
Тому, що 16 жовтня остаточно появився цісарський маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу, Петрушевич хотів ще використати австрійський уряд, щоб при його помочі перебрати владу і в цей спосіб спаралізувати замір поляків. Він договорився з прем'єром Гусареком, що цісар номінує українця намісником Східної Галичини, який при помочі УНРади зорганізує владу. На жаль, коли 25 жовтня Петрушевич мав дістати від Гусарека відповідне цісарське письмо, прем'єром став д-р Лямаш, що дальше зволікав з вирішенням поділу Галичини [21].
Тим часом поляки створили в Кракові 28 жовтня Польську Ліквідаційну Комісію (ПЛК), яка, перебравши владу в польській частині Галичини, намірялась зробити це саме 1 листопада у Львові при помочі Польської Організації Військової (ПОВ). Львівська делегація УНРади з К. Левицьким у проводі домагалась 31 жовтня від намісника Гуйна передачі влади в українські руки, а коли він від цього відмовився, рішила, за попередньою домовою з Петрушевичем у Відні, перебрати владу революційним способом. Сталося це 1 листопада 1918 р. завдяки Військовому Комітетові під проводом сотника Дмитра Вітовського, пізнішого полковника Галицької Армії, яка остаточно дістала назву "Українська Галицька Армія" (УГА).
Перебуваючи у Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повідомив президента Вілсона про створення української держави на українських землях Австро-Угорської монархії на основі проголошеного Вілсоном принципу вільнного самовизначення народів. У цім меморандумі Петрушевич подав історію Західної України від найдавніших до найновіших часів та збивав польські претензії до західноукраїнських земель. Після "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств нейтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та про польську агресію проти неї.
До президента Вілсона Петрушевич вислав 26 листопада ще одну ноту, в якій він зазначив, що: ЗУНР охоплює тільки українські етнографічні території і не посягає по чужі; український народ багато терпів під гнітом польської шляхти, румунських бояр і мадярських вельмож і тепер хоче скинути не тільки політичне, але також і соціально-економічне ярмо; УНРада перебрала владу своїми власними силами, а не німецькими, чи австрійськими, як це неправдиво твердить польський уряд. Нота Петрушевича також підкреслила українську негативну поставу супроти більшовиків і просила Вілсона про його інтервенцію, щоб спинити небажаний пролив крови. У Відні старався Петрушевич також про участь ЗУНР у ліквідації майна монархії та про скорий поворот українських вояків з південних фронтів. Маючи на увазі потребу зовнішніх зв'язків, Петрушевич створив посольства ЗУНР у Відні й Празі та дипломатичні представництва в Будапешті й Берліні [21].
До Станиславова (теперішнього Івано-Франківська), що став тимчасовою столицею ЗУНР, Петрушевич повернувся аж при кінці грудня 1918 р. перед відкриттям сесії УНРади, поповненої через вибори, що відбулись 26 листопада, делегатами від повітів і більших міст Галичини. Відкривши перше засідання УНРади, Петрушевич склав свої повноваження, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.
Як президент УНРади, Петрушевич мав тільки репрезентативні функції голови держави. Інші функції голови держави він ділив з Виділом УНРади, який, крім президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членів УНРади. До Виділу, між іншим, належало іменувати членів виконавчої влади – Раду Державних Секретарів (звану також Державним Секретаріатом) і начальників державних урядів як цивільних, так і військових.
Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західн
Тут слід зазначити, що аж до скликання всеукраїнських Установчих Зборів, закон про злуку залишав автономію для ЗО УНР з окремим її законодавчим органом – УНРадою і виконавчим органом – Державним Секретаріатом, про що пізніше забував дехто з наддніпрянців. Також і в закордонній політиці допускалась подвійність дипломатичного представництва, якщо цього вимагали інтереси однієї з частин. Але паралельні представництва мали працювати в тіснім контакті та їхня діяльність мала обнімати цілість української справи.
Вперше особисто виступив Президент Петрушевич як член Директорії у державній нараді всіх членів Директорії, представників Ради Народних Міністрів і представників політичних і суспільних організацій, яка відбулася у Проскурові (нинішнім Хмельницькім) у днях 14-15 березня 1919 р. (Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР – О. Бачинський і Михайло Лозинський – приїхали, з огляду на спізнений поїзд зі Станіславова, щойно 15 березня).
На цій нараді, яка мала вирішити напрямні дальшої політики УНР, представники двох соціалістичних партій – соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, виступали за негайне зривання переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговорами про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і стала по стороні прем'єра Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти пропозиції миру з більшовиками та зривання переговорів з Антантою.
Після наради в Проскурові, ліві партії дальше робили спроби зміни курсу політики та уряду, які привели до створення в Кам'янці Подільськім 22 березня ефемерного "Комітету Оборони Республіки" та день раніше "Революційного Комітету" в команді Південного фронту, що остаточно допровадило до ліквідації цього фронту та втрати військового виряду й озброєння на користь румунів і загрозу для Галичини від Червоної Армії над Збручем [21].
Внаслідок наступу більшовиків прийшло до евакуації уряду УНР з Проскурова і Кам'янця Подільського до Рівного і частково до Станіславова. Якщо йдеться про Директорію, то Петлюра і Макаренко остаточно осіли у Рівнім, як було плановано, а Андрієвський та Швець долучилися до Петрушевича у Станіславі.
Маючи надію, що з урядом блоку соціал-демократів і соціалістів-революціонерів може наступити порозуміння лівих елементів і повстанців по другім боці фронту, Петлюра та Макаренко під тиском цього блоку 9 квітня 1919 р. номінували кабінет Бориса Мартоса, хоч на це вони тоді не мали формальної згоди інших членів Директорії, які засадничо були за тим, щоб Раду Народних Міністрів покликати на підставі широкої національно-політичної консолідації. Пізніше Швець, який переїхав до Рівного, дав себе переконати до згоди на цей однобічний кабінет, Андрієвський відкрито його не визнавав, а Петрушевич публічно його легальності не заперечував, але формально на нього не погодився.
Іменування нового кабінету мало погані наслідки. Воно викликало невдоволення поміркованих партій, а головно соціалістів-самостійників і дало обманне оправдання для бунту отамана Оскілка, який то бунт наніс багато шкоди не тільки Волинській Групі в часі наступу армії ген. Галлєра, але також і на міжнароднім форумі. Внаслідок злому фронту Дієвої Армії, Директорія і уряд УНР, які від 5 травня знаходились у Радивилові, переїхали до Галичини й остаточно осіли в Тернополі.
Виснажена та доволі знищена війною мала Галичина диспонувала навесні 1919 р. чисельно сильнішою армією, ніж її мала Наддніпрянщина. Та все таки заносилося на те, що вона може не встоятись проти війська цілої Польщі, скріпленого армією ген. Галлєра, що її Антанта добре озброїла й вислала з Франції до Польщі для боротьби проти більшовиків. Недомаганням УГА було відносно мале число старшин взагалі, а вищих старшин зокрема, брак військового виряду й амуніції, та брак вишколених для фронту резерв. Тому Петрушевич старався позитивно розв'язати польсько-український конфлікт у Галичині при помочі Мирової Конференції у Парижі, яка вирішувала долю земель колишньої Австро-Угорщини [21].
Щоб не допустити до наступу скріплених польських сил, конечно треба було осягнути перемир'я на фронті та визначити польсько-українську демаркаційну лінію. Переговори в цій справі вели спеціальна делегація ЗО УНР та делегація УНР під проводом Гр. Сидоренка в Парижі. Остаточно нашим делегаціям пощастило добитися рішення Найвищої Ради Альянтських і Заприязнених Держав про перемир'я, але поляки це рішення знехтували й продовжували офензиву, яку розпочали 14 травня 1919 р.
Дальші старання наших делегацій у Парижі про отримання польського наступу з допомогою армії Галлєра не мали успіху з огляду на неприхильне ставлення до нас більшості членів Мирової Конференції та їх співробітників, а головно президента Мирової Конференції – Жоржа Клємансо. Наддніпрянщину він уважав частиною передвоєнної Росії, яку хотів реставрувати, а Галичиною хотів збільшити Польщу, як ланку "санітарного кордону" проти більшовиків і евентуальну союзницю Франції проти Німеччини. Полякам помогло також і те, що 18 травня влада УНР вислала до Польщі місію, яка дала полякам до зрозуміння, що справа Галичини не буде на перешкоді порозумінню УНР з Польщею. Поляки, очевидно, постаралися, щоб про місію УНР до Польщі негайно дізналася Антанта. Велика перевага чисельна та технічна польського війська змусила УГА невпинно відступати. її дух підупадав і сила маліла. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня з Буковини на Покуття рушило румунське військо, до якого долучилась ще польська "залізна дивізія" ген. Л. Желібовського. Побоюючись евентуального польського полону, влада ЗО УНР рішила 24 травня вислати через Карпати до Відня чотирьох державних секретарів, щоб вони разом з двома представниками ЗО УНР у Парижі могли в разі потреби репрезентувати ЗО УНР перед зовнішнім світом. Одного з них, Михайла Мартинця, спіймали поляки і розстріляли разом з його співробітниками.
Виділ УНРади та Державний Секретаріат виїхали зі Станіслава 26 травня до Бучача, а опісля до Заліщик. У такій грізній ситуації сильно розкомплектовані Виділ УНРади і Державний Секретаріат 9 червня передали всю свою владу в руки Петрушевича, як Уповноваженого Диктатора. До помочі Диктатор мав своїх чотирьох уповноважених, а саме: д-ра С. Голубовича – внутрішні справи, інж. Івана Мирона – комунікація, д-ра Ст. Витвицького – зовнішні справи та підполк. К. Долежала – військова канцелярія Диктатора.
Коли остаточно УГА опинилася у малім трикутнику ворожих сил – більшовиків над Збручем, румунів над Дністром і поляків, які вже зайняли Чортків, на північнім заході, першим кроком Петрушевича як Диктатора була номінація ген. О. Грекова начальним вождем УГА, під командою якого мала числом УГА "Чортківською офензивою" (розпочатою ще ген. М. Омелянович-Павленком) проломила польський фронт і кинула ворога в паніку. Йдучи безупинно вперед і розбиваючи чисельно сильнішого й добре озброєного ворога, вона росла завдяки тисячам добровольців. На жаль, їй не вдалося знищити, згідно з планом, південне крило польської армії, щоб цим способом УГА могла опертися об Карпати й мати за плечима нейтральну Чехо-Словаччину [21].
Але в часі, коли УГА переможно йшла вперед і вже загрожувала Львову, польська брехня про загрозу для Польщі від більшовицьких банд (так поляки представляли Антанті успішну офензиву УГА), як також польське запевнення автономії для Східної Галичини спричинили те, що Найвища Рада в Парижі 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу тимчасово мілітарно окупувати Сх. Галичину по Збруч, "щоб забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини від небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд".
Проти цього несправедливого рішення, яке противилося оголошеному Вілсоном праву самовизначення народів, зреагувала українська делегація в Парижі протестною нотою. Протестну ноту вислав також Диктатор Петрушевич, якому щойно 12 липня польська начальна команда спеціальним парламентарем передала неповний текст рішення Найвищої Ради. Нота Петрушевича стверджувала, що в Галичині не було й немає жодних більшовицьких банд, а дисциплінована армія, яка бореться і проти більшовиків, і проти поляків. Дальше нота описувала польські погроми й знущання над українцями та в ім'я принципу "хай буде вислухана також і друга сторона" просила прислати комісію для потвердження польських жорстокостей.
Щоб здержати наступ УГА, яку поляки ще так недавно вважали цілком розбитою, виступили проти неї двічі більші і добре озброєні польські війська з цілої Польщі під командою самого голови держави – маршала Пілсудського. Але не так ворожа сила, як цілковитий брак боєприпасів примусив УГА до відступу, який розпочався 28 червня.
Тепер виринуло перед Диктатором Петрушевичем важке питання – що далі? Директорія й уряд УНР обурилися на Петрушевича за те, що він погодився стати Диктатором. Вони вважали, що влада, якої не могли виконувати Виділ УНРади та Державний Секретаріат, повинна була перейти до них. Офіційний орган уряду УНР "Вісті Української Народної Республіки" на початку липня писав: "Треба вважати, що Галичина тепер не має свого окремого уряду і з цього факту виходити у своїх висновках у роботі".
Виходячи з цього помилкового заложення, лівий уряд Мартоса разом з Директорією задумали зліквідувати автономію ЗО УНР. Петрушевича не признавано за диктатора, незаконно позбавлено його членства в Директорії (так, як раніше поміркованого соціаліста-самостійника Андрієвського) і 4 липня створено міністерство для справ Галичини, призначаючи Семена Вітика, галицького соціал-демократа, міністром. Рішення ці проводили для того, щоб собі підчинити УГА.
Так діяв лівий соціалістичний уряд і під його впливом також Директорія тоді, коли наказний отаман Осецький, начальник штабу Дієвої Армії В. Тютюнник і інші високі старшини заявляли Петлюрі, що без співпраці Петрушевича й допомоги УГА не буде можна врятувати фронту проти більшовиків. Петрушевич душею був за переходом за Збруч, але таке вороже ставлення до нього Директорії й уряду УНР його насторожувало. Крім того, погані вістки прийшли від 5-ої бригади УГА, яку раніше було послано за Збруч на підмогу Дієвій Армії проти більшовиків. Відношення до неї населення було наскрізь вороже й вона понесла втрати та просила наказу відправити її до Галичини. Заходило, отже, питання для Петрушевича, чи він має право наражати на можливу загибель УГА та багато цивільних осіб переходом за Збруч. А все-таки Петрушевич на прохання Петлюри рішився на цей крок, коли Директорія погодилася на його вимоги: демократична політика без ухилів у бік радянства; зміна уряду Мартоса; скасування міністерства Галичини. Слід зазначити, що Петрушевича хотіли "тоді заманити більшовики своєю пропозицією союзу проти Польщі та Румунії коштом його розриву з Петлюрою, але він на згоду з більшовиками не пішов. Для кращого пізнання особи Петрушевича варто тут навести думку про нього одного з учасників наради з Петрушевичем у Чорткові в справі переходу УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії проти більшовиків, а саме полковника (пізнішого генерала) М. Капустянського. "На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя – ознака сильної волі, гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність... Йому народ і армія дали до рук усю владу і він один відповідає за своє рішення. Видно, диктатор не був честолюбцем, ні не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни" [21].
Рішивши 4 липня перекинути УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії, Петрушевич, знаючи неприхильне ставлення головного отамана Петлюри до ген. Грекова, звільнив цього останнього з посту Начального вождя УГА і назначив на його місце ген. Мирона Тарнавського. Після переходу УГА за Збруч (16-18 липня 1919 р.) створено, у порозумінні з Петрушевичем, Штаб Головного Отамана (ШГО) для об'єднання воєнних операцій обох армій, начальником якого став ген. Юнаків від Дієвої Армії, а ген. Курманович від УГА обняв пост генералквартирмайстра.
До Кам'янця Подільського, що став осередком влади УНР і Диктатора Петрушевича, прибули військові представники Америки, Англії та Франції і їм 30 липня Команда українських армій подала план спільної боротьби під керівництвом Антанти усіх сил – українських, польських і Добровольчої Армії ген. Денікіна проти більшовиків. Українські війська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом і Одесою, ген. Денікін мав би проводити наступ на Харків, Курськ, Орел, а польська армія мала б створити загрозу для Москви зі сторони Білорусі. Українська армія, діставши військовий виряд і амуніцію, могла б збільшитися до 400-500 тисяч.
Надіючись, що Антанта вплине на ген. Денікіна піти на співпрацю в його власному інтересі, Петлюра вирішив розпочати головний наступ на Київ і меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увінчався успіхом. Вночі з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське військо зайняло Київ і обсадило мости на Дніпрі. Але російський імперіалізм так засліпив ген. Денікіна, що його Добровольча Армія, користаючись зі заборони Головного Отамана Петлюри входити в бій з нею, вдерлася з Лівобережжя до Києва і розпочала збройний конфлікт з українською армією, який остаточно закінчився перемогою більшовиків над обома арміями.
Сподівання Петлюри на те, що Антанта таки примусить Денікіна числитися з існуванням незалежної України, завели й тому 24 вересня 1919 р. Петлюра та Петрушевич спільною прокламацією формально виповіли війну Денікіну, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу військову місію Антанти і вона залишила Кам'янець Подільський [21].
Брак військового виряду й амуніції, теплого одягу і взуття, а до того ще й тиф і брак медикаментів спричинили те, що з кінцем жовтня залишилося в УГА тільки чотири тисячі, а в Дієвій Армії тільки дві тисячі вояків здібних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА від остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб він дозволив на переговори з Добровольчою Армією, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволікав з децизією, він сам з конечності рішився на переговори. Тоді Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але військовий суд його оправдав. Пізніше на переговори погодився також і Петлюра, але команда Добровольчої Армії не погодилася на переговори з наддніпрянцями, яких вважала підданими Росії і заключила договір тільки з УГА, що викликало в наддніпрянців закиди зради галичан.
Тому, що на пропозицію Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подільський, д-р Петрушевич вночі з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець і через Румунію і Чехословаччину подався до Відня.
З від'їздом Петрушевича з Кам'янця настала ще більша прірва між урядами УНР і Галичини. Тоді, коли за сподівану поміч проти більшовиків влада УНР зрікалася західних українських земель у користь Польщі, Петрушевич, користаючи з того, що Найвища Рада ще остаточно не вирішила долі Східної Галичини, а тільки уповноважила Польщу її тимчасово мілітарно окупувати, рішився продовжувати боротьбу за неї на міжнароднім полі.
У Відні створив Петрушевич новий уряд Диктатора, який складався з Ради Уповноважених (сурогату Державного Секретаріату) під проводом д-ра Костя Левицького та Військової і Президіяльної канцелярій.
Уряд Диктатора вдержував сталий зв'язок з Галичиною через створену у Львові в 1919 р. Міжпартійну Раду, яка дальше вважала уряд Диктатора за свій законний уряд і бойкотувала, наскільки могла, зарядження польського уряду (перепис населення, вибори і т. п.). Уряд у Відні також опікувався численною еміграцією та інтернованими частинами УГА в Чехо-Словаччині. Найбільше, однак, уваги д-р Петрушевич присвячував обороні прав Галичини серед західних держав і на терені Ліги Націй і Найвищої Ради [21].
Поляки вимагали до того, щоб Найвища Рада змінила своє рішення відносно Східної Галичини. Замість тимчасової мілітарної окупації, вони домагалися інкорпорації Галичини до Польщі. Тому" польський уряд не був задоволений тим, що Найвища Рада 21 листопада 1919 р. ухвалила статут для Сх. Галичини, яким вона фактично позбавляла її права на самовизначення і тимчасову польську окупацію замінювала 25-річною приналежністю її до Польщі у формі автономного краю з точно визначеною границею між Сх. Галичиною і Польщею по лінії Керзона. Надіючись, що дальшими торгами й брехнею можна буде таки осягнути свою ціль, польський уряд цю ухвалу НР відкинув. Була, отже, для Петрушевича ще дальше можливість боронити права українців Сх. Галичини на самовизначення та виступати проти польських намагань інтегрувати Галичину з Польщею. Петрушевич вислав делегацію до Ліги Націй у Женеві, яка вручила ноту в справі Сх. Галичини та відбула ряд розмов. Наслідком цієї акції було ствердження Ради Ліги Націй з 23 лютого 1921 р., що: Східна Галичина лежить поза кордонами Польщі; Польща не дістала мандату заводити свою адміністрацію в Сх. Галичині; Польща дістала право тільки мілітарно окупувати Сх. Галичину; сувереном Сх. Галичини є не Польща, а Антанта. Тому Рада Ліги Націй рішила передати українські домагання до вирішення Раді Амбамадорів, що заступала Найвищу Раду.
В часі польсько-більшовицьких переговорів про мир у Ризі, Петрушевич вислав туди делегацію під проводом Костя Левицького, яка протестувала проти вирішування Конференцією справи приналежності Галичини. Але, як можна було передбачати, протест не мав успіху. 18 березня 1921 р. Російська СФСР і Українська РСР підписали мир з Польщею, на підставі якого західні українські землі, включно із Сх. Галичиною, припали Польщі.
Рішення Ради Ліги Націй у справі Сх. Галичини, чи може також якісь інші мотиви спонукали Вінцента Вітоса, прем'єра Польщі, з початком 1921 р. робити старання через о. митрата Войнаровського намовити д-ра Петрушевича до згоди з Польщею на базі федерації Сх. Галичини з Польщею, якій Галичина передала би тільки військові та закордонні справи. Петрушевич піддав цю справу під дискусію, але більшість Ради Уповноважених висловилася проти польської пропозиції, вважаючи її новим підступом для використання на міжнароднім полі. Також і Диктатор не довіряв полякам і сильно вірив, що право галицьких українців на самовизначення таки переможе.
Щоб приспішити вирішення справи Галичини та викликати позитивне ставлення до українців, уряд Диктатора запропонував Антанті проект конституції майбутньої Галицької Республіки, на основі якої три головні народності – українці, поляки і жиди – мали б користуватися однаковими правами.
Уряд Диктатора робив також старання, щоб справу Галичини вирішила міжнародна конференція в Генуї, яка відбулася навесні 1922 р. Але більшовицька делегація розбила цю конференцію і справа Галичини знову відкладена.
Тим часом справи змінювались не на нашу користь. ЗСА відсепарувалися від європейських справ і не вступили до Ліги Націй, Ллойд Джордж, що найбільше обстоював справу українців Галичини, відійшов у жовтні 1922 р., більшовицький режим втримався, а французька компанія, президентом якої був Ж. Камбон, президент Ради Амбасадорів, дістала від польського уряду право експлуатації нафти в Бориславськім басейні. Щоб показати зовнішньому світові, що поляки мають добру волю заспокоїти потреби українців, польський сейм ухвалив 26 вересня 1922 р. закон про воєводську автономію у Галичині й заснування українського університету. Так то нафтою і законом, якого поляки не думали впровадити в життя, Польща добилася того, що Рада Амбасадорів 14 березня 1923 р. признала Сх. Галичину Польщі без жадних застережень [21].
Внаслідок того рішення Ради Амбасадорів Петрушевич розв'язав свій уряд у Відні та звинув усі його дипломатичні представництва й місії, але дальше вважав за свій обов'язок бути репрезентантом Галичини на міжнародному полі. Щоб утруднити Петрушевичеві його дальшу працю в користь Галичини, польський уряд постарався про те, щоб Австрія, а опісля і Чехо-Словаччина, відмовили йому права побуту на їхніх територіях. Тому Петрушевич переніс центр своєї дальшої праці до Берліну.
Тоді, коли всі старання Петрушевича в справі Галичини розбивалися об мур байдужності, а то й неприхильності Заходу, представники Совєтської України, на доручення Москви, дальше закидали сіті на нього, щоб перетягнути на свою сторону. Вони знали вплив Петрушевича на край і тому хотіли при його помочі переставити галичан на совєтофільські позиції. Вони підкреслювали, що на сході є українська держава, яка допоможе Західній Україні визволитися з-під польського ярма, якщо ця остання зреволюціонізує народні маси проти Польщі і не дасть їй закріпитись на українських землях.
Здається, що вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.
Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.
Слід, одначе, пригадати, що д-р Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір дальше боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку [21].
В останніх роках свого життя д-р Євген Петрушевич терпів недостатки. Деяку матеріальну допомогу давали йому гетьман Павло Скоропадський, сплачуючи його борги, та о. д-р Петро Вергун, апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині, який також опікувався ним в часі його довготривалої недуги.
Помер д-р Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі коло Берліну. Його тлінні останки відпровадив на цвинтар рим.-кат. кафедри св. Гедвіґи в Берліні 4 вересня о. д-р Вергун, який також сказав надгробне слово. Зворушливе слово сказав також історик д-р Микола Андрусяк, який попрощався з колишнім Президентом ЗУНР від імені стрільців УГА та всіх учасників визвольних змагань і від українських скитальців у Німеччині. В 1959 р. "Об'єднання Українців-Правників Емігрантів" у Торонто, під проводом д-ра Семена Шевчука, відшукавши місце поховання Петрушевича, своїм коштом поставило пам'ятник на його могилі та заплатило належність за місце до 2020 року.
Розглядаючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки – за вичікувальну позицію, обережність, вагання, – його заслуги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльності він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким борцем за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх задумів і збудувати самостійну Українську Державу.
Розділ 3. Процес творення західноукраїнської державності
2.1. Будівництво національної держави
Під час вуличних боїв у Львові розгорнувся нелегкий процес творення західноукраїнської державності (листопад 1918 – червень 1919). Він становить цілісне явище, в якому віддзеркалились притаманні галицькому суспільству риси – як успадковані від минулого, так і набуті у вирі революційних змагань. Основна увага зосереджувалася на розбудові урядово-адміністративного апарату, тобто створенні елементарних норм функціонування національно-державного життя, визначенні соціально-економічних і політичних параметрів внутрішнього розвитку державності, її місця у визвольній боротьбі всієї України.
Але проблемою кардинальною, від якої залежала сама можливість вирішення всіх інших питань, був захист власної території від іноземної агресії.
Урядові й державні структури формувалися спроквола, в часовому відриві од здобуття влади у Львові. Уряд – Тимчасовий державний секретаріат – було утворено 9 листопада. Тут спочатку переважали представники старих партійних структур – діячі з минулої австрійської доби. Вони мусили ухвалювати рішення під чимдалі більшим тиском нових політико-соціальних сил, передусім молодого офіцерства. Саме на вимогу останнього почали здійснюватися перші практичні кроки на шляху об'єднання з Великою Україною.
Складанню урядом присяги передувало рішення тимчасового парламенту. В ньому зазначалося: "Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархії у змаганні до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу".
Справу державотворення підкріпив Тимчасовий основний закон про державну самостійність, який підтверджував перше рішення УНРади про територію суверенної держави, визначав її назву – "Західноукраїнська Народна Республіка". Значення Тимчасового закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, суголосні з настроями й прагненнями всього українського народу, що піднявся на рішучу боротьбу проти монархізму [10, 276].
В принциповому положенні закону зазначалося, що влада в новій державі належить народові. Він мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола".
В умовах війни на виживання втілювати в життя ці демократичні права було надзвичайно важко, то більше, що щиро бажали цього далеко не всі політичні сили, які брали участь у роботі УНРади. Таке становище віддзеркалилось у двох наступних її законах – про тимчасову адміністрацію й тимчасову організацію судів та судової влади.
Наступний етап державотворення тісно пов'язаний зі Станіславом, де найдовше перебували керівні органи ЗУНР. На початку січня 1919 р. туди перебрались із Відня українські діячі. Нарешті, з'явилася можливість завершити реорганізацію державно-урядової структури. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради (президентом став Є.Петрушевич). Було створено й уряд – Раду державних секретарів – на чолі з С.Голубовичем. Більшість у ній, як і в попередній Раді, керованій до кінця грудня 1918 р. К.Левицьким, становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Партійне представництво в УНРаді стало ширшим – до неї входили представники і соціал-демократів, і селянсько-радикальної групи.
3.2. Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР
Відбулися ще дві сесії Української Національної Ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були "Про основи шкільництва" й "Про мову". Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин "на школу рідною мовою". Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись "їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами".
Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні та зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся в Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог – надання землі галицькому селянству.
У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української Національної Ради, які забезпечили б опрацювання потрібного селянам земельного закону. Попри заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В.СІрком і К.Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, УНРада 14 квітня – напередодні завершення роботи сесії – ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "...наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому" [10, 277].
Отже, йшлося не так про "впорядкування" земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адміністративній владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовільне захоплення, ділення привласнених на основі сього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них".
Те, що земельний закон зовсім не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намагалося уникнути чергових звинувачень у "більшовизмі" та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель, які належали патронованим Антантою полякам.
Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В.Кучабський назвав земельний закон "найнещасливішим і гідним найбільшого жалю чином Української Національної Ради". Справді, рішення УНРади суперечило інтересам більшості населення. В день його ухвалення – 14 квітня 1919 р. – в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстання, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки війська вже наступного дня (це збігалося із закінченням останньої сесії УНРади) придушили виступ.
25 квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава: "Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою...
Соціальні реформи, особливо в земельному питанні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у житті населення Західної України" [10, 277].
Заклик С.Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співпрацю з національними меншинами, хоча законодавство ЗУНР загалом відповідало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, які розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співпраці з українською державністю. Поляки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чергою, вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотичною.
Але на одній із найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності – створенні національних збройних сил – справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство – люди різних переконань і політичних поглядів, включно з рядовими "москвофілами". Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом – знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця традиція збереглась і в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад 11 називалися (відповідно) Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською, Равською, Львівською й т. ін. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 – 70 тис, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади посідали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя й смерті.
Вплив народних мас на урядові структури чимдалі зростав. На виконання ухвали 9 листопада 1918 р. через три тижні у Фастові було укладено "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Стаття 1 цього підписаного 1 грудня документа містила заяву про "непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Наступні статті розкривали засади злуки. "З огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території" західноукраїнські землі отримували територіальну автономію в складі майбутньої неподільної України.
Під тиском війська й народних мас, які розуміли, що убезпечитись від іноземної загрози можна, лише об'єднавши всі українські території, УНРада на першому ж засіданні в Станіславі 3 січня 1919 р. схвалила "Передвступний договір" і доручила урядові завершити переговори про злуку. Рішення було ухвалено від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, – заявив Є.Петрушевич, – існує тільки одна Українська Народна Республіка". Для участі в урочистому акті з'єднання було затверджено представницьку делегацію.
Цей акт відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового конгресу. Тепер Західноукраїнська Народна Республіка мала офіційно називатися Західною Областю Української Народної Республіки. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною. Фактично ж ЗУНР і далі діяла як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і – за винятком деяких презентаційних моментів – на міжнародній арені. Тому в історичній літературі вживається назва ЗУНР і лише зрідка – ЗОУНР.
Хоч ЗУНР діяла в основному в Східній Галичині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші західноукраїнські землі. Таким було бажання й населення цих територій.
Висновки
Отже, із завершенням Першої світової війни на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всі етнічні українські території, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органічну частину перетворень, які докорінно змінили обличчя Центральної та Східної Європи, всього континенту, врешті, цілого світу.
Західноукраїнські землі вступили в новий етап свого розвитку, обтяжені перебуванням у багатовіковому колоніальному ярмі. Невигідне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини. Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневолених народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р., який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу. Як твердять деякі активні учасники тодішнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужів довір'я".
Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина.
Надії на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.
Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців.
Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова – Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.
Вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.
Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.
Слід, однак, пригадати, що Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір далі боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку.
Література
1. Андрусишин В.І. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба директорії, УНР): Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997 – 176 с.
2. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ "Проза", 1993. – 592 с.
3. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998.
4. Гошуляк А. Директорія Української Народної Республіки / Андрій Гошуляк // Історичний календар. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 323-324.
5. Гошуляк А. Перша конституція суверенної України / Андрій Гошуляк // Історичний календар: Наук.-попул. альманах. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 117‑118.
6. Гунчак Т. Україна: І половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993 – 288 с.
7. Держанюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. – К.: Оріяни, 1998. – 240 с.
8. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х т. Т. 2. – К.: Глобус, 1991. – 349 с.
9. Історія України. Всесвітня історія ХХ сторіччя: Посібник для вступників до вузів України / 9А.Й. Рогожин, В.О. Рум'янцев, М.М. Страхов; За ред. д-ра юрид. наук В.О. Рум'янцева. – Харків: Право, – 2000.
10. Історія України: нове бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. – К., "Альтернативи", 2000. – 464 с.
11. Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921: Ч.І. / І.П. Мазепа. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – С. 5-28.
12. Млиновецький І. Нариси історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. – Львів: Каменяр, 1994. – 571 с.
13. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття: К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с.
14. Павленко Ю., Хромов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). – К.: Манускрипт. 1995. – 263 с.
15. Петлюра С.В. Статті / Упорядник О.Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с.
16. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т. 2. – К.: Либідь, 1992. – 608 с.
17. Сергійчук В.І. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 рр. – К.: Українська видавнича спілка, 1999. – 412 с.
18. Солдатенко В.Ф. Українська революція: Істор. нарис: Монографія / В.Ф. Солдатенко. – К.: Либідь, 1999.
19. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – 248 с.
20. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – К.: Либідь, 1991. – 634 с.
21. Турчин А. Євген Петрушевич: Історичні постаті та діячі Сокальщини // http://www.sokal.lviv.ua.
22. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / Т.А. Бевз, Д.В. Веденеєв, І.Л. Гошуляк та ін. – К.: Парламентське видавництво, 1998. – 248 с.
23. Якель Р. Більше ніж адвокат: [Кость Левицький] / Роман Якель // Дзеркало тижня. – 2005. – № 6